Зв'яжіться з нами

Історія

Німецько-радянська війна

Опубліковано

на

22 червня 1941 року в порушення Радянсько-німецького пакту про ненапад Німеччина почала війну проти Радянського Союзу – на фронті шириною 3 тисячі кілометрів чотири групи армій загальною чисельністю 157 дивізій і 12 бригад розгорнули наступ в трьох напрямках. Цього ж дня війну СРСР оголосили Італія і Румунія.
 Після того, як в 1933 році канцлером Німеччини став Адольф Гітлер, а наступного – його Націонал-соціалістська партія здобула всю повноту влади в країні, ідея розширення життєвого простору для німців стала домінуючою у зовнішній політиці нацистів. У 1936 році в порушення Версальського договору і Локарнських угод німецькі війська зайняли Рейнську область, в 1938-у – приєднали Австрію, яка стала однією із земель Німецької імперії, в 1939-у – окупували і розчленували Чехословаччину.
Всі намагання Британії і Франції “замирити” Гітлера виявились марними – жодна з цих агресій не зустріла серйозної протидії з боку світових держав і 5 січня 1939 року Німеччина заявила претензії на “вільне місто” Данциг (нині – Гданськ), 23 березня змусила Литву передати їй Клайпедський край (Мемель), а 1 вересня того ж року напала на Польщу, що стало початком Другої Світової війни. Для нейтралізації можливого втручання СРСР, 23 серпня 1939 року Німеччина підписала з ним Пакт про ненапад і секретний протокол по переділу польської території. 17 вересня 1939 року радянські війська почали окупацію Польщі і за 12 днів практично без боїв вийшли на Західний Буг і Сян. Наступного дня, 28 вересня, між СРСР і Німеччиною був підписаний Договір про дружбу і кордони, який викреслив Польщу з карти Європи.
В 1940 році Німеччина захопила Данію, Норвегію, Бельгію, Люксембург і Нідерланди; 22 червня капітуювала Франція і рівно через місяць почалась розробка плану «Барбаросса» – стрімкої наступальної операції за участі Румунії та Фінляндії проти СРСР для захоплення її європейської частини до лінії Архангельськ – Астрахань. Згідно із задумом це мало примусити Великобританію, єдину країну, яка не лише не капітулювала, але й вела активні бойові дії, визнати гегемонію Німеччини в Європі.
22 червня 1941 року о 3 годині 15 хвилин після артилерійської і авіаційної підготовки німецькі війська перейшли кордон СРСР. Через 45 хвилин міністр іноземних справ Німеччини Йоахім Ріббентроп вручив радянському послу в Берліні ноту про оголошення війни, а ще через півтори години німецький посол в Берліні зробив аналогічну заяву міністру закордонних справ В’ячеславу Молотову. Того ж дня війну СРСР оголосили Італія і Румунія, наступного – Словаччина, 25 червня – Фінляндія, а 27 червня – Угорщина.
До 1 грудня 1941 року німецькі війська просунулись вглиб території СРСР на 800- 1200 кілометрів і захопили Прибалтику, Молдавію, Білорусію, Україну і значну частину Росії. Низька боєздатність і неготовність Червоної армії до війни, ігнорування Сталіним попередженнь розвідувальних служб про план німецького вторгнення привели до втрати Радянським Союзом важливих сировннних, виробничих і продовльчих районів, смерті мільйонів цивільних, а наступ ворога вдалось зупинити лише на лінії Ленінград – Москва – Ростов-на-Дону ціною життів 3 мільйонів вбитих, більше мільйона поранених і кількох мільйонів полонених.
8 вересня 1941 року було повністю оточено Ленінград, блокаду якого було ліквідовано 27 січня 1944 року. 15 жовтня почалась битва за Москву, з якої було евакуйовано державні, політичні, військові та дипломатичні органи; вона закінчилась 7 січня 1942 року, коли німецькі війська були відкинуті на 100-250 кілометрів. 12 вересня 1942 року німецькі війська підійшли впритул до Сталінграду, битва за який завершилась 2 лютого 1943 року перемогою Червоної армії. Це кардинально змінило хід як Німецько-радянської війни, так і Другої Світової в цілому, перелом в яких був закріплений влітку 1943 року в результаті Орловсько-Курської битви.
Автор:Володимир Лук’янюк
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Cтатті

“Били по голові так, що досі не розумію, як пам’ять зберегла…” – неповнолітня повстанка Ганна Зелена

Опубліковано

на

У селі Скулин, що на Волині зараз лише біля однієї хатини майорить синьо-жовтий прапор. У ній живе 90-річна Ганна Зелена. Незважаючи на поважний вік, жінка досі порається на городі, бо звикла усе робити самотужки. Адже, ще коли мала всього 14 років, приєдналась до повстанців – була зв‘язковою. Саме це рішення кардинально змінило її долю та навчило ніколи не здаватися. Юна дівчина стерпіла усі жорстокі тортури чекістів та десять років каторги у Норильських таборах.

ПЕРЕДУСІМ жінка ві­­­дома як зв’язкова командира УПА-Північ Клима Савура (Дмитра Клячківського) та непримиренна противниця “совєтського міра”, який сьогодні трансформувався в “рускій”. На її долю випало багато… Ще дитиною втрачає батька і брата, неповнолітньою потрапляє до рук сталінських катів, які запроторюють її в Луцьку тюрму (потім були Харківська та Новосибірська). Зрештою опиняється в Норильському виправно-трудовому таборі, де зазнає важкого поранення під час відомого повстання.

Цього року Ганні Йонівні випов­нилося дев’яносто, але все, чого зазнала, досі живе в ній оголеним нервом. Розповідає про своє минуле зі сльозами на очах, роздумує про майбутнє з запалом у кожному слові. Каже: “Тільки ступить Путін на нашу землю, нікого не пожаліє. Всіх молодих і старих вишле у табори, а кого не зможе, то знищить. Не пожаліє ні жінок, ні дітей. Натомість заселить сюди москалів”.

В одному бараку тіснилося дев’ятеро людей

У сім’ї Абрамчуків, з якої походить пані Ганна, було троє дітей: вона (наймолодша), сестра Марія та брат Данило (найстарший). Уважно вслухаючись у її розповідь, розумію, що Абрамчукам ніколи солодко не жилося. Ще в довоєнні роки доводилося важко працювати, а в перші роки Другої світової на фронті гине Данило, який на той час мав уже четверо дітей.

У 1942-му німецькі окупанти прийшли у Скулин і дотла спалили село. Так вони мстилися місцевій боївці під проводом Дяченка (Сергій Дятел), яка не дала польським шуцманам з німцями пограбувати людей.

“Я тоді на ровері їхала, ‒ згадує пані Ганна. ‒ У мене ще таке сідло було стареньке, шнурками перев’язане. Бачу на конях 11 німців. Але, думаю, тікати не можна. Нас тоді вчили, що як їх зустрінеш, то треба одразу думати, що їм збрехати.

Під’їжджаю до них, а вони всі в рукавичках таких шкіряних, на гарних конях. Коли ж зобачили моє сідло, то як зачнуть сміятися. А я до них: “Добрий день”. З ними тоді був поляк-перекладач. “Дзень добрий, дзень добрий, ‒ каже. ‒ Ґджє іджєш?” Відповідаю, що їду по бабу, бо сестра дитину родить. Ото вони мене й не чіпали. Сказали, аби хутко забиралися.

А я тим часом приїхала у штаб і розказала, що біля чорної клуні бачила стільки-то німців. Хлопці зразу зіскочили. Догнали їх, розоружили… То потім ті німці привезли броньовик, який давай снарядами по селу”.

У згарище перетворилася і хата Абрамчуків. Батько Йон Якович, не довго думаючи, копає барак, аби було хоч десь прихиститися. У тій землянці нараз тулилося одразу дев’ятеро людей: Ганна з сестрою Марією, батько з матір’ю, їхня невістка та її четверо дітей.

Дуже хотіла бути кравчинею, а стала підпільницею УПА

Від барака Абрамчуків до найближчої землянки повстанців було не більше ніж п’ять кілометрів. Пані Ганна каже, що вперше познайомилася з “лісовими хлопцями”, випасаючи корів. Їй тоді стало цікаво, як там у них. Почала підкрадатися, аж раптом зачула крик: “Стій! Куди йдеш? Лягай, бо буду стріляти!”.

Зрозуміло, що дівчинка тоді дуже злякалася, але відчула й дитиняче обурення. Думала: “Чого він так до мене? Мої ж батьки їм хліб дають, масло, молоко. Якось одна повстанка до нас навіть одяг приходила прати”. Словом, лежала вона отак у траві, поки не прийшов односелець Василь і не підтвердив вартовим, що дійсно знає дівчину.

Спочатку повстанці до неї приглядалися. Особливих доручень не давали. 14-річній Ганні подобалося до них приходити. Там були швейні машинки, а дівчині дуже вже хотілося стати кравчинею. Тоді про повноцінне навчання у школі навіть не йшлося. Ото жінки-підпільниці і вчили її того ремесла. Разом з іншими дівчатами збирала полотно, різала його, зшивала і робила повстанцям бинти. Каже, найперше, що собі зшила, був мішечок, аби гриби збирати.

Крім того, у повстанців був майданчик для верхової їзди. Пані Ганна згадує, що якось захотілося їй покрасуватися, що вміє верхи їздити ще й через балки стрибати, і попросила дати коня. Виявилося, що Ганя проворна, спритна, а головне ‒ відважна вершниця. Їй вдалося зробити три повні круги, подолавши усі перешкоди.

Мала довгі коси, у яких проносила грипси

Кмітливу 14-річну дівчинку відправили на вишкіл в так звану “Золоту роту” (охороняла відділи штабу, входила до складу сотні Мазепи, ‒ ред.). Завдяки тому, що дівчина мала довге густе волосся, повстанці отримали змогу підтримувати між собою зв’язок. Вони робили маленькі грипси, які Ганна вплітала собі у коси. Ще їх називали штафетами ‒ коротенькі записки часто на цигарковому папері. Дівчині їх читати було заборонено.

Згадує, як ледь не щодня проходила пішки по 20 кілометрів із грипсами у волоссі. Тоді ще не усвідомлювала до кінця, наскільки то було небезпечне завдання.

“Боялася, що злапáють (зловлять, ‒ ред.), але, слава Богу, до такого ніколи не доходило. Якби мені зараз купу золота давали і наказали нести записки, то я би сказала: “Не треба мені золота. Відчепіться від мене!”. А тоді… Сотник по плечі поплескає, по голові погладить, і я вже нічого не боюся. Кажу вам так, як воно було”.

Ганна Йонівна жодного разу не порушила наказу. Втішала себе думкою, що таки скоро навчиться шити і зможе допомогти сім’ї. Лише признається, що дуже боялася різноманітної лісової дичини, адже подеколи доводилося ходити і по ночах зі зробленим батьком факелом у руках.

Як під кулями везла “кабанів”

З кожним днем повстанці все більше починали довіряти малій Гані, а її відважної вдачі просто годі було не помітити. Одного разу командир Дяченко доручив Ганні “просте” завдання: попросив дівчину перевезти на підводі в ліс двох прикритих соломою кабанів. Розповідає Ганна Йонівна про ту пригоду з блиском в очах:

“Бачу здалеку, що коні запряжені стоять. Я в пшеницю сховалася і тихенько крадуся. Біля воза чоловіки зі знайомими дівчатами про щось говорять. Я тоді випросталася і до них на весь голос: “Слава Україні!”. Дяченко засміявся і каже: “Ганю, сідай на фіру, але добре вприся ногами. Веземо під соломою двох забитих кабанів. Мусиш через переїзд їх доправити. Тримайся міцно! Можуть стріляти, але ти не зупиняйся”.

Той переїзд власовці охраняли. Вони то розходилися, то знов сходилися, аби покурити. Хотіла якраз у той момент, коли вони розійдуться, між ними проскочити. Я кіньми добре вміла управляти. Рушила. Під’їжджаю до того переїзду, чую: “Стой!”, ‒ і кулі по боках тільки “фіть-фіть”. Я ногами вперлася і вперед. Не оглядаюся. Зараз не знаю, чи то точно по мені цілилися, чи то вони з нашими хлопцями перестрілювалися.

Ту фіру я доправила до наших. Коли вернулася додому, там вже чекав Дяченко на коні. Каже до мого тата: “Ваша Ганя нас дуже виручила””.

На щастя, жодна куля не зачепила дівчину. Тільки наступного дня вона дізналася, що на підводі під соломою насправді були не кабани, а два вбиті повстанці, яких побратими хотіли гідно поховати.

Присягу приймав сам Клим Савур

Юна підпільниця зарекомендувала себе якнайкраще: усі завдання виконала, нікого не здала. Тож одного дня її посадили на підводу та, нічого не пояснюючи, повезли в урочище Пович у Скулинських лісах. Зустріла прибулих дружина Дяченка, яка й повідомила, що “дівчину хоче бачити великий начальник”, і повела у хату.

Всередині сидів невідомий чоловік, який наказав повстанцям принести стяг та тризуб. Після цього Ганя склала присягу, ставши повноцінною повстанкою. Того самого дня їй дали псевдо “Гива”, що означає “верба”. Незнайомим гостем був не хто інший, як полковник і головний командир УПА-Північ Дмитро Клячківський, більше відомий як Клим Савур.

Тоді ж у Скулинських лісах починаються облави на повстанців і безвіс­ти зникає її батько, хоч він і не був напряму втягнутий у підпільну роботу. Один з учасників підпілля на псевдо Комарик вбив його, і Ганна довго не могла зрозуміти, чому.

Біда прийшла тоді, коли Волинські ліси почали наповнювати “червоні партизани”. Боячись за власні сім’ї, деякі повстанці почали переходити на їхню сторону. А дехто в лавах повстанців вже давно був завербований спецслужбами Сталіна, деморалізуючи їх. Отаким і був той псевдосотник УПА Комарик з с. Колодниця Ковельського р-ну ‒ він організував спецбоївку під маскою УПА, яка грабувала і вбивала цивільне населення. Одного разу Комарик завітав до батьків Ганни і під дулом пістолета змусив її батька піти з ним, щоб “показати дорогу”.

Згодом цю спецбоївку українські повстанці відшукали по її кривавих слідах. Дяченко особисто вбив сонного Комарика в селі Черемошно (за 10 км від Скулина, ‒ ред.).

Здала дівчину її ж односельчанка

У рідну оселю Ганна приходила хіба з настанням сутінків, та й то дуже рідко. Під час одного такого візиту у двері постукали енкаведисти. Мати лише встигла борщу налити доньці, як п’ятеро чоловіків з собаками ввірвалися у хату. Кажуть до Ганни: “Ви арештовані!”. Далі на неповнолітню “Гиву” чекало справжнє пекло.

Вона все відмовлялася говорити, мовляв, нічого не знає. Утім сексотка, яка її видала, була зі Скулина і сказала москалям, що дівчина ‒ зв’язкова в повстанців (згодом зрадницю також заарештували і та навіть дістала на п’ять років більше каторги, ніж Ганна). Щоб вивідати хоч якусь інформацію про “лісових хлопців”, чекісти застосовували найжорстокіші методи: били дерев’яними молотками, затискали пальці у дверях та запихали під нігті голки. У Луцькій в’язниці до зовсім юної Ганни застосовують ще й електричний струм.

Коли жінка розповідає про ті часи, її очі ніби затуманюються від сліз. “Били по голові так, що досі не розумію, як пам’ять зберегла. Я тоді просила, аби мені просто дали вмерти”. На медичну допомогу невільниці сподіватися не могли, виходжували одна одну.

Після новосибірської тюрми жінок вагонами-телятниками відправляють на Південний Сахалін, але тамтешній начальник табору не захотів їх приймати, сказав, що заслабкі, а йому потрібна рабсила. Потім прибули у Красноярськ, а вже звідти їх повезли в Норильський табір.

Завдяки меткій руці та ясному оку в таборі Ганна також стала зв’язковою ‒ кидала записки, які прив’язували до камінця з мотузкою. Пишається, що жбурляла найдальше та найвлучніше за усіх. Під час Норильського повстання розривна куля пройшла навиліт через ногу і таз, якраз тоді, коли волинянка перекидала записку про спільні дії у чоловічий табір.

Дивом залишившись живою після такого важкого поранення і з “принизливим” тавром бандерівки, Ганна Зелена повертається в рідний Скулин. Але й на цьому її драматична історія не завершується.

Після того, як у 1956 році народжує дочку Галю, її звільняють з роботи і разом з немовлям та старою матір’ю відправляють у п’ятирічне заслання на Дніпропетровщину. Там вона працює дояркою. На щастя, голова колгоспу був людина співчутлива і, зваживши на те, що жінка доглядає малу дитину і стару маму, та ще й сама часто хворіє (давалися взнаки каторжні роботи в Сибіру), пошкодував волинянок і відправив достроково назад у Скулин.

Результат пошуку зображень за запитом "Ганна Зелена ‒ зв'язкова Клима Савура"

Ганна не покидає рідне село і дотепер. Сама працює на городі, порає в хаті, що, як і господиня, ‒ хоч старенька, але ще досі міцна. Каже, якби була молодша, то воювала б зараз на сході України. Тож чи справді війна – не жіноча справа?

Цього року 90-літню ветеранку Ганну Зелену навіть вшанували відзнакою ВРУ “За заслуги перед українським народом”. Утім, на запитання “Чи допомагає влада Героям своєї країни?” відповідає не вельми радо, мовляв, і ображати нікого не хоче, але й дякувати особливо немає за що.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://svoboda.org.ua/news/articles/

Продовжити читання ?

Історія

Цього дня, 1956 року, в Угорщині спалахнуло повстання проти комуністичного (радянського) режиму

Опубліковано

на

Угорська революція 1956 року (угор. 1956-os forradalom) (Угорське повстанняБудапештський заколот) — повстання 1956 року в Угорській Народній Республіці, придушене радянськими військами за участі органів державної безпеки Угорщини ÁVH (угор. Államvédelmi Hatóság) — аналога КДБ СРСР.
Наслідком кривавих подій у Будапешті була масова еміграція угорців і втрата престижу Радянського Союзу серед інтелектуалів Заходу, чимало з яких вийшли з комуністичних партій своїх країн, вражені наочним прикладом радянського імперіалізму. У сучасній Угорщині день, коли розпочалася революція, 23 жовтня, став державним святом.

Загальна характеристика подій

Повстання розпочалося 23 жовтня 1956 року маршем протесту студентів та представників інтелігенції в Будапешті, який переріс спочатку в зіткнення, а потім в збройне протистояння між демонстрантами та службою угорської держбезпеки ÁVH. Під владою повстанців опинилося багато районів Угорської Народної Республіки та кілька урядових організацій, що дозволило їм ввести зміни в закони на підконтрольних територіях.

У методах збройної та політичної боротьби серед протестувальників не було одностайності. Наприклад, у питанні щодо агентів спецслужб помірковане крило повсталих (Рада робітників і рада студентів) було налаштоване на судове переслідування, а ультранаціоналістичні групи, наприклад, група Йожефа Дудаша (угор. József Dudás) страчували їх на місці.

Результат пошуку зображень за запитом "Угорська революція 1956 року"

Під тиском вимог повсталих Угорська партія трудящих (УПТ) (угор. Magyar Dolgozók Pártja) поставила на місце прем’єр-міністра популярного опального реформатора Імре Надя. Після домовленості з радянською стороною про припинення вогню, Надь заявив про намір вийти з Варшавського Договору.

Радянські війська втручалися двічі, обидва рази для допомоги комуністичному режимові, що притримувався курсу на збереження участі Угорської Народної Республіки у Варшавському договорі. Вони підтримали як режим, скасований 23 жовтня, так і нове прорадянське керівництво, сформоване 3 листопада.

Перший раз радянські війська кинуто «для наведення порядку» після того, як 23 жовтня угорська ÁVH почала стріляти в протестувальників. Озброєна протидія повстанців та знесилення Угорської партії трудящих призвели до домовленості про припинення вогню між двома сторонами до 1 листопада 1956 року.

Другий раз, у ніч на 4 листопада, радянська армія, узгодивши дії з новим урядом Яноша Кадара, почала артилерійський обстріл та завдала авіаційного удару й піхотно-танкового нападу на Будапешт. Певною мірою радянському втручанню допомагала реорганізована урядом Кадара ÁVH. Повстання було повністю придушене до січня 1957 року.

Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців та сотні радянських військовиків і значно більше людей отримали поранення. Майже 200 000 мешканців залишили Угорську Народну Республіку як біженці. Ця подія мала тяжкі наслідки для комуністів західних країн. Багато тих, хто раніше симпатизував Радянському Союзу, почали критикувати його дії.

Результат пошуку зображень за запитом "Угорська революція 1956 року"

Сили сторін

У повстанні взяли участь більш ніж 50 тис. повстанців і 15 тис. озброєних загонів національної гвардії, що мали до 100 танків. За оцінками ООН його придушено 75–200 тис. радянських військ і 2500 танками, якими командував сталінський генерал, один із винуватців масових зґвалтувань цивільного населення в окупованому Берліні Іван Конєв. За оцінками російських істориків радянських військ було 31 тис. з підтримкою частин угорської народної армії (25 тис.) та угорських органів державної безпеки (1,5 тис.). Було 1130 танків і САУ. Російські історики наводять радянські частини та з’єднання, що брали участь у подіях:

  • Особливий корпус: 2-а гвардійська механізована дивізія (Миколаївсько-Будапеська), 11-а гвардійська механізована дивізія (після 1957 р. — 30-а гвардійська танкова дивізія), 17-а гвардійська механізована дивізія (Єнакіївсько-Дунайська), 33-а гвардійська механізована дивізія (Херсонська), 128-а гвардійська стрілецька (мотострілецька) дивізія, 7-а гвардійська повітряно-десантна дивізія, 80-й парашутно-десантний полк, 108-й парашутно-десантний полк.
  • 31-а гвардійська повітряно-десантна дивізія: 114-й і 381-й парашутно-десантні полки.
  • 8-а механізована армія Прикарпатського військового округу (після 1957 р. — 8-а Танкова армія).
  • 38-а армія Прикарпатського військового округу: 13-а гвардійська механізована дивізія (Полтавська) (після 1957 р. — 21-а гвардійська танкова дивізія), 27-а механізована дивізія (Черкаська) (після 1957 р. — 27-а мотострілецька дивізія).

Результат пошуку зображень за запитом "Угорська революція 1956 року"

На думку російських істориків разом в операції брало участь 31550 військовиків особового складу, 1130 танків і самохідних артилерійських установок, 615 артилерійських установок і мінометів, 185 зенітних установок, 380 бронетранспортерів, 3830 автомобілів.

Передісторія

Під час Другої світової війни у вересні 1944 року радянська армія вступила на угорську землю. На початку квітня 1945 всю територію Королівства Угорщина звільнено від німецьких збройних сил та підрозділів угорських нацистських колабораціоністів.

Під контролем радянської адміністрації створено нові органи державної влади. Спочатку вони мали коаліційний характер, але все більшу роль у них відігравали комуністи. У 1947-1948 роках компартія Угорщини (з червня 1948 — Угорська партія трудящих) під керівництвом її генерального секретаря Матяша Ракоші нейтралізувала шляхом терору своїх політичних опонентів і остаточно захопила владу в країні. В Угорщині була встановлена комуністична диктатура на чолі з Ракоші. Реальну основу комуністичного режиму становили радянські війська, які залишались у країні після війни. У країні запанував політичний терор. З 1952 по 1955 роки судовим і поліцейським переслідуванням піддано понад мільйон громадян (10 % населення). У країні зросла кількість підпільних антикомуністичних організацій.

Комуністична влада поспішала заволодіти всіма важелями економіки. Протягом 1947—1949 було націоналізовано банки, середні й дрібні підприємства. Одночасно розпочато колективізацію сільського господарства, що проводилася насильницькими методами. Було введено п’ятирічний план. З 1949 по 1953 роки рівень життя в Угорської Народної Республіки впав на 17-20 %. Денний заробіток селянина був недостатній, щоб купити й кілограм хліба. На 1956 рік 30 % населення було на межі, а 55 % за межею бідності. Шахрайство охопило всю Угорську Народну Республіку, в ньому народ вбачав додатковий заробіток. Подекуди спалахували страйки проти низької зарплати, робочої норми, нестачі їжі.

Наслідки та подальші події

За даними статистики, за період з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року у зв’язку з повстанням і бойовими діями з обох сторін загинули 2652 угорських громадяни і було поранено 19226. Втрати радянської армії, за офіційними даними, склали 669 убитих, 51 безслідно зниклих, 1540 поранених.

Імре Надь з іншими були повернуті в Угорську Народну Республіку і над ними відбувся секретний суд. Надь і колишній міністр оборони Паль Малетер були засуджені до смертної кари за звинуваченням у державній зраді. Імре Надь був повішений 16 червня 1958 року. Всього за рішеннями суду було страчено, за окремими оцінками, близько 350 осіб. Близько 26 тис. людей зазнали судового переслідування, з них 13 тис. було засуджено до різних термінів ув’язнення. 846 заарештованих осіб було депортовано до СРСР у в’язниці для проведення слідчих дій.

Маршал Георгій Жуков «за придушення угорського фашистського заколоту» отримав 4-у зірку Героя Радянського Союзу, голова КДБ Іван Сєров у грудні 1956 — орден Кутузова 1-го ступеня.

Угорці в масовому порядку емігрували — країну полишили майже 200 000 людей, для яких в Австрії довелося створити табори біженців в Трайскірхені і Граці. Приблизно десята частина з них опинилася згодом у США.

За допомогою радянського уряду головою угорського уряду був поставлений Янош Кадар. Масові арешти почалися наприкінці листопада. Почалася організація таборів для інтернованих, військові суди, вислання населення до Української РСР.

 

Українці в Угорській революції

Українці були з обох боків революції. Багато українців були призвані до лав радянської армії і служили в дивізіях, що окупували Угорщину.

3 колишніх членів Української Повстанської Армії в еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешта і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об’єднують дві частини угорської столиці — Буду і Пешт. Більшість з них загинула.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/

Продовжити читання ?

Історія

Операція «Запад»

Опубліковано

на

21 жовтня 1947 року розпочалась найбільша депортація населення Західної України, яка увійшла в історію під назвою операція «Запад». Проведена з метою ліквідації соціальної бази українського визвольного руху, вона торкнулась 26 682 сімей повстанців, вивезених у віддалені райони Сибіру і Казахстану.
Розрахунки лідерів ОУН і УПА на початок збройного протистояння СРСР з країнами Заходу не справдилися і з 1944 року УПА опинилася в глибокому радянському тилу сам на сам з потужним ворогом. Першим кроком радянської влади на шляху ліквідації українського збройного опору була т. зв. «Велика блокада», що тривала з січня по квітень 1946 року, – оточення радянськими військами території дій УПА і блокування всіх населених пункти Галичини та Волині. Для її реалізації було задіяно 585,5 тисяч військовослужбовців, велика кількість бронетехніки, танків та авіації, силами яких УПА була відрізана від своїх баз постачання та постою і змушена постійно маневрувати у важких погодних умовах. Це призвело до великих втрат і скороченню чисельності УПА більш, ніж удвічі.
Великої шкоди повстанському рухові завдавали й амністії. Тільки протягом 1945-49 років радянська влада оголосила сім амністій для учасників підпілля, якими скористалися понад 100 тисяч осіб. В таких умовах керівництво опору прийняло рішення розформувати загони УПА і перейти до збройного підпілля. Це дало позитивний результат: діючи малими озброєними групами, українські партизани змогли досить ефективно протистояти насадженню колгоспів, ліквідації парафій УГКЦ та радянізації Західної України. Тоді радянська влада взяла курс на ліквідацію соціальної бази українського національно-визвольного руху і головним об’єктом репресій стали перш за все близькі та рідні повстанців, що відповідало логіці «коллективной ответственности», яку сповідувала радянська карально-репресивна машина.
Депортації як метод упокорення бунтівного краю довели свою ефективність ще в 1944 році, коли з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей було відправлено в заслання 4 724 родини загальною кількістю 12 762 осіб. Загалом же протягом 1944 – 1946 років із Західної України у віддалені райони СРСР було депортовано 14 728 родин учасників українського визвольного руху у кількості 36 608 осіб.
24 травня 1947 року заступник міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенант Сергій Огольцов та міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Сєргей Савченко у листі на ім’я міністра МДБ СРСР генерал-полковника Віктора Абакумова виступили з ініціативою проведення чергової депортації. 13 серпня 1947 року цю ініціативу підтримало ЦК ВКП (б), а вже 22 серпня Абакумов видав наказ №00430 «О выселении семей осужденных, убитых, находящихся на нелегальном положении, активных националистов и бандитов с территории западных областей Украины». Наказ мав додаткову інструкцію «О порядке проведения выселения семей активных националистов и бандитов из западных областей Украины», в якій вказувалося, що виселенню підлягають «совершеннолетние и несовершеннолетние члены семей бандитов и их близкие родственники, проживающие совместно». Депортацію мали проводити спеціальні групи оперативних співробітників разом з представниками місцевих органів влади. Операцію, підготовка до якої тривала в умовах суворої секретності, планувалося провести в період з 10 до 20 жовтня. 10 вересня1947 року вийшла постанова Ради міністрів СРСР «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців», яка передбачала скерувати «спецконтингент» на шахти вглиб СРСР.
Для проведення операції «Запад» у розпорядження МДБ УРСР було передано близько 30 тисяч військовослужбовців. Слідкувати за проведенням операції мали спеціально прислані для цього в Україну заступник міністра держбезпеки СРСР Афанасій Блінов, начальник Головного Управління військ МДБ СРСР Петро Бурмака та генерал-лейтенанта Олександр Вадіс. Всі вони пізніше були удостоєні нагород за вдало проведену операцію. Загалом же було задіяно 15 750 осіб керівного складу силових відомств.
З 29 серпня по 3 вересня відбулися наради у Львові, Станіславі (нині – Івано-Фанківськ) та Тернополі, на яких була проведена підготовча робота, внаслідок якої було розроблено оперативний план операції «Запад». 10 жовтня 1947 року його затвердив міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, чиє відомство також активно долучилося до проведення депортації. Для керівництва операцією був створений оперативний штаб на чолі з заступником міністра внутрішніх справ УРСР комісаром міліції 2-го рангу Миколою Дятловим, який розмістився у Львові. Загалом, МВС УРСР задіяло у операції «Запад» 13 592 співробітника.
Операція розпочалася 21 жовтня 1947 року о 2-й годині ночі у Львові, о 6-й ранку процес набрав масового характеру по всій Західній Україні. Людей доправляли до заздалегідь створених шести збірних пунктів у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі. Аби запобігти спробам повстанців звільнити депортованих, всі дороги та вузлові станції були взяті під контроль військами МДБ. Протягом двох днів було депортовано більшість родин, які потрапили до списків так званого «спецконтингенту». 26 жовтня 1947 року операція «Запад» була завершена.
До Сибіру і Казахстану було вивезено 26 682 сімей загальною 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Понад 60 тисяч осіб у примусовому порядку було спрямовано у вугільну галузь, зокрема, на комбінати «Кузбасвугілля», «Челябінськвугілля», «Молотоввугілля», «Карагандавугілля», «Східсибвугілля» та у вугільний сектор Красноярського краю. Решта потрапила на роботу на промислові та сільськогосподарські підприємства Омської області.
Операція «Запад» стала однією з найбільш масових і короткотермінових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою і не останньою. Загалом з 1944 по 1953 рік в Західній Україні було репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.
Автор: Яна Примаченко

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело:http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Copyright © 2017 Військовий навігатор України