Зв'яжіться з нами

Cтатті

Американське озброєння: “дешево і сердито”

Опубліковано

на

Давно склалася думка про те, що совок виробляв прості, але дешеві і ефективні озброєння, а Штати – дорогі і складні девайси, які, може, десь були і кращі, але не настільки, щоб за них платити шалені гроші. До цього давно всі звикли, упускаючи масу цікавих моментів, які швидко і конкретно розставляли все по своїх місцях.

Наприклад – ціна. Американська зброя була і є – дійсно дорогою, бо передові вироби, вироблені в країні з ринковою економікою, не можуть коштувати дешево. Це стосується не тільки зброї, але й інших виробів. Застаріла модель холодильника або автомобіля завжди коштує дешевше. Продавець же або виробник навряд чи стануть видавати старий мотлох за щось нове, бо – ринок. Один раз бути викритим, значить – втратити репутацію і конкурент займе твою частку ринку. В совку все було інакше. Ціни призначалися зі стелі через совковість економіки і відсутність ринку, але головне – за більшу частину поставленої зброї платили не грошима, а політичною лояльністю.

В результаті, совкова зброя поставлялася безкоштовно, а тому – яка різниця, що там написати в прайсі. Останній приклад з цієї опери прямо зараз перед очима. У Сирії, ще при совку, а потім і при РФ, було навезено заліза на $ 10 млрд. Але навіть за “дешеве і надійне” династія Асадів нічого не платила і Путін, з панського плеча, простив Сирії старий борг повністю і ось уже третій рік пре туди нову зброю, як не важко здогадатися – в борг.

Проте, будемо вважати, що росіяни таки ліплять найдешевшу зброю, орієнтовану на ринки зовсім не багатих країн. Але тут виявляється, що ці бідні країни діляться на дві категорії. Перша – щось може платити, хоч і не все відразу, а друга – не платитиме за визначенням, бо нема звідки і таких джерел не передбачається надалі. Так ось, першій категорії країн зброю давно поставляє Китай, а федерація продовжує дарувати свої залізяки відвертим маргіналам, з яких гарантовано не буде толку.

Що характерно, тенденції останніх років були обумовлені зростанням ціни одиниці нової військової продукції, щодо своїх однокласників. Збереження такого положення загрожувало призвести вартість зброї до астрономічних цифр і щось неодмінно повинно було статися, щоб зламати цей сумний тренд.

Схоже на те, що помітна активізація Пентагону і американського ВПК обіцяють безліч сюрпризів, причому – в зовсім близькій перспективі. Ми вже писали про рельсотрони зброю, яку Штати розробляють, в першу чергу, для флоту, але нею вже зацікавилися і інші роди військ. Поки зброя не пішла в серію, вартість саме такої гармати поки невідома, але вже зрозумілі деякі зміни, що випливають за її прийняттям на озброєння.

Деякі дані з приводу того, як буде виглядати застосування цієї зброї, приходять з випробувального полігону Naval Surface Warfare Center Dahlgren. Система складається з п’яти частин, зокрема з системи накопичення енергії, імпульсно-формуючої мережі і прискорювача. На сьогодні випробовуються гармати потужністю 20 мегаджоуля, а до наступного року, цей показник зросте до 32 мегаджоуля. Джерело наводить приклад енергії в 1 мегаджоуля: предмет, вагою в 1 тонну, що рухається зі швидкістю 275 км / год. Зрозуміло, що предмет з меншою масою буде рухатися швидше.

У підсумку, приблизно 20 кг снаряд розвиває швидкість в 2 км / с за одну соту частку секунди і догляд до мети, розташованої за сотню і більше кілометрів. При цьому, стикаючись ціллю, снаряд передає їй таку кількість енергії, що вибухові речовини просто не здатні на таке. Таким чином, снаряд являє собою болванку спеціальної форми і зі спеціального металу, без детонатора і вибухової речовини. При цьому, вже зараз гармата здатна показувати скорострільність до 10 пострілів в хвилину.

Повідомляється, що на даний момент відпрацьовані технології наведення на стаціонарну, нерухому ціль, хоча розпочаті роботи по наведенню на динамічні цілі, зокрема – на літаки, вертольоти і будь-які типи ракет. При цьому, вартість одного пострілу укладається приблизно в $ 25 тис.

Спостерігачі пишуть про те, що одними з перших таку гармату отримає новий есмінець DDG 1000 його вдвічі більша водотоннажність, щодо нинішньої лінійки есмінців DDG 51 Arleigh Burke, дозволяє інтегрувати всі необхідні елементи установки в її найпершому серійному варіанті, але умовно вважається, що при розвитку технологій, ці гармати встановлять і на кораблі попереднього покоління.

При цьому, буде заощаджуватися як вартість самого пострілу, так і вартість його доставки і зберігання. Як тільки зброя піде в серію, то сучасної артилерії з пороховими розгінними зарядами і тротиловою начинкою снарядів, можна буде прощатися. Цілі будуть вражати болванки, що прилітають до цілі на швидкості в кілька МАХ і розвалюєть все, у що потраплять.

На хвилиночку уявимо, що така іграшка буде застосовуватися проти танків. Весь дорогий динамічний захист, який зараз вже може коштувати стільки, скільки і весь танк, легко змивається в унітаз, як використаний туалетний папір. Армати та інші “дива” техніки стануть такою ж мішенню, як і дешевий бетонний бункер.

Створюється враження, що Штати вже майже вклали абсолютно новий і несподіваний сенс у промовистий вираз: “Дешево і сердито”.

Автор: Аnti-colorados

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://uainfo.org/blognews/

Cтатті

Братерство “блакитних беретів” розстріляли російські зайди на Донбасі – Президент

Опубліковано

на

Легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту, біля Іловайська та Дебальцевого.

Про це заявив Президент України Петро Порошенко,  Верховний головнокомандувач Збройних Сил України під час урочистої церемонії у Києві з нагоди перейменування Високомобільних десантних військ у Десантно-штурмові війська Збройних сил України та встановлення Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ.

“Ворог досконало володіє прийомами психологічного впливу, вправно експлуатує стереотипи, спекулює на спогадах про минуле та пов’язаних з тим емоціях.  Та хіба хтось з нас ще не розуміє, що легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту,  біля Іловайська та Дебальцевого?”, – заявив він.

Порошенко повідомив, що 469 українських десантників не повернулися з бойових завдань, загинувши в запеклих боях з російськими найманцями. “Щоби відповіли на це питання 469 вбитих українських десантників, якби могли тільки воскреснути?”, – сказав він.

Як повідомлялося, у рамках урочистостей з нагоди Дня десантника на Михайлівській площі у Києві відбулась церемонія заміни беретів десантників з блакитних на темно-бордові. “Це – колір крові, вашої крові, пролитої в боях за Україну”, – заявив Президент, звертаючись до українських десантників. Бордові берети для ідентифікації своїх десантників використовують 59 країн світу, 19 з яких – члени НАТО, додав він.

Президент та Верховний Головнокомандувач також прийняв рішення змінити назву Високомобільних десантних військ, відійшовши від радянсько-російської абревіатури ВДВ. “Російські «ВДВ» від літа 2014 року беруть безпосередню участь в окупації українського Донбасу, і кримські “зелені чоловічки” – то теж вони”, – сказав Порошенко.

Відтак, запроваджено нову назву – Десантно-штурмові війська Збройних сил України.

Також започатковано новий День десантника – 21  листопада, в день, коли відзначається  християнське свято Собор Архістратига Михаїла, який вважається покровителем десантників.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

21 листопада 1920 року Україна перестала існувати як держава

Опубліковано

на

21 листопада 1920 року, після отримання дозволу від польської сторони 12 тис вояків Армії УНР разом зі штабом Головного Отамана Петлюри та урядом республіки перейшли на західний берег ріки Збруч. Ця подія поставили крапку в існуванні УНР як держави на території України.
 Результат пошуку зображень за запитом "21 листопада 1920 року Україна"
Керівники Директорії та армії УНР (сидять – члени Директорії Федір Швець, Симон Петлюра і Андрій Макаренко). Камянець-Подільський, липень 1919 року
Після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, важливою складовою якого стала військова конвенція, почався наступ польсько-українських військ на контрольовані більшовиками території України. Спочатку він був успішним: 7 травня 1920 року об’єднане польсько-українське військо увійшло до Києва, але загалом наступ сподівань не виправдав. Вже 12 червня Київ знову зайняла Червона армія, яка після цього продовжила свій наступ на захід. До середини серпня червоні, захопивши більшу частину Східної Галичини та створивши там Галицьку СРР, опинилися під Варшавою, на чому їх наступ і захлинувся.
З кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки УНР. Це породило сподівання на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах, перший раунд яких розпочався ще 17 серпня в Мінську в розпал битви під Варшавою. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польської сторони.
У цей час Польща опинилася у складній ситуації, адже країни Антанти, які їй допомагали, східним кордоном Польщі бачили лінію Керзона, а головний ворог – СРСР – заявляв про готовність йти на великі територіальні поступки. Причому в обох цих пропозиціях було спільне те, що у них не було місця як для суб’єкту перемовин для УНР, з якою у Польщі був укладений чинний тоді Варшавський договір. Незважаючи на таке роздоріжжя, польський уряд 10 вересня все-таки передав пропозицію уряду УНР до Москви, де її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна – це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею. Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і зовсім не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію.
З 21 вересня, після того, як Червона армія остаточно покинула Східну Галичину, радянсько-польські перемовини продовжилися у Ризі. Тоді ще тривав наступ полько-українських військ, щоправда вже зі змінним успіхом. Станом на 18 жовтня, коли почало діяти військове перемир’я між Червоною армією та польськими військами, армія УНР закріпилася на 150-кілометровій лінію фронту с. Ярута над Дністром – р. Мурафа – Бар – Вовковинці – с. Літинка.
21 жовтня Головне командування військ польських відповідно до умов укладеного 12 жовтня у Ризі перемир’я з радянською стороною, оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Державні установи УНР та Головна Команда військ УНР розташувалися в Ка’мянець-Подільському. З огляду на попередні бойові дії, українській стороні здавалося, що час для наступу на червоних доволі сприятливий. Однак Польща, у відповідності зі щойно підписаним Договором з радянською стороною, формально не мала права брати у ньому участь – 8 листопада вона відкликала останні свої загони із районів дислокації військ УНР, чим знімала із себе будь-яку відповідальність за її дії.
Того ж дня Симон Петлюра звернувся із листом до Юзефа Пілсудського, у якому Ризьке перемир’я називалося “витвором дипломатичної мудрості” і стверджувалося, що українці мають тепер самостійно “провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитися на схід”. Тобто провина за таку важку ситуацію покладалася не стільки на Польщу, яка вийшла з Варшавського договору, скільки на країни Антанти. Окрім певної логічності, такі твердження були викликані ще й практичними потребами – у листі Петлюра просив або про надання боєприпасів, або про неперешкоджання у їхньому транспортуванні з Німеччини.

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року
У ніч перед 8 листопада 1920 року у Кам’янці-Подільському відбулася державна наради за участі Петлюри, членів уряду УНР та командного складу армії. Її результатом став універсал, у якому уряд закликав українців до “останнього бою”, який, як тоді здавалося, мав шанси на успіх. Наступ був запланований на 11 листопада, однак частини Червоної армії почали наступ першими – 10 листопада. Певний час в українців ще була надія переламати ситуацію і перейти в наступ, однак вже 12 листопада стало зрозуміло, що зробити цього не вдасться.
14 листопада урядові структури УНР залишили Кам’янець-Подільський, зібравшись 19 листопада в останньому своєму притулку на території Наддніпрянської України – у Волочиську. Саме там завершилися переговори з польською стороною про перехід залишків армії УНР на територію Польщі. Поляки, які були в боргу перед тепер вже колишнім союзником за Варшавським договором, гарантували ставлення до вояків УНР як до інтернованих і обіцяли зберегти її частини у таборах у Польщі.
Вночі 21 листопада 1920 року від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня на західний берег ріки Збруч перейшло близько 12 тисяч вояків та військове і політичне керівництво УНР, якому такий крок бачився лише перепочинком у війні: у листі від 23 листопада Петлюра наказував своїм підлеглим не розпускати жодної військової частини. Симону Петлюрі та його урядовцям, які з 25 листопада перебували у Тарнові, здавалося, що їхня боротьба за незалежну Україну ще не завершена.
Однак доля розпорядилася інакше – 21 листопада 1920 року стало останнім днем існування УНР як державного утворення на території України. На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1925 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду УНР в еміграції Андрія Лівицького.
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

На часі — уніфікація кольористики військової форми

Опубліковано

на

Нещодавно в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України відбулась робоча нарада з представниками виробників і постачальників предметів речового майна для потреб Збройних Сил України. Про що йшлося під час зустрічі розробників речового майна, тиловиків і підприємців, ми попросили докладніше розповісти начальника управління розвитку речового майна — заступника начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ підполковника Євгенія Єлькіна

— Насамперед ми обговорили питання щодо внесення змін до нормативної (технічної) документації на предмети речового майна, також поінформували виробників і постачальників про обсяги закупівлі предметів речового майна й тканин 2018 року та про заходи, які вживають із боку Міністерства оборони України щодо впорядкування системи контролю над якістю предметів речового майна.

— А про які зміни в технічній документації йшлося? Чому виникла потреба щось змінювати, адже на технічних умовах, передбачених для виробництва предметів речового забезпечення, ще не просохло чорнило?

— Ми змушені були порушити питання стосовно визначення в технічних документах єдиного кольору для форми одягу та амуніції, якими забезпечують наших військовослужбовців. На сьогодні ситуація така, що ремінь розвантажувальний ми отримуємо зеленим, рюкзак зеленіший, а сумку транспортну індивідуальну — світло- зелену. Таке відбувається через те, що коли в технічних умовах визначено: для пошиття певного предмета має бути використано синтетичну тканину, наприклад, кордуру такого-то кольору, то саме її виробники одягу й закуповують для свого виробництва. Але, як доводить практика, у різних виробників тканина одного кольору має різні відтінки. Тому й отримуємо: ремінь розвантажувальний — зеленого кольору, а підсумки для магазинів, гранатні підсумки — іншого відтінку. Те саме з натільною білизною. Тендер на футболки виграв один постачальник, а на труси — інший. Тканину одного й того ж кольору вони купували в різних виробників. Як наслідок маємо: одні вироби зі світло-зеленої тканини, інші — з темнішої. Тому виникла потреба визначитися з єдиним кольором, погодити його з Тилом Збройних Сил, який, по суті, є замовником, аби наступного року ми почали одержувати речове майно одного, уніфікованого кольору.

— 2014 року нам би такі «проблеми». На слух сприймається як примха…

— Насправді мова не про забаганки військових, а про елементарну естетику, порядок і військову дисципліну. Не є нормою те, коли в одному строю вишикувалися бійці, а в очах рябіє від кольорової мозаїки їхнього одягу.

— Зрозуміло. І коли ми позбавимося від кольорового розмаїття?

— За підсумками наради, перші торги щодо закупівлі предметів речового майна в уніфікованому кольорі відбудуться на початку наступного року, тож отримувати його у військах почнуть у другій половині 2018-го. Для цього найближчим часом буде затверджено кольори, за якими здійснюватиметься закупівля предметів речового майна 2018 року.

— А що кажуть виробники тканин? Наскільки можливо з технічного погляду, щоб на різних підприємствах було «влучання» в один і той самий колір? Якщо неможливо, то вважайте, що не уникнути звинувачень у лобіюванні інтересів певного виробника тканин.

— Так, ці питання на нараді підіймали. І ми чітко заявили, що лобіювання будь-чиїх інтересів є неприпустимим. Швейні підприємства можуть закуповувати тканину в будь-якого виробника, вітчизняного або закордонного. Головна умова — її відповідність визначеним технічним умовам і кольору. З технічного боку це цілком можливо. Водночас певні відхилення, зрозуміло, будуть, але вони мають відповідати нинішнім стандартам. А що стосується механізму, який гарантував би уникнення будь-яких лобістських схем, то він простий і прозорий. В Україні є лабораторії, які здійснюють відповідні оптичні дослідження. Тому після того, як буде затверджено колір тканин, тобто після 10-го числа поточного місяця, Тил ЗСУ має подати в Департамент держзакупівель заявку, затверджену заступником міністра, стосовно обсягів замовлень на наступний рік. Таким чином виробники тканин знатимуть, яку кількість тканини у них придбають швейні підприємства. До того ж для запуску виробничого процесу їм потрібно від 30 до 45 днів. Тобто це той час, який потрібен для того, щоб придбати сировину, фарбу, налагодити устаткування, виготовити пряжу тощо. Отже, через місяць-півтора виробник отримає перші метри тканини. Спочатку перевірка її на відповідність потрібному кольору відбуватиметься на самому підприємстві за допомогою понтометра. Перевірили, трохи «не влучили» — додали фарби, відкоригували. «Влучили» — чудово, зразки тканини відправлять на дослідження в незалежні лабораторії, про які я вже згадував. Отримають там позитивний висновок, хай умикають верстати, виробляють продукцію, твердо знаючи, що її буде реалізовано.

— Тобто на початок лютого ви передбачаєте, що тканина потрібного кольору вже буде на складах підприємств-виробників і що зривів у постачаннях її на швейні підприємства не буде?

— Сподіваюся, що не буде. Принаймні зі свого боку ми робимо все необхідне, щоб цього не сталося, і такі робочі наради з виробниками проводимо саме задля гарантування планових постачань необхідного майна у війська — якісного й естетичного.

— Дякую за розповідь.

Бесіду вів Іван СТУПАК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending