Зв'яжіться з нами

Cтатті

Головний сержант роти: “… я себе переборов, це ж війна, і саме воювати я сюди і приїхав”

Опубліковано

на

Коли я в 2012 році проходив строкову службу, один знайомий капітан переконав мене піти на контракт. Я уявляв, що буду сержантом, навчатиму особовий склад, буду вдосконалювати навички солдат. І мене тоді це дуже цікавило – зброя, фізпідготовка і так далі. Через 5 місяців строкової служби я перевівся на контракт в 30 бригаду на посаду командира гармати 2С3. Контракт підписав на 5 років. Мені тоді сказали, що або 5, або взагалі нічого. Пізніше я дізнався, що можна було підписати на 3 роки. Я не жалкую, що вступив у лави ЗСУ. Але на службі все виявилось зовсім не так, як я собі уявляв. Щодо занять, наприклад, заходив замполіт і включав нам якесь відео про історію України, яка була писана на російський лад. Фізвиховання в нас було двічі на тиждень, і це все проходило за старою радянською системою, яка мені дуже не подобалась. Стрільби зі стрілецької зброї відбувались рідко, а артилерійських майже не було. Я просився, що буду займатись за індивідуальним планом, але мені не дозволяли.

У 13 році я побував у миротворчій місії в Косово. Вивели нас через 4 місяці, в зв’язку з війною в Україні. Саме після Косово я зрозумів, якою має бути армія. Там я побачив і як займаються солдати, і хто такі справжні сержанти. Те, як офіцер спілкується з солдатом і з іншими людьми, для мене це все була дикість. Найбільше вразило ставлення одне до одного і забезпечення армії. І ось тоді я зрозумів, що ми стоїмо на місці, тому приїхав з думками, що будемо змінювати все і у себе, незважаючи на війну. 

Після повернення з Косово нам дали 3 дні відпочинку і відправили в район зосередження в смт. Мирне, туди вийшла бригада після втрати боєздатності в Степанівці. З нас формували 9 роту, яка відразу повинна була зайти в АТО. Випадково я зустрів свого командира батареї, у якого майже не було людей, а тим більше контрактників, які володіли озброєнням, і він перевів мене до себе, в артилерію. У мене був хороший екіпаж гармати, але таке явище, як “аватаризм” (Пияцтво на фронті, – ред.), з яким я там зустрівся, жорстко розходилось з моїм баченням армії, тому інколи потрібно було “вчити життя” дорослих чоловіків.Головний сержант роти Тімур Абубакаров: В Авдіївці я зрозумів, що сірої зони не буває. Вона або наша, або сєпарська 02

Після Мирного, ми поїхали спочатку в Чаплинський район, це на кордоні з Кримом. Кожна батарея стояла окремо на певних ділянках. У мене командиром батареї був один дуже освічений та войовничий чоловік, який у 2014 році пройшов зі своєю батареєю у складі 1 бтгр 30 ОМБР майже всю територію Донецької та Луганської області. Він готував нас досить непогано: ми постійно навчались, завжди були налаштовані застосувати свій потенціал проти ворога. Командир слідкував за діями противника – і це була його ініціатива. Працювати з ним було дуже приємно.

Коли В АТО почалось серйозне загострення, нас відправили на дебальцевський плацдарм. Дислокувались ми в Бахмуті, виїжджали на рубежі – забезпечували прикриття для виходу наших військ. Якось колоною ми направились в район Горлівки. Доїхали до крайнього блокпосту нашої армії і зупинились щоб встановити з ними зв’язок. Раптово на відстані десь кілометр від нас почали падати сталеві “градини”, а потім все ближче і ближче – це було моє перше знайомство з ворожими “Градами”. Зима того року була дуже люта, а ми жили фактично в машинах, тому що постійно працювали. Найцікавіше те, що там, де ми стояли, поряд був двіж якихось підрозділів, але окрім того, що це наші війська, хто це такі- ніхто не знав. Інколи за “рогом” можна було зустріти дві машини “Смерчів” (реактивна система залпового вогню, – ред.), або якусь батарею “Піонів” (Самохідна установка, – ред.). Інтенсивність була велика, “артилерійські поля” (я так називав наші позиції) ніколи не замовкали, постійно хтось вів вогонь.

Після виходу наших військ з Дебальцевого нас відвели у село Васюківку в Донецькій області. Там я запропонував, що буду сам проводити заняття, просив виділити для цього якийсь час, але мені відмовили. Потім я навіть написав, щось на зразок пропозиції, як повинні працювати сержанти, які плюси будуть для офіцерів, але основна умова поділитись повноваженнями та надати можливість приймати рішення не задовольняла керівний склад. Наш головний сержант дивізіону взагалі нічого не вирішував. Це людина, яка просто стояла на посаді і отримувала кошти. Але моя пропозиція нікому не була цікава. А згодом почались конфлікти з командиром дивізіону. Всі мої ініціативи були розбиті. Саме тоді, паралельно службі, я дуже ретельно вивчав питання контракту і почав захищати права військовослужбовців, у яких він закінчився, але їх не звільняли. На той момент я був головним сержантом взводу. Але, коли я порушив цю тему серед сержантів і керівного складу підрозділу, то таке почалося: мені казали, що зараз важка ситуація в країні, а я лізу з цими питаннями. Я відповідав, що все розумію, але хлопці переслужували, дехто по два роки – і їм ніхто не давав чіткої відповіді, скільки ще вони будуть на фронті. На що полковники мені кричали, що усі будуть служити стільки, скільки потрібно. Я не проти, але коли людина не хоче, вона має на це право – все повинно бути чесно. Тим більше, що на багатьох чекали їхні сім’ї. Але ця тема закривалася на рівні командира дивізіону. Він її не підіймав взагалі, можливо, він боявся тих, хто над ним.

Спочатку я допомагав хлопцям писати скарги, а потім ми зв’язалися з юридичною сотнею. Почали працювати, до нас підключалися різні юристи. Вони теж зрозуміли, що це проблема і насправді важлива. І коли це все нарешті зарухалося, я зайнявся своїм контрактом. Навесні 2016 року бригаду вивели з АТО, відразу ж забрали автомати і дали лопати, ми влаштовували для себе базовий табір, про відпочинок чи реабілітацію для особового складу після 13 місяців в АТО ніхто навіть не говорив.

Через місяць “трудового табору” мене перевели в 72 омбр на посаду старшого стрільця в 1 мб. Спочатку я скептично поставився і до нової бригади, але там мене одразу направили на навчання Rapid Trident з американцями. Це була весна-літо 2016 року. Ми почали підготовку, і саме тоді з темою контрактів в армії нарешті почалися зміни.

Загалом підготовка в нас була класна. Ми тренувалися, займалися щодня, працювали з особовим складом. Мене призначили командиром відділення. Пам’ ятаю був цікавий момент, коли ми знаходилися на половецькому полігоні – і до нас приїхал а команда психологів з “Лігі офіцерів”. До цього скільки психологів приїжджало, то я якось з недовірою до них ставився, бо те що вони розповідали, було якесь ніяке. А от з “лігою” було по-іншому, тут я одразу зрозумів, що це мої психологи. Я поділився з ними своїм досвідом: що я бачив і що набув, чим часто страждають військовослужбовці. Взагалі, соціальна адаптація військових – це зараз дуже гостре питання. Атошники, які повертаються з фронту, не знають, що їм робити далі, але вони і самі не розуміють, який в них насправді великий потенціал для якихось справ. Головне, щоб суспільство до них правильно ставилось, бо поки що, як на мене, в нас дуже велика прірва – багатьом просто байдуже до цих хлопців. Я вважаю, що військових, можливо, навіть примусово потрібно відправляти на реабілітацію після служби. І на цьому етапі треба вибрати їм професію, допомогти зрозуміти, ким вони хочуть бути після війни.

В 72 я відчув, що в армії все не безнадійно. Тут я познайомився з молодими командирами – Андрієм Верхоглядом, позивний Лівша, і Васею Тарасюком, позивний Тайфун. Вони мої ровесники – і це вже зовсім інший рівень військових. Вони чудово володіють зброєю, ініціативні, мають високий рівень знань, фізично розвинені.

Після Rapid Trident ми приїхали в Дніпропетровську область на полігон, де проходили навчання у складі бригади, вони дуже відрізнялись від Рапіда, тобто нам не подобалась застаріла тактика. Ми готувались до АТО, штат скоротили – це дало змогу сформувати хороший підрозділ. Тоді мене висунули кандидатом на ГСР, і пізніше затвердили.

Ми увійшли в АТО наприкінці літа, були у резерві штабу АТО і дислокувались під Слов’янськом. Спланували заняття, і у нас кожного дня була робота: сержанти навчали, офіцери поправляли і готували до занять. Замовляли paintball і тренували тактику, зачистку будівель, щоб не втрачати навички та постійно удосконалюватись. Працювали зі зброєю, готували морально людей до ведення бойових дій.

У жовтні 16-го року ми приїхали в Авдіївку. Сєпари зустріли нас гаряче, здається то був ворожий підрозділ “Сомалі”. З позиціями допомогли розібратися правосєки: показали, де був ворог і куди його вигнали. Де мінні загородження, небезпечні напрямки, “тропи”. Вони нам добре допомогли, перші тижні стояли з нами на позиціях, вводили наших хлопців у курс справ. Спочатку у нас в хід ішли гранати, більшість особового складу в АТО була вперше, тому на кожен вистріл вони відповідали трьома. Ми постійно щось бачили у тепловізорах, бувало що 4 рази бігали на посилення, бо здавалось, що “ось там хтось був”. Командир батальйону завжди намагався робити ротації, тому що у нас було більше комфорту і часу для відпочинку, інколи можна було спокійно поспати цілу ніч. В районі “Алмаза”, ми підходили впритул до сєпарських позицій метрів на 50, через залізницю. Дивились, чи не з’являються нові вогневі точки, слухали ворога, можна сказати, виконували обов’язки розвідки.

На РОПі (РОП- ротний опорний пункт, – ред.) ми спостерігали за ворогом, бачили, як сепаратисти ходять по ДКАД (донецькій кільцевій дорозі) без екіпіровки, ніби в себе в квартирі. Приблизно орієнтувались у їхній кількості. Одного разу вони витягнули на дорогу АГС, і почали валити по “промці”, ми швидко відбили координати і почали прицільно накривати їхню вогневу позицію зі свого АГСа. Сєпари повтікали, а їхній гранатомет залишився. Після того вони там не з`являлися. Ясинуватська розв’язка завжди спричиняла незручності, бо з неї сєпари валили по всім і багато, незважаючи на “ мінську тишу”. Наша реакція завжди була стримана, але ми точно корегували вогонь. Часто після того, як ми тією зброєю, що була у піхоти, ппридушували їхні спроби нас обстріляти, вони накривали нас мінометами і артилерією.

Був момент, коли одну з наших позицій дуже сильно “засипали”. По радіоперехвату не було ясно, хто це стріляє, навіть сєпари самі не розуміли. Всі були здивовані, звідки прилітає. Пізніше розвідали, що це працювала російська артилерія. Саме тоді поранило Лівшу. Це був мій перший поранений, він вийшов на мене – і я прибіг його витягати. Пам’ятаю свої дивні відчуття, що таке може трапитись з кожним. Але я себе переборов, що це ж війна, і саме воювати я сюди і приїхав.

Тут, в Авдіївці, я зрозумів, що “сірої зони” не буває. Вона завжди під чиїмось контролем, тобто або нашим, або сєпарським. Сіру зону в межах відповідальності нашої роти, контролювали ми. Я багато разів ходив у бік “Алмазу” зі снайперами. І ми там шугали ворога, щоб вони не висовувалися. Коли наші хлопці в кінці січня цього року відбили цю позицію, в мене була відпустка. Пам’ятаю, як у Коростені зустрічався з атовцями, щоб провести юридичну консультацію, і мені подзвонив знайомий і запитав, чи правда, що загинув Андрій Кизило, Орел? Я просто зупинився, бо не розумів, що відбувається. А потім сказав йому, що зараз подзвоню нашим – і з’ясую. Але на дзвінки ніхто не відповідав, і я зрозумів, що там точно щось трапилось. Заліз в фейсбук, але ще не встиг там все передивитися, як Тайфун вийшов на зв’язок і розповів, що в нас є загиблі і Орел серед них. Розказав, як пройшла операція. Додав, що йдуть дуже інтенсивні бої. І сказав, що якщо є можливість, щоб я приїжджав.

Перший мій вихід після приїзду був не на “Алмаз”, який тоді вже перейменували в “Орла” на честь Андрія. Там тоді стояла розвідка. Ми повинні були обстежити територію, яка перейшла під наш контроль. У нас був дуже класний тепловізор, і коли ми туди дісталися, моя задача була подивитися, чи немає якихось сєпарських рухів. Тільки я виліз на бруствер, як почув шум та побачив купу іскор, зрозумів, що нас обстрілюють, і все ближче, і ближче, потім дійшло метрів до 10 – і переліт. Ми полежали ще трохи в канаві, вони ще трохи “пополивали”. А коли все притихло, ми з Тайфуном, обдивляючись територію, зрозуміли, що зараз ходимо по тих позиціях, які колись роздивлялись в інтеренеті, і тоді вони були сєпарьскими.

Взагалі, обстріли були щосекундними, чим нас тільки крили – всі калібри змішались в голові, я думаю що в ті дні по нам не працювали тільки “Смерчі” і “Урагани”. Того ж вечора під обстрілами ми почали обладнувати позиції – я за це відповідав. Після того, як хлопці попрацювали день, я дав їм перепочити, а потім зібрав бажаючих і ми відправились на роботу. Тоді майже всі зосередили зусилля на “Орлі”, з перших днів наша рота утримувала і забезпечувала цю позицію. Евакуацією під будь-якими обстрілами займалась бронегрупа. Перші дві доби, після того, як я повернувся, були втрати, важкі поранені. Зараз мені здається, що все, що там відбувалось було не під силу людям, але Тайфун, Лівша і Калина своїми діями вселяли хлопцям впевненість і спокій.

Коли я з Лівшою заступив на “Орел”, він був старшим, а я допомагав з особовим складом. Увесь день і ніч ми провели під відкритим небом – замерзли, хоч і були зігрівайки, але вони зовсім не допомагали. Ми постійно слідкували, чи сєпари не підуть знову на штурм. Коли вночі пішли в розвідку – вирвались трохи вперед, щоб подивитись, чи немає попереду розтяжок. Там була сєпарська позиція, яку вони покинули. Я запропонував її швидко зайняти, що ми і зробили.

Потім прийшов момент, коли наступів з боку ворога вже не було, але тривали артобстріли і почалися танки, які в наглу під’їжджали, відстрілювалися і відходили. Перебуваючи на одній з наших позицій, я побачив, як один з ворожих танків криє “Орла”. Я вийшов на КСП, що зараз від колишнього “Алмаза” нічого не залишиться. Потім прибіг туди, порахував на пальцях особовий склад, всі були живі, серед них 4 поранених, один важкий. І ще 4 хлопця, разом зі старшим, були контужені. Їх відправили разом з пораненими. Я розумів, що може бути штурм – порозставляв хлопців на позиції, декого заспокоїв, вони були в шоковому стані. Але ввечері той танк вже не виїжджав, трохи працювала артилерія, і була стрілкотня.

Взагалі повернути нашу територію і втримати “Орел” ми змогли завдяки розумним діям керівництва: Славяна, Тайфуна, Стрижа, Спартака, Шеріфа, Лівши, Києва та відданості сержантів і солдатів. Вічна Слава Героям, які загинули за Україну, їхній дух завжди з нами і надає нам сили в бою.

Зараз ми працюємо в тому самому напрямку, я стараюся просувати сержантів на командирів взводів. Мені моя служба тут, як і роль ГСР, подобається. Приємно брати участь у нарадах і розвивати себе та особовий склад. За декілька років, що я служу, я зрозумів, що я постійно в боротьбі, але при тому в мене з’явилась велика впевненість в собі, відкрились організаційні здібності. І я дуже добре розумію, що щоб щось створити – це потрібно правильно організувати. По суті я реформатор, а в армії ентузіазм важко проявляти. Я б і в місті своєму так само багато чого змінив, але люди не готові діяти. Я мрію, щоб туди можна було привезти якісь тренінги зі створення бізнесу, саморганізації і так далі, і щоб людям це було так само цікаво, як мені. Я вважаю, що майбутнє за Україною – потрібно працювати тут, розвивати своє. А коли молоді люди виїжджають з країни, для мене це дуже боляче.

PS: Зараз Тімур продовжує службу, як один з учасників миротворчої місії в Ліберії.

Текст і фото : Віка Ясинська, “Цензор.НЕТДжерело: https://ua.censor.net.ua/r451185

Cтатті

Чому я не хочу служити в армії. Але, якщо скажуть, буду – блогер

Опубліковано

на

У Львові триває дискусія про те, чи законно повелися військові та правоохоронці, перевіряючи документи та виписуючи повістки відвідувачам ресторанів у провулку Крива Липа. Правозахисник і адвокат Андрій Петришин висловив думку, що ухилятися чи служити – право кожного призовника. Журналіст Отар Довженко вважає, що такого права нема

Серед моїх документів удома вже півтора року лежить мобілізаційне розпорядження. Воно означає, що, якщо в Україні оголосять мобілізацію, я буду зобов’язаний негайно зголоситися до військкомату. Й там мені скажуть, у якому місці та форматі я потрібен Вітчизні.

Цей документ і сама ідея, що я можу бути призваний до війська, були великою несподіванкою для мене. Прикрою несподіванкою. Я ніколи не був військовозобов’язаним – спершу через здоров’я, потім уже через вік – і навіть не стояв на обліку. Завжди уникав фізичних навантажень. Ніколи навіть не торкався до зброї й не уявляв себе з нею. З жахом і огидою думав про “нестатутну” частину військової служби.

Так, я – гречкосій, а не козак. Для багатьох людей це автоматично стане приводом для зневаги, бо вони вважають, що чоловік зобов’язаний бути мужнім.  Я не зневажаю себе за це, бо не думаю, що людина до чогось зобов’язана тільки тому, що народилась чоловіком.

Зовсім інша справа – громадянин. Громадянство є угодою між державою та людиною, що передбачає взаємні зобов’язання. Вимагати чогось від держави й водночас відмовлятись виконувати те, що записано в законах і Конституції – непорядно.

Тому слова правника Андрія Петришина “…молоді люди стоять перед дуже вагомим вибором у своєму житті: чи йти на війну й загинути там, чи полагоджувати своє особисте життя, вчитися, розвивати державу” мене вжахнули. Ні, якщо ти – громадянин України, в тебе немає вибору, служити чи ні. Виконати закон чи порушити його та понести покарання – такий вибір у тебе, звісно, є. Щоправда, після покарання ти все одно мусиш його виконати.

Гречкосіїв у всі часи призивали до війська. На відміну від козаків, чиєю роботою була війна, вони ніколи не були з того щасливі. Думали про дім, воли, корови й лани, які занепадають без них – так само, як ми думаємо про свої офіси, стартапи, гіроскутери, недовчених студентів і недовихованих дітей. Залюбки дезертирували, коли могли. Гречкосіїв використовували для того самого, що й зараз – гарнізонної праці, будівництва укріплень, риття шанців, масовки, й лише у крайньому разі – гарматного м’яса. Бо гречкосії воюють погано й на полі битви ненадійні. І зараз в Україні “йти на війну й загинути там” можуть тільки контрактники й добровольці, тобто козаки.

Якщо йдеться про справжню, а не надуману необхідність служити Батьківщини, оголосімо воєнний стан, проведімо загальну мобілізацію, й усі дружно підуть воювати“, – озвучує Андрій Петришин аргумент, який лунає в цій дискусії чи не найчастіше. Що ж, претензії до влади щодо невизначеного статусу конфлікту з Росією слушні. Річ не стільки в офіційному стані війни, який, імовірно, справді створив би більше проблем, ніж розв’язав, скільки в намаганні водночас трактувати Росію як ворога й партнера. Збереження торгівельних, дипломатичних і культурних зв’язків, транспортне сполучення й відкритий кордон із безвізовим режимом, безперешкодна трудова міграція – це те, що не дозволяє багатьом українцям усвідомити війну як війну, а агресора як агресора.

Але громадяни держави мають легальний спосіб впливати на її політику – вибори. Лишилося трохи більше року до того, як кожен зможе зробити свій вибір. Наприклад, проголосувати за більш войовничого кандидата в президенти та партію, яка готова визначитись із статусом Росії.

Натомість не виконувати закон, посилаючись на якийсь не такий статус збройного конфлікту, підтвердженням реальності якого є щоденні свіжі могили вояків і цивільних, – соромно. Та й сумніваюся, що після запровадження стану війни мільйони ухильників радо зголосяться до військкоматів. Радше вигадають нові причини ухилятися. Претензії, вимоги та зауваження до влади знайдуться завжди.

Від людей, які правдами й неправдами знаходять спосіб не йти на строкову службу, я чув щоразу той самий аргумент – “не хочу втрачати рік”. Вочевидь це питання до форми і змісту служби – чи можна зробити так, аби молоді люди, які здобувають освіту й мають певні професійні плани, не втрачали кваліфікацію, а навпаки, мали нагоду збагатити свій досвід. У моєму військовому документі написано “підсобний робітник”: вочевидь, комунікаційні навички в армії потрібні менше, ніж допомога в тяганні цегли. Але це, знову ж таки, не дає морального права вирішувати, чи з’являтись на поклик Вітчизни.

Можливо, потрібно більше варіантів альтернативної служби для людей, які можуть “бути кориснішими на своєму місці”, або навіть опція легально “відкупитися” від служби, сплативши в бюджет – а не в кишеню працівникові військкомату чи лікареві, який фальсифікує діагноз – певну суму, яка піде на утримання армії. Це питання до обговорення в суспільстві, й не сумніваюся, що такі ідеї багатьма не будуть сприйняті. Все-таки значно легше сказати “не служив – не мужик”.

