Зв'яжіться з нами

Історія

Київська різня. Хроніка російсько-української війни.

Опубліковано

на

У ніч на 8 лютого 1918 року більшовики захопили центральну частину Києва.

«Жителей не жалеть,они нас не жалели,они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Мы им покажем. Нечего бояться кровоспускания. Кто не с нами, тот против нас», – цитувала більшовицького командувача Муравйова секретар армійського комітету Люсіль Цванґер.

Наказ №9, що був виданий Муравйовим вже з Дарниці завершувався так: «Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции. Части, которые держали нейтралитет, должны быть немедленно расформированы, их имущество передать в военно­революционный комитет гор. Киева».

«Центральна Рада відбувала свої засідання ­серед найстрашнішої канонади, – пише у спогадах історик Дмитро Дорошенко. – Часами не можна було вийти з головних дверей: більшовицькі гармати намацали будинок ­Педагогічного музею й били по ньому та по ближчому районі. ­Доводилося пробиратися двором і бічними вулицями».

«Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам, – рапортував за кілька днів Муравйов Леніну та своєму безпосередньому командирові Володимиру Антонову­Овсієнку. – Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем». Шестиповерховий будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського на вулиці Паньківській, неподалік університетського Ботанічного саду – найвищий у цій околиці, – був зручною мішенню для більшовицького бронепоїзда, що вів обстріл з боку товарної станції. Він вигорів від першого поверху й до останнього. Вогонь знищив цінну бібліотеку Грушевського, колекції меблів, старовинного скла й килимів. У мансарді згоріли художні збірки маляра й архітектора Василя Кричевського.

Михайло Грушевський писав: ”Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька мінут обернули в одно вогнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків”.

Зруйнований 7 лютого 1918­го будинок Грушевських на вулиці Паньківській, 9.

Сам Муравйов пізніше згадував: «Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января (10 февраля — прим.адм.) Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!»

«Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок – багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню, – пише Дмитро Дорошенко. – Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або по дорозі».

Подібну картину Києва після вступу туди військ Михайла Муравйова описує й єврейський діяч, юрист Олексій Ґольденвейзер у спогадах, виданих 1921 року в Берліні:
«Когда стихла канонада, и в город вступили большевики, и в последующие дни нам было не до спокойных наблюдений и параллелей. Эти первые дни были полны ужаса и крови. Большевики производили систематическое избиение всех, кто имел какую­либо связь с украинской армией и, особенно, с офицерством. Произведенная незадолго пред тем регистрация офицеров имела в этом отношении роковые последствия: многие предъявляли большевикам свои регистрационные карточки и это вело к неминуемой гибели. Солдаты и матросы, увешанные пулеметными лентами и ручными гранатами, ходили из дома в дом, производили обыски и уводили военных».

Микола Ковалевський – член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в ­уряді УНР – не зумів евакуюватися й залишився в ­місті. Він обзавівся фальшивими документами і працював під виглядом продавця в молочарні на Малій Васильківській.
«У Маріїнському парку, де стояв самітний царський палац, ­урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова, – пише він у спогадах. – Сюди звозили червоногвардійці арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали. Арешти відбувалися без всяких правил – той, хто здавався підозрілим з яких­небудь причин – попадав у ЧК, а Полуянов не робив жодного слідства і давав наказ розстріляти. В багатьох випадках було стверджено, що червоногвардійці, затримуючи киян, одразу їм дивилися на руки. Якщо рука не мала слідів фізичної праці, це вже було достатнім доказом, що затриманий був ворогом пролетаріяту… Число жертв большевицького терору ніколи не було усталене, але воно сягало на підставі наших обрахунків щонайменше п’яти­шести тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками».

Розстріляні украінські офіцери. Київ, 1918 рік.

«Киев потонул в крови, – свідчила через кілька місяців Наталія Лісовська, яка працювала в політичному відділі Першої революційної армії. – Кроме расстрелов, Муравйов везде с собой приносил дух грабежа, мародерства, потакал пьянству. В Киеве я не видела ни одного расстрелянного одетого. Известны случаи расстрела буржуя из­за пальто. И все это заранее обещал Муравьев: “Киев будет ваш”».

Історик Микола Полетика, який був тоді студентом, пише:
«Первое впечатление от носителей советской власти – солдат Муравьева – было потрясающим. Были озлобленность, бахвальство, жажда мести, жестокость, неумолимость, склонность к “золотишку” и драгоценностям, к самогону и лихачам, к “Маруськам” и “Катькам толстоморденьким”. Войска Муравьева принесли в Киев на своих штыках классовый террор».

Грабунків у місті ніхто й не намагався зупиняти, бо різно­манітні “штаби” й усілякі “командири” самі брали в них участь.

«Многие хвалились тем, что “достали” 30 тысяч, золотые часы и так далее, – розповідала секретар комітету Першої революційної армії Люсіль Цванґер. – Рассказывали с большой гордостью, сколько патронов расстреляли таким образом. В общем, грабили, пили, расстреливали без зазрения совести».

А член комітету Першої революційної армії Єфим Лапідус свідчив: «Адъютант Муравьева Драгомирецкий явился на станцию Товарная, где стояли солдаты 11­го Сибирского стрелкового полка и охраняли вагоны. Драгомирецкий открыл вагон, в котором находилась мануфактура и крикнул: “Чего стоите, олухи? Берите все. Все – ваше”. Стоявшие здесь проездом солдаты все разграбили. Сам Драгомирецкий взял себе первый кусок материи. Муравьев обращался к красногвардейцам в Киеве: “Берите, грабьте, все – ваше”. Я это слышал сам. Все квартиры по Александровской улице до Крещатика были разграблены».

«Живий і веселий Київ став якимсь понурим і мовчазним, – пише Микола Ковалевський. – Розвалені й напівзруйновані під час артилерійського обстрілу будинки і згарища пожарів виглядали, як відкриті рани, і викликали дуже сумне враження. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. На вулицях, на яких раніше бурхливим потоком пересувалася густа юрба людей, було тепер порожньо. Де­не­де промайнула постать якогось киянина, що швидко десь зникав. Не було руху трамваїв, а порожніми вулицями інколи з гуркотом пролітали великі тягарові машини з червоногвардійцями».

«Портреты Шевченко срывали со стен и топтали ногами, – пише в спогадах, виданих на еміграції, історик Микола Полетика, який у той час був студентом Київського університету. – Говорить на улицах на украинском языке стало опасно. Киевские газеты печатали списки расстрелянных украинских социалистических деятелей».

Подібне свідчив і голова ВУЦВК – “парламенту” радянської України – Микола Скрипник: «В особенности расстреливали всех тех, у кого находили удостоверения, написанные на украинском языке, так что складывалось впечатление у населения, что “ремневцы” борются вообще с украинцами. Меня самого какой­то отряд задержал и хотел, было, расстрелять потому, что я показал им удостоверение на украинском языке. Но меня спасло то обстоятельство, что при мне было удостоверение от центрального совета заводских комитетов Петрограда и еще потому, что один из солдат знал меня лично».

Мало не вбили в ті дні й іншого українського більшовика – Володимира Затонського. «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне ­видовище, – писав він у спогадах, надрукованих 1929 року в журналі “­Літопис революції”. – Ми ввійшли у місто: трупи, трупи й кров… Тоді розстрілювали всіх… Просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших ­патрулів ­зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

Із тодішнього червоногвардійського фольклору:
Эх, яблочко, сбоку красное.
Что Украине конец –
Дело ясное…

Є свідчення, що Києвом їздив броньовик із надписом “Смерть украинцам!” Поплатитися життям можна було навіть за “малороссийские усы”. Письменник Валер’ян Поліщук навесні 1918­го занотував у щоденнику:
«Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. – це мене дуже обурило, і тепер я зненавидів оту “красную гвардию”, що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український – зараз розстрілює».

11 лютого по місту розклеїли наказ №14 Михайла ­Муравйова: «Уличная борьба кончилась. На Украине создалась новая власть в лице Народного Секретариата, а в городе – Совета Рабочих и Солдатских депутатов и Военно­Революционного комитета. Эту власть мы несем из далекого севера на остриях своих штыков, и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем силой этих штыков и моральным авторитетом революционной социалистической армии».

Через тиждень після встановлення нової влади літературознавець Сергій Єфремов писав про ситуацію в місті: «Київ набирає типового вигляду повойованого міста. Життя завмирає. Всі заходи і всі зусилля людності прямують тільки до того, аби якось проживотіти. Хвости за харчовими продуктами доходять до грандіозної вже міри. Фінансова криза паралізує ще більше розпачливі зусилля. Десятки категоричних і суперечливих один одному наказів, яких фізично не може людність виконати, вносять ще страшніший розгардіяш і до краю поплутали розуміння того, якими способами громадянство може задовольняти свої потреби».

У ніч на 9 лютого 1918­го делегація УНР підписала в Бересті мирний договір із країнами Четверного союзу, яким фактично була визнана самостійною державою. Німецькі війська розпочали просування Україною, звільняючи її територію від більшовиків. 14 лютого до них приєдналися частини австро­угорської армії. 1 березня 1918­го українські, а наступного дня австро­німецькі війська ввійшли до Києва. Більшовики відступили на Лівобережжя. 3 березня російський Раднарком теж підписав угоду із країнами Четверного союзу, за яким мав негайно вивести свої війська з України, припинити будь­яку агітацію й пропаганду проти УНР й укласти з нею мирний договір.

«Трехнедельный налет Муравьева на Киев в феврале 1918 года был непосредственным и ярким проявлением буйной молодости большевизма», – пише Микола Полетика. Безчинства військ Михайла Муравйова занепокоїли як ідейних більшовиків з його оточення, так і членів маріонеткового радянського уряду України. Пішли сигнали нагору: мовляв, поведінка “революційних військ” у Києві не сприяє поширенню “революційних ідей”.

B Москві на прийомі в голови Всеросійської ЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Наприкінці квітня Муравйова заарештували. Спеціально створена слідча комісія допитала десятки очевидців і зібрала декілька сотень сторінок свідчень. У тому числі й членів створеного більшовиками уряду України – народних секретарів Євгенію Бош, Володимира Затонського та Юрія Коцюбинського, представників вищого військового ­коман­дування, а також дрібніших командирів і рядових червоногвардійців. Та за Муравйова заступився Володимир Антонов­-Овсієнко й інші покровителі. Його методи боротьби були ефективними для більшовиків. Окрім того, і Ленін, і його оточення розуміли формальність створених ними українських органів влади й підтримали свого. Тож попри всі звинувачення, президія ВЦВК – більшовицького “парламенту”, – заслухавши доповідь представника слідчої комісії, ухвалила справу Муравйова закрити за відсутністю складу злочину. Матеріали слідства здали в архів.

«Террор проводился по всей жестокости, какая только может быть. Некоторые улицы были ­завалены трупами убитых гайдамаков, ­офицеров, вольных казаков, а также и случайных прохожих. Несколько дней они оставались неубранными… Расстреливали и невиновных, ­потому что обыкновенно расстрелы производили пьяные матросы и ­солдаты ­армии Ремнева по приказанию пьяных начальников. Начальники штабов и коменданты менялись ежедневно и часто даже по ­несколько раз в сутки… Мне, состоявшему тогда членом Киевского штаба красной гвардии, приходилось быть свидетелем беспрерывного пьяного разгула и бесчинств красногвардейцев отрядов Ремнева, Муравьева и др. Занимались они реквизициями, арестами, расстрелами и даже обезоруживанием местной красной гвардии, которая состояла исключительно из рабочих заводов, членов партии большевиков». (iз заяви члена Київського штабу Червоної гвардії Івана Тягая, написаної 18 травня 1918­-го для ВЧК під час слідства над Михайлом Муравйовим).

«Ми на практиці знаємо, що є завоювання України Совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам’ятаємо плакати з написом “Смерть буржуям и украинцам”, ми знаємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх в тому, що вони викладають “контрреволюционную дисциплину”», – писав часопис “Червоний прапор” – орган українських соціал­демократів ­(лівих) – 14 лютого 1919 року про політику більшовиків в Україні наприкінці 1917 – на початку 1918­го. Це була перша війна більшовицької Росії проти Української Народної Республіки…

При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

Джерело:http://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending