Зв'яжіться з нами

Історія

Німецька воєнна фотохроніка операції “Барбаросса” 1941 року

Опубліковано

на

Операція “Барбаросса” розпочалася 22 червня 1941 року.  Вторгнення планувалося розпочати 15 травня, але, через низку факторів, воно було затримано. Однак, Гітлер все одно випередив свого союзника Сталіна.Operation Barbarossa

Вторгнення було справді величезною подією по фронтовій лінії 2900 км (1800 м).

Advance of the Wehrmacht into the Soviet Union during Operation Barbarossa. 1941
Просування вермахту в Радянський Союз під час операції “Барбаросса”. 1941 
Wehrmacht crossing the border of the USSR at the beginning of the Operation Barbarossa
Вермахт перетинає кордон СРСР на початку операції “Барбаросса”
Army Group North enter pine grove near Leningrad. October 1941
Група армій “Північ” вступає в сосновий гай біля Ленінграда. Жовтень 1941
1st Panzer Group after the Battle of Brody, June 30th 1941​
1-а танкова група після битви під Бродами. 30 червня 1941
PzKpfw 35(t) from the Army Group North during 'Operation Barbarossa', in the background village on fire. July 1941.
PzKpfw 35 (t) від групи армій “Північ” під час “операції” Барбаросса “, на задньому плані село в пожежі. Липень 1941 
German armored fighting vehicle Sd.Kfz.251 in some city in Latvia. June 1941
Німецька броньована машина Sd.Kfz.251 в місті у Латвії. Червень 1941 
MG-34 team and Panzer IV. 1941
Відділення MG-34 і Panzer IV. 1941 
Jammed road wasn't something unusual for such massive invasion. 1941
Забита дорога не була незвичайною для такого масового вторгнення. 1941 
German Soldiers inspecting so called 'Stalin Line', which was a line of fortifications on Polish-Soviet border.
Німецькі солдати перевіряють так звану “Сталінську лінію”, що була лінією укріплень на польсько-радянському кордоні
Rasputica. Fifth nature element. Over 100 years earlier Napoleon also met this obstacle on the same way.
Більше 100 років тому Наполеон також зустрів цю перешкоду на тому ж маршруті
German vehicles driving across the river near Petsamo during operation 'Silberfuchs'. 29 June 1941.
Німецькі машини рухаються через річку біля Petsamo під час операції “Silberfuchs”. 29 червня 1941 
German military engineers of 11. Army during build of floating bridge on Prut river. 1 July 1941
Німецькі військові інженери 11-ї армії під час будівництва плавучого мосту на річці Прут. 1 липня 1941
German tanks PzKpfw III of 13. Panzer Division during first phase of the Operation Barbarossa
Німецькі танки PzKpfw III з 13-ї танкової дивізії під час першого етапу операції “Барбаросса”
German tanks PzKpfw IV in Witebsk, July 1941
Німецькі танки PzKpfw IV у Вітебську, липень 1941 
German motorised unit during advance on Smolensk. Note the anti-tank gun PaK 36
Німецький механізований підрозділ під час паступу на Смоленськ. Зверніть увагу на протитанкову гармату РаК(Panzerabwehrkanone) 36
German soldiers shoot the Soviet positions on the other side of Dniepr River with anti-gun PaK 36. 20 September 1941
Німецькі солдати обстрілюють радянські позиції на іншій стороні Дніпра протитанковою гарматою РаК(Panzerabwehrkanone) 36. 20 вересня 1941 р.
German soldiers on PzKpfw IV during campaign on Crimea. May 1942
Німецькі солдати на PzKpfw IV під час кампанії в Криму. Травень 1942
Wehrmacht builds floating bridge in Kiev. September 1941
Вермахт будує плаваючий міст у Києві. Вересень 1941
German assault gun Sturmgeshutz III and light armoured halftrack Sd.Kfz.250 on streets in Charkov. October 1941
Німецький штурмовий кулемет Sturmgeschutz III і легкброньвик Sd.Kfz.250 на вулицях м. Харкова. Жовтень 1941 
German infrantry during street fights in Charkov. 25 October 1941
Німецька піхота під час вуличних боїв у Харкові. 25 жовтня 1941 
German soldiers passing by Soviet barricades on street in Charkov. October 1941.
Німецькі солдати, що проходять через радянські баррикади на вулиці в Харкові. Жовтень 1941
German Cavalry in village under fire, near Mohylev, 16 July 1941
Німецька кавалерія в палаючому селі, біля Могильова, 16 липня 1941
German soldier during advance and captured french tank Somua S-35. September 1941
Німецький солдат в наступі з захопленим французьким танком Somua S-35. Вересень 1941 
Station of German MG-34 during fights on Ukraine, near bridge over Psel River. 2 September 1941
Позиція німецького MG-34 під час боїв на території України, біля мосту через річку Псел. 2 вересня 1941 
Two German soldiers during fights on Ukraine, July, 1941
Два німецьких солдата під час бою в Україні, липень 1941 
Latvians welcoming Wehrmacht soldiers in Riga. 7 July 1941
Латвійці вітають солдатів вермахту в Ризі. 7 липня 1941
Wehrmacht on the street of destroyed city of Pskov. 1941
Вермахт на вулицях міста Псков. 1941
German Soldiers with Mauser Kar98k carbines, standard infrantry rifle. 1941
Німецькі солдати з карабінами Mauser Kar98k, стандартна піхотна гвинтівка. 1941
12. Panzer Division enters Minsk. June 1941
12-а Panzer Division входить до Мінська. Червень 1941 
Waffen-SS troops seeking some cover during fights. 1941
Підрозділи Waffen-SSукриваються під час бою. 1941 
German soldiers throwing Stg24 stick hand grenade.
Німецький солдат кидає ручну гранату Stg24
German soldier looking at corpse of Soviet soldier and destroyed tank BT-7 on steppes of Ukraine. 1941
Німецький солдат дивиться на труп радянського солдата і знищений танк БТ-7 у степах України. 1941 
Burning T-34 in 1941
Палаючий T-34 в 1941 
Abandoned Soviet tank KW-2, after the battle of Raseiniai, 1941. a single tank of this type held for one day the entire 6th Panzer Division
Покинутий радянський танк КВ-2, після битви під Расейняй, 1941 
Soviet soldier surrender himself and his tank T-26 to Germans after battle Raseiniai
Радянський воїн здається в полон разом з танком Т-26 німцям після битви Расейняй
German soldiers with destroyed Soviet tank KW-1 in Kowno
Німецькі солдати поряд із знищеним радянським танком KВ-1 в Ковно (Каунас)
Destroyed tanks T-26 of 19. Panzer Division, 22 Mechanized Corps, near Lutsk
Знищені 19-ю Panzer Division, 22 механізованого корпусу танки Т-26  біля Луцька
Destroyed Soviet tank T-35
Знищений радянський танк T-35
Captured soviet armour, looted by Germans in early phases of the Operation
Захоплена радянська зброя, захоплена німцями на ранніх етапах операції “Барбаросса”
Destroyed MiG-3 on bombed soviet airfield near Białystok
Знищений МіГ-3 при бомбардуванні радянського аеродрому біля Бялистока
Destroyed MiG-3 during first days of the Operation Barbarossa
Знищений МіГ-3 в перші дні операції “Барбаросса”
Soviet POWs near Charkov. 1941
Радянські військовополонені під Харковом. 1941 
Soviet POWs, captured at summer, 1941
Радянські військовополонені, літо 1941 
Column of Soviet POWs on the street of Minsk. 2 July 1941
Колона радянських військовополонених на вулицях Мінська. 2 липня 1941 
“To fight for Lenin’s - Stalin’s cause be ready!”
«К борьбе за делоЛенина – Сталина будь готов!» 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції. *Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: https://www.warhistoryonline.com/

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending