Зв'яжіться з нами

Історія

Все в точності повторюється: сила більшовиків полягала в слабкості українського уряду – історик Михайло Ковальчук

Опубліковано

на

Днями Україна відзначала День Соборності – 22 січня 1919 року було проголошено акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Утім, сталася ця визначна подія за дуже непростих умов: на Заході точилася війна з поляками, а зі Сходу сунули більшовики. Про події зими-весни 1919 року Радіо Свобода розмовляло з істориком, який досліджує збройні конфлікти тієї доби, Михайлом Ковальчуком.

– Наприкінці 1918 року Директорія УНР повалила режим гетьмана Скоропадського. Лідери Директорії тріумфально увійшли до Києва. За цих умов не зовсім зрозумілий початок українсько-більшовицької війни, адже під час антигетьманського повстання між Директорією та більшовиками конфлікту не було.

– Дійсно, вступ Директорії до Києва був тріумфальним. Але Директорії від гетьманського режиму залишився надзвичайно важкий спадок. Правління Скоропадського стало часом наростання соціальної напруги: це невирішене земельне питання, це поміщицька реакція, переслідування діячів УНР, учасників переділу поміщицьких земель і так далі.

Природньо, що як тільки німецькі та австро-угорські війська пішли з України, як тільки Перша світова війна закінчилась, гетьманський режим був знищений буквально за лічені тижні. Але як тільки зник гетьман Скоропадський, так одразу зник і той спільний ворог, проти якого боролись всі селянські повстання.

Михайло Ковальчук

Михайло Ковальчук

Відомий учасник тих подій Роман Дашкевич – ветеран визвольної боротьби, командувач артилерії Січових стрільців – у своїй праці «Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота» залишив надзвичайно влучну характеристику тих подій.

«Якби не було Директорії, все одно в Україні спалахнув би повстанський рух. Все одно гетьманський режим був би повалений. Але селянська маса все одно знайшла б собі якогось провідника у вигляді більшовиків, анархістів, Махна чи ще когось. А ось Директорія і повстання під жовто-блакитним прапором по суті продовжувала традицію української державності. Вона перехопила ініціативу в більшовиків, адже ненависть до гетьманського режиму була дуже сильна», – писав Роман Дашкевич.

– Але, судячи з усього, більшовики не змирилися з перехопленням ініціативи і на межі 1918-1919 років почали наступати на Україну. Наскільки відомо, вони попервах наступали дуже малими силами. Причому офіційне керівництво у Москві запевняло, що вони тут ні до чого – що це непідконтрольні їм місцеві елементи чинять непідконтрольні дії. Як так вийшло, що такі незначні більшовицькі сили змогли перемогти взимку 1919 року і за короткий час захопити все Лівобережжя?

– У Москві знали про настрої в Україні під час гетьманського режиму і після закінчення Першої світової почали готуватися до просування своїх військ в Україну. Вони розраховували на швидкий успіх, тому що всі розуміли, що українські селяни не підтримували гетьманат Скоропадського. Але Москва була заскочена зненацька успішним повстанням Директорії – повстанням Петлюри, як вони казали. Троцький писав, що це виставило Петлюру й інших українських діячів лідерами, героями повстання. І на якусь мить виглядало так, що оці нечисленні більшовицькі військові формування не можуть розраховувати на успіх.

Звичайно, тут не можна говорити, що більшовицька інтервенція могла б не відбутись – вона б усе одно відбулась. Але все-таки доля подарувала Директорії певну паузу. Інша річ, як вони могли нею скористатись, адже в цей час, наприкінці 1918 року, відхід німців викликав серйозні зміни на півдні Росії також. У цей час якраз відбувалася громадянська війна в Росії і серйозною загрозою для більшовиків був донський отаман Краснов. Взагалі, більшовицький режим був оточений – Колчак на Сході, Краснов на Півдні… Збройні сили більшовиків на той момент були явно недостатніми. Ленін і його найближчі соратники боялися вступати в конфлікт в Україні, поки вони не змогли дати відсіч своїм противникам у Росії. І тому навіть виник конфлікт із українськими більшовиками. Українські більшовики переконували, що вони справляться, а московське керівництво намагалося їх стримати. І тільки тоді, коли перший наступ радянських частин углиб України показав, наскільки слабка Директорія, тоді було дане зелене світло на вторгнення. У постанові про відкриття українського фронту чітко сказано: з огляду на надзвичайну політичну слабкість Директорії, радянський уряд розпочинає бойові дії.

– Коли була ця постанова?

– 4 січня 1919 року – на наступний день після здобуття червоними Харкова. Ось вам і відповідь: сила більшовиків полягала в слабкості українського уряду.

– Тобто, вони спробували і вийшло, і тільки після цього вони просунулись далі?

– Саме так.

– Про ці події на початку 1919 року і про причини поразки УНР вкрай мало написано. У книжці італійського історика Андреа Грациозі «Більшовики і селяни в Україні у 1918-1919 роках» сказано:

«Надзвичайна легкість, з якою більшовикам дісталася перемога, була зумовлена поведінкою повстанських загонів, які залишили Петлюру. Сформована на хвилі спротиву режиму гетьмана Скоропадського, націоналістична армія наприкінці 1918 року налічувала понад 100 тисяч бійців, але майже одразу почався її драматичний розпад. Уже в лютому Петлюра міг розраховувати лише на Січових стрільців та на деякі загони загальною чисельністю не набагато більшою 20-ти тисяч осіб. Між тим, чисельність більшовицької армії Антонова-Овсієнка виросла з 8-9 тисяч у середині грудня 1918 року до 40 тисяч наприкінці січня 1919-го. Завдяки такому швидкому зростанню, її командири поставили цілі, які йшли значно далі за вказані Москвою».

– Далі Граціозі каже, що тріумф більшовиків був наслідком великого непорозуміння, бо українські селяни й більшовики не зрозуміли одне одного. Чи об’єктивне, на Вашу думку, таке твердження?

– У цілому, картина описана правильно. Деякі цифри, зокрема щодо 20 тисяч бійців Директорії у лютому, взяті вочевидь зі спогадів Винниченка, а він їх трохи применшував. Та це деталі.

У головному це правильно, адже оця націоналістична армія, про яку згадує Граціозі, була націоналістичною лише на словах. Поки був спільний ворог Скоропадський, це об’єднувало. Але бачення повстанців щодо того, що буде далі після повалення Скоропадського, було кардинально різним, тому третина або половина оцих повстанських загонів, фактично, були червоними. Цей антагонізм досяг такого масштабу, що тут треба враховувати, що під час першої Українсько-радянської війни українське село не зазнало більшовицької влади. Від більшовиків переважно потерпали міста – це була ешелонна війна, більшовики надовго не затримались. Українське село не знало, що це, – туди просто не встигли дійти, бо українська провінція жила своїм життям, а міста, захоплені більшовиками, своїм.

Та й більшовики на початку 1918 року були слабкі, адміністративної влади у них не було. Українське село тільки чуло щось про більшовиків, а що це, власне, таке – мало хто знав.

А от якраз каральні експедиції за часів гетьмана Скоропадського, коли можна говорити про масові розправи над селянами, які брали участь в розподілі поміщицьких маєтків – підштовхнули селян у бік до червоних. Тому, пояснення щодо непорозуміння правильне. Адже, хоча селяни українські фактично не знали більшовиків, але у значній мірі підтримували через привабливі гасла.

– У той час багато українських отаманів – Григор’єв, Зелений – перейшли на бік більшовиків. Чим більшовики купили їх? Адже невдовзі вони з більшовиками посварилися і почали проти них воювати. Але ж саме в той момент було порозуміння.

–  Це те, про що йшлося: гарні й привабливі гасла. Коли більшовикам потрібна була підтримка селянства, вони не витрачали час на те, щоб знайти якусь програму – вони просто обіцяли й говорили те, що селяни хотіли почути. А це наприкінці 1918 року було одне: земельне питання.

– До речі, про земельне питання: у січні 1919-го влада УНР ухвалила закон, у якому йшлось про те, що тим, хто вступав до лав української армії, мали надати додатково 5 десятин землі – більше 5 гектарів. Чому це не спрацювало?

– Ми всі мали змогу в цьому пересвідчитись – у часи революції, як сказав класик, день важив за місяць, а тиждень за рік. У січні 1919 року було трохи запізно, бо в розпалі була війна. Я додам до цього, що адміністративна слабкість Директорії означала часто неможливість донести свою точку зору. Той факт, що уряд у Києві робив щось хороше, не виправляв ситуації, адже більшовики запустили колосальний потік пропаганди на українське село. Як часто буває – хто гучніше вигукне, тому й вірять.

– І все ж, катастрофа початку 1919-го мала не лише соціально-політичний вимір, але й військовий. На Лівобережжі були доволі значні сили української армії, якими командував полковник Болбочан. Яка була його особиста провина в тому швидкому розгромі й втраті Лівобережжя?

– Насамперед варто сказати, що Лівобережжя і та його частина, обороною якої безпосередньо керував Болбочан( це Харківщина і Полтавщина), були практично здані без боїв.

– Чому?

– Ми всі знаємо, чим закінчилась історія Болбочана – влітку 1919-го його розстріляли, і сам він не залишив свідчень з цього приводу. Розвиток подій виглядає дуже непривабливо, адже від початку війни на Лівобережжі сили більшовиків були вдвічі менші, ніж сили українських військ.

– Але, попри це, Болбочан, який керував цими силами, весь час відступав?

– Відступав, і лише під Люботином була спроба затримати більшовиків, але там не було системного підходу. Запорізький корпус просто відтягувався на захід. Я зараз говорю не про якісь загони, які піднімали червоний прапор, а про запорожців, які, поруч із Січовими стрільцями, залишалися одним із найбоєздатніших з’єднань армії УНР.

– Потім їм на підтримку формування Січових Стрільців перекинули.

– Під Полтавою було виведено відносно невеликі сили січовиків. Адже ситуація в січні 1919 року багатьом нагадувала події річної давнини. А в січні 1918-го в Києві було більшовицьке повстання. І тому, залишити столицю повністю без січовиків було неможливо – побоювались, що може знову розпочатись повстання. Зрештою, підрозділи січовиків прибули в Полтаву тоді, коли вже нічого змінити не могли – Лівобережна Україна була вже практично втрачена.

– Дії Болбочана – це некомпетентність чи політичні розрахунки?

– Нам зараз бракує якихось досліджень, українська історична наука зараз не може нас порадувати якимось вичерпним аналізом документів. Очевидно, Петлюра не міг не рахуватись з тим фактом, що Болбочан все-таки очолив і успішно керував антигетьманським повстанням на Лівобережжі. І саме через це його й призначили командувачем там. Але його дії проти більшовиків дійсно викликають багато запитань, тим більше, що постійно відступаючи, він регулярно надсилав телеграми до Києва, в яких вимагав зміни політичного курсу. Тут незрозуміло, яка обставина була головною, а яка похідною.

– Яка була політична позиція в Петлюри, а яка в Болбочана?

– Петлюра тоді ще був просто головнокомандувачем, він не був верховною владою, тоді Директорією керував Винниченко, який і визначав політичний курс. Винниченко хотів бачити Україну практично радянською.

Симон Петлюра (в центрі)

Симон Петлюра (в центрі)

Якраз у цей час у Києві відбувався Трудовий конгрес – назва говорить сама за себе. В принципі, тенденція була така, яку Винниченко відстоював ще у 1918 році – якщо відбувається агресія більшовиків проти України за радянську владу і їхні гасла підтримують селяни, то ми тоді проголосимо свою державу теж радянською і цим заручимось підтримкою селян. Це була тактика, спрямована на те, щоб якось перехопити або ввести в оману, от тільки невідомо кого – когось чи себе.

– А Болбочан чого хотів?

– Болбочан займав праву позицію. У нього на самому початку 1919 року виник конфлікт із українськими есерами, які на той час були найвпливовішою українською партією. Він розігнав їхній з’їзд, і цієї історії йому не забули.

Болбочан був заарештований 9 червня 1919 року, а страчений 28 червня. Вирок був винесений у день затримання, але розрив між датами затримання й смерті невипадковий – є багато свідчень, що Петлюра не був прихильником страти Болбочана. Та, за іронією долі, 9 червня була підписана угода про коаліцію – до складу українського уряду увійшли українські есери – ті самі, яких Болбочан у свій час у Харкові піддав репресіям. Вони цього не забули й вимагали – оскільки вони тепер теж влада – що виступи проти влади потрібно карати. Один із сучасників навіть потім писав: мовляв, хто б міг подумати, що ті есери такі кровожерливі.

– Вже згаданий Андреа Граціозі наводить у своїй праці слова есера Павла Христюка – урядовця тієї доби. Він говорив, що перші місяці 1919 року були справжньою українською громадянською війною. Ви погоджуєтесь з таким визначенням?

– Це дуже складне поняття. У Христюка були свої резони писати так, він на той час уже міркував про те, щоб повернутися до Радянського Союзу. Як на мене, інакше він не написав би, навіть якби захотів.

– Тобто, він, як Михайло Грушевський, повернувся до радянського?

– Не просто, як Михайло Грушевський. Він якраз був у фарватері Грушевського. Михайло Грушевський, будучи лідером соціалістів-революціонерів, у 1919 році вивів із собою за кордон, а потім повернув коло молодих есерів, які його тримались.

– Христюка це не врятувало – він загинув у таборі. Але все-таки, це була громадянська війна чи агресія? Чи яких елементів було більше?

– Це, безумовно, агресія. Що стосується елементів – це був дуже складний конфлікт і на різних його етапах переважали різні аспекти – соціальні чи національні. Видно, що на початку 1919 року російські більшовики блискуче скористалися суперечностями, які залишилось після режиму Скоропадського і просто обіцяли селянству все, що ті хотіли – землю. Зрозуміло, це позбавило підтримки Директорію.

– Але Директорія теж обіцяла землю.

– Вона спізнилась. У революційний час важливо першим перехопити ініціативу, тільки так можна керувати ситуацією.

– Отже, чи можна говорити про елементи внутрішньоукраїнського конфлікту?

Як тільки український селянин на власному досвіді скуштував радянської влади – не пройшло й кілька тижнів – в Україні почались селянські повстання

– Цей конфлікт можна було б назвати внутрішньоукраїнським, аби не було втручання з Москви, яка роздмухувала і забезпечувала все необхідне, аби цей конфлікт відбувався.

– Коли змінилися настрої цих селян та отаманів?

– На початку весни 1919 року. Як тільки український селянин на власному досвіді скуштував радянської влади – не пройшло й кілька тижнів – в Україні почались селянські повстання. Більше того, червоні частини, сформовані з українських селян, теж почали виступати проти більшовиків.

Автор: Дмитро Шурхало

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending