Connect with us

Cтатті

Повернення в мирне життя

Published

on

Поки в Україні війна, з фронту вже повернулися тисячі ветеранів. А разом із ними й забуті з часів СРСР проблеми: психологічна реабілітація, реінтеграція в мирне життя та бюрократія

За три роки війни в Україні відбулося шість хвиль мобілізації. Перша, яка стартувала 18 березня 2014-го, у момент анексії Криму Росією, зачепила понад 35 тис. осіб. А найбільшою стала третя, через яку пройшло приблизно 60 тис. людей. Вона почалася в липні 2014-го, під час одного з найбільших загострень: саме тоді точилися бої на кордонах, армія та добровольці звільняли міста в Донецькій і Луганській областях. За відкритими даними, через шість хвиль мобілізації пройшло понад 156 тис. військових. А загалом їхня кількість з урахуванням добровольців, контрактників та Нацгвардії сягає майже 300 тис. осіб. Згідно з даними, які озвучив президент Петро Порошенко, за два з половиною роки конфлікту загинуло понад 2,5 тис. військовослужбовців. Статус учасника бойових дій дістало понад 260 тис. осіб.

За результатами соціологічного дослідження Центру Разумкова, оприлюдненими в червні 2016-го, Збройними силами пишаються 57% українських громадян. Можна очікувати, що цей показник у майбутньому зросте. Водночас набуває поширення міф про ветеранів, які «наведуть лад у країні». Цією тезою подеколи спекулюють у соціальних мережах та під час масових мітингів, свідомо чи ні забуваючи про велику кількість проблем, із якою стикаються військові по поверненні в мирне життя: байдужість суспільства та чиновників, необхідність вибивати обіцяні державою пільги й гарантії, важкий пошук роботи. За словами самих ветеранів, ресоціалізація військових в Україні присутня радше на словах. На практиці все залежить від місцевої влади та бажання виконавців.

Найбільшою проблемою в попередні роки було отримання статусу учасника бойових дій (УБД). Частково це пов’язано з хаосом у документації в перший рік війни, частково з нехлюйством офіцерів, які вели документообіг. Відомі приклади, коли губили документи деяких добровольців, які хотіли записатися у Збройні сили чи Нацгвардію (історія добровольця з батальйону «Донбас» Максима Авраменка), або ж оформляли штатний розклад заднім числом (історія Миколи Троїцького з полку «Азов», який згідно з оформленими на нього документами був кухарем і провів в АТО аж один день). Хоча, певно, найбільше проблем виникло в батальйоні «Айдар». За інформацією бійців, доволі тривалий час керівництво не могло оформити штатний розклад. Відтак навіть чоловіки, які побували в полоні, не мали змоги отримати документ, який засвідчував би їхній статус учасника АТО. За приблизними підрахунками самих бійців, керівництво свого часу в документах загубило близько 400 добровольців батальйону. Втім, зараз, здається, проблема з УБД вирішена. Проте лишаються складнощі з отриманням квартир і землі, які держава гарантувала військовим. Представники місцевої влади в розмовах прямо кажуть про відсутність житлового фонду й брак ділянок. Скажімо, на початку року очільник Миколаєва Олександр Сєнкевич скаржився, що, попри наявність новобудов, соціального житла в місті немає.

«З квартирами проблема. У мене є прийомні дні, у які приходять люди, що стоять у черзі з 1974 року. І таких близько 10 тис. осіб. Нове житло будується, але ціни на нього непідйомні. У середньому вартість квадратного метра — $800–900. Соціального, доступного житла немає, забудовники насилу розпродують нове. У нас навіть немає фонду для відселення», — заявляв Сєнкевич.

Водночас мер Могилева-Подільського (Вінницька область) Петро Бровко заявляв про аналогічні проблеми наприкінці 2016-го. «Житлового фонду немає. І не лише в нашому місті. Є первинне житло, яке будується. Але це приватні забудовники, не державні. Ми з ними шукаємо спільну мову, намагаємося домовитися про дешевшу ціну на житло», — каже Бровко.

«Якщо ж говорити про землю, то в місті лише 2 тис. га землі. І приблизно 500–600 людей (населення міста — 30 тис. осіб. — Ред.), які воювали. Складно буде знайти земельні ділянки. Ми зараз підготували понад 50, є комісія, яка вирішує, кому земля потрібна найбільше. Цей процес відкритий. Є Рада ветеранів, яка це питання відстежує. Якщо не зможемо виділити по 6 соток, даватимемо по 5, по 4. Але спробуємо зробити так, щоб кожен отримав те, що йому обіцяли», — запевнив мер.

ТОЙ, ХТО БУВ ДОБРЕ ІНТЕГРОВАНИЙ У СУСПІЛЬСТВО ДО ВІЙНИ, ЛЕГШЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ПІСЛЯ.ТІ, У КОГО НЕ БУЛО РОБОТИ, ХТО МАВ НИЗЬКИЙ СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС, РАДШЕ ПОЧНУТЬ ЗВАЛЮВАТИ ПРОБЛЕМИ НА ДЕРЖАВУ

Попри складність із оформленням документів, ситуація поліпшилася. Адже з паперовою бюрократією найбільше труднощів виникало саме в першої хвилі демобілізованих. Оскільки такої практики в Україні не було й не було людей, які орієнтувалися б у процедурі збирання необхідних паперів.

«Ветеран по поверненні має певні пільги. Проблема в тому, що зараз їх важко реалізувати. Зокрема, у земельному питанні. Хоча за два роки ситуація поліпшилася, оскільки до того люди просто стикалися з владною стіною. Зараз військові, які повертаються, групуються, вступають у спілки та ветеранські організації й разом домагаються того, що обіцяла держава. Але все це відбувається саме завдяки ветеранам, котрі повернулися раніше. Є люди, які вже пройшли той шлях. І вони можуть допомогти іншим. Першим просто не було кому розповідати, як краще домагатися обіцяного державою», — каже колишній боєць батальйону «Айдар» Тарас Ковалик.«Після повернення ветеран дезорієнтований. Але саме в цей період необхідно бігати інстанціями: військ­комат, соцзахист, центр зайнятості, міська чи районна рада. Бійцю важко «в’їхати» в ці бюрократичні хитросплетіння. Як наслідок — виникають конфліктні ситуації, далі відмова від подальшої реалізації соціальних гарантій і накопичення негативу. Скажімо, людина йде писати заяву на отримання землі, а їй відмовляють. Виникає відчуття, що тебе зрадили й обдурили», — пояснює колишній військовий Олександр Алієв. Нині він головний спеціаліст сектору Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції в Полтавській області.

«Але часто проблеми виникають через нерозуміння власної відповідальності. Чиновнику потрібен папірець, без якого він не може надати послугу. Причина відсутності папірця — низька поінформованість. Хлопці, яких я починаю консультувати ще під час служби, знають, які папери потрібно брати відразу в частині під час служби. З такими немає проблем. Адже з «дембеля» витребувати в частини всі документи довго й проблематично. Простіше відразу привезти необхідні папери й усе отримати. Спростити бюрократію могло б «єдине вікно» для ветеранів, але поки це не врегульовано законодавством», — додає Алієв.

Хоча необхідність збирати папери — найменша проблема. Більше питань викликають психологічна реабілітація та ресоціалізація ветеранів. Влада спільно з волонтерами намагалася налагодити роботу з подолання наслідків посттравматичного розладу у військових, проте, здається, все поки що тримається на волонтерах і громадських організаціях. Більшість опитаних військових відмовляються добровільно йти до психолога. З різних причин: хтось не визнає проблеми, хтось вважає, що психолог не зможе зрозуміти ситуацію, у якій опинився учасник війни, хтось побоюється, що стане лише гірше.

«Наскільки я знаю, із симптомами ПТСР працюють дві організації. І це ми говоримо не про клінічні варіанти, коли хлопцям треба лягати в лікарню. Окрім волонтерів і громадських організацій, хлопцям ніхто не пояснює, що з ними відбувається. На рівні держави немає такої послуги, як розповісти ветерану, що на нього чекає вдома. Держава не пояснює, як із цим справлятися. Людина стає іншою на війні, вона не готова до світу, у який повертається», — пояснює Ковалик.

«Був такий приклад. Чоловік пішов воювати за контрактом. Жінка півтора року сама вирішувала проблеми в сім’ї. Військовий повертається, але вже не може посісти місце глави сім’ї. Та й жінка не готова перелаштовуватися. І це побутові речі, через які розпадаються сім’ї. Бо жінки не готові до повернення інших чоловіків, а чоловіки не готові повертатися до своїх жінок. Постає питання: як готувати дві сторони до зустрічі?» — розповідає Ковалик.

Його колега Олександр Алієв, своєю чергою, вважає, що для полегшення подолання психологічних проблем ветеранам у майбутньому необхідно забезпечити базові потреби, зокрема спростити оформлення гарантованих державою пільг, квартир і землі.

«Можна створити суперреабілітацію. Але чи затребувана вона ветеранами? Одиниці звернень, коли боєць прямо каже, що йому потрібна психологічна допомога. Але якщо якісно забезпечувати базові потреби (пільги, житло тощо), бійці не почуватимуться використаними й матимуть менше негативу. Тому швидше відбуватиметься відновлення. Водночас той, хто був добре інтегрований у суспільство до війни, легше повертається після. Ті, у кого не було роботи, хто мав низький соціальний статус, радше почнуть звалювати всі проблеми на державу. Я побував по обидва боки барикад. Працював у соцзахисті до АТО, служив в «Айдарі» й рік вибивав УБД», — каже Алієв.

Проблема ресоціалізації випливає з попередньої. Ветеран після війни повертається на ринок праці й змушений наново шукати місце в суспільстві. Виходить так, що він не має й кількох місяців, щоб відпочити й налаштуватися на мирний лад.

«Треба вертатися назад у робітничі професії. Це важко внутрішньо. Адже ти пізнав відчуття, що робиш щось значуще. І виникає проблема з перекваліфікацією людей. Ветерани змінилися й часом не знають, чого саме вони хочуть. І тут важливо, як цю проблему сприйматиме суспільство. Бо ж у влади є лише одне розуміння: влаштувати ветерана на роботу. Але ніхто не переймається тим, щоб допомогти йому зрозуміти, чого він тепер хоче від життя. Тобто виникає підміна завдань», — скаржиться Ковалик.

У майбутньому великі надії покладають на ветеранські спілки та організації. Вони готові допомогти учасникам АТО вирішувати їхні проблеми з оформленням пільг і документів, а подеколи навіть із працевлаштуванням. Скажімо, ветеранські організації Києва свого часу вели переговори з низкою приватних і комунальних підприємств щодо цього питання. Щоб допомогти колишнім військовим визначитися, де саме вони себе бачать у мирному житті, у якій професії: водієм, робітником на заводі, можливо, юристом чи айтішником. Окрім того, спільнота військових може полегшити психологічну реабілітацію ветеранів. Оскільки, як зауважують волонтери, такі об’єднання для учасників війни ближчі, ніж навіть їхні сім’ї.

Автор: Станіслав Козлюк

Джерело:http://tyzhden.ua/Society/

Cтатті

Техніка війни № 106. Лазерні «війни». Варта Новатор (ВІДЕО)

Published

on

Військове TV у свіжому випуску програми “Техніка війни” :

– Прибуток Росії за зброю та Disney за мультфільми
– Лазерні імітатори бою: LaserTag, «Безстрашний», «Пильний», «Miles-2000», “Saab BT-46”, “BT-47”
– БМ Оплот у Strong Europe Tank Challenge-2018
– Держоборонзамовлення 2018-2020. ПТРК, БПАК, FGM-148 Javelin
– Порошенко і «Вільха». Гіперзвукова ракета КБ Південне. Випробування ракети 5В27Д-М2 на С-125М Печора від КБ Луч та Радіонікс
– Нова бойова машина «Дана». Інженерна група «Арей». Партія БТР «Дозор-Б» для ЗСУ
– Поправки мін оборони щодо нагородних відзнак «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя»
– Станцію СВПП-12 передали для випробувань Нацгвардії
– Нові чоботи Саломон Гардіан. Нановолокно краще за кевлар
– Гібрид AK і Glock. В’єтнам виробляє снайперку ОСВ-96 «Зломщик». Magpul Pro-700
– Виробництво Mowag Piranha V для Румунії
– USS Wasp для F-35B для Японії. Третій авіаносець для ВМС Індії
– Гелікоптери MUH-1, UH-60M Black Hawk
– F-16 США у Естонії. Chengdu J-20 вперше на навчанні. Безпілотний літак від Boeing
– Тест-драйв бронемашини Варта Новатор. Ford F550. Українська бронетехніка. Національна гвардія. Сили спеціальних операцій ЗСУ. Барс-8, Краз Спартан

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Сьогодні День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Published

on

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та  93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Continue Reading

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!