Connect with us

Історія

Найбільша танкова битва всіх часів і народів, або як Жуков загробив 5 мехкорпусів

Published

on

Танкове побїще під Дубном (відоме також як битва під Бродами, битва за Дубно—Луцьк—Броди) —  чомусь на довгі роки було скромно забуте радянськими істориками та пропагандистами.

Упродовж 23-29 червня 1941 р. на ділянці Броди – Луцьк – Дубно відбувалася наймасштабніша за всю Другу світову війну танкова битва між Першою танковою групою групи армій «Південь» вермахту і радянськими механізованими корпусами Південно-Західного фронту. З радянського боку у ній брали участь 3 356 (за іншими підрахунками 2500, 4201) танків (5 механізованих корпусів), а з німецького – 728 танків (за іншими підрахунками 600 танків)  та САУ (чотири дивізії).

На початку війни 22 червня 1941 р. німці мали 6 852 броньовані машини, включаючи танки серії PzI (що доцільніше вважати танкетками) та французькі і чеські трофейні танки. На цей час у РСЧА налічувалося 25 886 танків, включаючи 1 225 танків Т-34 і 636 танків КВ-1 і КВ-2, тобто 1 861 танк, броню якого не могли пробити німецькі танки і протитанкова артилерія.  Напередодні війни з СРСР німці взагалі не підозрювали про танковий потенціал СРСР, а про існування танків Т-34 і КВ довідалися безпосередньо на полі бою.

У перші години війни на Південно-Західному фронті несподівано для радянського командування гітлерівці завдали головного удару 1-ю танковою групою Е.Клейста на Луцьк. У випадку розвитку успіху німців у пастку потрапляли три радянські армії, що перебували на львівському виступі — 6-а, 26-а та 12-а. Ламаючи опір радянських військ, наступаюче угрупування вже 23-го червня захопило Володимир-Волинський і розгорнуло наступ на Луцьк, а наступного дня між радянськими 5-ю і 6-ю арміями утворився 50-кілометровий розрив.

Нарком оборони С.Тимошенко віддав наказ про контрудар по противнику, що вклинився в радянську оборону і намагався прорватися на Рівне. Для безпосереднього керівництва цією операцією до штабу Південно-Західного фронту в Тернопіль прибув начальник Генерального штабу Г.Жуков. Планувалося створити пів­нічну ударну групу у складі 22-го, 9-го і 19-го механізованих корпусів та 19-го стрілецького корпусу і південну ударну групу (4-й, 8-й, 15-й мехкорпуси та 37-й стрілецький корпус). Північній ударній групі з району Луцька, а південній з району Бродів належало вдарити по флангах наступаючого німецького угруповання, розгромити його і вийти в район польського міста Любліна. Сил для цього біло більш ніж достатньо. Крім вказаних мехкорпусів, Південно-Західний фронт мав у своєму складі 24-й і 16-й мехкорпуси, а всього їх було 8 із загальною чисельністю понад 4 тисячі танків, з яких 761 були найновішими (Т-34 і КВ). До речі, вони становили 50 відсотків загальної кількості нових танків Червоної Армії. Німецька група армій «Південь» мала 799 танків, а безпосередньо у Е.Клейста їх було 624. Червона Армія також мала чисельну перевагу в особовому складі, артилерії та авіації.

Пов’язане зображення

У результаті раптового німецького повітряного удару по двадцяти трьох летовищах фронту радянська аві­ація втратила в перший день війни понад 250 літаків. Але і після цих великих втрат чисельна перевага авіації фронту була майже п’ятиразовою. На жаль, командування не зуміло її використати. Багато аеродромів прикордонної зони було захоплено у перші години війни. Не була організована належна повітряна розвідка і взаємодія авіації з сухопутними військами. Радянські танкові з’єднання змушені були вести бої без авіаційного прикриття. Крім того, броньовані частини були дислоковані за сотні кілометрів один від одного і на їх зосередження потрібен був час.

Результат пошуку зображень за запитом "БИТВА ПІД БРОДАМИ 1941"

Командуючий Південно-Західним фронтом М.Кирпонос, не чекаючи зосередження всіх корпусів, вирішив завдавати ударів по противнику по мірі їх підходу до лінії фронту. Та ніхто в Ставці і не дозволив би йому «впадати в паніку» і переходити до оборони. Всі спроби начальника штабу фронту генерала М.Пуркаєва заговорити про оборону викликали гнів­ну реакцію головного «політкомісара фронту» Н.Вашугіна. Крім того, на контрударі наполіг генерал армії Г.Жуков.

Прологом цієї багатоденної битви була спроба вже 22 червня контратакувати противника силами 4-го мехкорпусу — наймогутнішого броньованого з’єднання фронту, що за кількістю машин переважало всі німецькі танкові сили групи армій «Південь». Але, будучи розпорошеним і воюючи на фронті понад сто кілометрів, корпусу досягти успіху не вдалося.

Результат пошуку зображень за запитом "БИТВА ПІД БРОДАМИ 1941"

Початком битви можна вважати ранок 23 червня, коли в бій вступили підрозділи 10-ї танкової дивізії 15-го механізованого корпусу. Наступаючи на Радехів, командири і бійці діяли грамотно і завдали відчутних втрат 48-му моторизованому корпусу Клейста. На жаль, цей успіх не був своєчасно підтриманий головними силами, а Радехів було знову захоплено німцями.

Результат пошуку зображень за запитом "WWII soviet tank losses"

На другий день вступили в бій частини 22-го мехкорпусу, вдаривши з північного напрямку. Діючи ізольовано, без підтримки авіації й піхоти, їхні бійці, проявляючи ініціативу і героїзм, збили наступаючий темп агресора. Корпус зазнав значні втрати, а його командир, генерал С.Кондрусєв, загинув. Проте перша танкова група, незважаючи на втрати, як лезо ножа продовжувало проникати в радянську оборону.

Зустрівши великий опір у напрямку Луцьк-Рівне, втративши частину живої сили і техніки, фашисти зосередили свої зусилля південніше на 8-й і 19-й мехкорпуси генералів Рябишева і Фекленка.

В найскрутнішому становищі опинився 8-й мехкорпус. В ході перших боїв це добре укомплектоване механізоване з’єднання являло собою три ізольовані групи, які частинами наказав ввести у бій член Військради фронту, корпусний комісар М.Вашугін. Як згадував свідок тих подій, бригадний комісар М.Поппель, Вашугін прибув у корпус з численною свитою — штабістами, охороною, прокурором, головою військового трибуналу. Не вислухавши рапорту командира корпусу, корпусний комісар звинуватив його у зрадництві. Не давши часу ні на розвідку, ні на перегрупування військ, генералу Рябишеву було віддано наказ через двадцять хвилин наступати на Дубно. «Доводилося приймати самовбивче рішення — частинами вводити корпус в бій», — згадував автор спогадів. «Все, що було поблизу — 34-у танкову дивізію і мотоциклетний полк — включили в рухому групу і кинули в наступ вздовж шосе Броди-Дубно». Цей відчайдушний удар був для фашистів несподіваним, група розгромила кілька підрозділів противника і вийшла до міста, де була оточена і, незважаючи на героїчні зусилля танкістів, знищена. Пізніше командир рухомої групи М.Поппель з її залишками вийшов із оточення. Вашугін же, усвідомивши скоєне, застрілився.

Результат пошуку зображень за запитом "WWII soviet tank losses"

27 червня 1941 р. наступ 9-го і 19-го мехкорпусів призупинився. Їх авангардні частини були майже знищені і відрізані на відстані до 10 км від решти сил, змушених відступити. 29 червня радянське командування наказало механізованим корпусам відходити. Наступного дня розпочався загальний відступ, який більше нагадував утечу. До 1 липня 1941 р. мехкорпуси Південно-Західного фронту були практично знищені. 22-й корпус зберіг бл. 10 % танків, 8-й та 15-й – до 15 %, 9-й та 19-й – бл. 30 %.

Результат пошуку зображень за запитом "танкист сдается 1941"

У цій битві радянські корпуси втратили 3464 танки з 4201 (за іншими підрахунками 2500, 3 356). Німецькі втрати були значно меншими – 260 бойових машин. Більшість цих танків та САУ після ремонту знову перебувала в бойовій готовності.

Результат пошуку зображень за запитом "танкист плен"

Та найстрашніші й найжахливіші втрати людські, адже тут бійці гинули ще й за наказами головнокомандувачів. Отож на полі бою між Бродами, Луцьком і Дубном екіпажі сотень підбитих радянських танків змушені були або підривати себе, або стріляти у скроню. Коли танкісти, нерідко у вигляді живих палаючих факелів, вистрибували з танків, їх «косили» свої, виконуючи ворошиловський наказ.

Жодної зі своїх цілей радянські сили у цій битві не досягнули. Незважаючи на кількісну перевагу, вони повернулися до лінії давнього радянсько-польського кордону. Вже через декілька днів німецькі війська прорвали нашвидкуруч організовану лінію оборони та 10 липня вступили до Житомира.

Як же так сталося, що, роками готуючись до війни, витрачаючи на військову техніку колосальні кошти (а не слід забувати, що кожен побудований танк — це не одна розорена колективізацією голодна селянська сім’я), тодішнє військове командування так бездарно всім цим розпорядилося?

Серед причин танкового погрому 1941 року слід виділити такі:

1) Відсутність розвідки і чітко налагодженої взаємодії військ.

Для ілюстрації можна навести фрагмент тексту бойового донесення командира 43-ї танкової дивізії полковника Цибіна: «Дивізія, здійснивши безперервний тридобовий марш, досягла вказаного рубежу. Подальший вихід в район зосередження командиром корпусу було затримано на добу через незрозумілу обстановку і необхідність підтягнути війська…Під час здійснення маршу дивізія мала великі труднощі із запчастинами і пальним, котрі доводилося розшукувати на відстані 150-200 кілометрів від військ …Протягом маршу ніякої інформації від вищих штабів про ситуацію на фронті штаб дивізії не мав… О 6-й годині 26 червня танкова група дивізії виступила із завданням розгромити угруповання противника в районі Дубно. Під час проходження міста Рівне наша колона була піддана бомбардуванню противником з повітря. Артилерія дивізії, що рухалася на тракторній тязі зі швидкістю 6 кілометрів за годину, була ще в дорозі і на початку нашої атаки відкрити вогонь не могла. В нашому розпорядженні не було жодного літаковильоту, тому отримати хоч якісь дані про те, що діється в глибині оборони противника, штаб дивізії не міг, в той час як німецька авіація повністю панувала в повітрі».

А ось свідчення майбутнього маршала Ротмістрова про ці події: «Механізовані корпуси Південно-Західного фронту вступили в цю битву після 200-400-кілометрового маршу в умовах панування в повітрі німецької авіації. Введення в бій цих корпусів здійснювалося без належної організації наступу, без розвідки сил противника і місцевості. Була відсутня авіаційна та артилерійська підтримка. Тому противник міг відбивати атаки наших військ почергово, маневруючи частиною своїх сил і одночасно продовжуючи наступ на неприкритих нами напрямках».

2) Плутанина в підпорядкуванні радянських танкових підрозділів і частин, коли військам віддавалися суперечливі взаємовиключні накази зі штабу фронту, штабу армії і штабу корпусу.

Ось як про це згадував командир 32-ї танкової дивізії 4-го мехкорпусу полковник Пушкін: «23.06.41. Дивізія отримала наказ у взаємодії з 8-ю танковою і 81-ю мотострілковою дивізіями оточити і ліквідувати противника в районі Немирова. Нt пройшовши і 30 кілометрів, вона отримала інше завдання — ліквідувати танки противника в районі м. Великі Мости. Колону дивізії довелося розвертати по дорозі на 180 градусів. Після прибуття до м. Великих Мостів дивізія танків противника не виявила. О 17-й годині отримано новий наказ — ліквідувати авіадесант і 300 танків противника в районі Кам’янки Струмилової. Дивізія почала виконувати наказ, але й там противника не виявила, в Кам’янці Струмиловій були наші частини. За добу танкові полки дивізії зробили марш 100 кілометрів…».

Отримуючи все нові і нові накази, 4-й мехкорпус, кружляючи в пошуках противника в трикутнику поблизу Львова, наїздив до 400 кілометрів за п’ять днів. А згадуваний раніше 8-й мехкорпус через плутанину в підпорядкуванні, виконуючи накази різних інстанцій, протягом трьох днів війни «накрутив» в сумі 500 кілометрів безцільних пересувань уздовж лінії фронту на ділянці Львів — Броди, долаючи кілька річок з болотистими заплавами і долинами, залишаючи там загрузлу техніку.

В результаті цих «горе-маневрів» найкраще укомплектовані і підготовлені корпуси залишали на дорозі понад 30 відсотків наявної бойової матеріальної частини, а 8-й мехкорпус втратив до 50 відсотків техніки. Через спекотну погоду частіше виходили з ладу двигуни. Курява на піщаних дорогах змушувала не рідше ніж через годину промивати масляні фільтри, але цих елементарних технічних норм майже ніхто не дотримувався. Найчастіше ж танки зупинялися, тому що закінчувалося пальне.

3) Недосконала структура й організація механізованих корпусів.

4-го липня 1940 року постановою Ради Народних Комісарів СРСР затверджувалась нова штатна організація мехкорпусів-гігантів, кількість танків у яких повинна була становити понад 1000 машин, а особовий склад налічував би 36 тисяч. Корпус, крім того, мав на озброєнні сотні автомашин, бронеавтомобілів, мотоциклів і тракторів. Теоретично така маса людей і техніки могла пройти повз одну точку за сім діб, але на практиці це тривало значно довше. Техніка рухалася з різною швидкістю і доводилося або «повзти по-черепашому», орієнтуючись на найповільніших, або залишати трактори і автомобілі в далекому тилу. Використати такий корпус в обороні було неможливо, бо тисячі машин були зручною ціллю для ворожої авіації. А без машин з пальним, запчастинами і боєприпасами танки нічого не були варті. В умовах українського Полісся зі слаборозвиненою сіткою доріг і заболоченою місцевістю корпуси ставали неповороткими, втрачали маневреність, створюючи численні затори на дорогах, збільшуючи хаос і безлад.

4) Непрофесіоналізм вищого командування Червоної Армії.

«Головною причиною катастрофи 1941 року стала не раптовість німецького нападу, а переваги вермахту у бойовій підготовці, у стратегічному, оперативному і тактичному мисленні німецького командного складу та високий рівень організації і взаємодії військ агресора», — зазначив у своїй роботі воєнний історик В.Бешанов. Загальновідомо, що у 1937-38 роках Сталін знищив професійні командні кадри, які могли б уміло командувати у майбутній війні. Репресовані воєначальники, на відміну від молодих вихованців, що пройшли «сталінську селекцію», насамперед відрізнялися ініціативою, самостійністю мислення. «Нова генерація» вищих командирів на це була не здатна і в перші дні війни розгубилася. Це було помітно з дій перших осіб округу. Постать «головного фронтового комісара» Вашугіна взагалі не потребує коментарів. Віддаючи ж належне героїзму і самопожертві тодішнього командувача фронтом. Процитую спогади К.Рокоссовського, де він змальовує його останню зустріч з М.Кирпоносом 14 липня 1941-го року в штабі фронту в Броварах: «Зустріч з командуючим фронтом справила на мене тяжке враження… Він був помітно пригнічений, слухав неуважно… По телефону віддавав вказівки, в яких ішлося про «рішучі контрудари» силами то однієї, то двох дивізій. Я помітив, що він не питав при цьому, чи можуть ці дивізії контратакувати. Складалося враження, що командувач не хоче глянути в обличчя фактам». Як бачимо, оновлений вищий командний склад Червоної Армії, до якого належав і генерал Кирпонос, хоч і мав досвід бойових дій у Китаї, Іспанії, на Халхін-Голі та радянсько-фінській війні, але тоталітарний режим створив таку атмосферу страху, зашореності та безініціативності в армії, підготував такий командний склад, який по-іншому діяти і не міг у перші дні війни.

Своєрідним лакмусовим папірцем якості війни, яку вела Червона Армія, була ефективність використання танків. «Перші танкові операції росіян закінчувалися повним провалом, — згадував у своїх спогадах німецький генерал Меллентін. — Щільними масами танки зосереджувалися перед фронтом німецької оборони. В їх русі відчувалась невпевненість і відсутність будь-якого плану. Вони заважали один одному, наштовхувались на наші протитанкові гармати, а у випадку прориву наших позицій припиняли рух і зупинялися, замість того щоб розвивати успіх… Нам здавалося, що росіяни створили інструмент, котрим вони ніколи не навчаться володіти…»

Таким чином, танковий контрудар Червоної Армії на західноукраїнських землях влітку 1941 року не вийшов концентрованим. Це був, образно кажучи, удар не кулаком і навіть не розчепіреною п’ятірнею, а поштовхи окремими пальцями.

Проблема ефективного використання танкових частин залишалася болючою протягом усієї війни. Навесні 1942 року, наступаючи під Харковом, радянські війська за лічені дні втратили значну перевагу в танках над противником. На прохання Військової ради фронту про допомогу Сталін відповів: «Якщо ви не навчитеся краще управляти військами, то вам не вистачить усього озброєння, що виробляється в державі…»

20 вересня 1942 року у Ставці Верховного головнокомандування відбулася нарада, на якій розглядалася проблема ефективного використання танкових під­роз­ділів і частин, але до кінця її вирішити так і не вдалося.

«Дубенський синдром» виявився довготривалою застарілою хворобою. Вищий командний склад Червоної Армії та її танкові війська довго і болісно набували бойового досвіду, часто всупереч порядкам тодішнього режиму. У післявоєнний період через замовчування і відверту неправду знакові події минулої війни не були належно й об’єк­тивно висвітлені. Ще й досі в літературі і пресі зустрічаються публікації, де йдеться про колосальну перевагу вермахту над Червоною Армією влітку 1941 року як головну причину поразок початкового періоду війни. Правда ж у тому, що агресор створював перевагу в живій силі і техніці тільки на вузькій ділянці фронту. Брати лише кількісні показники при оцінці бойових дій не варто, бо на війні воюють не числом, а вмінням. Сконцентрована зброя і техніка, правильно і в потрібний момент застосована проти головних сил противника, є запорукою воєнного успіху. Якщо ж цього нема, то вона перетворюється на тягар для військ (її потрібно вивозити, евакуйовувати, а то й знищувати, щоб вона не дісталася ворогові), а потрапивши до рук противника, використовується проти своїх.

Сталінський режим не спромігся використати свій потужний збройний і технічний потенціал та організувати ефективну оборону на початку війни. Кривава драма розтягнулася на довгі чотири роки, а перемога була оплачена величезними жертвами.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело:http://www.personal-plus.nethttp://territoryterror.org.ua, 

Continue Reading
Advertisement
3 Comments

3 Comments

  1. серж

    14.05.2017 at 19:57

    эта мразь много чего загубила.

  2. валерий

    16.05.2017 at 00:25

    6 12 и остатки 26 армии в августе попали в окружение под Уманью

  3. Евгений

    30.06.2017 at 20:59

    Интересная статья, но есть некоторые замечания. 1. Последнее фото – явный анахрпонизм. Здесь немецкий солдат рисует очпередную метку на стволе длинноствольной то 75мм. то ли 88мм пушки – хорошо виден дульный тормоз. В 41 году ничего подобного у немцев не было. По-моему. это все-таки 75мм пушка. Они появились не ранее весны 42 года. 2. Действия советских мк и войск вообще носили хаотический характер просто потому. что у них не было плана отражения нападения крупных сил немцев. Планы были совершенно другие. 3. Кроме того, воевать именно 22 июня не собирались, нападение было действительно внезапным. 4. Двигатели перегревались, потому что им делали такой “ТО”, что сразу же происходило “заедание ленивца”. Как этого добиться -очень просто. Слить из двигателя масло. Или воду. Или и и то, и другое сразу. 5.И самое главное.- это процесс деморализации и разложения Красной Армии, начавшийся мгновенно после нападения. Это, кстати, – основная причина поражения.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Історія

Останній самурай не здавався до 1974 року

Published

on

Друга світова війна закінчилася в Європі 8 травня 1945 року. Що стосується Південно-Східної Азії та Океанії, мир прийшов лише кілька місяців потому, 2 вересня, коли остаточно здалася Японія. За винятком одного лейтенанта, тобто. Для нього Друга світова війна закінчилася лише в 1974 році.

Оно́да Хіроо́ (19 березня 1922 — 16 січня 2014) — японський військовий, молодший лейтенант розвідки Імперської армії Японії. Навчався у армійському училищі Накано, що готувало спеціалістів з партизанської війни. Брав участь у Війні на Тихому океані з 1944 року. Не знаючи про капітуляцію Японії, продовжував бойові дії на філіппінському острові Лубанг до 1974 року. З 1984 року до смерті був головою «Школи природи», що займається соціалізацією японської молоді. Нагороджений бразильською медаллю Сантоса-Дюмона і японською медаллю честі.

Біографія

1922–1945

Онода народився 19 березня 1922 року у селі Камекава префектури Вакаяма у сім’ї Оноди Сюдзіро і Оноди Тамае. Батько хлопця працював освітянином, журналістом і депутатом префектурної ради. Молодий Онода був третім сином у сім’ї і мав 3 братів і сестру. В юності він навчався у середній школі міста Кайнан, де особливо наполегливо вивчав кендо, японське фехтування.

У квітні 1939 року, після закінчення школи, Онода влаштувався на роботу до приватної торговельної компанії Тадзіма і переїхав до китайського міста Ханькоу, де опанував китайську і англійську мови. Проте вже у грудні 1942 року його призвали на військову службу і він повернувся на батьківщину. Спочатку Оноду приписали рядовим другого класу до 61-го піхотного полку, але через декілька днів перевели до 218-го піхотного полку. У липні 1943 року його підвищили у званні до рядового першого класу, у вересні — до рядового вищого класу, а у листопаді — до капрала.

Hirō Onoda (right) with his brother Jiro.

Хіро Онода (праворуч) зі своїм братом Джіро.

Протягом січня — серпня 1944 року Онода навчався у Першому армійському училищі Куруме з підготовки командного складу. У ході навчання, у квітні того ж року, він отримав звання сержанта, а після випуску — звання старшого сержанта і призначення на подальше навчення до Генерального штабу Японії.

Проте Онода вирішив продовжити кар’єру бойового офіцера і у серпні 1944 року вступив до відділення Футамата армійського училища Накано, яке готувало офіцерів розвідки. Закінчити ж навчання не вдалося через термінову відправку на фронт. За два місяці Оноду приписали до штабу 14 армії і у грудні 1944 року відправили до Філіппін як командира спецзагону з проведення диверсійних операцій в тилу противника.

У січні 1945 року він був підвищений до звання молодшого лейтенанта і відправлений до філіппінського острова Лубанг. Перед цим молодий офіцер отримав від свого командира, генерал-лейтенанта Йокоями Сідзуо, наступний наказ: Харакірі категорично забороняється! Тримайся 3 — 5 років. Я обов’язково прийду за тобою. Продовжуй боротьбу поки ще живий хоча б один солдат, навіть якщо доведеться харчуватись плодами пальм. Повторюю, харакірі суворо заборонено!

Proposed Japanese invasion of Southeast Asia and Oceania Image Source: Wikipedia

Японське вторгнення до Південно-Східної Азії та Океанії.

Після прибуття до Лубангу, Онода запропонував японському командуванню острова розпочати підготовку до тривалої оборони, проте його думки не були почуті. У результаті війська США без труднощів розбили японців, а молодий розвідник зі своїм загоном був змушений утекти в гори. Онода облаштував базу у джунглях і почав вести партизанську війну у тилу ворога разом з підлеглими: рядовим першого класу Акацу Юїті, рядовим вищого класу Кодзукою Кінсіті і капралом Сімадою Сьоїті.

Розташування Лубангу.

1945 — 1974

15 серпня 1945 року Японія підписала акт капітуляції. Незабаром до рук Оноди потрапили американські листівки, в яких повідомлялося про закінчення війни. Наприкінці того ж року літаки скинули у джунглях наказ командира 14 армії генерала Ямашіти Томоюкі про здачу зброї і капітуляцію. Онода розцінив ці документи як ворожу пропаганду і продовжив боротьбу проти США, чекаючи на повернення острова під японський контроль. Через відсутність зв’язку з його групою, у вересні 1945 року японська влада оголосила її членів загиблими. Проте у 1950 році Акацу Юїті здався філіппінській поліції і у 1951 році повернувся на батьківщину, завдяки чому стало відомо, що Онода і двоє його підопічних ще живі.

Випадок з Онодою не був поодиноким. У зв’язку з цим японський уряд у 1950 році створив спеціальну комісію з порятунку японських солдат, що залишилися за кордоном. Втім вона не могла негайно приступити до роботи через політичну нестабільність Філіппін.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

7 травня 1954 року в горах острова Лубанга загін філіппінської поліції зіткнувся з групою Оноди. В ході перестрілки був убитий Сімада Сьоїті. Через цей інцидент філіппінський уряд дозволив членам японської комісії почати розшуки японських солдат. На основі свідчень Акацу Юїті комісія проводила пошук протягом травня 1954 року, цілого 1958 року і травня — грудня 1959 року, але знайти Оноду і його підлеглого Кодзуку не змогла. Почекавши 10 років, 31 травня 1969 року японський уряд вдруге оголосив їх загиблими і посмертно нагородив Орденом ранкового сонця 6-го ступеня.

У січні 1972 року на острові Гуам, що перебував під контролем США, було випадково знайдено уцілілого капрала японської армії Йокої Сьоїті. Цей випадок засвідчив, що деякі японські солдати продовжують переховуватись на островах Тихого океану і не знають про закінчення Другої світової війни. Між тим, 19 жовтня 1972 року на острові Лубанг філіппінська поліція застрелила одного японського солдата під час реквізиції ним рису у селян. Ним виявився Кодзука Кінсіті, останній спільник Оноди. У зв’язку з цим 22 жовтня того ж року Міністерство добробуту Японії відправило до Філіппін делегацію з членів розвідувальної комісії з порятунку японських солдат, а також родичів загиблого і Оноди. Але пошуки останнього результатів не дали.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Протягом 30 років перебування у джунглях Лубангу Онода адаптувався до місцевих умов, вів кочовий спосіб життя, збирав інформацію про противника і події у світі, а також здійснював ряд нападів на філіппінське населення. Розвідник харчувався сушеним м’ясом диких буйволів, що були впольовані ним самим, а також плодами пальм, переважно кокосів. Зі своїми підлеглими Онода здійснив понад сто нападів на американську радарну базу, філіппінських посадовців, поліцію і селян. В ході цих операцій було убито 30 і важко поранено понад 100 військових і цивільних осіб.

Під час одного з нападів на базу противника розвідник здобув радіоприймач, переобладнав його на прийняття декаметрових хвиль і отримував інформацію про навколишній світ. Онода також мав доступ до японських газет і журналів, які залишали в джунглях члени пошукових японських комісій. Він був добре обізнаний про події в Японії: знав про одруження принца Акіхіто 1959 року, про проведення літніх Олімпійських ігор 1964 року в Токіо і про «японське економічне диво», але відмовлявся вірити у поразку своєї батьківщини у Другій світовій війні. Ще перед відправкою на фронт Оноду вчили в офіцерському училищі, що противник буде вдаватися до масової дезінформації наприкінці війни, тому він сприймав усі повідомлення політичного характеру під викривленим кутом зору. Так, розвідник гадав, що уряд, який контролює Японію після 1945 року — це маріонетка США, а справжній Імперський уряд знаходиться в екзилі, на території Маньчжурії. Початок Корейської війни 1950–1953 року здавався Оноді контрнаступом японців з Манчжурії на позиції США на півдні Кореї, а затяжна війна у В’єтнамі 1959–1975 років розцінювалася ним як успішна кампанія Імперської армії Японії проти американців, які ось-ось мають капітулювати.

20 лютого 1974 року молодий японський мандрівник Судзукі Норіо випадково знайшов Оноду у джунглях Лубангу. Судзукі намагався схилити його до повернення на батьківщину, розповідаючи про кінець війни, поразку японців і сучасне процвітання Японії. Проте Онода відмовлявся, пояснюючи, що не може покинути місце служби, бо немає на це дозволу свого старшого офіцера. Судзукі повернувся до Японії сам, але привіз фотографії японського розвідника, які викликали фурор у японських засобах масової інформації. Японський уряд терміново зв’язався з Таніґуті Йосімі, колишнім майором Імперської армії Японії і командиром Оноди, який після закінчення війни працював у книгарні. 9 березня 1974 року Таніґуті прибув до Лубангу, вийшов на зв’язок з Онодою і оголосив йому наступний наказ:

1. Згідно з наказом Його Величності, усі військові підрозділи звільняються від виконання бойових операцій.

2. Згідно з наказом № 2003 про бойові операції «А», особлива група Генерального штабу 14 армії звільняється від виконання усіх операцій.

3. Усі підрозділи і особи, які підпорядковуються особливій групі Генерального штабу 14 армії, повинні негайно припинити бої та маневри, і перейти під командування найближчих вищих офіцерів. Якщо це неможливо, вони повинні безпосередньо зв’язатися з армією США або арміями їхніх союзників і слідувати їхнім інструкціям.

Пов’язане зображення

10 березня 1974 року Онода приніс звіт для Таніґуті на радарну станцію і здався філіппінським військам. Він був одягнений у військову форму і мав при собі японський меч, справну гвинтівку Арисака 99, 500 набоїв до неї і декілька ручних гранат. Японець передав свій меч командиру бази на знак капітуляції і був готовий до страти. Проте командир повернув йому зброю, назвавши його «взірцем армійської вірності». За філіппінським законодавством Оноді загрожувала смертна кара за грабунок і убивства селян, напади на поліцію і військових протягом 1945 — 1974 років, проте завдяки втручанню Міністерства закордонних справ Японії його було помилувано. На церемонії капітуляції були присутні високопосадовці обох країн, в тому числі президент Філіппін Фердинанд Маркос. По її завершенню Онода урочисто повернувся на батьківщину 12 березня 1974 року.

Japanese imperial army soldier Hiroo Onoda (right) offering his military sword to Philippine President Ferdinand E. Marcos (left) on the day of his surrender, March 11, 1974.
Солдат Японської імператорської армії Хіро Онода (праворуч) надав свій військовий меч президенту Філіппін Фердинанду Е. Маркос (ліворуч) у день його здачі 11 березня 1974 року.

1974 — 2014

Після повернення Оноди до Японії до нього була прикута увага усіх засобів інформації країни. Частина японської громадськості, переважно науковці і журналісти, які були виховані відповідно до нової про-американської політично-суспільної парадигми, прохолодно поставилися до особи колишнього офіцера. Ще в аеропорту Онода тричі виголосив імперське вітання: «Слава Його величності Імператору!», чим спантеличив тих, хто його зустрічав. Комуністи і соціал-демократи стали таврувати його «привидом мілітаризму», а ліва і ліво-центристська преса на чолі з «Асахі Сімбун» і «Майніті Сімбун» розпочала кампанію з цькування: стверджувалося, що Онода насправді знав про поразку Японії, але через свою мілітаристську натуру відмовлявся капітулювати, убиваючи сотні філіппінців протягом 1945 — 1974 років.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Попри це, Онода мав чимало симпатиків серед урядовців і простих громадян. Йому навіть пропонували балотуватися до Палати Представників Парламенту Японії, але він відмовився. Як привітання з поверненням Кабінет Міністрів Японії дарував Оноді 1 мільйон єн, проте колишній офіцер пожертвував усю суму Святилищу Ясукуні в Токіо, в якому вшановуються душі воїнів, які полягли за Японію у 19 — 20 століттях. Онода зустрічався з тогочасним прем’єр-міністром Японії Танакою Какуеєм, але відмовився від аудієнції з Імператором Сьова, мотивуючи це тим, що не достойний прийому Його Величності, бо особливих подвигів не вчинив.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Через кампанію цькування у засобах масової інформації та труднощі в пристосуванні до умов повоєнної Японії, Онода вирішив полишити батьківщину. У квітні 1975 року, слідом за своїм старшим братом, він переїхав на проживання до Бразилії, де з кінця 19 століття існувала велика японська діаспора. Через рік Онода одружився і став займатися скотарством. Протягом 10 років йому вдалося створити ранчо площею у 1200 гектарів на 1800 голів рогатої худоби. Поряд з цим Онода заснував у 1978 році товариство «Японці Бразилії» і займав посаду його голови впродовж 8 років.

Результат пошуку зображень за запитом "Онода Хироо"

У 1984 році Онода повернувся до Японії і заснував громадську організацію «Школа природи» для виховання здорового молодого покоління. Приводом для її заснування стали новини про вбивство японським юнаком своїх батьків у 1980 році. Оноду турбувала психічна деградація і криміналізація японської молоді, тому він вирішив допомогти їй, реалізовуюючи досвід, який набув у джунглях Лубангу. Головним завданням новоствореної організації він бачив соціалізацію юнацтва через пізнання природи. Від 1984 року під керівництвом Оноди школа щорічно проводила літні табори для дітей і їхніх батьків по всій Японії, організовувала поміч дітям-інвалідам, проводила наукові конференції, присвячені вихованню. За успішну роботу з молоддю у листопаді 1999 року Онода був нагороджений премією в галузі соціального виховання міністра культури, освіти і спорту Японії. Крім цього, у червні 2000 року він працював лектором Університету Хокуріку, а у квітні 2001 року лектором Університету Такусьоку.

6 грудня 2004 року Онода став першим з японців, який був нагороджений медаллю Сантоса-Дюмона, найвищою нагородою ВПС Бразилії для цивільних осіб. Він також отримав звання почесного громадянина бразильського штату Мату-Гросу від уряду цього штату. 3 листопада 2005 року японський уряд нагородив Оноду медаллю честі з синьою стрічкою «за заслуги перед громадськістю».

Пов’язане зображення

Незважаючи на похилий вік, Онода продовжував вести справи у Японії і Бразилії, періодично відвідуючи обидві країни. Він був членом таких право-центристських громадських організацій як Національна рада захисту Японії і Японська Рада. Онода — автор декількох монографій і книг, присвячених його 30-річному перебуванню на Філіппінах, а також питанням Другої світової війни. Він виступав за збереження традиційних японських цінностей у сім’ї, бізнесі і політиці. Дружина Оноди була головою Товариства жінок Японії і депутатом Ради префектури Ехіме.

Онода помер 16 січня 2014 року через ускладнення від пневмонії.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Перший “литовсько-бандерівський” князь

Published

on

Монета Великого Київського князя Володимира Ольгердовича (1362-94 рр.), першого, як бачимо, литовсько-бандерівського князя:).

Трохи історії, кому цікаво. Близько 1362 р. відбулася вирішальна битва з монголо-татарами на Синіх Водах (за різними версіями – на ріках Синюсі або Сниводі в Центральній Україні). Унаслідок здобутої перемоги Велике князівство Литовське й Руське вийшло до узбережжя Чорного моря. До того часу монгольська імперія розширювалася, а з 1360-х років почала розвалюватися.

Понад три десятиліття після битви на Синіх Водах татари практично не з’являлися в Київській землі. Почалося відродження країни.

В окремих регіонах литовські князі залишили володарів із династії Рюриковичів. Проте в Києві литовський князь усунув від влади місцевого князя Федора і призначив київським князем свого старшого сина Володимира Ольгердовича (1362 – 1394 рр.).

Державною мовою була українська (це видно й за печаткою батька Володимира – Ольгерда). Київський князь мусив визнавати залежність від великого литовського князя, яка проте не поширювалася на внутрішні справи князівства. Володимир Ольгердович зобов’язався дотримуватися територіальної цілісності Київського князівства, призначати на адміністративні посади в князівстві винятково киян та не чіпати прав місцевої знаті.

Кордони Київського князівства на той час практично збігалися з кордонами Київського князівства за часів Київської Русі. Також Київське князівство контролювало межиріччя Дніпра й Дністра, зокрема й Чорноморське узбережжя.

Невдовзі шляхтич Коцюб Якушинський заснував місто Хаджибей, вперше згадане 1415 р. (майбутня Одеса). Також було відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші укріплення на Чорноморському узбережжі та на Дніпрі.

Київське князівство почало карбувати власну монету. Було збудовано міцну фортецю на Замковій горі в Києві.

Володимир Ольгердович підписував свої грамоти як “великий князь Київський”, тобто як рівня великому литовському князеві. У 1392 р. Володимир Ольгердович відмовився присягати литовському князеві та сплачувати йому данину.

Автор: Олександр ПАЛІЙ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: Війська російської Червоної армії захопили Харків – початок кінця незалежної Української держави

Published

on

Цього дня 1919 року війська російської Червоної армії захопили Харків і встановили владу Тимчасового радянського (російського) уряду України на чолі з Георгієм П’ятаковим.

То був початок кінця незалежної Української держави. Історія другого пришестя більшовиків (росіян) в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана». 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського.

У цей же ж день, після капітуляції Німеччини і самоусунення імператора Карла I від управління Австро-Угорщиною, 13 листопада 1918 року більшовицька Росія оголосила про денонсацію Брестського договору і 28 листопада в російському Курську було створено Тимчасовий робітниче-селянський уряд України (ТРСУУ) під керівництвом колишнього члена Української Центральної Ради більшовика Георгія П’ятакова (розстріляний НКВД в 1937 році).

В оприлюдненому 29 листопада 1918 року Манфесті ТРСУ було оголошено про поновлення на Україні радянської (російської) влади та скасування всіх законів, наказів і договорів як Гетьманату Скоропадського, так і Центральної Ради. З метою утвердження радянської (російської) влади в Україні на базі пробільшовицьких повстанських загонів була створена Українська Червона армія на чолі із більшовиком Володимиром Антоновим-Овсієнком, яка безпосередньо підпорядковувалась російській Революційній військовій раді під головуванням Льва Троцького (Лев Давидович Бронштейн).

Після повалення Скоропадського уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії.

Українські військові благали уряд сконцентрувати зусилля проти червоної (російської) навали, однак голова Директорії Володимир Винниченко вважав, що це лише посилення розвідувальної діяльності на фронтах.

Уряд Директорії УНР на чолі із соціалістами Володимиром Чехівським та Володимиром Винниченком, які виступали за компроміс з більшовиками (росіянами), виявився абсолютно не готовим до рішучих дій, коли у грудні Українська Червона Армія за підтримки Московської робітничої та Орловської кавалерійської дивізій з Курська почала наступ на Україну, – 3 січня 1919 року більшовицькі (російські) війська зайняли Харків і оголосили про відновлення радянської влади.

Вже після падіння Харкова Директорія таки надіслала Москві ноту протесту. На що отримала відповідь, мовляв, ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду.

6 січня радянська Україна отримала нову офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), і лише 16 січня, коли були втрачені Харків та Чернігів й почався повномасштабний наступ на Лівобережжі, Директорія оголосила війну РСФРР, проте виявилась до неї абсолютно не готовою і вже 5 лютого здала більшовикам (росіянам) Київ.

Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики (росіяни) до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!