Зв'яжіться з нами

Cтатті

Найсильніші у світі солдати — з Форт-Бреґґа

Опубліковано

на

Хоча бійці спецзагону «Дельта» здатні вбити голими руками кількох ворогів за лічені секунди, уміння влучно й швидко стріляти вони цінують набагато вище за володіння будь-яким видом єдиноборств

Загін спеціального призначення «Дельта» збройних сил США розпочав своє існування ще 1977 року і, на думку експертів, сьогодні є одним із найбільш підготовлених та оснащених підрозділів у світі. Історія його створення та формування вельми цікава

Ще на початку 1960-х років командування американських «зелених беретів» уклало договір із відомим британським підрозділом спеціального призначення SAS (Спеціальна авіадесантна служба) про взаємне стажування своїх бійців із метою обміну досвідом. Відповідно до цього документа, кожна зі сторін мала направити по одному офіцеру та одному сержанту на стажування протягом року. Одним із перших американців у Велику Британію поїхав капітан Чарльз Бекквіт, якого вважають «батьком» цього підрозділу.

Перше відкриття, яке він там зробив, було таким: право носити берет з емблемою SAS треба заробити, проливши чимало поту й крові. Досить сказати, що Бекквіт був вражений тим, що перевірочні випробування в британському SАS було розділено на п’ять етапів, і займали вони півроку. Гідно оцінив Бекквіт також правило SAS ніколи не випускати з рук зброю. Рушничний ремінь тут скасували ще 1948 року, щоб усунути спокусу вішати автомат на плече.

Повернувшись 1963 року з Великої Британії додому в США, Бекквіт став переконувати своє керівництво в необхідності створення спецпідрозділу, аналогічного SAS. Однак минуло ще майже 15 років, перш ніж керівництво Пентагону ухвалило рішення про реалізацію проекту «Дельта».

Днем народження загону стало 19 листопада 1977 року. Саме того дня вдалося закінчити формування першої групи бійців із 30 осіб. Та, як виявилося, добирати потрібних людей дуже складно, хоча охочих було чимало: 150 добровольців у першому списку кандидатів. Майже всі вони пройшли В’єтнам у складі сил спецпризначення збройних сил США, проте вимоги до кандидатів змогли задовольнити лише 20% із них. Під час другого відбірного курсу із 60 претендентів успішно витримали всі випробування тільки п’ятеро. Довелося Бекквіту та ще двом офіцерам, які воювали з ним у В’єтнамі, об’їхати всю Америку в пошуках відповідних хлопців. Побували вони й у Європі.

Бекквіт гадав, що на комплектування загону людьми та їхнє початкове навчання піде приблизно півтора року, але виявилось, що реально потрібно було майже три роки. Основу системи добору, оцінювання й підготовки особового складу «Дельти» становила програма SAS, однак за час існування загону вона зазнала чимало змін.

Нині загін укомплектовано найдосвідченішими військовослужбовцями зі складу частин спеціального призначення збройних сил США та полку рейнджерів. Під час його комплектування увагу звертають передусім на індивідуальні риси військовослужбовця, його фізичний та інтелектуальний потенціал.

Попередній відбірний курс «Дельти» — це жорсткий тест із загальнофізичної підготовки та марш-кидок по пересіченій місцевості. Кандидати мають подолати 65 км із рюкзаком вагою 23 кг, орієнтуючись винятково за картою та компасом. Відсів тут досягає 50%.

Потім величезна кількість психологічних тестів і співбесід допомагають визначити, чи вдасться кандидатові поєднувати в собі протилежні риси. Кандидата засипають різноманітними питаннями, тоді уважно вивчають відповіді й реакції та визначають риси його особистості. Треба, щоб він мав залізну витримку й агресивну зухвалість; міг діяти відповідно до наказу й самостійно приймав відповідальні рішення; беззаперечно підкорявся командирам і впевнено вів за собою інших; не був позбавлений співчуття та був здатний убивати без найменших вагань; постійно розширював межі своїх фізичних і психічних можливостей та не вважав себе суперменом. Як доводить досвід, найбільше таким складним вимогам відповідають люди з пасивноагресивним типом характеру. Але тільки в тому разі, якщо ними керує якась ідея вищого плану — служіння Батьківщині, Богу, закону, справедливості тощо. Після тестування та співбесіди з кандидатом, якщо він пройшов усі тести й випробування та відповідає висунутим вимогам, із ним укладають контракт на три роки.

Відразу після зарахування новобранців у загін починається їхнє навчання. Воно має дві частини: піврічний початковий курс, на якому бійці вдосконалюють свої індивідуальні навички, і основний, під час якого відбувається відпрацювання дій у складі підрозділу. Новобранці вивчають прийоми та методи боротьби з терористами й партизанами, тактику штурмових, аеромобільних і повітрянодесантних операцій. У програму також уключено вогневу підготовку, мінно-вибухову справу, рукопашний бій, вивчення сучасних приладів спостереження та зв’язку, швидкісне водіння транспортних засобів (включно з танками, вертольотами й легкими літаками), скелелазіння, медичну підготовку тощо.

Як під час навчання на цьому курсі, так і в подальшому найбільшу увагу приділяють особистій вогневій підготовці кожного бійця. На неї відводять п’ять днів на тиждень. Нормативи зі стрільби досить жорсткі. Наприклад, під час стрільби з гвинтівки потрібно влучити в «десятку» одним пострілом із відстані в 100 ярдів (91,4 метра) і не більше ніж трьома пострілами з відстані в 600 ярдів (548,6 метра). У подальшому солдати «Дельти» лише відточують навички стрільби з будь-яких позицій та в будь-яких умовах, намагаючись довести їх до ідеалу.

Ось що каже колишній боєць-оператор «Дельти»: «Ми дійшли до досконалості. Щоразу, коли ми стріляли, намагалися влучити просто в чорну мітку, але далі прогрес стрільби почав знижуватися, тоді нам треба було вивчати тонкощі механіки та балістику стрільби. Невдовзі ми змогли б уразити й волосинку».

Бійці підрозділу «Дельта» спочатку вчаться стріляти на невеликі відстані, доводячи це до досконалості, потім збільшують дистанцію й продовжують працювати в такому ж темпі. Згодом вони вчаться стріляти під час ходьби точно в голову, і досконалість приходить, коли оператори вже під час повноцінного бігу стріляють просто в голову рухомій мішені.

Арсенал рукопашного бою невеликий: близько трьох десятків найефективніших прийомів. І хоча бійці «Дельти» здатні вбити голими руками кількох ворогів за лічені секунди, уміння влучно та швидко стріляти вони цінують набагато вище за володіння будь-яким видом єдиноборств.

Протягом усієї подальшої служби особовий склад «Дельти» продовжує вдосконалювати свою професійну майстерність. Регулярно бійці групи вирушають на стажування в антитерористичні підрозділи дружніх Сполученим Штатам держав — Німеччини, Великої Британії, Ізраїлю. Нерідко вони беруть участь у змаганнях спецпідрозділів усередині країни та за кордоном. Усе це дає змогу бійцям цього підрозділу розширити свій досвід і підтримувати високу готовність до дій у реальній бойовій обстановці.

«Дельта» постійно співпрацює з такими іноземними військовими об’єднаннями, як австралійська SAS, британська SAS, канадська JTF-2, французький GIGN, німецький GSG 9, ізраїльський SM. Часто тренування поєднуються із тренуваннями інших американських контртерористичних угруповань.

Основним місцем дислокації «Дельти» є Форт-Бреґґ (штат Північна Кароліна). Там розташовано штаб, навчальний центр, житлові приміщення, склади, технічний парк. Для ряду спеціальних тренувань використовують й інші навчальні центри, наприклад, Форт-Ґрілі на Алясці (в умовах Крайньої Півночі), Форт-Ґулік у Панамі (в умовах джунглів).

Бійці «Дельти», які здійснюють спецоперації, називаються операторами. Командування намагається приховувати персональний склад загону, а також належність до нього того чи іншого військовослужбовця. На службі вони можуть носити цивільний одяг, бороду, довге волосся тощо. На військовій формі не завжди носять знаки, що ідентифікують належність бійця до загону «Дельта».

Особовий склад «Дельти» поділяють на бойовий і допоміжний. Вимоги до допоміжного не такі жорсткі, як до оперативного. Головне — задовольняти формальні вимоги (особливо стосовно допуску до таємних документів і дисциплінованості) та мати високу кваліфікацію за своєю спеціальністю. Бойовий склад організаційно поділяють на роти, які у своєму складі мають шість загонів. Загін із 16 бійців може діяти самостійно й розподілятися на групи по вісім, чотири або дві особи. Кількість особового складу — від 200 до 500 людей.

За офіційними документами, призначення групи «Дельта» — участь у таємних бойових операціях, насамперед за межами США.

Роман ВУС

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:http://na.mil.gov.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Натисніть, щоб коментувати

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Cтатті

Братерство “блакитних беретів” розстріляли російські зайди на Донбасі – Президент

Опубліковано

на

Легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту, біля Іловайська та Дебальцевого.

Про це заявив Президент України Петро Порошенко,  Верховний головнокомандувач Збройних Сил України під час урочистої церемонії у Києві з нагоди перейменування Високомобільних десантних військ у Десантно-штурмові війська Збройних сил України та встановлення Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ.

“Ворог досконало володіє прийомами психологічного впливу, вправно експлуатує стереотипи, спекулює на спогадах про минуле та пов’язаних з тим емоціях.  Та хіба хтось з нас ще не розуміє, що легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту,  біля Іловайська та Дебальцевого?”, – заявив він.

Порошенко повідомив, що 469 українських десантників не повернулися з бойових завдань, загинувши в запеклих боях з російськими найманцями. “Щоби відповіли на це питання 469 вбитих українських десантників, якби могли тільки воскреснути?”, – сказав він.

Як повідомлялося, у рамках урочистостей з нагоди Дня десантника на Михайлівській площі у Києві відбулась церемонія заміни беретів десантників з блакитних на темно-бордові. “Це – колір крові, вашої крові, пролитої в боях за Україну”, – заявив Президент, звертаючись до українських десантників. Бордові берети для ідентифікації своїх десантників використовують 59 країн світу, 19 з яких – члени НАТО, додав він.

Президент та Верховний Головнокомандувач також прийняв рішення змінити назву Високомобільних десантних військ, відійшовши від радянсько-російської абревіатури ВДВ. “Російські «ВДВ» від літа 2014 року беруть безпосередню участь в окупації українського Донбасу, і кримські “зелені чоловічки” – то теж вони”, – сказав Порошенко.

Відтак, запроваджено нову назву – Десантно-штурмові війська Збройних сил України.

Також започатковано новий День десантника – 21  листопада, в день, коли відзначається  християнське свято Собор Архістратига Михаїла, який вважається покровителем десантників.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

21 листопада 1920 року Україна перестала існувати як держава

Опубліковано

на

21 листопада 1920 року, після отримання дозволу від польської сторони 12 тис вояків Армії УНР разом зі штабом Головного Отамана Петлюри та урядом республіки перейшли на західний берег ріки Збруч. Ця подія поставили крапку в існуванні УНР як держави на території України.
 Результат пошуку зображень за запитом "21 листопада 1920 року Україна"
Керівники Директорії та армії УНР (сидять – члени Директорії Федір Швець, Симон Петлюра і Андрій Макаренко). Камянець-Подільський, липень 1919 року
Після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, важливою складовою якого стала військова конвенція, почався наступ польсько-українських військ на контрольовані більшовиками території України. Спочатку він був успішним: 7 травня 1920 року об’єднане польсько-українське військо увійшло до Києва, але загалом наступ сподівань не виправдав. Вже 12 червня Київ знову зайняла Червона армія, яка після цього продовжила свій наступ на захід. До середини серпня червоні, захопивши більшу частину Східної Галичини та створивши там Галицьку СРР, опинилися під Варшавою, на чому їх наступ і захлинувся.
З кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки УНР. Це породило сподівання на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах, перший раунд яких розпочався ще 17 серпня в Мінську в розпал битви під Варшавою. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польської сторони.
У цей час Польща опинилася у складній ситуації, адже країни Антанти, які їй допомагали, східним кордоном Польщі бачили лінію Керзона, а головний ворог – СРСР – заявляв про готовність йти на великі територіальні поступки. Причому в обох цих пропозиціях було спільне те, що у них не було місця як для суб’єкту перемовин для УНР, з якою у Польщі був укладений чинний тоді Варшавський договір. Незважаючи на таке роздоріжжя, польський уряд 10 вересня все-таки передав пропозицію уряду УНР до Москви, де її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна – це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею. Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і зовсім не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію.
З 21 вересня, після того, як Червона армія остаточно покинула Східну Галичину, радянсько-польські перемовини продовжилися у Ризі. Тоді ще тривав наступ полько-українських військ, щоправда вже зі змінним успіхом. Станом на 18 жовтня, коли почало діяти військове перемир’я між Червоною армією та польськими військами, армія УНР закріпилася на 150-кілометровій лінію фронту с. Ярута над Дністром – р. Мурафа – Бар – Вовковинці – с. Літинка.
21 жовтня Головне командування військ польських відповідно до умов укладеного 12 жовтня у Ризі перемир’я з радянською стороною, оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Державні установи УНР та Головна Команда військ УНР розташувалися в Ка’мянець-Подільському. З огляду на попередні бойові дії, українській стороні здавалося, що час для наступу на червоних доволі сприятливий. Однак Польща, у відповідності зі щойно підписаним Договором з радянською стороною, формально не мала права брати у ньому участь – 8 листопада вона відкликала останні свої загони із районів дислокації військ УНР, чим знімала із себе будь-яку відповідальність за її дії.
Того ж дня Симон Петлюра звернувся із листом до Юзефа Пілсудського, у якому Ризьке перемир’я називалося “витвором дипломатичної мудрості” і стверджувалося, що українці мають тепер самостійно “провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитися на схід”. Тобто провина за таку важку ситуацію покладалася не стільки на Польщу, яка вийшла з Варшавського договору, скільки на країни Антанти. Окрім певної логічності, такі твердження були викликані ще й практичними потребами – у листі Петлюра просив або про надання боєприпасів, або про неперешкоджання у їхньому транспортуванні з Німеччини.

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року
У ніч перед 8 листопада 1920 року у Кам’янці-Подільському відбулася державна наради за участі Петлюри, членів уряду УНР та командного складу армії. Її результатом став універсал, у якому уряд закликав українців до “останнього бою”, який, як тоді здавалося, мав шанси на успіх. Наступ був запланований на 11 листопада, однак частини Червоної армії почали наступ першими – 10 листопада. Певний час в українців ще була надія переламати ситуацію і перейти в наступ, однак вже 12 листопада стало зрозуміло, що зробити цього не вдасться.
14 листопада урядові структури УНР залишили Кам’янець-Подільський, зібравшись 19 листопада в останньому своєму притулку на території Наддніпрянської України – у Волочиську. Саме там завершилися переговори з польською стороною про перехід залишків армії УНР на територію Польщі. Поляки, які були в боргу перед тепер вже колишнім союзником за Варшавським договором, гарантували ставлення до вояків УНР як до інтернованих і обіцяли зберегти її частини у таборах у Польщі.
Вночі 21 листопада 1920 року від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня на західний берег ріки Збруч перейшло близько 12 тисяч вояків та військове і політичне керівництво УНР, якому такий крок бачився лише перепочинком у війні: у листі від 23 листопада Петлюра наказував своїм підлеглим не розпускати жодної військової частини. Симону Петлюрі та його урядовцям, які з 25 листопада перебували у Тарнові, здавалося, що їхня боротьба за незалежну Україну ще не завершена.
Однак доля розпорядилася інакше – 21 листопада 1920 року стало останнім днем існування УНР як державного утворення на території України. На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1925 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду УНР в еміграції Андрія Лівицького.
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

На часі — уніфікація кольористики військової форми

Опубліковано

на

Нещодавно в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України відбулась робоча нарада з представниками виробників і постачальників предметів речового майна для потреб Збройних Сил України. Про що йшлося під час зустрічі розробників речового майна, тиловиків і підприємців, ми попросили докладніше розповісти начальника управління розвитку речового майна — заступника начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ підполковника Євгенія Єлькіна

— Насамперед ми обговорили питання щодо внесення змін до нормативної (технічної) документації на предмети речового майна, також поінформували виробників і постачальників про обсяги закупівлі предметів речового майна й тканин 2018 року та про заходи, які вживають із боку Міністерства оборони України щодо впорядкування системи контролю над якістю предметів речового майна.

— А про які зміни в технічній документації йшлося? Чому виникла потреба щось змінювати, адже на технічних умовах, передбачених для виробництва предметів речового забезпечення, ще не просохло чорнило?

— Ми змушені були порушити питання стосовно визначення в технічних документах єдиного кольору для форми одягу та амуніції, якими забезпечують наших військовослужбовців. На сьогодні ситуація така, що ремінь розвантажувальний ми отримуємо зеленим, рюкзак зеленіший, а сумку транспортну індивідуальну — світло- зелену. Таке відбувається через те, що коли в технічних умовах визначено: для пошиття певного предмета має бути використано синтетичну тканину, наприклад, кордуру такого-то кольору, то саме її виробники одягу й закуповують для свого виробництва. Але, як доводить практика, у різних виробників тканина одного кольору має різні відтінки. Тому й отримуємо: ремінь розвантажувальний — зеленого кольору, а підсумки для магазинів, гранатні підсумки — іншого відтінку. Те саме з натільною білизною. Тендер на футболки виграв один постачальник, а на труси — інший. Тканину одного й того ж кольору вони купували в різних виробників. Як наслідок маємо: одні вироби зі світло-зеленої тканини, інші — з темнішої. Тому виникла потреба визначитися з єдиним кольором, погодити його з Тилом Збройних Сил, який, по суті, є замовником, аби наступного року ми почали одержувати речове майно одного, уніфікованого кольору.

— 2014 року нам би такі «проблеми». На слух сприймається як примха…

— Насправді мова не про забаганки військових, а про елементарну естетику, порядок і військову дисципліну. Не є нормою те, коли в одному строю вишикувалися бійці, а в очах рябіє від кольорової мозаїки їхнього одягу.

— Зрозуміло. І коли ми позбавимося від кольорового розмаїття?

— За підсумками наради, перші торги щодо закупівлі предметів речового майна в уніфікованому кольорі відбудуться на початку наступного року, тож отримувати його у військах почнуть у другій половині 2018-го. Для цього найближчим часом буде затверджено кольори, за якими здійснюватиметься закупівля предметів речового майна 2018 року.

— А що кажуть виробники тканин? Наскільки можливо з технічного погляду, щоб на різних підприємствах було «влучання» в один і той самий колір? Якщо неможливо, то вважайте, що не уникнути звинувачень у лобіюванні інтересів певного виробника тканин.

— Так, ці питання на нараді підіймали. І ми чітко заявили, що лобіювання будь-чиїх інтересів є неприпустимим. Швейні підприємства можуть закуповувати тканину в будь-якого виробника, вітчизняного або закордонного. Головна умова — її відповідність визначеним технічним умовам і кольору. З технічного боку це цілком можливо. Водночас певні відхилення, зрозуміло, будуть, але вони мають відповідати нинішнім стандартам. А що стосується механізму, який гарантував би уникнення будь-яких лобістських схем, то він простий і прозорий. В Україні є лабораторії, які здійснюють відповідні оптичні дослідження. Тому після того, як буде затверджено колір тканин, тобто після 10-го числа поточного місяця, Тил ЗСУ має подати в Департамент держзакупівель заявку, затверджену заступником міністра, стосовно обсягів замовлень на наступний рік. Таким чином виробники тканин знатимуть, яку кількість тканини у них придбають швейні підприємства. До того ж для запуску виробничого процесу їм потрібно від 30 до 45 днів. Тобто це той час, який потрібен для того, щоб придбати сировину, фарбу, налагодити устаткування, виготовити пряжу тощо. Отже, через місяць-півтора виробник отримає перші метри тканини. Спочатку перевірка її на відповідність потрібному кольору відбуватиметься на самому підприємстві за допомогою понтометра. Перевірили, трохи «не влучили» — додали фарби, відкоригували. «Влучили» — чудово, зразки тканини відправлять на дослідження в незалежні лабораторії, про які я вже згадував. Отримають там позитивний висновок, хай умикають верстати, виробляють продукцію, твердо знаючи, що її буде реалізовано.

— Тобто на початок лютого ви передбачаєте, що тканина потрібного кольору вже буде на складах підприємств-виробників і що зривів у постачаннях її на швейні підприємства не буде?

— Сподіваюся, що не буде. Принаймні зі свого боку ми робимо все необхідне, щоб цього не сталося, і такі робочі наради з виробниками проводимо саме задля гарантування планових постачань необхідного майна у війська — якісного й естетичного.

— Дякую за розповідь.

Бесіду вів Іван СТУПАК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending