Connect with us

Історія

Польські воєнні злочини у Карпатській Україні

Published

on

У офіційної Варшави був мотив до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав Карпатської Січі. І ці злочини мали місце на карпатських перевалах у 1939 році.

У сучасній Польщі на маргінесі перебуває як тема причетності Другої Речі Посполитої до розчленування Чехословаччини під час Мюнхенської кризи,  так і тема “гібридної” агресії проти свого південного сусіда під час подій на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) у 1938-1939 роках.

Міжвоєнну Польську державу зазвичай малюють як жертву таємного пакту нацистської Німеччини та сталінського СРСР, який відкрив шлях до початку Другої світової війни.

Проте за рік до цих подій Польща разом із Німеччиною та Угорщиною виступила співучасником розшматування Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 року Польща окупувала Тєшинську Сілезію, а у грудні – захопила Спіш та Ораву у північній Словаччині.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Водночас у 1938-1939 роках офіційна Варшава зайняла вкрай ворожу позицію щодо українського питання, вдаючись до методів таємної війни проти Карпатської України, автономного краю у складі пост-Мюнхенської Чехословаччини. Це була спроба допомогти своєму союзнику – Угорщині встановити спільний кордон у Карпатах.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Польська “гібридна війна” проти Карпатської України

Методи, якими послуговувалися нацисти під час дестабілізації ситуації в Судетських землях Чехословаччини, надихали Варшаву.

Спільно з офіційним Будапештом польська влада організувала диверсійну операцію “Лом” у Карпатській Україні. Ця операція мала призвести до ліквідації “українського П’ємонту” на Закарпатті.

Тактику, апробовану у таємній агресії  проти Карпатської України у 1938-1939 роках, можна розглянути в категоріях сучасного терміну “гібридної війни”.

 Карпатська Україна. Хуст під українськими та чехословацькими прапорами Фото: ГДА СБУ

Не будучи офіційно залученими у конфлікт зі своїм сусідом – Чехо-Словаччиною, польські та угорські військові штаби у жовтні-листопаді 1938 року засилали через кордон військовослужбовців під прикриттям, диверсантів і терористів для здійснення актів диверсії та саботажу, підриву позицій місцевої автономної влади, збурення місцевого населення та скорішого приєднання Карпатської України до складу Угорщини.

Будучи прямими порушенням міжнародного права, ці дії становили приховану агресію проти сусідньої держави. Успішні дії чехословацьких військових спільно з Карпатською Січчю нейтралізували більшість атак.

Диверсійна операція Угорщини та Польщі зазнала краху та, врешті-решт, була згорнута під тиском міжнародної спільноти.

Після офіційного припинення операції “Лом” наприкінці листопада 1938 року польська активно готувалася до нового етапу прихованої агресії проти Карпатської України. Її існування сприймалося як одну з головних загроз для своєї територіальної цілісності.

Новий план таємних операцій, промоутером яких виступала насамперед польська дипломатія, передбачав зміну акцентів.

Якщо під час операції “Лом” головними об’єктами нападів були чехословацькі правоохоронці, то на другому етапі їхнім основним адресатом мали стати українці.

Диверсійні акції мали допомогти ліквідувати осередки українських громадських організацій, державних установ і гарнізонів Карпатської Січі.

 Генерал-чотар УГА, член військової референтури Проводу українських націоналістів В.Курманович на балконі будівлі Головної Команди під час проведення ІІ краєвого з’їзду Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 року

Унікальні фото цих подій дивіться у публікації “КАРПАТСЬКА УКРАЇНА ТА ЇЇ АРМІЯ”

Цей план не зустрів підтримки у Будапешті, територіальні апетити якого в той час стримував Берлін.

Угорці сподівалися отримати великий “шматок пирога” прямо з німецьких рук і не бачили сенсу в дріб’язкових акціях на зразок диверсійних операцій, на успіх яких сподівалися у Варшаві.

Натомість у польському зовнішньополітичному відомстві вважали, що як Угорщина не проявить рішучості в карпатоукраїнському питанні – то Польща сама приступить до його вирішення.

Превентивні заходи на кордоні

Вторгнення угорської армії у Карпатську Україну відбулося з благословення Адольфа Гітлера 14-15 березня 1939 року.

Воно виявилося приємною несподіванкою для Другої Речі Посполитої, яка не була поінформована про цей крок з боку свого дунайського союзника.

 Колона мадярської піхоти марширує в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

За день до початку атаки гонведів міністр закордонних справ Юзеф Бек у польському Сенаті оголосив, що Варшава підтримає Угорщину в її діях, спрямованих на “повернення Закарпаття”.

Над Віслою були переконані: як тільки край опиниться під контролем Угорщини – загроза багатонаціональній Польщі з використанням української карти буде нейтралізована. Принаймні, у південному керунку.

Маршал Едвард Ридз-Сміглий

Після початку бойових дій у Карпатській Україні Польща вдалася до посилення свого південного кордону у Карпатах, щоб не допустити проникнення на свою територію груп українських політичних та військових утікачів.

В ніч на 15 березня 1939 року за наказом інспектора польських збройних сил маршала Едварда Ридз-Сміглого було створено польську оперативну  групу “D” силою у півтори піхотні дивізії, посиленою кавалерією, бронетехнікою та артилерією, під командуванням генерала Мєчислава Борути-Спєховича із центром у Львові та Стрию.

Вона мала на меті завадити відступу відділів Карпатської Січі на територію Галичини. А у разі необхідності – провести пацифікацію українських збройних осередків у прикордонній смузі на глибині кількадесят кілометрів.

Спільні дії угорських та польських військ під час окупації Карпатської України, як і в період операції “Лом”, координувалися будапештським та варшавським військовими аташе.

Більше того, Польща виношувала плани власної агресії проти Карпатської України.

З дипломатичних джерел стало відомо, що під приводом захисту місцевого угорського населення польські збройні сили мали намір окупувати територію навколо Ясіня.

Варшава розраховувала, що розгорнута нею оперативна група “D” зможе потенційно відіграти роль буфера у розмежуванні угорських та румунських військ під час реалізації плану потрійної окупації Закарпаття за участю Польщі, Угорщини та Румунії.

 Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

Однак через демарш Будапешта 17 березня 1939 року польська дипломатія була змушена відмовитися від своїх амбітних планів.

Попри тісну співпрацю з Польщею у справі ліквідації Карпатської України, Угорщина не збиралася ділитися своєю частиною “пирога” з північним союзником.

Під гаслом “блискавичної деукраїнізації”

Загальна оцінка польською стороною підсумків угорської операції з окупації території Карпатської України була дана інспектором польської армії генералом Казімежем Фабриці у донесенні на адресу Головного штабу Війська Польського 17 березня 1939 року:

Генерал Казімеж Фабриці

“Вважаю, що справа можливого утримання [кордону] для допомоги  угорським підрозділам закінчена. Друга фаза – ліквідація української справи на [Підкарпатській] Русі триватиме довше, допоки угорці цілковито не опанують терен. В ході знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їхня ліквідація (виділення – О.П.)“.

Тривогу, яку спричиняла у польських дипломатичних колах антиугорська боротьба Карпатської Січі, передає депеша МЗС Польщі на адресу консула у Севлюші П. Курницького:

“МЗС повідомляє, що надає важливого значення ліквідації Січі на території Підкарпатської Русі і вирішило направити в Будапешт свого представника, аби встановити співпрацю в цьому питанні між угорським і польським урядами”.

У той же час деякі польські дипломати пропонували вже готові рецепти вирішення “української проблеми” під угорською окупацією.

18 березня 1939 року новопризначений польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинськийдоносив у Варшаву:

“…ознайомившись з територією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції.

“Чистка” повинна здійснюватися під видом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття “українець” повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи”.

На думку польського історика Даріуша Домбровського, ця депеша однозначно свідчила про те, що польська сторона була схильна вдатися до найбільш радикальних кроків стосовно членів ОУН на Закарпатті.

Окрім цього у своєму дослідженні він наводить свідчення про здійснення у перші дні конфлікту самосудів з боку співробітників польської поліції та прикордонної служби над особами, які брали участь у подіях по другий бік Карпат.

Такі факти також підтверджує інший польський дослідник Марек Дєщинський. Щоправда, він стверджує, що випадки відкриття вогню проти українських втікачів мали поодинокий характер.

Утім, наведена у його дослідженні цифра у 38 січовиків, яких у березні 1939 року поляки затримали на карпатських перевалах і відправили у концентраційний табір у Березу Картузьку, не дає пояснення щодо долі інших учасників оборони Карпатської України, які могли опинитися в польських руках.

Один із учасників операції “Лом” Йозеф Каспарек згадував про окремі факти вбивства січовиків польськими прикордонниками через повішення без свідків у лісі.

Про польські страти поблизу кордону залишили спогади також окремі січовики, які дивом змогли уникнути розстрілу.

Підтвердженням існування цієї практики слугує також лист польського есеїста, колишнього урядовця й українофіла Єжи Стемповського на адресу Станіслава Кота, віце-прем’єр-міністра в польському еміграційному уряді генерала Владислава Сікорського від 29 жовтня 1940 року. У цьому листі він наводить приклади видачі угорцями українських втікачів з Польщі до рук польської поліції.

“Для оцінки цього явища потрібно взяти до уваги, що саме в цих прикордонних місцевостях в 1938-1939 роках мала місце безправна екзекуція українців польською поліцією та КОП

Особи були примусово відправлені співробітниками поліції та КОП на угорський кордон і там вбиті без жодної формальності.

Восени 1939 року після падіння листя з дерев було знайдено в кількох місцях українські трупи, які походять з цієї екзекуції.

Один із співробітників станіславівської політичної поліції, який брав участь в тих операціях і перейшов після війни [вересневої 1939 року – О.П.] на угорську службу, зробив зізнання, яке пояснює походження виявлених залишків.

Очевидно, такого роду акти насильства та безправ’я викликають завжди різку реакцію”.  

У польських архівах нещодавно було виявлено матеріали наради польського вищого військового командування 15 березня 1939 року щодо ситуації на польсько-чехословацькому кордоні за участю начальника Головного штабу Війська Польського генерала Владіслава Стахевича, а також генералів Казимежа Фабрици та Мєчислава Борути-Спєховича. Цей документ проливає світло на дії польських військових щодо українських військових втікачів.

Розмова 15\ІІІ Год. 22.55 

“Ген. Борута на зв’язку ?= Ген. Фабрици тут + Ген. Стахевич тут 

Пан генерал Фабрици цікавився, вилучену у роззброєних чеських підрозділів зброю треба відправляти вагонами, чи зберігати на складах. Звичайно, що її необхідно відбирати і складувати, а не надсилати транспортами разом із чехами. 

Чи багато їх вже перетнуло кордон і де саме. ;

Тут генерал Фабрици. Я щойно приїбув. Переймаю командування на себе. Запитання я надсилав зі Львова. Адже я не мав жодних інструкцій щодо роззброєння. У даний час, тут, у Лавочному є транспорт із кількадесятьма жандармами разом із їхніми  родинами, а також кілька автоматів та багато набоїв. 

Уже роззброєно ?= Роззброєно нічого більше не авізовано.

Із наявної у нас інформації, яка поступила із території Русі  випливає, що угорці просуваються уперед у напрямку нашого кордону. Треба звернути особливу увагу на те …

що групи січовиків та українські підрозділи, навіть досить сильні, будуть намагатися зайти на нашу територію. Очевидно, що не можна допускати до таких проникнень і так як уранці я казав Цулауфові, згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати.

Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані.

Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці. Що ж стосується чеських військових, які можуть перейти наш кордон, то після роззброєння їх необхідно відсилати назад у Чехію залізничним транспортом. 

Але принципово, прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись. 

Не знаю, чи усі переходи у нас добре укріплені. У нас є неперевірена інформація, що так само, на південь від Ясіні, розташовані значні відділи січовиків і, ймовірно, вони мають намір перетнути кордон. 

Міністерство військових справ мало скерувати туди один із відділів народної оборони. Адже, здається, військових підрозділів там нема. Прошу пана генерала зайнятись цим питанням.

Добре пане генерале, накази щодо перекриття кордону для мене цілком зрозумілі і будуть детально виконані. Я підтвердив їх генералу Цулауфу у Львові. Зараз, насамперед, мушу роздати відповідні розпорядження на місці. Я ще не розмовляв з генералом Борутою, а транспорти вже підходять. Попрошу надавати мені нову інформацію із території Русі. Пан генерал має ще якісь розпорядження для мене ?

= Це все. Дякую панові генералу ?=

Тут зокрема йшлося про те, що у результаті угорського наступу проти Карпатської України підрозділи січовиків можуть вимушено переходити кордон із Польщею.

У зв’язку із цим, начальник Головного штабу генерал Стахевич передав наказ маршала Едварда Ридз-Сміглого відкривати вогонь проти січовиків та не брати їх у полон.

У відповідь генерал Борута-Спєхович заявив про готовність виконати наказ.

Матеріали обговорення свідчать про недвозначну позицію командувача збройних сил Польщі щодо долі полонених карпатських січовиків, поява яких була сильно не бажана на території південно-східних воєводств Речі Посполитої:

“Згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати. Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані. Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці (…) Але принциповим прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись”

Принципово інше ставлення потрібно було виявляти по відношенню до чехословацьких військових, що відступали на територію Польщі. Їх наказувалося роззброювати та відправляти залізничним транспортом у Богемію та Моравію.

Цей документ частково підтверджує відповідальність вищого військового керівництва Другої Речі Посполитої за розправи над січовиками Карпатської України у перші тижні угорської окупації.

З одного боку, йшлося про розстріли озброєних груп січовиків під час спроб переходу польського кордону. А з іншого, про дії, спрямовані на роззброєння та інтернування захисників Карпатської України та їх подальшу видачу на територію, контрольовану угорцями. Зважаючи на ставлення останніх до полонених січовиків, їхня доля була наперед визначена.

Під час окупації Карпатської України угорська сторона не рахувалась із правами українських військовополонених, розглядаючи січовиків виключно як бандитів чи терористів.

У ході наступу в районі Севлюша, Великої Копані, Королева та Рокосова 15-16 березня 1939 року гонведи часто без будь-якого суду та слідства розстрілювали захоплених у полон січовиків та їхніх командирів, а поранених добивали, вкидаючи у Тису із зав’язаними колючим дротом руками.

 Гонведи розстрілюють полоненого січовика

Очевидці згадували, що дорога між Хустом та Великою Копанею була вкрита тілами січовиків, які лежали групами по 5-10 осіб.

Для полонених були створені тюрми і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному, а також сумнозвісний концтабір Вор’юлопош поблизу Ніредьгази.

Загалом за даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада у перші тижні окупації заарештувала та ув’язнила понад 1500 січовиків.

Розстріли на Верецькому перевалі

За даними усних свідчень, зібраних українськими істориками та краєзнавцями в роки незалежності, 17 березня 1939 року полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 чоловік було конвоєм відправлено із табору у Кривій та тюрми у Тячеві до Верецького перевалу.

Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам. Польські прикордонники у двох місцях за 1,5–2 км від лінії кордону над селами Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500–600 галичан-січовиків.

Факт розстрілів був широко відомий місцевому населенню.

Підтвердження цього можна знайти також у матеріалах радянської “Надзвичайній комісії з розслідування звірств мадярсько-фашистських окупантів”.

Зокрема, у лютому 1945 року жителі села Верб’яж свідчили, що на третій або четвертий день після окупації угорські жандарми вели через село 44 січовиків, яких на перевалі вночі розстріляли.

Про це місцеві жителі зробили висновок із стрільби, яку було чути з боку перевалу та частин тіл, що згодом в село приносили місцеві собаки.

Про цю страшну трагедію згадував у своєму щоденнику письменник Василь Гренджа-Донський, який дізнався про розстріли від інших співв’язнів угорського концтабору Вор’юлопош:

 Василь Гренджа-Донський

“Одну таку групу січовиків-галичан вивели мадяри на границю в Нижніх Верецьких (тепер Нижні Ворота – О.П.), де вже чекали польські старшини, вояки та детективи.

Поляки разом із мадярами всіх січовиків розстріляли.

Трупи розстріляних лежали непохованими тижнями. До цих “трофеїв” мадяри приходили майже щодня, щоб бачити жертви свого “геройства”, При тому знущались над трупами, смішкувались, до гола роздягнених трупів стріляли, кидали в них багнетами, хто краще потрапить…

Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше пси роздирали та пожирали їх. Кістки розношували собаки та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

Це вже не можна було витримати, і селянська делегація пішла на команду жандармерії, щоб дозволила поховати, але дозволу не дістали.

Трупи розкладались… Аж як один греко-католицький священик [Дмитро Ревицький – О.П.] пішов інтервеніювати, тоді дозволено останки трупів зібрати і поховати в землю”. 

За свідченнями колишнього вчителя Верб’язької школи І. Гетроці, священик приніс угорським жандармам гільзи від польських набоїв.

Після цього було створена комісія, до складу якої, окрім угорських і польських офіцерів, увійшли священик Д. Ревицький та старости сіл Верб’яж і Нова Ростока.

Комісія на місці злочину видобула з тіл, які розкладалися, кулі польського виробництва.

Протягом двох наступних днів гонведи перевезли тіла розстріляних січовиків і поховали на Верецькому перевалі за кілька метрів від лінії тодішнього кордону, а на братській могилі поставили дерев’яний хрест.

Іншу групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини.

Староста села Нова Ростока Юрій Голянич дістав розпорядження угорської команди організувати людей для поховання загиблих. За даними жителя села Нова Ростока Івана Джуглі, який жив за кілометр від місця страти, тут було розстріляно 230 січовиків.

Пізніше Іван Джугля разом з батьком наштовхнувся ще на два звалища непохованих трупів січовиків біля прикордонного каменя на півдорозі між Глибокою долиною та урочищем Підбуком.

 Жителька села Верб’яж Ганна Коробинець

Мешканці похилого віку сіл Нижні Ворота, Завадки та Верб’яж Воловецького району Закарпатської області пам’ятають, як на третій день окупації Карпатської України угорські жандарми гнали через їхні села на Верецький перевал колони голодних і виснажених тортурами січовиків, переважно вихідців із Галичини.

Зокрема, жителька села Верб’яж Ганна Коробинецьюною дівчинкою бачила, як угорські жандарми вели колону полонених січовиків на перевал. Пам’ятає, що були вдягнуті як у військовий однострій, так і цивільне, без ременів і шнурівок.

Від її хати до місця розстрілу було дуже близько, тому вона добре чула постріли з гірських перевалів. Стверджує, що розстрілювали січовиків-галичан “мазури”, тобто поляки.

Житель села Верб’яж Михайла Матоли

Глибокий слід у пам’яті жителя села Верб’яж Михайла Матоли залишили крики січовиків, перемішані із пострілами стрілецької зброї, очевидно, кулемета.

Польські підрозділи, які здійснювали розстріл, вкинули тіла січовиків до колишнього австрійського військового бункеру з часів Першої світової війни, так званого “капоніру”.

Сільські мешканці, серед яких і Михайло, пізніше на місці поховання насипали могилу і поставили хреста, а за часів незалежності України, розповідь місцевих жителів села допомогла віднайти поховання січовиків.

“Добре пам’ятаю, як жандарми гнали січовиків вверх по дорозі на Бескид, у польські казарми, – пригадував інший свідок із села Нова Ростока Федір Голянич. – У першій групі стрільців було близько 70 чоловік, в другій – близько 40.

Друга групу конвоїри гнали в той день приблизно годиною пізніше. Вдень мадяри передали січовиків польській владі, а до схід сонця наступної доби ми почули над селом, з боку Глухівського верху, кулеметні черги.

Я бачив дві групи розстріляних січовиків – одну на галявині під буком, а другу – поблизу, у Грибовій долині”.

 Ексгумаційні дослідження поховання біля села Верб’яж, 2008 рік. Фото КП “Доля”

Докладніше про ці дослідження читайте у публікації

“Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України”

Ексгумаційними роботами, проведеними комунальним підприємством Львівської обласної ради з питань здійснення поховання учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій “Доля” у 2008-2015 роках, були віднайдені залишки 10-ти тіл січовиків між селами  Верб’яж та Нова Ростова і 7-ми між селами Лази та Жупани.

На рештках останніх виявлені кульові отвори на двох черепних коробках від польського маузера та пістолета.

Чехословацькі монети 1930-их років, знайдені у братській могилі біля села Верб’яж

Однак даними археології поки що не вдалося підтвердити масовість розстрілів на Верецькому перевалі. Очевидно, що це буде важко зробити, зважаючи на те, що, як свідчать місцеві мешканці, погано прикриті землею людські залишки після танення снігу весною 1939 року порозтягали лісові звірі.

Поряд з цим, слід констатувати відсутність на сьогодні архівних документів, які б напрямку свідчили про здійснення поляками верецьких розстрілів.

Можна однак припустити, що вони, як й інші подібні масові страти поблизу нового польсько-угорського кордону, жодним чином не фіксувалися в офіційній документації Польщі та Угорщини, які намагалися приховати цей злочин на майбутнє.

Не виключено також, що ці документи були втрачені під час війни.

Очевидно, що Варшаві було цілком зручно провести ліквідацію потенційно небезпечних елементів із числа галичан-січовиків (багато з яких були членами ОУН й апріорі вважалися ворогами Речі Посполитої) на території сусідньої держави, де не діяли польські закони і норми Конституції із прописаними в ній правами громадян, зокрема правом на справедливий суд.

Легше було списати все на хаос під час дезінтеграції Чехо-Словаччини та умови бойових дій в Карпатській Україні.

Водночас відповідальним за цей злочин з угорського боку був начальник генштабу Генрік Верт, “військову юстицію” якого не міг зупинити навіть сам прем’єр-міністр Угорщини Пал Телекі та відправлений із ознайомчою поїздкою в окупований край державний секретар у справах національних меншин Тібор Патакі.

Розстріли на Яблунецькому перевалі

З мемуарних джерел також відомо, що інша група галичан (30-43 чол.) була розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандармами і терористами на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіні 23 березня 1939 року.

 Угорські вояки з польським офіцером прикордонної служби (спереду) після розстрілу січовиків-галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня (неподалік нинішнього автошляху з Рахова до Івано-Франківська), березень 1939 року

Про це вбивство згадують ряд очевидців з українського боку.

Письменник Василь Гренджа-Донський описував два випадки екзекуції галичан-січовиків на цьому місці.

Один стосується 23 березня 1939 року, коли страти здійснювали самі поляки:

“В Тячеві, при допомозі польського шпигуна Пінязя, мадяри порозділювали галичан, щоб відтак передати їх полякам.

Виснажених голодом, бо протягом п’ятьох днів у тячівській в’язниці не дали їм нічогісько їсти, змасакровані до каліцтва, без одягу, бо стягнули з них усе — плащі, блюзи, черевики, хоч цей одяг був цивільний, власний, — мадяри посадили на вантажне авто, пов’язали руки, поприв’язували один до одного і проти вітру в холоді дня 23-го березня вивезли їх під польську границю і під горою Татарівкою передали полякам.

Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах мадярів всіх їх розстріляли…”. 

Другий описаний Василем Гренджа-Донським епізод засвідчує передачу іншої групи січовиків із 30 чоловік змішаній польсько-угорській комісії та проведення нею жахливого акту страти в лісі за 1,5 км на південь від Татарського перевалу, в якій “першу скрипку” грали тепер вже угорці.

“За Ясіня-Репеговом, на польському кордоні, за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько-польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків-галичан.

Незабаром привели 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кількох із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх ескортували.

На землі лежав ще сніг, добра половина січовиків боса, бо забрали від них не тільки всі вартісні речі, але постягали й чоботи та черевики. Дехто з них загорнув ноги в онучі, в рушники, в торби, але були й такі, що йшли вповні босими ногами в снігу.

Із тридцятьох людей поляки вибрали шістьох і повели з собою.

Чи це були шпигуни, чи одні з передових галицьких борців, що були заведені у польській “чорній листі”, яких чекали ще гірші муки і смерть, не відомо.

Решту галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах.

По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях.

Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями.

Відтак гонведи, а з ними разом і мадярський хуліган Цайґер та мадяронський бандит Данищук одного за другим розстрілювали…

Розіп’яті герої віддавали свої шляхетні душі словами: “Слава Україні!” і співом “Ще не вмерла Україна…”. 

Аналізуючи погодні умови та обставини, описані у цьому свідченні, можна припустити, що згаданий злочин був здійснений незадовго після розстрілу 23 березня.

На відмінну від верецьких розстрілів, випадки масових страт поблизу Татарського перевалу задокументовані фотоматеріалами.

Угорські військові разом з польським військовослужбовцем в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

Фото: приватна збірка Степана Росохи

Зокрема, на трьох фотографіях, які були вперше опубліковані у виданні “Карпатська Україна в боротьбі” у 1939 році й оригінали яких автору вдалося віднайти в приватному архіві Степана Росохи в Канаді, видно групу угорських військових, жандармів і терористів разом з польськими військовослужбовцями в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

На ще одній фотографії зображено групу полонених січовиків із 30-40 чоловіків, яких конвоюють до місця розстрілу поблизу Татарському перевалу.

Польська комісія та розстріли на Ужоцькому перевалі

Будучи безпосередньо причетною до масового вбивства полонених січовиків на перевалах, польська сторона водночас намагалася всіляко підбурювати угорців до здійснення радикальних репресивних заходів проти діячів українського руху в окупованому краї.

20 березня 1939 року у розмові з міністром закордонних справ Угорщини Іштваном Чакіпольський посол в Будапешті Леон Орловський запропонував йому “звільнити Закарпаття від українців”, шляхом витіснення їх в Румунію, або СРСР, оскільки вважав, що вони можуть бути постійним джерелом неспокою.

У відповідь угорська сторона заявила, що “зверне увагу на чистку на Закарпатті”.

Під час окупації угорськими військами краю розвідувальний осередок при польському консульстві у Севлюші (кодова назва “LVG”) активно відслідковував рух січовиків і політичних біженців із теренів Карпатської України у сусідні країни, вбачаючи в них загрозу на майбутнє.

24 березня 1939 року його керівник капітан Юзеф Робак направив у Варшаву телеграму, в якій повідомляв про евакуацію членів Карпатської Січі на територію Словаччини та Румунії, а також про видачу останньою угорській стороні групи полонених січовиків разом із старшинами.

Серед них, за оцінками польської розвідки, опинилося близько 200 утікачів із Польщі.

 Одна з шифрограм польської дипмісії в Будапешті до міністра закордонних справ Польщі, у якій описується проблема галицьких січовиків, 11 квітня 1939 року

Джерело: Архів актів нових, Варшава

Напередодні, 23 березня 1939 року під час зустрічі з консулом П. Курницьким та капітаном Ю. Робаком представники угорської контррозвідки просили польську сторону терміново направити своїх спеціалістів для проведення їх допиту.

У відповідь поляки просили надіслати списки полонених, підкреслюючи, що чимало з них могли бути заховані під фіктивними прізвищами.

Ще 20 березня 1939 року польський консул П. Курницький ратував за відправку із Варшави групи експертів МВС для перевірки списків українців, інтернованих угорцями на Закарпатті.

Він також пропонував створити спільну з угорцями комісію з метою викриття так званих фальсифікації на виборах 12 лютого 1939 року та фінансових зловживань уряду Августина Волошина.

Особливо польську сторону цікавили матеріали про антипольську діяльність українських організацій в Карпатській Україні та долю галичан у складі Карпатської Січі. Для цього в Угорщину була відправлена група експертів МВС.

За спогадами українських в’язнів відомо, що під час проведення слідства над полоненими січовиками у таборах і тюрмах на території окупованої Карпатської України польські агенти та детективи допомагали своїм угорським колегам, аби виявити серед них вихідців із Галичини та домогтися їхньої видачі.

3 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді повідомляв, що питання передачі захоплених у полон січовиків із Галичини не можливо було вирішити з місцевою владою, і пропонував звернутися з цього приводу офіційними каналами в Будапешт.

Угорська сторона просила відправити до концентраційного табору поблизу Ніредьгази польських спеціалістів для ідентифікації полонених січовиків.

Вже наступного дня, 4 квітня 1939 року, заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Шембек поспішно відправив у Будапешт та Ужгород місію на чолі з представником МВС Феліксом Святком для переговорів щодо видачі галичан-січовиків та ознайомлення з матеріалами угорського слідства.

Делегація отримала завдання встановити кількість арештованих січовиків з польським громадянством, з’ясувати обставини їхнього затримання, оглянути вилучені у них документи і матеріали, зрівняти угорський список з базою даних польського МВС, провести допит і сфотографувати в’язнів.

Суперечливість статусу останніх в очах польської влади виразно ілюструє депеша заступника міністра закордонних справ Польщі Яна Шембека представництву у Будапешті, в якому той писав, що МВС вважало небажаним повернення колишніх січовиків на територію Речі Посполитої і надалі цікавилося їхньою долею виключно в якості осіб, що втратили польське громадянство.

Очевидно, саме в такий спосіб польська влада намагалася убезпечити себе від правових наслідків здійснення злочину проти своїх власних громадян.

У той же час під час переговорів з угорцями фактор громадянства використовувався польською стороною в якості головної підстави для видачі січовиків.

В ході візиту місія Фелікса Святка відвідала угорський концтабір Вор’юлопош, за результатами чого було складено список із 180-ма січовиками польського походження.

Передбачалося, що вони будуть транспортовані в Польщу двома партіями. У першу подорож мали вирушити полонені під номерами 1-87. Їх разом з особовими актами планувалося прийняти на польсько-угорському кордоні поблизу Ужка.

Як виявилося, це була їхня остання подорож. 21 квітня 1939 року під час прийому на Ужоцькому перевалі польські військові, за українськими мемуарними джерелами, розстріляли близько 60 січовиків.

Під час розкопок поблизу с. Сянки на Ужоцькому перевалі у 2015 році товариство “Доля” віднайшло останки 5 січовиків, яких разом із 17-ма членами Карпатської Січі було перепоховано на Верецькому перевалі.

Видача наступної партії січовиків була заблокована через втручання з боку Німеччини.

23 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді рапортував у Варшаву, що німці турбуються, щоби “Угорщина не видавала нам українців із Вор’юлопоша”, стверджуючи, що вони всі будуть розстріляні без суду.

Консул вважав, що угорська влада була схильна видати січовиків німцям “з міркувань людяності”.

Паралельно з цим польський уряд робив спроби довідатися про долю українців, які в ході окупації Карпатської України перейшли на територію Румунії.

Варшаву цікавили будь-які дані, які свідчили про контакти між українцями на Підкарпатській Русі та Східній Галичині, а також українські диверсійні плани проти Польщі.

Для цього, МВС Польщі було готове відправити свого експерта в Румунію. Польські спецслужби підозрювали, що один із чільних діячів ПУНу Ярослав Барановський перейшов разом з Августином Волошином через угорсько-румунський кордон.

Кваліфікація злочинів

Розстріли галицьких січовиків на карпатських перевалах, здійснені польськими підрозділами КОП та поліції спільно з угорськими жандармами, гонведами  і терористами у березні-квітні 1939 року, слід трактувати як воєнні злочини.

У згаданих випадках польські військові нехтували основоположними правами військовополонених, гарантованих учасникам Національної Оборони Карпатської України на підставі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни, прийнятої 18 жовтня 1907 року.

Колона карпатських січовиків марширує поблизу будівлі Головної Команди Карпатської Січі в Хусті перед відправкою на фронт, 14-15 березня 1939 року. 

Більше фото дивіться у розділі “Артефакти” 

Згідно ст. 1 цього документу, збройні сили Карпатської України підпадали під визначення воюючої сторони (наявність вищого керівництва, відповідального за своїх підлеглих, розпізнавальних знаків, відкрите носіння зброї, дотримання законів і правил ведення війни) та мали усі права нарівні з іншими учасниками міждержавного конфлікту.

І тут не мало жодного значення, що Карпатську Україну як самопроголошену державу не визнала жодна країну світу.

Згідно ст. 2 Гаазької конвенції, навіть населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільне візьметься за зброю для боротьби з наступаючими військами і при цьому відкрито носить зброю та дотримується законів і пра­вил війни, автоматично прирівнюється до воюючої сторони із забезпеченням відповідних прав.

Положення конвенції відносились однаковою мірою як до армій, так і ополчення та добровольчих загонів, якими були деякі стихійно сформовані відділи студентів і семінаристів, що прагнули оборонити свій край від угорської агресії.

Вони складали собою частину Національної Оборони Карпатської України, й відтак, керуючись ст. 1 конвенції, включались у категорію “армія”. У разі потрапляння в полон  вони поруч із комбатантами мали користуватися правами військовополонених.

Станом на березень 1939 року діяв ще один важливий міжнародно-правовий документ – Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929 року (пізніше вона була переглянута і доповнена 1949 року).

Вона фактично доповнювала відповідну Гаазьку конвенцію 1907 року і забороняла репресії та колективні покарання військовополонених.

Дії конвенції поширювались як на випадки оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що могли виникнути між двома чи більше сторонами, так і на випадки, коли стан війни не був визнаний однією з них (як відомо Угорщина не оголошувала офіційно війни ні Чехо-Словаччині, ні Карпатській Україні).

Відповідно до положень Женевської конвенції до військовополонених зараховують не тільки особовий склад збройних сил сторони конфлікту, але й також членів ополчення або добровольчих загонів, які були частиною цих збройних сил, учасників організованих рухів опору.

Пункт 3 статті 4 чітко говорить про те, що в цю категорію також зараховуються члени особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує.

Це зокрема стосується Угорщини, яка здійснювала затримання полонених невизнаної нею армії Карпатської України.

Їм гарантувалися усі права військовополонених, включно з правом на гуманне поводження, повагу до їхньої особи й честі, належні умови утримання, безоплатну медичну допомогу, забезпечення в достатній кількості водою, їжею, одягом, взуттям, білизною, засобами гігієни.

Базуючись на доступних документах і матеріалах і дослідженнях польських авторів, можна говорити про наявність в офіційної Варшави мотиву до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав  Карпатської Січі.

Про це переконливо свідчать документи планування і підготовки другої диверсійно-терористичної операції у Карпатській Україні у листопаді 1938 – лютому 1939 років, матеріали переписки дипломатичних та військових відомств Другої Речі Посполитої під час розпаду Чехо-Словаччини.

Також на основі мемуарної літератури та окремих документів засвідчені факти здійснення самосудів з боку польського КОП та поліції над січовиками та українськими втікачами із Галичини на польсько-чехословацькому кордоні в ході реалізації диверсійної акції “Лом” восени 1938 року та під час прикриття польськими військами кордону з Карпатською Україною у березні 1939 року.

У постмюнхенський період польські збройні сили стали співучасниками розчленування Чехо-Словаччини, в тому числі і під час окупації Угорщиною Карпатської України.

На жаль, на сьогодні не вистачає документальних даних для докладної реконструкції всіх обставин цих злочинів, визначення їх масштабів та поіменної ідентифікації жертв.

Доступні джерела свідчать про те, що розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому), до яких були причетні польські силовики, були воєнними злочинами, здійснювалися з нехтуванням основоположних норм Гаазьких та Женевської конвенцій про права військовополонених.

Попри початкову ейфорію від встановлення польсько-угорського кордону в Карпатах, Варшава, взявши участь у розчленування Чехословаччини у 1938-1939 роках, стратегічно програла. Її політика у цей період не тільки не йшла врозріз з планами Берліна, а й об’єктивно сприяла зміцненню Третього Рейху та його союзників у регіоні.

Невдовзі після розчленування Чехо-Словаччини, 3 квітня 1939 року Гітлер віддав наказ готуватися до нападу на Польщу.

Автор: Олександр Пагіря – кандидат історичних наук

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/

Історія

Останній самурай не здавався до 1974 року

Published

on

Друга світова війна закінчилася в Європі 8 травня 1945 року. Що стосується Південно-Східної Азії та Океанії, мир прийшов лише кілька місяців потому, 2 вересня, коли остаточно здалася Японія. За винятком одного лейтенанта, тобто. Для нього Друга світова війна закінчилася лише в 1974 році.

Оно́да Хіроо́ (19 березня 1922 — 16 січня 2014) — японський військовий, молодший лейтенант розвідки Імперської армії Японії. Навчався у армійському училищі Накано, що готувало спеціалістів з партизанської війни. Брав участь у Війні на Тихому океані з 1944 року. Не знаючи про капітуляцію Японії, продовжував бойові дії на філіппінському острові Лубанг до 1974 року. З 1984 року до смерті був головою «Школи природи», що займається соціалізацією японської молоді. Нагороджений бразильською медаллю Сантоса-Дюмона і японською медаллю честі.

Біографія

1922–1945

Онода народився 19 березня 1922 року у селі Камекава префектури Вакаяма у сім’ї Оноди Сюдзіро і Оноди Тамае. Батько хлопця працював освітянином, журналістом і депутатом префектурної ради. Молодий Онода був третім сином у сім’ї і мав 3 братів і сестру. В юності він навчався у середній школі міста Кайнан, де особливо наполегливо вивчав кендо, японське фехтування.

У квітні 1939 року, після закінчення школи, Онода влаштувався на роботу до приватної торговельної компанії Тадзіма і переїхав до китайського міста Ханькоу, де опанував китайську і англійську мови. Проте вже у грудні 1942 року його призвали на військову службу і він повернувся на батьківщину. Спочатку Оноду приписали рядовим другого класу до 61-го піхотного полку, але через декілька днів перевели до 218-го піхотного полку. У липні 1943 року його підвищили у званні до рядового першого класу, у вересні — до рядового вищого класу, а у листопаді — до капрала.

Hirō Onoda (right) with his brother Jiro.

Хіро Онода (праворуч) зі своїм братом Джіро.

Протягом січня — серпня 1944 року Онода навчався у Першому армійському училищі Куруме з підготовки командного складу. У ході навчання, у квітні того ж року, він отримав звання сержанта, а після випуску — звання старшого сержанта і призначення на подальше навчення до Генерального штабу Японії.

Проте Онода вирішив продовжити кар’єру бойового офіцера і у серпні 1944 року вступив до відділення Футамата армійського училища Накано, яке готувало офіцерів розвідки. Закінчити ж навчання не вдалося через термінову відправку на фронт. За два місяці Оноду приписали до штабу 14 армії і у грудні 1944 року відправили до Філіппін як командира спецзагону з проведення диверсійних операцій в тилу противника.

У січні 1945 року він був підвищений до звання молодшого лейтенанта і відправлений до філіппінського острова Лубанг. Перед цим молодий офіцер отримав від свого командира, генерал-лейтенанта Йокоями Сідзуо, наступний наказ: Харакірі категорично забороняється! Тримайся 3 — 5 років. Я обов’язково прийду за тобою. Продовжуй боротьбу поки ще живий хоча б один солдат, навіть якщо доведеться харчуватись плодами пальм. Повторюю, харакірі суворо заборонено!

Proposed Japanese invasion of Southeast Asia and Oceania Image Source: Wikipedia

Японське вторгнення до Південно-Східної Азії та Океанії.

Після прибуття до Лубангу, Онода запропонував японському командуванню острова розпочати підготовку до тривалої оборони, проте його думки не були почуті. У результаті війська США без труднощів розбили японців, а молодий розвідник зі своїм загоном був змушений утекти в гори. Онода облаштував базу у джунглях і почав вести партизанську війну у тилу ворога разом з підлеглими: рядовим першого класу Акацу Юїті, рядовим вищого класу Кодзукою Кінсіті і капралом Сімадою Сьоїті.

Розташування Лубангу.

1945 — 1974

15 серпня 1945 року Японія підписала акт капітуляції. Незабаром до рук Оноди потрапили американські листівки, в яких повідомлялося про закінчення війни. Наприкінці того ж року літаки скинули у джунглях наказ командира 14 армії генерала Ямашіти Томоюкі про здачу зброї і капітуляцію. Онода розцінив ці документи як ворожу пропаганду і продовжив боротьбу проти США, чекаючи на повернення острова під японський контроль. Через відсутність зв’язку з його групою, у вересні 1945 року японська влада оголосила її членів загиблими. Проте у 1950 році Акацу Юїті здався філіппінській поліції і у 1951 році повернувся на батьківщину, завдяки чому стало відомо, що Онода і двоє його підопічних ще живі.

Випадок з Онодою не був поодиноким. У зв’язку з цим японський уряд у 1950 році створив спеціальну комісію з порятунку японських солдат, що залишилися за кордоном. Втім вона не могла негайно приступити до роботи через політичну нестабільність Філіппін.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

7 травня 1954 року в горах острова Лубанга загін філіппінської поліції зіткнувся з групою Оноди. В ході перестрілки був убитий Сімада Сьоїті. Через цей інцидент філіппінський уряд дозволив членам японської комісії почати розшуки японських солдат. На основі свідчень Акацу Юїті комісія проводила пошук протягом травня 1954 року, цілого 1958 року і травня — грудня 1959 року, але знайти Оноду і його підлеглого Кодзуку не змогла. Почекавши 10 років, 31 травня 1969 року японський уряд вдруге оголосив їх загиблими і посмертно нагородив Орденом ранкового сонця 6-го ступеня.

У січні 1972 року на острові Гуам, що перебував під контролем США, було випадково знайдено уцілілого капрала японської армії Йокої Сьоїті. Цей випадок засвідчив, що деякі японські солдати продовжують переховуватись на островах Тихого океану і не знають про закінчення Другої світової війни. Між тим, 19 жовтня 1972 року на острові Лубанг філіппінська поліція застрелила одного японського солдата під час реквізиції ним рису у селян. Ним виявився Кодзука Кінсіті, останній спільник Оноди. У зв’язку з цим 22 жовтня того ж року Міністерство добробуту Японії відправило до Філіппін делегацію з членів розвідувальної комісії з порятунку японських солдат, а також родичів загиблого і Оноди. Але пошуки останнього результатів не дали.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Протягом 30 років перебування у джунглях Лубангу Онода адаптувався до місцевих умов, вів кочовий спосіб життя, збирав інформацію про противника і події у світі, а також здійснював ряд нападів на філіппінське населення. Розвідник харчувався сушеним м’ясом диких буйволів, що були впольовані ним самим, а також плодами пальм, переважно кокосів. Зі своїми підлеглими Онода здійснив понад сто нападів на американську радарну базу, філіппінських посадовців, поліцію і селян. В ході цих операцій було убито 30 і важко поранено понад 100 військових і цивільних осіб.

Під час одного з нападів на базу противника розвідник здобув радіоприймач, переобладнав його на прийняття декаметрових хвиль і отримував інформацію про навколишній світ. Онода також мав доступ до японських газет і журналів, які залишали в джунглях члени пошукових японських комісій. Він був добре обізнаний про події в Японії: знав про одруження принца Акіхіто 1959 року, про проведення літніх Олімпійських ігор 1964 року в Токіо і про «японське економічне диво», але відмовлявся вірити у поразку своєї батьківщини у Другій світовій війні. Ще перед відправкою на фронт Оноду вчили в офіцерському училищі, що противник буде вдаватися до масової дезінформації наприкінці війни, тому він сприймав усі повідомлення політичного характеру під викривленим кутом зору. Так, розвідник гадав, що уряд, який контролює Японію після 1945 року — це маріонетка США, а справжній Імперський уряд знаходиться в екзилі, на території Маньчжурії. Початок Корейської війни 1950–1953 року здавався Оноді контрнаступом японців з Манчжурії на позиції США на півдні Кореї, а затяжна війна у В’єтнамі 1959–1975 років розцінювалася ним як успішна кампанія Імперської армії Японії проти американців, які ось-ось мають капітулювати.

20 лютого 1974 року молодий японський мандрівник Судзукі Норіо випадково знайшов Оноду у джунглях Лубангу. Судзукі намагався схилити його до повернення на батьківщину, розповідаючи про кінець війни, поразку японців і сучасне процвітання Японії. Проте Онода відмовлявся, пояснюючи, що не може покинути місце служби, бо немає на це дозволу свого старшого офіцера. Судзукі повернувся до Японії сам, але привіз фотографії японського розвідника, які викликали фурор у японських засобах масової інформації. Японський уряд терміново зв’язався з Таніґуті Йосімі, колишнім майором Імперської армії Японії і командиром Оноди, який після закінчення війни працював у книгарні. 9 березня 1974 року Таніґуті прибув до Лубангу, вийшов на зв’язок з Онодою і оголосив йому наступний наказ:

1. Згідно з наказом Його Величності, усі військові підрозділи звільняються від виконання бойових операцій.

2. Згідно з наказом № 2003 про бойові операції «А», особлива група Генерального штабу 14 армії звільняється від виконання усіх операцій.

3. Усі підрозділи і особи, які підпорядковуються особливій групі Генерального штабу 14 армії, повинні негайно припинити бої та маневри, і перейти під командування найближчих вищих офіцерів. Якщо це неможливо, вони повинні безпосередньо зв’язатися з армією США або арміями їхніх союзників і слідувати їхнім інструкціям.

Пов’язане зображення

10 березня 1974 року Онода приніс звіт для Таніґуті на радарну станцію і здався філіппінським військам. Він був одягнений у військову форму і мав при собі японський меч, справну гвинтівку Арисака 99, 500 набоїв до неї і декілька ручних гранат. Японець передав свій меч командиру бази на знак капітуляції і був готовий до страти. Проте командир повернув йому зброю, назвавши його «взірцем армійської вірності». За філіппінським законодавством Оноді загрожувала смертна кара за грабунок і убивства селян, напади на поліцію і військових протягом 1945 — 1974 років, проте завдяки втручанню Міністерства закордонних справ Японії його було помилувано. На церемонії капітуляції були присутні високопосадовці обох країн, в тому числі президент Філіппін Фердинанд Маркос. По її завершенню Онода урочисто повернувся на батьківщину 12 березня 1974 року.

Japanese imperial army soldier Hiroo Onoda (right) offering his military sword to Philippine President Ferdinand E. Marcos (left) on the day of his surrender, March 11, 1974.
Солдат Японської імператорської армії Хіро Онода (праворуч) надав свій військовий меч президенту Філіппін Фердинанду Е. Маркос (ліворуч) у день його здачі 11 березня 1974 року.

1974 — 2014

Після повернення Оноди до Японії до нього була прикута увага усіх засобів інформації країни. Частина японської громадськості, переважно науковці і журналісти, які були виховані відповідно до нової про-американської політично-суспільної парадигми, прохолодно поставилися до особи колишнього офіцера. Ще в аеропорту Онода тричі виголосив імперське вітання: «Слава Його величності Імператору!», чим спантеличив тих, хто його зустрічав. Комуністи і соціал-демократи стали таврувати його «привидом мілітаризму», а ліва і ліво-центристська преса на чолі з «Асахі Сімбун» і «Майніті Сімбун» розпочала кампанію з цькування: стверджувалося, що Онода насправді знав про поразку Японії, але через свою мілітаристську натуру відмовлявся капітулювати, убиваючи сотні філіппінців протягом 1945 — 1974 років.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Попри це, Онода мав чимало симпатиків серед урядовців і простих громадян. Йому навіть пропонували балотуватися до Палати Представників Парламенту Японії, але він відмовився. Як привітання з поверненням Кабінет Міністрів Японії дарував Оноді 1 мільйон єн, проте колишній офіцер пожертвував усю суму Святилищу Ясукуні в Токіо, в якому вшановуються душі воїнів, які полягли за Японію у 19 — 20 століттях. Онода зустрічався з тогочасним прем’єр-міністром Японії Танакою Какуеєм, але відмовився від аудієнції з Імператором Сьова, мотивуючи це тим, що не достойний прийому Його Величності, бо особливих подвигів не вчинив.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Через кампанію цькування у засобах масової інформації та труднощі в пристосуванні до умов повоєнної Японії, Онода вирішив полишити батьківщину. У квітні 1975 року, слідом за своїм старшим братом, він переїхав на проживання до Бразилії, де з кінця 19 століття існувала велика японська діаспора. Через рік Онода одружився і став займатися скотарством. Протягом 10 років йому вдалося створити ранчо площею у 1200 гектарів на 1800 голів рогатої худоби. Поряд з цим Онода заснував у 1978 році товариство «Японці Бразилії» і займав посаду його голови впродовж 8 років.

Результат пошуку зображень за запитом "Онода Хироо"

У 1984 році Онода повернувся до Японії і заснував громадську організацію «Школа природи» для виховання здорового молодого покоління. Приводом для її заснування стали новини про вбивство японським юнаком своїх батьків у 1980 році. Оноду турбувала психічна деградація і криміналізація японської молоді, тому він вирішив допомогти їй, реалізовуюючи досвід, який набув у джунглях Лубангу. Головним завданням новоствореної організації він бачив соціалізацію юнацтва через пізнання природи. Від 1984 року під керівництвом Оноди школа щорічно проводила літні табори для дітей і їхніх батьків по всій Японії, організовувала поміч дітям-інвалідам, проводила наукові конференції, присвячені вихованню. За успішну роботу з молоддю у листопаді 1999 року Онода був нагороджений премією в галузі соціального виховання міністра культури, освіти і спорту Японії. Крім цього, у червні 2000 року він працював лектором Університету Хокуріку, а у квітні 2001 року лектором Університету Такусьоку.

6 грудня 2004 року Онода став першим з японців, який був нагороджений медаллю Сантоса-Дюмона, найвищою нагородою ВПС Бразилії для цивільних осіб. Він також отримав звання почесного громадянина бразильського штату Мату-Гросу від уряду цього штату. 3 листопада 2005 року японський уряд нагородив Оноду медаллю честі з синьою стрічкою «за заслуги перед громадськістю».

Пов’язане зображення

Незважаючи на похилий вік, Онода продовжував вести справи у Японії і Бразилії, періодично відвідуючи обидві країни. Він був членом таких право-центристських громадських організацій як Національна рада захисту Японії і Японська Рада. Онода — автор декількох монографій і книг, присвячених його 30-річному перебуванню на Філіппінах, а також питанням Другої світової війни. Він виступав за збереження традиційних японських цінностей у сім’ї, бізнесі і політиці. Дружина Оноди була головою Товариства жінок Японії і депутатом Ради префектури Ехіме.

Онода помер 16 січня 2014 року через ускладнення від пневмонії.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Перший “литовсько-бандерівський” князь

Published

on

Монета Великого Київського князя Володимира Ольгердовича (1362-94 рр.), першого, як бачимо, литовсько-бандерівського князя:).

Трохи історії, кому цікаво. Близько 1362 р. відбулася вирішальна битва з монголо-татарами на Синіх Водах (за різними версіями – на ріках Синюсі або Сниводі в Центральній Україні). Унаслідок здобутої перемоги Велике князівство Литовське й Руське вийшло до узбережжя Чорного моря. До того часу монгольська імперія розширювалася, а з 1360-х років почала розвалюватися.

Понад три десятиліття після битви на Синіх Водах татари практично не з’являлися в Київській землі. Почалося відродження країни.

В окремих регіонах литовські князі залишили володарів із династії Рюриковичів. Проте в Києві литовський князь усунув від влади місцевого князя Федора і призначив київським князем свого старшого сина Володимира Ольгердовича (1362 – 1394 рр.).

Державною мовою була українська (це видно й за печаткою батька Володимира – Ольгерда). Київський князь мусив визнавати залежність від великого литовського князя, яка проте не поширювалася на внутрішні справи князівства. Володимир Ольгердович зобов’язався дотримуватися територіальної цілісності Київського князівства, призначати на адміністративні посади в князівстві винятково киян та не чіпати прав місцевої знаті.

Кордони Київського князівства на той час практично збігалися з кордонами Київського князівства за часів Київської Русі. Також Київське князівство контролювало межиріччя Дніпра й Дністра, зокрема й Чорноморське узбережжя.

Невдовзі шляхтич Коцюб Якушинський заснував місто Хаджибей, вперше згадане 1415 р. (майбутня Одеса). Також було відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші укріплення на Чорноморському узбережжі та на Дніпрі.

Київське князівство почало карбувати власну монету. Було збудовано міцну фортецю на Замковій горі в Києві.

Володимир Ольгердович підписував свої грамоти як “великий князь Київський”, тобто як рівня великому литовському князеві. У 1392 р. Володимир Ольгердович відмовився присягати литовському князеві та сплачувати йому данину.

Автор: Олександр ПАЛІЙ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: Війська російської Червоної армії захопили Харків – початок кінця незалежної Української держави

Published

on

Цього дня 1919 року війська російської Червоної армії захопили Харків і встановили владу Тимчасового радянського (російського) уряду України на чолі з Георгієм П’ятаковим.

То був початок кінця незалежної Української держави. Історія другого пришестя більшовиків (росіян) в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана». 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського.

У цей же ж день, після капітуляції Німеччини і самоусунення імператора Карла I від управління Австро-Угорщиною, 13 листопада 1918 року більшовицька Росія оголосила про денонсацію Брестського договору і 28 листопада в російському Курську було створено Тимчасовий робітниче-селянський уряд України (ТРСУУ) під керівництвом колишнього члена Української Центральної Ради більшовика Георгія П’ятакова (розстріляний НКВД в 1937 році).

В оприлюдненому 29 листопада 1918 року Манфесті ТРСУ було оголошено про поновлення на Україні радянської (російської) влади та скасування всіх законів, наказів і договорів як Гетьманату Скоропадського, так і Центральної Ради. З метою утвердження радянської (російської) влади в Україні на базі пробільшовицьких повстанських загонів була створена Українська Червона армія на чолі із більшовиком Володимиром Антоновим-Овсієнком, яка безпосередньо підпорядковувалась російській Революційній військовій раді під головуванням Льва Троцького (Лев Давидович Бронштейн).

Після повалення Скоропадського уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії.

Українські військові благали уряд сконцентрувати зусилля проти червоної (російської) навали, однак голова Директорії Володимир Винниченко вважав, що це лише посилення розвідувальної діяльності на фронтах.

Уряд Директорії УНР на чолі із соціалістами Володимиром Чехівським та Володимиром Винниченком, які виступали за компроміс з більшовиками (росіянами), виявився абсолютно не готовим до рішучих дій, коли у грудні Українська Червона Армія за підтримки Московської робітничої та Орловської кавалерійської дивізій з Курська почала наступ на Україну, – 3 січня 1919 року більшовицькі (російські) війська зайняли Харків і оголосили про відновлення радянської влади.

Вже після падіння Харкова Директорія таки надіслала Москві ноту протесту. На що отримала відповідь, мовляв, ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду.

6 січня радянська Україна отримала нову офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), і лише 16 січня, коли були втрачені Харків та Чернігів й почався повномасштабний наступ на Лівобережжі, Директорія оголосила війну РСФРР, проте виявилась до неї абсолютно не готовою і вже 5 лютого здала більшовикам (росіянам) Київ.

Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики (росіяни) до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!