Connect with us

Cтатті

Головний сержант роти: “… я себе переборов, це ж війна, і саме воювати я сюди і приїхав”

Published

on

Коли я в 2012 році проходив строкову службу, один знайомий капітан переконав мене піти на контракт. Я уявляв, що буду сержантом, навчатиму особовий склад, буду вдосконалювати навички солдат. І мене тоді це дуже цікавило – зброя, фізпідготовка і так далі. Через 5 місяців строкової служби я перевівся на контракт в 30 бригаду на посаду командира гармати 2С3. Контракт підписав на 5 років. Мені тоді сказали, що або 5, або взагалі нічого. Пізніше я дізнався, що можна було підписати на 3 роки. Я не жалкую, що вступив у лави ЗСУ. Але на службі все виявилось зовсім не так, як я собі уявляв. Щодо занять, наприклад, заходив замполіт і включав нам якесь відео про історію України, яка була писана на російський лад. Фізвиховання в нас було двічі на тиждень, і це все проходило за старою радянською системою, яка мені дуже не подобалась. Стрільби зі стрілецької зброї відбувались рідко, а артилерійських майже не було. Я просився, що буду займатись за індивідуальним планом, але мені не дозволяли.

У 13 році я побував у миротворчій місії в Косово. Вивели нас через 4 місяці, в зв’язку з війною в Україні. Саме після Косово я зрозумів, якою має бути армія. Там я побачив і як займаються солдати, і хто такі справжні сержанти. Те, як офіцер спілкується з солдатом і з іншими людьми, для мене це все була дикість. Найбільше вразило ставлення одне до одного і забезпечення армії. І ось тоді я зрозумів, що ми стоїмо на місці, тому приїхав з думками, що будемо змінювати все і у себе, незважаючи на війну. 

Після повернення з Косово нам дали 3 дні відпочинку і відправили в район зосередження в смт. Мирне, туди вийшла бригада після втрати боєздатності в Степанівці. З нас формували 9 роту, яка відразу повинна була зайти в АТО. Випадково я зустрів свого командира батареї, у якого майже не було людей, а тим більше контрактників, які володіли озброєнням, і він перевів мене до себе, в артилерію. У мене був хороший екіпаж гармати, але таке явище, як “аватаризм” (Пияцтво на фронті, – ред.), з яким я там зустрівся, жорстко розходилось з моїм баченням армії, тому інколи потрібно було “вчити життя” дорослих чоловіків.Головний сержант роти Тімур Абубакаров: В Авдіївці я зрозумів, що сірої зони не буває. Вона або наша, або сєпарська 02

Після Мирного, ми поїхали спочатку в Чаплинський район, це на кордоні з Кримом. Кожна батарея стояла окремо на певних ділянках. У мене командиром батареї був один дуже освічений та войовничий чоловік, який у 2014 році пройшов зі своєю батареєю у складі 1 бтгр 30 ОМБР майже всю територію Донецької та Луганської області. Він готував нас досить непогано: ми постійно навчались, завжди були налаштовані застосувати свій потенціал проти ворога. Командир слідкував за діями противника – і це була його ініціатива. Працювати з ним було дуже приємно.

Коли В АТО почалось серйозне загострення, нас відправили на дебальцевський плацдарм. Дислокувались ми в Бахмуті, виїжджали на рубежі – забезпечували прикриття для виходу наших військ. Якось колоною ми направились в район Горлівки. Доїхали до крайнього блокпосту нашої армії і зупинились щоб встановити з ними зв’язок. Раптово на відстані десь кілометр від нас почали падати сталеві “градини”, а потім все ближче і ближче – це було моє перше знайомство з ворожими “Градами”. Зима того року була дуже люта, а ми жили фактично в машинах, тому що постійно працювали. Найцікавіше те, що там, де ми стояли, поряд був двіж якихось підрозділів, але окрім того, що це наші війська, хто це такі- ніхто не знав. Інколи за “рогом” можна було зустріти дві машини “Смерчів” (реактивна система залпового вогню, – ред.), або якусь батарею “Піонів” (Самохідна установка, – ред.). Інтенсивність була велика, “артилерійські поля” (я так називав наші позиції) ніколи не замовкали, постійно хтось вів вогонь.

Після виходу наших військ з Дебальцевого нас відвели у село Васюківку в Донецькій області. Там я запропонував, що буду сам проводити заняття, просив виділити для цього якийсь час, але мені відмовили. Потім я навіть написав, щось на зразок пропозиції, як повинні працювати сержанти, які плюси будуть для офіцерів, але основна умова поділитись повноваженнями та надати можливість приймати рішення не задовольняла керівний склад. Наш головний сержант дивізіону взагалі нічого не вирішував. Це людина, яка просто стояла на посаді і отримувала кошти. Але моя пропозиція нікому не була цікава. А згодом почались конфлікти з командиром дивізіону. Всі мої ініціативи були розбиті. Саме тоді, паралельно службі, я дуже ретельно вивчав питання контракту і почав захищати права військовослужбовців, у яких він закінчився, але їх не звільняли. На той момент я був головним сержантом взводу. Але, коли я порушив цю тему серед сержантів і керівного складу підрозділу, то таке почалося: мені казали, що зараз важка ситуація в країні, а я лізу з цими питаннями. Я відповідав, що все розумію, але хлопці переслужували, дехто по два роки – і їм ніхто не давав чіткої відповіді, скільки ще вони будуть на фронті. На що полковники мені кричали, що усі будуть служити стільки, скільки потрібно. Я не проти, але коли людина не хоче, вона має на це право – все повинно бути чесно. Тим більше, що на багатьох чекали їхні сім’ї. Але ця тема закривалася на рівні командира дивізіону. Він її не підіймав взагалі, можливо, він боявся тих, хто над ним.

Спочатку я допомагав хлопцям писати скарги, а потім ми зв’язалися з юридичною сотнею. Почали працювати, до нас підключалися різні юристи. Вони теж зрозуміли, що це проблема і насправді важлива. І коли це все нарешті зарухалося, я зайнявся своїм контрактом. Навесні 2016 року бригаду вивели з АТО, відразу ж забрали автомати і дали лопати, ми влаштовували для себе базовий табір, про відпочинок чи реабілітацію для особового складу після 13 місяців в АТО ніхто навіть не говорив.

Через місяць “трудового табору” мене перевели в 72 омбр на посаду старшого стрільця в 1 мб. Спочатку я скептично поставився і до нової бригади, але там мене одразу направили на навчання Rapid Trident з американцями. Це була весна-літо 2016 року. Ми почали підготовку, і саме тоді з темою контрактів в армії нарешті почалися зміни.

Загалом підготовка в нас була класна. Ми тренувалися, займалися щодня, працювали з особовим складом. Мене призначили командиром відділення. Пам’ ятаю був цікавий момент, коли ми знаходилися на половецькому полігоні – і до нас приїхал а команда психологів з “Лігі офіцерів”. До цього скільки психологів приїжджало, то я якось з недовірою до них ставився, бо те що вони розповідали, було якесь ніяке. А от з “лігою” було по-іншому, тут я одразу зрозумів, що це мої психологи. Я поділився з ними своїм досвідом: що я бачив і що набув, чим часто страждають військовослужбовці. Взагалі, соціальна адаптація військових – це зараз дуже гостре питання. Атошники, які повертаються з фронту, не знають, що їм робити далі, але вони і самі не розуміють, який в них насправді великий потенціал для якихось справ. Головне, щоб суспільство до них правильно ставилось, бо поки що, як на мене, в нас дуже велика прірва – багатьом просто байдуже до цих хлопців. Я вважаю, що військових, можливо, навіть примусово потрібно відправляти на реабілітацію після служби. І на цьому етапі треба вибрати їм професію, допомогти зрозуміти, ким вони хочуть бути після війни.

В 72 я відчув, що в армії все не безнадійно. Тут я познайомився з молодими командирами – Андрієм Верхоглядом, позивний Лівша, і Васею Тарасюком, позивний Тайфун. Вони мої ровесники – і це вже зовсім інший рівень військових. Вони чудово володіють зброєю, ініціативні, мають високий рівень знань, фізично розвинені.

Після Rapid Trident ми приїхали в Дніпропетровську область на полігон, де проходили навчання у складі бригади, вони дуже відрізнялись від Рапіда, тобто нам не подобалась застаріла тактика. Ми готувались до АТО, штат скоротили – це дало змогу сформувати хороший підрозділ. Тоді мене висунули кандидатом на ГСР, і пізніше затвердили.

Ми увійшли в АТО наприкінці літа, були у резерві штабу АТО і дислокувались під Слов’янськом. Спланували заняття, і у нас кожного дня була робота: сержанти навчали, офіцери поправляли і готували до занять. Замовляли paintball і тренували тактику, зачистку будівель, щоб не втрачати навички та постійно удосконалюватись. Працювали зі зброєю, готували морально людей до ведення бойових дій.

У жовтні 16-го року ми приїхали в Авдіївку. Сєпари зустріли нас гаряче, здається то був ворожий підрозділ “Сомалі”. З позиціями допомогли розібратися правосєки: показали, де був ворог і куди його вигнали. Де мінні загородження, небезпечні напрямки, “тропи”. Вони нам добре допомогли, перші тижні стояли з нами на позиціях, вводили наших хлопців у курс справ. Спочатку у нас в хід ішли гранати, більшість особового складу в АТО була вперше, тому на кожен вистріл вони відповідали трьома. Ми постійно щось бачили у тепловізорах, бувало що 4 рази бігали на посилення, бо здавалось, що “ось там хтось був”. Командир батальйону завжди намагався робити ротації, тому що у нас було більше комфорту і часу для відпочинку, інколи можна було спокійно поспати цілу ніч. В районі “Алмаза”, ми підходили впритул до сєпарських позицій метрів на 50, через залізницю. Дивились, чи не з’являються нові вогневі точки, слухали ворога, можна сказати, виконували обов’язки розвідки.

На РОПі (РОП- ротний опорний пункт, – ред.) ми спостерігали за ворогом, бачили, як сепаратисти ходять по ДКАД (донецькій кільцевій дорозі) без екіпіровки, ніби в себе в квартирі. Приблизно орієнтувались у їхній кількості. Одного разу вони витягнули на дорогу АГС, і почали валити по “промці”, ми швидко відбили координати і почали прицільно накривати їхню вогневу позицію зі свого АГСа. Сєпари повтікали, а їхній гранатомет залишився. Після того вони там не з`являлися. Ясинуватська розв’язка завжди спричиняла незручності, бо з неї сєпари валили по всім і багато, незважаючи на “ мінську тишу”. Наша реакція завжди була стримана, але ми точно корегували вогонь. Часто після того, як ми тією зброєю, що була у піхоти, ппридушували їхні спроби нас обстріляти, вони накривали нас мінометами і артилерією.

Був момент, коли одну з наших позицій дуже сильно “засипали”. По радіоперехвату не було ясно, хто це стріляє, навіть сєпари самі не розуміли. Всі були здивовані, звідки прилітає. Пізніше розвідали, що це працювала російська артилерія. Саме тоді поранило Лівшу. Це був мій перший поранений, він вийшов на мене – і я прибіг його витягати. Пам’ятаю свої дивні відчуття, що таке може трапитись з кожним. Але я себе переборов, що це ж війна, і саме воювати я сюди і приїхав.

Тут, в Авдіївці, я зрозумів, що “сірої зони” не буває. Вона завжди під чиїмось контролем, тобто або нашим, або сєпарським. Сіру зону в межах відповідальності нашої роти, контролювали ми. Я багато разів ходив у бік “Алмазу” зі снайперами. І ми там шугали ворога, щоб вони не висовувалися. Коли наші хлопці в кінці січня цього року відбили цю позицію, в мене була відпустка. Пам’ятаю, як у Коростені зустрічався з атовцями, щоб провести юридичну консультацію, і мені подзвонив знайомий і запитав, чи правда, що загинув Андрій Кизило, Орел? Я просто зупинився, бо не розумів, що відбувається. А потім сказав йому, що зараз подзвоню нашим – і з’ясую. Але на дзвінки ніхто не відповідав, і я зрозумів, що там точно щось трапилось. Заліз в фейсбук, але ще не встиг там все передивитися, як Тайфун вийшов на зв’язок і розповів, що в нас є загиблі і Орел серед них. Розказав, як пройшла операція. Додав, що йдуть дуже інтенсивні бої. І сказав, що якщо є можливість, щоб я приїжджав.

Перший мій вихід після приїзду був не на “Алмаз”, який тоді вже перейменували в “Орла” на честь Андрія. Там тоді стояла розвідка. Ми повинні були обстежити територію, яка перейшла під наш контроль. У нас був дуже класний тепловізор, і коли ми туди дісталися, моя задача була подивитися, чи немає якихось сєпарських рухів. Тільки я виліз на бруствер, як почув шум та побачив купу іскор, зрозумів, що нас обстрілюють, і все ближче, і ближче, потім дійшло метрів до 10 – і переліт. Ми полежали ще трохи в канаві, вони ще трохи “пополивали”. А коли все притихло, ми з Тайфуном, обдивляючись територію, зрозуміли, що зараз ходимо по тих позиціях, які колись роздивлялись в інтеренеті, і тоді вони були сєпарьскими.

Взагалі, обстріли були щосекундними, чим нас тільки крили – всі калібри змішались в голові, я думаю що в ті дні по нам не працювали тільки “Смерчі” і “Урагани”. Того ж вечора під обстрілами ми почали обладнувати позиції – я за це відповідав. Після того, як хлопці попрацювали день, я дав їм перепочити, а потім зібрав бажаючих і ми відправились на роботу. Тоді майже всі зосередили зусилля на “Орлі”, з перших днів наша рота утримувала і забезпечувала цю позицію. Евакуацією під будь-якими обстрілами займалась бронегрупа. Перші дві доби, після того, як я повернувся, були втрати, важкі поранені. Зараз мені здається, що все, що там відбувалось було не під силу людям, але Тайфун, Лівша і Калина своїми діями вселяли хлопцям впевненість і спокій.

Коли я з Лівшою заступив на “Орел”, він був старшим, а я допомагав з особовим складом. Увесь день і ніч ми провели під відкритим небом – замерзли, хоч і були зігрівайки, але вони зовсім не допомагали. Ми постійно слідкували, чи сєпари не підуть знову на штурм. Коли вночі пішли в розвідку – вирвались трохи вперед, щоб подивитись, чи немає попереду розтяжок. Там була сєпарська позиція, яку вони покинули. Я запропонував її швидко зайняти, що ми і зробили.

Потім прийшов момент, коли наступів з боку ворога вже не було, але тривали артобстріли і почалися танки, які в наглу під’їжджали, відстрілювалися і відходили. Перебуваючи на одній з наших позицій, я побачив, як один з ворожих танків криє “Орла”. Я вийшов на КСП, що зараз від колишнього “Алмаза” нічого не залишиться. Потім прибіг туди, порахував на пальцях особовий склад, всі були живі, серед них 4 поранених, один важкий. І ще 4 хлопця, разом зі старшим, були контужені. Їх відправили разом з пораненими. Я розумів, що може бути штурм – порозставляв хлопців на позиції, декого заспокоїв, вони були в шоковому стані. Але ввечері той танк вже не виїжджав, трохи працювала артилерія, і була стрілкотня.

Взагалі повернути нашу територію і втримати “Орел” ми змогли завдяки розумним діям керівництва: Славяна, Тайфуна, Стрижа, Спартака, Шеріфа, Лівши, Києва та відданості сержантів і солдатів. Вічна Слава Героям, які загинули за Україну, їхній дух завжди з нами і надає нам сили в бою.

Зараз ми працюємо в тому самому напрямку, я стараюся просувати сержантів на командирів взводів. Мені моя служба тут, як і роль ГСР, подобається. Приємно брати участь у нарадах і розвивати себе та особовий склад. За декілька років, що я служу, я зрозумів, що я постійно в боротьбі, але при тому в мене з’явилась велика впевненість в собі, відкрились організаційні здібності. І я дуже добре розумію, що щоб щось створити – це потрібно правильно організувати. По суті я реформатор, а в армії ентузіазм важко проявляти. Я б і в місті своєму так само багато чого змінив, але люди не готові діяти. Я мрію, щоб туди можна було привезти якісь тренінги зі створення бізнесу, саморганізації і так далі, і щоб людям це було так само цікаво, як мені. Я вважаю, що майбутнє за Україною – потрібно працювати тут, розвивати своє. А коли молоді люди виїжджають з країни, для мене це дуже боляче.

PS: Зараз Тімур продовжує службу, як один з учасників миротворчої місії в Ліберії.

Текст і фото : Віка Ясинська, “Цензор.НЕТДжерело: https://ua.censor.net.ua/r451185

Cтатті

Повний список кораблів, які РФ вкрала в України

Published

on

Оприлюднили повний список суден Військово-Морських Сил України (38 одиниць), які були захоплені Росією під час окупації Криму.

Перелік надало видання “Крим. Реалії“.

Результат пошуку зображень за запитом "Список судов Военно-морских Сил Украины, захваченных Россией во время оккупации Крыма"

1. Великий підводний човен “Запоріжжя”.

2. Протичовновий корвет “Тернопіль”.

3. Протичовновий корвет “Луцьк”.

4. Протичовновий корвет “Хмельницький”.

5. Ракетний корвет “Придніпров’я”.

6. Великий розвідувальний корабель “Славутич”.

7. Протидиверсійний катер “Феодосія”.

8. Катер-торпедолов “Херсон”.

10. Рятувальне буксирне судно “Кременець”.

11. Рейдовий буксир “Дубно”.

12. Великий гідрографічний катер “Сквира”.

13. Судно-нафтосміттєзбирач “МКС-482”.

14. Рейдовий катер пр. 1394а “РРКа-603”.

15. Плавучий кран “Каланчак”.

16. Навчально-тренувальне судно “Велика Олександрівка”.

17. Рейдовий роз’їзний катер “РК-1931”.

18. Базовий тральщик “Маріуполь”.

19. Ракетний корвет “Кременчук”.

20. Протичовневий корвет “Ужгород”.

21. Суховантаж-баржа “Новгород Сіверський”.

22. Морський катер “Конотоп”.

23. Морський водноналівной танкер “Бахмач”.

24. Морський збройовий транспорт “Джанкой”.

25. Морське водолазне судно “Волиногорськ”.

26. Рейдовий катер “РВК -1935”.

27. Малий гідрографічний катер “МГК-1694”.

28. Базовий тральщик “Мелітополь”.

29. Рейдовий катер “РК-002”.

30. Яхта “Гермес”.

31. Яхта “Фіолент”.

32. Яхта “Ліра”.

33. Яхта “Антика”.

34. Яхта “Спрей”.

35. Яхта “Юнона”.

36. Великий десантний човен “Костянтин Ольшанський”.

37. Морський тральщик “Чернігів”.

38. Морський тральщик “Черкаси”.

11 січня президент РФ Володимир Путін заявив, що Росія готова повернути з окупованого Криму Україні її військову техніку. Також він не проти, щоб українські війська були присутні при утилізації боєприпасів у Криму. Того дня президент РФ зустрічався з головними пропагандистами російського телебачення.

“Користуючись нагодою, хочу сказати: ми готові продовжити цей процес: чи готові передати військові кораблі Україні, які в Криму ще є, готові передати авіаційну техніку, бронетехніку. Але це вже не наша справа, вона в такому практично стані і була, за ці роки ніким не обслуговувалася.”

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Чи потрібна Україні військова техніка з Криму від Путіна

Published

on

Путін заявив, що Росія готова передати Україні військові кораблі і авіатехніку з окупованого Криму. Українські політики і експертне співтовариство активно обговорює справжні причини таких дій Путіна, а також про необхідну реакції Києва. Проаналізуємо озвучені заяви.

«Користуючись нагодою, що називається, хочу сказати: ми готові продовжити цей процес, готові передати військові кораблі Україні, які в Криму ще є, готові передати авіаційну техніку, бронетехніки. Правда, вона знаходиться вся в такому жалюгідному стані, але це вже не наша справа, вона в такому практично і була, за ці роки ніким не обслуговувалася, звичайно », – сказав 11 січня Путін на зустрічі з керівниками російських ЗМІ. За його словами, мова йде про десятки кораблів і бойових літаків.

На наступний день його прес-секретар Дмитро Пєсков пояснив кореспонденту УНІАН в Москві, що ініціатива Путіна передати Україні військову техніку з окупованого Криму є «жестом доброї волі», щоб «зрушити процес українського врегулювання з мертвої точки».

Чому зараз?

Українські політики і експерти вважають, що Путін готовий піти на черговий заспокійливий крок через те, що жорсткі кроки до України з боку Росії (як то військова агресія, економічна блокада, загострення на лінії зіткнення на Донбасі) результатів не дають. Тому він шукає інші формати. Наприклад, готовність до передачі Україні кораблів з тієї ж області, що і «миротворчі ініціативи» Путіна щодо ситуації на Донбасі. І в міру наближення виборів кількість подібних «ідей», спрямованих на демонстрацію «готовності до пом’якшення позиції», буде генеруватися Кремлем з геометричною прогресією.

По-друге, сприяє зміні риторики Путіна по Україні також наближення терміну введення США санкцій щодо РФ (в тому числі, проти найближчого оточення Путіна). А також постійне продовження санкцій Євросоюзом.

По-третє, заяву Путіна можна розглядати як інформаційну підмогу для тих західних політиків, які підтримують зняття санкцій з РФ – аргумент для західних апологетів Росії.

Військовий аспект повернення військової техніки з Криму

Починаючи з квітня 2014 року (коли російська сторона заблокувала переговори з Україною щодо можливого формату повернення захопленого російськими окупантами українського озброєння і військової техніки), представники ЧФ РФ здійснюють постійне знищення українського озброєння.

Так, за даними Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР), українські кораблі (наприклад, БДК “Костянтин Ольшанський», корвети «Тернопіль» та «Луцьк») використовуються як «донори» для російських кораблів тих же проектів – тобто, їх розбирають на комплектуючі для ремонту кораблів ЧФ РФ.

У зв’язку з цим, найбільш ймовірно, український корабельний склад що знаходитьсязараз в Криму (так само, як і авіація і бронетехніка, а також системи ППО) знаходяться в непридатному для використання стані.

Таким чином, з точки зору посилення військового потенціалу України повернення техніки не матиме жодного позитивного моменту. Навпаки, спричинить неприйнятні фінансові витрати (в тому числі, виплати країні-агресору компенсації за запасні частини).

Інформаційно-психологічний аспект

Процес передачі поставить Україну в залежність від Росії і стане приводом для реалізації потужної антиукраїнської інформаційної кампанії.

Зокрема, дії України будуть подаватися як приниження – так як Путін «кинув м’яч на сторону України».

Юридичні аспекти

По-перше, Росія вкрай зацікавлена, але не може використовувати українські кораблі і літаки в міжнародному морському і повітряному просторі – вони юридично замкнені. А кораблі ще замкнені і фізично – межами Босфору. Тому для Росії вони – зайвий баласт.

По-друге, Україна звернулася до міжнародних судів з позовами в зв’язку з присвоєнням країною-агресором військової техніки Криму. Якщо ж Київ погоджується на повернення техніки, то це крок до зміни ситуації з міжнародним позовом: як мінімум призведе до затягування часу, а як максимум – до виключення можливості отримання компенсації за отримане назад озброєння.

Фінансові аспекти

По-перше, в України вже є досвід отримання від Росії бойової техніки – як при розподілі ЧФ СРСР в 90-і роки, так і після окупації Криму в 2014 році. В обох випадках Москва ні за яких умов не передавала Україні жодного зразка військової техніки в справному стані, а навмисно пошкоджену. Адже ремонт і відновлення технічної готовності і боєздатності зажадає значних коштів у української сторони.

По-друге, відновлення озброєння і техніки отриманого з Криму корабля і установка туди імпортного обладнання за вартістю аналогічна виготовленню нового корабля такого ж класу, «з нуля», стверджує екс-командувач ВМС України Сергій Гайдук. За його словами, на 70-80% комплектуючі кораблів – російського або західного виробництва. Тому їх відновлення потребує а) значних коштів і б) співпраці з тією ж країною-агресором. Таким чином, відновлення військового мотлоху обійдеться дорожче, ніж покупка нових зразків.

По-третє, Крим – це територія України, тимчасово окупована Росією, тому після його звільнення України повинна отримати репарацію. У тому числі тією технікою і зброєю, яке Росія завезла і не зможе вивезти.

Про це, наприклад, говорить голова Меджліс кримськотатарський народ Рефат Чубаров. Він вважає, що уряд Росії поверне Україні Крим і виплатить компенсацію за його анексію.

Військово-іміджевий аспект

Росія добре пам’ятає трагедію з лінкору «Новоросійськ» (раніше – італійський бойовий корабель «Джуліо Чезаре»), який СРСР отримав з репарацій після Другої світової війни.

Нагадаємо, восени 1955 го року радянський військовий корабель “Новоросійськ” затонув в бухті Севастополя після потужного вибуху. Через 60 років колишній бойовий диверсант-плавець з Італії зізнався, що це саме вони потопили радянський корабель. Причина – командир морського спецназу Італії капітан Боргезе поклявся, що ні один корабель з Італії не буде ходити під радянським прапором.

З огляду на наявність в керівництві ВС РФ агресивно налаштованих военоначальників, готових на різні диверсії, не виключається і аналогічна доля переданих Україні суден. Навіщо Києву додатковий головний біль?

“Брехун, брехун …”

Заява Путіна в черговий раз продемонструвала постійну брехню щодо України. Екс-заступник начальника Генштабу (2006-2010) Ігор Романенко нагадав, що раніше Міноборони РФ Сергій Шойгу вже доповідав Путіну в тому, що вся військова техніка нібито передана українській стороні. «Тобто тоді це була явна брехня. І своїм цьогорічні діями Путін підтвердив, що тоді один брехав, а другий приймав це, знаючи наперед, що це теж брехня ».

Що робити Києву

Найбільш повні рекомендації по ситуації зробили військові експерти зі згаданого ЦДАКР. Вони рекомендують владі України наступне кроки.

По-перше, не реагувати на офіційному рівні на «пропозицію» Путіна про передачу Україні українського озброєння і військової техніки з окупованого Криму.

По-друге, до президентських виборів в РФ не погоджуватися ні на які переговори, консультації і пропозиції Росії з російською стороною по цій тематиці. В подальшому Київ може і погодитися на попередню верифікацію зброї і техніки – але не з метою їх отримання, а для того, щоб міжнародне співтовариство переконалися, скільки техніки і зброї було перекинуто з Криму на Донбас і використовувалося там російськими окупаційними військами проти ВС України.

По-третє, офіційно оголосити про недоцільність повернення знищеної небоєспроможної техніки з Криму.

По-четверте, не піддаватися на тиск з боку західних партнерів, що в наступні три місяці можуть часто діяти під активним впливом Кремля.

І по-п’яте, продовжити роботу щодо подачі позовів до міжнародних судів з виплати Росією компенсації за захоплені ОВТ в Криму.

Игорь Соловей , Руководитель отдела “МИР”, LB.ua

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Як бронеавтомобілі вирішують нестачу авто і спецтехніки нашої Армії

Published

on

Наші силові структури вже який рік війни на Донбасі відчувають величезну нестачу автомобільної техніки – як звичайної, так спеціальної а особливо броньованої. І це при тому, що відразу кілька фірм пропонують свою.

Можна сміливо говорити, що основним панцерником в Україні поступово стає “Козак-2” виробництва НВО “Практика”. Створений на базі вантажівки IVECO EuroCargo з повною масою 15 т бронеавтомобіль має броньований корпус з 12-мм фінської сталі і відповідає другому класу захисту STANAG 4569.

Результат пошуку зображень за запитом "випробування козак-2"

Першими в січні 2015 р такі машини отримали прикордонники, а з липня 2015 року вони пішли в НГУ (за деякими даними, планувалася закупівля 100 одиниць). І тільки в березні 2017 року після проходження цілого ряду бюрократичних процедур, нарешті, було прийнято рішення про прийняття на озброєння ЗСУ цього бронеавтомобіля під найменуванням “Козак-2” БЗСА-5. Цікаво, що армійці одночасно взяли на озброєння цілу лінійку автомобілів на його базі – від машин управління безпілотниками до носіїв систем радіоелектронної боротьби.

На жаль, не пройшли випробування війною бронеавтомобілі від “АвтоКрАЗу” – ті ж “кугуар”, “Спартан”. Від їх закупівлі ВСУ відмовилися. Чи не викликали інтересу у військових і нові розробки, такі як “Фіона”, “Халк” або безпілотний “Спартан”.

Результат пошуку зображень за запитом "практика бронеавтомобілі Козак-2"

Незрозуміла доля тактичного багатофункціонального автомобіля “Барс-8”, який планували прийняти на озброєння ЗСУ спочатку в 2016-му, потім в 2017 р, проте ніяких повідомлень про укладення контрактів і постачання цих машин у війська немає. Єдиною згадкою про цю машину стало її використання в складі мобільного мінометного комплексу, який демонструвався на виставці “Озброєння та безпека-2017”.

Результат пошуку зображень за запитом "барс-8ммк"

Найбільш сумна доля у “Дозору-Б”, який вперше був представлений ще в далекому 2004 р.  Військові плануваали використовувати легкий бронеавтомобіль в якості основного для виконання розвідувальних і патрульних завдань. Причому виробник пропонував цілий спектр спеціальних машин – від бронетранспортера до командно-штабного і санітарного.

Спочатку планувалося, що для потреб армії буде закуплено 200 одиниць, причому серійне виробництво повинне було початися ще в вересні 2014 г. Однак через серйозних проблем виробництво постійно відкладалося, зменшувалися і “апетити” військових – так, влітку 2015 р йшлося вже про 40 машинах. А фактично до 2016 р було виготовлено всього 10 одиниць “Дозору-Б”, які відправили на військові випробування в одну з десантних бригад.

Результат пошуку зображень за запитом "практика бронеавтомобілі Козак-2"

На початку 2017 р були повідомлення ДК “Укроборонпром”, що в рамках держзамовлення планується закупити партію з кількох десятків машин для потреб ЗСУ. Однак цим планам не судилося збутися, по всій видимості, через проблемні місця в конструкції. Недарма ж влітку минулого року в Польщі було закуплено “молочного брата” “Дозору” – ” Онцилла” – мабуть, львівські виробники намагалися модернізувати свої машини.

Ще однією “зіркою” ринку бронеавтомобілів стала приватна компанія “Бронетехніка України”, яка дебютувала в 2015 р з бронеавтомобілем “Варта” з колісною формулою 4х4 на шасі МАЗ. При цьому фірма не має власних інженерно-конструкторських і виробничих потужностей в Україні, що наводить на думку про білоруський походження техніки.

Результат пошуку зображень за запитом "бронеавтомобіль "Варта""

Мало того, практично відразу фірма, яка за рік до цього виготовляла пластикову тару, отримала багатомільйонний контракт від Міністерства внутрішніх справ України. У 2016 року було закуплено 10 машин для озброєння спецпідрозділів поліції “КОРД” і Національної гвардії. Машини пішли на озброєння полків “Дніпро-1” і “Азов” і вже відзначилися в зоні проведення антитерористичної операції. За деякими даними, в 2017 році було закуплено ще 50 машин, по крайній мірі, в ході передачі техніки 28 грудня фігурували як мінімум 24 “Варти”. Цікаво також, що тоді ж було заявлено, що, крім НГУ, бронеавтомобілі підуть і в ЗСУ – машини допущені до експлуатації у військах наказом від вересня 2016 г. На даний момент поки незрозуміло, в які бригади відправлені ці нові броньовики.

Комерційний успіх “Варти” надихнув фірму, і на початку грудня 2017 року все та ж “Українська бронетехніка” презентувала легкий багатоцільовий бронеавтомобіль, розроблений спеціально під технічні умови НГУ, – “Варта-Новатор”.

Пов’язане зображення

На відміну від просто “Варти” машина має більш компактні розміри (довжина – 5,8 м, ширина – 2,4 м) і створена на базі досить поширеного американського автомобіля Ford F-550. Варто нагадати, що на його базі в Україні спроектовані такі машини, як “КрАЗ-Спартан” і “Барс-8”, і сякий-такий досвід експлуатації вже є.

Легкий бронеавтомобіль належить до класу стійких до підриву броньовиків MRAP, що різко підвищує його виживання в умовах сучасного бою. Основне призначення машини – рейдові дії і підтримка підрозділів в прифронтовій зоні.

Фактично це чотиридверний броньований пікап з кабіною на п’ять чоловік. Ззаду знаходиться відкрита бортова платформа, розрахована на тонну вантажу (крім того, є можливість буксирувати причіп масою до 8 т). 6,7-літровий турбодизель Power Stroke в 300 к. с. забезпечує можливість “Варті-Новатору” розганятися до 120 км/г. За словами розробників, машина має можливість проїжджати без дозаправки до 700 км.

Результат пошуку зображень за запитом "варта новатор"

З огляду на, те що на презентації були присутні представники Державного науково-дослідного інституту МВС України та особисто командувач НГУ генерал-полковник Аллер, питання про прийняття на озброєння цієї машини можна вважати вирішеним.

В цілому можна говорити про те, що, хоча потреби армії в броньованій техніці на даний момент не покриваються і на 50%, але відбувається поступове нарощування виробничих потужностей дуже різних підприємств (насамперед приватних). Такими темпами в найближчі два-три роки проблема втратить свою актуальність і армійці нарешті відправлять “на пенсію” заслужений БРДМ-2.

Автор: Михайло ЖИРОХОВ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!