Зв'яжіться з нами

Cтатті

Головний сержант роти: “… я себе переборов, це ж війна, і саме воювати я сюди і приїхав”

Опубліковано

на

Коли я в 2012 році проходив строкову службу, один знайомий капітан переконав мене піти на контракт. Я уявляв, що буду сержантом, навчатиму особовий склад, буду вдосконалювати навички солдат. І мене тоді це дуже цікавило – зброя, фізпідготовка і так далі. Через 5 місяців строкової служби я перевівся на контракт в 30 бригаду на посаду командира гармати 2С3. Контракт підписав на 5 років. Мені тоді сказали, що або 5, або взагалі нічого. Пізніше я дізнався, що можна було підписати на 3 роки. Я не жалкую, що вступив у лави ЗСУ. Але на службі все виявилось зовсім не так, як я собі уявляв. Щодо занять, наприклад, заходив замполіт і включав нам якесь відео про історію України, яка була писана на російський лад. Фізвиховання в нас було двічі на тиждень, і це все проходило за старою радянською системою, яка мені дуже не подобалась. Стрільби зі стрілецької зброї відбувались рідко, а артилерійських майже не було. Я просився, що буду займатись за індивідуальним планом, але мені не дозволяли.

У 13 році я побував у миротворчій місії в Косово. Вивели нас через 4 місяці, в зв’язку з війною в Україні. Саме після Косово я зрозумів, якою має бути армія. Там я побачив і як займаються солдати, і хто такі справжні сержанти. Те, як офіцер спілкується з солдатом і з іншими людьми, для мене це все була дикість. Найбільше вразило ставлення одне до одного і забезпечення армії. І ось тоді я зрозумів, що ми стоїмо на місці, тому приїхав з думками, що будемо змінювати все і у себе, незважаючи на війну. 

Після повернення з Косово нам дали 3 дні відпочинку і відправили в район зосередження в смт. Мирне, туди вийшла бригада після втрати боєздатності в Степанівці. З нас формували 9 роту, яка відразу повинна була зайти в АТО. Випадково я зустрів свого командира батареї, у якого майже не було людей, а тим більше контрактників, які володіли озброєнням, і він перевів мене до себе, в артилерію. У мене був хороший екіпаж гармати, але таке явище, як “аватаризм” (Пияцтво на фронті, – ред.), з яким я там зустрівся, жорстко розходилось з моїм баченням армії, тому інколи потрібно було “вчити життя” дорослих чоловіків.Головний сержант роти Тімур Абубакаров: В Авдіївці я зрозумів, що сірої зони не буває. Вона або наша, або сєпарська 02

Після Мирного, ми поїхали спочатку в Чаплинський район, це на кордоні з Кримом. Кожна батарея стояла окремо на певних ділянках. У мене командиром батареї був один дуже освічений та войовничий чоловік, який у 2014 році пройшов зі своєю батареєю у складі 1 бтгр 30 ОМБР майже всю територію Донецької та Луганської області. Він готував нас досить непогано: ми постійно навчались, завжди були налаштовані застосувати свій потенціал проти ворога. Командир слідкував за діями противника – і це була його ініціатива. Працювати з ним було дуже приємно.

Коли В АТО почалось серйозне загострення, нас відправили на дебальцевський плацдарм. Дислокувались ми в Бахмуті, виїжджали на рубежі – забезпечували прикриття для виходу наших військ. Якось колоною ми направились в район Горлівки. Доїхали до крайнього блокпосту нашої армії і зупинились щоб встановити з ними зв’язок. Раптово на відстані десь кілометр від нас почали падати сталеві “градини”, а потім все ближче і ближче – це було моє перше знайомство з ворожими “Градами”. Зима того року була дуже люта, а ми жили фактично в машинах, тому що постійно працювали. Найцікавіше те, що там, де ми стояли, поряд був двіж якихось підрозділів, але окрім того, що це наші війська, хто це такі- ніхто не знав. Інколи за “рогом” можна було зустріти дві машини “Смерчів” (реактивна система залпового вогню, – ред.), або якусь батарею “Піонів” (Самохідна установка, – ред.). Інтенсивність була велика, “артилерійські поля” (я так називав наші позиції) ніколи не замовкали, постійно хтось вів вогонь.

Після виходу наших військ з Дебальцевого нас відвели у село Васюківку в Донецькій області. Там я запропонував, що буду сам проводити заняття, просив виділити для цього якийсь час, але мені відмовили. Потім я навіть написав, щось на зразок пропозиції, як повинні працювати сержанти, які плюси будуть для офіцерів, але основна умова поділитись повноваженнями та надати можливість приймати рішення не задовольняла керівний склад. Наш головний сержант дивізіону взагалі нічого не вирішував. Це людина, яка просто стояла на посаді і отримувала кошти. Але моя пропозиція нікому не була цікава. А згодом почались конфлікти з командиром дивізіону. Всі мої ініціативи були розбиті. Саме тоді, паралельно службі, я дуже ретельно вивчав питання контракту і почав захищати права військовослужбовців, у яких він закінчився, але їх не звільняли. На той момент я був головним сержантом взводу. Але, коли я порушив цю тему серед сержантів і керівного складу підрозділу, то таке почалося: мені казали, що зараз важка ситуація в країні, а я лізу з цими питаннями. Я відповідав, що все розумію, але хлопці переслужували, дехто по два роки – і їм ніхто не давав чіткої відповіді, скільки ще вони будуть на фронті. На що полковники мені кричали, що усі будуть служити стільки, скільки потрібно. Я не проти, але коли людина не хоче, вона має на це право – все повинно бути чесно. Тим більше, що на багатьох чекали їхні сім’ї. Але ця тема закривалася на рівні командира дивізіону. Він її не підіймав взагалі, можливо, він боявся тих, хто над ним.

Спочатку я допомагав хлопцям писати скарги, а потім ми зв’язалися з юридичною сотнею. Почали працювати, до нас підключалися різні юристи. Вони теж зрозуміли, що це проблема і насправді важлива. І коли це все нарешті зарухалося, я зайнявся своїм контрактом. Навесні 2016 року бригаду вивели з АТО, відразу ж забрали автомати і дали лопати, ми влаштовували для себе базовий табір, про відпочинок чи реабілітацію для особового складу після 13 місяців в АТО ніхто навіть не говорив.

Через місяць “трудового табору” мене перевели в 72 омбр на посаду старшого стрільця в 1 мб. Спочатку я скептично поставився і до нової бригади, але там мене одразу направили на навчання Rapid Trident з американцями. Це була весна-літо 2016 року. Ми почали підготовку, і саме тоді з темою контрактів в армії нарешті почалися зміни.

Загалом підготовка в нас була класна. Ми тренувалися, займалися щодня, працювали з особовим складом. Мене призначили командиром відділення. Пам’ ятаю був цікавий момент, коли ми знаходилися на половецькому полігоні – і до нас приїхал а команда психологів з “Лігі офіцерів”. До цього скільки психологів приїжджало, то я якось з недовірою до них ставився, бо те що вони розповідали, було якесь ніяке. А от з “лігою” було по-іншому, тут я одразу зрозумів, що це мої психологи. Я поділився з ними своїм досвідом: що я бачив і що набув, чим часто страждають військовослужбовці. Взагалі, соціальна адаптація військових – це зараз дуже гостре питання. Атошники, які повертаються з фронту, не знають, що їм робити далі, але вони і самі не розуміють, який в них насправді великий потенціал для якихось справ. Головне, щоб суспільство до них правильно ставилось, бо поки що, як на мене, в нас дуже велика прірва – багатьом просто байдуже до цих хлопців. Я вважаю, що військових, можливо, навіть примусово потрібно відправляти на реабілітацію після служби. І на цьому етапі треба вибрати їм професію, допомогти зрозуміти, ким вони хочуть бути після війни.

В 72 я відчув, що в армії все не безнадійно. Тут я познайомився з молодими командирами – Андрієм Верхоглядом, позивний Лівша, і Васею Тарасюком, позивний Тайфун. Вони мої ровесники – і це вже зовсім інший рівень військових. Вони чудово володіють зброєю, ініціативні, мають високий рівень знань, фізично розвинені.

Після Rapid Trident ми приїхали в Дніпропетровську область на полігон, де проходили навчання у складі бригади, вони дуже відрізнялись від Рапіда, тобто нам не подобалась застаріла тактика. Ми готувались до АТО, штат скоротили – це дало змогу сформувати хороший підрозділ. Тоді мене висунули кандидатом на ГСР, і пізніше затвердили.

Ми увійшли в АТО наприкінці літа, були у резерві штабу АТО і дислокувались під Слов’янськом. Спланували заняття, і у нас кожного дня була робота: сержанти навчали, офіцери поправляли і готували до занять. Замовляли paintball і тренували тактику, зачистку будівель, щоб не втрачати навички та постійно удосконалюватись. Працювали зі зброєю, готували морально людей до ведення бойових дій.

У жовтні 16-го року ми приїхали в Авдіївку. Сєпари зустріли нас гаряче, здається то був ворожий підрозділ “Сомалі”. З позиціями допомогли розібратися правосєки: показали, де був ворог і куди його вигнали. Де мінні загородження, небезпечні напрямки, “тропи”. Вони нам добре допомогли, перші тижні стояли з нами на позиціях, вводили наших хлопців у курс справ. Спочатку у нас в хід ішли гранати, більшість особового складу в АТО була вперше, тому на кожен вистріл вони відповідали трьома. Ми постійно щось бачили у тепловізорах, бувало що 4 рази бігали на посилення, бо здавалось, що “ось там хтось був”. Командир батальйону завжди намагався робити ротації, тому що у нас було більше комфорту і часу для відпочинку, інколи можна було спокійно поспати цілу ніч. В районі “Алмаза”, ми підходили впритул до сєпарських позицій метрів на 50, через залізницю. Дивились, чи не з’являються нові вогневі точки, слухали ворога, можна сказати, виконували обов’язки розвідки.

На РОПі (РОП- ротний опорний пункт, – ред.) ми спостерігали за ворогом, бачили, як сепаратисти ходять по ДКАД (донецькій кільцевій дорозі) без екіпіровки, ніби в себе в квартирі. Приблизно орієнтувались у їхній кількості. Одного разу вони витягнули на дорогу АГС, і почали валити по “промці”, ми швидко відбили координати і почали прицільно накривати їхню вогневу позицію зі свого АГСа. Сєпари повтікали, а їхній гранатомет залишився. Після того вони там не з`являлися. Ясинуватська розв’язка завжди спричиняла незручності, бо з неї сєпари валили по всім і багато, незважаючи на “ мінську тишу”. Наша реакція завжди була стримана, але ми точно корегували вогонь. Часто після того, як ми тією зброєю, що була у піхоти, ппридушували їхні спроби нас обстріляти, вони накривали нас мінометами і артилерією.

Був момент, коли одну з наших позицій дуже сильно “засипали”. По радіоперехвату не було ясно, хто це стріляє, навіть сєпари самі не розуміли. Всі були здивовані, звідки прилітає. Пізніше розвідали, що це працювала російська артилерія. Саме тоді поранило Лівшу. Це був мій перший поранений, він вийшов на мене – і я прибіг його витягати. Пам’ятаю свої дивні відчуття, що таке може трапитись з кожним. Але я себе переборов, що це ж війна, і саме воювати я сюди і приїхав.

Тут, в Авдіївці, я зрозумів, що “сірої зони” не буває. Вона завжди під чиїмось контролем, тобто або нашим, або сєпарським. Сіру зону в межах відповідальності нашої роти, контролювали ми. Я багато разів ходив у бік “Алмазу” зі снайперами. І ми там шугали ворога, щоб вони не висовувалися. Коли наші хлопці в кінці січня цього року відбили цю позицію, в мене була відпустка. Пам’ятаю, як у Коростені зустрічався з атовцями, щоб провести юридичну консультацію, і мені подзвонив знайомий і запитав, чи правда, що загинув Андрій Кизило, Орел? Я просто зупинився, бо не розумів, що відбувається. А потім сказав йому, що зараз подзвоню нашим – і з’ясую. Але на дзвінки ніхто не відповідав, і я зрозумів, що там точно щось трапилось. Заліз в фейсбук, але ще не встиг там все передивитися, як Тайфун вийшов на зв’язок і розповів, що в нас є загиблі і Орел серед них. Розказав, як пройшла операція. Додав, що йдуть дуже інтенсивні бої. І сказав, що якщо є можливість, щоб я приїжджав.

Перший мій вихід після приїзду був не на “Алмаз”, який тоді вже перейменували в “Орла” на честь Андрія. Там тоді стояла розвідка. Ми повинні були обстежити територію, яка перейшла під наш контроль. У нас був дуже класний тепловізор, і коли ми туди дісталися, моя задача була подивитися, чи немає якихось сєпарських рухів. Тільки я виліз на бруствер, як почув шум та побачив купу іскор, зрозумів, що нас обстрілюють, і все ближче, і ближче, потім дійшло метрів до 10 – і переліт. Ми полежали ще трохи в канаві, вони ще трохи “пополивали”. А коли все притихло, ми з Тайфуном, обдивляючись територію, зрозуміли, що зараз ходимо по тих позиціях, які колись роздивлялись в інтеренеті, і тоді вони були сєпарьскими.

Взагалі, обстріли були щосекундними, чим нас тільки крили – всі калібри змішались в голові, я думаю що в ті дні по нам не працювали тільки “Смерчі” і “Урагани”. Того ж вечора під обстрілами ми почали обладнувати позиції – я за це відповідав. Після того, як хлопці попрацювали день, я дав їм перепочити, а потім зібрав бажаючих і ми відправились на роботу. Тоді майже всі зосередили зусилля на “Орлі”, з перших днів наша рота утримувала і забезпечувала цю позицію. Евакуацією під будь-якими обстрілами займалась бронегрупа. Перші дві доби, після того, як я повернувся, були втрати, важкі поранені. Зараз мені здається, що все, що там відбувалось було не під силу людям, але Тайфун, Лівша і Калина своїми діями вселяли хлопцям впевненість і спокій.

Коли я з Лівшою заступив на “Орел”, він був старшим, а я допомагав з особовим складом. Увесь день і ніч ми провели під відкритим небом – замерзли, хоч і були зігрівайки, але вони зовсім не допомагали. Ми постійно слідкували, чи сєпари не підуть знову на штурм. Коли вночі пішли в розвідку – вирвались трохи вперед, щоб подивитись, чи немає попереду розтяжок. Там була сєпарська позиція, яку вони покинули. Я запропонував її швидко зайняти, що ми і зробили.

Потім прийшов момент, коли наступів з боку ворога вже не було, але тривали артобстріли і почалися танки, які в наглу під’їжджали, відстрілювалися і відходили. Перебуваючи на одній з наших позицій, я побачив, як один з ворожих танків криє “Орла”. Я вийшов на КСП, що зараз від колишнього “Алмаза” нічого не залишиться. Потім прибіг туди, порахував на пальцях особовий склад, всі були живі, серед них 4 поранених, один важкий. І ще 4 хлопця, разом зі старшим, були контужені. Їх відправили разом з пораненими. Я розумів, що може бути штурм – порозставляв хлопців на позиції, декого заспокоїв, вони були в шоковому стані. Але ввечері той танк вже не виїжджав, трохи працювала артилерія, і була стрілкотня.

Взагалі повернути нашу територію і втримати “Орел” ми змогли завдяки розумним діям керівництва: Славяна, Тайфуна, Стрижа, Спартака, Шеріфа, Лівши, Києва та відданості сержантів і солдатів. Вічна Слава Героям, які загинули за Україну, їхній дух завжди з нами і надає нам сили в бою.

Зараз ми працюємо в тому самому напрямку, я стараюся просувати сержантів на командирів взводів. Мені моя служба тут, як і роль ГСР, подобається. Приємно брати участь у нарадах і розвивати себе та особовий склад. За декілька років, що я служу, я зрозумів, що я постійно в боротьбі, але при тому в мене з’явилась велика впевненість в собі, відкрились організаційні здібності. І я дуже добре розумію, що щоб щось створити – це потрібно правильно організувати. По суті я реформатор, а в армії ентузіазм важко проявляти. Я б і в місті своєму так само багато чого змінив, але люди не готові діяти. Я мрію, щоб туди можна було привезти якісь тренінги зі створення бізнесу, саморганізації і так далі, і щоб людям це було так само цікаво, як мені. Я вважаю, що майбутнє за Україною – потрібно працювати тут, розвивати своє. А коли молоді люди виїжджають з країни, для мене це дуже боляче.

PS: Зараз Тімур продовжує службу, як один з учасників миротворчої місії в Ліберії.

Текст і фото : Віка Ясинська, “Цензор.НЕТДжерело: https://ua.censor.net.ua/r451185

Cтатті

Крим очима Заходу

Опубліковано

на

Коли звучать розмови про те, що якийсь Захід не готовий повертатися до теми Криму, ми відразу потрапляємо у пастку. Тому що нікого єдиного Заходу не існує. У кожній столиці кожної європейської держави, не кажучи вже про США, існує своя позиція і свої нюанси щодо поглядів і вирішення проблеми, пов’язані з російським вторгненням в Україну.

Якщо ми прочитаємо заяву Курта Волкера, то побачимо, що в них недвозначно говориться про те, що різниці між Кримом і Донбасом для США не існує. Крим – це історія про те, як окупація завершилася анексією, а Донбас – це історія про те, як окупація не завершилася анексією. Але частина регіону залишилася у військовій окупації.

США дали зрозуміти, що різниці між цими двома окупаціями для них немає і рано чи пізно після завершення донбаської епопеї тему Криму вони залишати в стороні не мають наміру.

Результат пошуку зображень за запитом "захоплення криму"

Що стосується європейських столиць, то позиція ряду країн між собою відрізняється. Якісь країни ЄС більшою мірою залучені у вирішення російсько-української війни, як наприклад, Німеччина і Франція. Якісь країни як Португалія й Іспанія залучені в значно меншій мірі. Ця повістка присутня в їхньому політичному кругозорі.

Питання просто в тому, що проблема Криму значно ширше, ніж власне сам Крим. Це питання про принципи міжнародного права.

Прецедентів подібних Донбасу протягом 30-40 років ми бачили величезну кількість. Навіть в пострадянський період були Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія – всюди можемо знайти паралелі з тим, що відбувалося на Донбасі.

А ось питання Криму – воно абсолютно унікальне. Подібних прецедентів в післявоєнній історії практично не існує і найголовніше, що воно закладає бомбу під все міжнародне право. Якщо закрити на нього очі, то виходить, що всім можна все.

Тому я прекрасно розумію, що багатьом політичним елітам, котрі орієнтовані на бізнес інтереси, хотілося б забути про Крим. Але про Крим забути не вийде, тому що порушується вся сучасна архітектура.

Часом ми емоційно говоримо, що міжнародне право не працює, вказуючи пальцем на конкретне порушення. Але той факт, що цих порушень буквально одиниці – в черговий раз підтверджує, що міжнародне право ще справляється з тими функціями, накладені на нього в післявоєнний період.
Автор: Павло КАЗАРІН

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:http://uainfo.org/blognews/

Продовжити читання ?

Cтатті

«Гумконвої» до окупованої Донеччини, буде везти не Росія, а Білорусія – в Києві підписана угода

Опубліковано

на

Нещодавно з’явилася інформація, що Росія відмовиться від підтримки “окремих територій” окупованих районів на сході України на користь Криму та Калінінграда. Йдеться про так звані гумконвої.

Утім, речник президента Росії Володимира Путіна Дмитро Пєсков заявив у коментарі “РИА Новости”, що відмовлятися від “гумконвоїв” у Росії не планують.

“Там йде певний перерозподіл, але, разом з тим, це не означає, що буде скорочення якихось напрямів на користь інших, йдеться просто там про впорядкування”, — заявив Пєсков.

За інформацією аналітичного відділу громадської ініціативи “Права Справа”, йдеться про зміну логістики проходження гуманітарних конвоїв. “Гумконвої” планують заходити з території Білорусі. Росія намагається змінити тактику їх проходження.

Під час нещодавнього візиту Лукашенка в Київ була підписана угода між Україною та Білоруссю про те, що “гумконвої” з Білорусі будуть проходити без участі третьої сторони, тобто Червоного Хреста.

“Домовилися передавати допомогу без посередників. Керівництвом України будуть створені всі умови, щоб ми безперешкодно проходили кордон. І будуть відкриті всі коридори для доставки безпосередньо тим людям, хто потребує цієї допомоги”, — повідомив міністр з надзвичайних ситуацій Білорусі Ващенко.

Нагадаю, до цього Білорусь передавала гуманітарну допомогу для Донбасу через місію Міжнародного Червоного Хреста, представники якої забезпечували доставку вантажу до місця призначення.

Варто зазначити, що за оцінками експертів, до 30% товарів народного вжитку в окупованих районах Луганської і Донецької областей — білоруські.

Офіційна статистика демонструє цікаві цифри: експорт Білорусі в прикордонну з Донбасом Ростовську область в 2016 році зріс на 20,5%, досягнувши рівня $201 млн (при тому, що загальний товарообіг Білорусі та Росії минулого році знизився). А у травні 2017 року віце-прем’єр РБ Михайло Русий пообіцяв довести товарообіг з Ростовською областю до $500 млн.

Зі свого боку Росія показує, що готова до введення миротворців і начебто припиняє фінансування, і підтримку так званих республік.

Це прагматичний хід російських спецслужб, які грають на кілька ходів наперед. Спочатку підписується договір між Україною і РБ про проходження “гумконвоїв”. Потім лунають заяви деяких представників українського політикуму про припинення Росією фінансування “ЛДНР” з держбюджету. А зараз йде інформаційне вкидання про припинення “гумконвоїв” з боку Росії.

Москва таким чином намагається постійно демонструвати свою начебто готовність до компромісів, свою договороспроможність. І до озброєної охоронної місії ООН вони ніби готові, в той час як представникам української влади постійно закидають “невиконання” взятих на себе зобов’язань за Мінськими домовленостями.

ДМИТРО СНЄГИРЬОВ – громадський активіст, співголова громадської ініціативи “Права справа”

Нагадаємо, що Білорусь є союзною державою Росії – конфедеративний союз Російської Федерації та Республіки Білорусь з поетапно організовуваним єдиним політичним, економічним, військовим, митним, валютним, юридичним, гуманітарним та культурним простором.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:  “ГОРДОН”,  https://uk.wikipedia.org/wiki/

 

Продовжити читання ?

Cтатті

Росія вторглася у Крим також під приводом навчань. У Грузію – після маневрів

Опубліковано

на

Захід не вірить у мирні наміри російських військових

Російські й білоруські військові проводять спільні маневри «Захід-2017», які триватимуть до 20 вересня. Керують маневрами очільники генеральних штабів обох країн — перші заступники міністрів оборони РФ та Білорусі.

За задумом, сторони протистояння умовно розташовані в межах реальних кордонів Білорусі. З одного боку — «північні» (Республіка Білорусь і Російська Федерація), а з другого — «західні». Під останніми організатори навчань розуміють коаліцію зацікавлених у дестабілізації ситуації країн — умовні «Вейшнорія», «Весбарія» та «Лубенія». Відносини між сусідніми утвореннями погіршилися на тлі міжнаціональних, етнічних і релігійних суперечностей, а також через територіальні претензії. Що цікаво, «Вейшнорією» на карті позначили ту територію Білорусі, де проживає значна частина католиків. «Лубенією» стала північно-східна частина Польщі та південно-західна частина Литви (так званий Сувалківський коридор), а до «Весбарії» відійшли частини Литви й Латвії.

До початку маневрів Москва й Мінськ запевняли, що в них візьмуть участь близько 12,7 тисячі військових. При цьому на території Білорусі буде залучено 370 одиниць бронетехніки, зокрема 140 танків, до 150 одиниць артилерії та реактивної артилерії й понад 40 літаків і гелікоптерів. Для такого розмаху видається замало.

Білоруська сторона запросила українських військових спостерігати за перебігом навчань. Це підтвердив Генеральний штаб Збройних сил України, який відрядив на спільні російсько-білоруські навчання «Захід-2017» двох верифікаторів. Окрім України, запрошення отримали Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Швеція та Естонія. Проте згодом стало відомо, що Росія дала дозвіл на присутність міжнародних спостерігачів лише на один день, ще на п’ять днів такий дозвіл з обмеженням у пересуванні надала міжнародним експертам Білорусь.

Результат пошуку зображень за запитом "запад 2017"

СПОСТЕРІГАЧІ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ

Присутність на навчаннях міжнародних спостерігачів важлива тому, що, за повідомленням агентства Reuters, яке посилається на дані НАТО, реальна кількість учасників маневрів «Захід-2017» становить близько 100 тисяч військових і представників інших силових структур. В експертів не виникає сумнівів, що російське керівництво хоче вразити розмахом навчань НАТО та ЄС і використовує демонстрацію своєї військової сили як інструмент зовнішньої політики. А в Україні остерігаються, що російсько-білоруські навчання «Захід-2017» можуть слугувати для розгортання ударних угруповань російської армії, про що неодноразово заявляв міністр оборони Степан Полторак. Його думку підтримує Секретар РНБО Олександр Турчинов, який вважає, що Росія може використати угруповання своїх військ, які вона стягнула до Білорусі, для давно омріяного в Москві наступу на Україну.

У разі непередбачуваних ситуацій, що можуть виникнути під час російсько-білоруських навчань, Україна та Польща розробили спеціальний план дій, про який домовилися начальники генеральних штабів двох країн під час спільної зустрічі. Варшава припускає, що під час навчань «Захід-2017» «може відбутися порушення кордонів». Про це заявив глава МЗС Польщі Вітольд Ващиковський, повідомляє Укрінформ. За словами міністра, масштаби цих навчань величезні, тому нескладно уявити інциденти чи надзвичайні ситуації. «У Європі немає обґрунтування проведення таких величезних навчань зі сценарієм наступальних операцій», — наголосив глава МЗС Польщі. Він нагадав, що під час минулих навчань «Захід» Росія напрацьовувала питання ядерної атаки на Польщу. Міністр вважає, що якщо Росія наважиться залишити після проведення «Захід-2017» частину військ на території Білорусі, то НАТО має відреагувати на це належно. «Якщо станеться військова ескалація біля кордонів НАТО, то Альянс буде змушений збільшити свої сили в Польщі і загалом у Центральній Європі», — наголосив Вітольд Ващиковський, додавши, що це питання нині докладно обговорюють на високому рівні.

Результат пошуку зображень за запитом "запад 2017"

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ З РОСІЇ

У НАТО також з усією серйозністю поставилися до масштабних навчань у Білорусі. Командувач військами США в Європі Бен Ходжес поділяє думку, що Кремль має намір після офіційного завершення маневрів залишити в Білорусі частину своїх військ. У керівництва Альянсу викликає занепокоєння розмах маневрів, а головне — розбіжності у заявленій і реальній кількості учасників навчань. НАТО розглядає їх як пряму загрозу країнам Балтії та Польщі.

«Коли Росія вторглася у Крим, це було також під приводом проведення навчань. У Грузію — після маневрів. Їхня історія повна прикладів, коли вони не дотримуються жодних договорів», — сказав Бен Ходжес. За його словами, у НАТО та його союзників виникають серйозні побоювання з приводу того, що в історії з російсько-білоруськими навчаннями «йдеться про троянського коня».

Запевненням Москви у виключно навчальному характері маневрів не повірив і Вашингтон, вирішивши на час їх проведення перекинути до Європи два бомбардувальники B-52H, про що повідомляє Інтерфакс. Бомбардувальники вилетіли з авіабази «Барксдейл» зі штату Луїзіана і приземлилися на базі «Ферфорд» у Великій Британії. Зазначено, що вони здатні нести ядерну зброю. Крім того, Пентагон ухвалив рішення направити до Естонії роту повітряних десантників, повідомляє Радіо Свобода. За повідомленням головного штабу Сил оборони Естонії, у країну прибуло 150 американських військовослужбовців.

Провести найбільші за останні 23 роки військові навчання «Аврора» вирішила цими днями й Швеція, яка сама не входить до складу НАТО, проте для проведення навчань заручилася підтримкою Альянсу. В навчаннях беруть участь 19 тисяч військовослужбовців, триватимуть вони три тижні.

«Аврора» розпочалася майже одночасно із «Заходом-2017». «Ситуація з безпекою в регіоні погіршилася», — так прокоментував початок маневрів командувач шведської армії Мікаель Біден. За його словами, Росія — це країна, яка своїми діями — анексією Криму й підживленням конфлікту на сході України — дуже негативно впливає на загальну ситуацію в Європі з точки зору безпеки. «Тому зрозуміло, що ми дуже пильно стежимо за тим, що робить Росія», — сказав він. Крім шведської армії, в навчаннях беруть участь військовослужбовці зі США, Франції, Норвегії та інших країн НАТО.

Вікторія Власенко

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:https://www.ukrinform.ua/rubric-world/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Copyright © 2017 Військовий навігатор України