Connect with us

Cтатті

Контрактна армія України: успіхи та недоліки

Published

on

Наскільки якісними є зміни в українському війську

Спілкування з багатьма респондентами — офіцерами, солдатами, цивільними працівниками та членами родин військовослужбовців — досить переконливо свідчить, що на сьогодні головною мотивацією служби багатьох контрактників є зарплата 7–8 тис. грн. Звісно, чимало з військових патріотичні й мотивовані люди. Але є і ті, для кого визначальний чинник — гроші. І це небезпечно. Згадаймо ситуацію, що склалася навесні 2014 року в Криму, коли із 20 тис. військовослужбовців та правоохоронців 14 тис. залишилися на півострові. Із них приблизно половина зрадили присязі й пішли на службу до силових структур країни-агресора — Російської Федерації. До зради цих людей спонукали два фактори:

– обіцяна значно більша зарплата в ЗС РФ;
– походження з тієї самої території (Криму), де особа проходила військову службу й де панували проросійські настрої.

Водночас навесні — влітку 2014-го, коли почалася війна на Донбасі, більшість військовослужбовців Збройних сил України, а також чимало працівників правоохоронних органів відмовилися співпрацювати із сепаратистами й виїхали з тимчасово окупованих територій. Попри обіцянки «кращого життя» з Росією і сепаратистські настрої, що панували в деяких частинах Донецької та Луганської областей, ці люди залишилися вірні присязі.

Із давніх часів існувало два типи комплектування армій: за наймом (із грошовою винагородою) та за призовом — відповідно до загального військового обов’язку. Другий тип формування збройних сил потребує високої патріотичної свідомості громадян та широкого залучення коштів на озброєння й постачання. Саме за таких умов армія призовників здатна перемагати ворога. Без патріотизму війська, укомплектовані за призовом, легко піддаються деморалізації: так було з російською армією під час Першої світової. Без грошей навіть патріотичне військо не здатне достатньо озброїтись і одягнутись, а отже, виграти війну.

Армії за наймом зазвичай складаються з людей, які обрали військову справу своєю професією або яким нікуди подітися. Вважається, буцімто найманці схильні за більшу суму перейти на службу до когось іншого, навіть до ворога. Але історії випадки їхніх масових зрад, навіть якщо їм заборгували зарплату, практично не відомі.

Мобілізовані — це часто малокеровані люди, що не відчувають мотивації до участі в бойових діях, загалом не дуже спортивні, не без проблем зі здоров’ям. Контрактники — переважно професійні солдати без таких вад. Серед мобілізованих трапляється досить великий відсоток дисциплінарних правопорушень, передусім на тлі зловживання алкоголем. У Збройних силах України з початком демобілізації шостої хвилі рівень злочинності різко впав.

Звісно, можна запитати: якщо контрактники кращі за мобілізованих, то чому вони у 2014 році не дали гідної відсічі ворогові? Але тут є кілька об’єктивних причин:
– професійні солдати — це чоловіки 25–40 років. Однак українські контрактники зразка 2014-го були переважно 19–21-річними юнаками, набраними під час останнього призову 2013-го, які оформили контракт;
– у Збройних силах України до 2014-го військові навчання та стрільби проводили в мінімальних, недостатніх для вишколу солдатів масштабах;
– морально-психологічний стан контрактників, особливо після подій на Майдані, був нестабільним.

ЗА БАГАТЬМА ПОКАЗНИКАМИ НИНІШНІ КОНТРАКТНИКИ НА КІЛЬКА ГОЛІВ СТОЯТЬ ВИЩЕ ЗА СВОЇХ ПОПЕРЕДНИКІВ

Нині за багатьма показниками (вік, фізичний стан, військові навички, психологічна підготовка до ведення бою та знищення ворога) контрактники на кілька голів стоять вище за своїх попередників.

Водночас чимало контрактників стомилися від служби, особливо коли немає активних бойових дій, а термін угоди добіг кінця. Але їх не відпускають, бо згідно із Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» у разі виникнення кризової ситуації строк цієї служби для них установлюється до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію. 6 грудня Рада ухвалила закон, який дозволяє військовим розривати контракт під час АТО, однак він ще не підписаний президентом і до його імплементації ще далеко.
Безстрокові контракти погіршують моральний стан солдатів та офіцерів. Багато з них примусово залишаються на службі в армії.

Згідно з повідомленням прес-служби Міністерства оборони, на кінець вересня 2016 року зі Збройними силами України уклало контракт 53 тис. військовослужбовців. Окрім того, за оптимістичними твердженнями МО, лави армії щомісяця поповнює до 6 тис. нових контрактників.
Однак є і альтернативні дані, за якими приблизно в половини військових термін дії контрак­ту сплив і вони перебувають в армії фактично з примусу. Що ж до поповнень контрактниками, то називають менші цифри: і 4 тис., і навіть 2 тис. за місяць.

Після особистого спілкування з працівниками військкоматів може виникнути враження, що загалом вони оптимісти. За їхніми словами, значна частина людей, які укладають контракт, прагне потрапити в певні роди військ чи частини. Їхня мотивація — реалізуватися в одній з армійських професій. Раніше, до 2014 року, попри обіцяні високі зарплати, охочих служити за контрактом було менше. Нині бачимо зростання популярності військової служби, адже зберігається небезпека російського вторгнення й на Донбасі продовжують існування сепаратистські «республіки».
Середній вік осіб, які підписують контракт, — 30–40 років, значна частина їх — це люди, що реа­лізували себе, мають добрі здоров’я та фізичний стан.

Зазвичай охочим пропонують угоду: солдатам  на три роки, сержантам та офіцерам на п’ять. Однак в умовах збереження особливого періоду вона перетворюється на безстрокову: людей не відпускають з армії.

Досить оптимістичними є коментарі й офіцерів, які служать у високомобільних десантних військах, силах спеціальних операцій, повітряних силах.

За їхнім твердженням, солдати-контрактники десанту й спецназу — це переважно учасники бойових дій 2014–2015 років. Умовно їх можна поділити на дві категорії:
– ті, хто має мотивацію (помститися за друзів, не допустити сепаратистів та прихильників «русского міра» до своїх домівок), любить військову справу і збирається реалізувати себе в цій галузі; таких солдатів більшість, і вони прагнуть потрапити в зону АТО;
– контрактники, яким уже все набридло і які хотіли б покинути службу, але змушені залишатися, бо їх не відпускають з армії «до закінчення особливого періоду»; ці військовослужбовці переважно виконують свої обов’язки в тилу: ходять у наряди, бувають залучені до господарчої роботи тощо.

Дисципліна серед контрактників надзвичайно висока. Значною мірою її підтримує система штрафів: одна догана — мінус 20% зарплати. Якщо військовослужбовець систематично порушує дисципліну, він ризикує взагалі перестати отримувати гроші, крім того, до нього погано ставитимуться в частині.

Принципи комплектування мають свої плюси й мінуси. Військкомати передусім комплектують контрактниками «свої» частини, тобто розташовані на території області. З одного боку, цим військовим зручно діставатися на вихідні додому, із другого — така ситуація негативно впливає на комплектацію сил спеціального призначення, які набираються з усієї України. Спецпризначенці й десантники все-таки мають бути людьми не дуже залежними від родинного життя.

Техніка, озброєння, уніформа та харчування — усе це на значно вищому рівні, ніж було до 2014 року, але, звісно, ще не так добре, як в арміях країн НАТО.

Однак є й інші враження від сучасної контракт­ної армії. Психолог Оксана Н., яка працює з військовослужбовцями від 2014 року і спостерігала за всіма хвилями мобілізації, вважає, що нинішні контрактники здебільшого служать заради грошей. Її спостереження стосуються передусім частин сухопутних військ, які перебувають у зоні АТО. Серед контрактників-піхотинців, на думку фахівця, залишився дуже малий відсоток тих, хто має моральну мотивацію захищати країну. Решта пливе за течією. Причому Оксана стверджує, що нормальні люди, схильні до будь-яких видів праці (розумової або фізичної), здатні заробити ці гроші й у цивільному житті. А тому, навіть потрапивши в лабети безстрокового контракту, вони намагаються всіма способами (передусім за станом здоров’я) покинути армію.

Поміж солдатів-контрактників мотопіхотних та механізованих частин справді панують різні настрої. Серед цих людей чітко вирізняється три категорії:
– особи, що свідомо підписали контракт «до перемоги» й залишатимуться в армії до кінця;
– військовослужбовці, які готові повернутися до армії в разі, якщо поновляться бойові дії, але зараз хочуть додому (проте їх не відпускають);
– ті, хто служить задля зарплати.

Після звільнення шостої хвилі мобілізованих, яку провели восени 2016 року, треба буде вирішувати питання солдатів, чиї контракти добігли кінця. Ці люди віддали частину свого життя захисту Батьківщини, і за умов виникнення бойових дій більшість із них знову прийде до армії. Навіть якщо кількість особового складу Збройних сил України радикально зменшиться, їх треба відпустити, і тоді військо помітно оздоровиться морально.

 

Автор: Ярослав Тинченко   ▪   заступник директора Національного військово-історичного музею України

 

Джерело: http://tyzhden.ua/Society/

Cтатті

Техніка війни № 106. Лазерні «війни». Варта Новатор (ВІДЕО)

Published

on

Військове TV у свіжому випуску програми “Техніка війни” :

– Прибуток Росії за зброю та Disney за мультфільми
– Лазерні імітатори бою: LaserTag, «Безстрашний», «Пильний», «Miles-2000», “Saab BT-46”, “BT-47”
– БМ Оплот у Strong Europe Tank Challenge-2018
– Держоборонзамовлення 2018-2020. ПТРК, БПАК, FGM-148 Javelin
– Порошенко і «Вільха». Гіперзвукова ракета КБ Південне. Випробування ракети 5В27Д-М2 на С-125М Печора від КБ Луч та Радіонікс
– Нова бойова машина «Дана». Інженерна група «Арей». Партія БТР «Дозор-Б» для ЗСУ
– Поправки мін оборони щодо нагородних відзнак «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя»
– Станцію СВПП-12 передали для випробувань Нацгвардії
– Нові чоботи Саломон Гардіан. Нановолокно краще за кевлар
– Гібрид AK і Glock. В’єтнам виробляє снайперку ОСВ-96 «Зломщик». Magpul Pro-700
– Виробництво Mowag Piranha V для Румунії
– USS Wasp для F-35B для Японії. Третій авіаносець для ВМС Індії
– Гелікоптери MUH-1, UH-60M Black Hawk
– F-16 США у Естонії. Chengdu J-20 вперше на навчанні. Безпілотний літак від Boeing
– Тест-драйв бронемашини Варта Новатор. Ford F550. Українська бронетехніка. Національна гвардія. Сили спеціальних операцій ЗСУ. Барс-8, Краз Спартан

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Сьогодні День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Published

on

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та  93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Continue Reading

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Trending