Зв'яжіться з нами

Історія

Сталінська «зачистка» Криму від Krimdeutsche

Опубліковано

на

Трагічна подія сталася цього дня у 1941 році.

У час страшної Другої Світової війни розпочалася депортація жителів Кримського півострова німецької національності та осіб, родинно пов’язаних з німцями на Урал, до Сибіру і Казахстану. Лише за два дні – з 18-го по 20 серпня, було виселено майже 60 тисяч осіб (сумарно як два Ліхтенштейна) – жінок, дітей, старих, хворих і немічних. Пізніше (8-9 вересня) вивезли ще 2 тисячі.

У документах радянських каральних органів слово «депортація» замінялося більш гуманним «евакуація» (прикметно, що так само цинічно маніпулювати словами, термінами та поняттями любили нацисти), але істина полягала в тому, що людей відривали від рідної домівки, заганяли в товарняки й відправляли за Урал. Там їх ніхто, крім НКВС, не чекав.

Чоловіків від 15 до 60 років і бездітних жінок зараховували до Трудармії, що була, по суті, табором примусових робіт, поводилися з ними відповідно – як із зрадниками Батьківщини. Жінки і діти були під невпинним наглядом НКВС у спецкомендатурах.

Довідка:

Кримські німці (німецька – Krimdeutsche) були етнічними німецькими поселенцями, яких було запрошено поселитися в Криму в рамках східної колонізації в 1805 році.

У Сімферопольському повіті вони заснували колонії: Нейзац, Фріденталь, Розенталь (віртенбергці), в Феодосійському повіті – Гейльбрун, Судак і Герценберг. У тому ж 1805 році виникла швейцарська колонія Цюріхталь, а в 1811 ще одна німецька колонія, Кроненталь. Колонії, розширюючись, утворювали висілки, які стали новими колоніями.
При переселенні колоністи отримали у власність від 60-65 десятин кращої землі, були надовго звільнені від натуральних і грошових повинностей, і їм даровано було широке самоврядування.

Результат пошуку зображень за запитом "Krim Deutsche"

Як відомо, за наказом Сталіна, з території півострова було депортовано греків, вірмен, болгар (загалом депортовано понад 37 тисяч представників цих етнічних груп), італійців, угорців, румунів, а згодом і кримських татар.

Сталінська «зачистка» Криму була здійснена ґрунтовно. Після війни Крим знелюднів.

Довершила картину «Крым наш» зміна топоніміки Криму – столітні, а то й тисячолітні кримськотатарські, вірменські, грецькі назви були замінені на радянські.

Кримським німцям дозволили повернутися після повернення на півострів після політики “Перестройка” в СРСР.

Зараз в автономії, що знаходиться під російською окупацією, мешкає не більше 2-х тисяч етнічних німців.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/https://en.wikipedia.org/wiki/Crimea_Germans

Історія

100 років тому проголошено створення Української Народної Республіки

Опубліковано

на

Цього дня 1917 року на засіданні Малої ради був оприлюднений ІІІ Універсал Української Центральної Ради, де проголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР). Відповідно до ІІІ Універсалу, верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Вищим виконавчим органом був Генеральний секретаріат.

Центральна Рада була сформована 17 березня 1917 року в Києві з представників українських партій, наукових, громадських та інших організацій і була покликана консолідувати українські суспільно-політичні сили. Її керівником було обрано 51-літнього професора історії Михайла Грушевського, лідера Товариства українських поступовців; більшість в Центральній Раді належала українським соціал-демократам та есерам.

Виконуючи вимоги численник віч, мітингів та Другого Українського військового з’їзду, 23 червня 1917 року Центральна Рада ухвалила текст I Універсалу, в якому закликала до створення автономної української держави і скликання Українських установчих зборів. 16 липня, під тиском російського Тимчасового уряду, було прийнято II Універсал, яким реалізація автономної української держави відкладалась до Всеросійських установчих зборів.

7 листопада 1917 року в Петрограді перемогло більшовицьке повстання, що активізувало дії більшовиків в Україні, і 10 листопада ними був організований в Києві виступ 6 тисяч озброєних робітників заводу “Арсенал”. Через три дні силами військ Центральної Ради повстання було придушене і влада в столиці фактично перейшла під контроль Центральної Ради.

Намагаючись протидіяти збройним виступам більшовиків, що прагнули встановити в Україні диктатуру своєї партії під виглядом диктатури пролетаріату, 20 листопада Центральна Рада своїм III-м Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасування приватної власності на землю, скасування смертної кари, впровадження 8-годинного робочого дня, проголошення свободи совісті, слова, друку, зборів та профспілок і організацію національно-персональної автономії.

Результат пошуку зображень за запитом "20 листопада 1917"

Були визначені державні кордони УНР, які охоплювали Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину та Таврію. Питання приєднання інших земель – Холмщини, частини Курської та Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало бути розв’язане згідно з волею їх мешканців. Входження до складу УНР Галичини, Закарпаття і Буковини на той час не розглядалося, оскільки ці українські землі були складовими іншої імперії – Австро-Угорської, яка розвалилася пізніше Російської.

Поява Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою не входила у плани більшовиків. Відчувши реальну загрозу втратити Україну, росіяни швидко зорієнтувалися: 17 грудня 1917 року Троцький, Ленін та Сталін надіслали Центральній Раді офіційну телеграму, якою засвідчували, що російський більшовицький уряд визнає УНР і її безумовне право відділитись від Росії, але не визнає Центральну Раду за представницю “працюючих мас української республіки” і виставив до неї чотири принизливих ультимативних вимоги, не прийняття яких українським урядом було використано як привід до російської інтервенції в Україну – в кінці грудня більшовиками було окуповано Харків, Полтаву та Чернігів.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Перший український морпіх контр-адмірал УНР не дався у полон більшовикам

Опубліковано

на

17 листопада 1921 року під містечком Базар на Житомирщині загинув міністр морських справ УНР, контр-адмірал Михайло Білинський. Він не дався у полон більшовикам і вистрелив собі у скроню.

Військовий народився у 1883 році в селі Дробове-Барянтинське Драбівського району Черкаської області. Вчився у Полтавської гімназії та в Лазарєвському інституті східних мов. 1909 року розпочав військову службу юнкером Балтійського флоту.

За часів Російської імперії переважну більшість особового складу Чорноморського флоту (70-85 %) складали українці. У Севастополі переважна більшість населення була також українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що там мешкало 32 000 осіб, з них 24 000 українців.

Офіційно морська піхота почала формуватися у березні 1918 р. Тоді, вигнавши, після Берестейського миру, більшовиків з України, Центральна Рада оголосила (відповідно до закону прийнятого 14 січня 1918 року) про створення військово-морського й транспортного флоту УНР на Чорному й Азовському морях. До складу Військового флоту УНР, окрім кораблів, входили морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) й військово-морська авіація (20 гідропланів).

У грудні 1918 року Морським міністром в уряд Директорії було призначено контр-адмірала Михайла Білинського, який з перших днів приступив до практичної праці.

Зважаючи на те, що флоту в першу чергу необхідні молоді професійні кадри, М. Білинський наказом по морському відомству № 107 від 11 січня 1919 р. вводить в дію «Закон про гардемаринську школу» і організовує її роботу в Миколаєві (згодом в Кам’янець-Подільському).

Морський міністр УНР М. І. Білинський і С. O. Шрамченко (у формі 1-го Гуцульского полку морської піхоти, 1919 р.)

Саме з його ініціативи 25 січня 1919 року урядом Директорії було прийнято «Закон про флот», в якому було викладено основні положення існування флоту, регламентовано склад флоту, термін служби кораблів різних типів, йшлося про бойову підготовку, комплектування, театри можливих бойових дій флоту. Цей закон передбачав усі галузі організації діяльності Флоту УНР. В тому числі, він визначив роди сил флоту: корабельні з’єднання, повітряний флот (морську авіацію) та морську піхоту; встановив терміни служби кораблів різних типів і класів, систему бойової підготовки, театри плавання і зони відповідальності флоту. Морської піхоти передбачалось сформувати два корпуси і дивізію.

Звісно, М. Білинський, розпочав свою діяльність не з порожнього місця. У 1918 році він працював помічником начальника головної господарської морської управи морського міністерства Української Держави. За часів гетьмана П. Скоропадського було напрацьовано цілий ряд документів, проведена значна організаційна робота.

Проте вже 1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв Херсон, 2 лютого — Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А вже 3 лютого під натиском Червоної армії уряду С. Петлюри довелося залишити Київ. Окупація іноземними інтервентами чорноморського узбережжя заставила перенести штаб берегових військ з Миколаєва до Вінниці, де згідно з наказом Морського міністра від 3-го лютого мало розпочатися формування 1-го полку морської піхоти флоту УНР. Проте війська більшовиків продовжували свій наступ на захід.

У цій складній військово-політичній ситуації М. Білинський, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗУНР, з 24 березня 1919 року, розпочинає в Коломиї практичне формування полку морської піхоти. Комплектування полку проводилося моряками, які проходили службу на Адріатичному флоті колишньої Австро-Угорщини. Проте їх було недостатньо. Контр-адмірали Михайло Білинський і Святослав Шрамченко звернулися за допомогою до галичан. Комплектувати морську піхоту було вирішено сплавниками лісу ріками Черемош і Прут з Карпат. Білинський особисто об’їхав райони Покуття і Гуцульщини. Було затверджено штат 1-го Гуцульського полку Морської піхоти та призначено його командиром сотника Володимира Гемпеля. Полк сформували у 20-х числах березня 1919 року вже в Бродах. В складі полку числилося 2374 особи, з них старшин — 63, лікарів — 5, урядовців — 9, козаків — 2297, коней — 415, з них верхових — 142, обозних — 273.

Разом з офіцерами М. Злобіним, С. Шрамченком в квітні місяці міністр здійснив подорож зі Станіславова (Івано-Франківська), через Коломию, Заболотів, Косів в Жаб’є (Верховину), під час якої організували поповнення полку не лише людьми, а й припасами та матеріальними засобами. Незабаром «гуцульські моряки» становили більшість особового складу підрозділу.

Відповідно до закону «Про організацію Військово-Морських Сил на побережжі Чорного моря» від 9 квітня, територія між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном у смузі 75 верст навколо них, була проголошена Приморським фронтом, а Морський міністр — його командувачем.

Наказом по морському відомству 16 квітня 1919 року було установлено форму одягу морським піхотинцям: для старшин чорний френч. Чорні штани-галіфе з золотими лампасами а для підстаршин і моряків — з червоним кантом. Для підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем. Для старшин встановлювалися золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю морських піхотинців був багнет але у більшості старшини і підстаршини, слідуючи усталеній морській традиції, використовували морський кортик.

С. O. Шрамченко і Б. Гловацький, чиновник морської піхоти УДФ, 1919 р.

Незважаючи на наступ більшовицьких військ, 9 квітня в Рівному був створений новий, «лівий» уряд Мартоса, який звернувся до народу з закликом продовжити подальше будівництво соціалістичної України та заявив про бажання співпрацювати з Радянської Росією. Такий поворот в політиці обурив соціалістів-самостійників і республіканців. Не погоджуючись із змінами в уряді та з новою політикою, 24 квітня 1919 року М. Білинський подав у відставку і, на його прохання, був призначений командиром створеної ним Дивізії Морської Піхоти.

Морським міністром став капітан 1 рангу Микола Злобін. Він, разом з Святославом Шрамченком, знову об’їхав райони водного транспортування лісу з Карпат: Коломию, Жаб‘є (Верховину), Кути, Косів, Снятин для формування нових загонів.

І Гуцульський полк морської піхоти після поповнення складу в Бродах одержав новий наказ переїхати до Тернополя. В той же час наказом по морському відомству ч. 25/165/90 від 9. V. 1919 р. усунено коменданта полку сотника Омеляна Гемпеля, а його місце наказом ч. 26/166/91 зайняв поручник Петро Сич. Полк мав одержати поповнення близько 2000 гуцулів, але через ускладнення військової ситуації в Західній Україні, це здійснити не вдалося та заставило змінити плани. 15 травня польський уряд направив проти армії ЗУНР сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. 24 травня 1919 року румунські війська захопили безборонні Чернівці а 25-го форсували річку Черемош і окупували Снятин, Косів і Коломию. Призив до армії УНР в Прикарпатті був припинений.

Тим часом, у новоствореної дивізії морської піхоти виникли проблеми з обмундируванням і медичним забезпеченням. Їх, у значній мірі, вирішив колишній Головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької армії адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої старі зв’язки у Відні, у великій мірі і за власні кошти, він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів різних медикаментів і військово-медичного майна.

Крім того, Ярослав Окуневський асигнував коштами і надав значну організаційну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2 рангу В. Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців з Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР та організації матеріальної допомоги боротьбі українців.

У липні 1919 року в Кам’янець-Подільському починається формування 2-го полку Морської піхоти, який очолив поручник Ілько Сич.

29 липня 1919 року Микола Злобін, як Морський міністр, провів інспекцію новоствореного 2 -го Гуцульського полку морської піхоти, своїм наказом увів його до складу дивізії Морської піхоти. Полк вирушив до місця перебування штабу Морської Піхоти.

З Коломиї 1-й Гуцульський полк морської піхоти для завершення формування був переведений в Броди, де отримав наказ для остаточного озброєння і технічного оснащення виступити до Рівного, пройти допідготовку, після чого вирушити на фронт. В Броди мало прибути поповнення для другого полку морської піхоти з двох тисяч гуцулів, які ще встигли мобілізувати на Покутті і в Гуцульщині.

Дещо пізніше в Бродах було сформовано 3-й полк морської піхоти.

У цей час Україна була фактично окупована більшовицькими, білогвардійськими військами та військами Антанти. З завершенням формування, перебуваючи у Бродах, Дивізія морської піхоти отримала наказ передислокуватися в Тернопіль. З Тернополя в червні місяці полк виступив на фронт під Волочиськ, який звільнив, разом з Запорізькою дивізією, від більшовицьких військ і далі продовжив наступ на схід.

Взявши Київ 30 серпня, Симона Петлюра втримати його не зміг і практично без бою віддав місто білогвардійцям. Тим часом, в уряді Симона Петлюри, зробивши ряд стратегічних помилок, з кожним тижнем зменшувався інтерес до флоту. А на початку осені 1919 року питання створення національного флоту стало вже нездійсненим. Рішенням уряду Міністерство морських справ УНР було ліквідовано і Микола Злобін наказом по Морському міністерству № 333 від 24 вересня 1919 року перетворив його на Головне управління Військово-Морського флоту загальновійськового міністерства, а з 20 березня 1920 року — в Головну Воєнно-Морську Управу, які послідовно сам й очолював.

Таким чином, від другої половини 1919 — до літа 1920 року до складу Військово-морських сил УНР входила лише морська піхота. Весь цей час дивізія морської піхоти була в авангарді військ УНР, брала участь у запеклих боях з червоною армією.

З 6 грудня 1919 року полки морської піхоти, у складі військової групи генерала Михайла Омеляновича-Павленка, розпочали героїчний Перший зимовий похід. Армію УНР було поділено на чотири збірні групи. Морські піхотинці увійшли до другої Київської збірної групи, до якої також входили 5-ї та 12-ї Селянські дивізії, частини Залізної дивізії та Корпус Січових Стрільців. Друга группа дійшла до лінії Київ — Черкаси. При активній підтримці місцевого населення армія УНР звільнила Вінницю й Одесу, де відбулась спроба відродити український флот, залишки якого знаходилися в Одесі. Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від пошесті тифу, українській армії прийшлося знову відступити на територію Польщі. За словами учасника тих подій І.Мазепи «армія жодного разу не схилила національного прапора». Бойовим діям морських піхотинців на фронті надзвичайно високу оцінку дав й командувач генерал М. Омелянович — Павленко.

На території Польщі Морське відомство продовжувало виконувати свої функції і організовувало життєдіяльність української морської піхоти. У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь в спільному україно-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та звільнення Києва не принесло успіху у війні.

Пов’язане зображення

Тоді Симон Петлюра, відкинувши пропозицію Михайла Остроградського, багатьох інших військових фахівців та президента ЗУНР Євгена Петрушевича, що пропонували головний удар направити на Одесу, основним напрямком військових дій обрав Київ. Час показав, що втрата Одеси і флоту призвела до повної ізоляції УНР і унеможливила міжнародну допомогу, закупку і доставку морем припасів для українського війська.

На думку багатьох дослідників, Головний отаман військ УНР допустився стратегічної помилки. Французи і британці, союзники Польщі, не могли б більше ігнорувати Україною і це дало б можливість через одеський порт організувати міжнародну допомогу Україні, якої відчутно не вистачало. Також могла б змінитися й політика Антанти в цілому, переговори з якою в Яссах на той час вели уповноважені уряду УНР Кость Мацієвич та контр-адмірал Михайло Остроградський-Апостол.

В цей же час, після звільнення Києва, на Дніпрі почала формуватися Дніпровська воєнна флотилія та Дніпровський флотський півекіпаж, в дивізії морської піхоти з’явився бронепотяг «Чорноморець». В Камянець-Подільському генерал-хорунжим В. Савченко-Більським організовувалася Гардемаринська школа.

Проте армія УНР продовжувала потерпати від браку амуніції та боєприпасів. Тим часом, командування Червоної Армії, стягнувши з території Росії свої головні ударні сили, добилось перелому в бойових діях і восени перейшло в рішучий наступ. Українські моряки знову одними з перших зустріли окупантів. З моряків Дніпровської флотилії і флотського півекіпажу був сформований курінь морської піхоти, який з панцерником «Чорноморець» незмінно воював на фронті.

 

Рангові відзнаки української морської піхоти, 1920

Під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С.Будьонного та військ М.Тухачевського. Саме сили українського флоту, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, витіснені радянськими військами на територію Польщі, немало спричинилися до оголошеного згодом поляками «чуда на Віслі».

Однак, укладене поляками перемир’я з Червоною Армією 9 листопада 1920 року, позбавило УНР не лише союзників а і надій. 21 листопада 1920 року на берегах Збруча під Підволочиськом саме морський курінь, підтримуваний вогнем бронепотяга, забезпечив відхід українського війська і до останнього тримав бій з ворогами. «Чорноморець» із загоном морської піхоти останнім залишив землю Великої України та перейшов Збруч. Вимушені відступити на територію Польщі, морські піхотинці, разом з військом УНР, були інтерновані до польських таборів.

Група морської піхоти армії УНР, інтернованих в польських таборах, 1919-20 р.

Проте українські військовики не змирилися з поразкою, й готували новий визвольний похід. В цей час Україною вже ширився більшовицький терор. Захопивши українські землі, більшовицька влада під прикриттям багнетів встановила терор і жорстоке насильство над населенням. Над Україною вже дихав голод 1921 року, перший в її історії голодомор. Для придушення будь якого руху опору українців в Україні було дислоковано війська Червоної Армії, які нараховували 1 млн. 200 тис. чоловік. Українці в них становили лише 9 %. Червона Армія в Україні стала виразно окупаційною, чого В. Ленін в своїх телеграмах і не приховував.

У Польщі 1921 року сформувалася Повстанська армія УНР. 25 жовтня вона вирушила у Другий зимовий похід або «Льодовий» похід. Михайло Білинський йшов у складі 1-ої бригади Київської дивізії Головної Волинської групи, укомплектованої в основному з морських піхотинців. Війська перейшли польсько-радянськой кордон на Волині. 17 листопада Волинська група вступила в бій з кіннотою дивізії Григорія Котовського біля села Базар, Овруцького повіту, Волинської губернії. 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, добре озброєному більшовицькому війську. Коли в українців закінчились набої, більшовики почали рубати їх шаблями.

“Коли більшовики почали оточувати повстанців і хотіли забрати їх до неволі, один із повстанців, дуже високого зросту, з округлим обличчям, відскочив убік і почав стріляти з пістоля. Я зі своєю сусідкою бачила, як кілька більшовиків повалилися трупом, а цей повстанець ще відбіг далі й теж упав. Не можемо напевне сказати – чи він сам себе застрелив, чи застрелили його більшовики, але коли через день я зі своєю сусідкою пішли до того місця, де він лежав, то рана була якраз над правим вухом і мав проколотий живіт, але треба гадати, що зроблено це було вже мертвому. Коли ж усіх полонених повстанців, обдертих догола і на ніч запертих у церкві, ранком на другий день повели до Базару і там нещасних розстріляли, а у містечку зробилося тихо, я й дві мої сусідки взяли вночі ряднину та рискалі, пішли до місця, де лежав цей повстанець уже без чобіт. Зняли ми з нього довгу чорну шинелю, яка вся була пошматована, та й уся одежа його була лихою, повили його в ряднину й, викопавши біля цвинтаря могилу, поховали в ній цю бідолашну людину. Шинелю його ми оце хоронимо”, – розповідала мешканка села Малий Миньків.

В бою під Базаром загинула й більша частина дивізії морських піхотинців на чолі зі своїм командиром — контр-адміралом Михайлом Білинським. Він не дався у полон більшовикам і вистрелив собі у скроню.

Після поразки під Базаром морська піхота УНР перестала існувати.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Тема, яку замовчували десятиліттями: Польські звірства проти українців

Опубліковано

на

“… відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на Холмщині?”

Поляки вимагають вибачення і свої польські напади на українські села разом з паленням українських сіл та мордуванням українського населення називають “відплатними акціями”. То що, поляки вважають, що вони недовідплатили чи не повністю відплатили українцям раз вони ще тепер вимагають і вибачення? Логічно, вимагати вибачення можна тільки в тому випадку, коли б поляки не палили українські села та не вбивали українців.

Поляки чомусь забувають про деякі неув’язки пов’язані з їхньою теорією “відплатних акцій”. Ще можна зрозуміти, що поляки, які постраждали від українських нападів, відплачували українцям, причетним до тих нападів на поляків. Але ніяк не можна зрозуміти, яке відношення мали українці Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та інших українських земель до “Волинської різанини”, яким поляки, як вони висловлюються, “відплачували” . Українські села тих земель, яким поляки “відплачували” за Волинь та “превентивно відплачували”, знаходились за десятки та сотні кілометрів від Волині. Тобто, треба розуміти, поляки відплачували авансом наперед, очікуючи нападів УПА на польські села на тих теренах, де УПА практично не діяла і не могла навіть організувати хоч якийсь найменший захист українських сіл перед польськими нападами.

Що стосується дитячої аргументації ” хто почав “, то навіть можна розглядати напади на початку війни блукаючих частин розбитого польського війська та КОПу на українські села в 1939 р. Або навіть вбивства українців на Холмщині в 1941-43 р.

Польські історики послуговуються подвійними стандартами: вбивства поляків силами ОУН-УПА вони називають геноцидом, а вбивства українців польськими АК, БХ та іншими польськими силами – відплатними акціями.

Своїм рішенням польські лідери громадської думки задокументували справжні настрої у польському народі щодо України. Виявили, що у польському суспільстві дрімає вірус польського імперіалізму та шовінізму щодо, на їхню думку, тимчасово втрачених “кресів” (окраїн)……

У цій історії є один позитив – до українців приходить розуміння, що битися треба не тільки за майбутнє, а й за минуле, яке так не дає спокою нашим сусідам.

 

 ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ  ХОЛМЩИНИ  ТА  ПІДЛЯШШЯ

Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.

За даними історика Івана Крип’якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов’язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір’я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

НІМЕЦЬКА  АРМІЯ  ВИЗВОЛИТЕЛЬКА

З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.

ПОЛЬСЬКИЙ  ТЕРОРИЗМ  НА  ХОЛМЩИНІ  ТА  ПІДЛЯШШІ

Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.

На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.

У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Наводимо їх імена і прізвища.

Отець протопросвітер Василь Мартиш (Тератин, 4 травня 1945 р.);

Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна (Грабовець, 28 серпня 1943 р.);

Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);

Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);

Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);

Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);

Монах Ігнатій (монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.

З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).

У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.

Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».

У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М’ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.

Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):

«… Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».

Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім’ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?

19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.

21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.

Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні… Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам’ятнику.»

Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення…» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.

(Олексій Літковець)

АКівці під час знищення села Сагринь :
поляк посміхається над трупом українським селянина, який був убитий в полі поблизу с.Сагринь , березень 1944 р.
fSLn2vBPm0gАКівці на фоні палаючого села Сагринь.
GTZ_RL_WbbQ

wrO8o7i2VwY
vbsLY2QQIxo

Тіла українців, помордованих загоном Народових сил збройних . с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.
Вбито до 200 українців.
y_4193374f

Поляк на фоні вбитих у с. Верховини українців.
6z938b_IdyI

Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny3

Wierzchowiny2
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny21
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny1

wierzchowiny

z_8208630f
На Волині вже в 1942 році масово діяли радянські, більшовицькі партизани, а в загонах радянських партизан було багато поляків. Навіть в книгах такого польського придурка як В. Поліщук можна знайти про це інформацію. 

z_d58a75c5

y_e4d6fa0b

z_98c34145

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending