Зв'яжіться з нами

Історія

Сучасні однострої української армії стали схожі на європейські, проте водночас наслідують елементи періоду Перших визвольних змагань

Опубліковано

на

Майстер військово-історичної ілюстрації Богдан Піргач про українську уніформологію, труднощі зображення армійського костюма та стилістику Перших визвольних змагань у сучасних одностроях.

Богдан Піргач — художник, майстер військово-історичної ілюстрації. Народився 1963 року в Іркутську (РФ). У 1986-му закінчив Київський політехнічний інститут, працював у поліграфії. Директор студії мініатюр для тематичних ігор, відомих під назвою wargaming. Ілюстратор видань, пов’язаних із військовою історією, зокрема серії Militaria Ucrainica видавництва «Темпора», присвяченої збройним формуванням доби Української революції та Визвольних змагань 1917–1920 років.

Розкажіть про вашу роботу над ілюстраціями: звідки берете інформацію, скільки часу потрібно, щоб створити малюнок?

— Щоб зобразити однострій, художнику-ілюстраторові потрібні джерела. Насамперед це архівні документи — офіційні накази, що регламентували військові уніформи. Але, оскільки у вирі революційних подій виконувати накази не завжди була можливість, доводиться спиратися на спогади безпосередніх учасників та очевидців і вивчати тогочасні фотографії. Кожне джерело має свої перева­ги та недоліки. Історики все це пересіюють, відшукують факти, зіставляють і, часто в результаті довгих дискусій, доходять певних конвенційних висновків. А я спираюся як на праці істориків, так і на музейні експонати, фото, мемуаристику, обмін думками з колегами на військово-історичному форумі.

Кожна реконструкція — наше суб’єктивне уявлення про реальність, у якому сконцентровано здобуті знання: не так те, як воно було насправді, як те, що вдалося дізнатися. Оскільки інформація постійно поновлюється, нові факти замінюють старі, і, як наслідок, ілюстрації часто втрачають актуальність, доводиться їх змінювати. Наприклад, коли ілюстрації для книжки «Армія Української Держави» було здано в підготовку до друку, знайшлася фотографія, де видно оригінальні погони Ясновельможного пана Гетьмана. Доти його зображували з інакшими, і перед виходом видання я ці погони мусив терміново перемалювати.

Досліджувати доводиться як персонажів в одностроях, так і тло за ними. Наприклад, якщо вже зайшла мова про гетьмана, то існує кінохроніка, де видно автівку Скоропадського. Я повинен ідентифікувати її, тому записуюся на сайти любителів старовинних машин, з’ясовую, що це Rolls-Royce Silver Ghost, вивчаю його й намагаюся реконструювати зовнішній вигляд однієї з автівок гетьмана, знову звіряючись із кінохронікою. Робота цікава, але займає багато часу, саме листування з Тинченком, уточнення з ним усіх деталей може тривати кілька тижнів.

Поясніть на прикладах особливості створення ваших ілюстрацій, передавання кольорів, сюжетів, композицій малюнків.

— Ми відшукали в кінохроніці 1917 року український прапор колишнього Київського полку георгіївських кавалерів, який став на службу Центральній Раді під ім’ям Івана Богуна. Тоді стрічку ордена Св. Георгія вважали символом військової доблесті незалежно від того, служив ти УНР чи комусь іншому. Єдина нагорода Російської імперії, яку було дозволено носити в українському війську, — Георгіївський хрест.

Георгіївська стрічка на синьо-жовтому. Сто років тому стрічку ордена Св. Георгія вважали символом військової доблесті

Відповідно до кінохроніки відновлювали розміри й кольори стяга. На ілюстрації синій і жовтий переставлені місцями, тому що старі кіноплівки відображали кольори жовто-червоної частини спектра набагато темнішими, ніж синьо-фіолетової. Відтак на старих фото синьо-жовтий прапор зверху світлий, а внизу темний. На жаль, стереотипне сприйняття співвідношення світлостей лишалося таким сильним, що історикам, які вважали, ніби жовтий був угорі, знадобився певний час, щоб усвідомити факт цього фізичного явища. Це призвело до сучасних холіварів про порядок кольорів українського прапора, ну а мені цю ілюстрацію тепер потрібно переробляти.

Гетьман теж носив георгіївську стрічку, адже був нагороджений орденом Св. Георгія. І георгіївські кавалери пишалися нею на українському прапорі. Але тепер із нею небезпечно з’являтися на людях, бо вона набула вже нового змісту. Символи змінюють значення з часом.

Ілюстрації зображають не тільки уніформу, а й історичні обставини, архітектуру. Як ви вписуєте персонажа в ситуацію?

— Щоразу по-різному. Наприклад, коли наші війська почали звільняти Україну від більшовиків навесні 1918 року, вони дійшли до Юзівки (нинішній Донецьк) і в 3-й гайдамацький полк вступило багато місцевих шахтарів, які хотіли воювати за Українську Державу.

Коли я малював ілюстрацію, то мав знайти тло з Юзівки. Почав вивчати історію Донецька. Виявилося, що там немає впізнаваного на сьогодні архітектурного мотиву, бо тоді він був промисловим і доволі непоказним містечком із печами, трубами й маленькими хатками. Я перебрав багато фотографій. Знайшов лише будинок Юза, який іще до війни був у занедбаному стані, та Свято-Преображенський собор, який знищили в 1930-х. Цей собор і зобразив на ілюстрації.
Водночас я хотів показати, що в ці часи вояки голили собі голови, залишаючи оселедець. На початках революції стало необхідно відрізнятися зовні від супротивників, а також символічно декларувати в одязі свої ідеї. Українська армія як національна виділялася жупанами, шапками, шликами та чубами. Оселедець, окрім того, символізував і певну посвяту, бо полон воякові з ним не віщував нічого доброго.

 

Юзівський шахтар із оселедцем. На початках революції українським воякам стало необхідно усіляко відрізнятися від противників

 

Отже, на ілюстрації, щоб показати цей чуб, я мусив зняти з бійця головний убір, через те дав йому в руку кухлик: він ніби скинув шапку й, перехрестившись на собор, випив на коня. Художники часто малюють козаків із оселедцями без шапок, але це малоймовірна ситуація, адже раніше в чоловіків головний убір був основним елементом одягу. Без нього не виходили на вулицю, а знімали його перед образами в хаті чи ще за деяких обставин.

Або, скажімо, у книжці, присвяченій Армії Української Народної Республіки 1919 року, яка вийде незабаром, буде ілюстрація до подій 31 серпня в Києві з козаком 1-го кінного полку Чорних запорожців.

Тоді українські війська, витісняючи червоних, здійснили успішний наступ із Правобережжя на Київ. Зі сходу йшли білогвардійці. І склалося так, що обидві армії в один день вступили до Києва із двох боків і майже водночас наблизилися до Думської площі (нині майдан Незалежності). З боку Олександрівської вулиці (тепер Грушевського) вже йшли «білі» процесії з попами та екзальтованими прихильниками «єдіной і нєдєлімой», а від Бессарабського ринку лаштувався до параду Хрещатиком відомий своєю затятістю кінний полк Чорних запорожців. Коли перед Думою зібрався натовп прихильників обох сторін, між ними на радощах звільнення Києва від більшовиків склалося хистке ситуативне перемир’я, внаслідок чого на балконі вивісили два прапори: російський та український. Проте Чорні запорожці, аби не парадувати перед російським прапором, зірвали його з балкона. Сотник Божко кинув триколор під ноги коневі командувача групи Сальського, після чого імперське знамено на очах у «єдинонеділимців» потоптали коні Чорних запорожців.

 

Триколор під копитами. Чорні запорожці відмовилися парадувати перед російським прапором

Опишіть сучасну уніформу нашого війська. Що в ній спільного з одностроями часів Української революції?

— Прикро, але однострої української армії, якими вони були від здобуття незалежності й донедавна, стилістично наслідували не українську, а радянську уніформологічну традицію. Тоді як, скажімо, ­польського вояка можна було безпомилково впі­знати за характерними прямокутними клапанами мундира та шапці-конфедератці, наші військові «доношували» совкові кашкети-аеродроми й кріпили собі на погони п’ятикутні зірочки російсько-радянського типу.
На щастя, тепер крига скресла: сучасні однострої української армії стали схожі на європейські, проте водночас наслідують елементи періоду Перших визвольних змагань. Наприклад, клапани кишень трапецієподібної форми, що були характерними ще для Січових стрільців. Як польовий головний убір узяли мазепинку, певно, найбільш знаковий елемент українського однострою. Для нових знаків розрізнення замість зірочок використали чотирипроменеві зорі — профільовані ромби, схожі на ті, що були за часів гетьмана Скоропадського. Знайшлося місце й зубчатці Галицької армії. На рукавах з’явилась емблема із тризубом, який було запроваджено ще 1919 року як розпізнавальний знак для української армії.

Словом, нарешті є надія, що в такому однострої наш вояк почуватиметься наступником саме українських збройних формувань, традиції яких сягають не лише визвольних змагань XX століття, а й козаччини та Київської Русі.
Зрештою, чуби сьогодні виголюють так само, як і 100 чи 300 років тому.

Автор:Ганна Чабарай

 

При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

Джерело:http://tyzhden.ua

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending