Connect with us

Cтатті

Два обличчя військового зв’язку. Як в Армії американську техніку підганяють під радянську модель

Published

on

Група зв’язківців майже тиждень, ризикуючи життям, тягнула дротові лінії між постами, розставляла польові телефони – все для того, щоб уникнути перехоплень ворожою радіорозвідкою. А за тиждень щільного мінометного вогню майже всі ці лінії вийшли з ладу. Кілька кілометрів дроту лишились у “мертвій зоні”, а бійці повернулись до зручних рацій. Зручних як для бійців, так і для радіорозвідки з того боку.

Автор: Віталій Кукса, журналіст, зв’язківець ЗСУ

Звичний і дубовий “тапік”

Знайомтеся: “тапік”. Він же польовий телефон ТА-57. Військово-історичний засіб зв’язку. На ньому зросло не одне покоління військових зв’язківців. Класичний “тапік” продається на olx.ua за дві-три сотні гривень. Його реінкарнація ТА-57-У виробництва запорізького “Електроприбору” закупається ЗСУ за ціною дешевого андроїд-смартфону.

Вгорі “тапік”, знизу “харісон”. До першого всі звикли, другий дає нові можливості

Співпрацює з “тапікокомутатором” П-193М. Останній використовує енергію метаболізму бійця, який сидить перед ним, власноруч переключає лінії та здійснює виклики, обертаючи важель.

Знайомтеся: “польовка”. Вона ж польовий кабель П-274. Головні риси характеру: перша – дуже міцна на розрив, друга – її добіса багато.

Незважаючи на поважний вік, “польовка” здатна пропустити 2 Мбіт/с між двома DSL-модемами, а дві “польовки” – навіть 7 Мбіт/с. Під’єднується до модема за допомогою «собачки», якою ми усі користуємося вставляючи кабель з інтернетом у свій комп.

Польовка багатофункціональна – може працювати мотузкою для білизни або для спійманого сєпара, чи кабелем електроживлення.

“Тапік” та “польовка” працюють в армії. Вони організують оперативний зв’язок між різними “точками”. Дубова простота, удавана надійність, масова наявність та позбавлення від геморою думання над системою зв’язку, – за ці якості її цінують.

У багатьох військових зв’язківців ще з училища сформоване так зване “тапікове мислення” – лініями. Звичайний приклад: чому немає зв’язку з блокпостом “Гадюкіно”? Сіли батарейки? Світла нема? Канал ліг? Ану швидко провести туди “тапік”! І побігли бійці розмотувати катушки.

Доходить до того, що на організацію тапікозв’язку в масштабах РОПу [ротного опорного пункту] або ППД [пункту постійної дислокації] батальйону розгортається один-два десятки кілометрів “польовки”. Коли її змотують назад, кілометри три-чотири, зазвичай, кудись діваються.

Польовий телефон ТА-57 або просто “тапік”

Емпірично сформульований “закон тапіка” такий: якщо організацію зв’язку можна вирішити за допомогою “тапіку”, вона буде вирішена за допомогою “тапіку”, без варіантів.

Інше формулювання цього закону: “тапік” виграв уже кілька війн, а ця ваша цифрова техніка – ще жодної (йдеться про пострадянські локальні війни). Отже, “тапік” – наше всьо.

Цифровий “харісон”

Знайомтеся: “харісон”. Він же – польова короткохвильова радіостанція Harris Falcon III RF-7800H-MP. Скільки не виправляй промовляння цього слова, все одно в армії його звуть “харісоном”, мабуть на честь актора Форда.

“Харісон” теж багато чого вміє, причому не тільки голосом. Всі зауваження щодо “харісону” справедливі і щодо його “старших” за віком, але “молодших” за функціоналом братів Harris Falcon II RF-5800H-MP та Harris Falcon II RF-9600H-MP.

Та він дає нові можливості. Наприклад, можна розгорнути захищену (алгортм шифрування до АЕS-256 – гарантована стійкість) та стійку до радіоелектронної боротьби (за рахунок псевдовипадкової перебудови робочої частоти) радіомережу.

Причому не тільки для голосового зв’язку, а саме мережу передачі даних. В тому числі однорангову, в якій немає вразливого центрального вузла. І яка поєднуватиме станції на відстані десятки та сотні кілометрів.

Швидкість буде невелика – до 120 кбіт/с, але цього вистачить для поштового сервера, який вміє маршрутизувати пошту між станціями, а також для Harris Tactical Chat, в якому можна обмінюватись текстовими повідомленнями в реальному часі.

Для цього станцію треба приєднати до ноута, перехідник є. А за ноут посадити навченого бійця. Бажано також щоб ноут був захищений, бо звичайний іноді глючить через електромагнітне випромінювані станції.

“Харісон” – гість дорогий, а тому не частий. Станція коштує близько мільйона гривень за сучасним курсом. Закуповують їх небагато, хоча станції серії Falcon II в деяких підрозділах присутні аж до ротного рівня.

В українській армії “харісон” перекваліфіковується: з польової конячки, яку боєць-зв’язківець має тягати з собою у рюкзаку – на командно-штабну станцію

До речі, сєпари пропонують кілька десятків тисяч доларів за тушку “харісона”: після цього її, вочевидь, очікує препарування в підвалах якого-небудь Сарапульського радіозаводу.

Тому в українській армії “харісон” трохи перекваліфіковується: з польової робочої конячки, яку американський боєць-зв’язківець має тягати з собою у рюкзаку по гарячих точках – на командно-штабну станцію.

А командно-штабній станції конче потрібен радіовинос – своєрідний пульт дистанційного управління станцією. Він необхідний для того, щоб командири могли спілкуватись за кілька сотень метрів від станції, бо радіорозвідка супротивника легко може передати артилерії координати такого потужного радіовипромінювача.

Компанія Harris, звичайно, виробляє і радіовиноси, але оскільки станції закуповувались як польові, то подібні аксесуари не замовляли.

Симбіоз

Тут і вони і зустрілись – вершина американської військової телекомунікаційної думки Harris і релікт радянського польового зв’язку “тапік”.

“Харісон” під’єднаний до “тапіка”

Місцеві “кулібини” розпаяли аудіовихід “харісону” і під’єднали його до “тапіку”, а головне управління зв’язку розіслало всім підрозділам схему з рекомендацією. Цей виріб був “на ура” сприйнятий багатьма командирами, що звикли до зв’язку за принципом “натисни кнопку – отримай результат”.

Цей симбіоз ілюструє кілька тенденцій розвитку національного військового зв’язку.

Потрібен організатор

По-перше, нова техніка “заштовхується” в традиційні схеми організації зв’язку. Військові загалом люди консервативні, і завжди оберуть перевірену методику замість креативу. Креатив в армії застосовують переважно всілякі мобілізовані добровольці.

Звичайно, нічого поганого в тому, що військові намагаються гарантовано вирішити бойові задачі, немає. Проте при такому підході дуже сильно урізається функціонал нової техніки.

Традиційні радіомережі та радіонапрямки, які організовуються за допомогою “харісонів” – це способи організації саме голосового зв’язку. Вони а) потребують постійного чергування біля станції спеціально навченої живої людини, б) слабко піддаються автоматизації.

Тоді як “харісони”, наприклад, можуть використовуватись в режимі передачі даних – як за допомогою Tactical Chat, так і електронною поштою.

Обмін текстовими повідомленнями в багатьох випадках ефективніше саме для передачі інформації, а не абстрактного факту встановлення зв’язку: повідомлення зберігаються навіть якщо їх вчасно не прийняли, а також можуть містити більш точну інформацію, ніж переговори.

До того ж, передача даних менше забиває ефір, а в порівнянні з передачею голосу може працювати за значно гірших показників рівня сигналу.

Іншими словами, закуповуючи радіостанції Harris, непогано було б закупити й послуги з адаптації американської системи зв’язку до наших реалій. Щоб не змушувати зв’язківці на місцях винаходити велосипед.

Друга тенденція. Як ми вже говорили, військові потребують гарантованих способів вирішення задач. Але гарантії ці армія зазвичай бачить не в грамотному застосуванні сучасної цифрової техніки, а в наявності бійця, який за неї відповідає.

Наприклад, чому “стара школа” вважає надійним радіонапрямок – спосіб організації зв’язку, в якому на одному каналі працюють дві радіостанції? Через наявність бійця на обох його кінцях. Якого завжди можна спитати “де зв’язок, блін?!”. Командирів це дуже заспокоює.

Звичайно, інженер може “спитати” про це і “харісона”, і маршрутизатор Сisco, яких теж багато несе віськову службу, і станцію супутникового зв’язку, і вони дадуть йому відповідь. Щоправда, англійською мовою і у вигляді логів, які ще треба прочитати.

В сучасних цифрових системах зв’язку не все залежить від стану шматка заліза на блок-посту. Зате багато чого залежить від грамотних спеціалістів.

“Тапікове мислення”, яке характерне для традиційних військових зв’язківців – це як раз і є оперування гарантовано надійним рішенням, яке дещо демотивує вивчати та розробляти щось нове. Тим більш на вивчення та розробку потрібні ресурси, яких немає в бойових підрозділах, де зв’язок потрібен “на вчора”.

Тому “тапік”, підключений до “харісона”, робить його в очах командирів надійним та звичним.

Третя причина використання “тапіків” – удавана захищеність проводового зв’язку від радіорозвідки супротивника. Хоча захищеним такий зв’язок не назвеш. І надійним теж.

Наприклад, в одній із гарячих точок майже тиждень група зв’язківців ризикуючи життям тягнула лінії “польовки” між постами, розставляла “тапіки”, щоб уникнути перехоплення донесень радіорозвідкою супротивника.

І лише тиждень щільних мінометних обстрілів знадобився для того, щоб майже всі ці лінії вийшли з ладу. Кілька кілометрів “польовки” лишилися в “мертвій зоні”, а бійці все одно повернулись до зручних рацій. Зручних як для бійців, так і для радіорозвідки з того боку.

Проте армії справді потрібні дешеві й надійні засоби сучасного цифрового дротового зв’язку. Своєрідний аналог “тапіку”, але цифровий. Наприклад, на кшталт TA-1087REGM, телефону з вбудованим DSL-модемом, цей модем дозволяє через телефонну лінію під’єднуватися до інтернету.

Потрібні компактні цифрові АТС, які можуть розгортатись у полі та працювати в режимі конференц-зв’язку. Щоб, наприклад, доповіді

вартових “по тапіку” чув не тільки черговий, а всі – один одного, це надає більше розуміння навколишньої ситуації. Деякі подібні рішення розробляються та поставляються у війська, але поки мало.

Наразі саме наявність на складах великої кількості “тапіків” та “польовки” визначає стандарти військового зв’язку: “харісон” підлаштовується під “тапік”, а не навпаки.

І четверте, на сьогодні останнє. Прийняття техніки на озброєння означає, що до неї розроблені докладні інструкції та навчальні курси, за якими пересічний боєць може її експлуатувати.

Навчання з “харісонів” нібито організоване – працюють курси перепідготовки у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації, а також мобільні групи, які навчають підрозділи в польових умовах.

Проблема в тому, що здебільшого на ці курси потрапляють або молоді офіцери, або сержанти-радисти, які в своїх частинах експлуатуватимуть та перепрошиватимуть станції.

На своїх посадах вони не мають повноважень планувати цілісні системи зв’язку за допомогою новітньої техніки. Їхнє завдання – виконувати вказівки командирів, які мислять традиційними схемами з гарантованим результатом. І вписують у ці схеми нові технічні засоби.

“Лампових” зв’язківців складно навчити новому. Але це потрібно робити. Знаходити слова та методики, щоб їх досвід органічно наклався на сучасні технічні знання. Причому навчати не тільки командирів-зв’язківців, а і начальників штабів, і командирів підрозділів – щоб вони розмовляли зі зв’язківцями на одній “цифровій” мові.

А з числа “молодих” технарів потрібно шукати тих, хто здатний стати ефективним організатором сучасних систем зв’язку. Саме організатором, який здатен нав’язати своє бачення бойовим командирам.

Треба також ефективно збирати й обробляти досвід та проблеми експлуатації. І робити це не з-під палки, як у нас люблять

Ще потрібно вже зараз думати, якою буде система військового зв’язку завтра. І все це, не відволікаючись від власне бойових завдань.

 

Джерело:http://texty.org.ua/

При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

Cтатті

Техніка війни № 106. Лазерні «війни». Варта Новатор (ВІДЕО)

Published

on

Військове TV у свіжому випуску програми “Техніка війни” :

– Прибуток Росії за зброю та Disney за мультфільми
– Лазерні імітатори бою: LaserTag, «Безстрашний», «Пильний», «Miles-2000», “Saab BT-46”, “BT-47”
– БМ Оплот у Strong Europe Tank Challenge-2018
– Держоборонзамовлення 2018-2020. ПТРК, БПАК, FGM-148 Javelin
– Порошенко і «Вільха». Гіперзвукова ракета КБ Південне. Випробування ракети 5В27Д-М2 на С-125М Печора від КБ Луч та Радіонікс
– Нова бойова машина «Дана». Інженерна група «Арей». Партія БТР «Дозор-Б» для ЗСУ
– Поправки мін оборони щодо нагородних відзнак «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя»
– Станцію СВПП-12 передали для випробувань Нацгвардії
– Нові чоботи Саломон Гардіан. Нановолокно краще за кевлар
– Гібрид AK і Glock. В’єтнам виробляє снайперку ОСВ-96 «Зломщик». Magpul Pro-700
– Виробництво Mowag Piranha V для Румунії
– USS Wasp для F-35B для Японії. Третій авіаносець для ВМС Індії
– Гелікоптери MUH-1, UH-60M Black Hawk
– F-16 США у Естонії. Chengdu J-20 вперше на навчанні. Безпілотний літак від Boeing
– Тест-драйв бронемашини Варта Новатор. Ford F550. Українська бронетехніка. Національна гвардія. Сили спеціальних операцій ЗСУ. Барс-8, Краз Спартан

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Сьогодні День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Published

on

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та  93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Continue Reading

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!