Зв'яжіться з нами

Історія

Польські воєнні злочини у Карпатській Україні

Опубліковано

на

У офіційної Варшави був мотив до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав Карпатської Січі. І ці злочини мали місце на карпатських перевалах у 1939 році.

У сучасній Польщі на маргінесі перебуває як тема причетності Другої Речі Посполитої до розчленування Чехословаччини під час Мюнхенської кризи,  так і тема “гібридної” агресії проти свого південного сусіда під час подій на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) у 1938-1939 роках.

Міжвоєнну Польську державу зазвичай малюють як жертву таємного пакту нацистської Німеччини та сталінського СРСР, який відкрив шлях до початку Другої світової війни.

Проте за рік до цих подій Польща разом із Німеччиною та Угорщиною виступила співучасником розшматування Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 року Польща окупувала Тєшинську Сілезію, а у грудні – захопила Спіш та Ораву у північній Словаччині.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Водночас у 1938-1939 роках офіційна Варшава зайняла вкрай ворожу позицію щодо українського питання, вдаючись до методів таємної війни проти Карпатської України, автономного краю у складі пост-Мюнхенської Чехословаччини. Це була спроба допомогти своєму союзнику – Угорщині встановити спільний кордон у Карпатах.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Польська “гібридна війна” проти Карпатської України

Методи, якими послуговувалися нацисти під час дестабілізації ситуації в Судетських землях Чехословаччини, надихали Варшаву.

Спільно з офіційним Будапештом польська влада організувала диверсійну операцію “Лом” у Карпатській Україні. Ця операція мала призвести до ліквідації “українського П’ємонту” на Закарпатті.

Тактику, апробовану у таємній агресії  проти Карпатської України у 1938-1939 роках, можна розглянути в категоріях сучасного терміну “гібридної війни”.

 Карпатська Україна. Хуст під українськими та чехословацькими прапорами Фото: ГДА СБУ

Не будучи офіційно залученими у конфлікт зі своїм сусідом – Чехо-Словаччиною, польські та угорські військові штаби у жовтні-листопаді 1938 року засилали через кордон військовослужбовців під прикриттям, диверсантів і терористів для здійснення актів диверсії та саботажу, підриву позицій місцевої автономної влади, збурення місцевого населення та скорішого приєднання Карпатської України до складу Угорщини.

Будучи прямими порушенням міжнародного права, ці дії становили приховану агресію проти сусідньої держави. Успішні дії чехословацьких військових спільно з Карпатською Січчю нейтралізували більшість атак.

Диверсійна операція Угорщини та Польщі зазнала краху та, врешті-решт, була згорнута під тиском міжнародної спільноти.

Після офіційного припинення операції “Лом” наприкінці листопада 1938 року польська активно готувалася до нового етапу прихованої агресії проти Карпатської України. Її існування сприймалося як одну з головних загроз для своєї територіальної цілісності.

Новий план таємних операцій, промоутером яких виступала насамперед польська дипломатія, передбачав зміну акцентів.

Якщо під час операції “Лом” головними об’єктами нападів були чехословацькі правоохоронці, то на другому етапі їхнім основним адресатом мали стати українці.

Диверсійні акції мали допомогти ліквідувати осередки українських громадських організацій, державних установ і гарнізонів Карпатської Січі.

 Генерал-чотар УГА, член військової референтури Проводу українських націоналістів В.Курманович на балконі будівлі Головної Команди під час проведення ІІ краєвого з’їзду Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 року

Унікальні фото цих подій дивіться у публікації “КАРПАТСЬКА УКРАЇНА ТА ЇЇ АРМІЯ”

Цей план не зустрів підтримки у Будапешті, територіальні апетити якого в той час стримував Берлін.

Угорці сподівалися отримати великий “шматок пирога” прямо з німецьких рук і не бачили сенсу в дріб’язкових акціях на зразок диверсійних операцій, на успіх яких сподівалися у Варшаві.

Натомість у польському зовнішньополітичному відомстві вважали, що як Угорщина не проявить рішучості в карпатоукраїнському питанні – то Польща сама приступить до його вирішення.

Превентивні заходи на кордоні

Вторгнення угорської армії у Карпатську Україну відбулося з благословення Адольфа Гітлера 14-15 березня 1939 року.

Воно виявилося приємною несподіванкою для Другої Речі Посполитої, яка не була поінформована про цей крок з боку свого дунайського союзника.

 Колона мадярської піхоти марширує в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

За день до початку атаки гонведів міністр закордонних справ Юзеф Бек у польському Сенаті оголосив, що Варшава підтримає Угорщину в її діях, спрямованих на “повернення Закарпаття”.

Над Віслою були переконані: як тільки край опиниться під контролем Угорщини – загроза багатонаціональній Польщі з використанням української карти буде нейтралізована. Принаймні, у південному керунку.

Маршал Едвард Ридз-Сміглий

Після початку бойових дій у Карпатській Україні Польща вдалася до посилення свого південного кордону у Карпатах, щоб не допустити проникнення на свою територію груп українських політичних та військових утікачів.

В ніч на 15 березня 1939 року за наказом інспектора польських збройних сил маршала Едварда Ридз-Сміглого було створено польську оперативну  групу “D” силою у півтори піхотні дивізії, посиленою кавалерією, бронетехнікою та артилерією, під командуванням генерала Мєчислава Борути-Спєховича із центром у Львові та Стрию.

Вона мала на меті завадити відступу відділів Карпатської Січі на територію Галичини. А у разі необхідності – провести пацифікацію українських збройних осередків у прикордонній смузі на глибині кількадесят кілометрів.

Спільні дії угорських та польських військ під час окупації Карпатської України, як і в період операції “Лом”, координувалися будапештським та варшавським військовими аташе.

Більше того, Польща виношувала плани власної агресії проти Карпатської України.

З дипломатичних джерел стало відомо, що під приводом захисту місцевого угорського населення польські збройні сили мали намір окупувати територію навколо Ясіня.

Варшава розраховувала, що розгорнута нею оперативна група “D” зможе потенційно відіграти роль буфера у розмежуванні угорських та румунських військ під час реалізації плану потрійної окупації Закарпаття за участю Польщі, Угорщини та Румунії.

 Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

Однак через демарш Будапешта 17 березня 1939 року польська дипломатія була змушена відмовитися від своїх амбітних планів.

Попри тісну співпрацю з Польщею у справі ліквідації Карпатської України, Угорщина не збиралася ділитися своєю частиною “пирога” з північним союзником.

Під гаслом “блискавичної деукраїнізації”

Загальна оцінка польською стороною підсумків угорської операції з окупації території Карпатської України була дана інспектором польської армії генералом Казімежем Фабриці у донесенні на адресу Головного штабу Війська Польського 17 березня 1939 року:

Генерал Казімеж Фабриці

“Вважаю, що справа можливого утримання [кордону] для допомоги  угорським підрозділам закінчена. Друга фаза – ліквідація української справи на [Підкарпатській] Русі триватиме довше, допоки угорці цілковито не опанують терен. В ході знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їхня ліквідація (виділення – О.П.)“.

Тривогу, яку спричиняла у польських дипломатичних колах антиугорська боротьба Карпатської Січі, передає депеша МЗС Польщі на адресу консула у Севлюші П. Курницького:

“МЗС повідомляє, що надає важливого значення ліквідації Січі на території Підкарпатської Русі і вирішило направити в Будапешт свого представника, аби встановити співпрацю в цьому питанні між угорським і польським урядами”.

У той же час деякі польські дипломати пропонували вже готові рецепти вирішення “української проблеми” під угорською окупацією.

18 березня 1939 року новопризначений польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинськийдоносив у Варшаву:

“…ознайомившись з територією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції.

“Чистка” повинна здійснюватися під видом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття “українець” повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи”.

На думку польського історика Даріуша Домбровського, ця депеша однозначно свідчила про те, що польська сторона була схильна вдатися до найбільш радикальних кроків стосовно членів ОУН на Закарпатті.

Окрім цього у своєму дослідженні він наводить свідчення про здійснення у перші дні конфлікту самосудів з боку співробітників польської поліції та прикордонної служби над особами, які брали участь у подіях по другий бік Карпат.

Такі факти також підтверджує інший польський дослідник Марек Дєщинський. Щоправда, він стверджує, що випадки відкриття вогню проти українських втікачів мали поодинокий характер.

Утім, наведена у його дослідженні цифра у 38 січовиків, яких у березні 1939 року поляки затримали на карпатських перевалах і відправили у концентраційний табір у Березу Картузьку, не дає пояснення щодо долі інших учасників оборони Карпатської України, які могли опинитися в польських руках.

Один із учасників операції “Лом” Йозеф Каспарек згадував про окремі факти вбивства січовиків польськими прикордонниками через повішення без свідків у лісі.

Про польські страти поблизу кордону залишили спогади також окремі січовики, які дивом змогли уникнути розстрілу.

Підтвердженням існування цієї практики слугує також лист польського есеїста, колишнього урядовця й українофіла Єжи Стемповського на адресу Станіслава Кота, віце-прем’єр-міністра в польському еміграційному уряді генерала Владислава Сікорського від 29 жовтня 1940 року. У цьому листі він наводить приклади видачі угорцями українських втікачів з Польщі до рук польської поліції.

“Для оцінки цього явища потрібно взяти до уваги, що саме в цих прикордонних місцевостях в 1938-1939 роках мала місце безправна екзекуція українців польською поліцією та КОП

Особи були примусово відправлені співробітниками поліції та КОП на угорський кордон і там вбиті без жодної формальності.

Восени 1939 року після падіння листя з дерев було знайдено в кількох місцях українські трупи, які походять з цієї екзекуції.

Один із співробітників станіславівської політичної поліції, який брав участь в тих операціях і перейшов після війни [вересневої 1939 року – О.П.] на угорську службу, зробив зізнання, яке пояснює походження виявлених залишків.

Очевидно, такого роду акти насильства та безправ’я викликають завжди різку реакцію”.  

У польських архівах нещодавно було виявлено матеріали наради польського вищого військового командування 15 березня 1939 року щодо ситуації на польсько-чехословацькому кордоні за участю начальника Головного штабу Війська Польського генерала Владіслава Стахевича, а також генералів Казимежа Фабрици та Мєчислава Борути-Спєховича. Цей документ проливає світло на дії польських військових щодо українських військових втікачів.

Розмова 15\ІІІ Год. 22.55 

“Ген. Борута на зв’язку ?= Ген. Фабрици тут + Ген. Стахевич тут 

Пан генерал Фабрици цікавився, вилучену у роззброєних чеських підрозділів зброю треба відправляти вагонами, чи зберігати на складах. Звичайно, що її необхідно відбирати і складувати, а не надсилати транспортами разом із чехами. 

Чи багато їх вже перетнуло кордон і де саме. ;

Тут генерал Фабрици. Я щойно приїбув. Переймаю командування на себе. Запитання я надсилав зі Львова. Адже я не мав жодних інструкцій щодо роззброєння. У даний час, тут, у Лавочному є транспорт із кількадесятьма жандармами разом із їхніми  родинами, а також кілька автоматів та багато набоїв. 

Уже роззброєно ?= Роззброєно нічого більше не авізовано.

Із наявної у нас інформації, яка поступила із території Русі  випливає, що угорці просуваються уперед у напрямку нашого кордону. Треба звернути особливу увагу на те …

що групи січовиків та українські підрозділи, навіть досить сильні, будуть намагатися зайти на нашу територію. Очевидно, що не можна допускати до таких проникнень і так як уранці я казав Цулауфові, згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати.

Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані.

Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці. Що ж стосується чеських військових, які можуть перейти наш кордон, то після роззброєння їх необхідно відсилати назад у Чехію залізничним транспортом. 

Але принципово, прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись. 

Не знаю, чи усі переходи у нас добре укріплені. У нас є неперевірена інформація, що так само, на південь від Ясіні, розташовані значні відділи січовиків і, ймовірно, вони мають намір перетнути кордон. 

Міністерство військових справ мало скерувати туди один із відділів народної оборони. Адже, здається, військових підрозділів там нема. Прошу пана генерала зайнятись цим питанням.

Добре пане генерале, накази щодо перекриття кордону для мене цілком зрозумілі і будуть детально виконані. Я підтвердив їх генералу Цулауфу у Львові. Зараз, насамперед, мушу роздати відповідні розпорядження на місці. Я ще не розмовляв з генералом Борутою, а транспорти вже підходять. Попрошу надавати мені нову інформацію із території Русі. Пан генерал має ще якісь розпорядження для мене ?

= Це все. Дякую панові генералу ?=

Тут зокрема йшлося про те, що у результаті угорського наступу проти Карпатської України підрозділи січовиків можуть вимушено переходити кордон із Польщею.

У зв’язку із цим, начальник Головного штабу генерал Стахевич передав наказ маршала Едварда Ридз-Сміглого відкривати вогонь проти січовиків та не брати їх у полон.

У відповідь генерал Борута-Спєхович заявив про готовність виконати наказ.

Матеріали обговорення свідчать про недвозначну позицію командувача збройних сил Польщі щодо долі полонених карпатських січовиків, поява яких була сильно не бажана на території південно-східних воєводств Речі Посполитої:

“Згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати. Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані. Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці (…) Але принциповим прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись”

Принципово інше ставлення потрібно було виявляти по відношенню до чехословацьких військових, що відступали на територію Польщі. Їх наказувалося роззброювати та відправляти залізничним транспортом у Богемію та Моравію.

Цей документ частково підтверджує відповідальність вищого військового керівництва Другої Речі Посполитої за розправи над січовиками Карпатської України у перші тижні угорської окупації.

З одного боку, йшлося про розстріли озброєних груп січовиків під час спроб переходу польського кордону. А з іншого, про дії, спрямовані на роззброєння та інтернування захисників Карпатської України та їх подальшу видачу на територію, контрольовану угорцями. Зважаючи на ставлення останніх до полонених січовиків, їхня доля була наперед визначена.

Під час окупації Карпатської України угорська сторона не рахувалась із правами українських військовополонених, розглядаючи січовиків виключно як бандитів чи терористів.

У ході наступу в районі Севлюша, Великої Копані, Королева та Рокосова 15-16 березня 1939 року гонведи часто без будь-якого суду та слідства розстрілювали захоплених у полон січовиків та їхніх командирів, а поранених добивали, вкидаючи у Тису із зав’язаними колючим дротом руками.

 Гонведи розстрілюють полоненого січовика

Очевидці згадували, що дорога між Хустом та Великою Копанею була вкрита тілами січовиків, які лежали групами по 5-10 осіб.

Для полонених були створені тюрми і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному, а також сумнозвісний концтабір Вор’юлопош поблизу Ніредьгази.

Загалом за даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада у перші тижні окупації заарештувала та ув’язнила понад 1500 січовиків.

Розстріли на Верецькому перевалі

За даними усних свідчень, зібраних українськими істориками та краєзнавцями в роки незалежності, 17 березня 1939 року полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 чоловік було конвоєм відправлено із табору у Кривій та тюрми у Тячеві до Верецького перевалу.

Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам. Польські прикордонники у двох місцях за 1,5–2 км від лінії кордону над селами Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500–600 галичан-січовиків.

Факт розстрілів був широко відомий місцевому населенню.

Підтвердження цього можна знайти також у матеріалах радянської “Надзвичайній комісії з розслідування звірств мадярсько-фашистських окупантів”.

Зокрема, у лютому 1945 року жителі села Верб’яж свідчили, що на третій або четвертий день після окупації угорські жандарми вели через село 44 січовиків, яких на перевалі вночі розстріляли.

Про це місцеві жителі зробили висновок із стрільби, яку було чути з боку перевалу та частин тіл, що згодом в село приносили місцеві собаки.

Про цю страшну трагедію згадував у своєму щоденнику письменник Василь Гренджа-Донський, який дізнався про розстріли від інших співв’язнів угорського концтабору Вор’юлопош:

 Василь Гренджа-Донський

“Одну таку групу січовиків-галичан вивели мадяри на границю в Нижніх Верецьких (тепер Нижні Ворота – О.П.), де вже чекали польські старшини, вояки та детективи.

Поляки разом із мадярами всіх січовиків розстріляли.

Трупи розстріляних лежали непохованими тижнями. До цих “трофеїв” мадяри приходили майже щодня, щоб бачити жертви свого “геройства”, При тому знущались над трупами, смішкувались, до гола роздягнених трупів стріляли, кидали в них багнетами, хто краще потрапить…

Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше пси роздирали та пожирали їх. Кістки розношували собаки та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

Це вже не можна було витримати, і селянська делегація пішла на команду жандармерії, щоб дозволила поховати, але дозволу не дістали.

Трупи розкладались… Аж як один греко-католицький священик [Дмитро Ревицький – О.П.] пішов інтервеніювати, тоді дозволено останки трупів зібрати і поховати в землю”. 

За свідченнями колишнього вчителя Верб’язької школи І. Гетроці, священик приніс угорським жандармам гільзи від польських набоїв.

Після цього було створена комісія, до складу якої, окрім угорських і польських офіцерів, увійшли священик Д. Ревицький та старости сіл Верб’яж і Нова Ростока.

Комісія на місці злочину видобула з тіл, які розкладалися, кулі польського виробництва.

Протягом двох наступних днів гонведи перевезли тіла розстріляних січовиків і поховали на Верецькому перевалі за кілька метрів від лінії тодішнього кордону, а на братській могилі поставили дерев’яний хрест.

Іншу групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини.

Староста села Нова Ростока Юрій Голянич дістав розпорядження угорської команди організувати людей для поховання загиблих. За даними жителя села Нова Ростока Івана Джуглі, який жив за кілометр від місця страти, тут було розстріляно 230 січовиків.

Пізніше Іван Джугля разом з батьком наштовхнувся ще на два звалища непохованих трупів січовиків біля прикордонного каменя на півдорозі між Глибокою долиною та урочищем Підбуком.

 Жителька села Верб’яж Ганна Коробинець

Мешканці похилого віку сіл Нижні Ворота, Завадки та Верб’яж Воловецького району Закарпатської області пам’ятають, як на третій день окупації Карпатської України угорські жандарми гнали через їхні села на Верецький перевал колони голодних і виснажених тортурами січовиків, переважно вихідців із Галичини.

Зокрема, жителька села Верб’яж Ганна Коробинецьюною дівчинкою бачила, як угорські жандарми вели колону полонених січовиків на перевал. Пам’ятає, що були вдягнуті як у військовий однострій, так і цивільне, без ременів і шнурівок.

Від її хати до місця розстрілу було дуже близько, тому вона добре чула постріли з гірських перевалів. Стверджує, що розстрілювали січовиків-галичан “мазури”, тобто поляки.

Житель села Верб’яж Михайла Матоли

Глибокий слід у пам’яті жителя села Верб’яж Михайла Матоли залишили крики січовиків, перемішані із пострілами стрілецької зброї, очевидно, кулемета.

Польські підрозділи, які здійснювали розстріл, вкинули тіла січовиків до колишнього австрійського військового бункеру з часів Першої світової війни, так званого “капоніру”.

Сільські мешканці, серед яких і Михайло, пізніше на місці поховання насипали могилу і поставили хреста, а за часів незалежності України, розповідь місцевих жителів села допомогла віднайти поховання січовиків.

“Добре пам’ятаю, як жандарми гнали січовиків вверх по дорозі на Бескид, у польські казарми, – пригадував інший свідок із села Нова Ростока Федір Голянич. – У першій групі стрільців було близько 70 чоловік, в другій – близько 40.

Друга групу конвоїри гнали в той день приблизно годиною пізніше. Вдень мадяри передали січовиків польській владі, а до схід сонця наступної доби ми почули над селом, з боку Глухівського верху, кулеметні черги.

Я бачив дві групи розстріляних січовиків – одну на галявині під буком, а другу – поблизу, у Грибовій долині”.

 Ексгумаційні дослідження поховання біля села Верб’яж, 2008 рік. Фото КП “Доля”

Докладніше про ці дослідження читайте у публікації

“Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України”

Ексгумаційними роботами, проведеними комунальним підприємством Львівської обласної ради з питань здійснення поховання учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій “Доля” у 2008-2015 роках, були віднайдені залишки 10-ти тіл січовиків між селами  Верб’яж та Нова Ростова і 7-ми між селами Лази та Жупани.

На рештках останніх виявлені кульові отвори на двох черепних коробках від польського маузера та пістолета.

Чехословацькі монети 1930-их років, знайдені у братській могилі біля села Верб’яж

Однак даними археології поки що не вдалося підтвердити масовість розстрілів на Верецькому перевалі. Очевидно, що це буде важко зробити, зважаючи на те, що, як свідчать місцеві мешканці, погано прикриті землею людські залишки після танення снігу весною 1939 року порозтягали лісові звірі.

Поряд з цим, слід констатувати відсутність на сьогодні архівних документів, які б напрямку свідчили про здійснення поляками верецьких розстрілів.

Можна однак припустити, що вони, як й інші подібні масові страти поблизу нового польсько-угорського кордону, жодним чином не фіксувалися в офіційній документації Польщі та Угорщини, які намагалися приховати цей злочин на майбутнє.

Не виключено також, що ці документи були втрачені під час війни.

Очевидно, що Варшаві було цілком зручно провести ліквідацію потенційно небезпечних елементів із числа галичан-січовиків (багато з яких були членами ОУН й апріорі вважалися ворогами Речі Посполитої) на території сусідньої держави, де не діяли польські закони і норми Конституції із прописаними в ній правами громадян, зокрема правом на справедливий суд.

Легше було списати все на хаос під час дезінтеграції Чехо-Словаччини та умови бойових дій в Карпатській Україні.

Водночас відповідальним за цей злочин з угорського боку був начальник генштабу Генрік Верт, “військову юстицію” якого не міг зупинити навіть сам прем’єр-міністр Угорщини Пал Телекі та відправлений із ознайомчою поїздкою в окупований край державний секретар у справах національних меншин Тібор Патакі.

Розстріли на Яблунецькому перевалі

З мемуарних джерел також відомо, що інша група галичан (30-43 чол.) була розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандармами і терористами на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіні 23 березня 1939 року.

 Угорські вояки з польським офіцером прикордонної служби (спереду) після розстрілу січовиків-галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня (неподалік нинішнього автошляху з Рахова до Івано-Франківська), березень 1939 року

Про це вбивство згадують ряд очевидців з українського боку.

Письменник Василь Гренджа-Донський описував два випадки екзекуції галичан-січовиків на цьому місці.

Один стосується 23 березня 1939 року, коли страти здійснювали самі поляки:

“В Тячеві, при допомозі польського шпигуна Пінязя, мадяри порозділювали галичан, щоб відтак передати їх полякам.

Виснажених голодом, бо протягом п’ятьох днів у тячівській в’язниці не дали їм нічогісько їсти, змасакровані до каліцтва, без одягу, бо стягнули з них усе — плащі, блюзи, черевики, хоч цей одяг був цивільний, власний, — мадяри посадили на вантажне авто, пов’язали руки, поприв’язували один до одного і проти вітру в холоді дня 23-го березня вивезли їх під польську границю і під горою Татарівкою передали полякам.

Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах мадярів всіх їх розстріляли…”. 

Другий описаний Василем Гренджа-Донським епізод засвідчує передачу іншої групи січовиків із 30 чоловік змішаній польсько-угорській комісії та проведення нею жахливого акту страти в лісі за 1,5 км на південь від Татарського перевалу, в якій “першу скрипку” грали тепер вже угорці.

“За Ясіня-Репеговом, на польському кордоні, за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько-польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків-галичан.

Незабаром привели 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кількох із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх ескортували.

На землі лежав ще сніг, добра половина січовиків боса, бо забрали від них не тільки всі вартісні речі, але постягали й чоботи та черевики. Дехто з них загорнув ноги в онучі, в рушники, в торби, але були й такі, що йшли вповні босими ногами в снігу.

Із тридцятьох людей поляки вибрали шістьох і повели з собою.

Чи це були шпигуни, чи одні з передових галицьких борців, що були заведені у польській “чорній листі”, яких чекали ще гірші муки і смерть, не відомо.

Решту галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах.

По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях.

Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями.

Відтак гонведи, а з ними разом і мадярський хуліган Цайґер та мадяронський бандит Данищук одного за другим розстрілювали…

Розіп’яті герої віддавали свої шляхетні душі словами: “Слава Україні!” і співом “Ще не вмерла Україна…”. 

Аналізуючи погодні умови та обставини, описані у цьому свідченні, можна припустити, що згаданий злочин був здійснений незадовго після розстрілу 23 березня.

На відмінну від верецьких розстрілів, випадки масових страт поблизу Татарського перевалу задокументовані фотоматеріалами.

Угорські військові разом з польським військовослужбовцем в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

Фото: приватна збірка Степана Росохи

Зокрема, на трьох фотографіях, які були вперше опубліковані у виданні “Карпатська Україна в боротьбі” у 1939 році й оригінали яких автору вдалося віднайти в приватному архіві Степана Росохи в Канаді, видно групу угорських військових, жандармів і терористів разом з польськими військовослужбовцями в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

На ще одній фотографії зображено групу полонених січовиків із 30-40 чоловіків, яких конвоюють до місця розстрілу поблизу Татарському перевалу.

Польська комісія та розстріли на Ужоцькому перевалі

Будучи безпосередньо причетною до масового вбивства полонених січовиків на перевалах, польська сторона водночас намагалася всіляко підбурювати угорців до здійснення радикальних репресивних заходів проти діячів українського руху в окупованому краї.

20 березня 1939 року у розмові з міністром закордонних справ Угорщини Іштваном Чакіпольський посол в Будапешті Леон Орловський запропонував йому “звільнити Закарпаття від українців”, шляхом витіснення їх в Румунію, або СРСР, оскільки вважав, що вони можуть бути постійним джерелом неспокою.

У відповідь угорська сторона заявила, що “зверне увагу на чистку на Закарпатті”.

Під час окупації угорськими військами краю розвідувальний осередок при польському консульстві у Севлюші (кодова назва “LVG”) активно відслідковував рух січовиків і політичних біженців із теренів Карпатської України у сусідні країни, вбачаючи в них загрозу на майбутнє.

24 березня 1939 року його керівник капітан Юзеф Робак направив у Варшаву телеграму, в якій повідомляв про евакуацію членів Карпатської Січі на територію Словаччини та Румунії, а також про видачу останньою угорській стороні групи полонених січовиків разом із старшинами.

Серед них, за оцінками польської розвідки, опинилося близько 200 утікачів із Польщі.

 Одна з шифрограм польської дипмісії в Будапешті до міністра закордонних справ Польщі, у якій описується проблема галицьких січовиків, 11 квітня 1939 року

Джерело: Архів актів нових, Варшава

Напередодні, 23 березня 1939 року під час зустрічі з консулом П. Курницьким та капітаном Ю. Робаком представники угорської контррозвідки просили польську сторону терміново направити своїх спеціалістів для проведення їх допиту.

У відповідь поляки просили надіслати списки полонених, підкреслюючи, що чимало з них могли бути заховані під фіктивними прізвищами.

Ще 20 березня 1939 року польський консул П. Курницький ратував за відправку із Варшави групи експертів МВС для перевірки списків українців, інтернованих угорцями на Закарпатті.

Він також пропонував створити спільну з угорцями комісію з метою викриття так званих фальсифікації на виборах 12 лютого 1939 року та фінансових зловживань уряду Августина Волошина.

Особливо польську сторону цікавили матеріали про антипольську діяльність українських організацій в Карпатській Україні та долю галичан у складі Карпатської Січі. Для цього в Угорщину була відправлена група експертів МВС.

За спогадами українських в’язнів відомо, що під час проведення слідства над полоненими січовиками у таборах і тюрмах на території окупованої Карпатської України польські агенти та детективи допомагали своїм угорським колегам, аби виявити серед них вихідців із Галичини та домогтися їхньої видачі.

3 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді повідомляв, що питання передачі захоплених у полон січовиків із Галичини не можливо було вирішити з місцевою владою, і пропонував звернутися з цього приводу офіційними каналами в Будапешт.

Угорська сторона просила відправити до концентраційного табору поблизу Ніредьгази польських спеціалістів для ідентифікації полонених січовиків.

Вже наступного дня, 4 квітня 1939 року, заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Шембек поспішно відправив у Будапешт та Ужгород місію на чолі з представником МВС Феліксом Святком для переговорів щодо видачі галичан-січовиків та ознайомлення з матеріалами угорського слідства.

Делегація отримала завдання встановити кількість арештованих січовиків з польським громадянством, з’ясувати обставини їхнього затримання, оглянути вилучені у них документи і матеріали, зрівняти угорський список з базою даних польського МВС, провести допит і сфотографувати в’язнів.

Суперечливість статусу останніх в очах польської влади виразно ілюструє депеша заступника міністра закордонних справ Польщі Яна Шембека представництву у Будапешті, в якому той писав, що МВС вважало небажаним повернення колишніх січовиків на територію Речі Посполитої і надалі цікавилося їхньою долею виключно в якості осіб, що втратили польське громадянство.

Очевидно, саме в такий спосіб польська влада намагалася убезпечити себе від правових наслідків здійснення злочину проти своїх власних громадян.

У той же час під час переговорів з угорцями фактор громадянства використовувався польською стороною в якості головної підстави для видачі січовиків.

В ході візиту місія Фелікса Святка відвідала угорський концтабір Вор’юлопош, за результатами чого було складено список із 180-ма січовиками польського походження.

Передбачалося, що вони будуть транспортовані в Польщу двома партіями. У першу подорож мали вирушити полонені під номерами 1-87. Їх разом з особовими актами планувалося прийняти на польсько-угорському кордоні поблизу Ужка.

Як виявилося, це була їхня остання подорож. 21 квітня 1939 року під час прийому на Ужоцькому перевалі польські військові, за українськими мемуарними джерелами, розстріляли близько 60 січовиків.

Під час розкопок поблизу с. Сянки на Ужоцькому перевалі у 2015 році товариство “Доля” віднайшло останки 5 січовиків, яких разом із 17-ма членами Карпатської Січі було перепоховано на Верецькому перевалі.

Видача наступної партії січовиків була заблокована через втручання з боку Німеччини.

23 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді рапортував у Варшаву, що німці турбуються, щоби “Угорщина не видавала нам українців із Вор’юлопоша”, стверджуючи, що вони всі будуть розстріляні без суду.

Консул вважав, що угорська влада була схильна видати січовиків німцям “з міркувань людяності”.

Паралельно з цим польський уряд робив спроби довідатися про долю українців, які в ході окупації Карпатської України перейшли на територію Румунії.

Варшаву цікавили будь-які дані, які свідчили про контакти між українцями на Підкарпатській Русі та Східній Галичині, а також українські диверсійні плани проти Польщі.

Для цього, МВС Польщі було готове відправити свого експерта в Румунію. Польські спецслужби підозрювали, що один із чільних діячів ПУНу Ярослав Барановський перейшов разом з Августином Волошином через угорсько-румунський кордон.

Кваліфікація злочинів

Розстріли галицьких січовиків на карпатських перевалах, здійснені польськими підрозділами КОП та поліції спільно з угорськими жандармами, гонведами  і терористами у березні-квітні 1939 року, слід трактувати як воєнні злочини.

У згаданих випадках польські військові нехтували основоположними правами військовополонених, гарантованих учасникам Національної Оборони Карпатської України на підставі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни, прийнятої 18 жовтня 1907 року.

Колона карпатських січовиків марширує поблизу будівлі Головної Команди Карпатської Січі в Хусті перед відправкою на фронт, 14-15 березня 1939 року. 

Більше фото дивіться у розділі “Артефакти” 

Згідно ст. 1 цього документу, збройні сили Карпатської України підпадали під визначення воюючої сторони (наявність вищого керівництва, відповідального за своїх підлеглих, розпізнавальних знаків, відкрите носіння зброї, дотримання законів і правил ведення війни) та мали усі права нарівні з іншими учасниками міждержавного конфлікту.

І тут не мало жодного значення, що Карпатську Україну як самопроголошену державу не визнала жодна країну світу.

Згідно ст. 2 Гаазької конвенції, навіть населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільне візьметься за зброю для боротьби з наступаючими військами і при цьому відкрито носить зброю та дотримується законів і пра­вил війни, автоматично прирівнюється до воюючої сторони із забезпеченням відповідних прав.

Положення конвенції відносились однаковою мірою як до армій, так і ополчення та добровольчих загонів, якими були деякі стихійно сформовані відділи студентів і семінаристів, що прагнули оборонити свій край від угорської агресії.

Вони складали собою частину Національної Оборони Карпатської України, й відтак, керуючись ст. 1 конвенції, включались у категорію “армія”. У разі потрапляння в полон  вони поруч із комбатантами мали користуватися правами військовополонених.

Станом на березень 1939 року діяв ще один важливий міжнародно-правовий документ – Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929 року (пізніше вона була переглянута і доповнена 1949 року).

Вона фактично доповнювала відповідну Гаазьку конвенцію 1907 року і забороняла репресії та колективні покарання військовополонених.

Дії конвенції поширювались як на випадки оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що могли виникнути між двома чи більше сторонами, так і на випадки, коли стан війни не був визнаний однією з них (як відомо Угорщина не оголошувала офіційно війни ні Чехо-Словаччині, ні Карпатській Україні).

Відповідно до положень Женевської конвенції до військовополонених зараховують не тільки особовий склад збройних сил сторони конфлікту, але й також членів ополчення або добровольчих загонів, які були частиною цих збройних сил, учасників організованих рухів опору.

Пункт 3 статті 4 чітко говорить про те, що в цю категорію також зараховуються члени особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує.

Це зокрема стосується Угорщини, яка здійснювала затримання полонених невизнаної нею армії Карпатської України.

Їм гарантувалися усі права військовополонених, включно з правом на гуманне поводження, повагу до їхньої особи й честі, належні умови утримання, безоплатну медичну допомогу, забезпечення в достатній кількості водою, їжею, одягом, взуттям, білизною, засобами гігієни.

Базуючись на доступних документах і матеріалах і дослідженнях польських авторів, можна говорити про наявність в офіційної Варшави мотиву до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав  Карпатської Січі.

Про це переконливо свідчать документи планування і підготовки другої диверсійно-терористичної операції у Карпатській Україні у листопаді 1938 – лютому 1939 років, матеріали переписки дипломатичних та військових відомств Другої Речі Посполитої під час розпаду Чехо-Словаччини.

Також на основі мемуарної літератури та окремих документів засвідчені факти здійснення самосудів з боку польського КОП та поліції над січовиками та українськими втікачами із Галичини на польсько-чехословацькому кордоні в ході реалізації диверсійної акції “Лом” восени 1938 року та під час прикриття польськими військами кордону з Карпатською Україною у березні 1939 року.

У постмюнхенський період польські збройні сили стали співучасниками розчленування Чехо-Словаччини, в тому числі і під час окупації Угорщиною Карпатської України.

На жаль, на сьогодні не вистачає документальних даних для докладної реконструкції всіх обставин цих злочинів, визначення їх масштабів та поіменної ідентифікації жертв.

Доступні джерела свідчать про те, що розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому), до яких були причетні польські силовики, були воєнними злочинами, здійснювалися з нехтуванням основоположних норм Гаазьких та Женевської конвенцій про права військовополонених.

Попри початкову ейфорію від встановлення польсько-угорського кордону в Карпатах, Варшава, взявши участь у розчленування Чехословаччини у 1938-1939 роках, стратегічно програла. Її політика у цей період не тільки не йшла врозріз з планами Берліна, а й об’єктивно сприяла зміцненню Третього Рейху та його союзників у регіоні.

Невдовзі після розчленування Чехо-Словаччини, 3 квітня 1939 року Гітлер віддав наказ готуватися до нападу на Польщу.

Автор: Олександр Пагіря – кандидат історичних наук

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/

Історія

Перший український морпіх контр-адмірал УНР не дався у полон більшовикам

Опубліковано

на

17 листопада 1921 року під містечком Базар на Житомирщині загинув міністр морських справ УНР, контр-адмірал Михайло Білинський. Він не дався у полон більшовикам і вистрелив собі у скроню.

Військовий народився у 1883 році в селі Дробове-Барянтинське Драбівського району Черкаської області. Вчився у Полтавської гімназії та в Лазарєвському інституті східних мов. 1909 року розпочав військову службу юнкером Балтійського флоту.

За часів Російської імперії переважну більшість особового складу Чорноморського флоту (70-85 %) складали українці. У Севастополі переважна більшість населення була також українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що там мешкало 32 000 осіб, з них 24 000 українців.

Офіційно морська піхота почала формуватися у березні 1918 р. Тоді, вигнавши, після Берестейського миру, більшовиків з України, Центральна Рада оголосила (відповідно до закону прийнятого 14 січня 1918 року) про створення військово-морського й транспортного флоту УНР на Чорному й Азовському морях. До складу Військового флоту УНР, окрім кораблів, входили морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) й військово-морська авіація (20 гідропланів).

У грудні 1918 року Морським міністром в уряд Директорії було призначено контр-адмірала Михайла Білинського, який з перших днів приступив до практичної праці.

Зважаючи на те, що флоту в першу чергу необхідні молоді професійні кадри, М. Білинський наказом по морському відомству № 107 від 11 січня 1919 р. вводить в дію «Закон про гардемаринську школу» і організовує її роботу в Миколаєві (згодом в Кам’янець-Подільському).

Морський міністр УНР М. І. Білинський і С. O. Шрамченко (у формі 1-го Гуцульского полку морської піхоти, 1919 р.)

Саме з його ініціативи 25 січня 1919 року урядом Директорії було прийнято «Закон про флот», в якому було викладено основні положення існування флоту, регламентовано склад флоту, термін служби кораблів різних типів, йшлося про бойову підготовку, комплектування, театри можливих бойових дій флоту. Цей закон передбачав усі галузі організації діяльності Флоту УНР. В тому числі, він визначив роди сил флоту: корабельні з’єднання, повітряний флот (морську авіацію) та морську піхоту; встановив терміни служби кораблів різних типів і класів, систему бойової підготовки, театри плавання і зони відповідальності флоту. Морської піхоти передбачалось сформувати два корпуси і дивізію.

Звісно, М. Білинський, розпочав свою діяльність не з порожнього місця. У 1918 році він працював помічником начальника головної господарської морської управи морського міністерства Української Держави. За часів гетьмана П. Скоропадського було напрацьовано цілий ряд документів, проведена значна організаційна робота.

Проте вже 1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв Херсон, 2 лютого — Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А вже 3 лютого під натиском Червоної армії уряду С. Петлюри довелося залишити Київ. Окупація іноземними інтервентами чорноморського узбережжя заставила перенести штаб берегових військ з Миколаєва до Вінниці, де згідно з наказом Морського міністра від 3-го лютого мало розпочатися формування 1-го полку морської піхоти флоту УНР. Проте війська більшовиків продовжували свій наступ на захід.

У цій складній військово-політичній ситуації М. Білинський, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗУНР, з 24 березня 1919 року, розпочинає в Коломиї практичне формування полку морської піхоти. Комплектування полку проводилося моряками, які проходили службу на Адріатичному флоті колишньої Австро-Угорщини. Проте їх було недостатньо. Контр-адмірали Михайло Білинський і Святослав Шрамченко звернулися за допомогою до галичан. Комплектувати морську піхоту було вирішено сплавниками лісу ріками Черемош і Прут з Карпат. Білинський особисто об’їхав райони Покуття і Гуцульщини. Було затверджено штат 1-го Гуцульського полку Морської піхоти та призначено його командиром сотника Володимира Гемпеля. Полк сформували у 20-х числах березня 1919 року вже в Бродах. В складі полку числилося 2374 особи, з них старшин — 63, лікарів — 5, урядовців — 9, козаків — 2297, коней — 415, з них верхових — 142, обозних — 273.

Разом з офіцерами М. Злобіним, С. Шрамченком в квітні місяці міністр здійснив подорож зі Станіславова (Івано-Франківська), через Коломию, Заболотів, Косів в Жаб’є (Верховину), під час якої організували поповнення полку не лише людьми, а й припасами та матеріальними засобами. Незабаром «гуцульські моряки» становили більшість особового складу підрозділу.

Відповідно до закону «Про організацію Військово-Морських Сил на побережжі Чорного моря» від 9 квітня, територія між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном у смузі 75 верст навколо них, була проголошена Приморським фронтом, а Морський міністр — його командувачем.

Наказом по морському відомству 16 квітня 1919 року було установлено форму одягу морським піхотинцям: для старшин чорний френч. Чорні штани-галіфе з золотими лампасами а для підстаршин і моряків — з червоним кантом. Для підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем. Для старшин встановлювалися золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю морських піхотинців був багнет але у більшості старшини і підстаршини, слідуючи усталеній морській традиції, використовували морський кортик.

С. O. Шрамченко і Б. Гловацький, чиновник морської піхоти УДФ, 1919 р.

Незважаючи на наступ більшовицьких військ, 9 квітня в Рівному був створений новий, «лівий» уряд Мартоса, який звернувся до народу з закликом продовжити подальше будівництво соціалістичної України та заявив про бажання співпрацювати з Радянської Росією. Такий поворот в політиці обурив соціалістів-самостійників і республіканців. Не погоджуючись із змінами в уряді та з новою політикою, 24 квітня 1919 року М. Білинський подав у відставку і, на його прохання, був призначений командиром створеної ним Дивізії Морської Піхоти.

Морським міністром став капітан 1 рангу Микола Злобін. Він, разом з Святославом Шрамченком, знову об’їхав райони водного транспортування лісу з Карпат: Коломию, Жаб‘є (Верховину), Кути, Косів, Снятин для формування нових загонів.

І Гуцульський полк морської піхоти після поповнення складу в Бродах одержав новий наказ переїхати до Тернополя. В той же час наказом по морському відомству ч. 25/165/90 від 9. V. 1919 р. усунено коменданта полку сотника Омеляна Гемпеля, а його місце наказом ч. 26/166/91 зайняв поручник Петро Сич. Полк мав одержати поповнення близько 2000 гуцулів, але через ускладнення військової ситуації в Західній Україні, це здійснити не вдалося та заставило змінити плани. 15 травня польський уряд направив проти армії ЗУНР сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. 24 травня 1919 року румунські війська захопили безборонні Чернівці а 25-го форсували річку Черемош і окупували Снятин, Косів і Коломию. Призив до армії УНР в Прикарпатті був припинений.

Тим часом, у новоствореної дивізії морської піхоти виникли проблеми з обмундируванням і медичним забезпеченням. Їх, у значній мірі, вирішив колишній Головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької армії адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої старі зв’язки у Відні, у великій мірі і за власні кошти, він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів різних медикаментів і військово-медичного майна.

Крім того, Ярослав Окуневський асигнував коштами і надав значну організаційну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2 рангу В. Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців з Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР та організації матеріальної допомоги боротьбі українців.

У липні 1919 року в Кам’янець-Подільському починається формування 2-го полку Морської піхоти, який очолив поручник Ілько Сич.

29 липня 1919 року Микола Злобін, як Морський міністр, провів інспекцію новоствореного 2 -го Гуцульського полку морської піхоти, своїм наказом увів його до складу дивізії Морської піхоти. Полк вирушив до місця перебування штабу Морської Піхоти.

З Коломиї 1-й Гуцульський полк морської піхоти для завершення формування був переведений в Броди, де отримав наказ для остаточного озброєння і технічного оснащення виступити до Рівного, пройти допідготовку, після чого вирушити на фронт. В Броди мало прибути поповнення для другого полку морської піхоти з двох тисяч гуцулів, які ще встигли мобілізувати на Покутті і в Гуцульщині.

Дещо пізніше в Бродах було сформовано 3-й полк морської піхоти.

У цей час Україна була фактично окупована більшовицькими, білогвардійськими військами та військами Антанти. З завершенням формування, перебуваючи у Бродах, Дивізія морської піхоти отримала наказ передислокуватися в Тернопіль. З Тернополя в червні місяці полк виступив на фронт під Волочиськ, який звільнив, разом з Запорізькою дивізією, від більшовицьких військ і далі продовжив наступ на схід.

Взявши Київ 30 серпня, Симона Петлюра втримати його не зміг і практично без бою віддав місто білогвардійцям. Тим часом, в уряді Симона Петлюри, зробивши ряд стратегічних помилок, з кожним тижнем зменшувався інтерес до флоту. А на початку осені 1919 року питання створення національного флоту стало вже нездійсненим. Рішенням уряду Міністерство морських справ УНР було ліквідовано і Микола Злобін наказом по Морському міністерству № 333 від 24 вересня 1919 року перетворив його на Головне управління Військово-Морського флоту загальновійськового міністерства, а з 20 березня 1920 року — в Головну Воєнно-Морську Управу, які послідовно сам й очолював.

Таким чином, від другої половини 1919 — до літа 1920 року до складу Військово-морських сил УНР входила лише морська піхота. Весь цей час дивізія морської піхоти була в авангарді військ УНР, брала участь у запеклих боях з червоною армією.

З 6 грудня 1919 року полки морської піхоти, у складі військової групи генерала Михайла Омеляновича-Павленка, розпочали героїчний Перший зимовий похід. Армію УНР було поділено на чотири збірні групи. Морські піхотинці увійшли до другої Київської збірної групи, до якої також входили 5-ї та 12-ї Селянські дивізії, частини Залізної дивізії та Корпус Січових Стрільців. Друга группа дійшла до лінії Київ — Черкаси. При активній підтримці місцевого населення армія УНР звільнила Вінницю й Одесу, де відбулась спроба відродити український флот, залишки якого знаходилися в Одесі. Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від пошесті тифу, українській армії прийшлося знову відступити на територію Польщі. За словами учасника тих подій І.Мазепи «армія жодного разу не схилила національного прапора». Бойовим діям морських піхотинців на фронті надзвичайно високу оцінку дав й командувач генерал М. Омелянович — Павленко.

На території Польщі Морське відомство продовжувало виконувати свої функції і організовувало життєдіяльність української морської піхоти. У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь в спільному україно-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та звільнення Києва не принесло успіху у війні.

Пов’язане зображення

Тоді Симон Петлюра, відкинувши пропозицію Михайла Остроградського, багатьох інших військових фахівців та президента ЗУНР Євгена Петрушевича, що пропонували головний удар направити на Одесу, основним напрямком військових дій обрав Київ. Час показав, що втрата Одеси і флоту призвела до повної ізоляції УНР і унеможливила міжнародну допомогу, закупку і доставку морем припасів для українського війська.

На думку багатьох дослідників, Головний отаман військ УНР допустився стратегічної помилки. Французи і британці, союзники Польщі, не могли б більше ігнорувати Україною і це дало б можливість через одеський порт організувати міжнародну допомогу Україні, якої відчутно не вистачало. Також могла б змінитися й політика Антанти в цілому, переговори з якою в Яссах на той час вели уповноважені уряду УНР Кость Мацієвич та контр-адмірал Михайло Остроградський-Апостол.

В цей же час, після звільнення Києва, на Дніпрі почала формуватися Дніпровська воєнна флотилія та Дніпровський флотський півекіпаж, в дивізії морської піхоти з’явився бронепотяг «Чорноморець». В Камянець-Подільському генерал-хорунжим В. Савченко-Більським організовувалася Гардемаринська школа.

Проте армія УНР продовжувала потерпати від браку амуніції та боєприпасів. Тим часом, командування Червоної Армії, стягнувши з території Росії свої головні ударні сили, добилось перелому в бойових діях і восени перейшло в рішучий наступ. Українські моряки знову одними з перших зустріли окупантів. З моряків Дніпровської флотилії і флотського півекіпажу був сформований курінь морської піхоти, який з панцерником «Чорноморець» незмінно воював на фронті.

 

Рангові відзнаки української морської піхоти, 1920

Під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С.Будьонного та військ М.Тухачевського. Саме сили українського флоту, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, витіснені радянськими військами на територію Польщі, немало спричинилися до оголошеного згодом поляками «чуда на Віслі».

Однак, укладене поляками перемир’я з Червоною Армією 9 листопада 1920 року, позбавило УНР не лише союзників а і надій. 21 листопада 1920 року на берегах Збруча під Підволочиськом саме морський курінь, підтримуваний вогнем бронепотяга, забезпечив відхід українського війська і до останнього тримав бій з ворогами. «Чорноморець» із загоном морської піхоти останнім залишив землю Великої України та перейшов Збруч. Вимушені відступити на територію Польщі, морські піхотинці, разом з військом УНР, були інтерновані до польських таборів.

Група морської піхоти армії УНР, інтернованих в польських таборах, 1919-20 р.

Проте українські військовики не змирилися з поразкою, й готували новий визвольний похід. В цей час Україною вже ширився більшовицький терор. Захопивши українські землі, більшовицька влада під прикриттям багнетів встановила терор і жорстоке насильство над населенням. Над Україною вже дихав голод 1921 року, перший в її історії голодомор. Для придушення будь якого руху опору українців в Україні було дислоковано війська Червоної Армії, які нараховували 1 млн. 200 тис. чоловік. Українці в них становили лише 9 %. Червона Армія в Україні стала виразно окупаційною, чого В. Ленін в своїх телеграмах і не приховував.

У Польщі 1921 року сформувалася Повстанська армія УНР. 25 жовтня вона вирушила у Другий зимовий похід або «Льодовий» похід. Михайло Білинський йшов у складі 1-ої бригади Київської дивізії Головної Волинської групи, укомплектованої в основному з морських піхотинців. Війська перейшли польсько-радянськой кордон на Волині. 17 листопада Волинська група вступила в бій з кіннотою дивізії Григорія Котовського біля села Базар, Овруцького повіту, Волинської губернії. 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, добре озброєному більшовицькому війську. Коли в українців закінчились набої, більшовики почали рубати їх шаблями.

“Коли більшовики почали оточувати повстанців і хотіли забрати їх до неволі, один із повстанців, дуже високого зросту, з округлим обличчям, відскочив убік і почав стріляти з пістоля. Я зі своєю сусідкою бачила, як кілька більшовиків повалилися трупом, а цей повстанець ще відбіг далі й теж упав. Не можемо напевне сказати – чи він сам себе застрелив, чи застрелили його більшовики, але коли через день я зі своєю сусідкою пішли до того місця, де він лежав, то рана була якраз над правим вухом і мав проколотий живіт, але треба гадати, що зроблено це було вже мертвому. Коли ж усіх полонених повстанців, обдертих догола і на ніч запертих у церкві, ранком на другий день повели до Базару і там нещасних розстріляли, а у містечку зробилося тихо, я й дві мої сусідки взяли вночі ряднину та рискалі, пішли до місця, де лежав цей повстанець уже без чобіт. Зняли ми з нього довгу чорну шинелю, яка вся була пошматована, та й уся одежа його була лихою, повили його в ряднину й, викопавши біля цвинтаря могилу, поховали в ній цю бідолашну людину. Шинелю його ми оце хоронимо”, – розповідала мешканка села Малий Миньків.

В бою під Базаром загинула й більша частина дивізії морських піхотинців на чолі зі своїм командиром — контр-адміралом Михайлом Білинським. Він не дався у полон більшовикам і вистрелив собі у скроню.

Після поразки під Базаром морська піхота УНР перестала існувати.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Тема, яку замовчували десятиліттями: Польські звірства проти українців

Опубліковано

на

“… відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на Холмщині?”

Поляки вимагають вибачення і свої польські напади на українські села разом з паленням українських сіл та мордуванням українського населення називають “відплатними акціями”. То що, поляки вважають, що вони недовідплатили чи не повністю відплатили українцям раз вони ще тепер вимагають і вибачення? Логічно, вимагати вибачення можна тільки в тому випадку, коли б поляки не палили українські села та не вбивали українців.

Поляки чомусь забувають про деякі неув’язки пов’язані з їхньою теорією “відплатних акцій”. Ще можна зрозуміти, що поляки, які постраждали від українських нападів, відплачували українцям, причетним до тих нападів на поляків. Але ніяк не можна зрозуміти, яке відношення мали українці Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та інших українських земель до “Волинської різанини”, яким поляки, як вони висловлюються, “відплачували” . Українські села тих земель, яким поляки “відплачували” за Волинь та “превентивно відплачували”, знаходились за десятки та сотні кілометрів від Волині. Тобто, треба розуміти, поляки відплачували авансом наперед, очікуючи нападів УПА на польські села на тих теренах, де УПА практично не діяла і не могла навіть організувати хоч якийсь найменший захист українських сіл перед польськими нападами.

Що стосується дитячої аргументації ” хто почав “, то навіть можна розглядати напади на початку війни блукаючих частин розбитого польського війська та КОПу на українські села в 1939 р. Або навіть вбивства українців на Холмщині в 1941-43 р.

Польські історики послуговуються подвійними стандартами: вбивства поляків силами ОУН-УПА вони називають геноцидом, а вбивства українців польськими АК, БХ та іншими польськими силами – відплатними акціями.

Своїм рішенням польські лідери громадської думки задокументували справжні настрої у польському народі щодо України. Виявили, що у польському суспільстві дрімає вірус польського імперіалізму та шовінізму щодо, на їхню думку, тимчасово втрачених “кресів” (окраїн)……

У цій історії є один позитив – до українців приходить розуміння, що битися треба не тільки за майбутнє, а й за минуле, яке так не дає спокою нашим сусідам.

 

 ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ  ХОЛМЩИНИ  ТА  ПІДЛЯШШЯ

Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.

За даними історика Івана Крип’якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов’язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір’я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

НІМЕЦЬКА  АРМІЯ  ВИЗВОЛИТЕЛЬКА

З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.

ПОЛЬСЬКИЙ  ТЕРОРИЗМ  НА  ХОЛМЩИНІ  ТА  ПІДЛЯШШІ

Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.

На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.

У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Наводимо їх імена і прізвища.

Отець протопросвітер Василь Мартиш (Тератин, 4 травня 1945 р.);

Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна (Грабовець, 28 серпня 1943 р.);

Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);

Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);

Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);

Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);

Монах Ігнатій (монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.

З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).

У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.

Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».

У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М’ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.

Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):

«… Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».

Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім’ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?

19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.

21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.

Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні… Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам’ятнику.»

Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення…» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.

(Олексій Літковець)

АКівці під час знищення села Сагринь :
поляк посміхається над трупом українським селянина, який був убитий в полі поблизу с.Сагринь , березень 1944 р.
fSLn2vBPm0gАКівці на фоні палаючого села Сагринь.
GTZ_RL_WbbQ

wrO8o7i2VwY
vbsLY2QQIxo

Тіла українців, помордованих загоном Народових сил збройних . с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.
Вбито до 200 українців.
y_4193374f

Поляк на фоні вбитих у с. Верховини українців.
6z938b_IdyI

Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny3

Wierzchowiny2
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny21
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny1

wierzchowiny

z_8208630f
На Волині вже в 1942 році масово діяли радянські, більшовицькі партизани, а в загонах радянських партизан було багато поляків. Навіть в книгах такого польського придурка як В. Поліщук можна знайти про це інформацію. 

z_d58a75c5

y_e4d6fa0b

z_98c34145

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Де зараз справжній крейсер «Аврора» і що замість нього стоїть на Неві. Неймовірна реальна історія російської “ікони”

Опубліковано

на

Нікому не приходить в голову, що в Санкт-Петербурзі на Неві ріці стоїть навіть не новостворений, а дійсно натуральний муляж крейсера, що пройшов три війни і дві революції. Від корабля, який воював з Японією і Німеччиною, на нинішній «Аврорі» залишилися лише шматок машини, радіорубка і ринда. А справжній крейсер революції вже три десятиліття гниє в Лужскій губі Фінської затоки.

Місцеві жителі розграбували його ще за радянської влади. До цього дня в селах можна зустріти сходи з аврорівськіх трапів і корабельний ілюмінатор, що став віконечком туалету. «РБК Lifestyle» вирішив згадати славну історію знаменитого крейсера, який більш ніж за століття пережив багато – від атак японських кораблів до зйомок в його каютах порнофільму.

 

Гордість флоту

«Аврора» була спущена на воду 11 травня 1900 року в присутності царської сім’ї. Ще три роки крейсер добудовувався і проходив випробування. Потім «Аврора» встигла походити по Балтиці, Атлантиці, Середземному морю, так що до моменту початку російсько-японської війни виявилася чи не найкращим бойовим судном, побудованим за останнім часом. Це підтвердилося під час знаменитого переходу Другої Тихоокеанської ескадри, сформованої на Балтиці і кинутої на допомогу обложеному японцями Порт-Артуру.

Після підписання мирного договору з Японією і тривалого ремонту «Аврора» повернулася на Балтику.

Вона здійснювала походи по всьому світу, виконуючи представницькі функції. Саме вона, наприклад, возила російську делегацію на чолі з великим князем Борисом Володимировичем на коронацію короля Сіаму в Бангкок.

Першу світову війну «Аврора» зустріла, здійснюючи навчальні рейси з вихованцями Морського корпусу по Балтиці. Всупереч розхожій думці активної участі в цій війні крейсер не приймав. Спочатку «Аврора» з іншими судами патрулювала Фінську затоку, потім прикривала мінні тральщики і один раз підтримувала сухопутні частини артилерійським вогнем. Жодного пошкодження за всі роки війни крейсер не отримав.

Восени 1916 року «Аврора» остаточно повернулася в Кронштадт, а потім перейшла для капітального ремонту в Петроград. Тут-то і почалася найцікавіша частина її біографії. Дізнавшись про тривалу стоянку в столиці, капітан першого рангу Міхаіл Нікольській прийшов в жах. Ось що він написав у рапорті командуванню (рос.мовою): «Команда, до сих пор не поддававшаяся преступной агитации, поддастся ей и, как это часто бывает, перейдет в другую крайность – благодаря своей сплоченности из самой надежной во время войны станет самой ненадежной. Почва для этого самая благоприятная – долгая стоянка в Петрограде у завода».

У Цусімську протоку крейсер увійшов в центрі першої колони російських кораблів і майже відразу прийняв бій. В ході Цусіимської битви «Аврора» випустила по противнику 1 905 снарядів і в якийсь момент сама опинилася під перехресним вогнем японських кораблів. Однак завдяки грамотним діям екіпажу, втрати виявилися мінімальними. Більш ніж з п’ятисот чоловік, що знаходилися на борту, в бою загинули лише п’ятнадцять. У тому числі капітан Євген Єгоров.

Командир крейсера “Аврора”
капітан 1-го рангу О.Р. Єгоров

Разом із залишками розгромленої ескадри крейсер відійшов до Маніли. Перша війна закінчилася для «Аврори» 27 травня 1905 року. Російські судна були інтерновані американцями, а з екіпажів взято підписку про подальшу неучасть в бойових діях.

                                         Крейсер «Аврора» 1912 рік

 

Холостий постріл

Слова капітана виявилися пророчими. Лютого 1917 року найжорсткішою дисципліною йому вдавалося стримати екіпаж від деморалізації. Нижчі чини просто не випускали на берег, намагаючись зайняти роботою. Зрозуміло, що серед матросів зріло невдоволення, і для вибуху невдоволення була потрібна лише іскра.

На «Аврору» привезли велику групу заарештованих «агітаторів і підбурювачів». Серед матросів тут же поповзли розмови, що крейсер стане плавучою в’язницею. Капітан зажадав негайно перевести засуджених на берег. У той момент, коли конвой вивів арештантів на палубу, екіпаж вийшов з підпорядкування і спробував звільнити в’язнів.

Нікольський і старший офіцер корабля Огранович намагалися зупинити натовп наказами, а коли зрозуміли, що їх все одно ніхто не слухає, відкрили вогонь з табельної зброї.

В результаті стрілянини двоє матросів були легко поранені, а один – Порфирій Осипенко – убитий.

Учасники жовтневого повстання 1917 р

Міська влада відразу ж запропонувала придушити бунт силами козаків, але капітан Нікольський відмовився. І даремно. На наступний ранок до крейсеру вийшла демонстрація з червоними прапорами, стрічками і пов’язками. Стримувати матросів офіцери не стали, та й все одно не змогли б. Екіпаж приєднався до демонстрантів.

Агітатори з числа робітників зажадали розправи над командирами крейсера. Капітана і старшого офіцера вирішили відвести в Тавріческій дворєц, де збирали всіх, хто намагався протидіяти повстанню. Нікольського і Ограновича побили, і, зірвавши погони, виставили на чолі процесії. Обох при цьому примушували нести червоні прапори. Офіцери відмовилися, за що тут же були вбиті. Старшому офіцеру встромили в горло багнет, капітану вистрелили в голову.

На «Аврорі» почалося нове життя з судновим комітетом, великим більшовицьким осередком і щоденними мітингами, так що до жовтня вона повністю підпорядковувалась Петроградській Раді. Якщо відійти від міфів, створених радянською агітацією, роль крейсера в подальших подіях виглядає вельми туманно. Спочатку він відійшов від заводської пристані для того, щоб відновити рух по Миколаївському мосту. Його захопили і розвели юнкера. Крейсер підійшов до мосту в упор і його захисники розбіглися. Корабельні електрики звели міст, і «Аврора» відійшла до Англійської набережної. Звідти о 21.40 і пролунав той самий холостий постріл.

За планом перевороту далі «Аврора» нібито повинна була стріляти по резиденції Тимчасового уряду бойовими. Це, однак, є досить сумнівним. По-перше, з такої позиції по Зимовому палацу стріляти неможливо – заважають будинки на набережній. По-друге, бойових снарядів на «Аврорі» просто не було. Весь арсенал вивантажили на базі в Кронштадті. Та й холостий заряд на борту виявився абсолютно випадково.

«Аврора» ікона і символом революції

«Іконою» та символом революції «Аврору» зробили набагато пізніше – в епоху розвиненого соціалізму. Тоді ж, в 1917-му, крейсер розглядався як звичайнісіньке судно, до того ж старе і мало на що придатне. Пізніше «Аврору» і зовсім планувалося … затопити на підступах до Кронштадту. Очікувався напад англійської ескадри і героїчне судно стало б штучною перешкодою. Її для цих цілей навіть в затоку кілька разів виводили.

На самому ж кораблі, команда якого складалася не з одних більшовиків, творилося казна-що. Зовсім випадково судновий лікар запобіг спробі масового отруєння – хтось проник на камбуз і отруїв їжу перед обідом. Далі на борту виявили бомбу, при спробі знешкодити яку прогримів вибух. З «Аврори» втік відставлений після виборів голова суднового комітету Коруна. Дезертир вкрав червоний прапор – той самий, під яким гармата «стріляла» по Зимовому »і … розкроїв його для пошиття кофти.

Участі в Громадянській війні «Аврора» не приймала зовсім – практично весь екіпаж пішов на сухопутні фронти. До 1923 року вона без діла стояла біля причалу в Кронштадті, а потім знову стала навчальним кораблем. До речі, відзначилася вона і в цій якості. 20 липня 1923 року поблизу Кронштадта проходили шлюпочні навчання. Увечері аврорівці висадилися на форт «Павло I» щоб відпочити. Відпочивали, ясна річ, зі спиртним. І курили, незважаючи на те, що на форті зберігався весь чималий запас мін Балтійського флоту. Вибухи від розпочатої «в результаті необережного поводження з вогнем» пожежі гриміли більше доби. У Кронштадті і розташованому на іншому березі Оранієнбаумі не залишилося жодного цілого шкла.

“Велика Вітчизняна” пройшлася по «Аврорі» катком. Уже в липні 1941-го з крейсера зняли всі гармати і сформували батарею під назвою «Аврора», яка загинула в боях з німецькими танками. Саме судно, озброєне єдиною зеніткою, обстрілювали як з повітря, так і з суші, швидко прийшло в повну непридатність і, врешті-решт, затонуло.

Новостворенець за 35 мільйонів

Після війни підняти те, що залишилося від героїчного крейсера революції, вдалося лише з другої спроби. «Аврора» виявилася на верфі, де її перебудували під легендарний «Варяг» і віддали кіностудії імені Горького для зйомок однойменного фільму. Те, що вийшло в результаті і встало на вічну стоянку до Нахімовського училища 17 листопада 1947 року.

Ніщо, однак, не вічне під місяцем. До початку 1980-х років нижня частина корпусу «Аврори» просто згнила. З трюму цілодобово відкачували воду. Стало ясно, що до пафосного святкування 70-річчя Жовтня крейсер не достоїть. 18 серпня 1984 року «Аврора» вирушила на Північну верф. Тоді її проводжали тисячі людей, що висипали на набережні. Ленінградці не знали, що бачать справжні останки крейсера революції в останній раз. По суті, на верфі почалося будівництво нового корабля. Воно обійшлося державі в 35 млн руб. «Аврору» розрізали уздовж корпусу. У нову конструкцію вставили лише кілька добре збережених елементів старого судна. Так що на Петербурзьку набережну повернувся повний новостворенець.

Курсанти Нахімовського військово-морського училища
на тлі крейсера «Аврора», 1984 рік

Виникло природне запитання: що ж робити зі старим корпусом. Знищити? У роки радянської влади таке вважали б ідеологічною диверсією. Корпус, що на силу тримався на плаву відбуксирували до селища Вістіно на Лужскій губі Фінської затоки. До війни там будували базу для військових кораблів. У 1941 році, з наступом німців, її підірвали, щоб не дісталася ворогові. До одного з побитих вибухами пірсів і встала «Аврора».

Спершу крейсер революції по-тихому грабували військові. Потім, з їхньої повної згоди, місцеві жителі, працівники риболовецького радгоспу «Балтика», кинули клич (рос. мова): «Мужики, айда «Аврору» резать!». Відгукнулися багато. Вандали не приховують, що вивозили майно вантажівками. Ілюмінатори, двері, кахель з душових, листова мідь, металеві трапи. Останні випилювали за допомогою зварювання. У якийсь момент спрацювала система пожежогасіння,що залишалася незайманою, і весь корабель залило піною.

Кінець справжнього крейсера виявився абсолютно незавидним. Коли брати на борту стало нічого, остов вирішили наповнити камінням і, відтягнувши від берега, перетворити в хвилеріз. Перша частина операції пройшла успішно. Друга – ні. У десятці метрів від берега корпус завалився на бік і намертво застряг в мулі. Він так і лежить, наче скелет гігантської риби, і до цього дня піддається атакам стерв’ятників. Взимку, коли залив замерзає, на лід виходять мисливці за металом. Влітку біля «Аврори» пірнають дайвери, намагаючись підняти хоч щось і перетворити в сувенір.

Справжній корпус «Аврори»
вже три десятиліття як розграбований,
затоплений і гниє в Фінській затоці …

За останніми, до речі, зовсім не обов’язково спускатися під воду. Досить просто пройти по навколишніх селах і уважно подивитися на будівлі кінця 1980-х – початку 1990-х. Деталі корабля, що стали будівельними елементами, зустрічаються на кожному кроці. Самий креативний приклад народної творчості височіє біля в’їзду в село Дубки. Місцевий житель вставив корабельні ілюмінатори в ворота будинку і … туалет, перетворивши його в гальюн.

Нове життя

За іронією долі, з «Авророю» виявився пов’язаний не тільки початок ери радянської влади, але і її кінець. Пограбований корпус топили в затоці в серпні 1991. Через два тижні грянув путч, і в країні почалося нове життя. Справжня «Аврора» страшно помстилася своєму муляжу. Від того, що почалося на новому борту, прийшли б в жах як ті, кому доводилося служити на крейсері, так і ті, кого приймали в піонери на його борту.

На «Аврорі» зняли справжнісінький порнофільм. «Русский Ларрі Флінт» Сергій Прянішніков проник на борт під приводом зйомки кіно про революцію. Правда, порнопродюсер не став розшифровувати, що фільм (рос. мова) «В борьбе за это» присвячений революції сексуальній. «Аврору» стали здавати під корпоративи. Найвідоміший пройшов за участю Валентини Матвієнко, Ельвіри Набіулліної і Іллі Клєбанова. Чиновники послухали Сергія Шнурова, подивилися танці напівголих балерин і перформанс арт-групи «Рєчнікі», що полягав в стрибках з борту крейсера в Неву.

«Аврора» стала місцем яскравих політичних акцій. Так, в жовтні 2011-го на ній підняли піратський прапор. На довершення всього від «Аврори» відмовилися військові – навіщо флоту судно, позбавлене ходової частини. Збройним силам крейсер повернув тувинець Сєргєй Шойгу. Він же прийняв рішення і про новий ремонт, на який «Аврору» і потягнули в Кронштадт. Ремонтували крейсер в два етапи: поміняли електрокабелі, насоси та відремонтували генератори, а в 2015 році привели в ходовий стан. Куди і навіщо попливе такий корабель – загадка. Зате шоу, з перетягуванням крейсера через історичний центр Петербурга відбулося ще як мінімум тричі.

Автор: Сергєй Андрєєв

Переклад: Major Horvat KFOR Al-Kut

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://style.rbc.ru/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!