Зв'яжіться з нами

Cтатті

В якому стані зараз волонтерство порівняно з початком війни? Чи виснажилися волонтери?

Опубліковано

на

Відомий телеведучий і волонтер Сергій Притула за роки війни зібрав майже 25 мільйонів гривень допомоги українській армії. Чимало з цих коштів – зароблені шоу “Вар’яти”, яке цьогоріч відзначає сім років. Подаємо окремі частини інтервю Сергія для  gazeta.ua про війну і волонтерставо:

В якому стані зараз волонтерство порівняно з початком війни? Чи виснажилися волонтери?

У нас час від часу в суспільстві бувають такі періоди — коли всі спочатку офігавають, а потім адаптовуються. Була криза в 2008 до кінця 2009 року — тоді весь івент-бізнес в Україні полетів. Люба пергідрольна дівиця, яка робила дітям новорічний ранок, називала себе івент-агентством. То всьо розсипалося. А потім в 2010-2011 році ринок адаптувався. Так само і з волонтерством.

Минулого року було відчутне падіння після чергових підписань Мінських домовленостей. Потім минулого року суттєво підняли комуналку, і люди всі кашлянули, бо зарплата категорично не виросла. Людям знову був потрібен час, щоб якось переорієнтувати фінансові потоки сімейного бюджету і знайти в них місце для статті “допомога АТО”. Просто нас в такі умови поставили.

Зараз знову відбулася певна донорська мобілізація. Я темпами задоволений. То не таке, звичайно, як було в 2014 році, коли можна було зібрати мільйон гривень за тиждень. Але зараз все о’кей. Завдяки тому, що дуже багато грошей люди дали під час боїв в Авдіївці, я маю можливість закривати комплексні питання.

Два місяці тому було виділено 800 тисяч гривень на закупівлю і обладнання системи управління боєм, для третього полку спецназу. Там такий проект розкішний, який дозволяє підняти ККД окремого підрозділу під час роботи в зоні бойових дій. Це вагома сума. З початку цього року десь 4 чи 5 снайперських комплексів взяв. Купив кілька дорогих тепловізорів по 10 тисич доларів, тепловізійні приціли нічні, трошки транспорту.

Робота робиться. Порівняно з 2014-2015 роками за останні років півтора держава все-таки позакривала багато проблемних ділянок, які були на початку війни. Залишається тільки тотальна проблема з транспортом в зоні АТО. Я купив близько півсотні машин, з них 95 відсотків – так звані “корчі”, які ми привозили з Бельгії, Данії, Прибалтики, Голландії чи Польщі. Вони всі були не в дуже доброму технічному стані. Ми їх тут підрихтовували і відправляли на передок. Щось жило тиждень, щось місяць, щось бігає дивним чином по сьогоднішній день. Але завдяки тому, що одна машина обходилася в середньому до 3 з половиною тисяч доларів, вони були доступні.

 Купив одну машину хлопцям за 70 тисяч гривень. Я вже стільки само вклав в її ремонт. У мене ще одна машина стоїть на кордоні. Я її відрихтую і віддам хлопцям. Після того я перестану купувати машини за кордоном. Краще переплачу тут при придбанні машини, але в мене не буде боліти голова з подальшим забезпеченням всього підрозділу запчастинами.

Слава Богу, держава так само почала трошечки помагати. Я недавно був у Пісках в окремій снайперській роті. Дивлюся, у них новий снайперський приціл, який я купляв іншим хлопцям за 8 тисяч доларів. Недешева цяцька. Кажу: “О, а то вам хто?” – “Держава”. Дуже добре. Значить держава вже почала навіть такі речі закривати.

Більшість донорів – підприємці, політики?

У моєму випадку це звичайні люди, які мають доступ до Фейсбука, де я виставляю пост і рахунки.

А великі відчутні суми?

Такими відчутними сумами оперують в нашій країні бізнесмени. Дуже багато мені допомагають айтішники. Один айтішник за пару років близько 30 тисяч доларів віддав на АТО. Є айтішники з-під Києва, які мене регулярно виручають – в районі 1000-1500 доларів траншу.

Є дуже хороша контора айтішників, які допомагають регулярно цифрами від 25 до 40 тисяч гривень раз в 2-3 місяці. Знаю, що я не єдиний, кому вони допомагають. Але частинку того пирога, який вони оформлюють, віддають мені.

У Лондоні підійшов хлопачка після концерту. Дав тисячу фунтів стерлінгів. Теж немаленька сума. У нас часто привозять пакаван свіжих купюр з банку, які ще пахнуть. А в того хлопця – по 20 фунтів ґумкою зв’язано — дві пачечки по 500. Видно, що людина відкладала довгий час.

Недавно приїхав один високопосадовець, привіз п’ятірку зелені. Само собою, що просив не називати його імені. Тобто люди і з чинів теж долучаються. Але найголовніший донор — середньостатистичний українець, який може виділити на армію 300 гривень зі своєї кишені. Діаспора ще трошки помагає. Я зараз з Лондона приїхав — там підійшов хлопачка після концерту. Дав тисячу фунтів стерлінгів. Теж немаленька сума. У нас часто привозять пакаван свіжих купюр з банку, які ще пахнуть. А в того хлопця – по 20 фунтів ґумкою зв’язано — дві пачечки по 500. Видно, що людина відкладала довгий час.

Які настрої бачите зараз на передку?

Там все непросто. Але більшість хлопців, з якими я спілкуюся, вже давно адаптувалися і, чесно кажучи, для багатьох це вже просто виконання покладених на них завдань. Вони знають, що вони роблять, для чого вони то роблять, і роблять це прекрасно.

Я привіз другові Василю снайперський приціл. Рендж ровером своїм приїхав. Він мене зустрів на блок-пості в Пєсках, каже: “Лишай машину тут під містком, бо ти на ній звідти не виїдеш”. Пересадив мене на свій пікап і на ньому ми поїхали до хлопців. Пікап називається “Патрік”, і ним він їздить з 2014 року. Це дуже велика рідкість, що машина в зоні бойових дій так довго від’їздила. Це було 13 квітня, а вже 15 квітня хлопці скинули мені фотки спаленого “Патріка”. То Вася на радостях, що йому приціл привезли, його так пристріляв, що сєпари збісилися – накривали вже всим чим тільки можна.

Балакаю з хлопцями. Настрої: “Зараз стоїмо, держим”. Дадуть команду іти вперед — підуть вперед. Тим більше, давно у всіх руки чухаються. Дуже всі нервуються, тому що несем втрати просто стоячи. На деяких ділянках відстань між позиціями нашими і ворожими — як в часи Першої Світової — 100-200 метрів. Тому я зараз навіть не дивуюся, коли з Авдіївки прийшло повідомлення, що вбили російського снайпера, який підійшов на дистанцію 40 метрів. Уже просто не дивуєшся близькості контакту.

Чи має артист моральне право заробити гроші у Росії, щоб віддати їх потім на допомогу нашій армії?

Кожен вирішує сам за себе. Давайте зберемо мудрих мужів, умів, посадимо за один стіл — хай вони напишуть якийсь кодекс. Тому що для того, щоб тебе обхезали з ніг до голови, навіть не треба дуже щось там в Росію продавати чи в Росії виступати. Можна і в Україні получити по шапці.

Мене завжди вражала подвійність наших стандартів. Я нікого не захищаю. Ми всі чмиримо артистів, які виступають в Росії. Але що нам робити з тисячами українців, які їздять в Тюмень і Ніжнєвартовск на вахту качати русскім нафту, яку вони потім продають, а за ті гроші купляють танки і їдуть в Україну? Що робити з тими мужиками, які будують стіни в Подмосков’ї? Мені скажуть: “Як ти можеш то порівнювати? Людям треба сім’ї годувати”. У світі більше 200 країн. А вони їдуть конкретно туди. Я розумію, що в нашій державі зараз економічна дупа, і багато хто їде на заробітки. Тільки чомусь наші заробітчани не їдуть в Мінськ чи Варшаву, а їдуть в Росію.

Що робити з парою мільйонів заробітчан, які їздять туди і приносять може й більшу шкоду нашій армії, ніж ті артисти?

До тих людей ніхто претензій не висловлює, бо вони не є публічними.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Cтатті

Чому я не хочу служити в армії. Але, якщо скажуть, буду – блогер

Опубліковано

на

У Львові триває дискусія про те, чи законно повелися військові та правоохоронці, перевіряючи документи та виписуючи повістки відвідувачам ресторанів у провулку Крива Липа. Правозахисник і адвокат Андрій Петришин висловив думку, що ухилятися чи служити – право кожного призовника. Журналіст Отар Довженко вважає, що такого права нема

Серед моїх документів удома вже півтора року лежить мобілізаційне розпорядження. Воно означає, що, якщо в Україні оголосять мобілізацію, я буду зобов’язаний негайно зголоситися до військкомату. Й там мені скажуть, у якому місці та форматі я потрібен Вітчизні.

Цей документ і сама ідея, що я можу бути призваний до війська, були великою несподіванкою для мене. Прикрою несподіванкою. Я ніколи не був військовозобов’язаним – спершу через здоров’я, потім уже через вік – і навіть не стояв на обліку. Завжди уникав фізичних навантажень. Ніколи навіть не торкався до зброї й не уявляв себе з нею. З жахом і огидою думав про “нестатутну” частину військової служби.

Так, я – гречкосій, а не козак. Для багатьох людей це автоматично стане приводом для зневаги, бо вони вважають, що чоловік зобов’язаний бути мужнім.  Я не зневажаю себе за це, бо не думаю, що людина до чогось зобов’язана тільки тому, що народилась чоловіком.

Зовсім інша справа – громадянин. Громадянство є угодою між державою та людиною, що передбачає взаємні зобов’язання. Вимагати чогось від держави й водночас відмовлятись виконувати те, що записано в законах і Конституції – непорядно.

Тому слова правника Андрія Петришина “…молоді люди стоять перед дуже вагомим вибором у своєму житті: чи йти на війну й загинути там, чи полагоджувати своє особисте життя, вчитися, розвивати державу” мене вжахнули. Ні, якщо ти – громадянин України, в тебе немає вибору, служити чи ні. Виконати закон чи порушити його та понести покарання – такий вибір у тебе, звісно, є. Щоправда, після покарання ти все одно мусиш його виконати.

Гречкосіїв у всі часи призивали до війська. На відміну від козаків, чиєю роботою була війна, вони ніколи не були з того щасливі. Думали про дім, воли, корови й лани, які занепадають без них – так само, як ми думаємо про свої офіси, стартапи, гіроскутери, недовчених студентів і недовихованих дітей. Залюбки дезертирували, коли могли. Гречкосіїв використовували для того самого, що й зараз – гарнізонної праці, будівництва укріплень, риття шанців, масовки, й лише у крайньому разі – гарматного м’яса. Бо гречкосії воюють погано й на полі битви ненадійні. І зараз в Україні “йти на війну й загинути там” можуть тільки контрактники й добровольці, тобто козаки.

Якщо йдеться про справжню, а не надуману необхідність служити Батьківщини, оголосімо воєнний стан, проведімо загальну мобілізацію, й усі дружно підуть воювати“, – озвучує Андрій Петришин аргумент, який лунає в цій дискусії чи не найчастіше. Що ж, претензії до влади щодо невизначеного статусу конфлікту з Росією слушні. Річ не стільки в офіційному стані війни, який, імовірно, справді створив би більше проблем, ніж розв’язав, скільки в намаганні водночас трактувати Росію як ворога й партнера. Збереження торгівельних, дипломатичних і культурних зв’язків, транспортне сполучення й відкритий кордон із безвізовим режимом, безперешкодна трудова міграція – це те, що не дозволяє багатьом українцям усвідомити війну як війну, а агресора як агресора.

Але громадяни держави мають легальний спосіб впливати на її політику – вибори. Лишилося трохи більше року до того, як кожен зможе зробити свій вибір. Наприклад, проголосувати за більш войовничого кандидата в президенти та партію, яка готова визначитись із статусом Росії.

Натомість не виконувати закон, посилаючись на якийсь не такий статус збройного конфлікту, підтвердженням реальності якого є щоденні свіжі могили вояків і цивільних, – соромно. Та й сумніваюся, що після запровадження стану війни мільйони ухильників радо зголосяться до військкоматів. Радше вигадають нові причини ухилятися. Претензії, вимоги та зауваження до влади знайдуться завжди.

Від людей, які правдами й неправдами знаходять спосіб не йти на строкову службу, я чув щоразу той самий аргумент – “не хочу втрачати рік”. Вочевидь це питання до форми і змісту служби – чи можна зробити так, аби молоді люди, які здобувають освіту й мають певні професійні плани, не втрачали кваліфікацію, а навпаки, мали нагоду збагатити свій досвід. У моєму військовому документі написано “підсобний робітник”: вочевидь, комунікаційні навички в армії потрібні менше, ніж допомога в тяганні цегли. Але це, знову ж таки, не дає морального права вирішувати, чи з’являтись на поклик Вітчизни.

Можливо, потрібно більше варіантів альтернативної служби для людей, які можуть “бути кориснішими на своєму місці”, або навіть опція легально “відкупитися” від служби, сплативши в бюджет – а не в кишеню працівникові військкомату чи лікареві, який фальсифікує діагноз – певну суму, яка піде на утримання армії. Це питання до обговорення в суспільстві, й не сумніваюся, що такі ідеї багатьма не будуть сприйняті. Все-таки значно легше сказати “не служив – не мужик”.

Я дуже сподіваюся, що моє мобілізаційне розпорядження пролежить у папці з документами багато років і ніколи не знадобиться. Радо скористаюсь легальними, а не вигаданими чи сфальшованими, приводами уникнути служби. Не уявляю, що я буду робити в армії, й дуже не хочу туди йти. З мене буде поганий солдат і не кращий підсобний робітник.

Але, крім мужності, войовничості та інших маскулінних вартостей, є ще одна штука, яка в моєму розумінні є цінністю: честь. А вона передбачає, що борги потрібно віддавати, а зобов’язання виконувати, навіть якщо дуже не хочеться.

Автор: Отар Довженко – журналіст

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Коли герої стають солдатами удачі

Опубліковано

на

“Воїни світла, герої, захисники, котики, наші хлопчики” – це все про них. Про тих, хто взяв до рук зброю й пішов боронити країну, про тих, хто з початку війни на Донбасі власною кров’ю оплачує наші з вами рахунки за життя. Та дуже часто атовці – наші улюблені котики, наші захисники зі славним бойовим минулим – припускаються помилок і встряють у сумнівні оборудки, перетворюючись із героїв у озброєних і небезпечних найманців для політики та криміналу, пише для “Тижня” Юлія Ілюха

Колись військовий психолог сказав мені, що солдат будь-якої війни завжди повертається з неї “без голови” – повертається лише тілом, а не розумом і душею. Голова “доїжджає” лише через рік мирного життя. Якщо, звісно, солдат встигне цей рік прожити.

У ветерана, який після однозначного фронту опинився в багатозначному тилу, проблеми накопичуються в геометричній прогресії: старі друзі не розуміють, дружина пиляє, як волонтерська бензопила, на роботу не беруть саме через статус атовця. По суті в гіршому з випадків у колишнього бійця залишаються чотири варіанти на вибір: втекти від “мирних” проблем і повернутися на війну, знайти розраду в алкоголі й за кожної вдалої та невдалої нагоди бити себе в груди, горлаючи “я танки гриз як барбарис”, послати всіх і вся під три чорти, вкоротивши собі віку, та все ж таки знайти заняття, нехай і пов’язане з криміналом.

На початку 2017 року країною прокотилася хвиля 22 Pushup Challenge – флешмобу 22 відтисканнь задля підтримки учасників бойових дій. Мода прийшла зі США, де в 2014-му щодня близько 22 ветеранів армії здійснювали суїцид. В Україні за кілька років волонтерства я бачила дуже мало позитивних прикладів повернення атовців до мирного життя. Нерозуміння цивільного суспільства й демобілізованих атовців є обопільним: вони почувають себе чужими та непотрібними тут, ми робимо вигляд, що їхніх проблем не існує. Дехто зі хлопців, з якими я спілкувалася, коли вони воювали, знову повернувся на фронт, дехто спивається вдома, декого вже немає в живих. Однак є й такі, як “Опер” – снайпер із Луганська, який, утративши все, нині служить у поліції. По суті ця робота – це та сама війна, але на іншому фронті. Якраз відсутність роботи є однією зі причин того, що колишнім бійцям простіше вижити на “нулі”, аніж у мирних містах.

На жаль, держава піклується про працевлаштування учасників АТО більше на словах, віддавши цю проблему на відкуп самим атовцям і волонтерам. А дарма. Чоловіки, які відмінно володіють зброєю, які ризикували щодня бути вбитими й убивали самі, після дембеля навряд чи повернуться на робочі місця, де треба перекладати папірчики з місця на місце. Проте їхній досвід і навички завжди затребувані в іншому світі – кримінальному. Тут якраз знадобляться й уміння стріляти, й готовність іти на ризик. Фактично для атовців це не що інше як плекання внутрішньої війни, привезеної із собою додому. Та й заробити в такому бізнесі можна значно більше, ніж в офісі.

Ще в 2014-му не треба було докладати значних зусиль, аби знайти, як купити зброю із зони АТО. Ті, хто повертався з війни з автоматами та гранатами, уже мали все необхідне для своєрідного стартапу. Варіанти працевлаштування – від пересічного “тітушки” чи рейдера до кіллера-професіонала – усе залежить від бажання, можливостей і кваліфікації.

Війна – чудовий ґрунт для темних оборудок та ідеальний час для злочинців і шахраїв. Вона все спише. Літня стрілянина в Дніпрі, аграрне рейдерство під Кропивницьким – лише початок кримінальних розбірок за участю атовців. Далі – буде. Маховик розкручується, війна триває. А тим часом її учасників дуже неохоче беруть на роботу “цивільні” компанії та організації – бояться, що разом із новим співробітником із війною в голові з’являться нові проблеми. Виняток становлять лише фірми, засновані самими “дембелями”, але їх не вистачить на всіх. Натомість статус учасника бойових дій – відмінне прикриття для незаконних справ та дій. У випадку невдачі завжди можна здійняти галас – мовляв, атовців ображають. Тож колишніх бійців радо беруть до себе різноманітні охоронні контори, які фактично можуть надавати послуги з рейдерства, “кришування” тощо.

Один мій знайомий сапер до війни був боксером і членом спортивного клубу “Оплот” – того самого, що постачав “тітушок” на Майдан і захоплював адмінбудівлі в Донецьку. Потім його мобілізували і він вчасно зіскочив з “оплотівської” голки – інакше б міг воювати вже десь по інший бік фронту. Та я не впевнена, що він знову не застосує свої навички – давні, “оплотівські”, й нові, військові, – коли, забутий державою після демобілізації, отримає спокусливу пропозицію заробити грошей, помахавши кулаками чи випустивши чергу з автомата. Наразі нам потрібні не лише програми психологічної реабілітації для бійців із ПТСР, а й дієві програми з їхнього працевлаштування. Інакше їх працевлаштує кримінал, і вони стануть вже іншими героями – героями кримінальної хроніки. Бо солдати назавжди залишаються солдатами, навіть перетворюючись на солдатів удачі.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://tyzhden.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

Сучасний стан бойових вертольотів Збройних сил України

Опубліковано

на

АТО в черговий раз показала необхідність наявності в складі Повітряних сил України серйозного ударного компонента у вигляді великої кількості бойових вертольотів. Однак з цим як навесні 2014-го, так і зараз, великі проблеми

Хоча країні дістався великий парк вертольотів Мі-24 (за деякими даними, до 350 «бортів»), проте бездумний експорт кінця 1990-х – початку нульових, а також відсутність програми з подовження льотного ресурсу і модернізації машин, призвели до того, що в строю, за найоптимістичнішими підрахунками, знаходилося близько 70 машин. В ході боїв на Донбасі було втрачено чотири машини (ще одна в катастрофі в 2015 року).

Програма модернізації вертолітного парку, прийнята в 2015 р., призвела до того, що зі «схованки» витягли вже відпрацьований варіант модернізації. Йдеться про так званому Мі-24ПУ-1, який формально був прийнятий на озброєння в 2012 р
Основною відмінністю цієї машини стала установка нових двигунів виробництва запорізького ВАТ «Мотор-Січ», що дозволило збільшити дальність польоту, поліпшити льотно-технічні характеристики вертольота, зокрема маневреність і скоропідйомність.

Істотно була змінена авіаоніка: були встановлено нову систему збору та реєстрації польотної інформації БУР-4-1-07, ультракороткохвильова радіостанція КY-196В, аварійний радіомаяк ЄВС-406АFНМ, а також радіолокаційний відповідач GТХ-327 з датчиком висоти АК-350. Не так суттєво, але змінилася система управління озброєння – так, вперше на українських вертольотах з’явився лазерна система формування прицільної марки ФПМ-01кв, був модернізований стрілецький приціл АСП-17ВПМ-У.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Вперше в історії української авіації бойові вертольоти отримали можливість літати і застосовувати озброєння в нічних умовах. Для цього була встановлена супутникова навігаційна система GPS МАР-695, а до складу індивідуального спорядження екіпажу включені захисні авіаційні шоломи ТНL-5NV з окулярами нічного бачення РNL-3 польського виробництва. Для забезпечення можливості застосування окулярів нічного бачення на борту виконана адаптація внутрішнього і зовнішнього світлотехнічного обладнання вертольота. Крім того, за рахунок установки нових засобів бортового захисту (станції оптико-електронного придушення «АДРОС» і пристрої викиду перешкод «АДРОС» КУВ 26-50) була значною мірою збільшено виживання екіпажу в умовах застосування противником ПЗРК.

Але цей варіант відрізняється істотним недоліком – в списку штатного озброєння Мі-24ПУ-1 так і не з’явилися ПТУРи і кероване озброєння. При цьому існує і варіант Мі-24ПУ-2 (правда, в єдиному екземплярі на заводі «Авіакон»), який вже пристосований для застосування ПТУР «Бар’єр-В» українського виробництва і оснащений більш сучасним французьким обладнанням. Однак через проблеми з поставками західної авіоніки і досить велику вартість поки вертольотів цієї модифікації на озброєнні немає.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Зате всі надіслані на капітальний ремонт Мі-24П зараз модернізуються за цим варіантом. Причому навіть такий бюджетний варіант дозволив серйозно посилити можливості наших вертолітників, що було продемонстровано під час масштабних нічних навчань 93-й мехбригади на полігоні Широкий Лан у ніч «на Хелловін»: наступальні дії армійців з повітря підтримували вертолітники однієї з бригад.

Другим напрямком для збільшення якості та кількості бойових вертольотів в наявності є прийняття на озброєння бойового варіанту транспортно-бойового вертольота Мі-8 – Мі-8МСБ-В. Крім основних функцій у вигляді транспортування вантажів та особового складу вертоліт отримав можливість знищувати броньовану техніку, вогневі точки і живу силу противника. З двох пілонів запорізького виробництва можливе застосування як ракетного некерованого озброєння (ракети типу С-8 і С-13), бомбардувального озброєння (керованих і некерованих авіабомб масою 100, 250 і 500 кг), контейнерів зі стрілецько-гарматним озброєнням (двоствольної гармата ГШ- 23Л, гранатомет АГ-17А, кулемети ГШГ-7,62 і ЯкБ-12,7). І найголовніше – екіпаж нарешті отримав можливість застосування керованого ракетного озброєння в вигляді ПТУР РК-2В «Бар’єр-В».

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Цікавим є також варіант озброєння, відомості про який потрапили у відкриту пресу буквально на днях. Судячи з єдиної фотографії, відпрацьовується також варіант озброєння Мі-8МСБ-В ракетами класу «повітря-повітря» типу Р-73.

Цікаво, що, по всій видимості, повернулися до робіт ще радянських часів, коли в другій половині 1980-х років частина Мі-24 радянської армійської авіації були озброєні ракетами «повітря-повітря» Р-60 (при цьому відпрацьовувався варіант і з Р- 73, проте розпад Союзу завадив цим роботам). Пуск ракети виконував льотчик, прицілюючись з допомогою АПС-17В і довертаючи машину до моменту захоплення цілі інфрачервоною головкою ракети (яка має можливість самонаведення).

При цьому залишається відкритим питання, яким чином вирішена проблема (і чи вирішено взагалі) з швидкісним режимом – для пуску ракети Р-73 потрібна мінімальна швидкість трохи більше, ніж у Мі-8.

У разі якщо нашим інженерам вдалося вирішити цю проблему, то «вертолітні ракетоносці» будуть грізною зброєю. Адже Р-73 – ця одна з перших в світі усеракурсних ракет малої дальності, здатна вражати цілі на дальності до 30 км не тільки навздогін, а й на зустрічно-пересічних курсах. Причому ракета атакує ціль при будь-якому її початковому положенні, дозволяє перехоплювати цілі, що летять в широких діапазонах висот і швидкостей. Цікаво, що для підвищення ймовірності ураження цілей на пересічних курсах в голівці самонаведення проводиться зсув точки наведення з сопла на фюзеляж цілі.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Існує в проекті і озброєний варіант легкого вертольота Мі-2МСБ, який нині активно проходить державні випробування. Так, нещодавно були продемонстровані кадри пуску з його борту 122-мм некерованих ракет С-13. Однак це навряд чи варто розглядати як повноцінний бойовий вертоліт – скоріше це навчальний вертоліт для відпрацювання курсантами-вертольотчиками основ бойового застосування (для економії ресурсу Мі-24 і Мі-8).

Таким чином, є серйозні підстави говорити, що бойова складова української вертолітної авіації поступово збільшує ефективність і при наявності фінансування парк бойових Мі-8/24 може ще послужити з добрий десяток років – поки не будуть знайдені кошти для придбання авіатехніки західного зразка.

  Автор: Михайло Жирохов, військовий експерт

Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»

Зліва – макет вертольота МСБ-6 «Отаман», польський W-3 Sokol, Мі-8Т, що ремонтуються і модернізуються.

Праворуч – три раніше поставлених в бригади армійської авіації СВ ЗСУ Мі-8МСБ-В проходять доопрацювання і регламентні роботи, далі ще чотири Мі-8Т, в процесі ремонту і модернізації.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.dsnews.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!