Зв'яжіться з нами

Cтатті

Про сучасну бойову підготовку у ВДВ

Опубліковано

на

Підготовка українських десантників (і не лише) за останні кілька років зазнала суттєвих позитивних змін. Звісно, найзначніші корективи внесла антитерористична операція й низка практичних висновків, породжених особливостями її перебігу. Про теперішній вишкіл крилатої піхоти — наша розмова із заступником командувача з бойової підготовки — начальником управління бойової підготовки Високомобільних десантних військ ЗС України полковником Володимиром Івановим.

 

 

— До 2014 року бойова підготовка у ВДВ, як і в частинах інших видів військ, відбувалася дуже обмежено та переважно на папері. Бригадні навчання ставали надзвичайною подією. Через брак коштів зазвичай проводили хіба що навчання ротно-тактичного рівня. Обмеженість підрозділів у матеріально-технічних засобах далася взнаки на початковому етапі війни. Коли ворог захоплював Крим, тільки чотири наші батальйонно-тактичні групи і стільки ж розвідувальних рот змогли вирушити до півострова, щоб прикрити адміністративну межу з автономією, — пояснює Володимир Станіславович. — Відповідно до укомплектованості довелося спішно проводити мобілізацію. Готували людей згідно з існуючими на той час керівними документами. Звісно, бойового досвіду майже ні в кого не було, його добували в боях уже на Донбасі. Полігоном для багатьох стала АТО. Як безпосередній учасник подій, констатую: виконання завдань давалося важко. Доводилося на ходу ламати стереотипи, прищеплювати солдату розуміння: він на справжній війні, де вбивають, і водночас вселяти усвідомлення того, що теж щось може, якщо зброя — не просто залізо, а інструмент. Поступово бригади долали цей психологічний бар’єр. Уже всередині першого року російської агресії частини ВДВ діяли значно впевненіше.

2015-го у ВДВ переглянули нормативи щодо бойової підготовки. Тієї зими саме прийшла четверта черга мобілізації, але її організували вже зовсім інакше. Полковник Іванов одверто зізнається: якби так гартували першу хвилю, як четверту-шосту, ситуація могла бути для нас значно сприятливішою. Система підготовки десантників стрімко здолала бар’єр обмежень мирного часу.

— Ми змінили підходи до виучки, відмовившись від практики натаскування батальйонів і бригад на епізоди тактичних навчань. Увесь вишкіл проходить одразу в незнайомій місцевості, з ходу, — ділиться досвідом головний «бойовик» десантного війська. — Навесні 2015 року на «Широкому Лані» спершу провели навчання двох бригад удень і двох — уночі. Все вийшло непогано, і це вселило віру в наші сили. Поступово дійшли до того, що організували тренінг з однією бригадою послідовно на п’яти полігонах. Три з них для бійців були незнайомі. А крайній навчальний рейд 79-ї та 81-ї бригад відбувся водночас на чотирьох полігонах і трьох ділянках місцевості. Тепер я впевнений: ми на правильному шляху. І добре, що відмовилися від деяких документів, які регламентують бригадні навчання, як от, графік практичних дій. Він «утискав» командира бригади, батальйону ввідними, вказівками у часові параметри, рамки, заздалегідь визначені керівництвом. Командир часто сам рішення не приймав, а тільки слідував певній канві. Мало того, якщо в нього в процесі виникали відступи від плану, його обов’язково поправляли. Наочно це мало такий вигляд: завчасно було відомо, що о 10.00 відбудеться удар авіації. І саме тоді, бо її на той час замовили. А командир міг вийти на рубіж о 9.30, але півгодини чекав на появу літаків. Уже минуло два роки, як ми забули про таку практику. Тепер послідовність практичних дій розробляє комбриг, а керівник навчання оцінює його: як він виконує свій план і задум. Практика показує, що командир, якому делегують право на ініціативу, зазвичай не помиляється. Він сам вирішує, як формувати рівень готовності підрозділу, частини. Ця ініціатива допомагає в реальних бойових ситуаціях, бо офіцер привчається думати іще на полігонах, а не там, де вже не відіграєш назад.

Результат пошуку зображень за запитом "бойова підготовка ВДВ зсу"

Цього року ВДВ не провело жодних навчань, де б мішеневу обстановку робили по-старинці, коли вкопану фанерну ціль видно на полі ще до початку стрільб. Зараз їхнє місце займає радіокероване полігонне обладнання. Полковник Володимир Іванов пригадав епізод із перебування на військовій базі США у ФРН. Американські колеги, помітивши подив українців щодо рівня розвитку полігонної інфраструктури, сказали: «Не засмучуйтеся, ми це все піднімали 70 років, ще й досі будуємо. І теж припускалися помилок. Ви теж свої полігони розбудуєте як слід. Та й вибору у вас, схоже, іншого нема». Добре, коли є приклад, орієнтир, до чого прагнути. На натовських полігонах навіть є штатний підрозділ статистів, які грають роль противника, мирних мешканців, терористів тощо. Очільники цих підрозділів мають бонус у просуванні по службі, тому що мислять так, як міркує вірогідний противник.

Українські ВДВ другий рік поспіль упроваджують у життя бойову систему підготовки БАРС. Може, це відбувається не так, як хотілося б, бо вона потребує кропіткої роботи й неабияких навичок інструкторів, але ця система допомагає в разі якісного оволодіння нею упевнено вести бій, пересуватися бойовищем і зберегти життя.

— У БАРСі 15–20% є фізпідготовкою, а решта — це елементи бойової підготовки, яку ми активно впроваджуємо після четвертої хвилі мобілізації. Бойовий тонус треба постійно підтримувати. Якось нам стало цікаво і ми зважили обладунки комбрига. Бронежилет, кілька рацій, боєприпаси, зброя, рюкзак з усяким необхідним добром. Вийшло, не повірите, — 68 кілограмів! Зрозуміло, цей офіцер не біжить у ланці, й, може, не всі ті речі вкрай потрібні, але він повинен нести мінімум 40 кілограмів. Тому навіть таке начальство має тримати себе в належній фізичний кондиції. Приміром, у Командуванні ВДВ щоранку проходить година фізичних занять. Не зважаючи на посади, їх ніхто не уникає. Командування виїздить на навчання в повному екіпіруванні. Бійці бачать, що генерали й полковники так само, як і вони, несуть свою ношу. Важко уявити, що краще цементує військо, як не подібна єдність!

Зауважимо, що Володимир Станіславович — фанатик фізпідготовки. Свого часу здобув кілька спортивних розрядів, підтримує пристойну фізичну форму й того ж вимагає від офіцерів. «Це не просто частина обов’язку військового, це вимога життя… Це допомагає вижити в бойовій обстановці», — доречно зазначає співрозмовник.

Програму вишколу десантників удосконалюють з урахуванням бойового досвіду. Так, у курсі підготовки вже апробовано нововведення — виконання вправ стрільби зі стрілецької зброї з борту вертольота Мі-8 по наземних цілях.

Зауважимо, що житомирський навчальний центр ВДВ за рік готує понад 1000 військовослужбовців для десантних частин і підрозділів. Примітно, що серед його викладачів та інструкторів чимало людей із бойовим досвідом. Майже півсотня з них зазнали поранень та контузій у ході АТО, причому приблизно кожен другий має інвалідність. За ініціативи командувача Високомобільних десантних військ генерал-лейтенанта Михайла Забродського, їм дали можливість продовжити службу. Кращої реабілітаційної й соціалізаційної програми для них і не вигадаєш.

Геннадій КАРПЮК

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Cтатті

Чому я не хочу служити в армії. Але, якщо скажуть, буду – блогер

Опубліковано

на

У Львові триває дискусія про те, чи законно повелися військові та правоохоронці, перевіряючи документи та виписуючи повістки відвідувачам ресторанів у провулку Крива Липа. Правозахисник і адвокат Андрій Петришин висловив думку, що ухилятися чи служити – право кожного призовника. Журналіст Отар Довженко вважає, що такого права нема

Серед моїх документів удома вже півтора року лежить мобілізаційне розпорядження. Воно означає, що, якщо в Україні оголосять мобілізацію, я буду зобов’язаний негайно зголоситися до військкомату. Й там мені скажуть, у якому місці та форматі я потрібен Вітчизні.

Цей документ і сама ідея, що я можу бути призваний до війська, були великою несподіванкою для мене. Прикрою несподіванкою. Я ніколи не був військовозобов’язаним – спершу через здоров’я, потім уже через вік – і навіть не стояв на обліку. Завжди уникав фізичних навантажень. Ніколи навіть не торкався до зброї й не уявляв себе з нею. З жахом і огидою думав про “нестатутну” частину військової служби.

Так, я – гречкосій, а не козак. Для багатьох людей це автоматично стане приводом для зневаги, бо вони вважають, що чоловік зобов’язаний бути мужнім.  Я не зневажаю себе за це, бо не думаю, що людина до чогось зобов’язана тільки тому, що народилась чоловіком.

Зовсім інша справа – громадянин. Громадянство є угодою між державою та людиною, що передбачає взаємні зобов’язання. Вимагати чогось від держави й водночас відмовлятись виконувати те, що записано в законах і Конституції – непорядно.

Тому слова правника Андрія Петришина “…молоді люди стоять перед дуже вагомим вибором у своєму житті: чи йти на війну й загинути там, чи полагоджувати своє особисте життя, вчитися, розвивати державу” мене вжахнули. Ні, якщо ти – громадянин України, в тебе немає вибору, служити чи ні. Виконати закон чи порушити його та понести покарання – такий вибір у тебе, звісно, є. Щоправда, після покарання ти все одно мусиш його виконати.

Гречкосіїв у всі часи призивали до війська. На відміну від козаків, чиєю роботою була війна, вони ніколи не були з того щасливі. Думали про дім, воли, корови й лани, які занепадають без них – так само, як ми думаємо про свої офіси, стартапи, гіроскутери, недовчених студентів і недовихованих дітей. Залюбки дезертирували, коли могли. Гречкосіїв використовували для того самого, що й зараз – гарнізонної праці, будівництва укріплень, риття шанців, масовки, й лише у крайньому разі – гарматного м’яса. Бо гречкосії воюють погано й на полі битви ненадійні. І зараз в Україні “йти на війну й загинути там” можуть тільки контрактники й добровольці, тобто козаки.

Якщо йдеться про справжню, а не надуману необхідність служити Батьківщини, оголосімо воєнний стан, проведімо загальну мобілізацію, й усі дружно підуть воювати“, – озвучує Андрій Петришин аргумент, який лунає в цій дискусії чи не найчастіше. Що ж, претензії до влади щодо невизначеного статусу конфлікту з Росією слушні. Річ не стільки в офіційному стані війни, який, імовірно, справді створив би більше проблем, ніж розв’язав, скільки в намаганні водночас трактувати Росію як ворога й партнера. Збереження торгівельних, дипломатичних і культурних зв’язків, транспортне сполучення й відкритий кордон із безвізовим режимом, безперешкодна трудова міграція – це те, що не дозволяє багатьом українцям усвідомити війну як війну, а агресора як агресора.

Але громадяни держави мають легальний спосіб впливати на її політику – вибори. Лишилося трохи більше року до того, як кожен зможе зробити свій вибір. Наприклад, проголосувати за більш войовничого кандидата в президенти та партію, яка готова визначитись із статусом Росії.

Натомість не виконувати закон, посилаючись на якийсь не такий статус збройного конфлікту, підтвердженням реальності якого є щоденні свіжі могили вояків і цивільних, – соромно. Та й сумніваюся, що після запровадження стану війни мільйони ухильників радо зголосяться до військкоматів. Радше вигадають нові причини ухилятися. Претензії, вимоги та зауваження до влади знайдуться завжди.

Від людей, які правдами й неправдами знаходять спосіб не йти на строкову службу, я чув щоразу той самий аргумент – “не хочу втрачати рік”. Вочевидь це питання до форми і змісту служби – чи можна зробити так, аби молоді люди, які здобувають освіту й мають певні професійні плани, не втрачали кваліфікацію, а навпаки, мали нагоду збагатити свій досвід. У моєму військовому документі написано “підсобний робітник”: вочевидь, комунікаційні навички в армії потрібні менше, ніж допомога в тяганні цегли. Але це, знову ж таки, не дає морального права вирішувати, чи з’являтись на поклик Вітчизни.

Можливо, потрібно більше варіантів альтернативної служби для людей, які можуть “бути кориснішими на своєму місці”, або навіть опція легально “відкупитися” від служби, сплативши в бюджет – а не в кишеню працівникові військкомату чи лікареві, який фальсифікує діагноз – певну суму, яка піде на утримання армії. Це питання до обговорення в суспільстві, й не сумніваюся, що такі ідеї багатьма не будуть сприйняті. Все-таки значно легше сказати “не служив – не мужик”.

Я дуже сподіваюся, що моє мобілізаційне розпорядження пролежить у папці з документами багато років і ніколи не знадобиться. Радо скористаюсь легальними, а не вигаданими чи сфальшованими, приводами уникнути служби. Не уявляю, що я буду робити в армії, й дуже не хочу туди йти. З мене буде поганий солдат і не кращий підсобний робітник.

Але, крім мужності, войовничості та інших маскулінних вартостей, є ще одна штука, яка в моєму розумінні є цінністю: честь. А вона передбачає, що борги потрібно віддавати, а зобов’язання виконувати, навіть якщо дуже не хочеться.

Автор: Отар Довженко – журналіст

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Коли герої стають солдатами удачі

Опубліковано

на

“Воїни світла, герої, захисники, котики, наші хлопчики” – це все про них. Про тих, хто взяв до рук зброю й пішов боронити країну, про тих, хто з початку війни на Донбасі власною кров’ю оплачує наші з вами рахунки за життя. Та дуже часто атовці – наші улюблені котики, наші захисники зі славним бойовим минулим – припускаються помилок і встряють у сумнівні оборудки, перетворюючись із героїв у озброєних і небезпечних найманців для політики та криміналу, пише для “Тижня” Юлія Ілюха

Колись військовий психолог сказав мені, що солдат будь-якої війни завжди повертається з неї “без голови” – повертається лише тілом, а не розумом і душею. Голова “доїжджає” лише через рік мирного життя. Якщо, звісно, солдат встигне цей рік прожити.

У ветерана, який після однозначного фронту опинився в багатозначному тилу, проблеми накопичуються в геометричній прогресії: старі друзі не розуміють, дружина пиляє, як волонтерська бензопила, на роботу не беруть саме через статус атовця. По суті в гіршому з випадків у колишнього бійця залишаються чотири варіанти на вибір: втекти від “мирних” проблем і повернутися на війну, знайти розраду в алкоголі й за кожної вдалої та невдалої нагоди бити себе в груди, горлаючи “я танки гриз як барбарис”, послати всіх і вся під три чорти, вкоротивши собі віку, та все ж таки знайти заняття, нехай і пов’язане з криміналом.

На початку 2017 року країною прокотилася хвиля 22 Pushup Challenge – флешмобу 22 відтисканнь задля підтримки учасників бойових дій. Мода прийшла зі США, де в 2014-му щодня близько 22 ветеранів армії здійснювали суїцид. В Україні за кілька років волонтерства я бачила дуже мало позитивних прикладів повернення атовців до мирного життя. Нерозуміння цивільного суспільства й демобілізованих атовців є обопільним: вони почувають себе чужими та непотрібними тут, ми робимо вигляд, що їхніх проблем не існує. Дехто зі хлопців, з якими я спілкувалася, коли вони воювали, знову повернувся на фронт, дехто спивається вдома, декого вже немає в живих. Однак є й такі, як “Опер” – снайпер із Луганська, який, утративши все, нині служить у поліції. По суті ця робота – це та сама війна, але на іншому фронті. Якраз відсутність роботи є однією зі причин того, що колишнім бійцям простіше вижити на “нулі”, аніж у мирних містах.

На жаль, держава піклується про працевлаштування учасників АТО більше на словах, віддавши цю проблему на відкуп самим атовцям і волонтерам. А дарма. Чоловіки, які відмінно володіють зброєю, які ризикували щодня бути вбитими й убивали самі, після дембеля навряд чи повернуться на робочі місця, де треба перекладати папірчики з місця на місце. Проте їхній досвід і навички завжди затребувані в іншому світі – кримінальному. Тут якраз знадобляться й уміння стріляти, й готовність іти на ризик. Фактично для атовців це не що інше як плекання внутрішньої війни, привезеної із собою додому. Та й заробити в такому бізнесі можна значно більше, ніж в офісі.

Ще в 2014-му не треба було докладати значних зусиль, аби знайти, як купити зброю із зони АТО. Ті, хто повертався з війни з автоматами та гранатами, уже мали все необхідне для своєрідного стартапу. Варіанти працевлаштування – від пересічного “тітушки” чи рейдера до кіллера-професіонала – усе залежить від бажання, можливостей і кваліфікації.

Війна – чудовий ґрунт для темних оборудок та ідеальний час для злочинців і шахраїв. Вона все спише. Літня стрілянина в Дніпрі, аграрне рейдерство під Кропивницьким – лише початок кримінальних розбірок за участю атовців. Далі – буде. Маховик розкручується, війна триває. А тим часом її учасників дуже неохоче беруть на роботу “цивільні” компанії та організації – бояться, що разом із новим співробітником із війною в голові з’являться нові проблеми. Виняток становлять лише фірми, засновані самими “дембелями”, але їх не вистачить на всіх. Натомість статус учасника бойових дій – відмінне прикриття для незаконних справ та дій. У випадку невдачі завжди можна здійняти галас – мовляв, атовців ображають. Тож колишніх бійців радо беруть до себе різноманітні охоронні контори, які фактично можуть надавати послуги з рейдерства, “кришування” тощо.

Один мій знайомий сапер до війни був боксером і членом спортивного клубу “Оплот” – того самого, що постачав “тітушок” на Майдан і захоплював адмінбудівлі в Донецьку. Потім його мобілізували і він вчасно зіскочив з “оплотівської” голки – інакше б міг воювати вже десь по інший бік фронту. Та я не впевнена, що він знову не застосує свої навички – давні, “оплотівські”, й нові, військові, – коли, забутий державою після демобілізації, отримає спокусливу пропозицію заробити грошей, помахавши кулаками чи випустивши чергу з автомата. Наразі нам потрібні не лише програми психологічної реабілітації для бійців із ПТСР, а й дієві програми з їхнього працевлаштування. Інакше їх працевлаштує кримінал, і вони стануть вже іншими героями – героями кримінальної хроніки. Бо солдати назавжди залишаються солдатами, навіть перетворюючись на солдатів удачі.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://tyzhden.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

Сучасний стан бойових вертольотів Збройних сил України

Опубліковано

на

АТО в черговий раз показала необхідність наявності в складі Повітряних сил України серйозного ударного компонента у вигляді великої кількості бойових вертольотів. Однак з цим як навесні 2014-го, так і зараз, великі проблеми

Хоча країні дістався великий парк вертольотів Мі-24 (за деякими даними, до 350 «бортів»), проте бездумний експорт кінця 1990-х – початку нульових, а також відсутність програми з подовження льотного ресурсу і модернізації машин, призвели до того, що в строю, за найоптимістичнішими підрахунками, знаходилося близько 70 машин. В ході боїв на Донбасі було втрачено чотири машини (ще одна в катастрофі в 2015 року).

Програма модернізації вертолітного парку, прийнята в 2015 р., призвела до того, що зі «схованки» витягли вже відпрацьований варіант модернізації. Йдеться про так званому Мі-24ПУ-1, який формально був прийнятий на озброєння в 2012 р
Основною відмінністю цієї машини стала установка нових двигунів виробництва запорізького ВАТ «Мотор-Січ», що дозволило збільшити дальність польоту, поліпшити льотно-технічні характеристики вертольота, зокрема маневреність і скоропідйомність.

Істотно була змінена авіаоніка: були встановлено нову систему збору та реєстрації польотної інформації БУР-4-1-07, ультракороткохвильова радіостанція КY-196В, аварійний радіомаяк ЄВС-406АFНМ, а також радіолокаційний відповідач GТХ-327 з датчиком висоти АК-350. Не так суттєво, але змінилася система управління озброєння – так, вперше на українських вертольотах з’явився лазерна система формування прицільної марки ФПМ-01кв, був модернізований стрілецький приціл АСП-17ВПМ-У.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Вперше в історії української авіації бойові вертольоти отримали можливість літати і застосовувати озброєння в нічних умовах. Для цього була встановлена супутникова навігаційна система GPS МАР-695, а до складу індивідуального спорядження екіпажу включені захисні авіаційні шоломи ТНL-5NV з окулярами нічного бачення РNL-3 польського виробництва. Для забезпечення можливості застосування окулярів нічного бачення на борту виконана адаптація внутрішнього і зовнішнього світлотехнічного обладнання вертольота. Крім того, за рахунок установки нових засобів бортового захисту (станції оптико-електронного придушення «АДРОС» і пристрої викиду перешкод «АДРОС» КУВ 26-50) була значною мірою збільшено виживання екіпажу в умовах застосування противником ПЗРК.

Але цей варіант відрізняється істотним недоліком – в списку штатного озброєння Мі-24ПУ-1 так і не з’явилися ПТУРи і кероване озброєння. При цьому існує і варіант Мі-24ПУ-2 (правда, в єдиному екземплярі на заводі «Авіакон»), який вже пристосований для застосування ПТУР «Бар’єр-В» українського виробництва і оснащений більш сучасним французьким обладнанням. Однак через проблеми з поставками західної авіоніки і досить велику вартість поки вертольотів цієї модифікації на озброєнні немає.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Зате всі надіслані на капітальний ремонт Мі-24П зараз модернізуються за цим варіантом. Причому навіть такий бюджетний варіант дозволив серйозно посилити можливості наших вертолітників, що було продемонстровано під час масштабних нічних навчань 93-й мехбригади на полігоні Широкий Лан у ніч «на Хелловін»: наступальні дії армійців з повітря підтримували вертолітники однієї з бригад.

Другим напрямком для збільшення якості та кількості бойових вертольотів в наявності є прийняття на озброєння бойового варіанту транспортно-бойового вертольота Мі-8 – Мі-8МСБ-В. Крім основних функцій у вигляді транспортування вантажів та особового складу вертоліт отримав можливість знищувати броньовану техніку, вогневі точки і живу силу противника. З двох пілонів запорізького виробництва можливе застосування як ракетного некерованого озброєння (ракети типу С-8 і С-13), бомбардувального озброєння (керованих і некерованих авіабомб масою 100, 250 і 500 кг), контейнерів зі стрілецько-гарматним озброєнням (двоствольної гармата ГШ- 23Л, гранатомет АГ-17А, кулемети ГШГ-7,62 і ЯкБ-12,7). І найголовніше – екіпаж нарешті отримав можливість застосування керованого ракетного озброєння в вигляді ПТУР РК-2В «Бар’єр-В».

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Цікавим є також варіант озброєння, відомості про який потрапили у відкриту пресу буквально на днях. Судячи з єдиної фотографії, відпрацьовується також варіант озброєння Мі-8МСБ-В ракетами класу «повітря-повітря» типу Р-73.

Цікаво, що, по всій видимості, повернулися до робіт ще радянських часів, коли в другій половині 1980-х років частина Мі-24 радянської армійської авіації були озброєні ракетами «повітря-повітря» Р-60 (при цьому відпрацьовувався варіант і з Р- 73, проте розпад Союзу завадив цим роботам). Пуск ракети виконував льотчик, прицілюючись з допомогою АПС-17В і довертаючи машину до моменту захоплення цілі інфрачервоною головкою ракети (яка має можливість самонаведення).

При цьому залишається відкритим питання, яким чином вирішена проблема (і чи вирішено взагалі) з швидкісним режимом – для пуску ракети Р-73 потрібна мінімальна швидкість трохи більше, ніж у Мі-8.

У разі якщо нашим інженерам вдалося вирішити цю проблему, то «вертолітні ракетоносці» будуть грізною зброєю. Адже Р-73 – ця одна з перших в світі усеракурсних ракет малої дальності, здатна вражати цілі на дальності до 30 км не тільки навздогін, а й на зустрічно-пересічних курсах. Причому ракета атакує ціль при будь-якому її початковому положенні, дозволяє перехоплювати цілі, що летять в широких діапазонах висот і швидкостей. Цікаво, що для підвищення ймовірності ураження цілей на пересічних курсах в голівці самонаведення проводиться зсув точки наведення з сопла на фюзеляж цілі.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Існує в проекті і озброєний варіант легкого вертольота Мі-2МСБ, який нині активно проходить державні випробування. Так, нещодавно були продемонстровані кадри пуску з його борту 122-мм некерованих ракет С-13. Однак це навряд чи варто розглядати як повноцінний бойовий вертоліт – скоріше це навчальний вертоліт для відпрацювання курсантами-вертольотчиками основ бойового застосування (для економії ресурсу Мі-24 і Мі-8).

Таким чином, є серйозні підстави говорити, що бойова складова української вертолітної авіації поступово збільшує ефективність і при наявності фінансування парк бойових Мі-8/24 може ще послужити з добрий десяток років – поки не будуть знайдені кошти для придбання авіатехніки західного зразка.

  Автор: Михайло Жирохов, військовий експерт

Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»

Зліва – макет вертольота МСБ-6 «Отаман», польський W-3 Sokol, Мі-8Т, що ремонтуються і модернізуються.

Праворуч – три раніше поставлених в бригади армійської авіації СВ ЗСУ Мі-8МСБ-В проходять доопрацювання і регламентні роботи, далі ще чотири Мі-8Т, в процесі ремонту і модернізації.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.dsnews.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!