Я дуже сподіваюся, що моє мобілізаційне розпорядження пролежить у папці з документами багато років і ніколи не знадобиться. Радо скористаюсь легальними, а не вигаданими чи сфальшованими, приводами уникнути служби. Не уявляю, що я буду робити в армії, й дуже не хочу туди йти. З мене буде поганий солдат і не кращий підсобний робітник.

Але, крім мужності, войовничості та інших маскулінних вартостей, є ще одна штука, яка в моєму розумінні є цінністю: честь. А вона передбачає, що борги потрібно віддавати, а зобов’язання виконувати, навіть якщо дуже не хочеться.

Автор: Отар Довженко – журналіст

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Коли герої стають солдатами удачі

Опубліковано

на

“Воїни світла, герої, захисники, котики, наші хлопчики” – це все про них. Про тих, хто взяв до рук зброю й пішов боронити країну, про тих, хто з початку війни на Донбасі власною кров’ю оплачує наші з вами рахунки за життя. Та дуже часто атовці – наші улюблені котики, наші захисники зі славним бойовим минулим – припускаються помилок і встряють у сумнівні оборудки, перетворюючись із героїв у озброєних і небезпечних найманців для політики та криміналу, пише для “Тижня” Юлія Ілюха

Колись військовий психолог сказав мені, що солдат будь-якої війни завжди повертається з неї “без голови” – повертається лише тілом, а не розумом і душею. Голова “доїжджає” лише через рік мирного життя. Якщо, звісно, солдат встигне цей рік прожити.

У ветерана, який після однозначного фронту опинився в багатозначному тилу, проблеми накопичуються в геометричній прогресії: старі друзі не розуміють, дружина пиляє, як волонтерська бензопила, на роботу не беруть саме через статус атовця. По суті в гіршому з випадків у колишнього бійця залишаються чотири варіанти на вибір: втекти від “мирних” проблем і повернутися на війну, знайти розраду в алкоголі й за кожної вдалої та невдалої нагоди бити себе в груди, горлаючи “я танки гриз як барбарис”, послати всіх і вся під три чорти, вкоротивши собі віку, та все ж таки знайти заняття, нехай і пов’язане з криміналом.

На початку 2017 року країною прокотилася хвиля 22 Pushup Challenge – флешмобу 22 відтисканнь задля підтримки учасників бойових дій. Мода прийшла зі США, де в 2014-му щодня близько 22 ветеранів армії здійснювали суїцид. В Україні за кілька років волонтерства я бачила дуже мало позитивних прикладів повернення атовців до мирного життя. Нерозуміння цивільного суспільства й демобілізованих атовців є обопільним: вони почувають себе чужими та непотрібними тут, ми робимо вигляд, що їхніх проблем не існує. Дехто зі хлопців, з якими я спілкувалася, коли вони воювали, знову повернувся на фронт, дехто спивається вдома, декого вже немає в живих. Однак є й такі, як “Опер” – снайпер із Луганська, який, утративши все, нині служить у поліції. По суті ця робота – це та сама війна, але на іншому фронті. Якраз відсутність роботи є однією зі причин того, що колишнім бійцям простіше вижити на “нулі”, аніж у мирних містах.

На жаль, держава піклується про працевлаштування учасників АТО більше на словах, віддавши цю проблему на відкуп самим атовцям і волонтерам. А дарма. Чоловіки, які відмінно володіють зброєю, які ризикували щодня бути вбитими й убивали самі, після дембеля навряд чи повернуться на робочі місця, де треба перекладати папірчики з місця на місце. Проте їхній досвід і навички завжди затребувані в іншому світі – кримінальному. Тут якраз знадобляться й уміння стріляти, й готовність іти на ризик. Фактично для атовців це не що інше як плекання внутрішньої війни, привезеної із собою додому. Та й заробити в такому бізнесі можна значно більше, ніж в офісі.

Ще в 2014-му не треба було докладати значних зусиль, аби знайти, як купити зброю із зони АТО. Ті, хто повертався з війни з автоматами та гранатами, уже мали все необхідне для своєрідного стартапу. Варіанти працевлаштування – від пересічного “тітушки” чи рейдера до кіллера-професіонала – усе залежить від бажання, можливостей і кваліфікації.

Війна – чудовий ґрунт для темних оборудок та ідеальний час для злочинців і шахраїв. Вона все спише. Літня стрілянина в Дніпрі, аграрне рейдерство під Кропивницьким – лише початок кримінальних розбірок за участю атовців. Далі – буде. Маховик розкручується, війна триває. А тим часом її учасників дуже неохоче беруть на роботу “цивільні” компанії та організації – бояться, що разом із новим співробітником із війною в голові з’являться нові проблеми. Виняток становлять лише фірми, засновані самими “дембелями”, але їх не вистачить на всіх. Натомість статус учасника бойових дій – відмінне прикриття для незаконних справ та дій. У випадку невдачі завжди можна здійняти галас – мовляв, атовців ображають. Тож колишніх бійців радо беруть до себе різноманітні охоронні контори, які фактично можуть надавати послуги з рейдерства, “кришування” тощо.

Один мій знайомий сапер до війни був боксером і членом спортивного клубу “Оплот” – того самого, що постачав “тітушок” на Майдан і захоплював адмінбудівлі в Донецьку. Потім його мобілізували і він вчасно зіскочив з “оплотівської” голки – інакше б міг воювати вже десь по інший бік фронту. Та я не впевнена, що він знову не застосує свої навички – давні, “оплотівські”, й нові, військові, – коли, забутий державою після демобілізації, отримає спокусливу пропозицію заробити грошей, помахавши кулаками чи випустивши чергу з автомата. Наразі нам потрібні не лише програми психологічної реабілітації для бійців із ПТСР, а й дієві програми з їхнього працевлаштування. Інакше їх працевлаштує кримінал, і вони стануть вже іншими героями – героями кримінальної хроніки. Бо солдати назавжди залишаються солдатами, навіть перетворюючись на солдатів удачі.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://tyzhden.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

Сучасний стан бойових вертольотів Збройних сил України

Опубліковано

на

АТО в черговий раз показала необхідність наявності в складі Повітряних сил України серйозного ударного компонента у вигляді великої кількості бойових вертольотів. Однак з цим як навесні 2014-го, так і зараз, великі проблеми

Хоча країні дістався великий парк вертольотів Мі-24 (за деякими даними, до 350 «бортів»), проте бездумний експорт кінця 1990-х – початку нульових, а також відсутність програми з подовження льотного ресурсу і модернізації машин, призвели до того, що в строю, за найоптимістичнішими підрахунками, знаходилося близько 70 машин. В ході боїв на Донбасі було втрачено чотири машини (ще одна в катастрофі в 2015 року).

Програма модернізації вертолітного парку, прийнята в 2015 р., призвела до того, що зі «схованки» витягли вже відпрацьований варіант модернізації. Йдеться про так званому Мі-24ПУ-1, який формально був прийнятий на озброєння в 2012 р
Основною відмінністю цієї машини стала установка нових двигунів виробництва запорізького ВАТ «Мотор-Січ», що дозволило збільшити дальність польоту, поліпшити льотно-технічні характеристики вертольота, зокрема маневреність і скоропідйомність.

Істотно була змінена авіаоніка: були встановлено нову систему збору та реєстрації польотної інформації БУР-4-1-07, ультракороткохвильова радіостанція КY-196В, аварійний радіомаяк ЄВС-406АFНМ, а також радіолокаційний відповідач GТХ-327 з датчиком висоти АК-350. Не так суттєво, але змінилася система управління озброєння – так, вперше на українських вертольотах з’явився лазерна система формування прицільної марки ФПМ-01кв, був модернізований стрілецький приціл АСП-17ВПМ-У.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Вперше в історії української авіації бойові вертольоти отримали можливість літати і застосовувати озброєння в нічних умовах. Для цього була встановлена супутникова навігаційна система GPS МАР-695, а до складу індивідуального спорядження екіпажу включені захисні авіаційні шоломи ТНL-5NV з окулярами нічного бачення РNL-3 польського виробництва. Для забезпечення можливості застосування окулярів нічного бачення на борту виконана адаптація внутрішнього і зовнішнього світлотехнічного обладнання вертольота. Крім того, за рахунок установки нових засобів бортового захисту (станції оптико-електронного придушення «АДРОС» і пристрої викиду перешкод «АДРОС» КУВ 26-50) була значною мірою збільшено виживання екіпажу в умовах застосування противником ПЗРК.

Але цей варіант відрізняється істотним недоліком – в списку штатного озброєння Мі-24ПУ-1 так і не з’явилися ПТУРи і кероване озброєння. При цьому існує і варіант Мі-24ПУ-2 (правда, в єдиному екземплярі на заводі «Авіакон»), який вже пристосований для застосування ПТУР «Бар’єр-В» українського виробництва і оснащений більш сучасним французьким обладнанням. Однак через проблеми з поставками західної авіоніки і досить велику вартість поки вертольотів цієї модифікації на озброєнні немає.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Зате всі надіслані на капітальний ремонт Мі-24П зараз модернізуються за цим варіантом. Причому навіть такий бюджетний варіант дозволив серйозно посилити можливості наших вертолітників, що було продемонстровано під час масштабних нічних навчань 93-й мехбригади на полігоні Широкий Лан у ніч «на Хелловін»: наступальні дії армійців з повітря підтримували вертолітники однієї з бригад.

Другим напрямком для збільшення якості та кількості бойових вертольотів в наявності є прийняття на озброєння бойового варіанту транспортно-бойового вертольота Мі-8 – Мі-8МСБ-В. Крім основних функцій у вигляді транспортування вантажів та особового складу вертоліт отримав можливість знищувати броньовану техніку, вогневі точки і живу силу противника. З двох пілонів запорізького виробництва можливе застосування як ракетного некерованого озброєння (ракети типу С-8 і С-13), бомбардувального озброєння (керованих і некерованих авіабомб масою 100, 250 і 500 кг), контейнерів зі стрілецько-гарматним озброєнням (двоствольної гармата ГШ- 23Л, гранатомет АГ-17А, кулемети ГШГ-7,62 і ЯкБ-12,7). І найголовніше – екіпаж нарешті отримав можливість застосування керованого ракетного озброєння в вигляді ПТУР РК-2В «Бар’єр-В».

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Цікавим є також варіант озброєння, відомості про який потрапили у відкриту пресу буквально на днях. Судячи з єдиної фотографії, відпрацьовується також варіант озброєння Мі-8МСБ-В ракетами класу «повітря-повітря» типу Р-73.

Цікаво, що, по всій видимості, повернулися до робіт ще радянських часів, коли в другій половині 1980-х років частина Мі-24 радянської армійської авіації були озброєні ракетами «повітря-повітря» Р-60 (при цьому відпрацьовувався варіант і з Р- 73, проте розпад Союзу завадив цим роботам). Пуск ракети виконував льотчик, прицілюючись з допомогою АПС-17В і довертаючи машину до моменту захоплення цілі інфрачервоною головкою ракети (яка має можливість самонаведення).

При цьому залишається відкритим питання, яким чином вирішена проблема (і чи вирішено взагалі) з швидкісним режимом – для пуску ракети Р-73 потрібна мінімальна швидкість трохи більше, ніж у Мі-8.

У разі якщо нашим інженерам вдалося вирішити цю проблему, то «вертолітні ракетоносці» будуть грізною зброєю. Адже Р-73 – ця одна з перших в світі усеракурсних ракет малої дальності, здатна вражати цілі на дальності до 30 км не тільки навздогін, а й на зустрічно-пересічних курсах. Причому ракета атакує ціль при будь-якому її початковому положенні, дозволяє перехоплювати цілі, що летять в широких діапазонах висот і швидкостей. Цікаво, що для підвищення ймовірності ураження цілей на пересічних курсах в голівці самонаведення проводиться зсув точки наведення з сопла на фюзеляж цілі.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Існує в проекті і озброєний варіант легкого вертольота Мі-2МСБ, який нині активно проходить державні випробування. Так, нещодавно були продемонстровані кадри пуску з його борту 122-мм некерованих ракет С-13. Однак це навряд чи варто розглядати як повноцінний бойовий вертоліт – скоріше це навчальний вертоліт для відпрацювання курсантами-вертольотчиками основ бойового застосування (для економії ресурсу Мі-24 і Мі-8).

Таким чином, є серйозні підстави говорити, що бойова складова української вертолітної авіації поступово збільшує ефективність і при наявності фінансування парк бойових Мі-8/24 може ще послужити з добрий десяток років – поки не будуть знайдені кошти для придбання авіатехніки західного зразка.

  Автор: Михайло Жирохов, військовий експерт

Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»

Зліва – макет вертольота МСБ-6 «Отаман», польський W-3 Sokol, Мі-8Т, що ремонтуються і модернізуються.

Праворуч – три раніше поставлених в бригади армійської авіації СВ ЗСУ Мі-8МСБ-В проходять доопрацювання і регламентні роботи, далі ще чотири Мі-8Т, в процесі ремонту і модернізації.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.dsnews.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!