Зв'яжіться з нами

Cтатті

Артилерія ВДВ вчетверо збільшила вогневі «м’язи»

Опубліковано

на

Війна підказала, яку конфігурацію артилерії потребують сучасні десантні підрозділи

Донедавна існував стереотип, що десантники — це такі собі «поліпшені піхотинці», яких викидають із парашутами з літальних засобів і які далі мають сподіватися на Божу прихильність і вдале приземлення. А вже потім, на тверді, ці хлопці беруться виконувати поставлене завдання. Звісно, певний реальний фундамент у цього уявлення таки існує.

Але правда в тім, що українські десантники на полі бою спроможні застосовувати практично весь спектр озброєння та військової техніки. Зокрема, артилерійської

Хоч би в складі якого війська перебував артилерист, його головне завдання — вогневе ураження противника. До початку АТО в українській армії існував підхід, що в цьому процесі частка ракетників та артилеристів становить до 70%. Проте досвід бойових дій на Донбасі свідчить про таке: вирішальна частка участі гармашів у справі ураження ворога доходить до 90%. Зокрема, це стосується артвогню частин Високомобільних десантних військ.

— До 2014-го відбувалося скорочення та оптимізація артилерійської компоненти десантного війська. Із жахом згадую, як це призвело до того, що в складі аеромобільної бригади лишався гаубичний дивізіон на Д-30. І навіть його збиралися обмежити. Нині виходимо на пристойний рівень озброєння десантних бригад, у яких достатньо САУ, мінометів та й Д-30 стало значно більше, — розповідає заступник командувача — начальник управління ракетних військ та артилерії ВДВ ЗС України полковник Сергій Артамощенко.

— Війна підказала, яку конфігурацію артилерії потребують сучасні десантні підрозділи? Як на мене, на відміну від багатьох армій світу, нам бракує легкого артозброєння. Ваша думка про використання за натовським зразком 60-міліметрових мінометів, таких, як ротний М224 армії США, що перебуває на озброєнні піхоти й десантників, — цікавлюся в співрозмовника.

— Ми наближаємося до запровадження й такої зброї (перспективний міномет М60 «Камертон» київського заводу «Маяк». — Авт.). 120-міліметровий міномет «Молот» пройшов тернистий шлях узяття на озброєння, і ми ним користуємося. Так, безумовно, такі речі, як 60-міліметровий міномет, теж потрібні. Але для всього є своє краще місце й кращий час для застосування. Цей зразок має обмежені дальність стрільби та дію ураження. Якщо бій веде батальйон, то наявність таких засобів не надто підсилює ефективність вогневого ураження противника. А от якщо працює група у варіації ДРГ, мобільного спецзагону, то ці міномети надзвичайно актуальні. Виходячи з того, яке ОВТ наразі є, наш компонент номер один — це самохідні гаубиці й міномети на базі багатоцільового легкоброньованого тягача. Хотілось би, щоб у нас були артсистеми, дальність ведення вогню яких перевищує характеристики подібної техніки противника. Також слід удосконалювати засоби виявлення та позиціонування сил ворога.

Спеціально не готують артилеристів для частин ВДВ. Сюди приходять «чисті» гармаші. Відтак офіцери опановують повний цикл повітрянодесантної підготовки, адже їм треба стрибати з літака разом із підлеглими слідом за гаубицями або самохідними мінометами «Нона», що також спускаються з неба під куполами. Артилеристи-десантники мають добряче засвоїти цю специфіку. Передусім те, що рейдові загони десанту почасти залишаються сам на сам із противником: діють автономно, з мінімальним боєкомплектом. Тому артилеристів у тільниках готують так, щоб бездумно не витрачали снаряди, ракети або гранати. Інший аспект: артилерія десанту має порівняно вищу динамічність і мобільність у діях. Зазвичай їй ставлять завдання, які слід виконати за короткий час, аби завдати супротивникові відчутного вогневого ураження. Необхідні навички гармаші ВДВ закріплюють на навчаннях, яких нині не бракує. Під час одного з них було відпрацьовано переміщення за 10 діб шістьма полігонами з виконанням бойових завдань. До того ж бійці до останнього часу не знають, на яких полігонах і за якою легендою все відбудеться.

До речі, на навчаннях зазвичай працює й наукова група командування ВДВ, яка має дослідницькі завдання. Як приклад — виконання вогневого завдання з поромної переправи взводом ракетних систем залпового вогню. Багато хто цей метод критикував: мовляв, нічого в тому немає гарного. Умовний противник діяв із протилежного боку Канівського водосховища. Треба було вплинути на противника, аби висадити на березі десант. Виникла потреба завдати вогневого ураження резервам, які підтягував «ворог». І так, щоб наші передові частини успішно закріпилися, створивши плацдарм (Ржищівський полігон). Рішення було адекватне, відповідало правилам і курсу стрільб. Пором із «Градом» вода не розхитувала, бо його фіксували катери з двох боків. Та й стрільбу тоді вели непрямою наводкою. Хоча й вона може бути ефективною.

На думку Сергія Артамощенка, перспектива десантної артилерії — у розробці мобільних мінометних та артилерійських комплексів на базі колісних автомобілів типу «Барс» або «Спартан». Вони повинні мати сучасну навігаційну апаратуру, значну автономність дій, здатність протягом короткого часу готувати належні дані й відкривати вогонь. Це загальносвітова тенденція. Наприклад, у США майже 15 років тому почали розбудову страйкер-бригад як проміжного варіанта між легкою піхотою та бронетанковими частинами. Їхня концепція імпонує командуванню українських ВДВ. У основі страйкер-бригади — восьмиколісні бронемашини Stryker. Такі частини оперативно транспортують літаки C-130, C-17 чи C-5. Страйкер-бригада озброєна понад 300 одиницями машин сімейства Stryker (широка гама моделей), має кількість 4,5 тис. бійців. Підрозділи та їхня техніка добре себе зарекомендували в Іраку та Афганістані.

Але зациклюватися лише на броньовиках не варто. Українському десантові доцільно мати під боком власні комплекси РСЗВ. Артилерії слід забезпечувати повітрянодесантні сили, які вирушили в рейд, якісною вогневою підтримкою на максимально можливій дальності. Тому наразі триває розвиток цього напрямку.

— Напевно, чули про комплекс «Верба»? Це реактивна система залпового вогню на базі КрАЗу-6322 та бойової частини БМ-21 «Град», яку розробили харківські конструктори. Її ще випробовують, та ми покладаємо на неї неабиякі сподівання, — зазначає полковник Артамощенко. — Що там казати, коли її можна в сім разів швидше за «Град» перезаряджати, у неї вища точність вогню, нова захищена система зв’язку. Розмови йдуть і про розробку нової САУ калібру 155-міліметрів. Чекаємо на неї теж, як і на надходження сучасного звукометричного комплексу артрозвідки — такого, як РАЗК «Положення-2». Загалом нам удалося потужно наростити кількість артилерійських систем. Ці «м’язи» ВДВ збільшено вчетверо. Відповідно зросла й вогнева міць кожної бригади. Але потрібні сучасні технологічні «очі» та «мізки» в сенсі оперативного розуміння ситуації та швидкого впливу на неї. Завдяки волонтерам у нас є відповідні програмні комплекси, але проривом стане промисловий масштаб такого забезпечення.

Досвід початкового етапу війни довів: командирам ланок взвод — рота — батальйон придавали артилерію, але вони не могли правильно ставити їй завдання. Командування ВДВ сприяло тому, що тепер курсанти Одеського військового інституту, складаючи державний іспит, керують десантним взводом і приданим артпідрозділом.

— Коли я був за кордоном, мене вразило те, що загальновійськові командири в арміях НАТО додатково проходять ґрунтовні курси управління приданими силами — артилерією, авіацією, зв’язком тощо, — розповідає Сергій Артамощенко. — Львівська академія орієнтована на підготовку артилеристів для Сухопутних військ. Ми неодноразово піднімали питання: слід вводити до складу вишів навчальні взводи, які з першого дня готуватимуть гармашів із десантною специфікою. Приміром, раніше в Одесі вчили артилеристів з особливостями застосування в морській піхоті. Я саме так і вчився, досконало знаючи спецтехніку, про яку мої сухопутні колеги тільки чули. А ми змушені витрачати час, аби доводити до потрібної кондиції офіцерів-артилеристів. Приміром, учити правильно готувати техніку та обладнання до десантування. Ця проблема стосується й зв’язківців та інших фахівців, які приходять у ВДВ.

