Зв'яжіться з нами

Історія

Польща та Московія по “братськи” розрізали Україну 350 років назад (уроки історії – не станьте на граблі)

Опубліковано

на

Три з половиною століття тому було укладено мирну угоду між Річчю Посполитою та Московським царством, яка зафіксувала розподіл України вздовж Дніпра. Тимчасова угода про перемир’я на тринадцять із половиною років була укладена в селищі Андрусово, що зараз у Смоленській області. Але визначений тоді кордон, який розривав Україну навпіл, проіснував понад сто років.Розподіл України за Андрусівською угодою. Лівобережна Україна лишалася під контролем Московії, Правобережна Україна (окрім Києва) та Білорусь визнавалися територією Речі Посполитої

Про те, чому так сталося і які чинники – зовнішні чи внутрішні – відіграли цьому вирішальну роль, Радіо Свобода розмовляло із істориками Тарасом Чухлібом та Владиславом Яценком.

– Андрусівська угода створила якісь нові реалії чи просто зафіксувала статус-кво, який уже існував на той час? Тобто, ця угода ініціювала розподіл України чи вона просто зафіксувала те, що він вже відбувся?

Тарас Чухліб: Якщо говорити про історію укладення Анрусівського перемир’я 1667 року між Москвою і Варшавою, то безпосередні переговори почалися ще в 1664 році і тривали майже три роки – польські та московські тогочасні дипломати не могли визначитись з тим, скільки ж їм території мусить належати в козацькій Україні.

Московські посли, вочевидь, вимагали, щоб їм належала вся територія, яка була завойована ще за часів Богдана Хмельницького, коли влада Війська Запорізького поширювалася на Київське, Брацлавське, Чернігівське та частину Подільського воєводства. Польські посли вимагали, щоб Україна належала їм, як це передбачали умови Поляновського миру 1634 року між Річчю Посполитою та Московською державою. Польські посли казали московським, що ті порушили Поляновський мир і московський цар зрадив польських королів, адже він присягав, що буде дотримуватись цієї угоди.

– У той час вже існувало два козацькі гетьманати – правобережний та лівобережний. Лівобережний визнавав зверхність московського царя, а правобережний – короля Речі Посполитої. Тобто, на момент Андрусівського перемир’я вже існував поділ. Який фактор у цьому поділі був визначальним: зовнішній чи внутрішній?

Тарас Чухліб: Історики дискутують щодо цього. Але я думаю, що внутрішній конфлікт і розкол України почалися в 1658-1659 роках під великим впливом, з одного боку, Варшави, а з іншого – Москви. Очевидно, що Московське царство, з яким уже підписав году Богдан Хмельницький, не хотіло втрачати територію України, на яку зайшли московські війська. І, звісно, Польща теж не хотіла втрачати свою частину України. І вони впливали через своїх агентів, через підкуп козацької старшини, через вплив на гетьманів, полковників. Географічний фактор – річка Дніпро – також відіграв свою роль. Саме зовнішній фактор призвів до того, що в 1663-му в Україні вже з’явилося два гетьманати – Правобережний, який очолював Павло Тетеря, та Лівобережжя на чолі з Іваном Брюховецьким.

 

– Пане Яценко, на Вашу думку, який фактор відіграв вирішальну роль у цьому поділі: внутрішній чи зовнішній? Москва і Варшава просто затвердили той поділ, який вже склався чи тут все-таки була з їхнього боку було більше ініціатива?

Владислав Яценко: Проблема полягала в тому, що обидві сторони на той час уже були виснажені в боротьбі за Україну. На момент переговорів, як сказав мій колега, існували два гетьманати, але, з іншого боку, кожна із сторін стикалася із вкрай важкою ситуацією.

Москва не мала сил у військовий спосіб нав’язати свою волю Речі Посполитій. Варшава на час переговорів тільки формально панувала на Правобережжі. Бо, фактично, великі переговори почалися у 1666 році – на той час гетьман Петро Дорошенко контролював Правобережжя, а польські гарнізони були зосереджені у невеликій кількості міст. Для кожної зі сторін угода була вигідна, адже, з одного боку, їм потрібна була політична та військова перерва, а з іншого – був чинник, який потрібно було нейтралізувати: правобережний гетьман Дорошенко і його контакти з кримськими татарами, а згодом – із турецьким султаном.

– Тобто, зовнішньополітичний чинник був визначальним. Пане Чухліб, Ви навели хронологію по переговорах, а я би хотів навести дещо іншу хронологію:

1660 рік – Чуднівська битва. Московські війська йдуть мало не Краків завойовувати, але, в підсумку, під Чудновим вони зазнають поразки. Причому вирішальним у цій поразці стало те, що козацькі полки на чолі із гетьманом Юрієм Хмельницьким перейшли на бік поляків і татар. Потім Лівобережжя все-таки залишається за Москвою, а горезвісна Чорна рада обирає гетьманом Брюховецького.

Потім у 1664 році вже поляки йдуть на Лівобережжя. Але знову ж таки незрозуміла позиція козацьких полків у складі королівського війська: поляки штурмують Глухів, а козаки імітують бойові дії, стріляючи в повітря. Плани обох сторін були зірвані саме через дії козаків. Але важко зрозуміти: якою ж тоді була позиція тодішньої козацької верхівки? Вони ламали плани Москви і Варшави, а чого ж вони хотіли досягти?

Тарас Чухліб: Я про це писав у своїй книзі «Секрети українського полівасалітету: Хмельницький, Дорошенко, Мазепа», яка вийшла ще в 2011 році. У даному випадку варто згадати польського урядовця Анджея Потоцького, який у 1659 році побачив цю політику полівасалітету й написав: «Козаки лякають царя королем, а короля – царем, і хочуть досягнути власної незалежності».

Річ Посполита була однією із наймогутніших держав Центрально-Східної Європи. Мало того, її підтримувало Австрійське цісарство. Треба зазначити важливу роль Відня в Андрусівському перемир’ї і потім далі вже у Вічному мирі московського царя та польського короля.

З іншого боку, Московське царство мало величезне військо, московська армія була досить потужною. Під Чудновим 60-тисячне козацьке військо розділилися навпіл: 30 тисяч козаків на чолі з Юрієм Хмельницьким пішли до польського короля, а інші 30 тисяч залишились з Москвою. З одного боку, орієнтація пішла на колишню батьківщину, а з іншого боку – на православного царя, який міг би захистити тогочасне українське населення.

– Тобто, оцей термін «полівасалітет» – це визнання одночасно зверхності кількох монархів?

Тарас Чухліб: Так.

– Пане Яценко, як би Ви визначили таку, на теперішній погляд, дивну позицію козаків, які ламали плани і полякам, і московитам?

Владислав Яценко: Я би не сказав, що в цьому є щось дивне. З часу створення козацького гетьманату його керівництво намагалося проводити власну політику. Та більш чітка і визначена політика існувала за Богдана Хмельницького та Івана Виговського. А ось Юрій Хмельницький був слабким політиком, в 1659 році він не зміг відстояти Жердівські статті, з якими він прибув на переговори в Переяслав. Там московський князь Трубецькой нав’язав йому геть інші статті, які передбачали скорочення території козацького гетьманату, припинення існування білоруського полку та усунення від влади всіх старшин-державників. Цей крок у подальшому відігравав негативну роль для гетьманату.

А ось вже наступні гетьмани Тетеря на Правобережжі, а Брюховецький на Лівобережжі – також не матимуть потужної політичної сили, вони будуть залежні. Це будуть гетьмани, які озиратимуться на своїх сюзеренів, намагаючись втримати булаву.

Ви згадали про події під Глуховом. Пан Чухліб говорив про свою концепцію полівасалітету, а я хочу ще пригадати російського дослідника Таїрову-Яковлеву, яка наводить інформацію про те, що в цей час державники почали гуртуватися довкола Івана Виговського – колишнього гетьмана, а на той час королівського воєводи. У козаків існувала ідея, що під час польського походу козацькі міста Лівобережжя піддавалися козацькому війську, але не пускали б до себе поляків. Вони просто чекали, поки Лівобережжя позбудеться влади Москви, а потім на Правобережжі мало відбутись козацьке повстання на чолі із Виговським, якого потім привели б до влади. І в підсумку – мали би об’єднаний гетьманат і політичного лідера, якому можна було б домовлятися вже і з Варшавою, і з Москвою.

– Така хитра багатоходівка.

Владислав Яценко: Але вона завершилася нічим.

– Вона завершилася Андрусівським перемир’ям, яке розділило Україну. А як тодішня українська спільнота – зокрема козацька верхівка – сприйняла Андрусівське перемир’я? Фактично існував поділ на два гетьманати, аж раптом Москва і Варшава домовились це зафіксувати?

Тарас Чухліб: Сприйняли вкрай негативно, починаючи від козацької еліти, закінчуючи низами. Ми знаємо реакцію Дорошенка, який в Чигирині, як повідомляв московський посол, два дні хворів, а потім пішов і замовив молебень у церкві.

– А що значить «два дні хворів»?

Тарас Чухліб: Переживав через те, що московський цар і польський король «розділили Україну навпіл і хочуть нашу отчизну, милу Україну занедбати». Більше того, ми бачимо, що Іван Брюховецький також не сприйняв цю новину схвально – він був під Московським царем, але також не сприйняв цієї угоди, образився на московського царя, що той не повідомив його про підготовку такої угоди. Брюховецький піднімає одне із найбільших антимосковських повстань на Лівобережній Україні – виганяються московські воєводи із Гадяча, із Полтави. Брюховецького це не врятувало, але дало змогу об’єднати хоча б на короткий термін Україну. І близько року Україна була об’єднана.

– Цікава реакція: Варшава і Москва домовились розділити Україну, аж тут вона вирішує об’єднатися.

Тарас Чухліб: Треба сказати, що умови Андрусівського перемир’я не виконувались – залишились лише на папері й цьому свідчення те, що Андрусівське перемир’я постійно підтверджувалось: у грудні 1667 року, а потім в 1669-му.

Слухач: «Чому та команда, яку зібрав Богдан Хмельницький, в процесі Руїни розділилась на два ворогуючі табори? І друге питання: козацька старшина щиро прагнула об’єднати Україну чи все-таки керувалася власними амбіціями та інтересами?»

Тарас Чухліб: Тогочасні політики не відрізнялись від сьогоднішніх. Хоча часи змінилися – минуло 350 років. Очевидно, що, з одного боку, це були інтереси батьківщини, як тоді казали, «милої Матки України». Звісно, були ті, хто тягнув до Речі Посполитої, як до своєї колишньої батьківщини. Так само зараз у нас є політики, які ще тягнуть до Радянського Союзу, намагаються щось відновити. Також були ті, хто орієнтувався на Москву, а дехто – на Туреччину. Якраз Андрусівське перемир’я підштовхнуло Дорошенка до укладення союзу із турецьким султаном.

– Цікаво, що і Брюховецький до турецького султана тоді звертався.

Тарас Чухліб: Мало того, було два посольства – від Петра Дорошенка та від Івана Брюховецького в Адріанополі. Коли їх зустрічали у султанському палаці, то з описів польських послів ми дізнаємось, що посли Дорошенка і Брюховецького просили, щоб турецький султан прийшов до України та забезпечив їхнє незалежне від польського та московського впливу правління.

– Такий собі «Схід і Захід разом». Але ж існував поділ на два гетьманати, а потім ще й третій з’явився. Українці самі собі зробили такий поділ. Але потім вони обурились, що хтось зафіксував цю ситуацію. Чому так?

Владислав Яценко: Політичний розкол відбувався, але потрібно враховувати, що існування гетьманатів не означало, що обидві сторони дивляться на межі свого правління як на дві окремі території. Кожен гетьман боровся за відновлення єдності цих земель. Для козаків існування єдиного гетьманату було закономірністю – проблема тільки полягала в тому, хто зможе його об’єднати.

Тарас Чухліб: Справді, універсали із закликами до об’єднання поширювали гетьмани з обох берегів Дніпра. Потім ще прийшов гетьман Петро Суховієнко, потім ще був гетьман Михайло Ханенко.

– І всі апелювали до єдності?

Тарас Чухліб: Але я тут наголошую на тому, з чого ми починали – зовнішньополітичний чинник був головним у тому, що Україну розколювали. Приміром, Петро Суховієнко був поставлений кримським ханом, а Михайло Ханенко – польським королем. А Петро Дорошенко також отримав булаву за сприяння кримського хана.

– А навіщо кримським ханам потрібно було стільки гетьманів?

Тарас Чухліб: Кримські хани мали тоді великий вплив. Вони були від Османської імперії, так би мовити, «смотрящими» в Україні. Зважаючи на те, що у них було велике військо, хани могли апелювати до гетьманів, щоби ті визнавали від них свою залежність. Тоді це розумілось як братерство, як дружній союз. Та тим не менш Петро Дорошенко мав на те зважати. Там була складна політика, адже кримські хани хотіли за допомогою України стати незалежними від Османської імперії, використавши для цього козацькі війська.

Автор: Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції. *Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: http://www.radiosvoboda.org

Історія

Російська агресія в Криму розпочалася 20 лютого чотири роки тому

Опубліковано

на

День 20 лютого – офіційна дата початку російської агресії в Криму в 2014 році. Ця дата визначена постановою Верховної Ради від 21 квітня 2015 року “Про Заяву Верховної Ради України “Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків”.

Саме 20-го лютого 2014 року Росія здійснила міжнародний злочин, порушила базові принципи міжнародного права та європейського устрою, зруйнувала існуючий баланс сил в регіоні, спровокувала найбільшу з часів Другої світової війни безпекову кризу в Європі.

Грубо порушуючи територіальну цілісність та суверенітет України, російські війська розпочали окупацію Криму. На півострові з’явилися вантажівки без номерів, так звані “зеленые человечки” – озброєні військові без розпізнавальних знаків. Водночас відбулося створення й озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації.

Події відбувалися стрімко – у ніч на 27 лютого будівлі Верховної Ради та уряду АРК захопили російські спецпризначенці та встановили на них російські прапори. 16 березня було проведено так званий референдум, а вже через два дні – 18 березня, проголошено про “приєднання” Криму до РФ.

Росія спочатку відмовлялася визнавати факт власної військової агресії. Лише 17 квітня 2014 року президент Росії Володимир Путін вперше публічно визнав, що в подіях у Криму брали участь російські військові. Стало також відомо, що учасникам спецоперації давали медаль “За возвращение Крыма” (їх отримали як кадрові військові на чолі з Шойгу, так і кримінальні злочинці, які “відпрацьовували” скорочення тюремних термінів).

Пов’язане зображення

Деякий час в Україні не було законодавчо встановленої дати початку агресії РФ. Такою датою вважалося 27 березня 2014-го, коли Генасамблея ООН ухвалила Резолюцію в якій підтримала територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід’ємними частинами, іншою – 27 квітня 2014-го – день, коли набув чинності закон “Про забезпечення прав і свобод на тимчасово окупованій території”.

Визначення фактичної дати початку тимчасової окупації Криму і Севастополя – 20 лютого 2014 року – було закріплено Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації” від 15 вересня 2015 року № 685-VIII. Цей Закон сприяє захисту прав держави, громадян і юридичних осіб, а також посилює позиції України у судових спорах проти РФ.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. 
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/

Читати далі ...

Історія

Побожні поляки відрізали вуха, вибирали очі. І за що? За те, що українці, як і вони, хочуть мати свою державу?

Опубліковано

на

Вкотре наголошуємо, що однозначно не варто сьогодні роздмухувати якоїсь міжнаціональної ворожнечі. Тим більше ми маємо усвідомити як істину те, що Польща сьогодні є не ініціатором міжнародних скардалів з Україною на історичному поприщі, а скоріше кремлівським інструментом, що використовується в його геополітичних цілях.

Сьогодні ми розглянемо одну із трагедій, яку до цього часу замовчували з метою примирення. Але мабуть неварто нічого забувати, як нам так і полякам, бо це може спровокувати нові, ще більші жертви замість спільної боротьби із тими, хто століттями використовує наші народи у своїх цілях.

 ВОЇН УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ ІВАН СИЧ 10 РОКІВ ВІДБУВ У ПОЛЬСЬКИХ В’ЯЗНИЦЯХ

ВОСЕНИ 1930 РОКУ БУЛА ПАЦИФІКАЦІЯ (репресивна акція польської влади із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Галичини). Так звані добровольчі загони зненацька наїжджали в українські села, били ні в чому не винних людей, здирали з дахів покрівлі, висипали борошно в криниці. Щоб усі сиділи тихо й не висувалися з визвольною національною ідеєю. Через наше село возами везли закатованих.

1935-ГО ВЛАДА ВЗЯЛА КУРС НА ОПОЛЯЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ. До нас поприїжджали дуже бідні поляки. Ніхто з них не мав ні корови, ні кози. Зате в кожній сім’ї росли четверо-п’ятеро дітей. Держава дала їм матеріальну допомогу, і до зими вони розбудувалися, купили худобу. Почали зверхньо дивитися на українців. Їхній священик Лещинський називав нас не інакше як кабанами.

Іван СИЧ, стрілець Української повстанської армії на псевдо “Касіян”. Народився 17 січня 1924-го. Син Григорія і Марії із села Войславичі Сокальського району Львівської області. Тоді ця територія була під владою Польщі. Закінчив шість класів школи. 1939-го вступив до Організації українських націоналістів, а 1944 року – до УПА. Воював у курені Юрченка. Мав дружину. Розлучилися. 1946-го арештували у власній хаті. За націоналізм польська влада присудила 15 років тюрми. Відбув рік під слідством і дев’ять – у в’язницях. Звільнили за амністією 1955-го, залишився в Польщі. Вертатися у Радянський Союз побоявся. 

1937 РОКУ В СЕЛІ БАГАТО ЛЮДЕЙ ВСТУПИЛИ ДО “ПРОСВІТИ”. Почали масово брати книжки в бібліотеці. Ходили переважно босоніж. Але були веселі. То тут, то там лунали пісні. Студент Юрко Кней під гітару й мандоліну з друзями Козаком і Мазурком співали “Повій вітре на Вкраїну”, “Стоїть гора високая”. Співали, як гнали худобу зранку і як вертали її додому ввечері. Поляки підсилали у читальню провокаторів, щоб учиняти бійки. Кожна така давала привід старості закрити читальню на деякий час.

У ЖОВТНІ 1939-ГО МОЛОДЬ ПОЧАЛА ВСТУПАТИ В ОУН. Підпільна військова організація нашого села нараховувала 70 ­членів віком від 16 до 40 років. Очолив її Шавлюк, 1919 року народження. Вишкіл він пройшов у Карпатах. Його батько був воїном Української галицької армії, загинув у центральній Україні 1920-го. Військовим інструктором став Лобода, колишній підофіцер австрійської армії. Військову підготовку проходив і я. Мав 15 років.

У ЛЮТОМУ 1940-ГО В БЕЛЗІ ВІДБУВСЯ З’ЇЗД ОУН. Від Войславич делегували чотирьох старших хлопців. Мене не хотіли брати, але я впросив. У будинку “Сокіл” помістилася тільки половина присутніх. Почали з виголошення декалогу націоналіста. Потім багато людей виступали. У кінці завели “Не пора, не пора москалеві й ляхові служити”. Цю пісню я почув уперше. Вона так кликала до боротьби, надихала, що всю дорогу додому був дуже схвильований. Сили збільшилися вдесятеро.

У ЧЕРВНІ 1943 РОКУ В НЕДІЛЮ ПОПРИБІГАЛИ В СЕЛО ЧОРНОМУНДИРНИКИ З ЧЕРЕПАМИ НА КАШКЕТАХ (Німецькі загони охорони – Schutzstaffel або скорочено SS – носили чорну форму, а на кашкетах – різні емблеми. Череп мала SS “Тотенкопф”, що означало CC “Мертва Голова”. – Країна). Німці звеліли виганяти їм худобу до ставка. Потім стало підозріло: їх мова мала явно польський акцент. Це були польські фольксдойчі (заробітчани в Німеччині. – Країна), які вислуговувалися у німаків. Через годину в селі з’явилися пристойно одягнені хлопці. Чорномундирники заметушилися і втекли. Бо це частина упівців законспіровано оточили село, а частина – увійшли всередину. Поляк Суберляк записався в фольксдойчі і грозився, що буде українцями в неділю гній возити. Він недовго прожив на цьому світі.

1943-ГО НАШІ СЕЛЯНИ ПРИЙНЯЛИ 22 РОДИНИ УКРАЇНЦІВ ІЗ ­ХОЛМЩИНИ, ЯКИМ ВДАЛОСЯ ВИРВАТИСЯ З РУК “АРМІЇ КРАЙОВОЇ” І “БАТАЛЬЙОНІВ ХЛОПСКЄ” (польські національні військові організації в часи окупації Третім Рейхом). Ці люди перебували в нас, доки фронт перейшов на Захід, і повернулися додому на згарища.

1945 РОКУ В СЕЛО УПЕРШЕ ЗАВІТАЛО РЕГУЛЯРНЕ ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО. Якось жовніри схопили чотирьох чоловіків, у центрі села жорстоко їх били, потім кинули на підводи й повезли кудись. Івана Гаврилюка і Івана Козака на прізвисько Дріт замучили до смерті, повиколювали їм очі, попробивали багнетами й кинули в рові.

Пов’язане зображення

22–23 ТРАВНЯ ПОЛЯКИ – БАНДА З ПОЛІЦІЄЮ – УВІРВАЛИСЯ В СЕЛО І ЗНОВУ ПРОСТО ТАК УБИЛИ СЕМЕРО ЛЮДЕЙ. У 1945–1946-х то там, то тут тільки чути було, що застрелили, замордували, повішали невинних українців. За час війни і до 1946-го загальна кількість жертв у нашому селі була 52 особи.

Я ПІШОВ В УКРАЇНСЬКУ ПОВСТАНСЬКУ АРМІЮ У ЛИПНІ 1944-ГО. Це була друга черга хлопців, усі потрапили до сотні “Романа” (у структурі УПА існував поділ: загін, курінь, сотня або відділ, чота, рій). Навчання було в селі Гільче. Вчили поводитися з різними видами зброї: крісовою, автоматною, кулеметною, мінометною. Наша сотня мала окрему протитанкову чоту. На її озброєнні, крім протитанкових рушниць, були магнітні міни й фаустпатрони (перший протитанковий гранатомет одноразової дії. – Країна). Нам привезли трофейну кухню, дівчата з села приносили їжу. Зранку на кожного воїна були кусень хліба, два яйця, суп, півлітра кави – часом із молоком. Таке саме – на вечерю. Обідали м’ясною зупою чи картоплею з гуляшем.

ПІСЛЯ СНІДАНКУ ЧИ ОБІДУ ЗІ СПІВОМ ІШЛИ ВИВЧАТИ ВІЙСЬКОВУ СПРАВУ. Ночами сотня рейдувала ближніми теренами. Часто доводилося іти форсованим кроком, тому на розташування з рейду приходили дуже стомлені. Сотня виставляла для охорони стійки й чуйки, висилала стежі. Офіцерських чинів не було. До командирів зверталися “друже командир”.

У СЕРПНІ 1944 РОКУ “РОМАН” ЗАЧИТАВ НАКАЗ, ЩО ПРИЄДНУЄМОСЯ ДО КУРЕНЯ “ЮРЧЕНКА” І ПІДЕМО НА ВОЛИНЬ. У документі зазначалося поводитися дисципліновано, із місцевими жителями – ввічливо й культурно. За непослух винних каратимуть розстрілом. Усі отримали пайок – ковбасу, солене сало й черствий хліб.

КУРІНЬ ФОРМУВАВСЯ В ГОРОДИЛОВИЧІВСЬКОМУ ЛІСІ НЕПОДАЛІК ЗАХІДНОГО БУГУ. До нього входили три сотні: “Романа”, “Юнака” і “Брили”. У моїй було 196 стрільців, чотири санітари, лікар, фельдшер, командир і його заступник. ­Казали, що курінь має разом десь 1200 осіб. Ще сюди входили окремі стрільці з сотень “Дуди”, “Ягоди” й “Лиса”.

КУРІНЬ ЧЕРЕЗ БУГ ПІШОВ НА ВОЛИНЬ. У лісах між селами Іваничі, Перетоки, Самоволя, Порицьк мали перший бій із москалями. 31 серпня зранку почулися постріли. Підійшли до краю лісу. Через зв’язок передали підпускати ворога якомога ближче. І ось москалі вже метрів за 70. Ураз відкрили вогонь. У них зчинився лемент. Падали вбиті. Деякі втікали.

Іван Сич (посередині у другому ряду зверху) стоїть із побратимами в рідному селі Войславичі на Львівщині, 1942 рік. Усі вони вступили до ОУН та УПА

Іван Сич (посередині у другому ряду зверху) стоїть із побратимами в рідному селі Войславичі на Львівщині, 1942 рік. Усі вони вступили до ОУН та УПА

ОТРИМАЛИ НАКАЗ ХОВАТИСЯ В ЛІСІ. ЗА МИТЬ ТЕ МІСЦЕ, ДЕ МИ БУЛИ, ОБСТРІЛЯЛИ МІНОМЕТАМИ. Москалі лізли на нас і палили з автоматів. Вели наступ улюбленим методом напролом – “Впєрьо-од!”, “Ура-а-а!” Пообіді ініціативу бою перебрали ми. Вороги відступили. Але з повітря облили нафтою ліс і підпалили. Ще ніколи не чув, щоб так горіло живе дерево. Накинув на голову кабат (піджак. – Країна). З усіх сторін пекло вогнем. Притиснув до себе кріс і наосліп біг навмання, почало паморочитися в голові. Знепритомнів. Але упав так, що півтіла з головою лягло на траву, де не було вогню. Ковтнув чистого повітря і прийшов до себе. Виліз на галявину, де не горіло. Раптом ззаду почув крик. То горів мій друг. Я накинув на голову кабат і намацав його у вогні й виволік на траву. Удвох побігли за своїми.

ЗАЙНЯЛИ НОВЕ СТАНОВИЩЕ. ВІДБИВАЛИ НОВУ АТАКУ. Біля мене втиснулася санітарка. Я накричав на неї, що їй тут нічого робити. За мить бачу, її рука відкинулася, а голова лежить на автоматі. “Миколай, ворог санітарку вбив!” – гукнув я. У цей момент дали наказ рушати до атаки. Миколая опанувала така лють, що погнався вперед і довгими кулеметними серіями почав косити ворогів.

ВЖЕ БУЛО ТЕМНО – ЯК ВИГНАЛИ МОСКАЛІВ ІЗ ЛІСУ НА ПОЛЕ. Вони розбіглися. А ми зайняли найближче село. Більше доби нічого не їли й не пили. У селі припали до криниць. Та вода нас повалила – одразу знесилилися і лягли спочивати. Як потім довідалися, близько 200 наших загинуло в тому бою. Сотні почали сходитися. Жінки несли їсти, що могли – молоко сире, кисле, капусту, картоплю, огірки, сир, яйця.

ОТРИМАЛИ НАКАЗ РУШАТИ ДО ЧОРНОГО ЛІСУ. Набоїв було мало. Команда: вести лише прицільний бій. За 3 години з нашого боку один за одним почали замовкати кулемети й автомати. Командир зрозумів: далі вести бій нічим і дав наказ кулеметникам і автоматникам вицофуватися (виходити) з бою. А крісовикам – стримувати москалів. Надалі всім – партизанською тактикою відірватися від ворога, зникнути в терені й малими групами відходити на захід. Мала прийти допомога, але її не було. Як виявилося потім, курінний Юрченко зрадив нас.

ВЕРТАЮЧИСЬ, 24 ЛЮДИНИ ЗІБРАЛИСЯ НА ЗАРОСЛИХ ЛОЗОЮ ЛУКАХ. Перемучені, з потрісканими на ногах мозолями, одразу заснули. Розбудив голос жінки. Привіталася, зняла з плечей тлумак, і по траві покотилися буханці хліба. Вона роздала по буханцю на чотирьох. Решту замотала у тлумак, закинула на плечі і сказала: “Піду. Може, ще надибаю нещасних наших хлопців”. Дорогою заходили у різні хати. Люди нас годували, мили. Сказали, що москалі два дні вантажівкою вивозили трупи своїх із лісу.

ЧАСТО НА ОДНОГО ПОВСТАНЦЯ ПРИПАДАЛО ДО ДЕСЯТИ ВОРОГІВ – СИТИХ, ВИСПАНИХ, ВІДПОЧИЛИХ. Наші ж не раз по три дні не їли, не спали, промокли. Але люди любили свою армію. Годували, з полотна шили нам білі халати для маскування взимку. Без народної підтримки Повстанська армія не змогла б так довго вистояти.

КРІМ НІМЦІВ І МОСКАЛІВ, БОРОЛИСЯ З “АРМІЄЮ КРАЙОВОЮ”. Щоб не попасти в лапи ворогу, останніми патронами хлопці вбивали себе. Якщо засада була у чиїйсь хаті – мусили здаватися живими. Тоді йшли на сильні муки й тортури в таборах.

ТАКІ ЗРАДНИКИ, ЯК ЮРЧЕНКО, ТРАПЛЯЛИСЯ В УПА. МОЖЕ, ВІН БУВ ВІД ПОЧАТКУ ЗАВЕРБОВАНИЙ. А може, злякався в останній момент і рятував свою шкуру. Потім говорили, що москалі дали йому звання і він допомагав НКВДистам ліквідовувати повстанців. Бо знав систему зв’язку з підпіллям, мережу дислокації. Але восени 1945 року боївка “Ягоди” відслідкувала маршрут НКВДистів, де був Юрченко, на дорозі між Варяжем і Ощівим і вщент його розгромила. Живим узяти зрадника не вдалося. Він утікав, тому застрелили.

Я ДОБРАВСЯ ДОДОМУ. ХОДИВ У ПОЛЕ НОЧУВАТИ, УДЕНЬ ПРАЦЮВАВ ПО ГОСПОДАРСТВУ. Бо батьки були хворі, а жінка – з маленьким сином. Лише раз лишився вдома – і по мене прийшли поляки. 18 січня 1945 року над ранок почув у дворі гамір. Одягнувся, і тільки відкрив двері – на мене націлилися три дула. Вивели в центр села. Заарештованих там уже було 20. Усі віком від 16 до 22 років.

Пов’язане зображення

ПОВЕЗЛИ ДО МІСТА ГРУБИШЕВА. РОЗПОДІЛИЛИ ПО КАМЕРАХ. Долівку залили водою і жодного стільця. Коли сторожа повечеряла, вигнала нас на коридор і почала муштру: сісти, встати, повзти. Лупили ніжками від крісел. Називали собаками, свиньми, бульбаками, бандерівцями. Потім мене повели у великий зал. Там сиділи зо 20 військових. Кожен тримав палку або ніжку від стола. Кинулися на мене. Я старався прикривати руками голову. Та одразу ж був удар у лікоть, рука обвисла, а потім стукнули по голові. Зомлів. Мене заволокли до камери з побитими. Хтось мав кусок хліба, то поділився. Я смоктав його як цукерок, бо ковтнути не міг. На вечерю дали солоної зупи, і нас цілу ніч мучила спрага.

НА ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ПОВЕЛИ МІСТОМ ДО УБ – УРЯДУ ­БЕЗПЕКИ (аналог радянського КГБ в той час, лише в Польщі). Скрізь стояли поляки і кричали: “Помордувати їх! То є бидло! Вирізати цю худобу”. Плювали, кидали каміння, підбігали й били. Думаю, що це організував УБ. Нас привели на подвір’я, вистроїли вздовж коридору і сказали стояти на одній нозі.

Результат пошуку зображень за запитом "AK PRZECIW UPA"

УВЕЧЕРІ МЕНЕ ПОВЕЛИ НА ДОПИТ. Один поляк сидів, другий походжував із палицею по кімнаті. Перший почав питати, як звати, до якої банди належав. Я сказав, що до ніякої банди не належав, а був в Українській повстанській армії. Наче ошпарений, слідчий зірвався з місця, вдарив револьвером у лице, по мені потекла кров. Копали далі, скільки влізло, виволокли на коридор. Наші ще стояли на одній нозі. Хто не міг – падав. Коли всі попадали, конвой з диким реготом покинув нас.

ПІД РАНОК ЗНОВУ ПОЧАЛИ ВИКЛИКАТИ НА ДОПИТИ. МЕНЕ СИЛЬНО БИЛИ ПО НИРКАХ І КОПАЛИ В ЖИВІТ. Питали, скільки поляків замордував. Відповів, що УПА мирних жителів не рухає, а воює з військом. Знов побої. Тоді з бічних дверей випустили мого односельця Івана Литвина. Він почав наговорювати на мене різні нісенітниці – де, що, о котрій годині я робив. Кажу: “Іване, та ти ж у житті годинника не бачив! Звідки ти знаєш?” Литвин ніколи не був у жодній організації. Потім дізнався, що йому дали 10 літ ув’язнення.

МЕНЕ ЗАВОЛОКЛИ ДО ПУСТОЇ КАМЕРИ Й УТРЬОХ ДОБИВАЛИ ТАМ. Коли прийшов до тями, не знаю. Лежав у камері на підлозі в темноті. Згадував, як поляки забили моїх односельців на волі. Відрізали вуха, вибирали очі, в тілі кожної жертви було понад 40 колотих ран. Це зробили побожні католики. І за що? За те, що українці, як і вони, хочуть мати свою державу?

ПРИЙШЛО В КАМЕРУ ДВОЄ. “СОБАКО, ВСТАВАЙ!” ТА Я НЕ МІГ. Підвели до стіни. Один приставив револьвер до потилиці: “Хочеш, щоб стріляли в тебе спереду чи ззаду?” Мені було все одно, лиш би швидше вмерти. Пролунав постріл. Серце так затіпалося, що вискакувало з грудей. Але продовжував стояти. “Тверда бандерівська собача голова”, – сказав один. Жартували так: один приставляв револьвер, а другий поряд стріляв у стіну.

ЩЕ РАЗ МЕНЕ ПРИВЕЛИ ДО СЛІДЧОГО Й СУНУЛИ ЗВИНУВАЧЕННЯ НА ПІДПИС. Я не підписував. Один викрутив мені ліву руку, інший узяв праву і нею зробив підпис. Так закінчилося моє слідство.

КИНУЛИ В КАМЕРУ, ДЕ СИДІЛИ ПОЛЯКИ ЗА КРИМІНАЛ. Вони кинулися на мене, сильно били.

ІЗ ГРУБИШЕВА ВІДПРАВИЛИ НА ЕТАП У ХОЛМ. Там у камері виявився добрий поляк. Побачив, що я навіть не можу встати в туалет і почав стукати у двері, щоб мене забрали до лікаря. Лікар як почув, що я українець, почав кричати, щоб здихав. Але той перший насильно посадив мене у крісло та зміряв температуру. Мене відправили в палату на ліжко. Але на цьому лікування закінчилося. Температура росла, горлом пішла кров. Лікар наказав винести мене до трупарні. Пролежав там у холоді, як сказали, три доби.

ТЕМПЕРАТУРА ТІЛА СЯГАЛА 41 ГРАДУСА. МАРИЛОСЯ, ЩО ВДОМА, СЕРЕД РОДИНИ. До мене приходив 14-річний хлопець з України, що сидів тут уже півроку і мав обов’язки допомагати при лікарні. Носив у трупарню зупу і годував. Коли побачили, що я не вмер, лікар звелів поставити мені 40 банок і помити.

У ПАЛАТІ ПРОБУВ ДВА ДНІ І ЗНОВУ ВІДПРАВИЛИ В КАМЕРУ. Там сиділи переважно кримінальні злочинці. Ходити я не міг, тому до туалету ліз рачки. Вони реготали й кидали в мене черевиками. Якось у камеру прийшов чоловік голити нас. Поляки сказали, щоб він мені лишив вуса. То було для того, щоб їх потім вищипувати. У 1944–1949 роках українців у польських в’язницях не вважали за людей. Можна було вбити й не було за це кари.

ЧУВ РОЗМОВИ СПІВКАМЕРНИКІВ, ЯКІ БУЛИ У “АРМІЇ КРАЙОВІЙ”. Розповідали про напад на 40-річного заможного господаря. Він мав 37-річну дружину і доньок – 19 і 17 років. Били чоловіка, доки жінка не впросила його віддати гроші. Забрали 270 тисяч злотих, матерію, 12 літрів горілки. Господареві наказали гавкати, кинули в льох. Жінок поґвалтували і змусили стояти обличчям до стіни. У стайні зарізали телицю і свиню, кинули на віз господаря і його ж кіньми поїхали на свою базу.

ІЗ ЧАСОМ ПОЧАВ КРІПНУТИ, ХОЧ У ДЕНЬ ЇВ ЛИШЕ 200 ГРАМІВ ХЛІБА. Зупу в мене відбирали. Почали виводити надвір, щоб я не смердів. Це йшло мені на користь.

ЯКОСЬ ЗРАНКУ ПОЧУВ РОЗМОВУ ПОЛЯКІВ, ЩО РОЗСТРІЛЯЛИ 19-РІЧНОГО УКРАЇНЦЯ. Дивувалися, що коли на розстріл вели поляків, вони кричали, плакали, а українець ішов спокійно. Перед смертю гукнув на весь двір “Слава Україні!” Тоді пролунала автоматна черга.

РАЗ ОХОРОНЕЦЬ ПРИЙШОВ У КАМЕРУ З МОЛОТКОМ ПЕРЕВІРЯТИ ҐРАТИ. Обстукав їх, а потім сказав полякам розіп’яти мене при стіні й сильно стукнув молотком у груди. Я впав. Він викрутив мені руки: “Ще не здох, собако українська?”

У ТРАВНІ 1946-ГО ЗАВЕЗЛИ В СУД. Але коли судді глянули на мій стан, то відправили до лікарні. Там уже ніхто не знущався. Лікарі й начальник були з України. Він почав приносити мені хліб, рибу і сказав: хто мене чіпатиме – того згноїть у карцері.

У ЖОВТНІ ВІДВЕЗЛИ ДО ЯКОГОСЬ БУДИНКУ Й ЗАЧИТАЛИ ВИРОК: 15 років тюремного ув’язнення. Бандити, які на очах чоловіків ґвалтували жінок, вбивали, мордували своїх же поляків, отримували по 12 років. А за що ж мені 15? Виходить, тільки за те, що українець.

ДАЛІ НАС ВАГОНАМИ ВІДВЕЗЛИ В МІСТО ЩЕЦИН І НОВОГАРДСЬКУ В’ЯЗНИЦЮ. Кинули на підлогу. “Ти єсть українець і можеш спати як собака”, – сказали. Я перестудив міхура, не міг ходити. До туалету повзав. Матрац дали через два тижні. Сторожа щоночі напивалася і влаштовувала оргії. По черзі заходили в кожну камеру й лупцювали в насолоду. Сидиш і чекаєш, коли вже наближаються до твоєї камери. Так тривало два місяці.

ЗГАДУВАВ, ЯК НАС ІЗ ЧИСЛЕННОЮ ПЕРЕВАГОЮ ОТОЧИВ ВОРОГ. Ще не обстріляні хлопці запанікували. Прибіг сотник: “Дорогі мої сини! Ви ж орли рідної неньки України! Не лякайтеся ворога! Він вас більше боїться, ніж ви його! Тисніть твердо в руках кріси й автомати й цільно бийте ворога”. Цей спогад кріпив мене.

НА ПОЧАТКУ 1955 РОКУ ВИВЕЗЛИ ДО МІСТА ЩЕЦИН І ТАМ 18 ЛЮТОГО ПІД АМНІСТІЮ ЗВІЛЬНИЛИ. Лише у 1950-х у тамтешніх в’язницях українців почали трактувати на рівні з поляками.

Автор: Леся МЕЖВА

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. 
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/

Читати далі ...

Історія

Від кого росіяни Донбас звільняли: кожен п’ятий німецько-фашистський загарбник був росіянином

Опубліковано

на

Днями в багатьох містах Донецької та Луганської областей проходили заходи, присвячені 75-й річниці визволення Донбасу від німецько-фашистських загарбників.

На території “ЛНР” і “ДНР” псевдолідери кричали і докоряли України і країнам Прибалтики в тому, що в роки Другої світової війни на їхніх територіях були сформовані частини СС, поліцейські підрозділи і організації, що підтримували антибільшовицькі й антирадянські настрої.

Особлива увага приділяється сформованій на території України дивізії СС “Галичина”. При цьому цинічно замовчуються власні частини СС, на службі в яких перебували росіяни. Була б воля нинішніх борців з “бандерівцями” та “лісовими братами”, то вони б без найменшого сумніву постаралися б стерти з власної історії і власовців РОА.

Ніхто чомусь навіть не намагається задуматися над тим, чи всі росіяни були однодумцями політики комуністичної влади СРСР. Деякі не беруть до уваги і той факт, що громадянська війна на території Росії закінчилася 16 липня 1923 року i мільйони принижених емігрантів тільки і чекали можливості помститися тоталітарному режиму, а це, на хвилиночку, до 4 мільйонів осіб.

Тоді основними центрами їхньої еміграції стали: Берлін, Прага, Белград, Париж, Константинополь, Харбін, Шанхай. Демографічні втрати СРСР від голоду і репресій в період 1926 – 1940 років склали 9 мільйонів чоловік, а, якщо задуматися над кількістю родичів, які оплакують своїх близьких, то голова йде обертом від передбачуваної цифри.

Порившись в архівах, можна без особливих зусиль знайти інформацію про те, що в ряди дивізії СС “Галичина” за станом на 1 червня 1943 записалося понад 80 тисяч українських добровольців. У той же час, за різними підрахунками різних дослідників, загальна кількість росіян, що воювали на боці Третього Рейху, досягала 2-х мільйонів чоловік.

Так, наприклад, армія Власова сама по собі була не дуже великою. Дві його дивізії, які були вже сформовані, представляли собою не більше 40 тисяч бійців. Плюс була ще одна погано озброєна і не до кінця сформована третя дивізія. А це ще приблизно 10-12 тисяч солдатів.

До Власова примикав ще й козачий корпус генерала Гельмута фон Паннвіца, який увійшов до складу РОА. Це 45 тисяч козаків, які воювали в Югославії. До нього належав російський корпус, сформований з емігрантів, які воювали в Сербії (це близько шести тисяч чоловік). Всього приблизно 120 тисяч чоловік. Це те, що власне і іменувалося РОА.

Таким чином, одна тільки РОА дала приблизно 120 тисяч росіян, що воювали на боці Гітлера.

Додавши до цих 120 тисяч всі інші відомі російські дивізії СС, охоронні полки і частини, з’єднання і загони, ми як раз і вийдемо на цифру в 1 мільйон російських (!) Солдат на стороні Третього Рейху. А взагалі, якщо врахувати, що солдати гинули в боях і в військові частини постійно потребували поповнення, то до цього мільйону, можна сміливо додати ще тисяч 200 – 300 росіян.

Дуже примітно про справжню кількість росіян, що воювали на боці Гітлера, говорить той факт, що, коли в 1943 році Гітлер зажадав прибрати всіх росіян з Східного фронту і перевести їх на Західний, генерали схопилися за голову: це було неможливо, тому що кожен п’ятий на східному фронті був тоді росіянином. Ви тільки уявіть собі, що кожен п’ятий німецько-фашистський загарбник, від якого 75 років тому звільнили Донбас, був росіянином.

Ось і виходить, що ті, хто сьогодні, так посилено поливає брудом за співпрацю з фашистським режимом своїх сусідів, сам же і був найбільш масовим і вірним прихильником Третього Рейху і Гітлера в роки Другої світової війни. Може бути, саме цим і пояснюється незрозуміла тяга в сучасній Росії до неонацистської символіки та ідеології?

В чужому оці смітинку ти помітиш, а в своєму оці колоди не помічаєш! Цікаво, правда? Так, від кого все-таки 75 роки тому радянські війська звільнили Донбас ?!

Автор: Олексій Нікольський

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. 
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://24tv.ua/

Читати далі ...

Trending