Connect with us

Cтатті

Новолуганське. Сіра зона

Published

on

Дим лізе в очі, ноги починають потроху мерзнути. Якщо підсунутися ближче до вогнища, то дим стає немилосердним – дихати просто неможливо. Біля імпровізованого «каміна» стоїть спарене сидіння – як у театрі. Якщо вмоститися в нього двом, то стає тісно, заважають підсумки, навішені з боків – у мене з об’єктивом, у бійця – рожки, БК та автомат.

​Макс Левин​Макс Левин, Фотокорреспондент LB.ua

23.00 – до кінця зміни ще дві години. За вікном – якщо це можна так назвати, бо вікон в цій будівлі просто немає – стоїть густий туман. Видимість метрів 50 – до найближчого бетонного паркану. Він – фактичний кордон. За ним динозаври. Залізнична колія. Посадка метрів 100-200 завширшки. І «сєпари». Якщо дивитись прямо – Доломітне, трошки далі і лівіше – селище Травневе. То вже «не наші» території.

Фото: Макс Левін

Час від часу хтось з напарників, неохоче, немов ведмідь з барлоги, висувається з тепловізором на точку спостереження. Бійці зляться, матюкаються, але вдіяти нічого не можуть – видимість просто ніяка. За таких умов піхота противника може підійти ледь не впритул. І тоді ми, троє «спартанців», опинимося в оточенні. Це як мінімум. Як максимум – не зможемо доповісти про наступ бойовиків на «базу». Саме тому, розмова не в’яжеться. Вуха на сторожі, серед звуків вітру і баламкання залізних конструкцій закинутої промзони намагаємося виділити шось чужорідне – кроки, дихання.

– Ще пару днів, і дров зовсім не лишиться. Треба ставити грубку і тягати дрова з собою на пост.

Фото: Макс Левін

Це всього лиш третій день. У вогнище йдуть дерев’яні уламки шухляд, віконих рам.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Ми на околицях ферми. Вночі довжелезні свинарники, схожі на електропоїзди – ряди жовтих вікон, і всередині життя. Звідти інколи доноситься свиняче кувікання.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фермою, по-простому, називають «Бахмутський Агросоюз». Підприємство на десятки тисяч худоби. Територіально воно знаходиться між Новолуганським і Доломітом. До 23-го грудня ця територія була фактичною «сірою зоною». З «української» території сюди можна було доїхати, минувши всього один блокпост, на якому стояли «фіскали» (прикордонники). На територію так званої «ДНР» – так само, проїхавши всього один блокпост – в Травневому.

Проконтролювати, куди саме їде продукція агросоюзу, неможливо. Тому питання, чому територія була довший час «сірою зоною», відпадають. Вже в неділю по позиціях «Донбаса» їздили двоє прикордонників на Volkswagen Amarok – дуже наполегливо шукали комбата. Не знайшли.

Бійці батальйону «Донбас-Україна» взяли Новолуганське зходу. В п’ятницю близько 15-ї години вони заїхали в село на техніці, розставили пости на всіх важливих перехрестях. На ферму заїжджали доволі оригінально, в традиціях 14-го року – в кузові зерновоза «Бахмутського агросоюзу».

– Зерновоз останавливается возле админкорпуса. Из кузова вываливается два десятка вооруженных людей. Выстраиваются по периметру, часть забегает в здание, охрана в шоке. Это было эпично! – «Султан» згадує про спецоперацію по захопленню свинокомплексу.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

– Расставили посты, по четыре человека. Стоим, вокруг свиньи визжат, укреплений никаких – ни дать ни взять «свиборги» (від слів «свиня» і «кіборг» – М.Л.). Свинокаратели, блин. В 21.00 мы поменялись, я в будку пошел, погреться немного. Султан – вниз. В 21.05 прилетело. Ни звука выстрела, ни свиста, ничего не было. 120-ая. Только «бабах», и взрывная волна сразу. Я на землю упал, заполз под козырек металлический и «броник» на голову натянул, – доповнює «Полтава». – Это и спасло – один осколок в «броник» попал. Еще один осколок разрезал надвое маникюрные ножницы, которые лежали в рюкзаке. Точно стреляли. Прошло только несколько часов после нашего захода. Я думаю, знали. Кто-то слил информацию.

Фото: Макс Левін

Хлопці показують бетонний блок, висотою сантиметрів вісімдесят. Захищаючись ним, вони збиралися вести бій у разі атаки. Жартують: в той день на фермі було 38 200-х. Свиней. Один снаряд потрапив в будівлю свинарника. Серед донбасівців були поранені, без втрат.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Помогаєви. Багатодітна сім’я. 7 дітей

«Пропустишь? – Та как я тебя пропущу, смотри как гупает, – Молодой еще парнишка, голову в плечи втянул. Невдалеке гаубицы наши работают. – Так это не падает. То что в воздухе грохочет, это ерунда. Ты бойся когда прилет пойдет, когда земля задрожит. А в воздухе – мы уже привыкли за год», – Юра розповідає як в 2015 році під час боїв під Дебальцево їздили в Бахмут і назад.

Юрій з сім'єю

Фото: Макс Левін

Юрій з сім’єю

– Ну а что делать, уехать куда-нибудь, у нас нет возможности. Поэтому всю войну мы тут пробыли. В первое время войны, конечно, было страшно, – каже він

Юра – голова великого сімейства: семеро дітей, від 17-ти до 2-х років. Шість хлопців і одна, найменша, дівчинка. Всі русяві, світленькі – в тата. Юра працює кочегаром в місцевій школі. Зарплатня невелика, але їхати нікуди не треба. Варіантів влаштуватися на роботу в Новолуганському небагато. Або на «Бахмутський Агросоюз» або в сферу обслуговування, торгівлю. Помогаєв-старший пропрацював на фермі більше десяти років. Зарплатня хоч і порівняно велика, але багато «нюансів». Про нюанси Юра згадує неохоче – на ферму повертатися не збирається: «Это крайний вариант. Когда есть совсем уж нечего будет».

– 18 декабря 14-го года девочка наша младшенькая родилась. Колонны техники идут, какие на Дебальцево, какие с Дебальцево, стрельба. И между этим всем машины мирных снуют, туда-сюда. Наташу (дружина – М.Л) сначала в Артемовск положили, потом перед родами в Краматорск перевели. Роды тяжелые были, – згадує Юра. – Потом сколько мы еще промотались с Наташей по больницам – осложнения были. Дети – со мной. Куда их деть? Когда есть возможность оставить с кем-то, оставляем. Но на душе-то неспокойно. Если обстрел начался, блокпосты закрывают, и что дальше – домой не попадешь. Что с ребятней, неизвестно, переживаешь. И к жене нужно ехать. В общем – на разрыв. Хорошо хоть на старших можно положиться. Мы детей самостоятельности учим – и есть приготовить могут, и за домом посмотреть. Как обстрел начинается, пацаны лучше меня вычисляют, чем стреляют, когда «ответка» придёт. Малышей в руки, и бегом домой. В подвал они у нас заскакивают лучше солдат. Прыг-прыг, один за другим. Там глубина, метра под два. И ничего, как рядом ложится начинает, все запрыгивают мгновенно».

Ми сидимо з Юрою в залі. У нього на колінах 2-х річна Марина. Вона тулиться до тата і прикриває очі. Всі діти похворіли, до канікул лишилося три дні, тому в школу вже не йдуть – так безпечніше. В залі просторо і чисто, два потерті дивани, на стіні плазмовий ТВ. В дитячій дерев’яні двоповерхові ліжка, кухня не найсучасніша, але функціональна. Той випадок, коли люди живуть бідно, але охайно.

– Выезжать не будете?

– Понимаешь, по ситуации нужно смотреть, анализировать. Если войска, одни или другие наступать начнут, по селам «лупасить» будут – тогда да. Ноги в руки и выезжать будем срочно. Бомбежку-то пересидеть можно, одну-другую. В наш подвал вряд ли что-то залетит. Но морально и психологически это будет настолько удар сильный для всех. Меня вот спрашивают: какие укрепления строить? Если уже накрыло, по поселку сильно стреляют – то выход один. Бросать все, что можно, и тикать как можно дальше.

На самом деле, сейчас-то уже и те, другие, стреляют очень точно. Если нужно, положат в круг радиусом 50 метров. Если задача стоит попасть по жилому сектору – попадут.

Но быстро это все не решится. Вот сейчас зашли украинские военные, и мы надеемся, что лучше будет. Все-таки, преступники, плохие люди, они есть в любое время. Бабушка пенсию получила, забежали в дом, пенсию забрали, и не было на них управы. Это хорошо, что есть военные. Надеемся, будет больше порядка…

Юрій охоче і багато говорить про те, що і як потрібно робити:

– Какая разница Запад или Восток? Это искусственное разделение. Мы – верующие, много братьев побрали себе в жены сестер и с Западной Украины, и с Центральной. (Юра та його сім’я – баптисти, – М.Л.) И все нормально. Живем дружно. У меня друзья по всей Украине. И сказать о том, что какая-то нелюбовь или разделение, нельзя. У меня друг живет в Горловке. Жена его из Львовской области. Ну о чем говорить? О какой вражде? И там люди многие понимают, что это все чепуха. Политика…

Между нами говоря, если бы начало войны, все было бы совершенно по-другому. Но когда летит снаряд, попадает в дом, где ребенок, где жена, тогда, конечно, градус ненависти поднимается. Многие люди поменяли свое мнение, кардинально. Есть много примеров, я лично знаю…

Вот не поверишь, но приезжаешь на один блокпост, с тебя шкуру снимают. На другую сторону приезжаешь – там рубаха-парень, как свой. А через какое-то время ситуация кардинально меняется – на одной стороне тебя уже нормально воспринимают, а едешь туда, где раньше было нормально, а на тебя как на вражину смотрят. Это же влияет очень сильно на людей. Война-то больше психологическая. Отчасти ее можно выиграть и без автоматов. Ты покажи людям не ненависть, а нормальное отношение. Это будет сильнее играть роль, чем гарматами молотить неделю.

Вы знаете насколько важно, что Украина проплачивает пенсии, другие соцвыплаты, поддерживает нас. Когда здесь сидишь, все-таки давление сверху очень сильное – СМИ, телевизор, и сложить в голове сложно целостную картину. Земля из-под ног уходит.

И тебе идет помощь, гуманитарка – и от Фонда Ахметова постоянно, и от других ООНовских организаций. И люди по-другому начинают смотреть. Эта мысль, что «ты никому не нужен, тебя готовы стереть с лица земли», уже отступает. Оказывается, нужен, оказывается, помнят. Время показывает, кто и чего стоит.

Вот сейчас войска зашли, и люди очень настороженны – что дальше будет. Как сейчас себя поведут военные, так и будет. Это будет ответ на все.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

И особенно пристально, смотрят за этим ТАМ, за линией фронта, на той стороне. Не дай Бог, случится какой-то грабеж или еще какая неприятность. В секунду раздуют, раскрутят – мало не покажется.

Здесь не пушки победят, а разумный психологический подход…

Школа

В п’ятницю, саме у той день коли в Новолуганське зайшли українські військові, від серцевої хвороби помер завуч місцевої школи, Наталія. Дітлахи одразу пов’язали раптову смерть з новоприбулими: «Розхвилювалась через військових».

Другий завуч школи, Олена Володимирівна, одразу спростовує цю версію:

– У Наталии давно были проблемы с сердцем. Я-то с ней проработала долгие годы, знаю. Наталия очень много всего по школе делала. Я теперь не знаю, за что хвататься. Еще пора новогодних утренников, конец года…

В кабінет раз по разу влітають «зайчики», «вовки» та інші новорічні персонажі – перевдягтися. В коридорі – останні репетиції перед виступом. Дівчата, років 8-10, кружляють з великими макетами сніжинок над головою. Всі як одна – в білосніжних костюмах. В трьох метрах від неї на підвіконнях робочі штукатурять стіни – більша частина школи наразі в ремонті. Коридори виблискують новими батареями і металопластиковими вікнами.

– Наконец-то, до нас дошла очередь делать ремонт в школе. Хотя про нас не забывали все эти два года войны. Зарплату, бюджет – все исправно оплачивалось. Украина про нас помнит, – Олена Володимирівна наполягає, що навіть за часів «сірої зони» в школі все було по-українськи. І дійсно в школі навчання іде українською мовою, в кабінетах вишивані рушники і портрети Шевченка. Завуч розповідає про дітей, які ходять в школу Новолуганського, незважаючи на те, що тепер проживають фактично на окупованій території. З Доломіта і Металіста до школи кожного дня приїздять шість учнів. Двоє одинадцятикласників, двоє з 4-го класу і двоє з молодшої школи.

Фото: Макс Левін

Тетяна Анатоліївна, бабуся першоклашки Саші з Доломіта, зустрічає нас в фартушку – вона влаштувалася помічником на шкільній кухні. Для того, щоб кожного дня привозити онука на навчання:

– На попутке сюда, а назад в 12 или 14.30 на «маршрутке» «Новолуганское-Никитовка». Утром стоим, голосуем – с ребенком всегда подберут. Проблем с пропуском до сих пор не было. Как будет с 1 числа (1 січня, – М.Л) – не знаю. Маршрутку отменят, говорят. И Нацгвардия блокпост поставит. Посмотрим. На посту «ДНР» нас вообще не трогают, только мужчин. И, вообще, как там будет дальше, какое будущее на той территории – неизвестно.

Я была уже и в сельсовете, и с директором разговаривала, чтоб автобус пустили. В 2014-м то ходил автобус, школьный. А сейчас вот мучаемся. Бывает и «газель» не идет. Тогда такси нанимаю, 60 гривен. Как нам ехать домой?

Саша с нами с детства живет. Мама его с пеленок нам подкинула и умотала. Где-то в Горловке, не знаю. Папа его на заработках, в Москве что-ли. Но денег не присылает, никакой помощи. Вот так и крутимся. Сашенька сейчас дома, с дедушкой. У нас хозяйство, дом свой, куры, три козы, индоутки. Мы там семь лет назад купили дом. Тогда было нормально. Да и 2014 уже к нам заходила Нацгвардия. А потом снялись и ушли. И «ДНР» пришли на их место. А хозяйство-то не бросишь.

На другому поверсі діти з усіх сил кличуть Дід Мороза і Снігурку.

Дівчатка в гарних білих сукнях, з макіяжем і зачісками. Менші дівчатка з пухнастими хвостиками на спідничках і рожевими вушками. Хлопчики в масках вовків – і не скажеш, що ця школа фактично на лінії фронту.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Ведуча почергово заводить пісеньки, то російською, то українською.

– Маленький сірий заїньку, іди-іди до нас…

– Снег руками нагребаем, лепим-лепим ком большой…

Дітки підспівують і стрибають однаково активно.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Свято закінчується традиційним фотографуванням з Дідом Морозом та Снігуркою. Дітей багато, батьки товчуться, намагаючись встигнути сфотографувати свою дитину на пам’ять.

Фото: Макс Левін

Дід Мороз іде, а в коридорі одна з мам на підвищених тонах вичитує «красуню» років восьми:

– Ну, для чего эта красота? Вот так собирались как на свадьбу, и так обо…ся в конце?

Ты что не могла постоять спокойно, чтоб я тебе сфотографировала?..

​Макс Левин​Макс Левин, Фотокорреспондент LB.ua
Джерело: http://lb.ua/society/

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Cтатті

Чуже хвалимо своє не знаємо? 100 років незалежності України: Чому така тиша на офіційному рівні?

Published

on

22 січня 2018 року – 100-річчя проголошення незалежності України.

Де підготовка, де достойна програма? Святкування подій 1917 року, що вeли до незалежності, були ледве помітні протягом 2017 року.

Чому 22 січня 2018 року не було оголошено державним святом?

Чому нинішній український парламент не проводить спеціального урочистого засідання в будинку, де було проголошено незалежність України, у Будинку Учителя/Будинку Центральної Ради?

 Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

Чому президент і прем’єр-міністр не звертатимутся до українського народу з Софійської площі того дня?

 Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р. 

Кому зручно зменшувати значимість цієї важливої історичної події в нашій історії?!

Особливо зараз, і тим самим сприяти уявленню про те, що нібито незалежна Україна виникла після розпаду СРСР?

Вже два роки тому керівництву держави було запропоновано як планувати гідне та достойне святкування 100-річчя незалежності України, зокрема проведення урочистої зустрічі в будівлі Центральної Ради.

У Київській міській раді також були внесені пропозиції щодо відповідних змін у назви вулиць. І все ж, незважаючи на проголошену офіційну політику декоммунізації, ці ініціативи не були підтримані.

Так, голові Інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу вдалося організувати скромну, але важливу виставку на Хрещатику, яка присвячена Українській революції 1917-21 років. Але він також сміливо публічно визнає своє розчарування неадекваною відповідю керівництва країни.

16 січня президент Порошенко прийняв представників дипломатичного корпусу. Та на диво, не використав цю подію, щоб підкреслити 100-річчя незалежності України та її бажання вже тоді бути визнаною європейською демократичною державою.

Так що відбувається? Чому така тиша на офіційному рівні?

Богдан НАГАЙЛО

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.istpravda.com.ua/columns/2018/01/18/151914/

Continue Reading

Cтатті

Ракетний комплекс «Вільха» це передусім нова ракета

Published

on

Як відомо, напередодні президент України Петро Порошенко наказав завершити в цьому році випробування ракетного комплексу “Вільха” і приступити до його серійного виробництва. Новина дуже навіть хороша, і про потреби нашої армії в високоточній і далекобійній зброї написано дуже багато статей. Але все ж у наших громадян досі не сформоване уявлення про те, що таке “Вільха”, багато в чому через секретність проекту, а також непрофесіоналізм наших улюблених журналістів при висвітленні даної тематики.

Перш за все “Вільха” це ракета, а не, як висвітлюють у багатьох ЗМІ, – РСЗВ. В якості реактивної системи залпового вогню в даному випадку використовується стара-добра 9К58 на шасі МАЗ-543, більш відома як “Смерч”. У перспективі її хочуть замінити на КрАЗ-7634, але це в перспективі і саме шасі.

Вся цінність саме в ракеті, адже на неї і була зроблена основна ставка. І якщо вірити тим ТТХ, що періодично спливали в відкритих джерелах (а офіційних і до сих пір немає), мова йде про високоточний 300-мм реактивний снаряд, що вражає цілі на відстані понад 100 км (за деякими відомостями до 170 км) з точністю відхилення від цілі на 50 метрів, при використанні інерційної системи наведення, і 7 метрів, при використанні GPS-корекції.

Дана ракета здатна вражати не тільки наземні, але і надводні цілі. Також повідомлялося, що з її допомогою, можливо знищувати і повітряні об’єкти, що в деякому сенсі робить її універсальною зброєю.

Таким чином, “Вільху” некоректно називати новою РСЗВ, це, перш за все ракета. Ракета, яка в порівнянні зі стандартними боєприпасами “Смерча” збільшила дальність ураження цілей майже в два рази, а по точності можна порівняти з провідними світовими ОТРК ATACMS і горезвісним “Іскандер-М”.

Звичайно, шлях її на авансцену був довгий. Вперше про “Вільху” заговорили в січні 2016 року, а перше випробування було проведено в березні того ж року. Всього відомо про сім випробувальних стрільб даної ракети, і останні були проведені 22 грудня 2017 року на полігоні в Одеській області. Саме в ході цих випробувань і були запущені перші ракети, виготовлені на заводі ДАХК “Артем” за допомогою нового турецького обладнання Repkon, що використовується для виробництва високоточних деталей циліндричної порожнистої форми.

Власне, не дивно, що від випробувань, що почалися майже два роки тому, зараз можна переходити до серійного виробництва.

Проте, хоч “Вільха” і є далекобійною високоточною зброєю, вирішувати масштабні тактичні питання їй не зовсім під силу. А тому з нетерпінням очікуємо дефіле ОТРК “Грім-2”. Його час саме настав!

zloy-odessit

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. zloy-odessit

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!