Connect with us

Cтатті

З якою метою грантоїди відмовляють українцям у праві на виживання

Published

on

Жертву агресії переконують у тому, що вона винна не менше нападника. Адже методи ж бо у них однакові. “Чим ви відрізняєтесь від окупантів, якщо, захищаючись, також застосовуєте насильство?” Завдяки таким умовлянням жертва агресії замість того, щоб продумувати стратегії виживання, повинна почати тонути в почутті сорому і провини. Соціальні установки вчать нас, що агресія – це погано в будь-якому випадку. Але інстинкти змушують у момент небезпеки завмирати, бігти або битися. Все це теж прояв агресії, різні її форми. Ті, хто запевняють нас у тому, що в будь-якому конфлікті винні обидві сторони, просто намагаються перевести активну агресію в пасивну форму. Замість того, щоб протидіяти агресору, нам нав’язують тільки один прояв природної агресії – завмирання, нічого нероблення.

Пов’язане зображення

Директор Amnesty International Ukraine Оксана Покальчук дала велике інтерв’ю “Цензор.Нет”. Коментуючи роботу організації, Покальчук сказала, що найзначнішими результатами їхньої діяльності за минулий рік вона вважає дослідження “Тебе не існує”, в якому розповідається про “таємні в’язниці СБУ”, проведення Київ-Прайд і звіт про правову ситуацію в Криму. Бог з ним, з тим Прайдом, поговоримо про таємні в’язниці. Тим більше що, за словами голови правозахисного підрозділу, українці не зовсім розуміють специфіку роботи Amnesty International.+

 Правозахисники часто чують на свою адресу звинувачення в роботі на Москву. “Всі сторони конфлікту рівною мірою зобов’язані дотримуватися прав людини. Коли ми презентували це дослідження, то про це говорили… Але для нас дуже складним було внутрішнє питання про те, чи можемо ми робити це в пропорції 50 на 50, – адже існує небезпека того, що наші наміри витлумачать так: ми, мовляв, піддали ту сторону такому самому рівню критики”, – говорить голова правозахисної організації. Про яку таку “ту сторону” печеться Оксана Покальчук? Про Росію? – Анітрохи. Про неї жодного слова. Росія присутня як країна, яка висловила підтримку “фактичної влади ДНР і ЛНР”. Визначати постраждалу сторону не належить в до компетенції правозахисних організацій, каже Оксана Покальчук. І рекомендує всім критикам спочатку прочитати звіт, де, крім “таємних тюрем СБУ”, розказані історії в’язнів бойовиків. Ну що ж. Читаємо.

У звіті представлено рівне число випадків незаконного утримання мирних жителів під вартою як українською, так і окупаційною стороною. Два явища неначе зрівнюються. У тексті містяться, наприклад, такі формулювання: “Спортивна школа біля кінотеатру “Союз”, яку бойовики добровольчого батальйону “Азов” використовують як базу”. Гаразд, якби ці слова були прямою мовою “потерпілого”. Той, кого СБУ таємно взяло під варту, цілком міг би вважати азовців “бойовиками”. Але ж ні! Ці рядки належать перу правозахисників.

Або ще уривок. “Костянтинівка перебувала під контролем сепаратистських сил кілька тижнів, поки її не захопили Українські збройні сили”. Тобто бойовики спокійно контролювали Костянтинівку, поки не прийшли українські військові і не захопили її. Захопили, а не звільнили.

Або ще приклад. Про історію виникнення конфлікту на Донбасі: “У середині березня 2014 року Служба безпеки України і Міністерство внутрішніх справ України почали військові дії проти повстанців; уряд назвав це “антитерористичною операцією”. І все. Ніяких тобі Гіркіних, мученицької смерті депутата Рибака та інших українців від рук російських диверсантів. “Антитерористична операція” в лапках, а “повстанці” – ні. Нагадую, що цей звіт ліг на стіл всім світовим політикам. Такі дослідження формують у світі точку зору про Україну краще, ніж будь-які пропагандистські телеканали.

Прикладів “зрівнювання” агресора і жертви в тексті ще багато. Показовою є також історія такого собі “Вадима” – ріелтора, якого, за його словами, затримували двічі. Один раз у Слов’янську 9 квітня 2015 року, а другий раз в окупованому Донецьку 25 травня. Українські військові жорстоко катували Вадима, ламали йому кістки, підключали до нього оголені дроти. А потім відпустили. 23 травня Вадим повернувся в окупований Донецьк й одразу ж знову був заарештований за підозрою в “перевербуванні”. Ну як, “одразу ж”. Вадима затримали після того, як “його знайомий зі спецслужб місцевого МДБ” призначив йому зустріч. Очевидно, для того, щоб докладно розпитати про “таємні в’язниці СБУ”. 25 травня Вадим потрапляє “на підвал”. Там на нього голосно кричать, зривають з грудей хрестик, дають кілька потиличників і 1 серпня, тобто за два місяці, відпускають. Якщо просто порівняти опис двох “тортур” – української і бандитської, то “заплічних справ захарівці” виглядають мало не інститутами. Трохи істерик, трохи мату і все. Ні тобі струму, ні поламаних кісток. Далі слово правозахисникам: «3 серпня Вадим пройшов медичне обстеження в лікарні Донецька. На той час синці від побоїв (завданих українськими військовими і спецслужбами «ДНР») вже зникли, але рентген підтвердив, що два пальці на лівій руці були недавно поламані”. Диво! Правда ж? Про те, хто ламав пальці, прямо не сказано. Але з огляду на те, як у звіті описані дві сторони: українська та бойовики… Усе інше, як кажуть, додумайте самі. У грудні 2015 року Вадим подав позов до ЄСПЛ на Україну і на те незрозуміле утворення, яке ніяк не визначиться: “Малоросія” воно чи незалежна республіка. Всі довідки, включно з рентгеном з Донецької лікарні, рапортують нам Amnesty International, долучені до матеріалів справи.

Уміло змішуючи кейси, ставлячи в один ряд органи державної влади України і не обмежених нічим озброєних бандитів, правозахисники повністю підривають довіру не тільки до себе, але й до права як явища. Але головне, опиняючись в руках світових політиків, звіти правозахисних організацій тільки зміцнюють інформаційний конструкт про “громадянську війну” та однакову відповідальність за атмосферу безправ’я на Донбасі, яку світом поширює путінська пропаганда. Ніхто не сперечається, що незаконне утримання під вартою неприпустимо. Але зрівнювати Українську державу, яку правозахисники підозрюють в 16 випадках незаконного утримання під вартою, з військово-кримінальної диктатурою, що орудує на окупованих територіях, – це вже занадто. Правозахисним організаціям краще, ніж кому б то не було відомо, що в зоні контролю окупантів досі неможливо визначити точне число загиблих і зниклих безвісти.

Моральна сліпота, спроби покласти рівну відповідальність на всі сторони підточує право українців на захист від більш сильного і безчесного агресора. Під прикриттям захисту прав запускається механізм “морального роззброєння”.

Жертву агресії переконують у тому, що вона винна не менше нападника. Адже методи ж бо у них однакові. “Чим ви відрізняєтесь від окупантів, якщо, захищаючись, також застосовуєте насильство?” Завдяки таким умовлянням жертва агресії замість того, щоб продумувати стратегії виживання, повинна почати тонути в почутті сорому і провини. Соціальні установки вчать нас, що агресія – це погано в будь-якому випадку. Але інстинкти змушують у момент небезпеки завмирати, бігти або битися. Все це теж прояв агресії, різні її форми. Ті, хто запевняють нас у тому, що в будь-якому конфлікті винні обидві сторони, просто намагаються перевести активну агресію в пасивну форму. Замість того, щоб протидіяти агресору, нам нав’язують тільки один прояв природної агресії – завмирання, нічого нероблення.

Так що ж робити, спитаєте ви. Як реалізовувати право на самозахист і при цьому не втратити людське обличчя,  не уподібнитися йому? Уважно читати звіти міжнародних правозахисних організацій і робити свої висновки. Тонути у нав’язаному почутті провини, бігти, кидаючи свої будинки, або битися за себе і свою землю – це тільки наш вибір. Наше право на колективне виживання.

Автор: ЛАРИСА ВОЛОШИНА

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/

Cтатті

Техніка війни № 106. Лазерні «війни». Варта Новатор (ВІДЕО)

Published

on

Військове TV у свіжому випуску програми “Техніка війни” :

– Прибуток Росії за зброю та Disney за мультфільми
– Лазерні імітатори бою: LaserTag, «Безстрашний», «Пильний», «Miles-2000», “Saab BT-46”, “BT-47”
– БМ Оплот у Strong Europe Tank Challenge-2018
– Держоборонзамовлення 2018-2020. ПТРК, БПАК, FGM-148 Javelin
– Порошенко і «Вільха». Гіперзвукова ракета КБ Південне. Випробування ракети 5В27Д-М2 на С-125М Печора від КБ Луч та Радіонікс
– Нова бойова машина «Дана». Інженерна група «Арей». Партія БТР «Дозор-Б» для ЗСУ
– Поправки мін оборони щодо нагородних відзнак «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя»
– Станцію СВПП-12 передали для випробувань Нацгвардії
– Нові чоботи Саломон Гардіан. Нановолокно краще за кевлар
– Гібрид AK і Glock. В’єтнам виробляє снайперку ОСВ-96 «Зломщик». Magpul Pro-700
– Виробництво Mowag Piranha V для Румунії
– USS Wasp для F-35B для Японії. Третій авіаносець для ВМС Індії
– Гелікоптери MUH-1, UH-60M Black Hawk
– F-16 США у Естонії. Chengdu J-20 вперше на навчанні. Безпілотний літак від Boeing
– Тест-драйв бронемашини Варта Новатор. Ford F550. Українська бронетехніка. Національна гвардія. Сили спеціальних операцій ЗСУ. Барс-8, Краз Спартан

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Сьогодні День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Published

on

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та  93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Continue Reading

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Trending