Автор: Геннадій КАРПЮК

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Cтатті

“Били по голові так, що досі не розумію, як пам’ять зберегла…” – неповнолітня повстанка Ганна Зелена

Опубліковано

на

У селі Скулин, що на Волині зараз лише біля однієї хатини майорить синьо-жовтий прапор. У ній живе 90-річна Ганна Зелена. Незважаючи на поважний вік, жінка досі порається на городі, бо звикла усе робити самотужки. Адже, ще коли мала всього 14 років, приєдналась до повстанців – була зв‘язковою. Саме це рішення кардинально змінило її долю та навчило ніколи не здаватися. Юна дівчина стерпіла усі жорстокі тортури чекістів та десять років каторги у Норильських таборах.

ПЕРЕДУСІМ жінка ві­­­дома як зв’язкова командира УПА-Північ Клима Савура (Дмитра Клячківського) та непримиренна противниця “совєтського міра”, який сьогодні трансформувався в “рускій”. На її долю випало багато… Ще дитиною втрачає батька і брата, неповнолітньою потрапляє до рук сталінських катів, які запроторюють її в Луцьку тюрму (потім були Харківська та Новосибірська). Зрештою опиняється в Норильському виправно-трудовому таборі, де зазнає важкого поранення під час відомого повстання.

Цього року Ганні Йонівні випов­нилося дев’яносто, але все, чого зазнала, досі живе в ній оголеним нервом. Розповідає про своє минуле зі сльозами на очах, роздумує про майбутнє з запалом у кожному слові. Каже: “Тільки ступить Путін на нашу землю, нікого не пожаліє. Всіх молодих і старих вишле у табори, а кого не зможе, то знищить. Не пожаліє ні жінок, ні дітей. Натомість заселить сюди москалів”.

В одному бараку тіснилося дев’ятеро людей

У сім’ї Абрамчуків, з якої походить пані Ганна, було троє дітей: вона (наймолодша), сестра Марія та брат Данило (найстарший). Уважно вслухаючись у її розповідь, розумію, що Абрамчукам ніколи солодко не жилося. Ще в довоєнні роки доводилося важко працювати, а в перші роки Другої світової на фронті гине Данило, який на той час мав уже четверо дітей.

У 1942-му німецькі окупанти прийшли у Скулин і дотла спалили село. Так вони мстилися місцевій боївці під проводом Дяченка (Сергій Дятел), яка не дала польським шуцманам з німцями пограбувати людей.

“Я тоді на ровері їхала, ‒ згадує пані Ганна. ‒ У мене ще таке сідло було стареньке, шнурками перев’язане. Бачу на конях 11 німців. Але, думаю, тікати не можна. Нас тоді вчили, що як їх зустрінеш, то треба одразу думати, що їм збрехати.

Під’їжджаю до них, а вони всі в рукавичках таких шкіряних, на гарних конях. Коли ж зобачили моє сідло, то як зачнуть сміятися. А я до них: “Добрий день”. З ними тоді був поляк-перекладач. “Дзень добрий, дзень добрий, ‒ каже. ‒ Ґджє іджєш?” Відповідаю, що їду по бабу, бо сестра дитину родить. Ото вони мене й не чіпали. Сказали, аби хутко забиралися.

А я тим часом приїхала у штаб і розказала, що біля чорної клуні бачила стільки-то німців. Хлопці зразу зіскочили. Догнали їх, розоружили… То потім ті німці привезли броньовик, який давай снарядами по селу”.

У згарище перетворилася і хата Абрамчуків. Батько Йон Якович, не довго думаючи, копає барак, аби було хоч десь прихиститися. У тій землянці нараз тулилося одразу дев’ятеро людей: Ганна з сестрою Марією, батько з матір’ю, їхня невістка та її четверо дітей.

Дуже хотіла бути кравчинею, а стала підпільницею УПА

Від барака Абрамчуків до найближчої землянки повстанців було не більше ніж п’ять кілометрів. Пані Ганна каже, що вперше познайомилася з “лісовими хлопцями”, випасаючи корів. Їй тоді стало цікаво, як там у них. Почала підкрадатися, аж раптом зачула крик: “Стій! Куди йдеш? Лягай, бо буду стріляти!”.

Зрозуміло, що дівчинка тоді дуже злякалася, але відчула й дитиняче обурення. Думала: “Чого він так до мене? Мої ж батьки їм хліб дають, масло, молоко. Якось одна повстанка до нас навіть одяг приходила прати”. Словом, лежала вона отак у траві, поки не прийшов односелець Василь і не підтвердив вартовим, що дійсно знає дівчину.

Спочатку повстанці до неї приглядалися. Особливих доручень не давали. 14-річній Ганні подобалося до них приходити. Там були швейні машинки, а дівчині дуже вже хотілося стати кравчинею. Тоді про повноцінне навчання у школі навіть не йшлося. Ото жінки-підпільниці і вчили її того ремесла. Разом з іншими дівчатами збирала полотно, різала його, зшивала і робила повстанцям бинти. Каже, найперше, що собі зшила, був мішечок, аби гриби збирати.

Крім того, у повстанців був майданчик для верхової їзди. Пані Ганна згадує, що якось захотілося їй покрасуватися, що вміє верхи їздити ще й через балки стрибати, і попросила дати коня. Виявилося, що Ганя проворна, спритна, а головне ‒ відважна вершниця. Їй вдалося зробити три повні круги, подолавши усі перешкоди.

Мала довгі коси, у яких проносила грипси

Кмітливу 14-річну дівчинку відправили на вишкіл в так звану “Золоту роту” (охороняла відділи штабу, входила до складу сотні Мазепи, ‒ ред.). Завдяки тому, що дівчина мала довге густе волосся, повстанці отримали змогу підтримувати між собою зв’язок. Вони робили маленькі грипси, які Ганна вплітала собі у коси. Ще їх називали штафетами ‒ коротенькі записки часто на цигарковому папері. Дівчині їх читати було заборонено.

Згадує, як ледь не щодня проходила пішки по 20 кілометрів із грипсами у волоссі. Тоді ще не усвідомлювала до кінця, наскільки то було небезпечне завдання.

“Боялася, що злапáють (зловлять, ‒ ред.), але, слава Богу, до такого ніколи не доходило. Якби мені зараз купу золота давали і наказали нести записки, то я би сказала: “Не треба мені золота. Відчепіться від мене!”. А тоді… Сотник по плечі поплескає, по голові погладить, і я вже нічого не боюся. Кажу вам так, як воно було”.

Ганна Йонівна жодного разу не порушила наказу. Втішала себе думкою, що таки скоро навчиться шити і зможе допомогти сім’ї. Лише признається, що дуже боялася різноманітної лісової дичини, адже подеколи доводилося ходити і по ночах зі зробленим батьком факелом у руках.

Як під кулями везла “кабанів”

З кожним днем повстанці все більше починали довіряти малій Гані, а її відважної вдачі просто годі було не помітити. Одного разу командир Дяченко доручив Ганні “просте” завдання: попросив дівчину перевезти на підводі в ліс двох прикритих соломою кабанів. Розповідає Ганна Йонівна про ту пригоду з блиском в очах:

“Бачу здалеку, що коні запряжені стоять. Я в пшеницю сховалася і тихенько крадуся. Біля воза чоловіки зі знайомими дівчатами про щось говорять. Я тоді випросталася і до них на весь голос: “Слава Україні!”. Дяченко засміявся і каже: “Ганю, сідай на фіру, але добре вприся ногами. Веземо під соломою двох забитих кабанів. Мусиш через переїзд їх доправити. Тримайся міцно! Можуть стріляти, але ти не зупиняйся”.

Той переїзд власовці охраняли. Вони то розходилися, то знов сходилися, аби покурити. Хотіла якраз у той момент, коли вони розійдуться, між ними проскочити. Я кіньми добре вміла управляти. Рушила. Під’їжджаю до того переїзду, чую: “Стой!”, ‒ і кулі по боках тільки “фіть-фіть”. Я ногами вперлася і вперед. Не оглядаюся. Зараз не знаю, чи то точно по мені цілилися, чи то вони з нашими хлопцями перестрілювалися.

Ту фіру я доправила до наших. Коли вернулася додому, там вже чекав Дяченко на коні. Каже до мого тата: “Ваша Ганя нас дуже виручила””.

На щастя, жодна куля не зачепила дівчину. Тільки наступного дня вона дізналася, що на підводі під соломою насправді були не кабани, а два вбиті повстанці, яких побратими хотіли гідно поховати.

Присягу приймав сам Клим Савур

Юна підпільниця зарекомендувала себе якнайкраще: усі завдання виконала, нікого не здала. Тож одного дня її посадили на підводу та, нічого не пояснюючи, повезли в урочище Пович у Скулинських лісах. Зустріла прибулих дружина Дяченка, яка й повідомила, що “дівчину хоче бачити великий начальник”, і повела у хату.

Всередині сидів невідомий чоловік, який наказав повстанцям принести стяг та тризуб. Після цього Ганя склала присягу, ставши повноцінною повстанкою. Того самого дня їй дали псевдо “Гива”, що означає “верба”. Незнайомим гостем був не хто інший, як полковник і головний командир УПА-Північ Дмитро Клячківський, більше відомий як Клим Савур.

Тоді ж у Скулинських лісах починаються облави на повстанців і безвіс­ти зникає її батько, хоч він і не був напряму втягнутий у підпільну роботу. Один з учасників підпілля на псевдо Комарик вбив його, і Ганна довго не могла зрозуміти, чому.

Біда прийшла тоді, коли Волинські ліси почали наповнювати “червоні партизани”. Боячись за власні сім’ї, деякі повстанці почали переходити на їхню сторону. А дехто в лавах повстанців вже давно був завербований спецслужбами Сталіна, деморалізуючи їх. Отаким і був той псевдосотник УПА Комарик з с. Колодниця Ковельського р-ну ‒ він організував спецбоївку під маскою УПА, яка грабувала і вбивала цивільне населення. Одного разу Комарик завітав до батьків Ганни і під дулом пістолета змусив її батька піти з ним, щоб “показати дорогу”.

Згодом цю спецбоївку українські повстанці відшукали по її кривавих слідах. Дяченко особисто вбив сонного Комарика в селі Черемошно (за 10 км від Скулина, ‒ ред.).

Здала дівчину її ж односельчанка

У рідну оселю Ганна приходила хіба з настанням сутінків, та й то дуже рідко. Під час одного такого візиту у двері постукали енкаведисти. Мати лише встигла борщу налити доньці, як п’ятеро чоловіків з собаками ввірвалися у хату. Кажуть до Ганни: “Ви арештовані!”. Далі на неповнолітню “Гиву” чекало справжнє пекло.

Вона все відмовлялася говорити, мовляв, нічого не знає. Утім сексотка, яка її видала, була зі Скулина і сказала москалям, що дівчина ‒ зв’язкова в повстанців (згодом зрадницю також заарештували і та навіть дістала на п’ять років більше каторги, ніж Ганна). Щоб вивідати хоч якусь інформацію про “лісових хлопців”, чекісти застосовували найжорстокіші методи: били дерев’яними молотками, затискали пальці у дверях та запихали під нігті голки. У Луцькій в’язниці до зовсім юної Ганни застосовують ще й електричний струм.

Коли жінка розповідає про ті часи, її очі ніби затуманюються від сліз. “Били по голові так, що досі не розумію, як пам’ять зберегла. Я тоді просила, аби мені просто дали вмерти”. На медичну допомогу невільниці сподіватися не могли, виходжували одна одну.

Після новосибірської тюрми жінок вагонами-телятниками відправляють на Південний Сахалін, але тамтешній начальник табору не захотів їх приймати, сказав, що заслабкі, а йому потрібна рабсила. Потім прибули у Красноярськ, а вже звідти їх повезли в Норильський табір.

Завдяки меткій руці та ясному оку в таборі Ганна також стала зв’язковою ‒ кидала записки, які прив’язували до камінця з мотузкою. Пишається, що жбурляла найдальше та найвлучніше за усіх. Під час Норильського повстання розривна куля пройшла навиліт через ногу і таз, якраз тоді, коли волинянка перекидала записку про спільні дії у чоловічий табір.

Дивом залишившись живою після такого важкого поранення і з “принизливим” тавром бандерівки, Ганна Зелена повертається в рідний Скулин. Але й на цьому її драматична історія не завершується.

Після того, як у 1956 році народжує дочку Галю, її звільняють з роботи і разом з немовлям та старою матір’ю відправляють у п’ятирічне заслання на Дніпропетровщину. Там вона працює дояркою. На щастя, голова колгоспу був людина співчутлива і, зваживши на те, що жінка доглядає малу дитину і стару маму, та ще й сама часто хворіє (давалися взнаки каторжні роботи в Сибіру), пошкодував волинянок і відправив достроково назад у Скулин.

Результат пошуку зображень за запитом "Ганна Зелена ‒ зв'язкова Клима Савура"

Ганна не покидає рідне село і дотепер. Сама працює на городі, порає в хаті, що, як і господиня, ‒ хоч старенька, але ще досі міцна. Каже, якби була молодша, то воювала б зараз на сході України. Тож чи справді війна – не жіноча справа?

Цього року 90-літню ветеранку Ганну Зелену навіть вшанували відзнакою ВРУ “За заслуги перед українським народом”. Утім, на запитання “Чи допомагає влада Героям своєї країни?” відповідає не вельми радо, мовляв, і ображати нікого не хоче, але й дякувати особливо немає за що.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://svoboda.org.ua/news/articles/

Продовжити читання ?

Cтатті

Основні месиджі Начальника Генерального штабу ЗСУ на зустрічі з найвищим командуванням США та НАТО

Опубліковано

на

Начальник Генерального штабу ЗСУ генерал армії Віктор Муженко перебуває з робочим візитом у США, в рамках якого, зокрема, візьме участь у конференції начальників штабів армій країн НАТО та партнерів з питань протидії тероризму, а також, щоб підтримати українську команду, яка вже вдруге бере участь у марафоні Морської піхоти США.

Начальник Генеральний штаб ЗСУ / General Staff of the Armed Forces of Ukraine – Головнокомандувач Збройних Сил України генерал армії України Віктор Муженко відповів на питання Ruslan Petrychka Руслана Петрички та глядачів програми «Час-Time» chastime Української служби «Голосу Америки» Voice of America – VOA про співпрацю з військовими #США та перехід на стандарти NATO.

«По-перше, ми дуже задоволені масштабом співпраці між Україною та Сполученими Штатами Америки у військовій сфері. Це полягає і у проведенні відповідних тренувальних місій, і питаннях матеріально-технічної допомоги, і загалом у приведенні Збройних Сил України до стандартів НАТО.

Вже дев’ять батальйонів у нас підготовлено за такими стандартами, вони вже провели відповіді дії в зоні антитерористичної операції, і вже майже тиждень тому розпочав підготовку ще один батальйон відповідно до стандартів НАТО з допомогою американських військовослужбовців.

Ми зараз задекларували дійсно амбіційне завдання, яке визначене у Стратегічному оборонному бюлетені України, до кінця 2020 року перейти на стандарти НАТО. Процес розпочався, він продовжується, ми переходимо на стандарти, відпрацьовуємо відповіді стандарти, але вже з урахуванням, серед іншого, українського бойового досвіду.

На перспективу ми повинні опрацювати питання стандартів не тільки на рівні підрозділів рівня взвод, рота, батальйон, але й перейти до оперативних стандартів щодо відпрацювання взаємодії, взаємосумісності таких органів військового управління як оперативні командування, органів оперативно-стратегічного рівня – видів збройних сил і принципів стратегічного органу управління – Генерального штабу. Це масштабна робота, яка потребує відповідних зусиль.

На сьогодні дуже гостро стоїть питання мовної підготовки. Для того, щоб чітко розуміти всі визначення і процедури, необхідно мати якомога більшу кількість військовослужбовців, у першу чергу офіцерського, сержантського складу, які вільно володіють англійською мовою.

Ми змінили підходи до формування кандидатів для вивчення іноземної мови. Зараз відбираємо лідерів – тих, в основному офіцерів, які мають бойовий досвід: від командирів взводів до вищого командування ЗС України. Я думаю, що цей процес вже започаткований, він матиме і поширення, і розширення відповідного формату.

Ми проводимо також ряд заходів щодо покращення системи відбору, починаючи від системи попереднього відбору військкомату і, безпосередньо, до відбору вже у навчальних центрах для того, щоб мати мотивований особовий склад, який за своїми морально-діловими якостями може бути призваним і відповідним чином підготовлений для того, щоб посісти гідне місце в ЗС України.

Що стосується переходу на калібри стандартів НАТО – це процес не такий швидкий як би нам хотілося, тому що багато озброєння і військової техніки в Україні – це техніка виробництва колишнього радянського союзу і все залежатиме від того, як інтенсивно здійснюватиметься переозброєння ЗС України. Хоча вже є перші приклади – два тижні тому було продемонстровано ті зразки стрілецької зброї, які виробляються в Україні за ліцензією. Мова йде про автомат-карабін калібру 5,56 м М4. Тому такий процес здійснюється.

Основною метою навчання «Запад-2017» було відпрацювання відповідних сценаріїв щодо створення відповідних угруповань, які несуть із собою загрозу для країн Східної Європи, в першу чергу, для Польщі, країн Балтійського регіону. Збройні Сили України адекватно відреагували на такі навчання: ми також провели ряд комплексних заходів, серед іншого і стратегічне командно-штабне навчання ЗС України, в ході якого відпрацьовувались питання протидії можливій агресії з різних потенційно-небезпечних напрямків, в тому числі й з півночі, які можуть для нас теж становити потенційну загрозу за умови розгортання там російських угруповань.»

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: https://www.facebook.com/GeneralStaff.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

Що потрібно знати про цифрову гігієну в умовах гібридної війни

Опубліковано

на

За результатами робочих зустрічей представників Міноборони, СБУ, Міністерства інформполітики, представників медіа та ІТ-спільнот, а також міжнародних організацій у ГО «Інтерньюз-Україна» створено рекомендації з інформаційної безпеки в Інтернеті під час воєнного конфлікту

Міністри оборони країн — членів НАТО торік визнали кіберпростір п’ятим виміром ведення війни разом із суходолом, морем, повітрям та космосом. Російська агресія на Сході України та в Криму спонукала до необхідності підсилення цифрової безпеки. Важливим кроком на інституційному рівні стало підписання 15 березня 2016 року Президентом України указу, який ввів у дію рішення РНБОУ «Про Стратегію кібербезпеки України», що визначило створення умов для безпечного функціонування кіберпростору.

Кібернапади у вигляді DDoS-атак на сайти, поширення шкідливого програмного забезпечення, націлені на банки, аеропорти, енергетичні компанії, міністерства та інші державні структури, трапляються дедалі частіше, а їхні наслідки стають все більш загрозливими.

Спецслужби противника та групи хакерів неодноразово піддавали атакам акаунти в соцмедіа та електронні скриньки українських військових, держслужбовців, бізнесменів, журналістів.

Інформацію, що передається по Інтернету незахищеними каналами, можуть перехопити треті особи. Повний захист гарантується тільки за умов умілого використання сучасних криптологічних сервісів.

Проблеми з цифровою безпекою найчастіше виникають на рівні пересічних користувачів. В Україні мільйони людей тривалий час користувалися й нерідко досі користуються неліцензійним програмним забезпеченням, не звертають увагу на необхідність оновлення ліцензійного ПЗ, не звикли створювати резервні копії даних чи використовують прості паролі, до яких легко підібрати ключ.

Верховна Рада України врегулювала і визначила основні засади кібербезпеки. За відповідний законопроект проголосувало 258 народних депутатів.

Парламент визначив, що об’єктами кіберзахисту є комунікаційні системи, в яких обробляються національні інформаційні ресурси та які використовуються в інтересах органів державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів та військових формувань.

Також до цього переліку віднесено об’єкти критичної інформаційної інфраструктури та комунікаційні системи, які використовуються для задоволення суспільних потреб.

Законом передбачається функціонування урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT-UA. Її завданнями визначається, зокрема, аналіз даних про кіберінциденти, ведення їхнього державного реєстру, надання власникам об’єктів кіберзахисту практичної допомоги з питань запобігання, виявлення та усунення наслідків кіберінцидентів.

Основними суб’єктами національної системи кібербезпеки відповідно до законопроекту є Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національна поліція України, Служба безпеки України, Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України, розвідувальні органи, Національний банк України.

Суть законопроекту полягає в узаконенні термінології з префіксом «кібер» (простір, атака, злочин, тероризм, розвідка, шпіонаж тощо). Після ухвалення законопроекту порушення, здійснені у віртуальному просторі (наприклад, незаконний переказ чи зняття коштів з чужого рахунку, порушення роботи АЕС чи аеропорту) розцінюватимуться як кіберзлочини — аналогічно до злодійства, тероризму тощо.

В умовах гібридної війни ризики для користувачів значно підвищилися. Саме тому цифрова гігієна та підвищення рівня обізнаності з безпечним використанням Інтернету повинні стати пріоритетом для кожного, хто має справу зі Всесвітньою павутиною. Зміна поведінки щодо користування цифровими сервісами мінімізує не лише втрати чи крадіжки цінної інформації, але й ризики для життя та здоров’я.

Саме для безпечного користування мережею Інтернет Громадська організація «Інтерньюз-Україна» нещодавно розробила посібник «Рекомендації з інформаційної безпеки в Інтернеті під час конфлікту». Його створено на основі результатів зустрічей за участю представників Міноборони, СБУ, МІП, представників медіа та ІТ-спільнот, а також міжнародних організацій та експертних дискусій. В посібнику також враховано досвід іноземних держав — США, країн Балтії та Ізраїлю.

— Ми вітаємо розробку такого посібника, адже він не лише демонструє ефективність співпраці між органами влади і громадянським суспільством, а й надає дійсно важливі рекомендації стосовно безпечної поведінки в соцмережі в умовах збройного конфлікту, — говорить один із його розробників, державний секретар Міністерства інформаційної політики України Артем Біденко. — Наше відомство теж дотримуватиметься рекомендацій, прописаних у посібнику, й уже запровадило деякі з них. Зокрема така ліцензія, як Creative Commons Attribution 4.0 International, уже давно стоїть на сайті міністерства.

Рекомендації розроблено також для того, щоб громадськість знала, як ефективно використовувати канали комунікації для направлення звернень.

Посібник включає в себе рекомендації щодо інформаційної безпеки та роботи в Інтернеті, розповідає про відповідальність за те, що люди пишуть і як коментують, описує технічні підходи до публікації й поширення відео тощо.

ПОТРІБНО ЗНАТИ

Ваш носій інформації можуть поцупити або ж цінна інформація потрапить до чужих рук. Що робити?

Виконуючи завдання в районі проведення АТО, військові, держслужбовці, журналісти часто ризикують втратою чи викраденням у них мобільного телефона, флеш-картки або ноутбука. Отож як подбати заздалегідь про безпеку інформації?

  • Встановіть паролі на всі пристрої, якими користуєтеся (PIN-код у телефоні, пароль на вхід до облікового запису Windows тощо).
  • Періодично робіть резервні копії важливих файлів через хмарні сервіси або на зовнішні переносні пристрої.
  • Блокуйте пристрій щоразу, коли від нього відходите. Наприклад, у Windows — за допомогою комбінації клавіш Win+L.
  • Установіть повне шифрування на всі диски комп’ютера. Для Windows можна скористатися шифруванням за допомогою програми BitLocker для операційної системи Mac OS X існує аналог FileVault.

Програма-шифрувальник зробить так, що тільки після введення пароля ви зможете побачити вміст жорстких дисків чи зовнішнього носія.

Безпека в соціальних мережах

Соцмережі перетворилися на зручний та ефективний засіб комунікації. Через соцмедіа обмінюються повідомленнями, публікують особисті фото чи відео, інформацію про місце роботи, колег, навчання, дозвілля, вподобання, політичні погляди тощо. Такий обсяг приватної інформації несе в собі фізичну загрозу для військових, державних службовців і звичайних користувачів, якщо акаунт зламають і вона потрапить у небажані руки.

Ваш акаунт у соцмережах перебуває під загрозою злому з метою діставання несанкціонованого доступу. Що робити?

  • Встановіть надійний пароль для входу в соціальну мережу. Безпека вашого акаунта залежить від складності пароля.
  • Увімкніть функцію двофакторної автентифікації. Щоб увійти в акаунт з незнайомого пристрою, сервіс попросить вас про додаткову ідентифікацію як власника акаунта — надішле на вказаний номер телефона СМС із кодом підтвердження, попросить ввести один із кодів, які ви попередньо зберегли або через інший обраний вами спосіб підтвердження. У Facebook, наприклад, увімкнути двофакторну автентифікацію можна в налаштуваннях у вкладці Security and login (або за лінком bit.ly/fbsecurityandlogin).
  • Не публікуйте ніякої інформації, що може поставити під загрозу ваше або чиєсь життя чи здоров’я.
  • Публікуйте часткову або несправжню інформацію про себе.
  • Обмежте доступ до приватної інформації в налаштуваннях конфіденційності соціальної мережі. Зазвичай соцмережі дозволяють налаштувати різні рівні конфіденційності для багатьох типів даних.

Через фотографії та відео в соцмережах ворог може вирахувати розташування військової частини, техніки чи військовослужбовців. Що робити?

  • Вимкніть функцію визначення місцерозташування на всіх пристроях — геотегінг або геопозиціонування. Телефони часто самостійно прикріплюють до фото метадані або ж місце і час знімання. Хоча при публікації в соцмережах ця інформація стирається, вона все одно може потрапити до чужих рук в інший спосіб (наприклад, загубився телефон чи потрапив вірус, який перешле файли).
  • Не фотографуйте місця з примітними ознаками ландшафту чи території.
  • Не варто фотографувати військову техніку (головне — щоб її не можна було ідентифікувати за допомогою зовнішніх знаків і позначень) та незнайомих людей (опубліковані в Інтернеті фото з незнайомими людьми можуть потрапити в поле зору тих, хто їх упізнає, що принесе їм загрозу від ворога).

Роман ВУС

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Copyright © 2017 Військовий навігатор України