Зв'яжіться з нами

Cтатті

Армія періоду напіврозпаду – небайдужий погляд добровольця

Опубліковано

на

«Ти завжди відповідальний за те, чому не намагався завадити» Жан Поль Сартр

Думка написати цей матеріал з’явилась в мене давно, і з кожною поїздкою на фронт я в ній тільки утверджувалась. Зупиняло лише одне – загальноприйняте про «сор из избы».
Проте ми всі добре знаємо, що найогидніші речі відбуваються завдяки спільній мовчанці.

Про це мало пишуть, рідко озвучують в публічних просторах, але сьогодні я про це все ж скажу. Мовчать зазвичай оглядаючись на два фактори – будь який негатив про власну армію тут же підіймуть на транспаранти путінські пропагандисти, плюс і свої накинуть лайна на вентилятор, звинувачуючи у всіх мислимих різновидах зради.
Мені абсолютно фіолетово, що скажуть кремлівські тролі, не маю потреби оглядатись на Мордор, особливо коли тривалий час на сході моєї країни Мордор прямо переді мною.
Свої ж, озброївшись здоровим глуздом, мають зрозуміти – чим довше ми мовчимо – тим більше проблем матимемо в майбутньому. Ми ростимо зараз громадянське суспільство як маленьку дитину, і любов до цього суспільства має бути передусім вимогливою. Показуючи один одному на наші проблеми росту – ми вчимося їх спільно вирішувати.

Отож наша теперішня армія як вона є.

Проблема №1 Недоукомплектація

Критично не вистачає особового складу на фронті. В різних бригадах звісно по різному. Подекуди люди є, і всі штатки заповнені. Але є бригади на передовій, де всього відсотків 50, а то й менше. Патріотична реклама на бігбордах, інформаційні кампанії на телебаченні – все це допомагає відверто кажучи мало.
Йти служити в зону люди не хотять.
Причин тому декілька – передусім це гібридний стиль війни. Ми стали заручниками Мінських домовленостей, Росія так і не визнана воюючою стороною. За три роки народ усвідомив з повною ясністю – що ця війна передусім великий бізнес. Так само як і те, що по-справжньому війна вирішується не в мерзлих окопах в камуфляжі, мінами стодвадцятками, а в столичних кабінетах, чоловіками в дорогих костюмах за келихом доброго французького.
Простий недавній приклад з Красногорівки – окупанти з самого ранку обстрілюють нас ГРАДами, як тільки ми намагаємось насипати у відповідь – запитують у нашого командування «режим тиші», наші забороняють арті стріляти, тільки но ворог підвіз боєкомплект, перезарядився – обстрілюють знову. А потім знову режим тиші. І так до десятка разів на добу. Ми працюємо мішенями, руки зв’язані. Іноді наші бійці наказ таки порушують і дають удар у відповідь. І тоді починаються кола пекла – догани, штрафи і т.д. – аж до розслідувань.
Толкових бойових командирів не так і багато. А ті що є – теж зв’язані по рукам і ногам. Знаю комбригів які змушені «партизанити» – воюють не доповідаючи нагору, ігнорують відверто некомпетентні накази. Коли їх викликають на «розбір польотів» виправдовуються що це, наприклад, правосєки стріляли.

Зрозуміло, що ніхто не хоче вмирати в той час, як ахметівські потяги поруч спокійно ганяють туди-сюди мільярдні вантажі. На фронті щодня постає питання – «за шо воюєм? за їхнє бабло?!»
Друга причина – скотське ставлення до солдата. Іноді бійців можуть не міняючи місяцями тримати на передових ВОПах. Морози, протяги – в лічені дні людина простуджує собі все. Тримати солдата більше кількох діб в окопах категорично не можна. Іноді в них їде дах, і починаються самостріли чи прогулянки по мінним полям.
До цього додається «аватарство» в деяких частинах п’ють всі – від солдата до комбата. П’ють з різних причин. Бо це той ше атракціон – сидіти під обстрілами і не мати можливості відстрілятись, п’ють від бездіяльності, п’ють, тому що так заведено в конкретному підрозділі – немає чітко поставленої дисциплінарної політики командування. Тому вже тривалий час в прифронтових містах заборонено продаж алкоголю людям в формі. Але наші люди при потребі завжди знайдуть спосіб. На то вони й наші люди.
Водночас знаю підрозділи де не п’ють взагалі, це дуже залежить безпосередньо від поведінки командира.Картинки по запросу проблеми зсу
За два з половиною роки, що я їжджу виконувати аеророзвідку на фронт, дуже помітно кілька основних тенденцій.
Чим менше війни – тим більше зловживань і дідівщини. Іноді доходить до серйозного рукоприкладства офіцерів щодо солдат.
Чим менше боїв – тим більше бюрократії. Кількість звітних документів і постійних перевірочних комісій зашкалює – якось один комбат так і пояснював – «розумієш в мене просто нема часу воювати, стос документів і перевірка за перевіркою зверху».
Скотське ставлення зумовлено ще й тим, що часто управляти процесами приїздять «тримісячні» офіцери. Три місяці – це рівно стільки часу перебування в зоні, щоб отримати статус учасника бойових дій.
Вони тут просто відбувають, закривають очі на все, бойова армія їм не цікава в принципі, як і все решта крім майбутніх пільг.
Знаю кількох дуже мотивованих добровольців, які воювали в добробатах з самого початку війни. Наприклад мій добрий приятель Орест Каракевич, прекрасний снайпер. Пам’ятаю як Орест вже відвоювавши в 14 і 15 роки рвався підписати контракт, тільки про це й говорив.
Підписав, тепер плюється і розриває. Каже, шо нічого гіршого ніж ця армія не бачив, і зарікається взагалі де небудь служити в наших силових структурах до кінця життя.

Проблема №2 Заробітчанство

Заробітчани – так називають досвідчені бійці тих, хто прийшов вже тоді, коли війна почала трохи стишуватись, а грошове забезпечення підняли. Для Києва 7 тисяч гривень – мінімальна можливість прожити, особливо якщо ви винаймаєте помешкання.
Але для українських сіл чи райцентрів – це в кілька разів вище за середню зарплатню. Отож люди йдуть служити фактично тікаючи від безробіття і безгрошів’я. Іноді приходять розумні і мотивовані, але часто і абсолютно асоціальні. «Та шо сидів в селі пив, роботи не було, а жінка каже йди вже в ту армію, хоч якісь гроші будуть, і землю дадуть. Тай пішов, а шо робити?»
А далі вже залежить від частини – потрапивши в гарні руки деякі стають добрими мінометниками чи зв’язківцями. А там там де розброд і хитання – все тільки посилюється. Там в селі сидів пив без грошей, а тут сидиш і хоч гроші дають.
Тих, хто мотивований суто патріотизмом пішов на війну на самому початку – в сучасній армії залишилось не так і багато.
Часто вони так і кажуть «Я б і далі воював/воювала проти Росії, але не з таким скотським ставленням в армії»

Проблема №3 Бойових командирів не пускають вище

Так точно, не пускають. Добре знаю командирів як пройшли найважчі бої 14-15 років. Перевірені офіцери – комбати, комбриги. Але управляти стратегічними процесами в Міністерстві оборони чи Генеральному штабі їх не запрошують. Є кілька виключень, що тільки підтверджують правила. На цю тему мій добрий приятель, командир одного розвідбату відповідає відомим армійським жартом – «Знаєш чому я не стану генералом? Бо в генерала теж є діти». Розповідають як бойові командири пробували вступати в Академію Черняхівського в Києві. Більшість просто не пропустили. Іноді, якщо командир всерйоз намагається воювати – можуть забрати кудись в штаб папірці перебирати. Аби лишній раз не заважав «налагоджувати мирний процес».
Ініціативні, розумні, самостійні – просто не потрібні. Копати звідси – і до обіду.

Проблема № 4 Приховування проблем, кругова порука

«Начальство боїться тільки шуму» – каже мій побратим. От якшо десь інформація з’являється в фейсбуці чи телевізорі – тоді шось міняється. А так можеш писати рапорти хоч цілодобово, аби паперу вистачило. Разом з тим напишеш в фейсбуці – наживеш собі ворогів. Тому люди пишуть мало, і на гарячу лінію в міністерство теж дзвонять коли вже зовсім нестерпно.
Рахують місяці до дємбєля і мовчать. Армія, котру очолюють генерали ше радянської закалки виховує в новоприбулому день за днем одне – покірну рабську мовчанку.
«Тобі шось не нравиться ? Ти шо тут самий розумний? Шуруй окопи копати.
Недоплатили в цьому місяці за бойові? Мовчи, бо ше й то не отримаєш. Нема змінної зимової форми чи взуття – крутися, в тебе зарплата 7 штук, можеш купити.
Треба ремонтувати машину – ремонтуй, шукай волонтерів.
І головне – хочеш спокійно дослужити – не висовуйся, не создавай командірам проблєм. Інакше создадуть тобі.»

Чи означає все це що в ГШ чи МО немає притомних професійних людей?
Ні. Їх там критична меншість, але вони є.
Чому вони не можуть змінити нашу армію? Тому що система працює так, щоб вони не могли працювати.
Вся вертикаль від рядового до міністра означена одним словом – неефективність. Система побудована таким чином, що ніхто не мотивований служити, створювати професійну нову армію – але відбувати, рахувати дні до кінця контракту в надії на пільги.
Я за 2,5 роки зустрічала в армії, на різних ділянках фронту дуже мотивованих бійців, щирих і професійних патріотів. Система змушує їх йти з армії не оглядаючись. І все більше залишається тих, кому нічого не треба, хто покірно зноситиме весь совковий маразм і копатиме – «отсюда и до обеда».
А найгірше, що в молодих, мотивованих хлопців і дівчат буквально за півроку служби в армії зникає бажання будь чого. Велика частина з них нові рецепієнти системи, блискавично інфіковані нею, і відтепер перетворюватимуть нових на таких же байдужих і покірних статистів.

Так що, спитаєте ви, знову суцільна зрада? Ні, це просто констатація ряду проблем, які потрібно терміново вирішувати.
Професійна, достойна армія під час війни – це наша безпека, буквально на рівні життя і смерті. Росія не припинить агресію поки не рухне, тобто роками. Наша задача цікавитись своєю армією так, як і дитячими притулками, чистими вулицями, тим куди йдуть наші податки, і чим займаються депутати.
Ми ростимо наше громадянське суспільство майже з нуля, воно тільки починає ходити в садочок. І зараз особливо потребує постійної уваги. Створюйте спільноти по моніторингу того, що відбувається в силовому секторі, приїздіть на фронт з допомогою якщо є можливість, допомагайте військовим тут, в мирних містах.
Говоріть публічно про випадки зловживання чи корупції. І називайте прізвища, як це робитиму я.
Бо безіменні – «там в МО, там в Генштабі, там на фронті» – це ні про що. Тільки конкретні люди з конкретною відповідальністю. І передусім це ми самі, громадяни.

Автор: Марія Берлінська – керівник Центру підтримки аеророзвідки, практикуючий фахівець в зоні АТО, коорднатор проекту “Невидимий батальйон”

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції. *Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: http://ua.censor.net.ua/

Cтатті

Промовиста різниця між героями та зрадниками України

Опубліковано

на

Один із користувачів соціальних мереж – звичайно ж, близький до Москви український журналіст – пояснив, що не буде дивитись фільм “Кіборги”, який героїзує “непотрібну війну”, у якій “українці вбивають українців”.

Поки що це несміливий, маргінальний тренд у нашому медіапросторі, він притаманний швидше російській пропаганді. Але з часом, після виведення російських військ він посилиться. До цього треба бути готовими.

Не можна зводити війну до боротьби українців із російськими окупантами, не можна заплющувати очі на те, що в окупантів є найманці, є прихильники – по всій країні. Але найголовніше – не найманці почали війну. Росіяни її почали.

Агресія завжди запускає механізм колабораціонізму і зради. Той, хто просто дотримувався інших поглядів, бере до рук зброю та починає боротися зі власною країною, власним народом. Так, він зрадник. Так, він винний. Але ці умови для розбрату створив окупант.

Квіслінг був норвежцем. Петен був французом. Гаха був чехом. Тісо був словаком. Але за кожним з ним стояв Гітлер. За Захарченком чи Аксьоновим – і кожним зі зрадників – стоїть Путін.

А за кіборгами стояли не Порошенко з Муженком. За кіборгами стояла Україна. У цьому відмінність.

Віталій ПОРТНИКОВ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Який флот може дозволити собі Україна на даний час

Опубліковано

на

Суперечки про те, як Україні скоріше відродити свій флот, ведуться ще з 2014 року, коли Росія разом з Кримом і базою в Севастополі вкрала майже всі наші кораблі. Як завдяки новій стратегії розвитку Військово-морські сили країни встають на ноги у даному матеріалі.

До початку подій на півострові в складі ВМС України перебував один фрегат, підводний човен, чотири корвета і 26 допоміжних кораблів.

Цифри не вражали уяву навіть тоді, а, з урахуванням втрат під час анексії, ситуація стала і зовсім плачевною. Радує хоча б те, що під час кримських подій флагман “Гетьман Сагайдачний” знаходився в морському поході. Його екіпаж вчасно зорієнтувався і не пішов на Севастополь, загорнувши в Одесу.

“Володимир Великий”

Спочатку завдання по відродженню флоту доручили тодішньому командувачу ВМСУ Сергію Гайдуку, який вирішив не винаходити велосипед і продовжив розвивати утопічний план з будівництва великого флоту, що складається з корветів, фрегатів і підводних човнів.

Втім, можна було здогадатися, що реалізувати цей план так і не вдасться. Хоча б тому що Україна задумала будівництво власного корвета під назвою “Володимир Великий” ще в 2005 році. Лише в 2010 в Миколаєві перший корабель серії нарешті заклали в виробництво (а за планом їх повинно було бути чотири) … і за наступні чотири роки не побудували навіть половини.

Такими темпами Україна довелося б чекати свого “Володимира” ще мінімум років десять. А до моменту виходу в море він би вже безнадійно застарів і все можна було б починати спочатку.

До того ж обслуговування кораблів такого класу – справа непроста і витратна. Для цього потрібна спеціальна база, яку Україна втратила з анексією Криму. Будівництво нової теж варто було б бюджету колосальних грошей і забрало б купу часу, якого у нас немає.

Інший план

У квітні 2016 року президент Петро Порошенко нарешті звільнив Гайдука з посади командувача флотом. А на його місце призначили генерал-лейтенанта Ігоря Воронченко.

При ньому справа нарешті зрушила з мертвої точки. Новий командувач відразу ж відмовився від плану попередників, вибираючи між двома іншими концепціями розвитку.

Інший варіант – будівництво власного “москитного флоту” на базі декількох десятків порівняно дешевих кораблів самого різного призначення – ракетних, патрульних, протимінних і т.д.

Цей план не настільки амбітний, але зате він хоча б реалізуємий. І схоже на те, що в ВМСУ вирішили рухатися саме в цьому напрямку. Так, в Міноброни вже заявили, що до 2020 року флот повинен отримати до 30 бойових кораблів і катерів.

До того ж нещодавно в США нагадали про те, що готові безкоштовно передати Україні бойові катери класу Islands, які вже давно чекають в американських портах. Однак при цьому є нюанс.

“Гюрза”, “Кентавр” і “Лань”

Можливо тому, що минулого літа на воду спустили вже четвертий бронекатер типу “Гюрза-М”, який оснащений бойовим модулем з автоматичною гарматою, автоматичним гранатометом і 7,62-мм кулеметом, а також двома протитанковими ракетними комплексами “Бар’єр” з лазерною системою наведення.

Продовжити читання ?

Cтатті

Миротворці на Донбасі: коли вирішиться питання, і які країни можуть відправити своїх військових

Опубліковано

на

За даними джерел сайту “Сегодня”, в найближчі місяці має вирішитися питання зрозміщенням на Донбасі миротворців ООН. На думку Заходу, напередодні своїхпрезидентських виборів в березні 2018 го Росія з цього питання може піти на поступки.Така думка побутує в Штатах. Правда, третю зустріч з помічником президента РФВладиславом Сурковим спецпредставник Держдепу Курт Волкер назвав “крокомназад”. А після зустрічі з держсекретарем Рексом Тіллерсоном у Відні главаросійського МЗС Сергій Лавров заявив, що Київ і Вашингтон не так розуміє бачення Москвою миротворчої місії. За його словами, те, що пропонують Україна іСША – введення на Донбас окупаційної адміністрації, тому Росія ніколи не підтримаєтакий проект резолюції в Радбезі ООН. Але обійти кремлівське вето можна черезГенасамблею.

Сайт “Сегодня” проаналізував шанси на розміщення на Донбасі місії “блакитних касок”, і, що найголовніше, які країни можуть відправити туди своїх військових.

“Охоронці спостерігачів ОБСЄ”

Наївна впевненість наших західних партнерів у тому, що Путін до своїх президентських виборів в березні-2018 піде на поступки, потроху вивітрюється. На засіданні Ради глав МЗС ОБСЄ у Відні Рекс Тіллерсон заявив, що Штати, може, і хотіли б зняти санкції проти Росії, але не зроблять цього, поки Москва не виведе свої війська з східної України і з Криму. Правда, після двосторонньої зустрічі з російським колегою держсекретар був не так багатослівний: “Я вам не буду говорити, що конкретно ми обговорювали. Ми добиваємося прогресу і отримуємо його. У нас є діалог, співпраця, але ми ще не все вирішили. Але це і не можна вирішити за одну зустріч”.

А ось Сергій Лавров передав журналістам свою розмову з Рексом Тіллерсоном до дрібниць. Їх двостороння зустріч тривала понад годину, і українське питання йшло другим на порядку; з цього питання, за словами Лаврова, у них з Тіллерсоном менше співпадаючих підходів, ніж по Сирії.

“Нас турбують спроби поставити з ніг на голову нашу ініціативу про направлення охоронців ООН для забезпечення безпеки місії ОБСЄ. Ця ініціатива на 100% вписується в дух і букву Мінських домовленостей. Наша ініціатива полягає в тому, щоб спостерігачів ОБСЄ всюди супроводжували охоронці ООН. Те, що ми почули від представника США Волкера, мало зовсім протилежний підхід. Він полягає в тому, щоб не зациклюючись на питаннях особливого статусу Донбасу, амністії, підготовки до виборів через прямий діалог Києва, Донецька і Луганська,  ввести туди ООН-івську адміністрацію, яка буде керувати всім, що відбувається в самопроголошених “ДНР” / “ЛНР”, – заявив Сергій Лавров.

Тобто, Росія згодна нема на 20-тисячну миротворчу місію сертифікованих військових, а на ООН-івських охоронців із забезпечення безпеки СММ ОБСЄ. Причому трохи раніше в тому ж Відні Сергій Лавров заявив, мовляв, якщо на Донбасі розгорнуть українсько-американський варіант миротворчої місії, це буде окупаційна адміністрація. На це глава українського МЗС Павло Клімкін відповів Лаврову в своєму Twitter: “Я вважаю, що окупаційна адміністрація вже там – це російська окупаційна адміністрація”.

Американський експерт, колишній помічник держсекретаря Девід Крамер в бесіді з сайтом “Сегодня” сказав, що пропозиція Росії по миротворцях сильно відрізняєтьсявід того, що раніше запропонувала Україні. На його думку, нічого не змінюється, Путінхоче дестабілізувати Україну, щоб Захід втратив до неї інтерес, тому я скептичноставлюся до того, що до своїх “виборів” в березні у російської сторони з’явитьсяінтерес до вирішення цього питання.

“Фактично пропозиція Росії щодо миротворцям навіть не стартова, це несерйозний спосіб покласти край бойовим діям. Він просто відокремить Донбас від решти України і нічого не принесе для відновлення міжнародно-визнаного українсько-російського кордону. Тому у мене немає великих надій на миротворчу місію на Донбасі – навряд чи це станеться. Я вважаю, найкращий спосіб – посилювати санкції проти путінського режиму до тих пір, поки він не почне поважати територіальну цілісність і суверенітет України і не виведе свої війська, і надати Україні летальну зброю, щоб допомогти їй захистити себе”, – вважає Девід Крамер.

Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер також скептично ставиться доготовності Росії погодитися на миротворчі сили з дієвим і сильним мандатом, якіотримають доступ до всієї території окупованого Донбасу, включаючи українсько-російський кордон.

“Є сенс протестувати готовність і згоду Росії на ці сили і мандат, але за три місяці з тих пір, як Путін підняв питання про можливість миротворчої операції ООН, ми не побачили істотних змін в позиції Росії. Тому незрозуміло, чому ми повинні очікувати, що Росія погодиться на миротворчі сили до своїх президентських виборів в березні”, сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Як ООН приймає рішення

Розмови про миротворців в українському політикумі не вщухають останні два роки. Ще 18 лютого 2015 го РНБО підтримав звернення до ООН і ЄС про розгортання в Українімісії “блакитних касок”. Рішення приймає Рада безпеки ООН. Свою резолюцію в Нью-Йорку Україна представила два роки тому, але через незгоду Росії, яка як постійнийчлен має право вето, на голосування її не виносили, намагаючись зупинити війну врамках Нормандського формату.

Майже через три роки після підписання Мінська-2 стає зрозуміло, що Росія не збирається виконувати свою частину домовленостей. Але за вересневу пропозицію Кремля про можливість розгортання на Донбасі миротворчої місії (Москва внесла в ООН відповідну резолюцію) наші західні партнери схопилися як за останню соломинку. Майже півроку Курт Волкер веде переговори з Владиславом Сурковим про місію “блакитних касок”, але на компроміс Москва не йде.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченка, чим більше позитивних для України пунктів ми намагаємося внести в резолюцію по миротворцям, тим більша ймовірність, що її заблокує Росія. “Дуже важливо, яким буде мандат місії. Мандат потрібно виписати таким чином, щоб місія допомогла реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу. Також в Мінських домовленостях передбачається виведення незаконних збройних формувань, як місцевих, так і іноземних – російських. І миротворці якраз той гвинтик, який може допомогти механізму контролю виведення збройних формувань”, – вважає Олександр Левченко.

За словами посла, не виключено, що може обговорюватися питання проведення виборів на Донбасі – цей пункт є в Мінських домовленостях – і хто, як не миротворці зможуть гарантувати чесність їх проведення. Як свого часу в Хорватії: місія здійснювала моніторинг і надавала логістичну підтримку, стежила, щоб не було фальсифікацій, щоб ніхто силою не впливав на виборців і членів комісій. Тобто, як підкреслює Олександр Левченко, мандат миротворчої місії на Донбасі повинен включати виведення незаконних збройних формувань і, очевидно, проведення виборів.

Та й сам процес прийняття рішень в ООН не такий вже і швидкий. Раніше представник України в підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи Євген Марчук пояснював сайту “Сегодня”, що спочатку вноситься офіційна пропозиція (резолюція – Авт.), потім Радбез ООН вивчає і приймає рішення, яке Росія, як постійний член, може заблокувати. Правда, в одному з інтерв’ю “Сегодня” перший президент незалежної України Леонід Кравчук говорив, що якщо Рада безпеки не може прийняти рішення,тоді має бути рішення Генасамблеї, яка в березні 2014 роки вже прийняла резолюціюпо Криму в обхід вето Росії.

Представник України в Раді ООН з прав людини в 2006-2010 рр., уповноважений України в Міжнародному суді ООН Володимир Василенко нагадує про резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5). Їїприйняли в 1950 році після вторгнення північнокорейських військ до Південної Кореї. США на Радбезі марно намагалися провести резолюцію, але СРСР їїблокував, тому питання винесли на Генасамблею. У нашому випадку, щобзастосувати резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5),необхідно заручитися підтримкою 2/3 членів ООН, або 129 держав.

Хто може увійти до миротворчої місії

За словами Євгена Марчука, як таких військ ООН немає, вони комплектуються кожен раз для кожної нової місії. Від прийняття рішення в Нью-Йорку до фактичної відправки “блакитних касок” в гарячу точку може пройти до півроку. Спочатку секретаріат ООН направляє технічну оціночну місію в зону конфлікту. У своїх висновках вона призводить не тільки оцінку обстановки в області безпеки, політичної, військової та гуманітарної ситуації, а й дає попередній кошторис витрат. Потім секретаріат ООН звертається до країн, які можуть відправити своїх сертифікованих військових.

“Треба звертатися до країн, які мають миротворчий досвід. У своїх національних парламентах вони вирішують, чи будуть їх військові брати участь. Потім Радбез призначає військове керівництво (главу і командувача миротворчими силами – Авт.)”, – пояснює Євген Марчук.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченко, дуже важливо, хто буде керувати місією. “Важливо, щоб це був представник авторитетної країни, яка відправить досить численний контингент, наприклад, Канада – ми вже бачили їх заяву. Також Україна очікує, що члени Нормандського формату – Франція і Німеччина – відгукнуться і відправлять своїх військових. Наша принципова позиція – Росія не може мати своїх миротворців. Решта будуть обговорюватися в ООН, зокрема, наскільки члени ОДКБ (наприклад, Білорусь, яка заявила про готовність відправити своїх миротворців на Донбас – Авт.) можуть брати участь в місії,враховуючи їх військові зобов’язання перед Росією, але Україна на участь миротворцівцих країн в місії не погодиться”, – сказав посол.

Днями в Брюсселі глава канадського МЗС Христя Фріланд заявила, що Канада готова відправити своїх миротворців на Донбас, якщо місія отримає доступ до неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону. Правда, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, заяви Фріланд на практиці нічим не підкріплені. Експерт пояснює, що кожна країна має певну кількість солдатів, сертифікованих служити в миротворчих місіях.

“Так, в серпні 2016- го Канада заявила, що готова відправити 600 своїх миротворців в будь-яку гарячу точку. Це означає, що Канада готує і тренує цих сертифікованих військових. Але не факт, що Канада їх відправить. На сьогодні, за даними, ООН всього 62 канадця служать у всіх миротворчих операціях по світу, велика частина з яких поліцейські. Тому заява Фріланд це піар. Та й в цілому з середини 90-х великі індустріальні та економічно розвинені країни не відправляють своїх солдатів. Основна їх роль – фінансування, спеціалізована підготовка або допомога, якщо потрібно перевезти солдат”, – пояснює аналітик.

За словами Стівена Пайфера і Девіда Крамера, російських і українських військових не повинно бути в складі миротворчих сил на Донбасі. Як припускає Стівен Пайфер, для російської сторони напевно буде неприйнятною участь і американських солдатів.“Можливо нейтральні держави, такі як Швеція, Фінляндія, Австрія могли б сформувати ядро цих сил – якщо Москва дійсно готова підтримати миротворчі сили з чинним мандатом”, – сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Якщо взяти країни першої десятки за кількістю відправки миротворців, то це або країни Африки, або Азії: Ефіопія, Бангладеш, Індія, Пакистан, Руанда, Непал, Індонезія. “Ще є Китай, вони нарощують свою активність, у них багато сертифікованих миротворців. У Китаю, за даними ООН, 2417 саме військових, не поліцейських, задіяних в гарячих точках по світу. І ще, як не дивно, Італія, – 1153 військових служатьмиротворцями. До речі, анекдотична ситуація: БТРи для миротворчих місій Багладешу поставляє Росія. Буде дуже “смішно”, якщо на Донбас зайдуть миротворці, а техніку їм буде поставляти Росія”, – говорить Микола Белесков.

Як розповідає Олександр Левченко, в хорватському Вуковарі, який був мирно реінтегрований, розміщувався військовий контингент миротворців – російський батальйон. “Ось вам цікава деталь, чи чесно миротворці виконують свою роботу. У 1992 році з нашого українсько-русинського села Міклошевци частини так званої територіальної оборони, які тимчасово окупували і контролювали цю територію, вигнали зі своїх будинків 100 осіб, а 4-х вбили. І це при тому, що російський контингент стояв фактично в 10-ти метрах від цієї “акції” і нічого не зробив, щоб їй запобігти. Але є і позитивний приклад роботи миротворців. У кінці 1995-го український миротворчий батальйон в Сараєво (був під облогою 1425 днів, б льше, ніж Санкт-Петербург) полагодив трамвайні рейки і запустив перший громадський транспорт. І кожен такий трамвай супроводжував український БТР, настільки все було небезпечно”, – розповідає посол Олександр Левченко.

Але найбільша проблема і інтрига, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, в тому, чи вдасться швидко нашкребти 20 тис сертифікованих солдатів. “Чи вдасться швидко знайти навіть серед перерахованих вище країн, які є великими контрибуторами, 20 тис сертифікованих солдатів, які будуть мати відповідні навички?”, – підсумував експерт.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending