Connect with us

Cтатті

Випускникам військових кафедр пощастить, якщо їх призвуть до війська – головний юрист Генштабу ЗСУ

Published

on

Закон України – Нова редакція закону «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України стосовно вдосконалення порядку проходження воєнної служби», який був оприлюднений 6 січня і вже наступного дня набув чинності, викликав певну напругу в суспільстві. Зокрема, хвилюватися почали громадяни чоловічої статі, які свого часу закінчували військові кафедри вишів саме тому, що набуте офіцерське звання позбавляло їх необхідності служити «строкову». Про те, чи обгрунтованими є такі хвилювання, і що в собі несе нове законодавство стосовно порядку проходження військової служби, Укрінформу розповів начальник Управління правового забезпечення  Генерального Штабу – начальник юридичної служби Збройних сил України полковник юстиції Максим Кушнір.

– Максиме Валерійовичу, чому ви народ лякаєте? Обіцяли не проводити мобілізацію, але натомість проводите призов офіцерів запасу, які ніколи навіть не мріяли про таку перспективу. Хто ініціював новий Закон про зміни у порядку проходження військової служби, і кому він потрібен?

– Давайте спокійно розбиратися. По-перше, наскільки мені відомо, мобілізацію ніхто проводити не збирається, принаймні, зараз для цього немає жодної необхідності. По-друге, призов офіцерів запасу не є мобілізацією або її складовою. Ця система є, фактично, інструментом Міністерства оборони для гнучкого реагування на потреби Збройних Сил у фахівцях дефіцитних спеціальностей різного плану.

Така діяльність абсолютно вписується у вимоги Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», який набув чинності ще у березні 1992 року. Цей документ визначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком громадян України.

Ще раз наголошуємо – йдеться про обмежений призов спеціалістів, а не про мобілізацію. У даному випадку йдеться про офіцерів первинних посад у підрозділах на рівні взводу або роти. На цей час кількість таких посад є обмеженою, ми навіть теоретично можемо залучати менше відсотка від загальної кількості офіцерів запасу. Тож, тим офіцерам запасу, яким буде пропонуватися служба за призовом, скажімо так, пощастить.

Що стосується того, хто ініціював закон – поіменний список депутатів можна знайти на сайті Верховної Ради. Ми брали участь у експертній оцінці цього документу, більшість наших зауважень враховано, але не скажу, що нове законодавство є для нас абсолютно «безхмарним». Є певні проблеми, зокрема, в порядку і термінах звільнення офіцерів та військовослужбовців за контрактом, але вони всі знайдуть своє вирішення на користь людям та з урахуванням інтересів безпеки України.

– Про «пощастить» – це ви так жартуєте? Призов – це примусова процедура, під яку підпадають навіть ті люди, які не мають бажання служити. В чому відмінність такого призову від мобілізації?

– Не впевнений, що слово «примусовий» є доречним для визначення конституційного обов’язку із захисту Батьківщини. Цей обов’язок є спільним і загальним, – що для вас, що для мене, що для студента або для вже готового професіонала. Не думаю, що варто заглиблюватися у цю тему, адже всі відповіді очевидні.

Щодо другої частини вашого запитання. Мобілізація – це складна юридична процедура. Вона оголошується за рішенням Президента, потім проходить затвердження Парламентом. Така складна процедура обумовлена якраз змістом мобілізації. Це, по перше, переведення національної економіки, органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду. А по друге – переведення Збройних Сил України, інших військових формувань на організацію і штати воєнного часу.

Що стосується призову офіцерів запасу – це зовсім інше правове явище.

Однією з категорій громадян, на яких покладається військовий обов’язок, є військовозобов’язані. Це особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період.

Стаття 2 згаданого Закону «Про військовий обов’язок і військову службу» визначає одним із видів військової служби службу за призовом осіб офіцерського складу. Частина 5-а статті 11 згаданого нормативно-правового акту прямо регламентує: «Громадянам України, які мають освітній ступінь вищої освіти не нижче бакалавра, пройшли повний курс військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу, склали встановлені іспити та атестовані до офіцерського складу, присвоюється відповідне первинне військове звання офіцера запасу. У разі потреби вони за наказом Міністра оборони України підлягають призову для проходження військової служби осіб офіцерського складу».

Тобто, Збройним Силам надана можливість навіть без Указу Президента, за наказом Міністра оборони здійснювати призов таких офіцерів запасу. Міністр оборони має для цього всі законні підстави.

– Ці правові норми зрозумілі, але вони не знімають питання. Навіщо Міністерству оборони проводити приховану мобілізацію?

– Слухайте, давайте не будемо вдаватися до спекуляцій. Про жодну «приховану» або будь-яку іншу мобілізацію не йдеться взагалі.  У Збройних Сил України за визначенням немає наміру приховувати від суспільства будь-яку інформацію щодо власного комплектування, за виключенням тієї, що складає військову таємницю і за якою полює ворожа розвідка. В питаннях призову громадян на військову службу та їх соціального захисту, у порядку проходження як строкової так і контрактної служби, за нашим переконанням, має бути максимально можлива прозорість.

З огляду на велику кількість офіцерів запасу, які перебувають на обліку – а це сотні тисяч, якщо говорити у припустимих термінах, можна бути впевненим, що у військових комісаріатів буде можливість відібрати кілька тисяч найкращих фахівців. Ми навіть прогнозуємо певну конкуренцію між офіцерами запасу за можливість служби на запропонованих умовах, адже система призову офіцерів запасу надає їм суттєвий соціальний пакет, який є конкурентним на ринку праці.

– Про конкурентний соцпакет ми щось таке вже чули. Можна на цю тему дещо більш докладно?  

– Що найбільш важливо – за призваними офіцерами зберігатиметься місце роботи та середня заробітна плата на весь період військової  служби. При цьому такий офіцер отримуватиме у повному обсязі грошове утримання, яке встановлено відповідно до його штатної категорії, і користуватиметься всіма пільгами, в тому числі у соціальному та пенсійному забезпеченні, які законодавство визначає для кадрових офіцерів. Це надає унікальну можливість кожному з таких офіцерів запасу.

Це положення регулюється також змінами до трудового законодавства.

Зокрема, у новій редакції частина 3 статті 119 Кодексу законів про працю України визначає:

“За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб – підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.

Пункти цього документа говорять самі за себе.

Є ще ряд переваг. Військовослужбовця на час призову не можуть звільнити або скоротити, за ним та його родиною зберігається право на житлове приміщення, надається компенсація на випадок піднайму житла або надається службове житло. Одним словом, призваний офіцер зберігає всі свої соціальні «цивільні» права та користується додатковими перевагами, як кадровий військовий.

– Чи залучатимуться офіцери, призвані до війська, до служби в районах проведення АТО?

– Прямих правових обмежень, які б забороняли направляти тих офіцерів, які призвані з запасу, в райони проведення АТО, не існує. Але, як ви знаєте, є політичне рішення керівництва Міноборони та Збройних Сил стосовно того, що жоден призовник не потрапить у район бойових дій, якщо не укладе професійний контракт на продовження військової служби і не отримає відповідну підготовку.

Офіцери запасу в цьому сенсі не є «класичними» призовниками рядового складу, вони мають інший вік та інший життєвий досвід. Але згадане вище правило, судячи з усього, буде розповсюджуватися й на них. Ми розглядаємо можливість використовувати офіцерів запасу у бойових частинах, але в місцях їх постійної дислокації, що дозволить вивільняти кадрових офіцерів для участі в ротаціях частин в АТО.

Важливо зазначити – призвані офіцери запасу є зрілими та самодостатніми людьми. Якщо вони добровільно виявлятимуть бажання проходити службу разом із своєю частиною в районах проведення АТО на запропонованих умовах, або укласти контракт на проходження професійної служби – командування з повагою поставиться до такого бажання.

Важливо зазначити – призвані офіцери запасу є зрілими та самодостатніми людьми. Якщо вони добровільно виявлятимуть бажання проходити службу разом із своєю частиною в районах проведення АТО на запропонованих умовах, або укласти контракт на проходження професійної служби – командування з повагою поставиться до такого бажання.

– Які функції покладатимуться на призваних офіцерів? Які посади вони обійматимуть?

– Як ми вже казали, призвані офіцери обійматимуть первинні посади на рівні командирів взводної або ротної ланки. Вони використовуватимуться для комплектування посад в бойових частинах, але, переважно, в підрозділах забезпечення, які знаходяться у місцях постійної дислокації. Якщо людина виявить бажання служити в бойовому підрозділі та брати участь у ротаціях в районі проведення АТО – вона зможе зробити це після відповідної підготовки у військових ВУЗах або у навчальних центрах Збройних Сил.

– Чим обумовлено вікове обмеження для призову офіцерів запасу у 43 роки?

– Закон «Про військовий обов’язок та військову службу» передбачає вікові обмеження для служби офіцерів різних категорій. Ми розраховуємо, що на первинні офіцерські посади призиватимуться офіцери запасу у званні лейтенант-капітан. Для цієї категорії офіцерів граничним віком знаходження на службі є досягнення 45 років. Виходячи з того, що термін служби по призову для цієї категорії офіцерів встановлено до 18 місяців, офіцери мають завершити службу до досягнення граничного віку. З цього виходить вікове обмеження для призову офіцерів запасу у 43 роки. Такі офіцери гарантовано завершать службу до досягнення граничного віку знаходження на службі.

– Яким буде строк служби призваних офіцерів запасу?

– Термін служби визначає стаття 23 Закону «Про військовий обов’язок і військову службу». В ній, зокрема, йдеться: «Для громадян України, які призвані на військову службу, встановлюються  такі строки військової служби в календарному обчисленні: …. Для осіб офіцерського складу, які проходять  військову службу за призовом – до 18 місяців».

Це означає, що максимальний термін служби офіцера запасу, призваного на дійсну службу, складатиме 18 місяців.

– Чи означають зміни до Законодавства, що Збройні Сили відмовляються від прийняття офіцерів на контрактну службу, натомість, переходять до їх призову?

– Цікаве припущення, але помилкове. Збройні Сили, всі державні інституції, в тому числі законодавчі, послідовно докладають зусиль із підвищення привабливості контрактної служби в Українському війську, в  тому числі для осіб офіцерського складу. Ця робота буде продовжуватися.

Але система призову офіцерів надає їм, офіцерам запасу, додаткові можливості та привілеї.  Цю обставину, на мій погляд, важливо і варто враховувати. Хвилюватися не треба, адже ми разом робимо важливу державну  справу.

Михайло Дмитрук, Київ. 

Джерело:http://www.ukrinform.ua/rubric-society/

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Cтатті

Чуже хвалимо своє не знаємо? 100 років незалежності України: Чому така тиша на офіційному рівні?

Published

on

22 січня 2018 року – 100-річчя проголошення незалежності України.

Де підготовка, де достойна програма? Святкування подій 1917 року, що вeли до незалежності, були ледве помітні протягом 2017 року.

Чому 22 січня 2018 року не було оголошено державним святом?

Чому нинішній український парламент не проводить спеціального урочистого засідання в будинку, де було проголошено незалежність України, у Будинку Учителя/Будинку Центральної Ради?

 Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

Чому президент і прем’єр-міністр не звертатимутся до українського народу з Софійської площі того дня?

 Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р. 

Кому зручно зменшувати значимість цієї важливої історичної події в нашій історії?!

Особливо зараз, і тим самим сприяти уявленню про те, що нібито незалежна Україна виникла після розпаду СРСР?

Вже два роки тому керівництву держави було запропоновано як планувати гідне та достойне святкування 100-річчя незалежності України, зокрема проведення урочистої зустрічі в будівлі Центральної Ради.

У Київській міській раді також були внесені пропозиції щодо відповідних змін у назви вулиць. І все ж, незважаючи на проголошену офіційну політику декоммунізації, ці ініціативи не були підтримані.

Так, голові Інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу вдалося організувати скромну, але важливу виставку на Хрещатику, яка присвячена Українській революції 1917-21 років. Але він також сміливо публічно визнає своє розчарування неадекваною відповідю керівництва країни.

16 січня президент Порошенко прийняв представників дипломатичного корпусу. Та на диво, не використав цю подію, щоб підкреслити 100-річчя незалежності України та її бажання вже тоді бути визнаною європейською демократичною державою.

Так що відбувається? Чому така тиша на офіційному рівні?

Богдан НАГАЙЛО

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.istpravda.com.ua/columns/2018/01/18/151914/

Continue Reading

Cтатті

Ракетний комплекс «Вільха» це передусім нова ракета

Published

on

Як відомо, напередодні президент України Петро Порошенко наказав завершити в цьому році випробування ракетного комплексу “Вільха” і приступити до його серійного виробництва. Новина дуже навіть хороша, і про потреби нашої армії в високоточній і далекобійній зброї написано дуже багато статей. Але все ж у наших громадян досі не сформоване уявлення про те, що таке “Вільха”, багато в чому через секретність проекту, а також непрофесіоналізм наших улюблених журналістів при висвітленні даної тематики.

Перш за все “Вільха” це ракета, а не, як висвітлюють у багатьох ЗМІ, – РСЗВ. В якості реактивної системи залпового вогню в даному випадку використовується стара-добра 9К58 на шасі МАЗ-543, більш відома як “Смерч”. У перспективі її хочуть замінити на КрАЗ-7634, але це в перспективі і саме шасі.

Вся цінність саме в ракеті, адже на неї і була зроблена основна ставка. І якщо вірити тим ТТХ, що періодично спливали в відкритих джерелах (а офіційних і до сих пір немає), мова йде про високоточний 300-мм реактивний снаряд, що вражає цілі на відстані понад 100 км (за деякими відомостями до 170 км) з точністю відхилення від цілі на 50 метрів, при використанні інерційної системи наведення, і 7 метрів, при використанні GPS-корекції.

Дана ракета здатна вражати не тільки наземні, але і надводні цілі. Також повідомлялося, що з її допомогою, можливо знищувати і повітряні об’єкти, що в деякому сенсі робить її універсальною зброєю.

Таким чином, “Вільху” некоректно називати новою РСЗВ, це, перш за все ракета. Ракета, яка в порівнянні зі стандартними боєприпасами “Смерча” збільшила дальність ураження цілей майже в два рази, а по точності можна порівняти з провідними світовими ОТРК ATACMS і горезвісним “Іскандер-М”.

Звичайно, шлях її на авансцену був довгий. Вперше про “Вільху” заговорили в січні 2016 року, а перше випробування було проведено в березні того ж року. Всього відомо про сім випробувальних стрільб даної ракети, і останні були проведені 22 грудня 2017 року на полігоні в Одеській області. Саме в ході цих випробувань і були запущені перші ракети, виготовлені на заводі ДАХК “Артем” за допомогою нового турецького обладнання Repkon, що використовується для виробництва високоточних деталей циліндричної порожнистої форми.

Власне, не дивно, що від випробувань, що почалися майже два роки тому, зараз можна переходити до серійного виробництва.

Проте, хоч “Вільха” і є далекобійною високоточною зброєю, вирішувати масштабні тактичні питання їй не зовсім під силу. А тому з нетерпінням очікуємо дефіле ОТРК “Грім-2”. Його час саме настав!

zloy-odessit

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. zloy-odessit

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!