Зв'яжіться з нами

Cтатті

Союзник Румунія. Історія і «східна стратегія» одного з найбільших сусідів

Опубліковано

на

Бухарест, як ніхто, зацікавлений у сильній Україні. На відміну від Польщі у нас з румунами немає історичних конфліктів. На початку правління Януковича українське суспільство лякали «румунськими територіальними претензіями». Захистити від них мав, звісно, союз з Росією. Події 2014 чітко продемонстрували, яка держава насправді зазіхає на українські землі, а яка підтримує наші зусилля з відновлення територіальної цілісності. Успіхи у «демонізації» Румунії стали можливі лише тому, що українці й досі дивляться на сусіда переважно через призму радянсько-російської пропаганди.
Автор: Максим Паламарчук

Постання. Між ворожими імперіями

Православний народ, чиї землі розділили сусідні імперії… Це не лише про українців, але і про румун. На середину XIX століття території, де розмовляли румунською, розділили турецький султан, австрійський кайзер та російський імператор.

Російська імперія у 1812 році окупувала Бессарабію, землі між Дністром і Прутом. Здійснювались послідовні зусилля з її русифікації. Було заборонено викладання румунської у школах та імпорт написаних цією мовою книжок.

Трансільванію (сучасна західна Румунія) захопила Австрія. Ситуація там нагадувала Галичину. Подібно до стосунків поляків і українців, у Трансільванії угорські поміщики-католики керували румунськими селянами –православними. Звісно, конфліктами між ними користувалась австрійська влада, аби тримати обидві групи у покорі.

Пізніше угорці домоглися перетворення Австрійської імперії в Австро-Угорську, у якій користувалися широкими політичними правами. Це скоріш погіршило становище румун у Трансільванії, адже «захист» Відня ослаб.

Втім, на відміну від українців, румуни зберегли власне політичне самоврядування у межах Османської імперії. Там існували васальні князівства Валахія та Молдова. Територія останнього у середньовіччі суттєво перевищувала територію сучасної Республіки Молдова.

Звісно, політична автономія румун не була результатом особливої прогресивності Стамбула. Просто Австрія і Росія, утискаючи румун у своїх володіннях, захищали автономію князівств, зокрема і військовою силою.

Таким чином Відень та Петербург створювали привід для втручання у справи ослаблого сусіда, а також інструмент захоплення частини його території.

Конкуренція між австрійцями та росіянами дала румунам шанс. Росіяни були не проти об’єднання Валахії та Молдови, розраховуючи на природне тяжіння до них православних сусідів. Австрійців, натомість, більш непокоїв прецедент перегляду кордонів на основі етнічного чинника. Відень на той час уже бачив серйозно загрозу у національно-визвольних рухах.

Усвідомлюючи, що лише об’єднання дає шанс на порятунок, еліти обох румунських князівств 1859 здійснили неочікуваний хід. Військовий міністр Молдови Александру Йоан Куза був обраний на посаду довічного правителя одразу обох автономій.

Куза спочатку об’єднав князівства де-факто, запровадивши спільне військо та валюту. Коли великі держави «перетравили» цей факт, 1862 об’єднання було оголошено офіційно. Васалом султана стало Князівство Румунія зі столицею у Бухаресті.
Втім, активні зусилля правителя з реформування життя відсталої османської провінції, поєднані з диктаторськими замашками, спонукали об’єднатися проти нього практично весь румунський істеблішмент. Кузу скинули, а на його місце запросили німецького принца Карла фон Гогенцоллерна-Зігмарінгена, родича короля Пруссії.

Ця держава тоді саме кидала виклик першості Австрії у Центральній Європі. Через протидію останньої принц навіть мусив добиратися до своїх нових володінь інкогніто.

Скоріш спонтанно, ніж у результаті задуму, Румунія знайшла певний компенсатор власної відносної слабкості – союз з віддаленою наддержавою в обмін на просування її інтересів у регіоні. Коли Берлін обрав союз з Віднем, «покровителем» Румунії стала Франція. У Другу Світову Румунія була вимушена орієнтуватися на Німеччину, а нині – підтримує «особливі стосунки» з США.

Втім, здобуття формальної незалежності Румунії 1877 стало результатом її участі на боці Росії у війні з Османською імперією.

Після масштабних реформ Александра ІІ Російська імперія була вже досить сильною, аби розквитатися за поразку у Кримській війні двома десятиліттями раніше. З іншого боку, Петербург ще добре пам’ятав цей урок.

Щоб уникнути нового втручання Британії та Франції, Росія не стала здійснювати значних анексій після перемоги. Натомість вона погодилась на появу слабкого сусіда, якого у слушний момент було б легко «переконати» слідувати у руслі імперської політики.

Випадковий шлях до «великої Румунії»

Звісно, незалежна, але «усічена» Румунія прагнула приєднати до себе всі населенні румунами землі. Втім, шансів у військовому протистоянні з Росією чи Австро-Угорщиною вона не мала. Аж до того моменту, коли сусідні імперії опинилися у різних таборах Першої Світової.

Два роки Румунія вагалася. Втім, з огляду на традиційний союз з Францією у 1916 році румуни виступили на боці Антанти. Румунські підрозділи швидко просунулись у глиб Трансільванії. Їм протистояли лише слабкі австро-угорські частини, які знаходились у процесі реорганізації після поразок на російському фронті.

Але «бліцкригу» не вийшло. Німеччина та Австро-Угорщина змогли перекинути на новий напрямок свої краще навчені та оснащені війська, створили чисельну перевагу і почали відтісняти румун.
Справжня катастрофа сталася, коли наступ військ Антанти з території Греції провалився і не зміг «вивести з гри» Болгарію, яка воювала на боці Центральних держав. Болгарська армія, підтримана німецькими частинами, атакувала Румунію з півдня, відкривши другий фронт. За чотири місяці дві третини країни, включно зі столицею – Бухарестом були окуповані ворогом.

Навіть за таких умов румунська армія змогла стабілізувати оборону і продовжити боротьбу. Остаточного удару їй завдав лише вихід з війни Росії після Жовтневої революції 1917. Ізольовані перед лицем переважаючих сил Центральних держав, румуни вимушені були просити перемир’я.
У травні 1918 було підписано мирний договір, який фактично перетворював Румунію на австро-німецький протекторат. Втім, переможці визнали право Румунії на Бессарабію, а головне – зберегли румунську адміністрацію та армію.

Ці війська дуже швидко знадобилися. Перемога на сході не врятувала Німеччину та Австро-Угорщину від остаточної поразки.

Румунія знову оголосила війну Центральним державам у жовтні 1918. Тільки опиратися їй було вже нікому. Армії обох сусідніх імперій розвалилися.

Регулярному румунському війську могли протистояти хіба що імпровізовані підрозділи. Тому не дивно, що Бухарест зміг об’єднати навколо себе не лише території, де румуни складали більшість. Переважаюча військова сила дозволяла «правильно» організувати «волевиявлення» навіть там, де проживали переважно українці чи угорці.

Таким чином, Румунія стала єдиним учасником Першої Світової, який анексував землі не лише Центральних держав, але й колишнього члена Антанти – Російської імперії.
Західні переможці визнали територіальні надбання свого союзника. Румунія, разом з Польщею та Чехословаччиною, стала частиною «санітарного кордону», який відділяв більшовицьку Росію від «покараних агресорів» – Німеччини, Австрії та Угорщини.

Румунія та СРСР: війна, поразка, спротив

Втім, світовий порядок, у якому існувала «велика Румунія», протримався недовго. Вже за півтора десятиліття він впав під об’єднаними ударами Німеччини та СРСР.

Останній не визнавав законності набуття Румунією прав на Бессарабію. 1924 на українській території було створено «Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку». Вона розташовувалась приблизно там, де нині знаходиться сучасна «Придністровська Молдавська Республіка». Як і Придністров’я, утворення було переважно інструментом підривної діяльності в інтересах Кремля.

Коли Мюнхенська змова 1938 продемонструвала, що західні держави не готові захищати союзників у Центральній Європі, реваншисти почали перекроювати політичну мапу регіону, визначену результатами Першої Світової. Черга Румунії настала після досягнення нацистською Німеччиною та СРСР згоди щодо розподілу «прикордонних» держав.

Улітку 1940 Кремль поставив ультиматум Румунії, вимагаючи повернення не лише колишніх земель Російській імперії, але й північної Буковини, яка раніше належала Австро-Угорщині. Втім, там проживало переважно українське населення.

Не знайшовши підтримки у сусідів, маючи наочний приклад розділеної Польщі та Фінляндії, яка втратила території попри спробу оборонятися, Бухарест капітулював. Побоюючись, що вимоги СРСР – лише початок, Румунія була вимушена шукати захисту у нацистської Німеччини.
Втім, цей захист мав свою ціну. Румунів примусили повернути частину Трансільванії іншому союзнику Німеччини – Угорщині. Компенсацію за неї нацисти запропонували шукати на сході.
Румунська армія стала найчисельнішим союзником Вермахту у боях на східному фронті. У нагороду Румунії не лише повернули території, втрачені на користь СРСР у 1940, але й передали в управління «Трансністрію» («Задністров’я») – українські землі між Дністром та Південним Бугом. Втім формально анексувати їх Румунія не встигла – військовий успіх відвернувся від нацистів.
Після державного перевороту у серпні 1944 Румунія перейшла на бік антигітлерівської коаліції і навіть допомагала виганяти нацистів з Угорщини та Чехословаччини. Втім СРСР все одно поставився до неї як до ворожої держави. Румунію було окуповано. Країна сплачувала репарації, її економіку експлуатували «спільні румуно-радянські підприємства», на практиці – грабіжницькі монополії. І, звісно, румунам нав’язали комуністичний уряд.

Єдина світла сторона для Румунії – повернення Північної Трансільванії, відбулося не через особливу любов СРСР. Просто на момент повернення Сталін був впевнений у своєму беззастережному контролі над Румунією, а Угорщина ще пручалась.

Відновлення хай обмеженого румунського суверенітету почалося з апаратної перемоги місцевих комуністів над «румунами з Москви». На тлі угорського повстання 1956 року вдалося переконати СРСР обмежити свої економічні апетити та вивести радянські війська.

За часів же Ніколає Чаушеску Румунія стала регулярно проявляти «особливу позицію» на міжнародній арені. Вона засудила радянське вторгнення у Чехословаччину 1968 р., зберегла дипломатичні відносини з Ізраїлем, проігнорувала соціалістичний бойкот Олімпіади у США 1984 р.
Це не були лише дипломатичні жести. 1968 року, коли радянські танки увійшли у Прагу, румунська армія була мобілізована. Чаушеску домовився з Югославією (яка не входила до Варшавського блоку) про відступ румунських частин на її територію, якщо радянські війська виб’ють їх з власної.
Пізніше дві країни спільно розробили та випустили єдиний справжній «європейський соціалістичний бойовий літак» – винищувач-бомбардувальник JAR-93.

Втім, «націонал-комуністи» – все одно комуністи, які гналися за химерою «ефективного планування». Тільки прорахунки доводилось компенсувати не нафтодоларами, а зниженням рівня життя населення.

Румунія стала найбіднішою країною Центральної Європи, а повалення Чаушеску 1989 р. – єдиним кривавим епізодом «оксамитових» революцій, які розвалили «соціалістичний табір». Коли незабаром розпався СРСР, держава була не у тому стані, щоб проводити експансіоністську політику, зокрема щодо новопосталої Республіки Молдова.

Тим паче, розпад Союзу був більш «керованим», ніж розпад Російської імперії. Мрії частини молдовського суспільства про об’єднання з «братами за Прутом» були розбиті «гібридною війною» і постанням Придністров’я під захистом контрольованих з Москви військових частин колишньої Радянської Армії.

«Східна» стратегія Румунії

Які ж цілі нинішньої румунської політики? Насамперед, Бухарест чітко усвідомлює загрози для свого суверенітету від експансії Росії. Саме тому він зацікавлений у сильній Україні, яка прикриває сусіда від спроб росіян поєднанням військового та економічного тиску нав’язати Румунії «взаимовыгодное сотрудничество».

Було б дивно, якби Румунія не мала бажаючих відновити велич країни початку XX століття. Втім, все ж не варто надто турбуватися про Чернівецьку область та «задністровський» південь Одеської, які увійшли до складу України 1940 р.

Румуномовне населення формує відносну більшість лише у двох районах Чернівецької області – Герцаївському та Новоселицькому. При чому жителі останнього ідентифікують себе як молдован. На Одещині молдавани становлять близько половини населення Ренійського району та третини Ізмаїльського.

Крім того, реальні територіальні претензії Румунії до України лише збільшать вірогідність наближення Росії до її власних кордонів. Приміром, у формі чергових псевдо-держав.

Варто нагадати, що СБУ у 2015 році попередило спробу створити «Бессарабську народну республіку». Інша небезпечна для Румунії можливість – формування в Україні колабораціоністської проросійської влади, яка дозволить розміщення російських військових баз на власній території.
І головне. Після 1945 року в міжнародному праві діяло практично абсолютне табу на «пересування» державних кордонів. Росія порушила це табу у 2014 році.

Втім, вона заплатила і продовжує платити за порушення високу ціну. Менш ніж двадцятимільйонна Румунія просто не має ресурсів для «геополітичного волюнтаризму».

Хоча кордони не можна переносити, в окремих випадках їх можна «стерти», як це сталося внаслідок об’єднання В’єтнаму, Німеччини та Ємену. Як серед політикуму, так і населення Румунії популярна ідея об’єднання з Молдовою.

Втім, цей процес нелегкий. І не лише через наявність російського форпосту у Придністров’ї.
Державний кордон по Пруту відділив територію сучасної Молдови від Румунії більш як два століття тому. Незалежна Молдова вже існує впродовж життя цілого покоління. Це не могло не вплинути на формування особливої ідентичність молдован.

Так, чимало румун говорить про «штучність» цієї ідентичності. Але кожна національна ідентичність є результатом складної взаємодії спонтанних соціальних процесів, творчості видатних особистостей та «штучних» політичних рішень. У будь якому разі, ідею об’єднання з Румунією підтримують лише приблизно чверть молдаван. Проти виступає більше половини населення.

Звісно, молдовські політики не намагаються надто просувати гасла, які підтримує меншина. Крім того, через різницю розмірів Румунії та Молдови йтиметься скоріше про «приєднання» останньої. Для молдовських еліт об’єктивно невигідно міняти статус «великої риби у малому ставку» на роль «малої рибки у великому».

Відкриті прихильники об’єднання з Молдовою активні на вулицях (та й то переважно у столиці), але не представленні у парламенті. Одну з партій, яка входить до складу правлячої коаліції, Ліберальну, вважають «прорумунською». Втім, вона має лише 13 депутатських місць з 101, набравши на останніх виборах (2014) трохи менше 10 % голосів.

Тому перспективи злиття двох держав наразі виглядають непевними. Втім, економічні та політичні проблеми Молдови, «м’яка сила» Румунії – члена ЄС та НАТО, надання Бухарестом економічної допомоги сусіду принаймні залишають це питання на «порядку денному».

Румунський вплив на Молдову має потенціал для зростання. Але для національних інтересів України «прорумунський» Кишинів суттєво кращий, ніж «проросійський».

Автор: Максим Паламарчук

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції. *Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело:http://texty.org.ua

Cтатті

Готуймося до шикування в нових мундирах. З 2019 року все українське військо має надіти нові однострої.

Опубліковано

на

Через рік українська армія остаточно розпрощається з військовими одностроями пострадянського зразка

Нагадаємо: нові предмети військової форми одягу для нашої армії були розроблені волонтерською групою Віталія Гайдукевича і, без сумніву, докорінно змінили зовнішній вигляд захисника України. Зміни у тканині, обрисах, кольорах, символіці й знаках розрізнення вдало поєднали українську національну самоідентичність і європейську традицію. Більше року тривала робота волонтерів, ще стільки ж часу знадобилося фахівцям Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України, аби завершити процес розробки і затвердження нових Правил носіння військової форми одягу.

Отже, на сьогодні новими правилами передбачено носіння елементів форми, які були введені з 2013 року, повністю нової символіки, знаків розрізнення і беретів — нової кольорової гами та призначення, запроваджено новий підхід до нарукавних знаків і розміщення на погонах знаків розрізнення військових звань — від ліцеїстів до генералів.

5530_p_13_img_0006Також новими правилами встановлено такі види військової форми одягу: парадна (парадно-вихідна), повсякденна, польова (службова морська), спеціальна (робоча) та спортивна.

Кожна з цих військових форм поділяється на літню та зимову, а також демісезонну — у повсякденній і польовій комплектаціях. За приналежністю військову форму одягу поділено на однострої Сухопутних військ Збройних Сил України, Повітряних Сил Збройних Сил України, Військово-Морських Сил Збройних Сил України, а також Десантно-штурмових військ та Сил спеціальних операцій.

Новими правилами носіння встановлено, що літню парадну (парадно-вихідну) форму одягу становлять кашкет або берет, кітель, штани навипуск кольору, визначеного для відповідного виду, роду військ ЗСУ, затвердженого Міністром оборони країни, сорочка білого (чорного у ССпО ЗСУ) кольору з краваткою кольору основної тканини, напівчеревики чорного кольору. До комплекту зимових парадних та парадно-вихідних одностроїв входять шапка зимова повсякденна, пальто, кітель і штани навипуск кольору відповідного виду, роду військ ЗСУ, сорочка білого (чорного у ССпО ЗСУ) кольору з краваткою кольору основної тканини, черевики чорного кольору, рукавички чорного кольору (чорного для військовослужбовців ВМС ЗСУ та ССпО ЗСУ), кашне білого кольору.

На відміну від парадної та парадно-вихідної форми одягу, які мають літній та зимовий комплекти, повсякденні однострої передбачено ще й для демісезонного носіння.

5530_p_13_img_0002У літньому варіанті «повсякденку» становитимуть берет (пілотка в авіації СВ ЗСУ, ПС ЗСУ та ДШВ ЗСУ), куртка і штани навипуск кольору, визначеного для відповідного виду, роду військ ЗСУ, сорочка кольору «тан» з краваткою кольору основної тканини та напівчеревики чорного кольору. В демісезонний період, окрім цих предметів, передбачено носіння плаща, а взимку військовослужбовці одягатимуть шапку зимову, куртку зимову, куртку і штани навипуск, сорочку кольору «тан» з краваткою кольору основної тканини, напівчоботи (черевики) чорного кольору, рукавиці чорного кольору та кашне кольору, визначеного для відповідного виду чи роду військ.

5530_p_13_img_0003Цікаво, що генерали, адмірали та офіцери отримали право носити шкіряні рукавички, а військовослужбовці рядового та сержантського складу — трикотажні. При цьому передбачено, що під час військового вітання рукавички не знімають.

Що стосується погонів, то правилами встановлено, що погони кольору, визначеного для виду ЗСУ, носять на пальто зимовому, куртці зимовій, плащі демісезонному, кітелі, джемпері, сорочці кольору «тан», сорочці білого та чорного кольору (з коротким та довгим рукавом).

За призначенням погони поділяються на ті, що передбачені для парадного (парадно-вихідного) і повсякденного обмундирування, а також для польових одностроїв. За способом кріплення вони також різнитимуться і поділятимуться на так звані погон-муфту та погон із текстильною застібкою.

Погон-муфта кріпитиметься на пальтах зимових, куртках зимових, плащах демісезонних, кітелях, куртках, джемперах, сорочках (кольору відповідно до форми одягу). Погони з текстильною застібкою військовослужбовці носитимуть на куртках зимових, на куртках спеціального одягу, а також предметах польової форми одягу. На сорочці (з короткими рукавами), поло та куртці костюма-утеплювача фон погонів має бути на тон темніше за колір тканини. На погонах до джемперів, сорочок та польового обмундирування дозволено вишиті знаки розрізнення.

Також правилами дозволяється певне комбінування або заміна одних предметів одягу іншими. Так, берет кольору «марун» у ДШВ та кольору «сталь» у ССпО дозволяється носити в усіх випадках — за рішенням органу управління. Також берет дозволяється носити замість кашкета польового (кепі-бойове) з літньою польовою формою одягу. Окрім цього, замість берета з повсякденною формою одягу можна носити кашкет, а з літньою та демісезонною повсякденною формою одягу — пілотку для військовослужбовців ДШВ, шапку зимову із зимовою повсякденною формою одягу за температури повітря 0 градусів і нижче; кашкет замість шапки зимової при зимовій парадно-вихідній формі одягу; кітель замість куртки при літній повсякденній формі одягу; сорочки білого або чорного кольору з довгими або короткими рукавами — з погонами і краваткою (краваткою-стрічкою для військовослужбовців-жінок) без кітеля з літньою парадною (парадно-вихідною) формою. В робочих кабінетах дозволено носіння джемпера з погонами. При цьому пуловер із V-подібним вирізом горловини носиться із сорочкою і краваткою, а з круглим вирізом горловини — без сорочки і краватки. Також поза строєм поверх джемпера дозволяється одягати куртку.

Певні особливості нових правил стосуються деяких елементів одягу жінок-військовослужбовців. Зокрема представницям слабкої статі при перебуванні у військовій формі одягу дозволяється носити сумки однотонних неяскравих забарвлень, колготки чорного або сірого кольору, туфлі і чобітки цивільного зразка з парадно-вихідною і повсякденною формою одягу, а також у дощову погоду вони можуть, не порушуючи нових правил носіння, доповнювати свій гардероб парасолькою чорного або темно-синього кольору.

Відображено в нових правилах і реалії бойових буднів у районі проведення антитерористичної операції. Так, усім категоріям військовослужбовців під час виконання бойових та навчально-бойових завдань дозволяється носіння «тактичних» бороди та вусів за умови, що вони мають відповідати вимогам гігієни і не заважати використанню засобів індивідуального захисту та носінню спорядження. Також військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, дозволяється носити цивільний одяг у позаслужбовий час, а за окремою вказівкою — у службовий час. Окрім контрактників, переодягатися в цивільне отримали право й військовослужбовці строкової служби — під час перебування у відпустці, а курсантам і ліцеїстам це ж дозволено робити в позаслужбовий час за межами військової частини.

Іван СТУПАК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Сучасні тенденції розвитку боєприпасів середнього калібру

Опубліковано

на

За оцінками військових експертів останні двадцять років спостерігається швидкий розвиток боєприпасів середнього калібру, а саме до автоматичних гармат калібром 20-60 мм та гранатометів – 20-40 мм. Головними факторами, що цьому сприяють є: поява більш дрібної, надійної та стійкої електроніки, впровадження нових вибухових речовин, нових технологій виробництва гільз та боєприпасів, а також вплив досвіду останніх військових конфліктів.

Однією з найбільш помітних тенденцій сьогодення є збільшення кількості боєприпасів повітряного вибуху ABM (air burst munition) калібром в діапазоні 20-60 мм з дистанційним детонатором. Незважаючи на складність їх реалізації, з огляду на потребу мати додаткове обладнання для програмування детонатора, ефективність їх застосування проти широкого спектру цілей в різних умовах ведення бойових дій збільшує інтерес до них з боку військових.

Окрім компанії Rheinmetall, яка одна з найперших запровадила програмовані боєприпаси AHEAD (advanced hit efficiency and destruction), підприємств Bofors з пострілами 3P та Orbital ATK з Mk 310 – PABM-Т, які вже достатньо давно займаються випуском відповідних снарядів різних калібрів в інтересах збройних сил країн НАТО, впродовж 2016-2017 років низка оборонних компаній почали розширювати спектр власної продукції за рахунок випуску пострілів ABM з дистанційним детонатором.

Так, у лютому 2017 року компанія CTAI (спільне підприємство Nexter Systems і BAE Systems) оголосила, що почала серійне виробництво 40 мм стрілецького програмованого телескопічного боєприпасу CTAS (Cased Telescoped Armament System), в якому снаряд частково вкритий метальним зарядом. Перевага полягає в зменшенні загальної довжини та ваги боєприпасу, а також збільшення вогневих можливостей щодо ураження цілей. CTAS включає в себе сімейство з шести боєприпасів, серед яких GPR-AB-T (round-airburst-tracer) з дальністю дії 2 500 м та A3B-T (anti-aerial airburst-tracer, планується до випуску в найближчому майбутньому) з дальністю дії до 4000 м.

171215 GPR AB T

Телескопічні боєприпаси CTAS

На початку 2017 р. російське НВО «Прибор» підтвердило, що перебуває на ранніх стадіях реалізації боєприпасів АВМ калібру 30 мм для гармат 2A42 та 2A72 та 57 мм для гармати BM57. Постріл 57×348 мм з’явився ще у 2013 році, коли компанія Renault Trucks співпрацювала з російськими підприємствами в процесі розробки транспортного засобу ATOM 8×8. З того часу активно просувається 57 мм боєприпаси та дистанційно керована башта UVZ AU-220M BAIKAL («Байкал»), яка активно демонструється на виставках з 2015 року.

171215 UVZ AU 220M BAIKAL

AU-220M BAIKAL («Байкал»)

В травні 2017 року турецька компанія Aselsan заявила про завершення розробки та сертифікації 35 мм програмованого пострілу повітряного вибуху АТОМ.

Постріл має програмований детонатор, який забезпечує підрив боєприпасу перед цілю. Ефективна дальність стрільби складає 4000 метрів. Максимальна дальність 12 000 м. АТОМ призначений для використання у спареній 35 мм гарматі турецького зенітного комплексу KORKUT.

171215 АТОМ Korkut

Спарений 35 мм зенітний  комплекс KORKUT

В жовтні 2016 року Польща почала розробку 30×173 мм пострілу АВМ для БТР 8×8 ROSOMAK. Новий боєприпас буде використовуватися у башті ZSSW-30 з гарматою АТК 300 мм Мк44S, що створюється Huta Stalowa Wola та WB Electronics. В тому випадку, якщо процес реалізації проекту не вдасться, польська сторона розраховує на придбання відповідних пострілів у компанії Rheinmetall (Німеччина).

Компанії Orbital ATK в жовтні 2017 року провела успішні випробування низки нових передових боєприпасів калібру 30х173 для гармати MK44 XM813 та башти XM914 Bushmaster Chain Pistols. Нові типи боєприпасів є керовані за командою і призначенні для знищення цілей вибухом поряд з цілю. Вони поєднують в собі маневрений постріл з комплементарною лазерною системою, яка компенсує вплив погодних умов та інші фактори, які можуть зменшити точність ведення вогню. Роботи виконувалися в рамках програми Extreme Accuracy Precision Ordnance (EXACTO) в інтересах DARPA(США).

171215 PABM T

Лінійка 30 мм пострілів з Mk 310 Programmable Air Burst Munition – PABM-T

В лютому 2017 армія США оголосила тендер на придбання 30 000 боєприпасів Mk 310 Programmable Air Burst Munition – PABM-T із завершенням поставки у 2019 році. Вони призначені для використання з гарматою XM813. Крім того, передбачається, що застарілі системи, де використовуються постріли калібру 30 мм також будуть оновлені з метою ведення вогню вже боєприпасами класу АВМ для збільшення летальності та бойової ефективності.

Окрім пострілів до автоматичних гармат розвитку набувають також гранати до гранатометів калібрами 30-40 мм. З початком 2000 років була впроваджена та набула практичного застосування технологія повітряного вибуху для боєприпасів 40х53 мм зі швидкістю 240 м/с і дальністю 2200 м.

Наразі після 2000 років в активному використанні перебувають постріли DM131 калібру 40 мм від компанії Rheinmetall для автоматичного станкового гранатомету H&K GMG AGL у поєднанні з системою ведення вогню VІNGMATE, гранати 40 мм Mk 285 PPHE від компанії Nammo з системою AN/PVG-1 LVS від Raytheon для гранатометів Mk 47 STRIKER від General Dynamics, постріли 40 мм AMBS від ST Kinetics для гранатометів STK 40 AGL Mk 2 AGL та гранати C171 PPHE-RF від Nammo для гранатометів C16 CASW (GMG E) AGL з системою ведення вогню VINGMATF FCS. Однак виробники постійно їх удосконалюють та створюють нові зразки.

Паралельно відбувається розвиток змішаних – гібридних систем, де гвинтівка з калібром 5,56 мм поєднується з гранатометом калібром 20 мм. Наприклад, виріб XM29 OICW, де постріл гранатомету програмується і здійснюється його детонація після пострілу в заданій точці перед/над ціллю.

171215 XM29 OICW

Гвинтівка XM29 OICW

Також набуває розвитку тенденція створення виключно ручних гранатометів, як то гвинтівка XM25 CD-TE калібром 25мм з програмованим детонатором. Вона здатна вести вогонь меншим калібром ніж станковий гранатомет, однак з достатньо високою ефективністю.

Характер сучасних війн та конфліктів, де часто піхотним підрозділам доводиться вести бойові дії в міських умовах, зумовив появу низько та середньо швидкісних пострілів з повітряним вибухом калібром 40 мм зі швидкостями польоту 78 м/с та дальністю стрільби близько 400 м та 105 м/с та дальністю до 800. Такі боєприпаси ефективні не лише для знищення противника, який перебуває в різноманітних міських приміщеннях, а й для пробиття дверей та ураження легко броньованих об’єктів.

171215 XM25 CD TE

Гвинтівка XM25 CD-TE

З огляду на це, компанія Rheinmetall розробила два боєприпаси HEBE16-50 та HEBE 100 з підвищеною пробивною здатністю. Вони обладнані висувним шпилем, який забезпечує ефективне пробиття, наприклад, дверей.

Окремим напрямком розвитку є використання програмованих боєприпасів повітряного підриву проти безпілотних літальних апаратів. Нещодавно компанією Amtech Less-Lethal Systems були розроблені багатосекційні снаряди SKYNET, призначені для застосування саме проти БПЛА.

171215 UAV

Багатосекційні снаряди SKYNET від Amtech Less-Lethal Systems 

Останньою тенденцією є створення програмованих пострілів, які забезпечують ефективне ведення операції у, фактично, ближньому бою. Цікавою є концепція Adjustable Range Impact Munition (ARIM), розроблена компанією Safanland Group. Вона передбачає вогневе враження противника пострілом з дистанційним детонатором, який програмуються на короткі 0-40 м та довгі 40-70 м відстані. Цим напрямком розвитку активно цікавляться Збройні сили США, де вважають, що у війнах найближчої перспективи з огляду на високу урбанізації територій велике значення матиме ефективність ведення саме ближнього бою.

Окремим напрямком розвитку програмованих боєприпасів є їх використанні у нічний час, адже існує потреба в їх застосуванні з використанням сучасних приладів нічного бачення, які діють на різних принципах.

За матеріалами видання European Defense and Security 6/2017

Олексій Сердюк

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Як Одеса поновлює статус центру літакобудування

Опубліковано

на

У складальному цеху Одеського авіаційного заводу напружена пора – готують один за одним до льотних випробувань багатоцільові літаки Y1″Дельфін”. Налагодженням випуску крилатих машин місцеві авіабудівники, власне, поновили призабутий статус Одеси – одного з ключових центрів літакобудування України. Адже ще донедавна їх іменували авіаремонтниками, а саме підприємство, що входить до кластера “Укроборонпрому”, – ДП “Одесаремсервіс”.

СТОЛІТНЯ ТРАДИЦІЯ ЛІТАКОБУДУВАННЯ

На старті 21 століття про славетний бренд нагадав піднятий у небо над Одесою літак “Анатра-2” – відновлена копія того самого літака-розвідника “Анатра Анасаль”, який серійно випускали одеські авіабудівники у 1916 році. Після відзначення 90-річниці літака одеської марки згадали і про перший “Аероклуб”, першу “Школу пілотів”, перший політ у 1910 році на французькому аероплані “Фарман IV” відважного авіатора Михайла Єфімова, відкриття у 1911 році майстерні під гучною назвою “Завод аеропланів Анатра” та аеродрому, який досі називають “Шкільним”.

Якщо в 1911 році у небо над Одесою піднялись всього 7 літальних апаратів, а в наступному – 20 аеропланів “Фарман-IV” і “Блеріо”, то уже через п’ять років – місцеві авіабудівники вийшли на щомісячний випуск 80 крилатих машин одеської марки.

Пам'ятник Анатра Анасаль
Пам’ятник Анатра Анасаль

Через сто років їх нащадки взялись відроджувати славні традиції літакобудування. Розпочали з модернізації навчально-тренувального реактивного літака “Л-39С” чеського виробництва. Ось як про це розповідає гендиректор авіазаводу Віталій Юхачов:

“Зважаючи на актуальність підготовки військових льотчиків, керівництво Міноборони України прийняло рішення передати нашому заводу партію літаків “Л-39С”, що є симуляторами винищувачів “МіГ-29″ і Су-27”, для здійснення їх комплексної модернізації. Експерти виходили з того, що реактивний “Л-39С” можна “навчити” симулювати політ на “МіГ-29″ у бойовій обстановці – як при перехопленні цілі, так і в повітряному бою, включно зі стрільбою і бомбометанням по наземних цілях. І наші конструктори, технологи, виробничники успішно реалізували доведене завдання”, – зазначив Юхачов.

Л-39М
Л-39М “Альбатрос”

Більш того, після передачі Збройним Силам України модернізованих “Альбатросів”, як ще називають “Л-39М”, ми ініціювали випуск “з нуля” сучасного навчально-тренувального літака Y1 “Дельфін”. Оскільки потужності підприємства дають змогу реалізувати цей перспективний проект. Ідея заводчан знайшла підтримку, було розроблено техдокументацію, і після схвалення проекту наше підприємство приступило до випуску перших десяти одномоторних літаків.

“ДЕЛЬФІНИ” СТАЮТЬ НА КРИЛО НАД ОДЕСЬКОЮ ЗАТОКОЮ

“Y1 “Дельфін” – не просто результат запровадження у практику новітніх технологій літакобудування. Випуск цієї машини, переконаний Юхачов, “крок уперед у справі підготовки льотчиків, оскільки вона якнайкраще підходить для здійснення курсантами перших польотів. На цих літаках у них є можливості вдосконалити навички пілотування на малих висотах, а для більшої безпеки польотів на “Дельфіні” встановлена спеціальна система порятунку – в разі нештатної ситуації є змога приземлитись на парашуті”.

фото Укроборонпрому
Y1″Дельфін”. Фото: Укроборонпром

Із заступником гендиректора – головним конструктором ДП “Одеський авіазавод” Валентином Гостіщевим кореспонденти Укрінформу зустрілись у складальному цеху підприємства, де спеціалісти інженерно-технічних служб тестували різні системи “Дельфіна”, готуючи його до льотних випробувань.

– Протягом грудня, – поділився Гостіщев найближчими планами, – відправляємо на випробування небом двох “Дельфінів”, що проходять зараз, як бачите, тестування систем у межах передпольотної підготовки. Ще чотири машини – на потоці, на різних стадіях готовності. Але так само успішно просуваються, згідно з графіком, до фінішного етапу – на злітно-посадкову смугу аеродрому”.

“Якщо будуть нові замовлення, звісно, зможемо їх у стислі строки виконати, – зауважив заступник гендиректора. – Адже “Дельфін” успішно пройшов державні випробування і сертифікований для польотів. Завод володіє сучасною технічною базою, конструкторською документацією, причому в разі потреби наші фахівці спроможні внести зміни для кращого виконання тих чи інших техзавдань.

За словами Гостіщева, “поки що літак застосовується передусім при підготовці кадрів цивільної авіації, наприклад, курсантів Кіровоградської льотної академії та інших вишів. Але ми вважаємо, що літак можна успішно застосовувати і на початковому етапі тренувань курсантів та льотчиків Збройних Сил України, а також для здійснення, приміром, моніторингу прикордонних зон, участі в пошуково-рятувальних операціях і багатьох інших заходах. Зараз конструктори заводського ОКБ-2 під керівництвом Володимира Устенка продовжують роботу над створенням спеціалізованих версій цього повітряного судна”.

– Шкода, виїжджаю зараз у відрядження, – додав заступник гендиректора, – тож обмаль часу, аби розповісти про низку переваг цього перспективного літака. Втім, докладніше про реалізацію нашого спільного проекту можуть розказати керівник Дослідно-конструкторського бюро Володимир Устенко та провідний конструктор Людмила Чернікова.

– “Дельфін” – дуже надійне і маневрене повітряне судно, – продовжив Устенко, – я б сказав, що у п’ятому океані він почувається так упевнено, як дельфін у відкритому морі, дозволяючи льотчику виконувати фігури складного і вищого пілотажу та забезпечуючи курсантам успішне опанування основ сучасного швидкоплинного повітряного бою, включно з виходом зі штопора. Літак може оснащуватися бортовим обладнанням, як на базі традиційних аналогових приладів, так і сучасним цифровим, яке отримало назву “скляна кабіна”.

На думку керівника ОКБ-2, важливо й те, що молоді пілоти мають змогу відпрацювати всі елементи зльоту-посадки, включно з випуском і прибиранням стійки шасі, чого не забезпечують інші літаки цього класу. Наприклад, легкомоторний літак ХАЗ-30 виробництва Харківського авіаційного промислового підприємства. Крім того, оснащений “Дельфін” надійним двигуном від французької компанії Societe de Motorisations Aeronautiques, яка входить у масштабний авіа-конгломерат Safran SA і постачає двигуни та авіоніку для лайнерів компаній Boeing та Airbus.

– Цікаво, що при укладенні контракту на постачання двигунів компанією Societe de Motorisations Aeronautiques, – зауважив керівник ОКБ-2, – ми пересвідчились, що саме ця фірма надсилала свої двигуни і для комплектації аеропланів одеських марок 100-річної давності.

Втім, плануємо найближчим часом оснастити літак турбогвинтовим двигуном АІ-450С виробництва вітчизняних компаній “Івченко Прогрес” і “Мотор Січ”, у якому застосована новітня система управління паливом двигуна. Хочемо, щоб у перспективі літак комплектувався виключно українськими вузлами й агрегатами, і учасники перемовин уже вийшли на завершальний етап.

ПОВІТРЯНЕ ТАКСІ З ОДЕСИ ДО КИЄВА

У свою чергу, провідний конструктор Чернікова звернула увагу на те, що обійдеться новий літак компанії-замовнику чи організатору послуг “Повітряне таксі” в $350 тисяч – у півтора рази дешевше порівняно з імпортними аналогами, яким він не поступається за технічними параметрами. Завдяки потужному двигуну “Дельфін” спроможний розганятися до 385 км/год і здійснювати на висоті 3 тисячі метрів безпосадочні польоти на відстань 1320 кілометрів, тобто здатний подолати відстань з Одеси до Харкова чи Києва і повернутися назад. До того ж на літаку встановлений двигун дизельного типу, що спалює пального стільки ж, як легковий автомобіль – з розрахунку 16 літрів на сто кілометрів.

“Ми вважаємо, що саме реалізація проектів ОКБ-2 має вирішальне значення для перспектив розвитку авіазаводу, – зауважила Чернікова, – бо зростатиме ринок послуг “бізнес-джет” або “повітряних таксі”. А це теж одна із спеціалізацій розробленого нами й поставленого на потік “Дельфіна”. Літак розрахований на чотирьох осіб – пілота і трьох пасажирів або членів екіпажу, в залежності від необхідності. У тому разі, якщо пасажирів троє, подолання значної відстані обійдеться коштом, еквівалентним приблизно в $100″.

Уже зареєстрована одеська авіакомпанія, що готується надавати послуги повітряного ВІП-таксі для представників ділових кіл і в тих випадках, коли виникає необхідність здійснення екстреної поїздки до столиці чи в одну з віддалених областей.

Звісно, налагодження випуску легкомоторних літаків Y1 “Дельфін” – лише один із напрямків діяльності Одеського авіазаводу, що входить до кластеру ДК “Укроборонпром”. Паралельно з виконанням значних обсягів ремонтних робіт, заводчани розгорнули серійне виготовлення деталей скління винищувачів і навчально-тренувальних літаків, успішно реалізують програму імпортозаміщення, завдяки чому чистий дохід від реалізації продукції та послуг підприємства досяг торік понад 220 мільйонів гривень, а середня зарплата працівників підприємства перевищила 9 тисяч гривень.

Отож поява у небі над Одеською затокою легкомоторного літака Y1″Дельфін” повернула Одесі славетний бренд центру літакобудування. Чи утримається повітряне судно у небесах півтора десятиліття, як удалося первістку авіазаводу аероплану “Анатра Анасаль”, що давно став експонатом празького музею, покаже час.

Михайло Аксанюк

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending