Зв'яжіться з нами

Історія

Дипломатичні та військові штрихи козацької політики – Іван Виговський

Опубліковано

на

6 листопада 1657 року у Корсуні за присутності послів Швеції, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Трансильванії, Молдови відбулась козацька рада, на якій було затверджено обрання Івана Виговського гетьманом та ратифіковано угоду про українсько-шведський військово-політичний союз, за умовами якої король Карл Х Густав Віттельсбах зобов’язувався домагатися визнання Річчю Посполитою незалежності Гетьманщини.

Іван Остапович Виговський народився близько 1608 року на Київщині у сім’ї православного релігійного діяча із шляхетського роду Лучичів-Виговських. Освіту здобув, імовірно, в Києво-Братському колегіумі, по закінченні якого працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Військову службу розпочав у 1632 році в регулярному війську Речі Посполитої, у складі якого брав участь у походах проти турок і татар і дослужився до звання ротмістра. У 1638 році Виговський став писарем при комісарі Речі Посполитої над реєстровим Військом Запорозьким, завдяки чому познайомився із його генеральним писарем Богданом Хмельницьким.
У 1648 році Виговський у складі польськогої армії під командуванням Стефана Потоцького брав участь у битві під Жовтими Водами проти козацько-татарських військ, під час якої попав у полон до татар, з котрого був викуплений Хмельницьким у хана Іслам-Гірея III, перейшов до нього на службу і в якості особистого писаря уже в жовтні 1648 року брав участь в облозі Львова, а в листопаді очолював козацьке посольство до трансільванського князя Дьордя II Ракоці. У 1649 році Виговський став генеральним писарем війська Запорозького і його стараннями ця посада набула другого після гетьмана значення, а Генеральний секретаріат став важливою внутрішньо- і зовнішньополітичною структурою з розгалуженою мережею інформаторів не лише в Гетьманщині, але й в Речі Посполитій, Чехії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, Молдові та придунайських державах.
Іван Виговський брав участь у всіх військових кампаніях Хмельницького, битвах під Берестечком, Батогом та Жванцем і був серед найактивніших прихильників військово-політичного союзу з Московією, укладеного в 1654 році. Наступні два роки він проводив енергійну дипломатичну діяльність зі створення антипольської коаліції, внаслідок чого було укладено союз зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом, а українські козаки брали участь у взятті Варшави і Кракова під час т. зв. «Шведського потопу» 1655-57 років.
Прижиттєвий портрет Івана Виговського

Прижиттєвий портрет Івана Виговського
Виконуючи волю Богдана Хмельницького, по його смерті в серпні 1657 року козацька старшина обрала гетьманом його 18-літнього сина Юрія. Проте вже 2 вересня рада козацької старшини в Чигирині усунула його від влади, постановивши обрати гетьманом генерального писара Івана Виговського, що було підтверджене 6 листопада на Корсунській раді за присутності послів Швеції, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Семигорода та Молдови. На ній також було підтверджено угоду, підписану 25 жовтня 1657 року в Корсуні, про українсько-шведський військово-політичний союз та ухвалено рішення про поновлення союзних відносини з Кримським ханством і Османською імперією.
Івану Виговському у спадщину дісталось загострення стосунків з Москвою, особливо після укладення нею в 1656 році сепаратного миру з Польщею і посилення її втручання в українські внутрішні справи, коли влітку 1658 року до України увійшло стотисячне військо на чолі з білгородським воєводою Григорієм Ромодановським, під тиском якого наказним гетьманом було проголошено уманського полковника Івана Безпалого. Це спонукало Виговського до пошуку компромісів з Польщею і підписання в 1658 році Гадяцької угоди про утворення у Речі Посполитій третьої складової частини федерації – Великого Князівства Руського у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств.
Незважаючи на те, що вона не була ратифікована польським сеймом, а війська Виговського 7 липня 1659 року завдали нищівної поразки московській армії у Конотопській битві, антигетьманське повстання на Запоріжжі полковника Мартина Пушкаря та кошового отамана Якова Барабаша, підтримане селянською біднотою під проводом полковника Івана Іскри на Полтавщині, змусило Виговського 11 вересня 1659 року скласти булаву. Вже за місяць обраний гетьманом Юрій Хмельницький підписав Переяславські статті, що перетворювали Україну на автономну одиницю у складі Московського царства.
Після втрати влади Виговський переїхав на Поділля, був сенатором Речі Посполитої та Київським воєводою і після зречення Юрія Хмельницького в 1662 році здійснив спробу повернути гетьманство, однак зазнав невдачі, підтримав антипольське повстання на Правобережжі, за що був заарештований, позбавлений всіх прав та привілеїв і в 1664 році розстріляний без суду і слідства за наказом свого зятя гетьмана Павла Тетері.
Автор: Володимир Лук’янюк

Історія України складна і неоднозначна. Інакше як пояснити той факт, що у Полтаві Червонозоряна вулиця була перейменована на честь гетьмана Івана Виговського, який у 1658 році зруйнував це місто під час придушення повстання полковника під проводом Мартина Пушкаря. З іншого боку саме Виговський розбудував інституції тогочасної української держави – Війська Запорозького. Він зумів організувати ефективну роботу Генеральної канцелярії, курував дипломатією Гетьманщини, був покровителем козацької розвідки та боровся за незалежність козацької держави, хоча й починав кар’єру у армії Речі Посполитої.

Дилема

Політик має бути освіченим. І не важливо, в який історичний час він працює. Освіту, знання та ерудованість потрібні кожному управлінцю. Іван Виговський знав українську, російську, церковнослов’янську, польську, латинську мову, володів каліграфічним письмом. У Літописі Самійла Величка навіть вказано, що майбутній гарант Війська Запорозького був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах».

Всі ці вміння й навички вочевидь дозволили Виговському розпочати вдалу кар’єру у сфері оборони Речі Посполитої. Його призначають ротмістром кварцяного війська – армії, яку утримували за прибутки короля і використовували переважно для охорони державних кордонів та придушення народних повстань.

У період правління королі Владислава IV (1632-1648), герой нашої оповіді відзначився у боротьбі проти Турецької агресії. Далі служив писарем у Яцека Шемберка – комісара Речі Посполитої у справах Війська Запорозького.

Ось так і підіймався Іван Виговський по кар’єрній драбині, а ж поки чорна хмара козацької революції не накрила Річ Посполиту. У 1648 році Богдан Хмельницький підняв грандіозне повстання, результатом якого стала поява на карті Європи нової держави – Війська Запорозького.

22

Коли розпочалася революція, Виговський мусив обирати, з ким же йому бути. З одного боку він – православний шляхтич. Можна підтримати своїх одновірців, і стати на бік Хмельницького. Але ж Богдан та козаки воюють проти влади Речі Посполитої, яка дає йому роботу, престижну посаду, зарплатню.

У цій дилемі Виговському допомогли розібратися татари.

Бій під Жовтими Водами

16 травня 1648 року. Неподалік Жовтих Вод, у Княжих байраках козацько-селянська армада Хмельницького січе вояків коронного гетьмана Миколая Потоцького. Іван Виговський гарцює на коні та як може, відбивається від козацьких шабель. Але в один момент козак вбиває коня і ротмістр змушений битися пішо. Все закінчується пораненням, втратою крові та свідомості. Коли Виговський прийшов до тями, він уже був не військових чиновником Речі Посполитої, а живим товаром. Один із козаків, який взяв Виговського в полон намагався продати писаря татарам. Як розгорталися подальші події, пише історик Юрій Мицик:

 – Виговський втік з полону, але його спіймав інший запоро­жець і знов продав за поганенького коня уже іншому татарину. Виговський втік і цього разу з неволі, але знову був спійманий і переданий самому ханові Іслам – Гірею ІІІ очевидно вже після Корсунської битви (26. V. 1648 р.). Богдан Хмельницький обміняв його на якогось полоненого і він був прикутий до гармати, певний час знаходився в ув’язненні (28). Гетьман порозумівся з бранцем і той дав тоді йому присягу вірно служити і додержав свого слова.

 

Повелитель Генеральної Канцелярії та контррозвідки

У російській мові існує такий вислів «из грязи в князи». Щось подібне сталося із Виговським. Перейшовши з рангу брудного полоненого у ранг службовця Хмельницького, пан Іван швидко береться за роботу і незабаром показує перші серйозні результати: розростається генеральна військова канцелярія, яку він очолює. Ця установа і приймає всі найважливіші політичні рішення, веде переговори з іноземними посольствами. А міжнародне визнання – це важлива умова існування будь-якої держави.

Відомий історик Іван Крип’якевич відзначив, що Виговський «організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство, як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах…».

33

Крім того, історики вважають Виговський займався організацією розвідки та контррозвідки у Війську Запорозькому. Його агенти працювали у Стамбулі, Варшаві, у Львові, Кам’янці-Подільському, Перемишлі, Кракові, Варшаві, Відні, Брно та інших містах, співпрацювали з шведськими й трансільванськими розвідниками на території Речі Посполитої, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, країн Балканського півострова.

Виконував Іван Виговський і дуже делікатні справи нової козацької держави. Оскільки міжнародні відносини того часу – це не тільки дипломатичні місії, переговори, а ще й  – династичні шлюби, то герою нашої оповіді довелося брати участь у весільних церемоніях.

Так, він супроводжував весільний ескорт Тимоша Хмельницького, який їхав одружуватися з донькою молдавського господаря Василя Лупула. Саме так Військо Запорозьке хотіло закріпити міжнародні стосунки з Молдовою.

Та все ж вирішальним моментом у долі Гетьманщини та самого Івана Виговського став 1654 рік. Перед тим, як козаки уклали Переяславську угоду з Москвою, Виговський налагоджував  активне листування з царським урядом, московським патріархом Никоном, зустрічається з послами Московії. Всі ці старання Виговського закінчуються підписанням Переяславської угоди. Але Москва звела всі потуги козацького канцлера нанівець. Як пише історик Юрій Мицик, мало того, що договір був недосконалим, та ще й Москва його порушила. Суть в тому, що Цар мусив захищати Гетьманщину від Речі Посполитої. Спочатку все було добре. Армія Хмельницького очистила від майже всю Західну Україну. Війська московитів та козаків дійшли до Любліна.

Та все ж Москва зрадила Гетьманщину. Цар підписав сепаратне перемир’я з Річчю Посполитою у Вільні. Дипломат Виговський почав шукати нових союзників на зовнішньополітичній арені, і точити ніж на Москву.

Гадяцький Пакт

Новим-старим союзником Війська Запорозького стає Річ Посполита. Тепер Виговський уже в якості Гетьмана підписує договір, за яким Гетьманщина під назвою «Велике князівство Руське» входить до союзу з Польщею та Литвою.

Але умови цього входження були дуже обмеженими для держави Виговського, порівняно з тим, що Військо Запорозьке мало раніше.

Зрозуміло, що частина суспільства Гетьманщини цей договір не сприйняла. Рани, завдані війною з Поляками ще не загоїлися, і Москва ще не встигла наробити лиха тогочасним українцям. От і почалися повстання проти Гадяцького Пакту.

44

Виговський змушений приборкувати повстання на самому Запоріжжі. Бунтує також і Полтава. Полковник Мартин Пушкар – один із лідерів антигетьманської опозиції. По-суті починається громадянська війна. Два тижні війська Виговського не могли взяти Полтаву,  та врешті-решт з допомогою татар Полтава була зруйнована і спалена вщент.

А далі у справи втрутилася Москва.

 Той день, коли Москва лишилася без армії

50-тисячне військо під керівництво воєводи Трубєцького вирушило з Московщини, аби повернути Гетьманщину під владу Царя. Виговський мав у своєму розпорядженні 30 тисяч козаків, як і велів Гадяцький трактат.

55

Війська Трубєцкого взяли в облогу Конотоп, який героїчно захищав козацький полковник  Григорій Гуляницький. Та недалеко від Конотопа Виговський з єднався з армією кримського хана. Москвичі про це не знали. Вони думали, що кримчаків не буде. Більше того: татари вирішили не вступати в бій одразу, а заховатися у засідці і вискочити у потрібний момент зненацька.

Одні частина козаків активно рила окопи, в то час як інша діяла за «методом Сагайдачного» – швидкі рейди навколо Конотопа блокували діяльність московських розвідників та фуражирів.

66

Трубєцкой подумав, що у Виговського є тільки кіннота ,і то в малій кількості. Він не знав про татар і аж ніяк не думав, що козацька піхота вже серйозно окопалася і готова палити по московській піхоті з рушниць та гармат.

 – Кавалерія під проводом князів Ромодановського, Львова і Пожарського рушила на козаків-розвідників, які давали бій і відступали, заманюючи воєвод до позицій піхоти і водночас відрізаючи їм шлях до відступу в табір. Як наслідок, москвини напоролися на українські окопи. Зав язався жорстокий бій,  – пише дослідник тих подій Максим Дорошенко.

 

І ось прийшов час вирішального маневру. Козаки почали давати на п’яту, московці за ними погналися і напоролися на окопи, де на них чекав смачний рушничний вогонь та гарматні залпи.

Після цього обстрілу ошелешених вояків Москви на них ще й татари наскочили. Підсумок для Москви був більш ніж фатальний: у полон потрапили двоє з п’яти воєвод Трубецького – князі Пожарський і Львов. На полі бою загинуло понад 240 московських дворян, майже 2 000 городових дворян, близько 1000 елітних найманців тощо. Загальні втрати Трубецького – 4 769 чоловік убитими й полоненими. Втрати союзників були меншими – до 2 500 вояків, – але виразно демонстрували, наскільки важкою й кривавою виявилася здобута перемога. Армія Трубецького під час відступу втратила щонайменше 2 000 чоловік убитими й біля 5 000 пораненими; козаки й татари – близько 6 000 вбитими.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: http://www.jnsm.com.ua/https://tribuna.pl.ua/news/

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending