Зв'яжіться з нами

Історія

Крім російських “визволителів” України від українців не мають спокою і польскі “визволителі”

Опубліковано

на

На фото відділення Rezerwy Policji Państwowej (RPP)  (Резерв державної поліції ) біля міської пошти місто Борислав Львівська область, для придушення вуличних заворушень і демонстрацій. Поліцейські з відділень RPP були оснащені німецькими Stahlhelm, металевою бронею, що захищає груди і металеві щити.

11 липня в Польщі – «Національний день пам’яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти жителів ІІ Речі Посполитої».

Протягом всього тижня в країні відбувалися урочистості з нагоди цього дня.
Багато польських політиків та експертів обговорювало історію польсько-українських взаємин 1918-1948 рр.

Дещо можна їм нагадати:

Польсько-українська війна, почалася 1 листопада 1918 збройним виступом проти української влади у Львові польських підпільних військових організацій за підтримки варшавського уряду. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками та перекинуті на український фронт.

25 червня 1919 р. Найвища Рада Антанти погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за собою.

21 листопада 1919 р. було укладено «Договір між союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини», за яким Галичина на 25 років входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом місцевого референдуму.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння, визнавши східним кордоном лінію Керзона,

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини.

Перед Польщею тоді став вибір: або погодитися з тим, що більш як третина її території та населення має непольську більшість, і зробивши з цього висновки, порозумівшись, організувати життя на підставі принципів багатонаціональної держави.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Але перебуваючи в ейфорії після здобуття втраченої державности та виграної війни з большевиками Польща вибрала політику екстермінації національних меншин примусовими державними заходами. В першу чергу це торкнулося українців:

1. Польська колонізація західноукраїнських земель.
17 грудня 1920 року Сейм Польщі ухвалив закон про пільгове надання української землі інвалідам та ветеранам польського війська, які відзначились у українсько-польській та радянсько-польській війнах.

За цими законами польські колоністи з числа військових мали можливість безкоштовно отримати до 45 га землі на Західній Україні, а переселенці-добровольці придбати землю за пільговою ціною в кредит на 30 років зі звільненням від оплати у перших 5 років.

В результаті було роздано 800 тис. га землі відібраної в українських селян.

Про масштаби колонізації можна судити з того, що лише в Тернопільському воєводстві передбачали шляхом примусової парцеляції (відібрання земель у українських селян) розмістити 40 тис. колоністьких господарств. Це дало б змогу збільшити кількість поляків на 200 тис. осіб.

2. Примусова асиміляція

31 липня 1924 року прийнято закон, згідно з яким замість назви “Західна Україна” чи “Східна Галичина” вводився термін “Малопольська Всходня”. Замість слова “українець”, “український” офіційно введено терміни “русин”, “руський”. Причому “русини” трактувалися не як окрема нація, а як етнографічна група польської нації.

З 2,800 українських шкіл лишилося тільки 422 (однокласові), й то з польською мовою в діловодстві.

Світлина від Сергія Чаплигіна.

Для прикладу: в чортківському повіті Тернопільського воєводства лишилася одна однокласова (!) державна українська школа.

Внаслідок цього в Західній Україні не лишилося жодної (!) української державної семінарії, гімназії математично-природничого типу чи фахової школи.

3. Пацифікація
Проведення у вересні-листопаді 1930 року репресивних акцій, із застосуванням поліції та армії, проти українського цивільного населення, що супроводжувалося масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині.

Рішення про “умиротворення” Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року і тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 районах Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено 16 рот поліції, під час котрих підрозділи оточували села і проводити обшуки та допит мешканців. З кінця вересня та на початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи — до 10 ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю – т. зв «екзекуціями». Пацифікація загалом охопила 325 населених пунктів в 15 повітах, а з участю війська — 168 місцевостей у 14 повітах.

Світлина від Сергія Чаплигіна.

Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й всім українським установам — школам, осередкам “Просвіти”, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися «екзекуції» —побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооперативів. Арештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному наносили 25-30, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн. Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії за проведення пацифікації. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція мала на меті загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.

За українськими даними зазнали побоїв 1357 чоловік, серед них 93 школярів (починаючи з 8 років), понад 40 жінок були зґвалтовані, забито до смерті 13 чоловік. Було арештовано 1739 чоловік, переважно студентів та учнів шкіл. Також було закрито осередки “Просвіти”, “Соколу” та заборонена діяльність “Пласту”, розпущені українські школи та гімназії.

4. Ревіндекація
Польською владою було проведено акцію примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам.
В результаті із діючих 389 церков залишилось лише 51.

5. Береза-Картузька
Утворення, згідно розпорядження президента Польщі Ігнація Мосцицького, 17 червня 1934 року в місті Береза-Картузька, концентраційного табору як місця позасудового інтернування “осб, що загрожують громадському спокую та безпеці Польщі”.

У таборі Береза-Картузька дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства. Остаточне рішення про термін ув’язнення залишалося за адміністрацією табору.

Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев’яні постоли. У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 чоловік. Щоб ув’язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. “Виправленням” в’язнів була виснажлива робота й голодний пайок.

За польськими джерелами, через табір пройшло близько 5 тисяч українців.

6. Операція «Вісла»
Проведення етнічної чистки проти українців (початок — 29 березня 1947 року ). Полягала у примусовій депортації (виселенні) українців з їх земель – Лемківщини, Посяння, Підляшшя та Холмщини.

Українці були позбавлені прав на землю, відібрані всі церкви, ліквідовані українські школи та культурно-освітні установи.

27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українці позбавлені права на все майно, яким вони володіли до депортації.

Тільки за даними польських джерел було депортовано 482 тис. українців.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Автор: Сергій Чаплигін

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: Український інформаційний простір

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending