Зв'яжіться з нами

Cтатті

Стоматолог з друзями відправив на фронт понад півсотні душових кабін

Опубліковано

на

Волонтер Всеволод Юрків і його друзі відправили у зону бойових дій на сході держави понад півсотні душових кабін, зроблених власними руками.

Спілкуємося із волонтером Всеволодом Юрківим. Чоловік зубний технік, працює у стоматологічній поліклініці Івано-Франківського Національного медичного університету. З початком бойових дій на сході держави Всеволод зрозумів, що не може стояти осторонь, тому обрав для себе волонтерську діяльність. Стати корисним допомогло хобі – зварювання металу. Разом із командою однодумців почав виготовляти буржуйки і відправляти їх на передову, каже співрозмовник.56

– Стало питання, що потрібно пункти обігріву робити для хлопців. Ми почали виготовляти буржуйки, спочатку звичайні, потім такі, що воду можуть нагрівати. Перед тим як робити я поїхав в четвертий батальон, наш добровольчий. Я приїхав до хлопців й кажу: “Хлопці! Така й така ситуація. Скажіть будь-ласка, що вам потрібно?” Тому що кожен робив то шо знав, тобто на свій розсуд: хтось собі в гаражі зробив, хтось на дачу, хтось додому в село. Але воно не підходило. Треба було суто під військові умови. Там трошки інші умови і трошки інші завдання. Сама форма і сама конструкція тих нагрівачів має дуже велике значення. Я через то зразу поїхав до людей, для кого я це буду робити. Ну й почали ми з того робити.

Звичайно, що як то кажеться, що досконалості немає меж. Ми постійно удосконалювали, ми, моя команда- хлопці. Ми ночами сиділи, проганяли ту конструкцію, щоби було видно, які можуть виникнути погрішності. Хлопці вносили свої корективи, я свої. Ми шукали спільного знаменника. Ну і в принципі получилось.

Перші “буржуйки”, зроблені на Прикарпатті були великими за розмірами, адже на передовій бракувало бензопил. Тому пічки розраховували на спалювання товстих і довгих колод. Розуміли, що у побутових умовах буржуйки ставали незамінним побутовим атрибутом. З їхньою допомогою утеплювали приміщення, нагрівали воду, сушили одяг, готували їжу.

57Пізніше волонтери у комплекті з “буржуйками” почали привозити у зону АТО і душові кабінки, які можна було швидко розібрати на частини і мобільно перевозити з місця на місце.

–        Вони ділилися на три частини, розбиралися в одну таку ємність. Ту саму скажімо душову кабіну, щоби хлопцям було легше транспортувати. Пізніше ми це трошки удосконалили, чому, тому що ситуація в армії й на фронті покращилась значно  і було краще забезпечення зі сторони держави і вже в їх таких, якби багатофункціональних відпала потреба. Ми їх трошки укоротили, зробили суто для душу. Там є гаряча вода, ну так як удома, гаряча-холодна. Так що літом там бочка металева і просто ставиться на сонці і тому не потребує дров. Як трошки похолодало то збоку вкидається пару полін, вона нагрівається і ви вже маєте гарячу воду. Вона дуже проста, збирається швиденько, вистачить 10 хвилин, може й меньше. Сама бочка і нагрівач-“буржуйка” складаються в цю душову кабіну. Разом ,85*,85, це такий квадрат і висотою має 2,2м.

Всеволод розповідає, що матеріали на душові кабінки, а це орієнтовно стружкові плити, металеві конструкції, електроди збирали усі гуртом. До спільної роботи долучались викладачі та студенти Івано Франківського вищого професійного училища № 21. Допомагала фінансово місцева архієпархія української місцевої греко- католицької церкви. Якщо би складові для душових довелося купувати, це були б значні кошти, говорить волонтер.

            –  Основна частка металу бралася на металобрухті. Ми старалися не купляти метал бо було би дуже дорого. Так само була підтримка багатьох організацій міста, технічних, мається на увазі і металобаз, люди давали безкоштовно, допомагали чим могли: електроди, розхідні матеріали, обрізні круги. Ми майже, не майже, а практично нічого не купували. Ну так би ми приблизно підсумували, щоби ми допустимо це все купили, по самих мінімальних, то це п’ять тисяч гривень було би , як мінімум. Сантехника дорога, якби куплялося то все за гроші то воно виходило би дуже дорого.

З 2014 року Всеволод Юрків і його друзі волонтери завезли на передову понад пів сотні душових кабін. Вони повністю об’їздили Донецьку і Луганську області. Вивчили ситуацію там, визначили найкоротші й найбезпечніші маршрути.

–  Ми були починаючи від Станиці Луганської, Щастя той бік і закінчуючи Маріуполем і навколишніми прилеглими селами. Практично уся ця лінія розмежування. Можливо і були якісь населені пункти до яких ми не заїзжали, я уже просто не пам’ятаю. Лінія розмежування постійно мінялася і у 14-му році було небезпечніше і ми трималися трішки далі від лінії фронту, тільки так точково куди було потрібно ми заїзжали і там вигружалися. Пізніше як ми вивчили вже дорогу було безпечніше і ми знали де ближче щоб швидше було…

         – Везли у ті військові частини де були прикарпатці, чи це було неважливо?

            – Ні ми ніколи не ставили собі пріорітетом допомагати тільки якійсь одній частині, або одній групі людей. Це було завжди. Тобто ми не ділимо – це усі наші хлопці, включаючи і добровольчі батальони, немає різниці, ми робимо одну справу. Заїзжаємо абсолютно без виключень. Немає такого щоб хлопці зупинили, і сказали: “Хлопці поможіть!” І ми десь щось комусь відмовили, чи сказали, що ми везем саме тому, а вам не можемо щось дати чи допомогти…

– Напевно дорога туди небезпечна?

– Небезпечна дорога уже там, на місці. Небезпечна бо це є війна. Така волонтерська праця небезпечна тим що ми завжди на різному місці. Якщо наприклад батальон розміщується в певному секторі, там місяц, два, три. Він уже знає все повністю, він усе контролює, розуміє звідки можна чекати якоїсь небезпеки. В нас воно дуже короткочасно. Дорога забирає десь тиждень, коли десять днів, два тижні. Залежно від обставин які можуть скластися на той момент.

            Заїзжаємо так ми звичайно доповляємось з хлопцями, що вони нас виїдуть, завидуть, якщо є така можливість. Якщо немає такої можливості, вони підїзжають до нас. Ми перегружаємо за межами тої ділянки, де небезпечно, де можуть їти бої…

Нашим захисникам на Схід волонтери доправляють не тільки душові кабіни й продукти, але й форму, берці, білизну, засоби гігієни, різні робочі інструменти.

Запитую у Всеволода, яка поїздка йому найбільше запам’яталася і яка була найважчою?

–  Мені здається, що найважча поїздка була в лютому 15-го року. Це були Дебальцівські події. Було дуже багато, великі об’єми допомоги і було трохи важко. Машина була поламалася, ми довго перебували в зоні АТО. Тоді ще була ситуація дуже напружена, нестабільна. Багато було невідомих людей на чиєму вони боці воюють, хоча вони були тут на українській території і було небезпечно. Мені здається, що ця поїздка для мене була сама важка. То була зима, зновже ж таки умови були важкі, було психологічно важко, тому, що якщо ти є старшим групи, ти відповідаєш багато за що. Вся відповідальність на тобі.

-Ну а як то – машина поламалась в лісі, в полі… Де можна було знайти якусь допомогу щоб її можна було відремонтувати.

– Ну, бачите, Бог добрий! Світ не без добрих людей! Знаєте, з нами їдуть завжди священники. В групі завжди, практично отець Іван Петляк. Це є Галицький деканат село Вікторів, парафія Покрови Святої Богородиці, а також отець Роман Іванів парафія Святого Миколая і Петра й Павла, це дві церкви. Це наш духовний провід, вони завжди моляться. Ми поламалися у самосу Слав’янську, в Лисичанську зустріли, надали нам прихисток, бо де ми мали би жити, переночувати і машину безпечно лишити, ось. І ми дякуємо Харківським волонтерам і так само подяка тим волонтерам, які були в самому Лисичанську, пан Олексій був, який їздив і відреагував на це всьо, домовився з Харковом щоб ту запчастину передали сюда. Також він домовився за станцію СТО, де будуть ремонтувати ту машину. Також багато зробили самі наші хлопці. Правильно організувались. Тому що продукти і треба було розвести допомогу (волонтерську, – ред) поки ми ремонтувалися. Нам дали машину військову і так ми мали можливість розвести ту допомогу.

На завершення розмови волонтер розповідає, які зміни помітив на передовій. Він може про це говорити, порівнюючи ситуацію в зоні проведення бойових дій упродовж різних років.

–  Якщо порівнювати з 2014 роком, то різниця суттєва, у забезпеченні, у всьому, що будемо так скажем, грішити. Держава зі свого боку зробила великий крок для того щоб укріпити армію. Забезпечення в плані харчування, зброєю, одягом. Хлопці у 14 му році не мали палива в достатній кількості, то зараз є практично всьо. Так, можливо воно є не на найвищому рівні, але необхідні речі і навіть більше, ніж необхідні – вони є. Це правда, навіть мови немає. Всьо змінилося до кращого. Навіт та форма, яка на початку була “пласмасова”, яка горить, то зараз уже зовсім інші розробки, і мешти. Техніка відремонтована і нова техніка є. У 2014 році у це мріяти було навіть важко.

З надією на те, що, згодом нашим волонтерам не доведеться оцінювати ситуацію у зоні ведення бойових дій бо в Україні нарешті буде мир!

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://veterano.com.ua/rukh-veteraniv/volonterstva/

Cтатті

Чому я не хочу служити в армії. Але, якщо скажуть, буду – блогер

Опубліковано

на

У Львові триває дискусія про те, чи законно повелися військові та правоохоронці, перевіряючи документи та виписуючи повістки відвідувачам ресторанів у провулку Крива Липа. Правозахисник і адвокат Андрій Петришин висловив думку, що ухилятися чи служити – право кожного призовника. Журналіст Отар Довженко вважає, що такого права нема

Серед моїх документів удома вже півтора року лежить мобілізаційне розпорядження. Воно означає, що, якщо в Україні оголосять мобілізацію, я буду зобов’язаний негайно зголоситися до військкомату. Й там мені скажуть, у якому місці та форматі я потрібен Вітчизні.

Цей документ і сама ідея, що я можу бути призваний до війська, були великою несподіванкою для мене. Прикрою несподіванкою. Я ніколи не був військовозобов’язаним – спершу через здоров’я, потім уже через вік – і навіть не стояв на обліку. Завжди уникав фізичних навантажень. Ніколи навіть не торкався до зброї й не уявляв себе з нею. З жахом і огидою думав про “нестатутну” частину військової служби.

Так, я – гречкосій, а не козак. Для багатьох людей це автоматично стане приводом для зневаги, бо вони вважають, що чоловік зобов’язаний бути мужнім.  Я не зневажаю себе за це, бо не думаю, що людина до чогось зобов’язана тільки тому, що народилась чоловіком.

Зовсім інша справа – громадянин. Громадянство є угодою між державою та людиною, що передбачає взаємні зобов’язання. Вимагати чогось від держави й водночас відмовлятись виконувати те, що записано в законах і Конституції – непорядно.

Тому слова правника Андрія Петришина “…молоді люди стоять перед дуже вагомим вибором у своєму житті: чи йти на війну й загинути там, чи полагоджувати своє особисте життя, вчитися, розвивати державу” мене вжахнули. Ні, якщо ти – громадянин України, в тебе немає вибору, служити чи ні. Виконати закон чи порушити його та понести покарання – такий вибір у тебе, звісно, є. Щоправда, після покарання ти все одно мусиш його виконати.

Гречкосіїв у всі часи призивали до війська. На відміну від козаків, чиєю роботою була війна, вони ніколи не були з того щасливі. Думали про дім, воли, корови й лани, які занепадають без них – так само, як ми думаємо про свої офіси, стартапи, гіроскутери, недовчених студентів і недовихованих дітей. Залюбки дезертирували, коли могли. Гречкосіїв використовували для того самого, що й зараз – гарнізонної праці, будівництва укріплень, риття шанців, масовки, й лише у крайньому разі – гарматного м’яса. Бо гречкосії воюють погано й на полі битви ненадійні. І зараз в Україні “йти на війну й загинути там” можуть тільки контрактники й добровольці, тобто козаки.

Якщо йдеться про справжню, а не надуману необхідність служити Батьківщини, оголосімо воєнний стан, проведімо загальну мобілізацію, й усі дружно підуть воювати“, – озвучує Андрій Петришин аргумент, який лунає в цій дискусії чи не найчастіше. Що ж, претензії до влади щодо невизначеного статусу конфлікту з Росією слушні. Річ не стільки в офіційному стані війни, який, імовірно, справді створив би більше проблем, ніж розв’язав, скільки в намаганні водночас трактувати Росію як ворога й партнера. Збереження торгівельних, дипломатичних і культурних зв’язків, транспортне сполучення й відкритий кордон із безвізовим режимом, безперешкодна трудова міграція – це те, що не дозволяє багатьом українцям усвідомити війну як війну, а агресора як агресора.

Але громадяни держави мають легальний спосіб впливати на її політику – вибори. Лишилося трохи більше року до того, як кожен зможе зробити свій вибір. Наприклад, проголосувати за більш войовничого кандидата в президенти та партію, яка готова визначитись із статусом Росії.

Натомість не виконувати закон, посилаючись на якийсь не такий статус збройного конфлікту, підтвердженням реальності якого є щоденні свіжі могили вояків і цивільних, – соромно. Та й сумніваюся, що після запровадження стану війни мільйони ухильників радо зголосяться до військкоматів. Радше вигадають нові причини ухилятися. Претензії, вимоги та зауваження до влади знайдуться завжди.

Від людей, які правдами й неправдами знаходять спосіб не йти на строкову службу, я чув щоразу той самий аргумент – “не хочу втрачати рік”. Вочевидь це питання до форми і змісту служби – чи можна зробити так, аби молоді люди, які здобувають освіту й мають певні професійні плани, не втрачали кваліфікацію, а навпаки, мали нагоду збагатити свій досвід. У моєму військовому документі написано “підсобний робітник”: вочевидь, комунікаційні навички в армії потрібні менше, ніж допомога в тяганні цегли. Але це, знову ж таки, не дає морального права вирішувати, чи з’являтись на поклик Вітчизни.

Можливо, потрібно більше варіантів альтернативної служби для людей, які можуть “бути кориснішими на своєму місці”, або навіть опція легально “відкупитися” від служби, сплативши в бюджет – а не в кишеню працівникові військкомату чи лікареві, який фальсифікує діагноз – певну суму, яка піде на утримання армії. Це питання до обговорення в суспільстві, й не сумніваюся, що такі ідеї багатьма не будуть сприйняті. Все-таки значно легше сказати “не служив – не мужик”.

Я дуже сподіваюся, що моє мобілізаційне розпорядження пролежить у папці з документами багато років і ніколи не знадобиться. Радо скористаюсь легальними, а не вигаданими чи сфальшованими, приводами уникнути служби. Не уявляю, що я буду робити в армії, й дуже не хочу туди йти. З мене буде поганий солдат і не кращий підсобний робітник.

Але, крім мужності, войовничості та інших маскулінних вартостей, є ще одна штука, яка в моєму розумінні є цінністю: честь. А вона передбачає, що борги потрібно віддавати, а зобов’язання виконувати, навіть якщо дуже не хочеться.

Автор: Отар Довженко – журналіст

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Коли герої стають солдатами удачі

Опубліковано

на

“Воїни світла, герої, захисники, котики, наші хлопчики” – це все про них. Про тих, хто взяв до рук зброю й пішов боронити країну, про тих, хто з початку війни на Донбасі власною кров’ю оплачує наші з вами рахунки за життя. Та дуже часто атовці – наші улюблені котики, наші захисники зі славним бойовим минулим – припускаються помилок і встряють у сумнівні оборудки, перетворюючись із героїв у озброєних і небезпечних найманців для політики та криміналу, пише для “Тижня” Юлія Ілюха

Колись військовий психолог сказав мені, що солдат будь-якої війни завжди повертається з неї “без голови” – повертається лише тілом, а не розумом і душею. Голова “доїжджає” лише через рік мирного життя. Якщо, звісно, солдат встигне цей рік прожити.

У ветерана, який після однозначного фронту опинився в багатозначному тилу, проблеми накопичуються в геометричній прогресії: старі друзі не розуміють, дружина пиляє, як волонтерська бензопила, на роботу не беруть саме через статус атовця. По суті в гіршому з випадків у колишнього бійця залишаються чотири варіанти на вибір: втекти від “мирних” проблем і повернутися на війну, знайти розраду в алкоголі й за кожної вдалої та невдалої нагоди бити себе в груди, горлаючи “я танки гриз як барбарис”, послати всіх і вся під три чорти, вкоротивши собі віку, та все ж таки знайти заняття, нехай і пов’язане з криміналом.

На початку 2017 року країною прокотилася хвиля 22 Pushup Challenge – флешмобу 22 відтисканнь задля підтримки учасників бойових дій. Мода прийшла зі США, де в 2014-му щодня близько 22 ветеранів армії здійснювали суїцид. В Україні за кілька років волонтерства я бачила дуже мало позитивних прикладів повернення атовців до мирного життя. Нерозуміння цивільного суспільства й демобілізованих атовців є обопільним: вони почувають себе чужими та непотрібними тут, ми робимо вигляд, що їхніх проблем не існує. Дехто зі хлопців, з якими я спілкувалася, коли вони воювали, знову повернувся на фронт, дехто спивається вдома, декого вже немає в живих. Однак є й такі, як “Опер” – снайпер із Луганська, який, утративши все, нині служить у поліції. По суті ця робота – це та сама війна, але на іншому фронті. Якраз відсутність роботи є однією зі причин того, що колишнім бійцям простіше вижити на “нулі”, аніж у мирних містах.

На жаль, держава піклується про працевлаштування учасників АТО більше на словах, віддавши цю проблему на відкуп самим атовцям і волонтерам. А дарма. Чоловіки, які відмінно володіють зброєю, які ризикували щодня бути вбитими й убивали самі, після дембеля навряд чи повернуться на робочі місця, де треба перекладати папірчики з місця на місце. Проте їхній досвід і навички завжди затребувані в іншому світі – кримінальному. Тут якраз знадобляться й уміння стріляти, й готовність іти на ризик. Фактично для атовців це не що інше як плекання внутрішньої війни, привезеної із собою додому. Та й заробити в такому бізнесі можна значно більше, ніж в офісі.

Ще в 2014-му не треба було докладати значних зусиль, аби знайти, як купити зброю із зони АТО. Ті, хто повертався з війни з автоматами та гранатами, уже мали все необхідне для своєрідного стартапу. Варіанти працевлаштування – від пересічного “тітушки” чи рейдера до кіллера-професіонала – усе залежить від бажання, можливостей і кваліфікації.

Війна – чудовий ґрунт для темних оборудок та ідеальний час для злочинців і шахраїв. Вона все спише. Літня стрілянина в Дніпрі, аграрне рейдерство під Кропивницьким – лише початок кримінальних розбірок за участю атовців. Далі – буде. Маховик розкручується, війна триває. А тим часом її учасників дуже неохоче беруть на роботу “цивільні” компанії та організації – бояться, що разом із новим співробітником із війною в голові з’являться нові проблеми. Виняток становлять лише фірми, засновані самими “дембелями”, але їх не вистачить на всіх. Натомість статус учасника бойових дій – відмінне прикриття для незаконних справ та дій. У випадку невдачі завжди можна здійняти галас – мовляв, атовців ображають. Тож колишніх бійців радо беруть до себе різноманітні охоронні контори, які фактично можуть надавати послуги з рейдерства, “кришування” тощо.

Один мій знайомий сапер до війни був боксером і членом спортивного клубу “Оплот” – того самого, що постачав “тітушок” на Майдан і захоплював адмінбудівлі в Донецьку. Потім його мобілізували і він вчасно зіскочив з “оплотівської” голки – інакше б міг воювати вже десь по інший бік фронту. Та я не впевнена, що він знову не застосує свої навички – давні, “оплотівські”, й нові, військові, – коли, забутий державою після демобілізації, отримає спокусливу пропозицію заробити грошей, помахавши кулаками чи випустивши чергу з автомата. Наразі нам потрібні не лише програми психологічної реабілітації для бійців із ПТСР, а й дієві програми з їхнього працевлаштування. Інакше їх працевлаштує кримінал, і вони стануть вже іншими героями – героями кримінальної хроніки. Бо солдати назавжди залишаються солдатами, навіть перетворюючись на солдатів удачі.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://tyzhden.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

Сучасний стан бойових вертольотів Збройних сил України

Опубліковано

на

АТО в черговий раз показала необхідність наявності в складі Повітряних сил України серйозного ударного компонента у вигляді великої кількості бойових вертольотів. Однак з цим як навесні 2014-го, так і зараз, великі проблеми

Хоча країні дістався великий парк вертольотів Мі-24 (за деякими даними, до 350 «бортів»), проте бездумний експорт кінця 1990-х – початку нульових, а також відсутність програми з подовження льотного ресурсу і модернізації машин, призвели до того, що в строю, за найоптимістичнішими підрахунками, знаходилося близько 70 машин. В ході боїв на Донбасі було втрачено чотири машини (ще одна в катастрофі в 2015 року).

Програма модернізації вертолітного парку, прийнята в 2015 р., призвела до того, що зі «схованки» витягли вже відпрацьований варіант модернізації. Йдеться про так званому Мі-24ПУ-1, який формально був прийнятий на озброєння в 2012 р
Основною відмінністю цієї машини стала установка нових двигунів виробництва запорізького ВАТ «Мотор-Січ», що дозволило збільшити дальність польоту, поліпшити льотно-технічні характеристики вертольота, зокрема маневреність і скоропідйомність.

Істотно була змінена авіаоніка: були встановлено нову систему збору та реєстрації польотної інформації БУР-4-1-07, ультракороткохвильова радіостанція КY-196В, аварійний радіомаяк ЄВС-406АFНМ, а також радіолокаційний відповідач GТХ-327 з датчиком висоти АК-350. Не так суттєво, але змінилася система управління озброєння – так, вперше на українських вертольотах з’явився лазерна система формування прицільної марки ФПМ-01кв, був модернізований стрілецький приціл АСП-17ВПМ-У.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Вперше в історії української авіації бойові вертольоти отримали можливість літати і застосовувати озброєння в нічних умовах. Для цього була встановлена супутникова навігаційна система GPS МАР-695, а до складу індивідуального спорядження екіпажу включені захисні авіаційні шоломи ТНL-5NV з окулярами нічного бачення РNL-3 польського виробництва. Для забезпечення можливості застосування окулярів нічного бачення на борту виконана адаптація внутрішнього і зовнішнього світлотехнічного обладнання вертольота. Крім того, за рахунок установки нових засобів бортового захисту (станції оптико-електронного придушення «АДРОС» і пристрої викиду перешкод «АДРОС» КУВ 26-50) була значною мірою збільшено виживання екіпажу в умовах застосування противником ПЗРК.

Але цей варіант відрізняється істотним недоліком – в списку штатного озброєння Мі-24ПУ-1 так і не з’явилися ПТУРи і кероване озброєння. При цьому існує і варіант Мі-24ПУ-2 (правда, в єдиному екземплярі на заводі «Авіакон»), який вже пристосований для застосування ПТУР «Бар’єр-В» українського виробництва і оснащений більш сучасним французьким обладнанням. Однак через проблеми з поставками західної авіоніки і досить велику вартість поки вертольотів цієї модифікації на озброєнні немає.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Зате всі надіслані на капітальний ремонт Мі-24П зараз модернізуються за цим варіантом. Причому навіть такий бюджетний варіант дозволив серйозно посилити можливості наших вертолітників, що було продемонстровано під час масштабних нічних навчань 93-й мехбригади на полігоні Широкий Лан у ніч «на Хелловін»: наступальні дії армійців з повітря підтримували вертолітники однієї з бригад.

Другим напрямком для збільшення якості та кількості бойових вертольотів в наявності є прийняття на озброєння бойового варіанту транспортно-бойового вертольота Мі-8 – Мі-8МСБ-В. Крім основних функцій у вигляді транспортування вантажів та особового складу вертоліт отримав можливість знищувати броньовану техніку, вогневі точки і живу силу противника. З двох пілонів запорізького виробництва можливе застосування як ракетного некерованого озброєння (ракети типу С-8 і С-13), бомбардувального озброєння (керованих і некерованих авіабомб масою 100, 250 і 500 кг), контейнерів зі стрілецько-гарматним озброєнням (двоствольної гармата ГШ- 23Л, гранатомет АГ-17А, кулемети ГШГ-7,62 і ЯкБ-12,7). І найголовніше – екіпаж нарешті отримав можливість застосування керованого ракетного озброєння в вигляді ПТУР РК-2В «Бар’єр-В».

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Цікавим є також варіант озброєння, відомості про який потрапили у відкриту пресу буквально на днях. Судячи з єдиної фотографії, відпрацьовується також варіант озброєння Мі-8МСБ-В ракетами класу «повітря-повітря» типу Р-73.

Цікаво, що, по всій видимості, повернулися до робіт ще радянських часів, коли в другій половині 1980-х років частина Мі-24 радянської армійської авіації були озброєні ракетами «повітря-повітря» Р-60 (при цьому відпрацьовувався варіант і з Р- 73, проте розпад Союзу завадив цим роботам). Пуск ракети виконував льотчик, прицілюючись з допомогою АПС-17В і довертаючи машину до моменту захоплення цілі інфрачервоною головкою ракети (яка має можливість самонаведення).

При цьому залишається відкритим питання, яким чином вирішена проблема (і чи вирішено взагалі) з швидкісним режимом – для пуску ракети Р-73 потрібна мінімальна швидкість трохи більше, ніж у Мі-8.

У разі якщо нашим інженерам вдалося вирішити цю проблему, то «вертолітні ракетоносці» будуть грізною зброєю. Адже Р-73 – ця одна з перших в світі усеракурсних ракет малої дальності, здатна вражати цілі на дальності до 30 км не тільки навздогін, а й на зустрічно-пересічних курсах. Причому ракета атакує ціль при будь-якому її початковому положенні, дозволяє перехоплювати цілі, що летять в широких діапазонах висот і швидкостей. Цікаво, що для підвищення ймовірності ураження цілей на пересічних курсах в голівці самонаведення проводиться зсув точки наведення з сопла на фюзеляж цілі.

Смертоносні птахи. Чому «гібридам» варто боятися українських вертольотів

 Існує в проекті і озброєний варіант легкого вертольота Мі-2МСБ, який нині активно проходить державні випробування. Так, нещодавно були продемонстровані кадри пуску з його борту 122-мм некерованих ракет С-13. Однак це навряд чи варто розглядати як повноцінний бойовий вертоліт – скоріше це навчальний вертоліт для відпрацювання курсантами-вертольотчиками основ бойового застосування (для економії ресурсу Мі-24 і Мі-8).

Таким чином, є серйозні підстави говорити, що бойова складова української вертолітної авіації поступово збільшує ефективність і при наявності фінансування парк бойових Мі-8/24 може ще послужити з добрий десяток років – поки не будуть знайдені кошти для придбання авіатехніки західного зразка.

  Автор: Михайло Жирохов, військовий експерт

Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»Вертолітне виробництво ПАТ «Мотор Січ»

Зліва – макет вертольота МСБ-6 «Отаман», польський W-3 Sokol, Мі-8Т, що ремонтуються і модернізуються.

Праворуч – три раніше поставлених в бригади армійської авіації СВ ЗСУ Мі-8МСБ-В проходять доопрацювання і регламентні роботи, далі ще чотири Мі-8Т, в процесі ремонту і модернізації.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.dsnews.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!