Connect with us

Cтатті

Лише за рік в Україні сформовано чотири нові військові частини спеціального призначення

Published

on

Тільки 12% охочих стати спецпризначенцями проходять відбірковий курс

29 липня — День Сил спеціальних операцій ЗС України. Про становлення цього роду військ розповідає їхній командувач генерал-майор Ігор Луньов

— Сили спеціальних операцій як окремий рід військ існують уже півтора року. Які зміни відбулися за цей період?

— За цей час виконано всі завдання першого етапу формування. Ми укомплектували командування, відбувається оперативна підготовка офіцерів. До складу ССпО ввійшли всі наявні частини спеціального призначення та інформаційно-психологічних операцій. Також протягом 2016 року ми фактично з нуля сформували чотири нові військові частини. Головні зусилля зосередили на створенні навчально-тренувального центру.

Він функціонує, вже були перші випуски інструкторів. Триває набір на четвертий курс. Цікаво, що якщо для набору на перший курс наші офіцери їздили по частинах Збройних Сил, шукаючи кандидатів, то нині в нас велика кількість охочих на одне місце.

Нині стоїть завдання за 2017 рік привести нашу нормативну базу до стандартів НАТО. Цей процес довгий, виникають деякі складнощі, адже розуміння стандартів НАТО в усіх різне. Тому ми активно співпрацюємо з представниками Альянсу. Вони нам допомагають, а ми — їм. Є радники тактичного рівня, оперативного, стратегічного. Є один із генералів, який усе життя провів у військах спеціального призначення, командував усім, чим можна командувати. У бойову роботу радники не втручаються, але співпрацюємо досить успішно. Маємо досвід війни, який вони вивчають, а ми беремо в зарубіжних колег те, що нам потрібно.

Нещодавно нашим офіцерам, які володіють англійською мовою, запропонували стажуватися у відповідних підрозділах НАТО. Я проаналізував: виявилося, поки що не всі офіцери мають достатній рівень володіння іноземною мовою. Тому наші військовослужбовці наполегливо вивчають англійську. Ми брали участь у навчаннях, отримали досить високу оцінку, словом, процес триває.

— Чи можна докладніше розповісти про курси підготовки?

— Людина має чітко розуміти специфіку нашої служби, а відтак вона має пройти відповідний кваліфікаційний курс протягом шести місяців. На сьогодні цей курс спецпризначення проходять не всі: лише близько 12 відсотків від охочих. Кожен, хто йде на службу в полки спецпризначення, проходить такий кваліфікаційний курс. Навчання в нас дуже непросте, надважке фізично й психологічно, але людина має змогу будь-якої миті торкнутися дзвону на полігоні, і це буде знаком, що вона покидає навчання. Але ті, котрі витримали та дійшли до кінця, — це найсильніші й найпідготовленіші бійці.

Навчальні центри забезпечено фінансово, нині триває їх обладнання всім необхідним.

— Ми добре пам’ятаємо, які труднощі були з ухваленням закону про ССпО. Що на сьогодні з юридичним станом Сил спеціальних операцій?

— Закон є, але до нього має ще бути положення, воно таємне. Тому скажу так: ми працюємо над цим, а це такий моторошний, особливо для військових, процес. Закон — це дуже загально. Наприклад, написано, що «відбуваються спеціальні дії». А що воно таке, треба описати детально, тому що ми маємо працювати в рамках закону. Ми нарешті все описали, положення пройшло нашу комісію в Міністерстві оборони, погоджено в Міністерстві юстиції, а тепер готуємо на Адміністрацію Президента. Не повинно бути ситуації, що де-факто ми завдання виконуємо, а де-юре не маємо на це права.

— Однією з невід’ємних частин війни нині є інформаційна складова. Підрозділи Інформаційно-психологічних спеціальних операцій (ІПСО) є не дуже відкритою складовою ССпО. Чи можна дізнатися про них докладніше?

— Справді, до складу Сил входять і підрозділи ІПСО. Зважаючи на серйозність інформаційних війн, нині важко переоцінити їхнє значення. На жаль, на сьогодні ми ще відстаємо в інформаційній протидії агресорові.

Проте нам допомагають країни НАТО, особливо Литва, та й взагалі Прибалтика, тому що вони гостріше відчувають небезпеку з боку агресивного сусіда.

Однак це не тільки завдання ССпО, це має бути єдина програма дій на рівні держави. Наші північні сусіди вкладають у цю сферу мільйони доларів не перший рік. Але деякі успіхи маємо й ми. На сьогодні ми розробили концепцію застосування підрозділів ІПСО, визначили форми здійснення операцій. Цього року вперше відбулося навчання ІПСО, до яких було залучено також представників відповідних підрозділів: СБУ, Державної прикордонної служби, Головного управління морально-психологічного забезпечення Генерального штабу Збройних Сил України та військово-цивільного співробітництва.

— Коли вже зайшла мова про кошти, то що змінилося у фінансуванні ССпО?

— Раніше фінансування було мінімальним, і його було спрямовано не відразу до нас. Тепер наше командування стало розпорядником коштів у межах бюджету Міноборони, визначених окремою статтею. Минулого року Міністр оборони України дозволив кільком підрозділам ССпО експеримент: командири частин самостійно закуповували спорядження, вирішуючи, що їм потрібно та якої якості. Це було на рівні «подивимося, що із цього вийде». У кінці року Міністр оборони приїхав в один із полків. Він побачив, що було закуплено, поспілкувався з офіцерами, солдатами. З’ясувалося, що експеримент виявився успішним. Тепер на кожен полк спеціального призначення надано вже по п’ять млн грн для придбання екіпірування. Такого ніколи не було. Але тепер починається інша проблема: тендери, добір учасників, номенклатура товарів…

— Ви казали про співробітництво з НАТО. Нещодавно відбулися великі навчання, у яких брали участь наші спецпризначенці.

— Так. У травні цього року в Литві відбулись міжнародні навчання ССпО «Палаючий меч» (Flaming Sword 2017). Один із наших підрозділів, які проходять підготовку за новими стандартами НАТО, брав участь у цих навчаннях. Це був повністю боєздатний підрозділ. Ми прилетіли на своєму літаку Ан-26, привезли свою зброю. Ні в кого нічого не просили, все було своє. Це було відзначено, і за підсумками навчань українці дістали високі оцінки від командування ССпО НАТО. Не всі країни Альянсу можуть собі дозволити авіаційну компоненту, але, оскільки це суттєво підвищує ефективність застосування Сил спеціальних операцій, то існує підтримка із цього питання з боку Генштабу, і ми шукаємо й знаходимо на це ресурси.

— Однією зі складових роботи ССпО є робота за кордоном. Чи можна дізнатися про це докладніше?

— У цьому питанні ми обмежені чинним законодавством. Робота груп спецпризначення за кордоном потребує певних коштів, документів прикриття тощо. Це визначає нормативна база. Я не можу розкривати всі деталі наших операцій, але розробка документації не заважає фактичному виконанню завдань. У нас достатньо мотивованих бійців, щоб працювати навіть у таких умовах. Наші вороги вже перестали спати спокійно. Нагадаю, що 2014 року розвідувальна група одного з полків спецпризначення під час евакуації льотчиків потрапила в засідку. Ми два роки шукали того, хто їх здав. Знайшли. Дістали його з окупованої території, тепер він під слідством. Ми нічого не забуваємо й не пробачаємо. Також ми не забуваємо про тих, що перебувають у полоні. Ми працюємо над тим, щоб повернути їх додому. Це наш обов’язок.

Записав Олександр ШУЛЬМАН

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Cтатті

Чуже хвалимо своє не знаємо? 100 років незалежності України: Чому така тиша на офіційному рівні?

Published

on

22 січня 2018 року – 100-річчя проголошення незалежності України.

Де підготовка, де достойна програма? Святкування подій 1917 року, що вeли до незалежності, були ледве помітні протягом 2017 року.

Чому 22 січня 2018 року не було оголошено державним святом?

Чому нинішній український парламент не проводить спеціального урочистого засідання в будинку, де було проголошено незалежність України, у Будинку Учителя/Будинку Центральної Ради?

 Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

Чому президент і прем’єр-міністр не звертатимутся до українського народу з Софійської площі того дня?

 Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р. 

Кому зручно зменшувати значимість цієї важливої історичної події в нашій історії?!

Особливо зараз, і тим самим сприяти уявленню про те, що нібито незалежна Україна виникла після розпаду СРСР?

Вже два роки тому керівництву держави було запропоновано як планувати гідне та достойне святкування 100-річчя незалежності України, зокрема проведення урочистої зустрічі в будівлі Центральної Ради.

У Київській міській раді також були внесені пропозиції щодо відповідних змін у назви вулиць. І все ж, незважаючи на проголошену офіційну політику декоммунізації, ці ініціативи не були підтримані.

Так, голові Інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу вдалося організувати скромну, але важливу виставку на Хрещатику, яка присвячена Українській революції 1917-21 років. Але він також сміливо публічно визнає своє розчарування неадекваною відповідю керівництва країни.

16 січня президент Порошенко прийняв представників дипломатичного корпусу. Та на диво, не використав цю подію, щоб підкреслити 100-річчя незалежності України та її бажання вже тоді бути визнаною європейською демократичною державою.

Так що відбувається? Чому така тиша на офіційному рівні?

Богдан НАГАЙЛО

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.istpravda.com.ua/columns/2018/01/18/151914/

Continue Reading

Cтатті

Ракетний комплекс «Вільха» це передусім нова ракета

Published

on

Як відомо, напередодні президент України Петро Порошенко наказав завершити в цьому році випробування ракетного комплексу “Вільха” і приступити до його серійного виробництва. Новина дуже навіть хороша, і про потреби нашої армії в високоточній і далекобійній зброї написано дуже багато статей. Але все ж у наших громадян досі не сформоване уявлення про те, що таке “Вільха”, багато в чому через секретність проекту, а також непрофесіоналізм наших улюблених журналістів при висвітленні даної тематики.

Перш за все “Вільха” це ракета, а не, як висвітлюють у багатьох ЗМІ, – РСЗВ. В якості реактивної системи залпового вогню в даному випадку використовується стара-добра 9К58 на шасі МАЗ-543, більш відома як “Смерч”. У перспективі її хочуть замінити на КрАЗ-7634, але це в перспективі і саме шасі.

Вся цінність саме в ракеті, адже на неї і була зроблена основна ставка. І якщо вірити тим ТТХ, що періодично спливали в відкритих джерелах (а офіційних і до сих пір немає), мова йде про високоточний 300-мм реактивний снаряд, що вражає цілі на відстані понад 100 км (за деякими відомостями до 170 км) з точністю відхилення від цілі на 50 метрів, при використанні інерційної системи наведення, і 7 метрів, при використанні GPS-корекції.

Дана ракета здатна вражати не тільки наземні, але і надводні цілі. Також повідомлялося, що з її допомогою, можливо знищувати і повітряні об’єкти, що в деякому сенсі робить її універсальною зброєю.

Таким чином, “Вільху” некоректно називати новою РСЗВ, це, перш за все ракета. Ракета, яка в порівнянні зі стандартними боєприпасами “Смерча” збільшила дальність ураження цілей майже в два рази, а по точності можна порівняти з провідними світовими ОТРК ATACMS і горезвісним “Іскандер-М”.

Звичайно, шлях її на авансцену був довгий. Вперше про “Вільху” заговорили в січні 2016 року, а перше випробування було проведено в березні того ж року. Всього відомо про сім випробувальних стрільб даної ракети, і останні були проведені 22 грудня 2017 року на полігоні в Одеській області. Саме в ході цих випробувань і були запущені перші ракети, виготовлені на заводі ДАХК “Артем” за допомогою нового турецького обладнання Repkon, що використовується для виробництва високоточних деталей циліндричної порожнистої форми.

Власне, не дивно, що від випробувань, що почалися майже два роки тому, зараз можна переходити до серійного виробництва.

Проте, хоч “Вільха” і є далекобійною високоточною зброєю, вирішувати масштабні тактичні питання їй не зовсім під силу. А тому з нетерпінням очікуємо дефіле ОТРК “Грім-2”. Його час саме настав!

zloy-odessit

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. zloy-odessit

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!