Зв'яжіться з нами

Cтатті

Військово-Повітряні Сили України шлях від величезного монстра до пристарілого карлика

Опубліковано

на

1992 року за кількісними показниками військова авіація України поступалася тільки авіації США, Росії та Китаю, а за якісними — тільки США

У січні–лютому 1992 року особовий склад авіаційних частин, які перебували на території України, було приведено до присяги на вірність народові України. 25 років тому, 17 березня 1992 року, було розпочато створення  Військово-Повітряних Сил

Окремим наказом Міністра оборони України № 28 від 5 березня 1992 року всі частини, з’єднання та об’єднання ВПС СРСР, які дислокувалися в Україні, було введено в склад Збройних Сил України. На їхній основі було сформовано ВПС України.

Датою створення Військово-Повітряних Сил України вважають 17 березня 1992 року. Цього дня, згідно з директивою начальника Головного штабу Збройних Сил України, на базі штабу 24-ї Повітряної армії у м. Вінниці було розпочато формування Командування ВПС.

5491_p_17_img_0003На початок 1992 року ВПС України мали 10 авіаційних дивізій, 22 окремих авіаполки, 9 окремих ескадрилій. Усього — близько 700 військових частин, 2800 літальних апаратів (серед них майже 1700 бойових, із 42 новітніми стратегічними бомбардувальниками включно) і близько 150 тис. чоловік особового складу. Ще одна дивізія ракетоносців (Ту-22М3 й Ту-16К), п’ять окремих полків і п’ять ескадрилій були в морській авіації. За кількісним показником військова авіація України 1992 року поступалася тільки авіації США, Росії та Китаю, а за якісним (ураховуючи наявність 19 Ту-160, 23 Ту-95МС, 43 Ту-22М3, 22 Ту-22М2 й 33 Ту-22КД з ядерними крилатими ракетами Х-55 і Х-22) — тільки США. Для країни з 52-мільйонним населенням і територією 603,6 тис. кв. км, яка проголосила без’ядерний статус і не мала глобальних амбіцій, така повітряна міць була явно надмірною.

Розпочався процес реорганізації та скорочення військової авіації до меж оборонної достатності. До кінця 1993 року авіація зменшилася на сотню військових частин і 50 тис. чоловік особового складу. Повітряних армій було залишено тільки дві (5-ту й 14-ту), переформовано низку об’єднань і з’єднань, утворено авіаційні групи дальньої (АГр.ДА) та військово-транспортної авіації (АГр.ВТА). У Криму створили Державний авіаційний науково-випробувальний центр — ДАНВЦ, що включав у себе знаменитий комплекс «НИТКА». До складу ВПС передали також армійську авіацію Сухопутних військ.

У 1993–1996 роках було знято з озброєння всі застарілі типи літаків. Парк фронтової авіації становили бомбардувальники Су-24М, винищувачі Су-27 і МіГ-29, штурмовики Су-25, розвідники Су-24МР. У дальній авіації зберегли тільки ракетоносці Ту-22М3.

В оборонну доктрину держави «не вписалися» стратегічні бомбардувальники Ту-160 і Ту-95МС. Без ядерних боєголовок до крилатих ракет Х-55СМ, які в 1992–1995 роках було передано Росії, вони стали просто надзвичайно дорогими «військовими іграшками». Тому управління АГр.ДА було ліквідовано, підрозділи передано до складу 13-ї важкої бомбардувальної авіаційної дивізії (вбад), а літаки поставлено на консервацію.

 

З 1993 року тривали переговори щодо передання Росії стратегічних ракетоносців. Зважаючи на відсутність результату, уряд України 1997-го звернувся до США з проханням фінансувати ліквідацію літаків у рамках «Програми спільного зменшення загрози». Утилізація потребувала величезних грошей: на кожен Ту-160 — близько 200 тис. дол., на Ту-95МС — 167 тис. дол. Лише після того, як перші вісім літаків пустили під ніж, 8 жовтня 1999 року в Ялті було підписано міждержавну угоду з РФ про передання ракетоносців у рахунок погашення газових боргів України. Вісім Ту-160, три Ту-95МС і 575 крилатих ракет Х-55СМ було за 285 млн дол. передано Росії.

5491_p_17_img_0002На жаль, більшу частину могутніх «стратегів» (11 Ту-160 і 23 Ту-95МС, а також 483 крилаті ракети Х-55 до них) довелося утилізувати через брак коштів на їх утримання. Процес було завершено в травні 2001-го. Один Ту-160 та один Ту-95МС було передано в музей Дальньої авіації в Полтаві.

Загальна кількість ВПС за п’ять років скоротилася до 60 тис. осіб.

Недостатнє фінансування Збройних Сил змусило в 1999–2003 роках здійснити чергове їх скорочення. Дивізійні ланки ліквідували, і з 2001 року система управління Військово-Повітряними Силами мала тільки три рівні: Командування ВПС — авіаційний корпус — авіаційні бази (авіаційні полки).

Протягом 2002 року з бойового складу вивели 170 літаків, а 2003-го на бази зберігання відправили ще 120. Було розформовано чимало авіаполків та окремих ескадрилій.

Однак чергове скорочення не привело до поліпшення фінансування бойової підготовки військ, і військове керівництво країни спробувало знайти вихід у створенні Об’єднаних сил швидкого реагування (ОСШР). До їхнього складу ввійшли найбоєздатніші частини, яких мали забезпечувати в бойовій підготовці на рівні, близькому до стандартів НАТО. Решту підрозділів забезпечували пальним і запасними частинами за залишковим принципом.

2003 року до складу ВПС України входило 10 авіаполків: чотири винищувальні (на Су-27 і на МіГ-29), два бомбардувальні (на Су-24М), два штурмові (Су-25), транспортний (Іл —76МД) і розвідувальний (Су-24МР), усього 392 бойових літаки, а також окремий полк ДПЛА, оснащений безпілотними розвідниками ВР-2 «Стриж».

Рішення про поступове виведення з бойового складу Ту-22М3 було ухвалено в жовтні 2000 року. До квітня 2006-го було ліквідовано всі 60 «Бекфаерів» та утилізовано 423 ракети Х-22 до них. Роботи відбувалися в рамках «Програми спільного скорочення загрози» з допомогою американської фірми «Рейтеон» і за фінансування США.

У грудні 2004 року Збройні Сили України перейшли на тривидову структуру, що включає в себе Сухопутні війська, ВМС і Повітряні Сили. Тож подальша історія військової авіації України триває в складі новоствореного виду. Але це вже зовсім інша історія…

Автор:Володимир АЛЕКСЄЄВ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції. *Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело:http://na.mil.gov.ua

Cтатті

Промовиста різниця між героями та зрадниками України

Опубліковано

на

Один із користувачів соціальних мереж – звичайно ж, близький до Москви український журналіст – пояснив, що не буде дивитись фільм “Кіборги”, який героїзує “непотрібну війну”, у якій “українці вбивають українців”.

Поки що це несміливий, маргінальний тренд у нашому медіапросторі, він притаманний швидше російській пропаганді. Але з часом, після виведення російських військ він посилиться. До цього треба бути готовими.

Не можна зводити війну до боротьби українців із російськими окупантами, не можна заплющувати очі на те, що в окупантів є найманці, є прихильники – по всій країні. Але найголовніше – не найманці почали війну. Росіяни її почали.

Агресія завжди запускає механізм колабораціонізму і зради. Той, хто просто дотримувався інших поглядів, бере до рук зброю та починає боротися зі власною країною, власним народом. Так, він зрадник. Так, він винний. Але ці умови для розбрату створив окупант.

Квіслінг був норвежцем. Петен був французом. Гаха був чехом. Тісо був словаком. Але за кожним з ним стояв Гітлер. За Захарченком чи Аксьоновим – і кожним зі зрадників – стоїть Путін.

А за кіборгами стояли не Порошенко з Муженком. За кіборгами стояла Україна. У цьому відмінність.

Віталій ПОРТНИКОВ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Який флот може дозволити собі Україна на даний час

Опубліковано

на

Суперечки про те, як Україні скоріше відродити свій флот, ведуться ще з 2014 року, коли Росія разом з Кримом і базою в Севастополі вкрала майже всі наші кораблі. Як завдяки новій стратегії розвитку Військово-морські сили країни встають на ноги у даному матеріалі.

До початку подій на півострові в складі ВМС України перебував один фрегат, підводний човен, чотири корвета і 26 допоміжних кораблів.

Цифри не вражали уяву навіть тоді, а, з урахуванням втрат під час анексії, ситуація стала і зовсім плачевною. Радує хоча б те, що під час кримських подій флагман “Гетьман Сагайдачний” знаходився в морському поході. Його екіпаж вчасно зорієнтувався і не пішов на Севастополь, загорнувши в Одесу.

“Володимир Великий”

Спочатку завдання по відродженню флоту доручили тодішньому командувачу ВМСУ Сергію Гайдуку, який вирішив не винаходити велосипед і продовжив розвивати утопічний план з будівництва великого флоту, що складається з корветів, фрегатів і підводних човнів.

Втім, можна було здогадатися, що реалізувати цей план так і не вдасться. Хоча б тому що Україна задумала будівництво власного корвета під назвою “Володимир Великий” ще в 2005 році. Лише в 2010 в Миколаєві перший корабель серії нарешті заклали в виробництво (а за планом їх повинно було бути чотири) … і за наступні чотири роки не побудували навіть половини.

Такими темпами Україна довелося б чекати свого “Володимира” ще мінімум років десять. А до моменту виходу в море він би вже безнадійно застарів і все можна було б починати спочатку.

До того ж обслуговування кораблів такого класу – справа непроста і витратна. Для цього потрібна спеціальна база, яку Україна втратила з анексією Криму. Будівництво нової теж варто було б бюджету колосальних грошей і забрало б купу часу, якого у нас немає.

Інший план

У квітні 2016 року президент Петро Порошенко нарешті звільнив Гайдука з посади командувача флотом. А на його місце призначили генерал-лейтенанта Ігоря Воронченко.

При ньому справа нарешті зрушила з мертвої точки. Новий командувач відразу ж відмовився від плану попередників, вибираючи між двома іншими концепціями розвитку.

Інший варіант – будівництво власного “москитного флоту” на базі декількох десятків порівняно дешевих кораблів самого різного призначення – ракетних, патрульних, протимінних і т.д.

Цей план не настільки амбітний, але зате він хоча б реалізуємий. І схоже на те, що в ВМСУ вирішили рухатися саме в цьому напрямку. Так, в Міноброни вже заявили, що до 2020 року флот повинен отримати до 30 бойових кораблів і катерів.

До того ж нещодавно в США нагадали про те, що готові безкоштовно передати Україні бойові катери класу Islands, які вже давно чекають в американських портах. Однак при цьому є нюанс.

“Гюрза”, “Кентавр” і “Лань”

Можливо тому, що минулого літа на воду спустили вже четвертий бронекатер типу “Гюрза-М”, який оснащений бойовим модулем з автоматичною гарматою, автоматичним гранатометом і 7,62-мм кулеметом, а також двома протитанковими ракетними комплексами “Бар’єр” з лазерною системою наведення.

Продовжити читання ?

Cтатті

Миротворці на Донбасі: коли вирішиться питання, і які країни можуть відправити своїх військових

Опубліковано

на

За даними джерел сайту “Сегодня”, в найближчі місяці має вирішитися питання зрозміщенням на Донбасі миротворців ООН. На думку Заходу, напередодні своїхпрезидентських виборів в березні 2018 го Росія з цього питання може піти на поступки.Така думка побутує в Штатах. Правда, третю зустріч з помічником президента РФВладиславом Сурковим спецпредставник Держдепу Курт Волкер назвав “крокомназад”. А після зустрічі з держсекретарем Рексом Тіллерсоном у Відні главаросійського МЗС Сергій Лавров заявив, що Київ і Вашингтон не так розуміє бачення Москвою миротворчої місії. За його словами, те, що пропонують Україна іСША – введення на Донбас окупаційної адміністрації, тому Росія ніколи не підтримаєтакий проект резолюції в Радбезі ООН. Але обійти кремлівське вето можна черезГенасамблею.

Сайт “Сегодня” проаналізував шанси на розміщення на Донбасі місії “блакитних касок”, і, що найголовніше, які країни можуть відправити туди своїх військових.

“Охоронці спостерігачів ОБСЄ”

Наївна впевненість наших західних партнерів у тому, що Путін до своїх президентських виборів в березні-2018 піде на поступки, потроху вивітрюється. На засіданні Ради глав МЗС ОБСЄ у Відні Рекс Тіллерсон заявив, що Штати, може, і хотіли б зняти санкції проти Росії, але не зроблять цього, поки Москва не виведе свої війська з східної України і з Криму. Правда, після двосторонньої зустрічі з російським колегою держсекретар був не так багатослівний: “Я вам не буду говорити, що конкретно ми обговорювали. Ми добиваємося прогресу і отримуємо його. У нас є діалог, співпраця, але ми ще не все вирішили. Але це і не можна вирішити за одну зустріч”.

А ось Сергій Лавров передав журналістам свою розмову з Рексом Тіллерсоном до дрібниць. Їх двостороння зустріч тривала понад годину, і українське питання йшло другим на порядку; з цього питання, за словами Лаврова, у них з Тіллерсоном менше співпадаючих підходів, ніж по Сирії.

“Нас турбують спроби поставити з ніг на голову нашу ініціативу про направлення охоронців ООН для забезпечення безпеки місії ОБСЄ. Ця ініціатива на 100% вписується в дух і букву Мінських домовленостей. Наша ініціатива полягає в тому, щоб спостерігачів ОБСЄ всюди супроводжували охоронці ООН. Те, що ми почули від представника США Волкера, мало зовсім протилежний підхід. Він полягає в тому, щоб не зациклюючись на питаннях особливого статусу Донбасу, амністії, підготовки до виборів через прямий діалог Києва, Донецька і Луганська,  ввести туди ООН-івську адміністрацію, яка буде керувати всім, що відбувається в самопроголошених “ДНР” / “ЛНР”, – заявив Сергій Лавров.

Тобто, Росія згодна нема на 20-тисячну миротворчу місію сертифікованих військових, а на ООН-івських охоронців із забезпечення безпеки СММ ОБСЄ. Причому трохи раніше в тому ж Відні Сергій Лавров заявив, мовляв, якщо на Донбасі розгорнуть українсько-американський варіант миротворчої місії, це буде окупаційна адміністрація. На це глава українського МЗС Павло Клімкін відповів Лаврову в своєму Twitter: “Я вважаю, що окупаційна адміністрація вже там – це російська окупаційна адміністрація”.

Американський експерт, колишній помічник держсекретаря Девід Крамер в бесіді з сайтом “Сегодня” сказав, що пропозиція Росії по миротворцях сильно відрізняєтьсявід того, що раніше запропонувала Україні. На його думку, нічого не змінюється, Путінхоче дестабілізувати Україну, щоб Захід втратив до неї інтерес, тому я скептичноставлюся до того, що до своїх “виборів” в березні у російської сторони з’явитьсяінтерес до вирішення цього питання.

“Фактично пропозиція Росії щодо миротворцям навіть не стартова, це несерйозний спосіб покласти край бойовим діям. Він просто відокремить Донбас від решти України і нічого не принесе для відновлення міжнародно-визнаного українсько-російського кордону. Тому у мене немає великих надій на миротворчу місію на Донбасі – навряд чи це станеться. Я вважаю, найкращий спосіб – посилювати санкції проти путінського режиму до тих пір, поки він не почне поважати територіальну цілісність і суверенітет України і не виведе свої війська, і надати Україні летальну зброю, щоб допомогти їй захистити себе”, – вважає Девід Крамер.

Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер також скептично ставиться доготовності Росії погодитися на миротворчі сили з дієвим і сильним мандатом, якіотримають доступ до всієї території окупованого Донбасу, включаючи українсько-російський кордон.

“Є сенс протестувати готовність і згоду Росії на ці сили і мандат, але за три місяці з тих пір, як Путін підняв питання про можливість миротворчої операції ООН, ми не побачили істотних змін в позиції Росії. Тому незрозуміло, чому ми повинні очікувати, що Росія погодиться на миротворчі сили до своїх президентських виборів в березні”, сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Як ООН приймає рішення

Розмови про миротворців в українському політикумі не вщухають останні два роки. Ще 18 лютого 2015 го РНБО підтримав звернення до ООН і ЄС про розгортання в Українімісії “блакитних касок”. Рішення приймає Рада безпеки ООН. Свою резолюцію в Нью-Йорку Україна представила два роки тому, але через незгоду Росії, яка як постійнийчлен має право вето, на голосування її не виносили, намагаючись зупинити війну врамках Нормандського формату.

Майже через три роки після підписання Мінська-2 стає зрозуміло, що Росія не збирається виконувати свою частину домовленостей. Але за вересневу пропозицію Кремля про можливість розгортання на Донбасі миротворчої місії (Москва внесла в ООН відповідну резолюцію) наші західні партнери схопилися як за останню соломинку. Майже півроку Курт Волкер веде переговори з Владиславом Сурковим про місію “блакитних касок”, але на компроміс Москва не йде.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченка, чим більше позитивних для України пунктів ми намагаємося внести в резолюцію по миротворцям, тим більша ймовірність, що її заблокує Росія. “Дуже важливо, яким буде мандат місії. Мандат потрібно виписати таким чином, щоб місія допомогла реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу. Також в Мінських домовленостях передбачається виведення незаконних збройних формувань, як місцевих, так і іноземних – російських. І миротворці якраз той гвинтик, який може допомогти механізму контролю виведення збройних формувань”, – вважає Олександр Левченко.

За словами посла, не виключено, що може обговорюватися питання проведення виборів на Донбасі – цей пункт є в Мінських домовленостях – і хто, як не миротворці зможуть гарантувати чесність їх проведення. Як свого часу в Хорватії: місія здійснювала моніторинг і надавала логістичну підтримку, стежила, щоб не було фальсифікацій, щоб ніхто силою не впливав на виборців і членів комісій. Тобто, як підкреслює Олександр Левченко, мандат миротворчої місії на Донбасі повинен включати виведення незаконних збройних формувань і, очевидно, проведення виборів.

Та й сам процес прийняття рішень в ООН не такий вже і швидкий. Раніше представник України в підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи Євген Марчук пояснював сайту “Сегодня”, що спочатку вноситься офіційна пропозиція (резолюція – Авт.), потім Радбез ООН вивчає і приймає рішення, яке Росія, як постійний член, може заблокувати. Правда, в одному з інтерв’ю “Сегодня” перший президент незалежної України Леонід Кравчук говорив, що якщо Рада безпеки не може прийняти рішення,тоді має бути рішення Генасамблеї, яка в березні 2014 роки вже прийняла резолюціюпо Криму в обхід вето Росії.

Представник України в Раді ООН з прав людини в 2006-2010 рр., уповноважений України в Міжнародному суді ООН Володимир Василенко нагадує про резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5). Їїприйняли в 1950 році після вторгнення північнокорейських військ до Південної Кореї. США на Радбезі марно намагалися провести резолюцію, але СРСР їїблокував, тому питання винесли на Генасамблею. У нашому випадку, щобзастосувати резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5),необхідно заручитися підтримкою 2/3 членів ООН, або 129 держав.

Хто може увійти до миротворчої місії

За словами Євгена Марчука, як таких військ ООН немає, вони комплектуються кожен раз для кожної нової місії. Від прийняття рішення в Нью-Йорку до фактичної відправки “блакитних касок” в гарячу точку може пройти до півроку. Спочатку секретаріат ООН направляє технічну оціночну місію в зону конфлікту. У своїх висновках вона призводить не тільки оцінку обстановки в області безпеки, політичної, військової та гуманітарної ситуації, а й дає попередній кошторис витрат. Потім секретаріат ООН звертається до країн, які можуть відправити своїх сертифікованих військових.

“Треба звертатися до країн, які мають миротворчий досвід. У своїх національних парламентах вони вирішують, чи будуть їх військові брати участь. Потім Радбез призначає військове керівництво (главу і командувача миротворчими силами – Авт.)”, – пояснює Євген Марчук.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченко, дуже важливо, хто буде керувати місією. “Важливо, щоб це був представник авторитетної країни, яка відправить досить численний контингент, наприклад, Канада – ми вже бачили їх заяву. Також Україна очікує, що члени Нормандського формату – Франція і Німеччина – відгукнуться і відправлять своїх військових. Наша принципова позиція – Росія не може мати своїх миротворців. Решта будуть обговорюватися в ООН, зокрема, наскільки члени ОДКБ (наприклад, Білорусь, яка заявила про готовність відправити своїх миротворців на Донбас – Авт.) можуть брати участь в місії,враховуючи їх військові зобов’язання перед Росією, але Україна на участь миротворцівцих країн в місії не погодиться”, – сказав посол.

Днями в Брюсселі глава канадського МЗС Христя Фріланд заявила, що Канада готова відправити своїх миротворців на Донбас, якщо місія отримає доступ до неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону. Правда, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, заяви Фріланд на практиці нічим не підкріплені. Експерт пояснює, що кожна країна має певну кількість солдатів, сертифікованих служити в миротворчих місіях.

“Так, в серпні 2016- го Канада заявила, що готова відправити 600 своїх миротворців в будь-яку гарячу точку. Це означає, що Канада готує і тренує цих сертифікованих військових. Але не факт, що Канада їх відправить. На сьогодні, за даними, ООН всього 62 канадця служать у всіх миротворчих операціях по світу, велика частина з яких поліцейські. Тому заява Фріланд це піар. Та й в цілому з середини 90-х великі індустріальні та економічно розвинені країни не відправляють своїх солдатів. Основна їх роль – фінансування, спеціалізована підготовка або допомога, якщо потрібно перевезти солдат”, – пояснює аналітик.

За словами Стівена Пайфера і Девіда Крамера, російських і українських військових не повинно бути в складі миротворчих сил на Донбасі. Як припускає Стівен Пайфер, для російської сторони напевно буде неприйнятною участь і американських солдатів.“Можливо нейтральні держави, такі як Швеція, Фінляндія, Австрія могли б сформувати ядро цих сил – якщо Москва дійсно готова підтримати миротворчі сили з чинним мандатом”, – сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Якщо взяти країни першої десятки за кількістю відправки миротворців, то це або країни Африки, або Азії: Ефіопія, Бангладеш, Індія, Пакистан, Руанда, Непал, Індонезія. “Ще є Китай, вони нарощують свою активність, у них багато сертифікованих миротворців. У Китаю, за даними ООН, 2417 саме військових, не поліцейських, задіяних в гарячих точках по світу. І ще, як не дивно, Італія, – 1153 військових служатьмиротворцями. До речі, анекдотична ситуація: БТРи для миротворчих місій Багладешу поставляє Росія. Буде дуже “смішно”, якщо на Донбас зайдуть миротворці, а техніку їм буде поставляти Росія”, – говорить Микола Белесков.

Як розповідає Олександр Левченко, в хорватському Вуковарі, який був мирно реінтегрований, розміщувався військовий контингент миротворців – російський батальйон. “Ось вам цікава деталь, чи чесно миротворці виконують свою роботу. У 1992 році з нашого українсько-русинського села Міклошевци частини так званої територіальної оборони, які тимчасово окупували і контролювали цю територію, вигнали зі своїх будинків 100 осіб, а 4-х вбили. І це при тому, що російський контингент стояв фактично в 10-ти метрах від цієї “акції” і нічого не зробив, щоб їй запобігти. Але є і позитивний приклад роботи миротворців. У кінці 1995-го український миротворчий батальйон в Сараєво (був під облогою 1425 днів, б льше, ніж Санкт-Петербург) полагодив трамвайні рейки і запустив перший громадський транспорт. І кожен такий трамвай супроводжував український БТР, настільки все було небезпечно”, – розповідає посол Олександр Левченко.

Але найбільша проблема і інтрига, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, в тому, чи вдасться швидко нашкребти 20 тис сертифікованих солдатів. “Чи вдасться швидко знайти навіть серед перерахованих вище країн, які є великими контрибуторами, 20 тис сертифікованих солдатів, які будуть мати відповідні навички?”, – підсумував експерт.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending