Зв'яжіться з нами

Історія

Перша есесівська частина, сформована в Україні, – це севастопольське відділення „русской криминальной полиции”

Опубліковано

на

Російський міф стверджує: героїчний радянський, тобто російський, народ звільнив Європу і світ від фашизму. Тоді як деякі народи колишнього СРСР – у першу чергу, прибалти, кримські татари, а також Західна й Центральна Україна – у той час воювали на боці німецького рейху. І, мовляв, зараз у цих країнах історію намагаються переписати: возвеличити зрадників та принизити подвиг радянських солдатів.
Як і в кожному міфі, тут є частина правди. Але лише частина –насправді, більшість так званих зрадників батьківщини – етнічні росіяни, московити.
Містечко Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Тут на початку 1944 року відбулася одна з найкровопролитніших битв Другої світової війни, на боці німців під Корсунем воювали також інші народи. Фламандська дивізія «Валонія» і ще кілька дивних, таємничих формувань: 5-й полк кубанських козаків і 55-й полк зрадників, тобто такі дві одиниці, які були сформовані з числа радянських людей.
Дізнатися більше  не вдалося. Уся інформація про ці формування – у закритих архівах міністерства оборони Росії. Що ж це за такі таємні військові підрозділи з числа народів колишнього СРСР у складі німецького вермахту?
Результат пошуку зображень за запитом "«русские в вермахте"
З 1942 року Німеччина через брак людського ресурсу почала залучати під знамена своєї армії добровольців з окупованих територій. Були створені естонські, литовські, латвійські, кримськотатарські підрозділи. На Західній Україні у 1943 році почалося створення 14 гренадерської дивізії «Галичина». Після репресій 39-41 років, вчинених НКВС на Західній Україні, німецьку армію в окремих селах зустрічали як визволителів.
«Позбирали люди, думали, прийшли визволителі, позбирали яйця, кури, бо вже знали, що таке радянська влада, скільки поарештували… Мій тато, січовий стрілець, був за дивізію. Він військовий. Сказав – ну що ти в лісі будеш робити з тим обрізом? Німець така махіна і не розбила радянську владу. А ти хочеш обрізами воювати. Іди до дивізії, там вишколишся і тоді при нагоді перейдеш в УПА..» – згадує ветеран дивізії франківчанин Михайло Мулик.
У 44 році дивізію «Галичина», так звану Вафен СС, або ж СС зброя, німецьке командування кидає під Броди.
Під Бродами дивізія «Галичина» була вщент розбита радянськими військами.
Результат пошуку зображень за запитом "14 гренадерськ дивізія галичина"
Згодом її намагалися відновити уже під виглядом Української національної армії. Нюрнберзький процес, до речі, не знайшов у діях «Галичини» військових злочинів чи злочинів проти мирного населення.
У Севастополі,  одразу після здачі міста німцям,  була створена російська допоміжна поліція СС. Кожен 8-ий мешканець «города руской слави» співпрацював з німцями – чи то в поліції, чи у військових формуваннях: „Перша СС-ка частина, сформована в Україні, – це севастопольське відділення „русской криминальной полиции”. Взагалі, Севастополь – унікальне місто: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні…”.
Вадим Махно, капітан 1 рангу запасу ВМСУ, виконавчий директор БО “Фонд відродження Українського флоту”, – автор книги-довідника «Полный перечень объединений и соединений 3–го Рейха из граждан СССР и «эмигрантов». Називаючи десятки російських дивізій і корпусів, сотні батальйонів і полків, Вадим Махно послуговувався винятково даними російських істориків. Переважна більшість із тих, хто воював на боці німців, – росіяни: „У складі східних легіонів вермахту служили представники всіх національностей Радянського Союзу… Можна сказати, що близько 60% становили росіяни, 20% українці, 7% білоруси, ну і решту – це кавказці, середньоазійці...»
Результат пошуку зображень за запитом "«Полный перечень объединений и соединений 3–го Рейха из граждан СССР и «эмигрантов»"
Відносно відкритою є інформація лише про частину російських формувань, які діяли на боці Німеччини. Більшість людей при розмові на цю тему згадують прізвище радянського генерала Власова. Про створені ним дивізії дозволялося говорити навіть у Радянському Союзі. І на це були причини. Генерал Власов був захоплений у полон у 1942 році. Після зустрічі з німецьким командуванням і особисто з Гімлером Власов дає згоду на формування з числа радянських військовополонених, з мешканців окупованих територій та емігрантів так званої Російської визвольної армії, також відомої під іменем РОА, роль РОА в роки війни перебільшувалася: „З початку 43 року починає розгортатися повним ходом пропагандистська кампанія під знаменом російської визвольної армії. У Радянському Союзі серйозно починають вірити в цей фантом. У партизанських звітах вже можна зустріти повідомлення, що в такий-то район перекинуто 3 дивізії РОА, чисельність її визначають в мільйон. Хоч насправді ніякої РОА тоді не було. Були тільки частини німецької армії, які називалися східними легіонами…»
Результат пошуку зображень за запитом "РОА"
Реально ж дивізії РОА були сформовані аж у 1944 році. Тут була і авіація, і танки. У 45 році, розуміючи невідворотність поразки Третього рейху, дивізія Власова просто втікає з фронту.
Частині вояків РОА вдається здатися американцям, частина потрапляє в полон до радянської армії. Власова і ще кількох його офіцерів на закритому процесі в Москві у 45 році засуджують до страти через повішання. Дивізії СС Власова наприкінці війни перестали виконувати накази німецького командування, і тому згадки про них в радянський час і в сучасній Росії хоч і не бажані, проте дозволені. Інша справа – Російська визвольна національна армія, так звана РОНА, заснована росіянином Броніславом Камінським. РОНА спочатку виникла як невеликий загін міліції чи самооборони в селищі Локоть… Камінському вдалося розширити своє формування і поширити контроль на декілька районів. Місцеве німецьке командування, підтримавши цю ініціативу, передало в управління Камінському 8 районів Брянської та Орловської областей, дозволило створити фактично власні озброєні сили, які до літа 43 року виросли до 12 тисяч, мали артилерію, навіть танки.
Пов’язане зображення
У 1943 році стається унікальна в історії Другої світової війни подія: німці дозволяють Камінському створити на території сучасної Брянської області державне формування – Брянськ-Локотську республіку. З відступом німецької армії відходять на Захід і дивізії СС РОНИ. У 44 році їх кидають на придушення Варшавського повстання. Там,  каміньці особливо „відзначилися”: мародерством, звірствами стосовно громадянського населення, в тім числі й німецьких підданих. Це переповнило чашу терпіння німецького командування. Камінський був викликаний з Варшави у Лодзь. Постав перед судом, трибуналом СС і був розстріляний…„
Вояки РОНИ чинили злочини проти мирного населення. Десятки тисяч убитих мирних жителів – це доведений факт. На Нюрнберзькому процесі німецькі генерали навіть наводили розстріл Камінського у своє виправдання.
Третім великим формуванням СС з етнічних росіян був 15 кавалерійський козачий корпус. Саме козачі формування найбільше «відзначились» на території України.
Як кажуть історики, внаслідок певних маніпуляцій в середині Рейху російські козаки були оголошені майже німецьким народом, нащадками готів, які не мали нічого спільного з слов’янами, і їх можна було набирати в легіони… У 42 році в російському місті Новочеркаськ за згодою німецької влади відновлюється напівдержавне утворення Козачий стан. Паралельно на окупованих територіях Росії та України з усіх, хто називає себе козаками, формуються військові частини. В Україні російські козачі частини формуються в Криму, Херсоні, Кіровограді, на Черкащині; кожен, хто називає себе козаком, звільняється з переповнених таборів для радянських полонених і одягає німецько-козацьку форму. Більше інформації про це – у галузевому архіві СБУ. Між стелажів зі справами потрібна №65668. Олександр Пагіря – „Ось, зокрема, ця справа – на учасників 570-го козачого батальйону, який розташовувався на території Волині. Один з його членів, Борсуков, росіянин, він був в складі 2-го донського козачого полку, сформований у травні 43 року для боротьби проти радянських партизанів та українських повстанців на території Волині. Ось він описує одну з акцій проти повстанців, він говорить, що 12 чоловік з групи виїхало в село Майків Рівненської області для реквізиції худоби. Однак на них тут напала озброєна група місцевих жителів, очевидно, це свідчить про повстанців або групу самооборони, яка існувала в селі, з якими ця група вступила в бій.
За рік бойових дій цей полк скоротився з 10 до 4 рот і був виведений. Він був повністю розбитий і розкладений…”
Інші козачі частини мали завдання конвоювати українську молодь для примусових робіт у Німеччині,  облави на українців для примусової відправки в Німеччину організовували саме російські козаки. Перед новим 44 роком донські козаки повели майбутніх остарбайтерів пішки з Городища на Умань. Чос дослівно записав таке: „Дорогою ночували в сараях, їли сніг… І нас охороняли, супроводжували ті ж самі донські козаки, вони були на конях, при собі мали кулемет. Хто відставав, того пристрілювали. Убитих клали на сани і везли з собою, бо їх треба було здати для звітності”.
У 44 році триває відступ німецької армії територією України. За кільканадцять кілометрів від лінії фронту відступ прикривають козачі частини польової поліції,
палили українські села не німці, а росіяни в німецькій формі: „У групі армії «Південь і Південна Україна» була бригада і дивізія польової поліції, і вони відповідали за те, щоб солдати не тікали з фронту, і за те, щоб при відступі земля була знищена. В Україні знищено 1377 сіл. З них 1000 сіл на совісті східних частин. Палили не німці, палили свої ж. Ось мою Черкаську область теж спалила російська козача дивізія”. Дві російські козачі бригади польової поліції при відступі німецьких військ знищили приблизно 1000 українських сіл разом із мирним населенням. Зупинився терор лише на Волині, «а потім ці хлопці дійшли – 9 тисяч чоловік в дивізії, 5 тисяч в бригаді – вони дійшли до бандерівських сіл. Є така звичка російська, козацька, фашистська – спалювати українські села, а цьому хлопці в криївках не зраділи. Від дивізії фон Шуленбурга залишився один полк, три полки розформовані через втрати. Від бригади Духопельнікова із 5000 чоловік до Львова добігло 500. Хлопці спіткнулись на бандерівських селах. Їх почали тупо різати. І вирізали. Ось тут вони й відчули, що проти сили є інша сила, безкарно страчувати цивільне населення не вийшло.
Декілька років тому на екранах кінотеатрів з’явився російський фільм «Адмірал», який героїзує російського імперського флотоводця Колчака. Мало хто, однак, знає, що син Колчака під час Другої світової війни був майором вермахту. Колчак-майор вермахту, Колчак молодший, командував 813 вірменським батальйоном. Він звірів на півдні України, в Херсонській, Полтавській, Донецькій областях. Карателі. 813 вірменський батальйон вермахту. Командир Колчак-молодший.

У 45 році рештки козачих формувань здалися англійським військам у Австрії. Згодом більшість із них була видана Радянському Союзу. У 47 році козачі генерали Краснов, Шкуро і фон Панвіц були засуджені до страти і повішені.

Зараз ставлення до кількамільйонної армії радянських і російських колаборантів різне. Від засудження до цілковитого схвалення. Офіційна російська влада існування десятків російських дивізій у складі СС, вермахту та навіть розвідки Абверу просто замовчує. Водночас у Москві на території Храму Всіх Святих встановлено пам’ятник – борцям «солдатам і офіцерам 15 кавалерійського козачого корпусу, за вєру і отєчєство!». Ініціатором будівництва цього знаку, кажуть, був нині покійний Патріарх Російської Православної Церкви Алєксій Второй. Є ще один такий пам’ятник – у Ростовській області. Про все це російська пропаганда у міфі Другої світової війни не згадує.

Результат пошуку зображень за запитом "14 гренадерськ дивізія галичина"

 В Росії  були  цілі армії, і дивізії і полки, і які воювали проти своїх на всіх театрах військових дій:
– СС “Русланд”
– СС “Дружина”
– СС “Варяг”
– РОНА 1
– РОА
– Російський корпус на Балканах
– Збройні сили КОНР – 1-а Російська Національна Армія 
– 15 козачий кавалерійський корпус
– Кавказьке ваффен-формирование СС.
 Батальон Муравьёва
• Боевой Союз Русских Националистов (БСРН)
• Братство Русской Правды
• Дивизия “Руссланд”
• Добровольческий полк СС “Варяг”
• Зеленая армия особого назначения
• Казачий Стан• Комитет освобождения народов России (КОНР)
• Локотская республика
• Организация Цеппелин
• Республика Зуева
• РОНА 2
• РОА Власова
• Русский корпус
• Русский отряд 9-й армии Вермахта
• 15-й казачий кавалерийский корпус СС
• 1-я русская национальная бригада СС “Дружина”, известна также как 1-й Русский нацотряд СС
• 29-я гренадерская дивизия СС (русская Нр.1)
• 30-я гренадерская дивизия СС (2-я русская)
• ВВС КОНР (ВВС РОА)
• 1-я дивизия РОА / ВС КОНР (600-пехотная дивизия вермахта)
• 2-я дивизия РОА/ВС КОНР (650-я пехотная дивизия)
• 602-й Ост-батальон
• 645-й батальон• РОНД/РНСД
• Русский корпус
• Русская народная национальная армія
Як би не Україна московія впала б під натиском німців через два тижня бойових дій . І існувала б зараз  за лінією Архангельськ-Астрахань там де їй і місце, у Суздальських болотах.

Автор: 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending