Зв'яжіться з нами

Cтатті

Про реформу одностроїв ЗС України та хвилю обурення представників морської піхоти стосовно зміни кольору беретів

Опубліковано

на

Кепські справи… чи навпаки? (дуже довгий, але важливий текст)

Цікавий оберт тліючого скандалу довкола чорних беретів морської піхоти. 6 вересня на ресурсі 112 каналу зявилася стаття Ірини Сампан «Чому українські морпіхи проти берету кольору морської хвилі?» Ось вона:https://ua.112.ua/…/chorni-berety-chomu-ukrainski-morpikhy-…

Важливо, що пані Ірина є головною редакторкою військового радіо Армія ФМ. Тобто цільова аудиторія, а значить чимало підписників у фейсбуці, у пані Ірини, це вояки. Тож обговорення статті почалося і в соцмережах. Ось тут: https://www.facebook.com/permalink.php…

Серед коментаторів зявилися самі морські піхотинці, вони знову почали обстоювати позицію «нам непотрібні зміни, байдуже, що чорний берет МП прийшов з СРСР…» Напевно ця історія не вартувала додаткового акценту, власне, нічого нового і не відбулося, якби не відео звернення морпіхів із вимогою лишити їм чорний берет і ще одне «але». Воно прийшло сьогодні. З… Росії. Це стаття…

Пропагандбудка міністерства оброни Росії наваяла статтю про українську морську піхоту і її берет. Wow!

Щоб цей шедевр розкрився максимально і в деталях, дозволю собі нагадати ключові аргументи робочої групи із розробки нового однострою ЗСУ:

  1. В українському війську не лишиться жодного (!) радянського ідеологічного символу. Жодного радянського кольору беретів, ніяких колорадських стрічок, «гвардійських» підрозділів, назв частин, що походять від армії СРСР. Н І Ч О Г О. Обговоренню не підлягає. Крапка. Кінець речення.
  2. Ідеологічна айдентика – кольори беретів, беретні знаки, кваліфікаційні знаки, емблеми підрозділів, нарукавні нашивки і низка інших речей – буде походити виключно (!) від історії українських армій 1917-1921 років (перші визвольні змагання), УПА (другі визвольні змагання), козаччини, Велике Князівство Литовське, Галицько-Волинське князівство, Русь (а вона була тільки із центром в Києві). У випадку, коли українська історія не може дати грунт для символіки, тоді ми ґрунтуємося на європейській традиції. Наприклад – танковий чорний берет придумали британці – спираємося на першотворів. Десатний темно-бордовий берет придумали британці – спираємося на це. Тобто ще раз – джерел походження емблематики ЛИШЕ ДВА – Україна або ЄВРОПА. Від російської імперії , як би вона не називалася – Н І Ч О Г О. Крапка. Кінець речення.
  3. Військова емблематика не є приватною справою окремих підрозділів, чи окремих командирів, а тим більше (у випадку із МП) очільників ветеранських організаці. Військова емблематика, геральдика, вигляд однострою, прапори, це є справа і інтерес ДЕРЖАВИ, позаяк це армія ДЕРЖАВИ, а не приватна міліарна кампанія. «А мені не подобається, я того не хочу» – вдома. Емблематикою займаються ФАХІВЦІ. Котрі зобов»язані надати аргументи, чому має бути так, як буде. Ці аргументи надаються. І морській піхоті також. Якщо аргументи не хочуть чути, має вмикатися фактор «це армія, в ній виконують накази… є інтерес держави, його треба реалізувати».
  4. Питання емблем, це ідеологія. Це також поле бою з Росією. В Москві це розуміють і діють активно. Якщо хтось цього не розуміє в Україні, його точка зору має ігноруватися. «Здесь русский дух…» в Україні Н Е Б У Д Е.

Напевно цього досить, то всьо була приказка.

030

Тепер казка – бенефіс «Звєзди».

Обране…

Отже, російська пропаганда стала на захист чорного берету українських морпіхів. Що наголошують росіяни, цитую мовою оригіналу:

«Надевая форму, солдат становится носителем традиции, а затем и хранителем. Это вколачивается с того момента, когда новобранец становится в строй.» (с)

Отже московіти розуміють – людина в однострої, є носієм традицій. СВОЇХ традицій. А якщо в однострої традиції ЧУЖІ, тоді як?

«Скандал разгорелся после публикации в социальных сетях поста пресс-офицера 36-й отдельной бригады морской пехоты ВМС ВСУ Александры Бессмертной. Она вступилась за право ношения берета именно черного цвета, который стал символом морской пехоты, в том числе и Украины. Предложенный вариант цвета морской волны оскорбил многих военнослужащих, которые ревностно чтут свои традиции. Тем более что сам посыл изменений связан с отрицанием всего российского. » (с)

Ще раз – речниця 36 бригади заступилася за колір берету, котрий захищають і… представники країни окупанта. Зафіксуйте – москалі чітко вкурили – зміна іміджевих речей спрямована на відмову від усього російського. А 36 бригада МП України цього не розуміє?

«Военная форма – это не трусы-неделька. Во вторник радужные, в среду розовые, и так до понедельника. С последующим повторением цикла, – считает медиаконсультант, эксперт в области военных технологий Александр Зимовский. – Военная форма насыщена символами как никакая другая одежда. В этом контексте украинский хайп вокруг черных беретов морской пехоты весьма показателен. Главная проблема в том, что никакой украинской морской пехоты никогда не существовало. Есть воинские части, в названии которых остались слова “морская пехота”. Они остались на Украине при разделе ВМФ СССР.» (с)

Отже на Росії нагадують, що чорні берети лишилися Україні від СРСР. Чи це секрет для когось? Ні. Ясна річ, невіглас Зимовський є йолопом з історії і не в курсі, що історія української морської піхоти старша за історію Росії. Але це у них класика, яку коментуємо виключно цитатою Лаврова: «Дебіли, блядь…» Але факт того, що чорний берет в Україні лишився після СРСР є беззаперечним фактом.

Цитуємо далі…

«В советской еще армии береты определенного цвета, пришедшие на смену традиционным пилоткам и фуражкам, появились с подачи легендарного командующего ВДВ Василия Маргелова. Они, как и тельняшки, были голубого цвета – символа неба. Вскоре беретами обзавелась морская пехота, которая выбрала черный цвет в тон морским черно-белым тельняшкам.» (с)

Тут дурня повна, бо ідеї вдягання беретів в радянській армії були і до Маргелова. З десантом все зрозуміло – Маргелов запроваджував два кольори «как в мире – марун, по нашому – малиновый, для парада в Москве и на полигон защитного цвета». Це цитата його самого. Але ми зараз не про десант, звертаємо увагу на фразу «беретами обзавелась морская пехота, которая выбрала черный цвет в тон морским черно-белым тельняшкам» – ще одна фіксація – чорний в МП від СРСР.

«Ну и last, but not list. Советская, а теперь российская морская пехота – это “черная смерть”. Такая у нее репутация на семи морях. А вот “смерть цвета морской волны” – не звучит.» (с) Так говорить російський «типу-офігєнний-експерт».

Робоча група ж, нагадаю і для читачів, і для морських піхотинців, наполягає – в європейській практиці часто-густо прості безпафосні стрілки ВМС носять берети КОЛЬОРУ ВМС, тобто загального флотського кольору і це переважно темно-темно-синій чи то «дарк нейві блю». В кількох країнах є справді чорні, але не тому, що «чорна смерть», а тому що такі ж чорні носять УСІ структури флоту. Пафос = 0. А от структури флоту, які виконують посилені, спеціалізовані задачі, зазвичай носять синьо-зелений колір в країнах Європи. Візьмемо Францію – простий флотський стрілок – фузілер – темний, а от ті, хто десантуються, стрибають, пірнають, штурмують – «марін командос» – синьо-зелений. Британія – банальні стрілки темно-сині, а «роял марін командос» – зелені. Нідерланди, Норвегія, Італія – те саме.

Чи є українська піхота банальними флотськими стрілками? Ні. Це потужні підрозділи, котрі здатні виконувати роль спеціалізованих підрозділів ВМС – сили для спеціальних операцій. Саме вони виконують в світі допоміжні функції для спеціальних сил. Це важливий акцент. Отже за своєю потенційною роллю українська морська піхота, це вже більше ніж.. А стосовно «чорної смерті» і чи може бути смерть синьо-зелена? Нехай йолоп московський спитає у SAS або COMSUBIN

І от при цьому «Звєзда» – пропаганд орган нашого стратегічного, а по правді – вічного – ворога, констатує: «Украина активно стремится вписаться в натовские стандарты…»

Повна версія статті тут: https://tvzvezda.ru/…/vstrane…/content/201709080750-ak79.htm

Виходить в Москві все чудово зрозуміли, що ми робимо і навіщо. А в морській піхоті України досі не зрозуміли? Масово, чи точково, як прес-офіцер 36 бригади?

Виступ на ІІІ Міжнародному Форумі “Лицар Доброї Волі” провідного історика громадського просвітницького проекту “LIKBEZ. Історичний фронт”, упорядника книги “Історія українського війська” Василя Павлова

Висновок… Ідеологічні війни не мають крові. Вони виносять не тіло. Вони вражають мозок. Зомбування, підміна понять, перекручування, замилювання – це маленький набір інструментів потужних структур російських спецслужб. І те, що ці структури реагують на роботу невеличкої групи волонтерів, говорить про те, що ми знайшли і яйце Чахлика Невмирущого і голку. А цього в Москві бояться. Адже коли буде розвінчано усі російські міфи і покручі, виявиться, що Росії немає. Є злодій, котрий все що може робити, це красти і нападати.

А щодо морської піхоти і її брендових символів? Давайте цьому присвятимо окрему статтю. Адже на відміну від Росії, українська морська піхота має одну з найславетніших історій в світі. І найдавніших, до слова, також. Адже і походи київських князів на Візантію, це в великій мірі морська піхота. Козацтво і його походи Чорним Морем проти турків – це 100% морська піхота. Морські штурми фортець Криму Сагайдачного (!), це морська піхота, при чому геніальні операції. Антін Головатий і Сидір Білий – це морська піхота. Сірко в битві під Дюнкерком – це морська піхота. Українець Майкл Стренк і підняття прапору на Іводзімі – це також часточка історії морської піхоти України.

Мокшанці – ПНХ!

Морські піхотинці, ми вас поважаємо, але символіку треба міняти. Ви варті того, щоб йти вперед. В тому числі і для того, щоб забути як страшний сон, як з Криму повернулося тільки 204 морських піхотинці, а усі інші замість України обрали РОСІЙСЬКИЙ чорний берет і російські зарплати.

То чиї традиції плекатимемо далі?

А до керівництва армії і країни у нас традиційне питання: що має статися, щоб в Україні з’явилася історична політика та інформаційна політика? Щоб все вище сказане було не від робочої групи, а офіційна позиція держави.

Віталій Гайдукевич та «Ветерани.UA»

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Cтатті

Чому я не хочу служити в армії. Але, якщо скажуть, буду – блогер

Опубліковано

на

У Львові триває дискусія про те, чи законно повелися військові та правоохоронці, перевіряючи документи та виписуючи повістки відвідувачам ресторанів у провулку Крива Липа. Правозахисник і адвокат Андрій Петришин висловив думку, що ухилятися чи служити – право кожного призовника. Журналіст Отар Довженко вважає, що такого права нема

Серед моїх документів удома вже півтора року лежить мобілізаційне розпорядження. Воно означає, що, якщо в Україні оголосять мобілізацію, я буду зобов’язаний негайно зголоситися до військкомату. Й там мені скажуть, у якому місці та форматі я потрібен Вітчизні.

Цей документ і сама ідея, що я можу бути призваний до війська, були великою несподіванкою для мене. Прикрою несподіванкою. Я ніколи не був військовозобов’язаним – спершу через здоров’я, потім уже через вік – і навіть не стояв на обліку. Завжди уникав фізичних навантажень. Ніколи навіть не торкався до зброї й не уявляв себе з нею. З жахом і огидою думав про “нестатутну” частину військової служби.

Так, я – гречкосій, а не козак. Для багатьох людей це автоматично стане приводом для зневаги, бо вони вважають, що чоловік зобов’язаний бути мужнім.  Я не зневажаю себе за це, бо не думаю, що людина до чогось зобов’язана тільки тому, що народилась чоловіком.

Зовсім інша справа – громадянин. Громадянство є угодою між державою та людиною, що передбачає взаємні зобов’язання. Вимагати чогось від держави й водночас відмовлятись виконувати те, що записано в законах і Конституції – непорядно.

Тому слова правника Андрія Петришина “…молоді люди стоять перед дуже вагомим вибором у своєму житті: чи йти на війну й загинути там, чи полагоджувати своє особисте життя, вчитися, розвивати державу” мене вжахнули. Ні, якщо ти – громадянин України, в тебе немає вибору, служити чи ні. Виконати закон чи порушити його та понести покарання – такий вибір у тебе, звісно, є. Щоправда, після покарання ти все одно мусиш його виконати.

Гречкосіїв у всі часи призивали до війська. На відміну від козаків, чиєю роботою була війна, вони ніколи не були з того щасливі. Думали про дім, воли, корови й лани, які занепадають без них – так само, як ми думаємо про свої офіси, стартапи, гіроскутери, недовчених студентів і недовихованих дітей. Залюбки дезертирували, коли могли. Гречкосіїв використовували для того самого, що й зараз – гарнізонної праці, будівництва укріплень, риття шанців, масовки, й лише у крайньому разі – гарматного м’яса. Бо гречкосії воюють погано й на полі битви ненадійні. І зараз в Україні “йти на війну й загинути там” можуть тільки контрактники й добровольці, тобто козаки.

Якщо йдеться про справжню, а не надуману необхідність служити Батьківщини, оголосімо воєнний стан, проведімо загальну мобілізацію, й усі дружно підуть воювати“, – озвучує Андрій Петришин аргумент, який лунає в цій дискусії чи не найчастіше. Що ж, претензії до влади щодо невизначеного статусу конфлікту з Росією слушні. Річ не стільки в офіційному стані війни, який, імовірно, справді створив би більше проблем, ніж розв’язав, скільки в намаганні водночас трактувати Росію як ворога й партнера. Збереження торгівельних, дипломатичних і культурних зв’язків, транспортне сполучення й відкритий кордон із безвізовим режимом, безперешкодна трудова міграція – це те, що не дозволяє багатьом українцям усвідомити війну як війну, а агресора як агресора.

Але громадяни держави мають легальний спосіб впливати на її політику – вибори. Лишилося трохи більше року до того, як кожен зможе зробити свій вибір. Наприклад, проголосувати за більш войовничого кандидата в президенти та партію, яка готова визначитись із статусом Росії.

Натомість не виконувати закон, посилаючись на якийсь не такий статус збройного конфлікту, підтвердженням реальності якого є щоденні свіжі могили вояків і цивільних, – соромно. Та й сумніваюся, що після запровадження стану війни мільйони ухильників радо зголосяться до військкоматів. Радше вигадають нові причини ухилятися. Претензії, вимоги та зауваження до влади знайдуться завжди.

Від людей, які правдами й неправдами знаходять спосіб не йти на строкову службу, я чув щоразу той самий аргумент – “не хочу втрачати рік”. Вочевидь це питання до форми і змісту служби – чи можна зробити так, аби молоді люди, які здобувають освіту й мають певні професійні плани, не втрачали кваліфікацію, а навпаки, мали нагоду збагатити свій досвід. У моєму військовому документі написано “підсобний робітник”: вочевидь, комунікаційні навички в армії потрібні менше, ніж допомога в тяганні цегли. Але це, знову ж таки, не дає морального права вирішувати, чи з’являтись на поклик Вітчизни.

Можливо, потрібно більше варіантів альтернативної служби для людей, які можуть “бути кориснішими на своєму місці”, або навіть опція легально “відкупитися” від служби, сплативши в бюджет – а не в кишеню працівникові військкомату чи лікареві, який фальсифікує діагноз – певну суму, яка піде на утримання армії. Це питання до обговорення в суспільстві, й не сумніваюся, що такі ідеї багатьма не будуть сприйняті. Все-таки значно легше сказати “не служив – не мужик”.

Я дуже сподіваюся, що моє мобілізаційне розпорядження пролежить у папці з документами багато років і ніколи не знадобиться. Радо скористаюсь легальними, а не вигаданими чи сфальшованими, приводами уникнути служби. Не уявляю, що я буду робити в армії, й дуже не хочу туди йти. З мене буде поганий солдат і не кращий підсобний робітник.

Але, крім мужності, войовничості та інших маскулінних вартостей, є ще одна штука, яка в моєму розумінні є цінністю: честь. А вона передбачає, що борги потрібно віддавати, а зобов’язання виконувати, навіть якщо дуже не хочеться.

Автор: Отар Довженко – журналіст

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Коли герої стають солдатами удачі

Опубліковано

на

“Воїни світла, герої, захисники, котики, наші хлопчики” – це все про них. Про тих, хто взяв до рук зброю й пішов боронити країну, про тих, хто з початку війни на Донбасі власною кров’ю оплачує наші з вами рахунки за життя. Та дуже часто атовці – наші улюблені котики, наші захисники зі славним бойовим минулим – припускаються помилок і встряють у сумнівні оборудки, перетворюючись із героїв у озброєних і небезпечних найманців для політики та криміналу, пише для “Тижня” Юлія Ілюха

Колись військовий психолог сказав мені, що солдат будь-якої війни завжди повертається з неї “без голови” – повертається лише тілом, а не розумом і душею. Голова “доїжджає” лише через рік мирного життя. Якщо, звісно, солдат встигне цей рік прожити.

У ветерана, який після однозначного фронту опинився в багатозначному тилу, проблеми накопичуються в геометричній прогресії: старі друзі не розуміють, дружина пиляє, як волонтерська бензопила, на роботу не беруть саме через статус атовця. По суті в гіршому з випадків у колишнього бійця залишаються чотири варіанти на вибір: втекти від “мирних” проблем і повернутися на війну, знайти розраду в алкоголі й за кожної вдалої та невдалої нагоди бити себе в груди, горлаючи “я танки гриз як барбарис”, послати всіх і вся під три чорти, вкоротивши собі віку, та все ж таки знайти заняття, нехай і пов’язане з криміналом.

На початку 2017 року країною прокотилася хвиля 22 Pushup Challenge – флешмобу 22 відтисканнь задля підтримки учасників бойових дій. Мода прийшла зі США, де в 2014-му щодня близько 22 ветеранів армії здійснювали суїцид. В Україні за кілька років волонтерства я бачила дуже мало позитивних прикладів повернення атовців до мирного життя. Нерозуміння цивільного суспільства й демобілізованих атовців є обопільним: вони почувають себе чужими та непотрібними тут, ми робимо вигляд, що їхніх проблем не існує. Дехто зі хлопців, з якими я спілкувалася, коли вони воювали, знову повернувся на фронт, дехто спивається вдома, декого вже немає в живих. Однак є й такі, як “Опер” – снайпер із Луганська, який, утративши все, нині служить у поліції. По суті ця робота – це та сама війна, але на іншому фронті. Якраз відсутність роботи є однією зі причин того, що колишнім бійцям простіше вижити на “нулі”, аніж у мирних містах.

На жаль, держава піклується про працевлаштування учасників АТО більше на словах, віддавши цю проблему на відкуп самим атовцям і волонтерам. А дарма. Чоловіки, які відмінно володіють зброєю, які ризикували щодня бути вбитими й убивали самі, після дембеля навряд чи повернуться на робочі місця, де треба перекладати папірчики з місця на місце. Проте їхній досвід і навички завжди затребувані в іншому світі – кримінальному. Тут якраз знадобляться й уміння стріляти, й готовність іти на ризик. Фактично для атовців це не що інше як плекання внутрішньої війни, привезеної із собою додому. Та й заробити в такому бізнесі можна значно більше, ніж в офісі.

Ще в 2014-му не треба було докладати значних зусиль, аби знайти, як купити зброю із зони АТО. Ті, хто повертався з війни з автоматами та гранатами, уже мали все необхідне для своєрідного стартапу. Варіанти працевлаштування – від пересічного “тітушки” чи рейдера до кіллера-професіонала – усе залежить від бажання, можливостей і кваліфікації.

Війна – чудовий ґрунт для темних оборудок та ідеальний час для злочинців і шахраїв. Вона все спише. Літня стрілянина в Дніпрі, аграрне рейдерство під Кропивницьким – лише початок кримінальних розбірок за участю атовців. Далі – буде. Маховик розкручується, війна триває. А тим часом її учасників дуже неохоче беруть на роботу “цивільні” компанії та організації – бояться, що разом із новим співробітником із війною в голові з’являться нові проблеми. Виняток становлять лише фірми, засновані самими “дембелями”, але їх не вистачить на всіх. Натомість статус учасника бойових дій – відмінне прикриття для незаконних справ та дій. У випадку невдачі завжди можна здійняти галас – мовляв, атовців ображають. Тож колишніх бійців радо беруть до себе різноманітні охоронні контори, які фактично можуть надавати послуги з рейдерства, “кришування” тощо.

Один мій знайомий сапер до війни був боксером і членом спортивного клубу “Оплот” – того самого, що постачав “тітушок” на Майдан і захоплював адмінбудівлі в Донецьку. Потім його мобілізували і він вчасно зіскочив з “оплотівської” голки – інакше б міг воювати вже десь по інший бік фронту. Та я не впевнена, що він знову не застосує свої навички – давні, “оплотівські”, й нові, військові, – коли, забутий державою після демобілізації, отримає спокусливу пропозицію заробити грошей, помахавши кулаками чи випустивши чергу з автомата. Наразі нам потрібні не лише програми психологічної реабілітації для бійців із ПТСР, а й дієві програми з їхнього працевлаштування. Інакше їх працевлаштує кримінал, і вони стануть вже іншими героями – героями кримінальної хроніки. Бо солдати назавжди залишаються солдатами, навіть перетворюючись на солдатів удачі.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://tyzhden.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

Сучасний стан бойових вертольотів Збройних сил України

Опубліковано

на

АТО в черговий раз показала необхідність наявності в складі Повітряних сил України серйозного ударного компонента у вигляді великої кількості бойових вертольотів. Однак з цим як навесні 2014-го, так і зараз, великі проблеми

Хоча країні дістався великий парк вертольотів Мі-24 (за деякими даними, до 350 «бортів»), проте бездумний експорт кінця 1990-х – початку нульових, а також відсутність програми з подовження льотного ресурсу і модернізації машин, призвели до того, що в строю, за найоптимістичнішими підрахунками, знаходилося близько 70 машин. В ході боїв на Донбасі було втрачено чотири машини (ще одна в катастрофі в 2015 року).

Програма модернізації вертолітного парку, прийнята в 2015 р., призвела до того, що зі «схованки» витягли вже відпрацьований варіант модернізації. Йдеться про так званому Мі-24ПУ-1, який формально був прийнятий на озброєння в 2012 р
Основною відмінністю цієї машини стала установка нових двигунів виробництва запорізького ВАТ «Мотор-Січ», що дозволило збільшити дальність польоту, поліпшити льотно-технічні характеристики вертольота, зокрема маневреність і скоропідйомність.

Істотно була змінена авіаоніка: були встановлено нову систему збору та реєстрації польотної інформації БУР-4-1-07, ультракороткохвильова радіостанція КY-196В, аварійний радіомаяк ЄВС-406АFНМ, а також радіолокаційний відповідач GТХ-327 з датчиком висоти АК-350. Не так суттєво, але змінилася система управління озброєння – так, вперше на українських вертольотах з’явився лазерна система формування прицільної марки ФПМ-01кв, був модернізований стрілецький приціл АСП-17ВПМ-У.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Вперше в історії української авіації бойові вертольоти отримали можливість літати і застосовувати озброєння в нічних умовах. Для цього була встановлена супутникова навігаційна система GPS МАР-695, а до складу індивідуального спорядження екіпажу включені захисні авіаційні шоломи ТНL-5NV з окулярами нічного бачення РNL-3 польського виробництва. Для забезпечення можливості застосування окулярів нічного бачення на борту виконана адаптація внутрішнього і зовнішнього світлотехнічного обладнання вертольота. Крім того, за рахунок установки нових засобів бортового захисту (станції оптико-електронного придушення «АДРОС» і пристрої викиду перешкод «АДРОС» КУВ 26-50) була значною мірою збільшено виживання екіпажу в умовах застосування противником ПЗРК.

Але цей варіант відрізняється істотним недоліком – в списку штатного озброєння Мі-24ПУ-1 так і не з’явилися ПТУРи і кероване озброєння. При цьому існує і варіант Мі-24ПУ-2 (правда, в єдиному екземплярі на заводі «Авіакон»), який вже пристосований для застосування ПТУР «Бар’єр-В» українського виробництва і оснащений більш сучасним французьким обладнанням. Однак через проблеми з поставками західної авіоніки і досить велику вартість поки вертольотів цієї модифікації на озброєнні немає.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Зате всі надіслані на капітальний ремонт Мі-24П зараз модернізуються за цим варіантом. Причому навіть такий бюджетний варіант дозволив серйозно посилити можливості наших вертолітників, що було продемонстровано під час масштабних нічних навчань 93-й мехбригади на полігоні Широкий Лан у ніч «на Хелловін»: наступальні дії армійців з повітря підтримували вертолітники однієї з бригад.

Другим напрямком для збільшення якості та кількості бойових вертольотів в наявності є прийняття на озброєння бойового варіанту транспортно-бойового вертольота Мі-8 – Мі-8МСБ-В. Крім основних функцій у вигляді транспортування вантажів та особового складу вертоліт отримав можливість знищувати броньовану техніку, вогневі точки і живу силу противника. З двох пілонів запорізького виробництва можливе застосування як ракетного некерованого озброєння (ракети типу С-8 і С-13), бомбардувального озброєння (керованих і некерованих авіабомб масою 100, 250 і 500 кг), контейнерів зі стрілецько-гарматним озброєнням (двоствольної гармата ГШ- 23Л, гранатомет АГ-17А, кулемети ГШГ-7,62 і ЯкБ-12,7). І найголовніше – екіпаж нарешті отримав можливість застосування керованого ракетного озброєння в вигляді ПТУР РК-2В «Бар’єр-В».

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Цікавим є також варіант озброєння, відомості про який потрапили у відкриту пресу буквально на днях. Судячи з єдиної фотографії, відпрацьовується також варіант озброєння Мі-8МСБ-В ракетами класу «повітря-повітря» типу Р-73.

Цікаво, що, по всій видимості, повернулися до робіт ще радянських часів, коли в другій половині 1980-х років частина Мі-24 радянської армійської авіації були озброєні ракетами «повітря-повітря» Р-60 (при цьому відпрацьовувався варіант і з Р- 73, проте розпад Союзу завадив цим роботам). Пуск ракети виконував льотчик, прицілюючись з допомогою АПС-17В і довертаючи машину до моменту захоплення цілі інфрачервоною головкою ракети (яка має можливість самонаведення).

При цьому залишається відкритим питання, яким чином вирішена проблема (і чи вирішено взагалі) з швидкісним режимом – для пуску ракети Р-73 потрібна мінімальна швидкість трохи більше, ніж у Мі-8.

У разі якщо нашим інженерам вдалося вирішити цю проблему, то «вертолітні ракетоносці» будуть грізною зброєю. Адже Р-73 – ця одна з перших в світі усеракурсних ракет малої дальності, здатна вражати цілі на дальності до 30 км не тільки навздогін, а й на зустрічно-пересічних курсах. Причому ракета атакує ціль при будь-якому її початковому положенні, дозволяє перехоплювати цілі, що летять в широких діапазонах висот і швидкостей. Цікаво, що для підвищення ймовірності ураження цілей на пересічних курсах в голівці самонаведення проводиться зсув точки наведення з сопла на фюзеляж цілі.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Існує в проекті і озброєний варіант легкого вертольота Мі-2МСБ, який нині активно проходить державні випробування. Так, нещодавно були продемонстровані кадри пуску з його борту 122-мм некерованих ракет С-13. Однак це навряд чи варто розглядати як повноцінний бойовий вертоліт – скоріше це навчальний вертоліт для відпрацювання курсантами-вертольотчиками основ бойового застосування (для економії ресурсу Мі-24 і Мі-8).

Таким чином, є серйозні підстави говорити, що бойова складова української вертолітної авіації поступово збільшує ефективність і при наявності фінансування парк бойових Мі-8/24 може ще послужити з добрий десяток років – поки не будуть знайдені кошти для придбання авіатехніки західного зразка.

  Автор: Михайло Жирохов, військовий експерт

Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»

Зліва – макет вертольота МСБ-6 «Отаман», польський W-3 Sokol, Мі-8Т, що ремонтуються і модернізуються.

Праворуч – три раніше поставлених в бригади армійської авіації СВ ЗСУ Мі-8МСБ-В проходять доопрацювання і регламентні роботи, далі ще чотири Мі-8Т, в процесі ремонту і модернізації.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.dsnews.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!