Зв'яжіться з нами

Cтатті

Армія України. Нові-старі назви і форма для військових частин

Опубліковано

на

З нагоди Дня Незалежності деякі підрозділи Збройних сил та Національної гвардії отримали нові почесні найменування. Крім того, на параді можна було побачити нову форму бійців почесної варти.

Про те, за яким принципом відбувається надання почесних назв військовим підрозділам, Радіо Свобода розмовляло із істориком Василем Павловим – упорядником нової «Історії українського війська» та координатором робочої групи консультантів при Генштабі, яка займається розробкою військової форми, символіки й почесними назвами для військових частин.

 

– Нова форма почесної варти нагадує форму військ часів Гетьманату Павла Скоропадського.

– Це один із варіантів форми почесного конвою ясновельможного пана гетьмана. Ми не можемо назвати це формою – це радше церемонійний історичний однострій, який буде використовуватись президентським полком для урочистостей. Тобто, це окрема частина почесної варти. Вся почесна варта не буде в цьому однострої, він не буде використовуватись при всіх заходах. Але в тих заходах, де буде участь президента, де є історична складова або історичний момент, на якому треба зробити акцент – буде саме ця форма.

– Чому саме обрали Гетьманат?

– По-перше, цей період один із найбільш розроблених і найбільш зафіксованих в документації – ми чітко можемо прослідкувати й відтворити. По-друге, особа, яка ухвалювала це рішення та курує президентський полк, зупинилась саме на цьому варіанті.

– Вас і цього куратора не бентежить, що гетьманська армія визначними перемогами не уславилася?

– Якщо ми починаємо розглядати всі наші історичні аспекти, ми можемо до кожної нашої армії 1917-1921 років поставити одну велику проблему – війну вони програли. Але я би не став акцентувати увагу на цьому, бо, у відповідності до указу президента, у нас є цілих 5 років із 2017-го по 2021-й рік, коли держава, військо та суспільство мають кардинально змінити свій погляд на цю армію. Ми маємо врешті-решт навчитися поважати та пишатися нашими військовими формуваннями.

– Але все-таки, чому саме Гетьманат? Чому не армія Директорії УНР? Чому не УПА?

 – Був церемонійний однострій УПА? Він був розроблений, але ніколи не існував – ця армія воювала в абсолютно інших умовах. Якщо ми беремо період Директорії, то елементи однострою Директорії більшим чином зараз увійшли в повсякденний парадний однострій. Ті елементи однострою війська Директорії, які зараз є – це кольорові нарукавні тризуби, це англійський покрій френча, це кашкет. В цій ситуації почесну варту вирішили вбрати якраз в гетьманський варіант форми. Був запропонований варіант козацького однострою…
– До речі, мені здається, що саме козацький однострій Чорноморського війська використовувався раніше.

– Однострій Чорноморського війська використовувався, коли президентський полк називався Новоросійсько-Київським. Було декілька парадів, коли вони йшли в стилізованих одностроях Чорноморського війська. Але це був дійсно дуже сильно стилізований однострій. Зараз гетьманські однострої спробували відтворити максимально близько.

– А чому від чорноморських козаків відмовились? Це ж усе-таки наша історія також.

– Президентський полк мав назву Новоросійсько-Київський – і так він називався абсолютно не через те, що мав причетність до Чорноморського війська. Він був новоросійським через те, що цей конвойний полк НКВС – будемо називати речі своїми іменами – брав участь у Новоросійській наступальній операції. Це в 1943 році було під Новоросійськом.

А тепер уявіть собі: зараз на параді почесний полк із найменуванням Новоросійський. Як це буде сприйнято з ідеологічної точки зору?

– Як тепер називається президентський полк?

– Називається Окремий президентський полк. На цей момент в нього немає почесної назви. Але це питання обговорюється.

– Почесної назви у президентського полку немає, але у деяких підрозділів уже є. Ось, приміром, одна із танкових бригад отримала назву Сіверської. Одна з бригад – ім’я короля Данила, а інша – «Чорних Запорожців». Як пояснити цей різнобій? Є назви за територіальним принципом, є за іменем, а є назви, які апелюють до інших формувань. Чи є в цих іменуваннях якийсь принцип?

– Робоча група розпочинає довготривалий процес по присвоєнню почесних найменувань. Почесне найменування присвоюється указом президента – воно повинне враховувати величезну кількість компонентів історії тієї частини, якій ця назва присвоюється. Є частини, яким ми можемо присвоїти почесне найменування, враховуючи їхнє територіальне розташування. Тобто, за прикладом козацьких полків – всі козацькі полки в нас мали суто територіальну назву.

В нас є військові частини, яким присвоюється почесне найменування на честь історичного діяча, який пов’язаний із тією чи іншою територією або коли держава вважає, що цього діяча потрібно чітко відзначити.

– То кому дають назву за іменем, а кому за територією?

– Тут все залежить від конкретної частини. В частини є історія, є тяглість.

– А яка може бути тяглість до Короля Данила?

– А це та ж частина, яка носила ім’я Данила Галицького. Назва змінилась, бо це конструкт. Ця частина знаходиться на Галичині.

– То що потрібно зробити для популяризації історії?

– Питання абсолютно слушне. Якщо ми відверто будемо говорити про школу, то 10-11 класи – це фактично формування мобілізаційного резерву. Історія будь-якої країни має навчати, як це не дивно декому чути, в кого ми маємо стріляти і чому ми маємо стріляти. У поляків є такий вислів: у школі треба вивчати два предмети – допризовну підготовку й історію власної країни.

– Здається, ще Бісмарк казав, що війну виграють шкільний вчитель і лейтенант.

– В даній ситуації я хочу трохи заспокоїти нашого слухача – присвоєння нових найменувань фактично підштовхнуло військових до проведення інформаційно-просвітницької роботи, до проведення історичних лекторіїв. І зараз паралельно у війська почалась зацікавленість власною історією. Ті ж «Чорні Запорожці» – хто це такі?

– Ви спілкувались із бійцями та офіцерами того підрозділу?

– Назвати так підрозділ було їхньою ініціативою. Тут ми можемо сказати, що присвоєння почесних найменувань базувалось на двох ґрунтовних принципах – це державна доцільність та ініціатива підрозділу. Коли вони співпадають, то процес йде взагалі гладко. Щоправда, всередині самого підрозділу була певна група, яка вважає, що їм було присвоєне нацистське найменування і вони тепер будуть есесівцями.

– Але ж «Чорні Запорожці» – це підрозділ армії УНР!

– Це питання просвіти. Ми з ними спілкувалися, в них повний треш в голові – люди не відрізняють одне від іншого. Хоча основний склад бригади позитивно поставився до іменування. В них є власні ідеї, як цю назву використовувати, і цю бригаду супротивники тепер називають «Чорною».

– Ви сказали, що в школах потрібно вчити, в кого стріляти. Вам не здається, що якщо на цьому будувати історичну освіту, то «треш в головах» буде ще більшим? І мілітаризація освіти не дуже добре закінчується.

– В нас зараз знову починають панувати пацифістські настрої. Я за своєю натурою до цих настроїв ставлюсь погано. Щодо мілітаристських настроїв – у даній ситуації в нас немає іншого виходу. Я не кажу, що ми маємо вивчати самі битви. Все має бути збалансовано. Але, як сказав відомий історик Олексій Толочко, «в школі треба викладати таким чином, щоб учень не помилився військкоматом, коли він до нього потрапить».

– В якому контексті він це сказав?

– Це пряма цитата, коли його запитали, як потрібно викладати історію.

– Читав обговорення на профільних форумах і в соцмережах, що зараз точиться дискусія щодо ініціативи надати почесні назви – імені Довбуша й імені Кармелюка? Вам не здається, що вони не зовсім військові?

– Такого не буде. Є дуже багато дискусій у «Фейсбуці», де люди розглядають абсолютно нісенітницькі ідеї. Я можу сказати, що ні ім’я Кармелюка, ні ім’я Довбуша для регулярних військових частин розглядатися не будуть. Якщо розглядати цих людей в історії, то вони несуть за собою шлейф антидержавної діяльності. Це можуть бути добровольчий батальйон, але не може бути військова частина імені Устима Кармелюка – це не військовий, а ватажок селянських повстань.

Коли починається робота по присвоєнню почесного найменування тій чи іншій частині, то якраз ці моменти враховуються – якій частині яке почесне найменування можна присвоїти.

– Які ще назви були власною ініціативою підрозділів?

– Один із підрозділів написав листа з проханням присвоїти їм почесне найменування «Визвольного». Ми одразу запитали – у нас що, є підрозділ «Окупаційний»? Дискусія на цьому закінчилася. Є випадки, коли просять присвоїти почесне найменування на честь радянських військових діячів. На даний момент це також не є слушним.

– А кого саме із радянський військових діячів? Якщо йдеться про якогось із уславлених генералів Другої світової війни, то може це не так і погано?

– Але чи воювали ці генерали за Україну? Чи є вони представниками українського війська? Коли ми говоримо про військовий навчальний заклад імені Івана Кожедуба – це не викликає ніяких проблем. Кожедуб – це уславлений ас, він не був політиком, він не був причетним до військових злочинів. Це – людина, яка вкрила себе невмирущою славою.

На честь кого із радянських хочуть назвати? Є певні моменти, які я не хочу вказувати із певних міркувань.

 – Один із найдивніших аргументів, який я чув щодо «Чорних Запорожців»: «Як ви збираєтесь присвоїти їм це найменування, коли вони знаходяться в Білій Церкві?». Там дійсно базується ця 72-а бригада. У людей є негативне сприйняття до чорного кольору. Але при цьому абсолютно всі пишаються «чорними беретами» морської піхоти. Це подвійні стандарти, які з людьми треба проговорювати. Людям треба пояснювати. Якщо ми говоримо про армію, то там має проводитись нормальна ідеологічна та пропагандистська робота. Треба пояснювати значення кольорів, їхні комбінації, як вони використовуються. Давайте пригадаємо вірш «Два кольори мої, два кольори..».

– «Чорне – то журба»

– Коли ми кажемо про 72-у бригаду, про їхні втрати в районі Авдіївки, то їм це дозволяє мати такий колір. Цей колір має абсолютно різне підґрунтя в українській та в світовій мілітарній історії. Але він не табуйований.

Ми маємо будувати власну воєнну історичну традицію. Ми маємо будувати власне розуміння кольорів.

– Підрозділам Національної гвардії будуть присвоювати нові почесні назви? І якщо так, то які?

– Є базовий принцип, який ми можемо використовувати іменування для тих чи інших частин. Є частини, які перебувають в бою – їм можна присвоїти найменування, вищі за ступенем крутості. Є частини, які знаходяться на забезпеченні – вони мають інший ступінь назв. Є частини, які перебувають постійно в місці якоїсь дислокації й виконують якусь допоміжну функцію. Але ж вони теж заслуговують на почесні найменування.

Якщо ми говоримо про Нацгвардію, то в них теж є різні частини. Приміром, Перша бригада оперативного значення Національної гвардії отримає почесне найменування Петра Дорошенка – на честь гетьмана, який першим створив підрозділ сердюків, який виконував ті ж функції, які зараз виконує Нацгвардія. Потім у них так само з’являться історичні персонажі, які або прив’язані до місця, де базується військова частина…

– А традиції радянських історичних назв військових підрозділів, які були після Другої світової війни, будуть збережені?

– Більша частина старих радянських назв вже давно скасована.

Автор: Дмитро Шурхало

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: https://www.radiosvoboda.org/

Cтатті

Братерство “блакитних беретів” розстріляли російські зайди на Донбасі – Президент

Опубліковано

на

Легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту, біля Іловайська та Дебальцевого.

Про це заявив Президент України Петро Порошенко,  Верховний головнокомандувач Збройних Сил України під час урочистої церемонії у Києві з нагоди перейменування Високомобільних десантних військ у Десантно-штурмові війська Збройних сил України та встановлення Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ.

“Ворог досконало володіє прийомами психологічного впливу, вправно експлуатує стереотипи, спекулює на спогадах про минуле та пов’язаних з тим емоціях.  Та хіба хтось з нас ще не розуміє, що легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту,  біля Іловайська та Дебальцевого?”, – заявив він.

Порошенко повідомив, що 469 українських десантників не повернулися з бойових завдань, загинувши в запеклих боях з російськими найманцями. “Щоби відповіли на це питання 469 вбитих українських десантників, якби могли тільки воскреснути?”, – сказав він.

Як повідомлялося, у рамках урочистостей з нагоди Дня десантника на Михайлівській площі у Києві відбулась церемонія заміни беретів десантників з блакитних на темно-бордові. “Це – колір крові, вашої крові, пролитої в боях за Україну”, – заявив Президент, звертаючись до українських десантників. Бордові берети для ідентифікації своїх десантників використовують 59 країн світу, 19 з яких – члени НАТО, додав він.

Президент та Верховний Головнокомандувач також прийняв рішення змінити назву Високомобільних десантних військ, відійшовши від радянсько-російської абревіатури ВДВ. “Російські «ВДВ» від літа 2014 року беруть безпосередню участь в окупації українського Донбасу, і кримські “зелені чоловічки” – то теж вони”, – сказав Порошенко.

Відтак, запроваджено нову назву – Десантно-штурмові війська Збройних сил України.

Також започатковано новий День десантника – 21  листопада, в день, коли відзначається  християнське свято Собор Архістратига Михаїла, який вважається покровителем десантників.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

21 листопада 1920 року Україна перестала існувати як держава

Опубліковано

на

21 листопада 1920 року, після отримання дозволу від польської сторони 12 тис вояків Армії УНР разом зі штабом Головного Отамана Петлюри та урядом республіки перейшли на західний берег ріки Збруч. Ця подія поставили крапку в існуванні УНР як держави на території України.
 Результат пошуку зображень за запитом "21 листопада 1920 року Україна"
Керівники Директорії та армії УНР (сидять – члени Директорії Федір Швець, Симон Петлюра і Андрій Макаренко). Камянець-Подільський, липень 1919 року
Після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, важливою складовою якого стала військова конвенція, почався наступ польсько-українських військ на контрольовані більшовиками території України. Спочатку він був успішним: 7 травня 1920 року об’єднане польсько-українське військо увійшло до Києва, але загалом наступ сподівань не виправдав. Вже 12 червня Київ знову зайняла Червона армія, яка після цього продовжила свій наступ на захід. До середини серпня червоні, захопивши більшу частину Східної Галичини та створивши там Галицьку СРР, опинилися під Варшавою, на чому їх наступ і захлинувся.
З кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки УНР. Це породило сподівання на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах, перший раунд яких розпочався ще 17 серпня в Мінську в розпал битви під Варшавою. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польської сторони.
У цей час Польща опинилася у складній ситуації, адже країни Антанти, які їй допомагали, східним кордоном Польщі бачили лінію Керзона, а головний ворог – СРСР – заявляв про готовність йти на великі територіальні поступки. Причому в обох цих пропозиціях було спільне те, що у них не було місця як для суб’єкту перемовин для УНР, з якою у Польщі був укладений чинний тоді Варшавський договір. Незважаючи на таке роздоріжжя, польський уряд 10 вересня все-таки передав пропозицію уряду УНР до Москви, де її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна – це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею. Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і зовсім не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію.
З 21 вересня, після того, як Червона армія остаточно покинула Східну Галичину, радянсько-польські перемовини продовжилися у Ризі. Тоді ще тривав наступ полько-українських військ, щоправда вже зі змінним успіхом. Станом на 18 жовтня, коли почало діяти військове перемир’я між Червоною армією та польськими військами, армія УНР закріпилася на 150-кілометровій лінію фронту с. Ярута над Дністром – р. Мурафа – Бар – Вовковинці – с. Літинка.
21 жовтня Головне командування військ польських відповідно до умов укладеного 12 жовтня у Ризі перемир’я з радянською стороною, оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Державні установи УНР та Головна Команда військ УНР розташувалися в Ка’мянець-Подільському. З огляду на попередні бойові дії, українській стороні здавалося, що час для наступу на червоних доволі сприятливий. Однак Польща, у відповідності зі щойно підписаним Договором з радянською стороною, формально не мала права брати у ньому участь – 8 листопада вона відкликала останні свої загони із районів дислокації військ УНР, чим знімала із себе будь-яку відповідальність за її дії.
Того ж дня Симон Петлюра звернувся із листом до Юзефа Пілсудського, у якому Ризьке перемир’я називалося “витвором дипломатичної мудрості” і стверджувалося, що українці мають тепер самостійно “провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитися на схід”. Тобто провина за таку важку ситуацію покладалася не стільки на Польщу, яка вийшла з Варшавського договору, скільки на країни Антанти. Окрім певної логічності, такі твердження були викликані ще й практичними потребами – у листі Петлюра просив або про надання боєприпасів, або про неперешкоджання у їхньому транспортуванні з Німеччини.

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року
У ніч перед 8 листопада 1920 року у Кам’янці-Подільському відбулася державна наради за участі Петлюри, членів уряду УНР та командного складу армії. Її результатом став універсал, у якому уряд закликав українців до “останнього бою”, який, як тоді здавалося, мав шанси на успіх. Наступ був запланований на 11 листопада, однак частини Червоної армії почали наступ першими – 10 листопада. Певний час в українців ще була надія переламати ситуацію і перейти в наступ, однак вже 12 листопада стало зрозуміло, що зробити цього не вдасться.
14 листопада урядові структури УНР залишили Кам’янець-Подільський, зібравшись 19 листопада в останньому своєму притулку на території Наддніпрянської України – у Волочиську. Саме там завершилися переговори з польською стороною про перехід залишків армії УНР на територію Польщі. Поляки, які були в боргу перед тепер вже колишнім союзником за Варшавським договором, гарантували ставлення до вояків УНР як до інтернованих і обіцяли зберегти її частини у таборах у Польщі.
Вночі 21 листопада 1920 року від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня на західний берег ріки Збруч перейшло близько 12 тисяч вояків та військове і політичне керівництво УНР, якому такий крок бачився лише перепочинком у війні: у листі від 23 листопада Петлюра наказував своїм підлеглим не розпускати жодної військової частини. Симону Петлюрі та його урядовцям, які з 25 листопада перебували у Тарнові, здавалося, що їхня боротьба за незалежну Україну ще не завершена.
Однак доля розпорядилася інакше – 21 листопада 1920 року стало останнім днем існування УНР як державного утворення на території України. На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1925 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду УНР в еміграції Андрія Лівицького.
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

На часі — уніфікація кольористики військової форми

Опубліковано

на

Нещодавно в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України відбулась робоча нарада з представниками виробників і постачальників предметів речового майна для потреб Збройних Сил України. Про що йшлося під час зустрічі розробників речового майна, тиловиків і підприємців, ми попросили докладніше розповісти начальника управління розвитку речового майна — заступника начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ підполковника Євгенія Єлькіна

— Насамперед ми обговорили питання щодо внесення змін до нормативної (технічної) документації на предмети речового майна, також поінформували виробників і постачальників про обсяги закупівлі предметів речового майна й тканин 2018 року та про заходи, які вживають із боку Міністерства оборони України щодо впорядкування системи контролю над якістю предметів речового майна.

— А про які зміни в технічній документації йшлося? Чому виникла потреба щось змінювати, адже на технічних умовах, передбачених для виробництва предметів речового забезпечення, ще не просохло чорнило?

— Ми змушені були порушити питання стосовно визначення в технічних документах єдиного кольору для форми одягу та амуніції, якими забезпечують наших військовослужбовців. На сьогодні ситуація така, що ремінь розвантажувальний ми отримуємо зеленим, рюкзак зеленіший, а сумку транспортну індивідуальну — світло- зелену. Таке відбувається через те, що коли в технічних умовах визначено: для пошиття певного предмета має бути використано синтетичну тканину, наприклад, кордуру такого-то кольору, то саме її виробники одягу й закуповують для свого виробництва. Але, як доводить практика, у різних виробників тканина одного кольору має різні відтінки. Тому й отримуємо: ремінь розвантажувальний — зеленого кольору, а підсумки для магазинів, гранатні підсумки — іншого відтінку. Те саме з натільною білизною. Тендер на футболки виграв один постачальник, а на труси — інший. Тканину одного й того ж кольору вони купували в різних виробників. Як наслідок маємо: одні вироби зі світло-зеленої тканини, інші — з темнішої. Тому виникла потреба визначитися з єдиним кольором, погодити його з Тилом Збройних Сил, який, по суті, є замовником, аби наступного року ми почали одержувати речове майно одного, уніфікованого кольору.

— 2014 року нам би такі «проблеми». На слух сприймається як примха…

— Насправді мова не про забаганки військових, а про елементарну естетику, порядок і військову дисципліну. Не є нормою те, коли в одному строю вишикувалися бійці, а в очах рябіє від кольорової мозаїки їхнього одягу.

— Зрозуміло. І коли ми позбавимося від кольорового розмаїття?

— За підсумками наради, перші торги щодо закупівлі предметів речового майна в уніфікованому кольорі відбудуться на початку наступного року, тож отримувати його у військах почнуть у другій половині 2018-го. Для цього найближчим часом буде затверджено кольори, за якими здійснюватиметься закупівля предметів речового майна 2018 року.

— А що кажуть виробники тканин? Наскільки можливо з технічного погляду, щоб на різних підприємствах було «влучання» в один і той самий колір? Якщо неможливо, то вважайте, що не уникнути звинувачень у лобіюванні інтересів певного виробника тканин.

— Так, ці питання на нараді підіймали. І ми чітко заявили, що лобіювання будь-чиїх інтересів є неприпустимим. Швейні підприємства можуть закуповувати тканину в будь-якого виробника, вітчизняного або закордонного. Головна умова — її відповідність визначеним технічним умовам і кольору. З технічного боку це цілком можливо. Водночас певні відхилення, зрозуміло, будуть, але вони мають відповідати нинішнім стандартам. А що стосується механізму, який гарантував би уникнення будь-яких лобістських схем, то він простий і прозорий. В Україні є лабораторії, які здійснюють відповідні оптичні дослідження. Тому після того, як буде затверджено колір тканин, тобто після 10-го числа поточного місяця, Тил ЗСУ має подати в Департамент держзакупівель заявку, затверджену заступником міністра, стосовно обсягів замовлень на наступний рік. Таким чином виробники тканин знатимуть, яку кількість тканини у них придбають швейні підприємства. До того ж для запуску виробничого процесу їм потрібно від 30 до 45 днів. Тобто це той час, який потрібен для того, щоб придбати сировину, фарбу, налагодити устаткування, виготовити пряжу тощо. Отже, через місяць-півтора виробник отримає перші метри тканини. Спочатку перевірка її на відповідність потрібному кольору відбуватиметься на самому підприємстві за допомогою понтометра. Перевірили, трохи «не влучили» — додали фарби, відкоригували. «Влучили» — чудово, зразки тканини відправлять на дослідження в незалежні лабораторії, про які я вже згадував. Отримають там позитивний висновок, хай умикають верстати, виробляють продукцію, твердо знаючи, що її буде реалізовано.

— Тобто на початок лютого ви передбачаєте, що тканина потрібного кольору вже буде на складах підприємств-виробників і що зривів у постачаннях її на швейні підприємства не буде?

— Сподіваюся, що не буде. Принаймні зі свого боку ми робимо все необхідне, щоб цього не сталося, і такі робочі наради з виробниками проводимо саме задля гарантування планових постачань необхідного майна у війська — якісного й естетичного.

— Дякую за розповідь.

Бесіду вів Іван СТУПАК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending