Connect with us

Cтатті

ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ ГРУДНЯ

Published

on

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за грудень 2016 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Про полеглих Героїв вересня читайте тут. Про  Героїв, загиблих у жовтні читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада тут.

ВСТУП

Десятки, сотні, тисячі імен, табличок, хрестів. А під кожним з тих хрестів лежить солдат, який за наш спокій віддав найдорожче, що мав – своє життя.


А ще “тимчасово неопізнаний захисник України” на Краснопіллі та в Кушугумі.

А ще 10-річні діти з поглядами старців.

А ще 20-річні вдови з сивим волоссям, згризені руки, губи та подушки.

І виття, люте, до кісток пронизуюче жіноче виття на подвір’ях, кладовищах та у спорожнілих квартирах.

І сльози, що мовчки збігають по щоках чоловіків у військовій формі, які, граючи желваками, щосили намагаються зберегти спокійне обличчя перед тілами своїх побратимів.

Хлопців, про яких написано у цій статті, вже поховали. Солдатів та сержантів, слюсарів та машиністів, бізнесменів та трактористів, простих українськіх чоловіків, яких вирвала з їхніх місць та відправила на небо ця війна.

Подумайте про них. Згадайте їх. Згадайте їх всіх. Вони того варті. Покладіть згадку про цих людей в одну з тисяч шухлядок, з яких складається ваша пам’ять, і ніколи не закривайте її.

Вони кров’ю заплатили за всі наші борги.

Ми ходимо, сміємося, плачемо, народжуємо дітей, працюємо, спимо, читаємо, стискаємо руки своїх коханих.

Саме для цього вони і повинні були стискати свій автомат.

лукаш

1. Олександр Анатолійович Лукаш (позивний Лука) народився 08.05.1965 року в селі Біленченківка Гадяцького району Полтавської області.

Після 8 класів школи вступив до Гадяцького професійного училища, де отримав фах “тракторист – меліоратор”. У 1983-1985 роках служив строкову на полігоні “Десна” у 300-му навчальному танковому полку сержантом -інструктором, навчав водіїв танків, яких потім одразу відправляли до Афганістану. Дуже добре навчав, багато хто з його випускників виживали в Афгані лише завдяки знанням, що їх отримали від Олександра.

Після армії почав працювати у локомотивному депо “Полтава”, отримав фах “помічник машиніста”, їздив на пасажирських, а згодом і товарних составах. Там і трапився випадок, який прогремів на всю країну.

У кінці 80-х років Олександр Анаталійович працював на потязі “Полтава – Київ”. Одного разу в районі міста Лубни бригада машиністів запобігла великій залізничній аварії, коли вчасно помітила, що на колії розібрані стики рельсів, та миттєво зреагувала, вдаривши по гальмах. З колії зійшов лише тепловоз та декілька вагонів, обійшлося без жертв, а Луку нагородили державною грошовою винагородою.

Він ніколи не ховався, і коли 09.08.2014 року йому подзвонили з військкомату, то вже через годину Олександр Анаталійович їхав на навчальний полігон “Десна”. У листопаді був зарахований до 16-го окремого мотопіхотного батальйону, який був прикомандирований до 92-ї окремої механізованої бригади. З вересня по листопад перебував на кордоні з Придністров’ям, на підсиленні блокпостів.

02.12.2014 його батальйон був доправлений до Щастя, у якому він перебував до 08.03.2015, коли відділення, у якому служив Олександр, було поставлене на охорону складів у місті Сватовому.

У травні 2015-го Олександра було перекинуто до Донецької області, службу ніс у селі Курдюмівка та Зайцевому, вже у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

03.09.2015 року відбулася демобілізація, а вже у лютому 2016-го він підписав із ЗСУ контракт. Знову навчання у Десні, у червні Лука був відправлений до Луганської області, а через місяць вийшов на ротацію, на полігон у Башкірівці, біля Чугуєва, а згодом – на полігон у селі Гончарівське. Восени знову переведений до зони війни.

Сержант, командир зенітно -ракетної самохідної установки 4-го відділення зенітно -артилерійського взводу 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 1 грудня біля села Красногорівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок мінно- вибухової травми, отриманої під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 4 грудня на Алеї Слави у Полтаві. У нього залишились батько, сестра, дружина та син.

покидченко

2. Михайло Юрійович Покидченко (позивні Малий, Сотник та Ртуть) народився 14.11.1989 року у місті Мукачеві Закарпатської області.

2008 року закінчив 9 класів школи- інтернату, потім вступив до ліцею на юридичний факультет, де навчався до 2012 року. Працював спочатку оператором на телеканалі “М-студіо”, а згодом переїхав до Рахова, де отримав роботу на складі супермаркета “Ду-Мен”.

Він завжди був веселим та життєрадісним, знав, як підтримати людину, як підбадьорити, підняти настрій, ніколи не сумував, а зі всього поганого міг зробити гарне та добре. Малий захоплювався книжками, татуюванням, вовками та мріяв стати Воїном.

А потім на Майдані загриміли барабани, по залізу застукали арматури, а потім Майдан розквітнув вогнем та відблисками на сталевих щитах силовиків. І Малий рвонув туди, де писалася історія.

У січні 2014 року Михайло прийшов до ПС. Був у підрозділі “Засіка”, ходив на нічні патрулювання і завжди був ініціативним та нічого не боявся. Під час штурму 18 лютого його разом з групою притиснули спочатку до Укрдому, потім до Профспілок, де біля нього розірвалася світлошумова граната і він знепритомнів.

Він брав участь у підпаленні БТРу, він брав участь у страшних боях на Грушевського, він ішов на передову першим, а повертався останнім. Невтомний воїн знесиленої закривавленої країни.

Михайло захоплювавася своєю донечкою та війною. Про них він міг говорити годинами. Заради донечки він готовий був на все, аби тільки забезпечити своїй валькірії (як він її називав) щасливе та безтурботне життя.

Одразу після початку війни, Малий вирушив на захист рідної землі. Служив у 2-їй штурмовій роті 5-го батальйона ДУК ПС. Невисокого зросту хлопчина, якого побратими поміж собою називали “закарпутець”. Воював у Пісках та Водяному, був у службі безпеки, на його рахунку багато успішних та небезпечних завдань.

Після повернення додому Михайло побачив, що корупція ніде не поділася, що народ живе у злиднях, що роботи немає, грошей немає, перспектив немає.

І Малий повернувся назад, у травні 2016 року підписавши із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець, помічник гранатометника 3-го взводу 3-ї роти 15-го батальйону 128-ї окремої гірсько- піхотної бригади.

Загинув 5 грудня об 11.00 в районі села Опитного Ясинуватського району Донецької області від кулі снайпера, який працював під прикриттям ДШК.

Похований 9 грудня на Алеї Слави у рідному Мукачеві. Залишилися батьки, брат, сестра, дружина та дві маленькі доньки.

клименко

3. Віктор Миколайович Клименко народився 1 5.02.1978 року у селі Варварівка Вовчанського району Харківської області. Останнім часом мешкав у Харкові.

Після закінчення сільської школи вступив до вищого професійного училища у Старому Салтові, де отримав фах водія. Після цього хлопця призвали на строкову службу, з якої він повернувся наприкінці 1997 року.

Працював спочатку у прикордонній службі, потім водієм у рідному селі, де мав власне господарство, яке тримав у повному порядку, не цураючись важкої роботи. Зустрів дівчину, з якою почав жити цивільним шлюбом. Разом з нею та дітьми Віктор Миколайович згодом виїхав до Харкова, де теж працював водієм.

Кажуть, скромність прикрашає людину. У такому випадку, Віктор був претендентом на призові місця за цією рисою характера, адже можна прожити все життя та не зустріти такої скромної, спокійної та виваженої людини, як він.

11.05.2015 року чоловіка призвали за мобілізацією, і після навчального полігону він був відправлений на несення бойової служби у складі прикордонних військ до Станиці Луганської.

Демобілізувавшись у червні цього року, Віктор Миколайович довго не думав, та у липні підписав із ЗСУ контракт на півроку.

Старший солдат, старший водій – гранатометник 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Усе його життя було пов’язане з автівками, це була його стихія, яку він любив та якою захоплювався. Це було не просто хобі, це був вогонь пристрастної жаги до пізнання чогось нового у цій сфері, це була любов чоловіка до чотириколісної подруги, яка не заважала його головному коханню у житті – до дружини та своїх дітей.

Загинув 10 грудня у проміжок між 17.00 та 18.00 у бою біля міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в яму, де знаходився наш мінометний розрахунок.

Поховали воїна 14 грудня на цвинтарі села Варварівка. У нього залишились батько (мати померла у 2010 році), два брати, цивільна дружина та четверо дітей віком від 2 до 14 років.

лелякин

4. Андрій Володимирович Лелякін народився 08.07.1982 року у селі Друга Іванівка Барвінківського району Харківської області.

Закінчивши 9 класів школи, хлопець вступив до Барвінківського вищого професійного училища №58. Працював на будівництвах у Харкові.

Родина Андрія була для нього усім, він завжди намагався допомагати рідним, адже жили вони небагато, тому хлопець крутився, як міг, не боявся важкої праці, аби підтримати дорогих йому людей.

Батько -чорнобилець нещодавно помер, одружитися Андрій Володимирович не встиг.

14.04.2016 року він підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший навідник міномету 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Одного зимового дня він зателефонував додому та сказав матері, що їде на завдання, сказав, щоб мати не хвилювалася, що пізніше він подзвонить, бо там, куди він їде, немає зв’язку.

Це був останній раз, коли рідні чули його голос.

Загинув 10 грудня у проміжок між 17.00 та 18.00 у бою біля міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в яму, де знаходився наш мінометний розрахунок.

Поховали Андрія Володимировича 14 грудня у селі Друга Іванівка. У нього залишились мати та брат.

шоломинский

5. Володимир Васильович Шоломинський (позивний Бетмен) народився 09.04.1983 року у селі Єфремівка Первомайського району Харківської області. Мешкав у селі Семенівка, а останній рік – у Харкові.

Хлопець ріс у багатодітній родині, в якій було 6 дітей, що не завадило йому закінчити з відзнакою 9 класів Єфремівської середньої школи. Вступив до вищого професійного училища №29 міста Первомайськ.

Працював на млині у ТОВ “АГРО UA” (на той час ТОВ “Більшовик”), потім різноробочим та вантажником.

Володимир Васильович був дуже цікавою людиною з розвинутим інтелектом та здатністю спілкуватись на будь-які теми. Ще одна його риса – він ніколи не відмовляв у допомозі, це сиділо у його серці, у його доброму та мужньому серці справжнього чоловіка.

Риболовля, читання та малювання були його улюбленими справами під час відпочинку.

Наприкінці січня 2015 року його призвали за мобілізацією, і повернувся Володимир додому у квітні цього року. А вже у травні дружина народила йому донечку, з якою він встиг побавитись зовсім небагато.

У липні 2016 року чоловік підписав із ЗСУ піврічний контракт.

Солдат, командир міномету 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 грудня у проміжок між 17.00 та 18.00 біля міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області за таких обставин.

Мінометний розрахунок, у якому служив Володимир, знаходився на кордоні з Харківською областю. Коли почався потужний обстріл наших позицій на передовій, мінометники отримали наказ їхати на допомогу.

Коли прибули на місце, командир зорієнтував міномет і вирушив на КСП (спостережний пункт), звідки передав координати. Бійці встановили точки наведення, пішла команда “Міна в ствол”. Після цього треба було підкоригувати наведення.

Володимир тільки отримав наказ, як одразу в яму, де знаходився міномет, влучила ворожа 120-мм міна, від розриву якої здетонувала й наша міна у каналі ствола міномета.

Бетмен прийняв усі осколки на себе, прикривши своїм тілом молодшого сержанта, якого відкинуло вибуховою хвилею, та який один вижив з чотирьох наших бійців.

Поховали Володимира Васильовича 13 грудня у селі Єфремівка на цвинтарі, де лежать його брат та сестра. У Героя залишились батьки, дві сестри, брат, дружина та піврічна донечка.

радивилов

6. Роман Юрійович Радивілов (позивний Гюрза) народився 14.02.1984 у місті Дергачі Харківської області.

У жовтні 2014 року він прибув до селища Піски у складі 4-го взводу 2-ї штурмової роти ДУК ПС, де брав участь у бойових діях до лютого 2015 року.

Потім Правий сектор вивели з Пісків, і Роман перебував на навчально- патріотичній базі “Сокіл”.

Повернувся у зону війни у липні 2015 року, у складі 1-го розвідвідділу ДУК ПС перебував у Новогнатівці, брав участь у бою 10 серпня під Старогнатівкою, у тому самому бою, у якому загинув Віталій (Кекс) Тіліженко.

Після повернення додому, Роман Юрійович брав активну участь в громадських акціях, був активістом ГО “Деркачівська альтернатива” та руху “Вільні люди”.

Восени цього року Гюрза знову повернувся на війну.

Солдат, гранатометник 3-го відділення 2-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Він був хоробрим, з міцним духом вояком, справжнім побратимом. Коли Гюрза ще був у Пісках, на одній позиції воїни зберігали наш прапор, а Роман подарував його волонтерам, які постійно їздили до них, незважаючи на небезпеку. Він залишився, той прапор, якого торкалися руки чоловіка, що кров’ю заплатив за спокій своєї країни.

Загинув 18 грудня вранці на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.

Похований 22 грудня у рідному місті Дергачі. У нього залишились мати та дівчина.

клименко

7. Дмитро Васильович Клименко (позивний Санич) народився 18.07.1980 року у селі Кам’янка Каховського району Херсонської області.

Починаючи з березня 2015 року воював у складі ПС у Пісках, потім їх вивели звідти, і з середини літа Дмитро підписав контракт із ЗСУ. Служив кулементником розвідвзводу 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Одразу доровільно погодився нести службу на одній з найнебезпечніших ділянок – на шахті Бутівка, де перебував до лютого 2016 року.

Людина з неймовірним почуттям гумору, доброю душею та золотими руками. А як він радів мотоциклу, коли купив його у когось з місцевих, але та радість була нічим порівняно з тим, що він відчув, коли побачив акумулятора, який йому на Різдво 2016 року привезли волонтери. Одразу почав ганяти на мотоциклі по снігу, щасливий, як мала дитинка.

Пишу, а сльози навертаються.

Восени цього року Дмитро Васильович підписав підписав із ЗСУ новий контракт.

Солдат, командир бойової машини, командир 3-го відділення 3-го взводу, 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.

Похований 22 грудня у рідному селі. У нього залишились мати, брат, сестра і донька.

широков

8. Андрій Вікторович Широков (позивний Сім’янин) народився 12.04.1970 року у місті Мирноград (до 2016 року – Димитров) Донецької області. 30 років тому родина переїхала до Дніпра.

Після закінчення школи №132, вступив до технікуму залізничого транспорту, де здобув фах “електрик, машиніст електропотягу”. Строкову службу проходив у Німеччині.

Працював будівельником у “Метробуді”, сервісним майстром з ремонту медичного обладнання (1 рік), приватним підприємцем (сфера торгівлі), а також Андрій Вікторович дуже мріяв стати далекобійником, придбав 20-тонну фуру, з 2004 року почав займатися перевезеннями.

Все по дому робив сам, золотих рук чоловік, здібний, талановитий, вмів гарно працювати з деревом, а вже коли йшла війна, одного разу, повернувшись додому, власноруч зварив станину для свого кулемета, щоб було зручніше поратися зі зброєю.

Сім’янин дуже добре плавав, мріяв стати професійним пловцем.

Влітку 2014 року Андрій записався у Правий сектор та вирушив на навчальний полігон у Десні, звідки у вересні, у складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС, поїхав обороняти Піски, а на початку жовтня – Донецький аеропорт. Також воював на шахті Бутівка та на Світлодарській дузі.

Навесні 2015 року Андрія Вікторовича було поранено, літо він провів у госпіталі. Назад повернувся восени. Отримав відзнаку “За оборону Донецького аерепорту”.

30.07.2016 року чоловік підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, снайпер 1-ї штурмової роти “Вовки Подолянина” (ДУК ПС) 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції.

Поховали Героя 25 грудня біля селища Ясне, в передмісті Дніпра. В нього залишились дружина та п’ятеро дітей: дві доньки, син та двоє усиновлених синів.

яровой

9. Микита Олександрович Яровий (позивний Шайтан) народився 02.02.1995 року у селищі міського типу Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області.

Закінчив Новомосковський колегіум №11, потім вступив до Національної Академії Сухопутних Військ ім. Петра Сагайдачного у Львові.

Військовим Микита забажав стати, коли навчався у 9 класі, хоча його вчитель із захисту Вітчизни, підполковник, щиро вірив, що хлопець ним не буде, а якщо і вступить до Академії, то вилетить. Микита довів зворотнє, у майбутньому ставши одним з найкращих молодих офіцерів.

Ним дуже пишалася його мати, своїм сином, який мав дещо екзотичний вигляд через те, що вона була кореянкою, а батько – українцем. Дівчата дуже любили цього юнака, який ще до всього того мав творчі таланти – співав, грав на гітарі, брав у часть у шкільних танцях (мати в нього хореограф).

Микита Олександрович завжди був позитивним і з почуттям гумору, дуже цілеспрямованим і активним. Після закінчення Академії за прискореним курсом, він підписав із ЗСУ контракт та у квітні 2016 року був доправлений на війну.

Лейтенант, командир 3-ї роти 1-го батальйону 54 окремої механізованої бригади.

Він був адекватним, серйозним та справжнім командиром, а якщо враховувати вік, то це була надія та перспектива нашої армії. Командував ВОПом, який знаходився прямо перед “кікіморою” (ворожим опорником).

Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції. Його тіло не могли забрати з поля бою через шквальний вогонь, потім його забрала ворожа сторона.

Тільки через тиждень тіло цього хлопця було передане нашим.

Похований 27 грудня у Меліоративному. У нього залишились мати, молодший брат та вагітна наречена, з якою Герой планував одружитися у січні.

байбуз

10. Андрій В’ячеславович Байбуз (позивний Ефа) народився 16.08.1975 року у Херсоні.

Після закінчення школи вступив до мореходного училища у Санкт -Петербурзі, де отримав фах “судовий механік”.

До війни працював в охоронній службі “Кобра”. Захоплювався історією та літературою. Був інструктором з бойової підготовки у 12-му запасному батальйоні ДУК ПС.

Дуже серйозний та виважений, спокійний, Андрій не любив конфліктувати та з’ясовувати стосунки, але, якщо потрібно було заради справи – говорив те, що думав, незважаючи на звання опонентів. Не боявся казати командирам, що вони помиляються.

Його постійна фраза в таких випадках: “Мені ніхто і ніколи не буде вказувати яким шляхом іти, тому що можуть зрадити навіть свої”.

І він мав повне право таке казати – мав холодну голову на плечах, знав, як діяти. В кожній бойовій операції сам зважував ризики та пріорітети. Тисячу раз подумає наодинці, перш ніж діяти, а потім завжди йшов до команди і питав думки своїх побратимім. Завжди з ними радився, підказував та допомагав.

Бойовий шлях Андрія В’ячеславовича вражає – Краматорськ, Мар’їнка, ДАП, Авдіївка, Дебальцеве, Бутівка (де він був нагороджений Лицарським Хрестом) та Світлодарська дуга.

Спочатку служив у 80-й окремій десантно –штурмовій бригаді, згодом підрозділ було змінено.

Солдат, помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки ворога на наші позиції. Ефа встиг зателефонувати матері та сказати, що командира вбито, а у нього прострілені обидві ноги (одна у стегно, інша – у гомілку), потім зв’язок обірвався.

Поховали Героя 28 грудня у Херсоні. У нього залишились мати, дві сестри, дружина, донька та син, який теж воює.

стапаненко

11. Сергій Євгенович Степаненко (позивний Паштет) народився 07.04.1967 року у місті Копейськ Челябінскої області (Росія).

У ранньому віці доля кидала хлопчика по теренах тодішнього Союз у. У перший клас він пішов в Україні, у селі Озерна Білоцерківського району Київської області, згодом його родина переїхала до Казахстану і 2 та 3 класи він закінчив у селищі Амангельди Костанайської області. Потім назад до України, до Борисполя, де хлопець закінчив 8 класів і пішов працювати.

Незабаром його призвали на строкову, яку він проходив у флоті, служив на Далекому Сході, був мічманом.

1999 року, після смерті батька, чоловік разом із дружиною та донькою переїхав до села Корніївка Баришівському районі Київської області, де мешкав до самого початку війни.

Працював таксистом, дуже полюбляв природу, домашніх тварин, саджати та вирощувати дерева, читати та, як і майже всі хлопці, у дитинстві мріяв стати космонавтом. Любив також спорт, легко давав фору у підтягуванні іншим.

09.02.2015 року Сергій Євгенович підписав із ЗСУ контракт та опинився у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні “Київська Русь”. У ніч з 20 на 21 червня, в районі Попасної, він зазнав важкого поранення внаслідок підриву на міні. Почалися шпиталі, операції, довготривала реабілітація.

Але і це не зламало мужній дух, не зруйнувало міцний стрижень, який був у цьому чоловікові. Він все одно рвався назад, на захист України він путінських найманців, і тому 04.12.2016 року уклав новий контракт.

Солдат, командир відділення, гранатометник 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Загинув 18 грудня о 7.00 на Світлодарській дузі під час найпотужнішої за останній час атаки на наші позиції.

Після тривалої артпідготовки ворог пішов у наступ на наші позиції. Під час спроби прориву нашої лінії оборони, Сергій врятував багатьох побратимів, коли стріляв з АГС, відволікаючи увагу ворога на себе. Коли у нього лишалось усього два ВОГи, пролунала черга, і кулі увійшли йому в груди. Врятувати воїна шансів не було.

Похований 22 грудня у Борисполі на Алеї почесних поховань, поруч з іншими синами України, які загинули на цій війні. У нього залишилась старенька мати, дві сестри, дружина, донька та син.

андрешкив

12. Володимир Степанович Андрешків (позивний Жара) народився 16.10.1969 року у місті Бортники Жидачівського району Львівської області.

Активний учасник Майдану, брав участь в усіх протистояннях, тримав останню лінію оборони під час Ночі Апокаліпсісу з 18 на 19 лютого. Володимир ішов до кінця, знаючи, що може не вижити, але не відступив ані на крок.

Під час формування 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” вступив до його лав 04.06.2014 року. Після навчання у “Десні”, 20.08.14-го був доправлений до міста, назва якого й досі вгризається в наші серця. У Дебальцевому виходив на бойові чергування, на 150 метрів уперед від наших позицій, був, так би мовити, нашими очима та вухами, а вночі – лише вухами, тому що тоді ніяких тепловізорів ще не було.

26.12.2014 року їх вивели, і Володимир знову опинився у Десні, але ненадовго. У січні 2015-го повернувся до Дебальцева, щоб пройти пекло, яке розгорнулося там тієї зими.

Демобілізувавшись у перший день літа 2015 року, став активним учасником ГО “Спілка учасників АТО Жидачівщини”, нагороджений медалями “За жертовність та любов до України” та “За оборону рідної держави”.

05.11.2016 року Володимир Степанович підписав із ЗСУ контракт та знову опинився серед своїх хлопців.

Командир відділення, командир машини піхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Загинув 19 грудня на Світлодарській дузі, в районі селища Луганське, під час артилерийського та мінометного обстрілів наших позицій.

Похований 24 у Бортниках. В нього залишились мати та троє дітей.

панасенко

13. Василь Геннадійович Панасенко (позивний Ваха) народився 14 серпня 1983 року у селі Поліське Коростенського району Житомирської області.

З 1987 року проживав в Ірпені, де закінчив школу. Навчався у Коростенському ПТАУ.

Уперше був мобілізований у травні 2014 року, потрапив до 25 окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”. Пройшов бої за Дебальцеве. У вересні цього року підписав із ЗСУ контракт та знову встав пліч-о-пліч із побратимами рідного підрозділу на захист своєї країни.

Солдат, зв’язківець 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Про нього згадують, як про дуже порядну і добру людину, з чуйними очима. Дуже ідейний та відданий, справедливий та безкомпромісний.

Загинув 19 грудня на Світлодарській Дузі, біля села Луганське Донецької області, внаслідок поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 22 грудні у місті Ірпінь. Залишились дружина та 10-річна донька.

винярский

14. Олександр Анатолійович Вінярський народився 20.05.1994 року у місті Хмільник Хмільницького району Вінницької області.

Після закінчення школи вступив до професійного ліцею сфери послуг, який закінчив у 2013 році за фахом “муляр, штукатур, лицювальник-плиточник”.

Гарний друг, людина з романтичною душею, він мріяв про власний будинок, та щасливу і міцну сім’ю, а також про мирне небо над головою. Олександру природа дала доброту у великій кількості, іноді навіть він був занадто добрим. Також ще всіх дивувала його щирість та гостре відчуття справедливості.

Завжди допомагав своїй матері, знаходив роботу, щоб принести копійку та якийсь подаруночок для сестри.

На початку літа 2015 року він почав строкову службу у підрозділі ГМЗ (група матеріального забезпечення) 24-ї окремої механізованої бригади. Це був тиловий підрозділ, у якому Олександр підписав контракт і через пару тижнів перевівся у передовий підрозділ та вирушив на війну.

Солдат, командир – навідник кулеметного взводу 2-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Яким має бути захисник України? Відданий, дуже надійний, добрий хлопець, якому можна було довіритися в будь-якій ситуації, не лінивий, готовий до труднощів, сильний духом і дуже веселий, який міг би розсмішити, підбадьорити, пожартувати.

Саме такою людиною і був Саша, саме таким він запам’ятався тим, хто його знав.

Загинув 20 грудня приблизно о 20.00 в районі міста Попасна Луганської області внаслідок кульового поранення у голову під час обстрілу наших позицій.

Похований 24 грудня у Хмільнику. У нього залишились мати та дві сестри.

мамасуев

15. Роман Михайлович Мамасуєв народився 20.02.1983 року у місті Алушта (АР Крим).

9 класів закінчив у сільській школі, а 10 та 11 класи – у школі міста Василівка. Потім хлопець вступив до Василівського державного аграрного технікуму за фахом “фермерське господарство”.

Далі строкова служба, з якої він не пішов, коли настав час демобілізуватись, а залишився на понадстрокову, підписавши контракт. Служив у місті Дніпро.

У нього є батьки, але вони давно не живуть разом, тому хлопця з 4 років виховував вітчим, який і став для нього рідним батьком, якого Роман Михайлович полюбив і бачив у ньому приклад справжнього чоловіка.

Повернувся до армії у 2016 році, підписавши із ЗСУ контракт. Спочатку був доправлений до навчального центру у Старичах, де командир навчального взводу одразу призначив Романа “замком”. Призначення було суто умовним, але він відносився до цього цілком серйозно. Всі доручення виконував добросовісно, беззаперечно і вчасно, від нього ніколи не було скарг на те, що щось йому не подобається, в колективі завжди користувався повагою.

Він був у званні прапорщика, відповідно, знання і досвід служби в армії в нього були, чим він радо ділився з тими, хто підписав контракт на службу в армії вперше, або й взагалі навіть строкової служби не проходив. Звичайно що тим хлопцям було важко, але Роман завжди їм допомагав. Був і командиром, і товаришем для своїх хлопців.

30 листопада цього року Роман Михайлович прибув на війну.

Старший лейтенант, вогнеметник роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 грудня вранці біля міста Авдіївка внаслідок кульового поранення у шию.

24 грудня Героя поховали у рідному селі Велика Криниця. У нього залишились мати, вітчим, сестра, дружина та дві доньки.

рубанчиков

16. Сергій Петрович Рубанчиков (позивний Відьмак) народився 7 березня 1980 року у Києві.

Мама Сергія померла, коли він був маленьким хлопчико м, і його найріднішою людиною став молодший брат Володимир.

Захоплення його були суто чоловічими: він займався боксом та боротьбою, цікавився зброєю. Протягом останніх кількох років шукав різні способи, аби підготувати своє тіло, розум та дух до війни з московською державою, розуміючи неминучість війни з нею. Колеги пригадують, що у той час, коли вони мали дотримуватися ділового дрес-коду, навіть до офісу він приходив у одязі кольору хакі та берцях.

Ще до початку бойових дій на Сході Сергій навчився жертвувати своїм часом і цивільним життям. З 2010 року мав усталений графік: з понеділка по п’ятницю працював, щосуботи займався фізичними вправами і рукопашним боєм, а щонеділі проходив тренування в УНСО, аби одного дня гідно зустріти ворога.

Вже у травні 2014 року Сергій брав активну участь у бойових діях. У складі Добровольчого батальйону “Золоті Ворота” він виконував завдання у секторі А (Луганська область).

З квітня 2015 року служив у 131 ОРБ УНСО командиром відділення 1-го взводу 1-ї роти. Пройшов бої у районах Широкіного, Павлополя, Лебединського. Згодом він перейшов до 54 бригади: спочатку був кулеметником, а потім став командиром розвідувального відділення.

Сержант розвідвзводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Сергій завжди не просто мріяв про панування справедливості в Україні, а й активно сприяв цьому. Сміливий, безкомпромісний, цілеспрямований, у будь-якому колективі він мав беззаперечний авторитет, завжди боровся за верховенство правди. Для побратимів був не тільки справжнім командиром, а й другом.

Молодший Володимир, котрий теж на війні з самого її початку, каже, що брат ніколи не жив задля себе, ніколи ні на що не скаржився і завжди умів зберігати спокій. Сергій пройшов крізь багато важких боїв і завжди виходив з них живим, навіть коли кулі, здавалося, його не оминуть. Але не того дня.

Загинув 24 грудня на Світлодарській дузі внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу.

Похований 27 грудня на Алеї Слави Лук’янівського цвинтаря у Києві. Залишився брат та його сім`я, яку він вважав своєю.
мороз

17. Олександр Миколайович Мороз (позивний Лютий) народився 21.10. (по паспорту 25.11.) 1953 року у селі Грушівка Криничанського району Дніпропетровської області.

Після закінчення школи у Кам’янському (тоді – Дніпродзержинськ) вступив до професійного училища №22, де здобув фах “вальцовщик”. Потім строкова служба в армії, у танкових військах.

Після повернення додому, спочатку пішов працювати до органів, але через загострене почуття справедливості не міг спокійно спостерігати за протиправними діями, які відбувались в правоохоронній системі. Боровся в міру своїх сил, через що були створені такі умови, що довелось звільнитись.

Потім працював на металургійному комбинаті Кам’янського, в будівельній бригаді прокатного цеха, звідки й вийшов на пенсію за віком.

Вашою глибокою помилкою буде думати, що це була звичайна людина.

Ні. Це була велика людина. Це був справжній патріот України, веселий та життєрадісний чоловік, який по життю йшов лише з позитивом. Олександр Миколайович вирізнявся серед більшості тим, що він вірив у те, що робив, вірою в Україну та вірою у світле майбутнє.

Величезний внутрішній світ сяяв у його очах. Друг Лютий був дуже добрим та чуйним, безкомпромісним та рішучим. Він ніколи не був байдужим до чужого горя і завжди був перший, на кого можна було розраховувати в тяжкі часи, віддавав останнє, якщо було потрібно. Вивчав історію України, пишався тим, що є українцем. Знав та збирав інформацію про родове коріння. Мріяв придбати участок землі в селі Грушівка, де колись був родовий маєток прадіда. Мав поетичну натуру, писав вірші, навіть невеличкі поеми на патріотичну тематику.

Боротьбу за зміни в Україні Олександр розпочав з Майдану. Наприкінці 2013 – початку 2014 років приїздив кілька разів з Києва на місцевий Майдан в Кам’янському. Завжди усміхнений та бадьорий, надавав людям віру у перемогу.

Те, що він пішов на війну добровольцем, казати, мабуть, вже не треба. Золоті Леви, Чорна Сотня, ДУК, і до сьогодні у роті “Чорний Туман” 8-го окремого батальйону “Аратта” Української Добровольчої армії.

Загинув 26 грудня вранці в районі міста Широкіне Донецької області внаслідок підриву на розтяжці під час рятування поранених.

Похований 28 грудня у Кам’янському на Алеї Слави військового цвинтаря. У нього залишились брат, двоє синів та донька.
проводенко

18. Леонід Михайлович Проводенко (позивний Козак) народився 10.09.1963 року у селищі Михайлівка Перевальського району Луганської області. Після початку війни переїхав до міста Гостомель Київської області та перевіз сім’ю.

Закінчивши школу, Леонід почав працювати. У нього були золоті руки, тому не дивно, що знайшов він себе у будівництві. Навіть після закінчення війни планував працювати будівельником у компанії побратима, з яким вони воювали пліч о пліч. Також встиг попрацювати шахтарем.

06.09.2014 року Козак добровольцем пішов на війну. Служив у 26-й артилерійській бригаді.

Про таких, як він, кажуть – сіль землі. Він був не просто “сіллю” – одним із кращих нашого часу, він був тим, про кого б у давнину складали козацькі пісні.

Леонід Михайлович дуже любив зайняття спортом – він взагалі захоплювався усім, що могло додати здоров’я. І у нього була заповітна мрія – попасти на Хортицю та пожити так, як його предки-козаки. Здійснити її він не встиг, бо на його Луганщину прийшов ворог, і, як справжній чоловік, він взяв до рук зброю й пішов звільняти рідну землю.

Він був не тільки мужнім, відданим та досвідченим воїном, а й надзвичайно щирою та світлою людиною, і дуже радів, коли на передовій отримував дитячі малюнки.

Відслужив рік, а потім за власним бажанням 08.03.2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший сержант, командир відділення розвідвзводу 12-го окремого мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Дуже патріотичний та відповідальний. Говорив правду прямо в обличчя, всім висловлював свою позицію, що потрібно підтримувати країну та воювати за неї. У військкоматі розповідав офіцерам, як потрібно служити та захищати країну, це хтось почув і переповідав далі з повагою до Козака.

Загинув 28 грудня близько 15.00 біля селища Крута Балка Ясинуватського району Донецької області. Відкривши щільний вогонь, російські бойовики забрали його тіло. 30 грудня після тривалих перемовин тіло воїна повернули українській стороні.

Похований цей справжній українець зі Сходу 2 січня у Києві, на Лук’янівському військовому кладовищі. У Леоніда залишились дружина та дев’ятирічний син.

кабанов

19. Сергій Леонідович Кабанов (позивний Кабанчик) народився 27.05.1971 року у місті Тараща Київської області.

До початку війни останнім часом жив сам, працював у столярній майстерні. Має дорослого сина, мати живе в Італії, куди свого часу виїхала на заробітки. На початку серпня 2014 року Сергій пішов добровольцем на фронт. Одразу, не вагаючись, вирушив на захист Донецького аеропорта, потім пройшов шлях Дебальцевського котла. Був поранений у шию.

01.02.2016 року підписав із ЗСУ контракт на 5 місяців, а 01.08. його продовжив.

Сержант, старший сапер – гранатометник інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.

Один з найкращих фахівців своєї справи не тільки у підрозділі, а в усій Українській армії, Сергій Леонідович заслужив велику повагу у побратимів, це була людина з душею неймовірної доброти та щирим українським серцем.

Він жив для України та заради України, а Україна була у його серці та діях.

Загинув 28 грудня приблизно о 14.00 поблизу села Троїцьке Попаснянського району Луганської області внаслідок підриву на міні МОН – 50. Після розмінування у Троїцькому группа саперів поверталася назад і Сергій помітив міну під снігом. Він присів біля неї, встиг підняти руку, і “Монка” одразу рвонула. Під снігом була ліска.

Похований 31 грудня у місті Тараща. В нього залишились мати та син.

ПІСЛЯМОВА

Привіт, друже, проходь. Он там бліндажі з твоїми, наші барикади трохи позаду, адже ми раніше сюди потрапили. Наших тут за сотню, але ваших набагато більше. Вже майже три роки, як прибувають. А ми як прийшли усі у січні – лютому 14-го, та так і кучкуємось разом.

Як там, друже? Так я навіть зрозуміти нічого не встиг. Нам було лячно, але ми не відступали, нікуди було вже відступати. Все заволокло димом від шин, безперервний стукіт по залізу, сцена здавалося такою далекою і неважливою, нерви ледь не лопалися від виття сирен, все навколо горіло, а ми йшли в наступ. Хлопці падали і не вставали, а ми йшли. Тільки і я не дійшов до кінця, щось відкинуло мене назад, і небо, сіре небо Києва раптом стало чорним.

Ну так що там унизу, друже? Я не знаю, як так вийшло. У багатьох боях з “беркутами” брав участь, водою мене поливали при мінус п’ятнадцяти, стакан з чаєм не міг потім утримати, так трусилися руки, Маріїнське пекло пережив, там було шось страшне, багато наших полягло. Сергія знав, першого нашого тут, Олега, Віктора, он вони, тут усі, та й ти своїх побратимів зустрінеш в бліндажах. У 2014-му їх багато приходило щодня, зараз менше, але прибувають постійно.

Гаразд, розповідай тепер ти, друже. Давно я не чув звісток звідти. Ні, я в своєму селі лежу. Тут практично всі по своїх рідних краях відпочивають, крім тих, кого не знайшли. Ці по лісах та полях розкидані. Все чекають тут, не дочекаються, коли їх знайдуть, хоча шансів мало, якщо чесно, скільки часу пройшло вже.

Слухай, друже, а ми перемогли? Залишився, звичайно, син у мене. 9 цього року буде, у багатьох тут діти залишилися, сумуємо, звичайно, а…

Стій. А чого ти увесь час від відповіді ухиляєшся? Чого не хочеш розповідати про те, що там зараз? Так, я тебе дуже прошу, розкажи, я бачу, що ти не хочеш, але мені, нам усім треба знати, що відбувається зараз в країні.

Як? Що? Точно?

Зрозуміло. Все зрозуміло.

Я зараз поправлю ремінь, друг, а ти йди до наших. Йди і не озирайся. Це просто вітер подув мені прямо в очі, не звертай уваги. Тут також буває вітер, йди вже, залиш мене на хвилинку самого.

Я потім наздожену.

 Автор: Ян Осока

Джерело: http://ua.censor.net.ua/r422158

Cтатті

Чим більше Росія погрожує, тим більше стає американських винищувачів в Європі

Published

on

Воістину, вторгнення Росії в Україну пробудило в ЄС тягу до переозброєння, і ось ще одна країна готується стати в чергу за винищувачами п’ятого покоління F-35A!

Як стало відомо, в США дали згоду на продаж Бельгії єдиних в світі серійних винищувачів п’ятого покоління F35A. Всього в цю країну буде поставлено 34 високотехнологічних бойових літака. Крім того Бельгія отримає 38 двигунів F-135 Pratt & Whitney і супутніх компонентів та запчастин.

Варто відзначити, що Бельгія не перша країна Європейського Союзу, яка отримала від США “зелене світло” на придбання F-35A. Раніше “добро” на постачання отримали Норвегія, Нідерланди та навіть Данія, замислюється про модернізацію свого повітряного флоту.

Що ж, поки немаючий аналогів у світі ПАК ФА Т-50 продовжує загрожувати нікчемним F-35 і F-22 зі сторінок пропагандистських сайтів, реальні винищувачі п’ятого покоління неспішно, але впевнено окупують Європу.

zloy_odessit

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://uainfo.org/blognews/

Continue Reading

Cтатті

Самохідна артилерійська установка на шасі КрАЗ

Published

on

У 1970-ті роки на озброєння СРСР надійшли нові самохідні артилерійські установки, завдяки яким було ліквідовано відставання радянської артилерії від артилерії країн НАТО. У той же час проведені дослідження показали необхідність докорінної модернізації радянської системи ракетно-артилерійського озброєння та до початку 1980-х років були розпочаті роботи по створенню самохідних артилерійських установок наступного покоління: 2С17 — для батальйонної ланки, 2С18 — для полкової, 2С19 — для дивізійної. Всі самохідні установки традиційно базувалися на гусеничних шасі різної вагової категорії, проте в той же час увагу Міністерства оборони СРСР було звернуто на колісні САУ. Використання таких самохідних артилерійських установок на території з добре розвиненою дорожньою мережею давало істотні тактичні переваги перед гусеничними САУ (збільшувалася швидкість переміщення і з’являлася можливість швидкого відходу від вогню противника).

У 1982 році Центральний науково-дослідний інституту «Буревісник» провів НДР під найменуванням «Шасі», за результатами якої було обґрунтовано можливість створення 152-мм самохідної артилерійської установки на базі вантажного автомобіля Урал-5323. У той же час під шифром «Відкриття» велася ОКР по створенню перспективного сімейства вантажних автомобілів. В рамках цих робіт Кременчуцький автомобільний завод виготовив і випробував експериментальну вантажівку-тягач КрАЗ-3130-ЧР. У період з 1983 по 1984 рік Уральський автомобільний завод і Виробниче об’єднання «Барикади»виготовили і провели випробування експериментального зразка 152-мм самохідної гаубиці на шасі вантажного автомобіля Урал-5323, проте як базове було вибрано шасі КрАЗ-3130-ЧР. Отримані опрацювання лягли в основу ДКР під назвою «Мста-К» (індекс ГРАУ — 2С21).

Результат пошуку зображень за запитом "Мста-К"

Порівняльна таблиця ТТХ пропонованих шасі для САУ 2С21
Модель автомобіля Урал-5323 КрАЗ-6316
Основні зарактеристики
Повна вага, т 19,25 30,7
Вантажопідйомність, т 9 15
Кліренс, мм 400 370
Рухливість
Колісна формула 8×8 8×8
Потужність двигуна, к.с. 260 450
Максимальна швидкість по шосе, км/год 80 85
Контрольна витрата палива, л/100 км 40 45
Запас ходу по шосе, км 1240 1000
Брід, м 1,75 1,6

Офіційно роботи зі створення 152-мм дивізіонної самохідної колісної гаубиці були розпочаті в 1985 році відповідно до рішення Військово-промислової комісії від 14 серпня і наказом Міністерства оборонної промисловості від 30 серпня. Основні роботи велися у відділенні № 2 ЦНДІ «Буревісник» під керівництвом Л. П. Дука, розрахунки по визначенню оптимальної схеми стійкості проводилися у відділенні № 4 під керівництвом М. М. Худкова. До 1987 року був закінчений технічний проект нової самохідної гаубиці, а також виготовлений дослідний зразок на базі автомобіля КрАЗ-ЧР-3130, який отримав після доопрацювань позначення КрАЗ-6316. Однак, через необхідність суттєвого доопрацювання базового шасі для дотримання вимог, що пред’являлися Міністерством оборони до вантажівок КрАЗ-6316, Міністерство автомобільної промисловості прийшло до висновку про недоцільність подальших робіт в напрямку створення 152-мм колісних самохідних гаубиць. 17 жовтня 1987 Військово-промисловою комісією було прийнято рішення про припинення робіт по САУ 2С21 «Мста-К».

Результат пошуку зображень за запитом "Мста-К"

Опис конструкції

Шасі САУ 2С21 представляло собою вантажний автомобіль виконаний за безкапотною схемою. У передній частині САУ перебувала броньовані кабіна, створена на базі автомобіля КрАЗ-260. Основною відмінністю кабіни КрАЗ-6316 від КрАЗ-260 була відсутність моторного відсіку і оперення, а також встановлений в передній частині радіатор охолодження. За кабіною розмішався багатопаливний V-подібний 12-циліндровий дизельний двигун ЯМЗ-8425. У задній частині САУ встановлювалася броньована башта кругового обертання зі зброєю, а також відкидні опорні сошники. Всі елементи самохідної гаубиці розміщувалися на нерозрізній рамі. Ходова частина 2С21 складалася з чотирьох мостів. Всі мости ведучі, передні — керовані. Як основне озброєння використовувалася 152-мм нарізна гаубиця, уніфікована по балістичних характеристиках з гаубицею 2А64, яка встановлюється на САУ 2С19.

Оцінка машини

Порівняльна таблиця ТТХ гусеничного і колісного варіантів САУ «Мста»
2С19 2С21
Бойова маса, т 42 не більше 30,7
Тип шассі гусеничне колісне
Потужність двигуна, к.с. 780 450
Максимальна швидкість по шосе, км/год 60 85
Запас ходу по шосе, км 500 1000

У 1980-ті роки в СРСР робили спроби створення артилерійських комплексів на колісному шасі, був відкритий ряд робіт, серед яких були: 2С23 «Нона-СВК» — для батальйонної, 2С26 «Пат-К» — для полкової, 2С21 «Мста-К» — для дивізійної ланки, а також САУ 2С22 «Колба-3». Переведення самохідних артилерійських гармат з традиційного гусеничного шасі на колісне давав ряд переваг, серед яких було суттєве підвищення тактичних можливостей на театрі військових дій з добре розвиненою мережею автомобільних доріг. Завдяки істотному підвищенню швидкості переміщення по автострадах колісні САУ набагато швидше могли б виконувати поставлені завдання, а також змінювати вогневі позиції і уходити з під вогню. Незважаючи на переваги, які отримували більшість робіт по колісним САУ було закрито, однією з причин послужила невиправдана складність і тривалість адаптації та доопрацювання базових шасі під вимоги, які пред’являлися Міністерством оборони СРСР. Єдиною колісною САУ яку було прийнято на озброєння Радянської армії стало батальйонна самохідна артилерійська установка 2С23. До ідеї створення колісної САУ бригадної ланки повернулося вже Міністерство оборони Росії в ході робіт над самохідним артилерійським установками «Коаліція-СВ». Крім гусеничного варіанту також ведуться роботи і над колісною версією САУ.

Порівняльна таблиця ТТХ 2С21 з зарубіжними аналогами
СРСР СРСР 2С21 Flag of South Africa.svg ПАР G6 Чехословаччина Чехословаччина vz.77 Flag of SFR Yugoslavia.svg Югославія NORA-B
Роки розробки 1984—1987 1981—1988 1970—1977 1992
Бойова вага, т не более 30,7 36,5 29,25 30,62
Екіпаж, осіб 5 6 5 5
Калібр гармати, мм 152,4 155 152,4 155
Довжина ствола, клб. 47 45 36,7 45
Кути ВН, град −5…+75 −4…+70 −3…+50
Кути ГН, град 80 90 80
Боєкомплект, пострілів 44 40—60 36
Максимальна дальність стрільби
ОФС, км
24,7 30 18,5 29,4
Максимальна дальність стрільби
АР ОФС, км
29,06 37,5 28,23 38,9
Вага ОФС, кг 43,56 45,5 43,56
Максимальна швидкість по шосе, км/год 85 90 80 80
Запас ходу по шосе, км 1000 400 600 500

Крім СРСР, тема дивізійно-армійських артилерійських комплексів на колісному шасі опрацьовувалася і в інших країнах-членах Варшавського договору. У Чехословаччині на базі вантажного автомобіля Tatra T815 була розроблена 152-мм самохідна гармата-гаубиця vz.77 «Дана». На озброєння Чехословаччини vz. 77 була прийнята в 1977 році, а з 1981 року було розпочато її серійне виробництво. САУ мала масивну броньовану башту з озброєнням, встановлену в середній частині броньованого колісного шасі. Для стійкої стрільби САУ vz. 77 обладнана відкидними сошниками. Основним озброєнням є 152-мм гармата-гаубиця з балістикою аналогічною до гармат-гаубиць 2С3 і Д-20. Незважаючи на ряд недоліків у вигляді обмеженого кута горизонтального обстрілу, істотно більшого часу переведення з похідного в бойове положення, а також гіршої якості виготовлення, ніж у самохідної гаубиці 2С3, vz. 77 мала набагато меншу ціну і більшу мобільність. У порівнянні з 2С21 до моменту прийняття на озброєння САУ «Дана» оснащувалася гарматами із застарілою балістикою, що дозволяло вести стрільбу стандартним осколково-фугасним снарядом типу 53-ОФ-540 всього на 18,5 км (проти 24,7 у 2С21). Для vz. 77 також був розроблений активно-реактивний снаряд, який збільшив максимальну дальність стрільби до 28,23 км, пізніше була розроблена модифікація під позначенням Ondava з гарматою нової балістики і довжиною ствола у 47 калібрів, однак, далі дослідного зразка її виробництво не пішло.

Ще однією аналогічною розробкою є 155-мм самохідна гаубиця G6. Основним завданням, яке вирішували конструктора ПАР при проектуванні G6, було надання прийнятої на озброєння буксируваній гаубиці G5 мобільності на рівні бойової машини піхоти OMC «Ratel». Розробка САУ G6 велася з 1981 по 1987 роки, а з 1988 розпочато серійне виробництво. Як і аналоги, G6 є броньованим колісним шасі, на якому встановлені броньована поворотна башта з основним озброєнням. У порівнянні з самохідної гаубицею 2С21 САУ G6 володіє гарматою з кращою балістикою, що дозволяє вести стрільбу стандартними осколково-фугасними снарядами на дальності до 30 км, а снарядами з донним газогенератором до 37,5 км.

Пізніше, вже в 1990-і і 2000-і роки колісні самохідні гаубиці придбали певну популярність на ринку озброєння, так в 1992 році Югославія розробила 155-мм самохідну гаубицю NORA-B, в 1994 році французька військово-промислова компанія Giat Industries продемонструвала дослідний зразок САУ CAЕSAR. У 2000-і свої варіанти колісних 155-мм САУ були розроблені в Швеції та Ізраїлі.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://uk.wikipedia.org/wiki/

Continue Reading

Cтатті

Пенсійне забезпечення військовослужбовців США

Published

on

Пенсійне забезпечення громадян США, звільнених з дійсної військової служби, – складова частина державної системи соціального захисту військовослужбовців і один з основних елементів їх матеріального стимулювання. Американська система пенсійного забезпечення військовослужбовців є комплексною і включає власне військову пенсію, пенсію за програмою федерального соціального страхування і особисті відрахування військовослужбовців на персоналізовані пенсійні рахунки. За оцінками експертів міністерства праці США, завдяки такій схемі пенсійного забезпечення військовослужбовці в даний час являють собою найбільш соціально захищену професійну групу населення в країні.

У перелік нормативно-правових актів, що регламентують пенсійне забезпечення військовослужбовців, входять: «Звід законів США», розділ 10, «Збройні сили» (USCode, 10), «Закон про модернізацію системи пенсійного забезпечення військовослужбовців» (Uniformed Services Retirement Modernization Act of 1974), «Закон про виплати звільненим з дійсної військової служби» (Uniformed Services Retirement Benefits Act of 1979) і «Закон про реформу пенсійного забезпечення військовослужбовців» (Military Retirement Reform Act of 1986).

Крім цього, міністерством оборони щорічно готуються проекти поправок до чинних законодавчих актів щодо коригування розмірів військової пенсії у зв’язку із зростанням рівня життя в країні, інфляцією та змінами грошового утримання військовослужбовців. Після їх затвердження національним конгресом вони також набувають сили закону у формі відповідних статей бюджету міністерства оборони США (National Defense Authorization Act).

Управління фінансовими коштами і виплата військових пенсій покладені на пенсійний фонд МО (Military Retirement Fund). У нього щорічно перераховуються асигнування з бюджету Пентагону, надані на статтю «Пенсійне забезпечення військовослужбовців». У 2011 році на дану статтю було виділено 41,97 млрд. доларів, при цьому дані відрахування не зачіпають і не впливають на розмір грошового утримання військовослужбовців, а також не обкладаються податками. Крім цього, фінансове забезпечення фонду здійснюється за рахунок бюджету міністерства фінансів, яке надає відповідні кошти на управління його активами (у 2011 році – близько 900 млн доларів). За станом на початок 2010 фінансового року активи фонду становили 1460 млрд. доларів.

Вільні кошти пенсійного фонду МО інвестуються тільки в довгострокові державні цінні папери США. Управління даними засобами проводиться міністерством фінансів, а отриманий від їх вкладення прибуток повертається до фонду у відповідності з термінами погашення федеральних боргових зобов’язань. Контроль за фінансовою діяльністю фонду покладено на апарат генерального інспектора МО, контрольно-фінансове управління США, бюджетне управління конгресу і незалежне аудиторське агентство «Екьюті консалтинг» (Acuity Consulting).
Виплати військовим пенсіонерам здійснюються із коштів фонду через лічильно-фінансове управління МО США (підрозділ «Клівленд», м. Клівленд, штат Огайо) за місцем їх проживання по одному з трьох можливих пенсійних планів: Final Pay для тих, що поступили на військову службу до 8 вересня 1980 року, High-3 – для тих, що підписали контракт в період з 9 вересня 1980-го по 1 серпня 1986-го, CSB / REDUX – для тих, що поступили на військову службу після 1 серпня 1986 року.

Розміри військових пенсій за даними планами розраховуються наступним чином:
Для плану Final Pay береться за основу 50 % останнього посадового окладу; за кожний додатковий рік вислуги понад 20 років пенсія збільшується на 2,5% посадового окладу;
Для плану High-3 береться за основу 50 % середнього посадового окладу за будь-які три роки безперервної військової служби; за кожний додатковий рік вислуги понад 20 років пенсія збільшується на 2,5 % середнього посадового окладу.

Для плану CSB / REDUX береться за основу 40 % середнього посадового окладу за будь-які три роки військової служби. За кожний рік понад 20 років пенсія збільшується на 3,5 % середнього посадового окладу. Крім цього, даним планом вводиться виплата одноразової допомоги у розмірі 30 тис. доларів після 15 років військової служби в тому випадку, якщо військовослужбовець підписує контракт ще на п’ять років.

Максимальний розмір пенсії за умовами усіх планів не може перевищувати 75 проц. використовуваного для його розрахунку посадового окладу.

Крім того, американські громадяни, звільнені з дійсної військової служби, мають право на отримання пенсії за програмою федерального пенсійного страхування за накопичувальною схемою «План накопичувальних заощаджень» (Thrift Savings Plan). Проведення фінансових операцій за цією схемою регламентується статтею 401 (к) податкового кодексу США (Internal Revenue Code of 1986), а розмір пенсії розраховується на основі щомісячного утримуваного з грошового утримання військовослужбовців соціального податку (від 15 до 25 %). Виплати військовим пенсіонерам по даній федеральній програмі здійснюються через агентство соціального страхування та міністерство у справах ветеранів США.

Крім цього, військовослужбовці можуть відкривати особисті пенсійні рахунки (Individual Retirement Account) в банках, страхових компаніях, пайових інвестиційних фондах або в брокерських фірмах, що працюють на національному ринку цінних паперів. При цьому перераховуються на пенсійний рахунок грошові кошти не оподатковуються. Однак ними неможливо скористатися до 60 років, а після досягнення віку 80 років рахунок закривається в обов’язковому порядку.

Звільнення через хворобу. Так як служба в збройних силах пов’язана з високими фізичними та розумовими навантаженнями і підвищеним ризиком, особливу увагу в пенсійній системі приділено тим військовослужбовцям, які під час служби частково або повністю втратили працездатність. Право на пенсію за станом здоров’я отримують військовослужбовці з вислугою вісім і більше років, які не можуть повністю або частково виконувати свої службові обов’язки з причини фізичного або психічного захворювання. Додатковою умовою є те, що втрата працездатності не повинна бути пов’язана з умисним порушенням дисципліни, навмисною недбалістю або самовільною відлучкою військовослужбовця.

Військовослужбовці з вислугою до восьми років отримують пенсію за станом здоров’я, якщо непрацездатність стала прямим наслідком виконання службових обов’язків. Її розмір залежить від ступеня втрати працездатності, що визначається спеціальною комісією і вимірюється у відсотках. Право на отримання пенсії дає не менше ніж 30 % ступінь втрати працездатності. Стаж дійсної служби 20 і більше років дозволяє отримувати пенсію за станом здоров’я при будь-якому ступеню непрацездатності.

Розмір пенсії військовослужбовцям, звільненим з інвалідності, визначається шляхом множення основного окладу військовослужбовця на відсоток втрати ним працездатності, або з розрахунку 2,5 %  основного окладу за кожен рік служби (за вибором того, що звільняється).
Втрата працездатності може носити тимчасовий характер. У цьому випадку військовослужбовець заноситься в спеціальний реєстр тимчасово непрацездатних та один раз на півтора року проходить медичний переогляд. Через п’ять років вирішується питання про повернення в стрій, про відставку за станом здоров’я або про скорочення. Під час знаходження в реєстрі військовослужбовці отримують допомогу в розмірі не нижче 50 % свого посадового окладу.
Військовослужбовці, що вийшли у відставку за станом здоров’я, можуть отримати окрім пенсії допомогу від міністерства у справах ветеранів. Ті, хто не отримує таку допомогу, має право виключати еквівалентну їм суму з своєї податкової декларації.

Військовослужбовці, які не мають права на отримання пенсії, при звільненні за хворобою отримують вихідну допомогу, розмір якого визначається шляхом множення двомісячного основного окладу (одержуваного до моменту рішення медичної комісії) на кількість прослуженних років, але не більше 12.

Виплати військовослужбовцям після звільнення. Допомоги по безробіттю можуть виплачуватися непрацевлаштованим особам, які завершили дійсну військову службу, а також звільненим за скороченням або медичними показаннями. При цьому вони повинні бути зареєстровані на біржі праці. Розмір допомоги і термін, протягом якого вона виплачується, обчислюються виходячи з основного окладу і надбавок на момент звільнення і конкретно визначаються законодавством штату, в якому проживає колишній військовослужбовець. При цьому в більшості штатів допомога по безробіттю виплачується протягом 26 тижнів і може становити до 862 доларів на тиждень.
Відповідно до законодавства США американські громадяни, які прослужили на військовій службі не менше терміну, встановленого для курсу підготовки новобранця (180 і більше днів), і звільнені не з причини негідної поведінки, підпадають під категорію «ветеран» і отримують право на користування певними ветеранськими пільгами. Для звільнених по інвалідності мінімальні терміни служби не встановлюються.

Питаннями пільг і привілеїв ветеранів збройних сил США займається міністерство у справах ветеранів. До 15 березня 1989 вони перебували у віданні управління у справах ветеранів. Підвищення його статусу до рівня міністерства свідчить про ту значимість, яка надається в США питанням соціального забезпечення колишніх військовослужбовців. Міністерство має свої відділення на території всіх 50 штатів, в окрузі Колумбія і в Пуерто-Ріко.
В даний час в США налічується понад 27 млн. колишніх військовослужбовців і 46 млн. членів їх сімей, які в тій чи іншій мірі мають право на отримання пільг.
До числа основних пільг, передбачених американськими законами для ветеранів ЗС США, належать: виплати допомоги по інвалідності; програми професійної реабілітації, надання допомоги в отриманні освіти, психотерапевтичної допомоги ветеранам війни та допомоги у працевлаштуванні; виплати допомоги з безробіття; здійснюване на пільгових умовах медичне обслуговування ; страхування життя; надання позичок на будівництво житла; організація похорону та інші послуги. Крім цього, військові пенсіонери та члени їх сімей мають у своєму розпорядженні право безкоштовного перельоту на рейсах міністерства оборони як на території США, так і за її межами за умови наявності вільних місць.

Військові пенсіонери та члени їх сімей також мають право безкоштовного використання соціальної інфраструктури військових баз: військових готелів та кемпінгів, пільгових магазинів, центрів підтримки сім’ї та дитячих центрів, спортивних комплексів і полів для гольфу.
Для використання більшості пільг достатньо пред’явлення спеціальної «ідентифікаційної карти військового пенсіонера».

Відповідно до американського законодавства військові пенсіонери мають також істотні податкові пільги. Всі виплати, які одержуються пенсіонерами від міністерства у справах ветеранів, звільняються від сплати прибуткового податку. В їх число входять допомога для отримання освіти, підвищення кваліфікації, гранти, продовольчі виплати та пенсії по інвалідності. Крім того, крім дев’яти штатів, де відсутня регіональний прибутковий податок, 14 штатів повністю звільняють військових пенсіонерів від податків і ще 26 надають звільнення від податків тим, хто отримує військові пенсії по інвалідності.

В цілому організація пенсійного забезпечення громадян Сполучених Штатів Америки, звільнених з дійсної військової служби, сприяє високій привабливості і перспективності служби у національних збройних силах і збереженню в них найбільш підготовлених фахівців, а також сприятливо впливає на морально-психологічний стан особового складу.

М. Галкін

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. Український мілітарний портал

Continue Reading

Trending