Connect with us

Cтатті

Миротворці на Донбасі: коли вирішиться питання, і які країни можуть відправити своїх військових

Published

on

За даними джерел сайту “Сегодня”, в найближчі місяці має вирішитися питання зрозміщенням на Донбасі миротворців ООН. На думку Заходу, напередодні своїхпрезидентських виборів в березні 2018 го Росія з цього питання може піти на поступки.Така думка побутує в Штатах. Правда, третю зустріч з помічником президента РФВладиславом Сурковим спецпредставник Держдепу Курт Волкер назвав “крокомназад”. А після зустрічі з держсекретарем Рексом Тіллерсоном у Відні главаросійського МЗС Сергій Лавров заявив, що Київ і Вашингтон не так розуміє бачення Москвою миротворчої місії. За його словами, те, що пропонують Україна іСША – введення на Донбас окупаційної адміністрації, тому Росія ніколи не підтримаєтакий проект резолюції в Радбезі ООН. Але обійти кремлівське вето можна черезГенасамблею.

Сайт “Сегодня” проаналізував шанси на розміщення на Донбасі місії “блакитних касок”, і, що найголовніше, які країни можуть відправити туди своїх військових.

“Охоронці спостерігачів ОБСЄ”

Наївна впевненість наших західних партнерів у тому, що Путін до своїх президентських виборів в березні-2018 піде на поступки, потроху вивітрюється. На засіданні Ради глав МЗС ОБСЄ у Відні Рекс Тіллерсон заявив, що Штати, може, і хотіли б зняти санкції проти Росії, але не зроблять цього, поки Москва не виведе свої війська з східної України і з Криму. Правда, після двосторонньої зустрічі з російським колегою держсекретар був не так багатослівний: “Я вам не буду говорити, що конкретно ми обговорювали. Ми добиваємося прогресу і отримуємо його. У нас є діалог, співпраця, але ми ще не все вирішили. Але це і не можна вирішити за одну зустріч”.

А ось Сергій Лавров передав журналістам свою розмову з Рексом Тіллерсоном до дрібниць. Їх двостороння зустріч тривала понад годину, і українське питання йшло другим на порядку; з цього питання, за словами Лаврова, у них з Тіллерсоном менше співпадаючих підходів, ніж по Сирії.

“Нас турбують спроби поставити з ніг на голову нашу ініціативу про направлення охоронців ООН для забезпечення безпеки місії ОБСЄ. Ця ініціатива на 100% вписується в дух і букву Мінських домовленостей. Наша ініціатива полягає в тому, щоб спостерігачів ОБСЄ всюди супроводжували охоронці ООН. Те, що ми почули від представника США Волкера, мало зовсім протилежний підхід. Він полягає в тому, щоб не зациклюючись на питаннях особливого статусу Донбасу, амністії, підготовки до виборів через прямий діалог Києва, Донецька і Луганська,  ввести туди ООН-івську адміністрацію, яка буде керувати всім, що відбувається в самопроголошених “ДНР” / “ЛНР”, – заявив Сергій Лавров.

Тобто, Росія згодна нема на 20-тисячну миротворчу місію сертифікованих військових, а на ООН-івських охоронців із забезпечення безпеки СММ ОБСЄ. Причому трохи раніше в тому ж Відні Сергій Лавров заявив, мовляв, якщо на Донбасі розгорнуть українсько-американський варіант миротворчої місії, це буде окупаційна адміністрація. На це глава українського МЗС Павло Клімкін відповів Лаврову в своєму Twitter: “Я вважаю, що окупаційна адміністрація вже там – це російська окупаційна адміністрація”.

Американський експерт, колишній помічник держсекретаря Девід Крамер в бесіді з сайтом “Сегодня” сказав, що пропозиція Росії по миротворцях сильно відрізняєтьсявід того, що раніше запропонувала Україні. На його думку, нічого не змінюється, Путінхоче дестабілізувати Україну, щоб Захід втратив до неї інтерес, тому я скептичноставлюся до того, що до своїх “виборів” в березні у російської сторони з’явитьсяінтерес до вирішення цього питання.

“Фактично пропозиція Росії щодо миротворцям навіть не стартова, це несерйозний спосіб покласти край бойовим діям. Він просто відокремить Донбас від решти України і нічого не принесе для відновлення міжнародно-визнаного українсько-російського кордону. Тому у мене немає великих надій на миротворчу місію на Донбасі – навряд чи це станеться. Я вважаю, найкращий спосіб – посилювати санкції проти путінського режиму до тих пір, поки він не почне поважати територіальну цілісність і суверенітет України і не виведе свої війська, і надати Україні летальну зброю, щоб допомогти їй захистити себе”, – вважає Девід Крамер.

Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер також скептично ставиться доготовності Росії погодитися на миротворчі сили з дієвим і сильним мандатом, якіотримають доступ до всієї території окупованого Донбасу, включаючи українсько-російський кордон.

“Є сенс протестувати готовність і згоду Росії на ці сили і мандат, але за три місяці з тих пір, як Путін підняв питання про можливість миротворчої операції ООН, ми не побачили істотних змін в позиції Росії. Тому незрозуміло, чому ми повинні очікувати, що Росія погодиться на миротворчі сили до своїх президентських виборів в березні”, сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Як ООН приймає рішення

Розмови про миротворців в українському політикумі не вщухають останні два роки. Ще 18 лютого 2015 го РНБО підтримав звернення до ООН і ЄС про розгортання в Українімісії “блакитних касок”. Рішення приймає Рада безпеки ООН. Свою резолюцію в Нью-Йорку Україна представила два роки тому, але через незгоду Росії, яка як постійнийчлен має право вето, на голосування її не виносили, намагаючись зупинити війну врамках Нормандського формату.

Майже через три роки після підписання Мінська-2 стає зрозуміло, що Росія не збирається виконувати свою частину домовленостей. Але за вересневу пропозицію Кремля про можливість розгортання на Донбасі миротворчої місії (Москва внесла в ООН відповідну резолюцію) наші західні партнери схопилися як за останню соломинку. Майже півроку Курт Волкер веде переговори з Владиславом Сурковим про місію “блакитних касок”, але на компроміс Москва не йде.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченка, чим більше позитивних для України пунктів ми намагаємося внести в резолюцію по миротворцям, тим більша ймовірність, що її заблокує Росія. “Дуже важливо, яким буде мандат місії. Мандат потрібно виписати таким чином, щоб місія допомогла реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу. Також в Мінських домовленостях передбачається виведення незаконних збройних формувань, як місцевих, так і іноземних – російських. І миротворці якраз той гвинтик, який може допомогти механізму контролю виведення збройних формувань”, – вважає Олександр Левченко.

За словами посла, не виключено, що може обговорюватися питання проведення виборів на Донбасі – цей пункт є в Мінських домовленостях – і хто, як не миротворці зможуть гарантувати чесність їх проведення. Як свого часу в Хорватії: місія здійснювала моніторинг і надавала логістичну підтримку, стежила, щоб не було фальсифікацій, щоб ніхто силою не впливав на виборців і членів комісій. Тобто, як підкреслює Олександр Левченко, мандат миротворчої місії на Донбасі повинен включати виведення незаконних збройних формувань і, очевидно, проведення виборів.

Та й сам процес прийняття рішень в ООН не такий вже і швидкий. Раніше представник України в підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи Євген Марчук пояснював сайту “Сегодня”, що спочатку вноситься офіційна пропозиція (резолюція – Авт.), потім Радбез ООН вивчає і приймає рішення, яке Росія, як постійний член, може заблокувати. Правда, в одному з інтерв’ю “Сегодня” перший президент незалежної України Леонід Кравчук говорив, що якщо Рада безпеки не може прийняти рішення,тоді має бути рішення Генасамблеї, яка в березні 2014 роки вже прийняла резолюціюпо Криму в обхід вето Росії.

Представник України в Раді ООН з прав людини в 2006-2010 рр., уповноважений України в Міжнародному суді ООН Володимир Василенко нагадує про резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5). Їїприйняли в 1950 році після вторгнення північнокорейських військ до Південної Кореї. США на Радбезі марно намагалися провести резолюцію, але СРСР їїблокував, тому питання винесли на Генасамблею. У нашому випадку, щобзастосувати резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5),необхідно заручитися підтримкою 2/3 членів ООН, або 129 держав.

Хто може увійти до миротворчої місії

За словами Євгена Марчука, як таких військ ООН немає, вони комплектуються кожен раз для кожної нової місії. Від прийняття рішення в Нью-Йорку до фактичної відправки “блакитних касок” в гарячу точку може пройти до півроку. Спочатку секретаріат ООН направляє технічну оціночну місію в зону конфлікту. У своїх висновках вона призводить не тільки оцінку обстановки в області безпеки, політичної, військової та гуманітарної ситуації, а й дає попередній кошторис витрат. Потім секретаріат ООН звертається до країн, які можуть відправити своїх сертифікованих військових.

“Треба звертатися до країн, які мають миротворчий досвід. У своїх національних парламентах вони вирішують, чи будуть їх військові брати участь. Потім Радбез призначає військове керівництво (главу і командувача миротворчими силами – Авт.)”, – пояснює Євген Марчук.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченко, дуже важливо, хто буде керувати місією. “Важливо, щоб це був представник авторитетної країни, яка відправить досить численний контингент, наприклад, Канада – ми вже бачили їх заяву. Також Україна очікує, що члени Нормандського формату – Франція і Німеччина – відгукнуться і відправлять своїх військових. Наша принципова позиція – Росія не може мати своїх миротворців. Решта будуть обговорюватися в ООН, зокрема, наскільки члени ОДКБ (наприклад, Білорусь, яка заявила про готовність відправити своїх миротворців на Донбас – Авт.) можуть брати участь в місії,враховуючи їх військові зобов’язання перед Росією, але Україна на участь миротворцівцих країн в місії не погодиться”, – сказав посол.

Днями в Брюсселі глава канадського МЗС Христя Фріланд заявила, що Канада готова відправити своїх миротворців на Донбас, якщо місія отримає доступ до неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону. Правда, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, заяви Фріланд на практиці нічим не підкріплені. Експерт пояснює, що кожна країна має певну кількість солдатів, сертифікованих служити в миротворчих місіях.

“Так, в серпні 2016- го Канада заявила, що готова відправити 600 своїх миротворців в будь-яку гарячу точку. Це означає, що Канада готує і тренує цих сертифікованих військових. Але не факт, що Канада їх відправить. На сьогодні, за даними, ООН всього 62 канадця служать у всіх миротворчих операціях по світу, велика частина з яких поліцейські. Тому заява Фріланд це піар. Та й в цілому з середини 90-х великі індустріальні та економічно розвинені країни не відправляють своїх солдатів. Основна їх роль – фінансування, спеціалізована підготовка або допомога, якщо потрібно перевезти солдат”, – пояснює аналітик.

За словами Стівена Пайфера і Девіда Крамера, російських і українських військових не повинно бути в складі миротворчих сил на Донбасі. Як припускає Стівен Пайфер, для російської сторони напевно буде неприйнятною участь і американських солдатів.“Можливо нейтральні держави, такі як Швеція, Фінляндія, Австрія могли б сформувати ядро цих сил – якщо Москва дійсно готова підтримати миротворчі сили з чинним мандатом”, – сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Якщо взяти країни першої десятки за кількістю відправки миротворців, то це або країни Африки, або Азії: Ефіопія, Бангладеш, Індія, Пакистан, Руанда, Непал, Індонезія. “Ще є Китай, вони нарощують свою активність, у них багато сертифікованих миротворців. У Китаю, за даними ООН, 2417 саме військових, не поліцейських, задіяних в гарячих точках по світу. І ще, як не дивно, Італія, – 1153 військових служатьмиротворцями. До речі, анекдотична ситуація: БТРи для миротворчих місій Багладешу поставляє Росія. Буде дуже “смішно”, якщо на Донбас зайдуть миротворці, а техніку їм буде поставляти Росія”, – говорить Микола Белесков.

Як розповідає Олександр Левченко, в хорватському Вуковарі, який був мирно реінтегрований, розміщувався військовий контингент миротворців – російський батальйон. “Ось вам цікава деталь, чи чесно миротворці виконують свою роботу. У 1992 році з нашого українсько-русинського села Міклошевци частини так званої територіальної оборони, які тимчасово окупували і контролювали цю територію, вигнали зі своїх будинків 100 осіб, а 4-х вбили. І це при тому, що російський контингент стояв фактично в 10-ти метрах від цієї “акції” і нічого не зробив, щоб їй запобігти. Але є і позитивний приклад роботи миротворців. У кінці 1995-го український миротворчий батальйон в Сараєво (був під облогою 1425 днів, б льше, ніж Санкт-Петербург) полагодив трамвайні рейки і запустив перший громадський транспорт. І кожен такий трамвай супроводжував український БТР, настільки все було небезпечно”, – розповідає посол Олександр Левченко.

Але найбільша проблема і інтрига, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, в тому, чи вдасться швидко нашкребти 20 тис сертифікованих солдатів. “Чи вдасться швидко знайти навіть серед перерахованих вище країн, які є великими контрибуторами, 20 тис сертифікованих солдатів, які будуть мати відповідні навички?”, – підсумував експерт.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Cтатті

Техніка війни № 106. Лазерні «війни». Варта Новатор (ВІДЕО)

Published

on

Військове TV у свіжому випуску програми “Техніка війни” :

– Прибуток Росії за зброю та Disney за мультфільми
– Лазерні імітатори бою: LaserTag, «Безстрашний», «Пильний», «Miles-2000», “Saab BT-46”, “BT-47”
– БМ Оплот у Strong Europe Tank Challenge-2018
– Держоборонзамовлення 2018-2020. ПТРК, БПАК, FGM-148 Javelin
– Порошенко і «Вільха». Гіперзвукова ракета КБ Південне. Випробування ракети 5В27Д-М2 на С-125М Печора від КБ Луч та Радіонікс
– Нова бойова машина «Дана». Інженерна група «Арей». Партія БТР «Дозор-Б» для ЗСУ
– Поправки мін оборони щодо нагородних відзнак «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя»
– Станцію СВПП-12 передали для випробувань Нацгвардії
– Нові чоботи Саломон Гардіан. Нановолокно краще за кевлар
– Гібрид AK і Glock. В’єтнам виробляє снайперку ОСВ-96 «Зломщик». Magpul Pro-700
– Виробництво Mowag Piranha V для Румунії
– USS Wasp для F-35B для Японії. Третій авіаносець для ВМС Індії
– Гелікоптери MUH-1, UH-60M Black Hawk
– F-16 США у Естонії. Chengdu J-20 вперше на навчанні. Безпілотний літак від Boeing
– Тест-драйв бронемашини Варта Новатор. Ford F550. Українська бронетехніка. Національна гвардія. Сили спеціальних операцій ЗСУ. Барс-8, Краз Спартан

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Сьогодні День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Published

on

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та  93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Continue Reading

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Trending