Зв'яжіться з нами

Cтатті

Лише за рік в Україні сформовано чотири нові військові частини спеціального призначення

Опубліковано

на

Тільки 12% охочих стати спецпризначенцями проходять відбірковий курс

29 липня — День Сил спеціальних операцій ЗС України. Про становлення цього роду військ розповідає їхній командувач генерал-майор Ігор Луньов

— Сили спеціальних операцій як окремий рід військ існують уже півтора року. Які зміни відбулися за цей період?

— За цей час виконано всі завдання першого етапу формування. Ми укомплектували командування, відбувається оперативна підготовка офіцерів. До складу ССпО ввійшли всі наявні частини спеціального призначення та інформаційно-психологічних операцій. Також протягом 2016 року ми фактично з нуля сформували чотири нові військові частини. Головні зусилля зосередили на створенні навчально-тренувального центру.

Він функціонує, вже були перші випуски інструкторів. Триває набір на четвертий курс. Цікаво, що якщо для набору на перший курс наші офіцери їздили по частинах Збройних Сил, шукаючи кандидатів, то нині в нас велика кількість охочих на одне місце.

Нині стоїть завдання за 2017 рік привести нашу нормативну базу до стандартів НАТО. Цей процес довгий, виникають деякі складнощі, адже розуміння стандартів НАТО в усіх різне. Тому ми активно співпрацюємо з представниками Альянсу. Вони нам допомагають, а ми — їм. Є радники тактичного рівня, оперативного, стратегічного. Є один із генералів, який усе життя провів у військах спеціального призначення, командував усім, чим можна командувати. У бойову роботу радники не втручаються, але співпрацюємо досить успішно. Маємо досвід війни, який вони вивчають, а ми беремо в зарубіжних колег те, що нам потрібно.

Нещодавно нашим офіцерам, які володіють англійською мовою, запропонували стажуватися у відповідних підрозділах НАТО. Я проаналізував: виявилося, поки що не всі офіцери мають достатній рівень володіння іноземною мовою. Тому наші військовослужбовці наполегливо вивчають англійську. Ми брали участь у навчаннях, отримали досить високу оцінку, словом, процес триває.

— Чи можна докладніше розповісти про курси підготовки?

— Людина має чітко розуміти специфіку нашої служби, а відтак вона має пройти відповідний кваліфікаційний курс протягом шести місяців. На сьогодні цей курс спецпризначення проходять не всі: лише близько 12 відсотків від охочих. Кожен, хто йде на службу в полки спецпризначення, проходить такий кваліфікаційний курс. Навчання в нас дуже непросте, надважке фізично й психологічно, але людина має змогу будь-якої миті торкнутися дзвону на полігоні, і це буде знаком, що вона покидає навчання. Але ті, котрі витримали та дійшли до кінця, — це найсильніші й найпідготовленіші бійці.

Навчальні центри забезпечено фінансово, нині триває їх обладнання всім необхідним.

— Ми добре пам’ятаємо, які труднощі були з ухваленням закону про ССпО. Що на сьогодні з юридичним станом Сил спеціальних операцій?

— Закон є, але до нього має ще бути положення, воно таємне. Тому скажу так: ми працюємо над цим, а це такий моторошний, особливо для військових, процес. Закон — це дуже загально. Наприклад, написано, що «відбуваються спеціальні дії». А що воно таке, треба описати детально, тому що ми маємо працювати в рамках закону. Ми нарешті все описали, положення пройшло нашу комісію в Міністерстві оборони, погоджено в Міністерстві юстиції, а тепер готуємо на Адміністрацію Президента. Не повинно бути ситуації, що де-факто ми завдання виконуємо, а де-юре не маємо на це права.

— Однією з невід’ємних частин війни нині є інформаційна складова. Підрозділи Інформаційно-психологічних спеціальних операцій (ІПСО) є не дуже відкритою складовою ССпО. Чи можна дізнатися про них докладніше?

— Справді, до складу Сил входять і підрозділи ІПСО. Зважаючи на серйозність інформаційних війн, нині важко переоцінити їхнє значення. На жаль, на сьогодні ми ще відстаємо в інформаційній протидії агресорові.

Проте нам допомагають країни НАТО, особливо Литва, та й взагалі Прибалтика, тому що вони гостріше відчувають небезпеку з боку агресивного сусіда.

Однак це не тільки завдання ССпО, це має бути єдина програма дій на рівні держави. Наші північні сусіди вкладають у цю сферу мільйони доларів не перший рік. Але деякі успіхи маємо й ми. На сьогодні ми розробили концепцію застосування підрозділів ІПСО, визначили форми здійснення операцій. Цього року вперше відбулося навчання ІПСО, до яких було залучено також представників відповідних підрозділів: СБУ, Державної прикордонної служби, Головного управління морально-психологічного забезпечення Генерального штабу Збройних Сил України та військово-цивільного співробітництва.

— Коли вже зайшла мова про кошти, то що змінилося у фінансуванні ССпО?

— Раніше фінансування було мінімальним, і його було спрямовано не відразу до нас. Тепер наше командування стало розпорядником коштів у межах бюджету Міноборони, визначених окремою статтею. Минулого року Міністр оборони України дозволив кільком підрозділам ССпО експеримент: командири частин самостійно закуповували спорядження, вирішуючи, що їм потрібно та якої якості. Це було на рівні «подивимося, що із цього вийде». У кінці року Міністр оборони приїхав в один із полків. Він побачив, що було закуплено, поспілкувався з офіцерами, солдатами. З’ясувалося, що експеримент виявився успішним. Тепер на кожен полк спеціального призначення надано вже по п’ять млн грн для придбання екіпірування. Такого ніколи не було. Але тепер починається інша проблема: тендери, добір учасників, номенклатура товарів…

— Ви казали про співробітництво з НАТО. Нещодавно відбулися великі навчання, у яких брали участь наші спецпризначенці.

— Так. У травні цього року в Литві відбулись міжнародні навчання ССпО «Палаючий меч» (Flaming Sword 2017). Один із наших підрозділів, які проходять підготовку за новими стандартами НАТО, брав участь у цих навчаннях. Це був повністю боєздатний підрозділ. Ми прилетіли на своєму літаку Ан-26, привезли свою зброю. Ні в кого нічого не просили, все було своє. Це було відзначено, і за підсумками навчань українці дістали високі оцінки від командування ССпО НАТО. Не всі країни Альянсу можуть собі дозволити авіаційну компоненту, але, оскільки це суттєво підвищує ефективність застосування Сил спеціальних операцій, то існує підтримка із цього питання з боку Генштабу, і ми шукаємо й знаходимо на це ресурси.

— Однією зі складових роботи ССпО є робота за кордоном. Чи можна дізнатися про це докладніше?

— У цьому питанні ми обмежені чинним законодавством. Робота груп спецпризначення за кордоном потребує певних коштів, документів прикриття тощо. Це визначає нормативна база. Я не можу розкривати всі деталі наших операцій, але розробка документації не заважає фактичному виконанню завдань. У нас достатньо мотивованих бійців, щоб працювати навіть у таких умовах. Наші вороги вже перестали спати спокійно. Нагадаю, що 2014 року розвідувальна група одного з полків спецпризначення під час евакуації льотчиків потрапила в засідку. Ми два роки шукали того, хто їх здав. Знайшли. Дістали його з окупованої території, тепер він під слідством. Ми нічого не забуваємо й не пробачаємо. Також ми не забуваємо про тих, що перебувають у полоні. Ми працюємо над тим, щоб повернути їх додому. Це наш обов’язок.

Записав Олександр ШУЛЬМАН

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Cтатті

Чому я не хочу служити в армії. Але, якщо скажуть, буду – блогер

Опубліковано

на

У Львові триває дискусія про те, чи законно повелися військові та правоохоронці, перевіряючи документи та виписуючи повістки відвідувачам ресторанів у провулку Крива Липа. Правозахисник і адвокат Андрій Петришин висловив думку, що ухилятися чи служити – право кожного призовника. Журналіст Отар Довженко вважає, що такого права нема

Серед моїх документів удома вже півтора року лежить мобілізаційне розпорядження. Воно означає, що, якщо в Україні оголосять мобілізацію, я буду зобов’язаний негайно зголоситися до військкомату. Й там мені скажуть, у якому місці та форматі я потрібен Вітчизні.

Цей документ і сама ідея, що я можу бути призваний до війська, були великою несподіванкою для мене. Прикрою несподіванкою. Я ніколи не був військовозобов’язаним – спершу через здоров’я, потім уже через вік – і навіть не стояв на обліку. Завжди уникав фізичних навантажень. Ніколи навіть не торкався до зброї й не уявляв себе з нею. З жахом і огидою думав про “нестатутну” частину військової служби.

Так, я – гречкосій, а не козак. Для багатьох людей це автоматично стане приводом для зневаги, бо вони вважають, що чоловік зобов’язаний бути мужнім.  Я не зневажаю себе за це, бо не думаю, що людина до чогось зобов’язана тільки тому, що народилась чоловіком.

Зовсім інша справа – громадянин. Громадянство є угодою між державою та людиною, що передбачає взаємні зобов’язання. Вимагати чогось від держави й водночас відмовлятись виконувати те, що записано в законах і Конституції – непорядно.

Тому слова правника Андрія Петришина “…молоді люди стоять перед дуже вагомим вибором у своєму житті: чи йти на війну й загинути там, чи полагоджувати своє особисте життя, вчитися, розвивати державу” мене вжахнули. Ні, якщо ти – громадянин України, в тебе немає вибору, служити чи ні. Виконати закон чи порушити його та понести покарання – такий вибір у тебе, звісно, є. Щоправда, після покарання ти все одно мусиш його виконати.

Гречкосіїв у всі часи призивали до війська. На відміну від козаків, чиєю роботою була війна, вони ніколи не були з того щасливі. Думали про дім, воли, корови й лани, які занепадають без них – так само, як ми думаємо про свої офіси, стартапи, гіроскутери, недовчених студентів і недовихованих дітей. Залюбки дезертирували, коли могли. Гречкосіїв використовували для того самого, що й зараз – гарнізонної праці, будівництва укріплень, риття шанців, масовки, й лише у крайньому разі – гарматного м’яса. Бо гречкосії воюють погано й на полі битви ненадійні. І зараз в Україні “йти на війну й загинути там” можуть тільки контрактники й добровольці, тобто козаки.

Якщо йдеться про справжню, а не надуману необхідність служити Батьківщини, оголосімо воєнний стан, проведімо загальну мобілізацію, й усі дружно підуть воювати“, – озвучує Андрій Петришин аргумент, який лунає в цій дискусії чи не найчастіше. Що ж, претензії до влади щодо невизначеного статусу конфлікту з Росією слушні. Річ не стільки в офіційному стані війни, який, імовірно, справді створив би більше проблем, ніж розв’язав, скільки в намаганні водночас трактувати Росію як ворога й партнера. Збереження торгівельних, дипломатичних і культурних зв’язків, транспортне сполучення й відкритий кордон із безвізовим режимом, безперешкодна трудова міграція – це те, що не дозволяє багатьом українцям усвідомити війну як війну, а агресора як агресора.

Але громадяни держави мають легальний спосіб впливати на її політику – вибори. Лишилося трохи більше року до того, як кожен зможе зробити свій вибір. Наприклад, проголосувати за більш войовничого кандидата в президенти та партію, яка готова визначитись із статусом Росії.

Натомість не виконувати закон, посилаючись на якийсь не такий статус збройного конфлікту, підтвердженням реальності якого є щоденні свіжі могили вояків і цивільних, – соромно. Та й сумніваюся, що після запровадження стану війни мільйони ухильників радо зголосяться до військкоматів. Радше вигадають нові причини ухилятися. Претензії, вимоги та зауваження до влади знайдуться завжди.

Від людей, які правдами й неправдами знаходять спосіб не йти на строкову службу, я чув щоразу той самий аргумент – “не хочу втрачати рік”. Вочевидь це питання до форми і змісту служби – чи можна зробити так, аби молоді люди, які здобувають освіту й мають певні професійні плани, не втрачали кваліфікацію, а навпаки, мали нагоду збагатити свій досвід. У моєму військовому документі написано “підсобний робітник”: вочевидь, комунікаційні навички в армії потрібні менше, ніж допомога в тяганні цегли. Але це, знову ж таки, не дає морального права вирішувати, чи з’являтись на поклик Вітчизни.

Можливо, потрібно більше варіантів альтернативної служби для людей, які можуть “бути кориснішими на своєму місці”, або навіть опція легально “відкупитися” від служби, сплативши в бюджет – а не в кишеню працівникові військкомату чи лікареві, який фальсифікує діагноз – певну суму, яка піде на утримання армії. Це питання до обговорення в суспільстві, й не сумніваюся, що такі ідеї багатьма не будуть сприйняті. Все-таки значно легше сказати “не служив – не мужик”.

Я дуже сподіваюся, що моє мобілізаційне розпорядження пролежить у папці з документами багато років і ніколи не знадобиться. Радо скористаюсь легальними, а не вигаданими чи сфальшованими, приводами уникнути служби. Не уявляю, що я буду робити в армії, й дуже не хочу туди йти. З мене буде поганий солдат і не кращий підсобний робітник.

Але, крім мужності, войовничості та інших маскулінних вартостей, є ще одна штука, яка в моєму розумінні є цінністю: честь. А вона передбачає, що борги потрібно віддавати, а зобов’язання виконувати, навіть якщо дуже не хочеться.

Автор: Отар Довженко – журналіст

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Коли герої стають солдатами удачі

Опубліковано

на

“Воїни світла, герої, захисники, котики, наші хлопчики” – це все про них. Про тих, хто взяв до рук зброю й пішов боронити країну, про тих, хто з початку війни на Донбасі власною кров’ю оплачує наші з вами рахунки за життя. Та дуже часто атовці – наші улюблені котики, наші захисники зі славним бойовим минулим – припускаються помилок і встряють у сумнівні оборудки, перетворюючись із героїв у озброєних і небезпечних найманців для політики та криміналу, пише для “Тижня” Юлія Ілюха

Колись військовий психолог сказав мені, що солдат будь-якої війни завжди повертається з неї “без голови” – повертається лише тілом, а не розумом і душею. Голова “доїжджає” лише через рік мирного життя. Якщо, звісно, солдат встигне цей рік прожити.

У ветерана, який після однозначного фронту опинився в багатозначному тилу, проблеми накопичуються в геометричній прогресії: старі друзі не розуміють, дружина пиляє, як волонтерська бензопила, на роботу не беруть саме через статус атовця. По суті в гіршому з випадків у колишнього бійця залишаються чотири варіанти на вибір: втекти від “мирних” проблем і повернутися на війну, знайти розраду в алкоголі й за кожної вдалої та невдалої нагоди бити себе в груди, горлаючи “я танки гриз як барбарис”, послати всіх і вся під три чорти, вкоротивши собі віку, та все ж таки знайти заняття, нехай і пов’язане з криміналом.

На початку 2017 року країною прокотилася хвиля 22 Pushup Challenge – флешмобу 22 відтисканнь задля підтримки учасників бойових дій. Мода прийшла зі США, де в 2014-му щодня близько 22 ветеранів армії здійснювали суїцид. В Україні за кілька років волонтерства я бачила дуже мало позитивних прикладів повернення атовців до мирного життя. Нерозуміння цивільного суспільства й демобілізованих атовців є обопільним: вони почувають себе чужими та непотрібними тут, ми робимо вигляд, що їхніх проблем не існує. Дехто зі хлопців, з якими я спілкувалася, коли вони воювали, знову повернувся на фронт, дехто спивається вдома, декого вже немає в живих. Однак є й такі, як “Опер” – снайпер із Луганська, який, утративши все, нині служить у поліції. По суті ця робота – це та сама війна, але на іншому фронті. Якраз відсутність роботи є однією зі причин того, що колишнім бійцям простіше вижити на “нулі”, аніж у мирних містах.

На жаль, держава піклується про працевлаштування учасників АТО більше на словах, віддавши цю проблему на відкуп самим атовцям і волонтерам. А дарма. Чоловіки, які відмінно володіють зброєю, які ризикували щодня бути вбитими й убивали самі, після дембеля навряд чи повернуться на робочі місця, де треба перекладати папірчики з місця на місце. Проте їхній досвід і навички завжди затребувані в іншому світі – кримінальному. Тут якраз знадобляться й уміння стріляти, й готовність іти на ризик. Фактично для атовців це не що інше як плекання внутрішньої війни, привезеної із собою додому. Та й заробити в такому бізнесі можна значно більше, ніж в офісі.

Ще в 2014-му не треба було докладати значних зусиль, аби знайти, як купити зброю із зони АТО. Ті, хто повертався з війни з автоматами та гранатами, уже мали все необхідне для своєрідного стартапу. Варіанти працевлаштування – від пересічного “тітушки” чи рейдера до кіллера-професіонала – усе залежить від бажання, можливостей і кваліфікації.

Війна – чудовий ґрунт для темних оборудок та ідеальний час для злочинців і шахраїв. Вона все спише. Літня стрілянина в Дніпрі, аграрне рейдерство під Кропивницьким – лише початок кримінальних розбірок за участю атовців. Далі – буде. Маховик розкручується, війна триває. А тим часом її учасників дуже неохоче беруть на роботу “цивільні” компанії та організації – бояться, що разом із новим співробітником із війною в голові з’являться нові проблеми. Виняток становлять лише фірми, засновані самими “дембелями”, але їх не вистачить на всіх. Натомість статус учасника бойових дій – відмінне прикриття для незаконних справ та дій. У випадку невдачі завжди можна здійняти галас – мовляв, атовців ображають. Тож колишніх бійців радо беруть до себе різноманітні охоронні контори, які фактично можуть надавати послуги з рейдерства, “кришування” тощо.

Один мій знайомий сапер до війни був боксером і членом спортивного клубу “Оплот” – того самого, що постачав “тітушок” на Майдан і захоплював адмінбудівлі в Донецьку. Потім його мобілізували і він вчасно зіскочив з “оплотівської” голки – інакше б міг воювати вже десь по інший бік фронту. Та я не впевнена, що він знову не застосує свої навички – давні, “оплотівські”, й нові, військові, – коли, забутий державою після демобілізації, отримає спокусливу пропозицію заробити грошей, помахавши кулаками чи випустивши чергу з автомата. Наразі нам потрібні не лише програми психологічної реабілітації для бійців із ПТСР, а й дієві програми з їхнього працевлаштування. Інакше їх працевлаштує кримінал, і вони стануть вже іншими героями – героями кримінальної хроніки. Бо солдати назавжди залишаються солдатами, навіть перетворюючись на солдатів удачі.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://tyzhden.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

Сучасний стан бойових вертольотів Збройних сил України

Опубліковано

на

АТО в черговий раз показала необхідність наявності в складі Повітряних сил України серйозного ударного компонента у вигляді великої кількості бойових вертольотів. Однак з цим як навесні 2014-го, так і зараз, великі проблеми

Хоча країні дістався великий парк вертольотів Мі-24 (за деякими даними, до 350 «бортів»), проте бездумний експорт кінця 1990-х – початку нульових, а також відсутність програми з подовження льотного ресурсу і модернізації машин, призвели до того, що в строю, за найоптимістичнішими підрахунками, знаходилося близько 70 машин. В ході боїв на Донбасі було втрачено чотири машини (ще одна в катастрофі в 2015 року).

Програма модернізації вертолітного парку, прийнята в 2015 р., призвела до того, що зі «схованки» витягли вже відпрацьований варіант модернізації. Йдеться про так званому Мі-24ПУ-1, який формально був прийнятий на озброєння в 2012 р
Основною відмінністю цієї машини стала установка нових двигунів виробництва запорізького ВАТ «Мотор-Січ», що дозволило збільшити дальність польоту, поліпшити льотно-технічні характеристики вертольота, зокрема маневреність і скоропідйомність.

Істотно була змінена авіаоніка: були встановлено нову систему збору та реєстрації польотної інформації БУР-4-1-07, ультракороткохвильова радіостанція КY-196В, аварійний радіомаяк ЄВС-406АFНМ, а також радіолокаційний відповідач GТХ-327 з датчиком висоти АК-350. Не так суттєво, але змінилася система управління озброєння – так, вперше на українських вертольотах з’явився лазерна система формування прицільної марки ФПМ-01кв, був модернізований стрілецький приціл АСП-17ВПМ-У.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Вперше в історії української авіації бойові вертольоти отримали можливість літати і застосовувати озброєння в нічних умовах. Для цього була встановлена супутникова навігаційна система GPS МАР-695, а до складу індивідуального спорядження екіпажу включені захисні авіаційні шоломи ТНL-5NV з окулярами нічного бачення РNL-3 польського виробництва. Для забезпечення можливості застосування окулярів нічного бачення на борту виконана адаптація внутрішнього і зовнішнього світлотехнічного обладнання вертольота. Крім того, за рахунок установки нових засобів бортового захисту (станції оптико-електронного придушення «АДРОС» і пристрої викиду перешкод «АДРОС» КУВ 26-50) була значною мірою збільшено виживання екіпажу в умовах застосування противником ПЗРК.

Але цей варіант відрізняється істотним недоліком – в списку штатного озброєння Мі-24ПУ-1 так і не з’явилися ПТУРи і кероване озброєння. При цьому існує і варіант Мі-24ПУ-2 (правда, в єдиному екземплярі на заводі «Авіакон»), який вже пристосований для застосування ПТУР «Бар’єр-В» українського виробництва і оснащений більш сучасним французьким обладнанням. Однак через проблеми з поставками західної авіоніки і досить велику вартість поки вертольотів цієї модифікації на озброєнні немає.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Зате всі надіслані на капітальний ремонт Мі-24П зараз модернізуються за цим варіантом. Причому навіть такий бюджетний варіант дозволив серйозно посилити можливості наших вертолітників, що було продемонстровано під час масштабних нічних навчань 93-й мехбригади на полігоні Широкий Лан у ніч «на Хелловін»: наступальні дії армійців з повітря підтримували вертолітники однієї з бригад.

Другим напрямком для збільшення якості та кількості бойових вертольотів в наявності є прийняття на озброєння бойового варіанту транспортно-бойового вертольота Мі-8 – Мі-8МСБ-В. Крім основних функцій у вигляді транспортування вантажів та особового складу вертоліт отримав можливість знищувати броньовану техніку, вогневі точки і живу силу противника. З двох пілонів запорізького виробництва можливе застосування як ракетного некерованого озброєння (ракети типу С-8 і С-13), бомбардувального озброєння (керованих і некерованих авіабомб масою 100, 250 і 500 кг), контейнерів зі стрілецько-гарматним озброєнням (двоствольної гармата ГШ- 23Л, гранатомет АГ-17А, кулемети ГШГ-7,62 і ЯкБ-12,7). І найголовніше – екіпаж нарешті отримав можливість застосування керованого ракетного озброєння в вигляді ПТУР РК-2В «Бар’єр-В».

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Цікавим є також варіант озброєння, відомості про який потрапили у відкриту пресу буквально на днях. Судячи з єдиної фотографії, відпрацьовується також варіант озброєння Мі-8МСБ-В ракетами класу «повітря-повітря» типу Р-73.

Цікаво, що, по всій видимості, повернулися до робіт ще радянських часів, коли в другій половині 1980-х років частина Мі-24 радянської армійської авіації були озброєні ракетами «повітря-повітря» Р-60 (при цьому відпрацьовувався варіант і з Р- 73, проте розпад Союзу завадив цим роботам). Пуск ракети виконував льотчик, прицілюючись з допомогою АПС-17В і довертаючи машину до моменту захоплення цілі інфрачервоною головкою ракети (яка має можливість самонаведення).

При цьому залишається відкритим питання, яким чином вирішена проблема (і чи вирішено взагалі) з швидкісним режимом – для пуску ракети Р-73 потрібна мінімальна швидкість трохи більше, ніж у Мі-8.

У разі якщо нашим інженерам вдалося вирішити цю проблему, то «вертолітні ракетоносці» будуть грізною зброєю. Адже Р-73 – ця одна з перших в світі усеракурсних ракет малої дальності, здатна вражати цілі на дальності до 30 км не тільки навздогін, а й на зустрічно-пересічних курсах. Причому ракета атакує ціль при будь-якому її початковому положенні, дозволяє перехоплювати цілі, що летять в широких діапазонах висот і швидкостей. Цікаво, що для підвищення ймовірності ураження цілей на пересічних курсах в голівці самонаведення проводиться зсув точки наведення з сопла на фюзеляж цілі.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Існує в проекті і озброєний варіант легкого вертольота Мі-2МСБ, який нині активно проходить державні випробування. Так, нещодавно були продемонстровані кадри пуску з його борту 122-мм некерованих ракет С-13. Однак це навряд чи варто розглядати як повноцінний бойовий вертоліт – скоріше це навчальний вертоліт для відпрацювання курсантами-вертольотчиками основ бойового застосування (для економії ресурсу Мі-24 і Мі-8).

Таким чином, є серйозні підстави говорити, що бойова складова української вертолітної авіації поступово збільшує ефективність і при наявності фінансування парк бойових Мі-8/24 може ще послужити з добрий десяток років – поки не будуть знайдені кошти для придбання авіатехніки західного зразка.

  Автор: Михайло Жирохов, військовий експерт

Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»

Зліва – макет вертольота МСБ-6 «Отаман», польський W-3 Sokol, Мі-8Т, що ремонтуються і модернізуються.

Праворуч – три раніше поставлених в бригади армійської авіації СВ ЗСУ Мі-8МСБ-В проходять доопрацювання і регламентні роботи, далі ще чотири Мі-8Т, в процесі ремонту і модернізації.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.dsnews.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!