Connect with us

Історія

Тема, яку замовчували десятиліттями: Польські звірства проти українців

Published

on

“… відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на Холмщині?”

Поляки вимагають вибачення і свої польські напади на українські села разом з паленням українських сіл та мордуванням українського населення називають “відплатними акціями”. То що, поляки вважають, що вони недовідплатили чи не повністю відплатили українцям раз вони ще тепер вимагають і вибачення? Логічно, вимагати вибачення можна тільки в тому випадку, коли б поляки не палили українські села та не вбивали українців.

Поляки чомусь забувають про деякі неув’язки пов’язані з їхньою теорією “відплатних акцій”. Ще можна зрозуміти, що поляки, які постраждали від українських нападів, відплачували українцям, причетним до тих нападів на поляків. Але ніяк не можна зрозуміти, яке відношення мали українці Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та інших українських земель до “Волинської різанини”, яким поляки, як вони висловлюються, “відплачували” . Українські села тих земель, яким поляки “відплачували” за Волинь та “превентивно відплачували”, знаходились за десятки та сотні кілометрів від Волині. Тобто, треба розуміти, поляки відплачували авансом наперед, очікуючи нападів УПА на польські села на тих теренах, де УПА практично не діяла і не могла навіть організувати хоч якийсь найменший захист українських сіл перед польськими нападами.

Що стосується дитячої аргументації ” хто почав “, то навіть можна розглядати напади на початку війни блукаючих частин розбитого польського війська та КОПу на українські села в 1939 р. Або навіть вбивства українців на Холмщині в 1941-43 р.

Польські історики послуговуються подвійними стандартами: вбивства поляків силами ОУН-УПА вони називають геноцидом, а вбивства українців польськими АК, БХ та іншими польськими силами – відплатними акціями.

Своїм рішенням польські лідери громадської думки задокументували справжні настрої у польському народі щодо України. Виявили, що у польському суспільстві дрімає вірус польського імперіалізму та шовінізму щодо, на їхню думку, тимчасово втрачених “кресів” (окраїн)……

У цій історії є один позитив – до українців приходить розуміння, що битися треба не тільки за майбутнє, а й за минуле, яке так не дає спокою нашим сусідам.

 

 ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ  ХОЛМЩИНИ  ТА  ПІДЛЯШШЯ

Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.

За даними історика Івана Крип’якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов’язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір’я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

НІМЕЦЬКА  АРМІЯ  ВИЗВОЛИТЕЛЬКА

З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.

ПОЛЬСЬКИЙ  ТЕРОРИЗМ  НА  ХОЛМЩИНІ  ТА  ПІДЛЯШШІ

Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.

На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.

У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Наводимо їх імена і прізвища.

Отець протопросвітер Василь Мартиш (Тератин, 4 травня 1945 р.);

Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна (Грабовець, 28 серпня 1943 р.);

Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);

Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);

Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);

Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);

Монах Ігнатій (монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.

З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).

У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.

Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».

У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М’ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.

Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):

«… Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».

Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім’ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?

19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.

21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.

Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні… Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам’ятнику.»

Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення…» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.

(Олексій Літковець)

АКівці під час знищення села Сагринь :
поляк посміхається над трупом українським селянина, який був убитий в полі поблизу с.Сагринь , березень 1944 р.
fSLn2vBPm0gАКівці на фоні палаючого села Сагринь.
GTZ_RL_WbbQ

wrO8o7i2VwY
vbsLY2QQIxo

Тіла українців, помордованих загоном Народових сил збройних . с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.
Вбито до 200 українців.
y_4193374f

Поляк на фоні вбитих у с. Верховини українців.
6z938b_IdyI

Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny3

Wierzchowiny2
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny21
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny1

wierzchowiny

z_8208630f
На Волині вже в 1942 році масово діяли радянські, більшовицькі партизани, а в загонах радянських партизан було багато поляків. Навіть в книгах такого польського придурка як В. Поліщук можна знайти про це інформацію. 

z_d58a75c5

y_e4d6fa0b

z_98c34145

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading
Advertisement
1 Comment

1 Comment

  1. HummerOfJustice

    21.11.2017 at 14:36

    “… до українців приходить розуміння, що битися треба не тільки за майбутнє, а й за минуле, яке так не дає спокою нашим сусідам.” (с)
    Все якраз з точністю до навпаки – минуле однозначно превалює над баченням майбутнього. І цьому є пояснення: українцям, як нації землеробів, притаманні практичний менталітет (спрямований на осмислення та вирішення рутинних сьогоденних завдань, противагою якому є _вербальний_ тип інтелекту, заточений на причинно-наслідкові зв’язки та продукування, аналіз та обмін інформацією, не завжди прив’язаною до суто господарських розкладів, який зазвичай притаманний містянам) та суто землеробський життєвий циклізм, який дозволяє вглядатися у майбутнє виключно на часову відстань до майбутнього врожаю, тобто максимум на 1 рік вперед, а то й лише до наступного невідкладного етапу господарських робіт. А от минуле закарбовується добре. Тому ми вічно щось комусь згадуємо, особливо кривди, і саме звідси ростуть ноги та роги всіх отих сільських міжсусідських та родинних воєн та сварок, що подекуди тривають упродовж поколінь і деколи вже ніхто толком не пам’ятає – з чого, власне, все почалося, але і не робить кроків до порозуміння. Тому у “майбутнє” у прямому розумінні цього терміну з таким світоглядним багажем не зазирнеш, ну, хіба що – інфантильно пофантазувати про те як “згинуть наші вороженьки як роса на сонці” або як в черговий раз фізично винищити сусідів, які “живуть не так, як то заведено у нашому селі”. Іван Франко ще у 1897 році багато чого зрозумів та докладно описав у листі до свого товариша, після того як галицькі русини в черговий раз прокатали його, послідовного виразника інтересів українства, на виборах. І за ці 120 років нічого не змінилося у свідомості українців.
    Така наша кріпацька доля.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Історія

Абреків тут різали з небаченою люттю…, або чому чеченські найманці втікли з України

Published

on

З території Криму в Україну вдерлися війська білого генерала Денікіна, йшов далекий 1919 рік. Серед тодішніх “зєльоних чєлавєчков” перебувала і 1-а Туземна дивізія (“Дікая дівізія”), що була укомплектована чеченцями та інгушами, яка мала застрашити та покарти свободолюбні українські добровольчі батальйони територіальної оборони. Однак абреків тут різали з небаченою люттю. Причини шаленої української люті були вагомі.

Пов’язане зображення

До білого руху тут ставилися по-різному. Мало не половину особового складу офіцерських частин Денікіна і Врангеля становили уродженці південної України, і тому для багатьох білі були “своїми”. Вони ніколи не порушували честі в бою.

Інша річ “Дікая дівізія”. Головнокомандувач збройними силами Півдня Росії Антон Іванович Денікін відправив її ліквідувати «бандітов» Махно. Напередодні великого наступу на Москву головком перекинув на південь ряд ударних частин, щоб назавжди покінчити з «наглимі хахламі» у власному тилу.

До складу групи увійшло кілька офіцерських полків, зведені казачі частини і 1-а Туземна дивізія, укомплектована чеченцями й інгушами. Дивізія була спадкоємицею царської, широко розрекламованої “Дікой дівізії”, яка нібито відрізнялася підвищеною боєздатністю. Звідки взявся цей міф, незрозуміло досі.

Отже, на розправу з українськими степовиками вирушили «лучшіє воіни міра» – вайнахи.

До жовтня 1919 армія Нестора Махна відступала під натиском офіцерських і казачіх частин. Туземна кіннота знаходилася в другому ешелоні, займаючись грабежами та насильством.

За спогадами очевидців, навіть латиські стрілки не були настільки жорстокі. Свідчить офіцер тубільної дивізії Де Вітт (рос. мовою): «Удельный вес чеченца как воина невелик; по натуре он — разбойник-абрек, и притом не из смелых: жертву себе всегда намечает слабую и в случае победы над ней становится жесток до садизма».

Пов’язане зображення

У села Перегонівка ударна офіцерсько-казачья група в 20 тис. багнетів і 10 тис. шабель була буквально знищена.

Результат битви вирішила махновська кіннота під командуванням інспектора кавалерії Кожина. Останню вирішальну атаку повів сам Нестор Іванович. Лаву кавалерії підтримав нещадний кулеметний полк Кожина – близько сотні тачанок, зведені в один кулак.

Унікальний винахід батька Махна, в маневрених боях його тачанки буквально топили противника в потоці розпеченого свинцю. Бували випадки, коли хлопці «викошували» цілі полки. Цікаво, що кращі тачанки реквізували у німців-колоністів. З відмінними ресорами, легкі і одночасно міцні, ці вози були свого роду «мерсами» таврійських степів.

Нічна битва під Перегонівкою вважається найкривавішою і важкою за всі роки махновщини. 51-й Литовський офіцерський полк повністю порубаний. 1-й і 2-й Лабінські пластунські полки здалися. Каре з 1-го Сімферопольського, 2-го Феодосійського і Керч-Єнікальського офіцерських полків зробило запеклий опір, але повстанці вдарили з тилу, і стрій розпався. Гнали офіцерів 25 верст, покриваючи поля порубаними тілами, топили в ріці. 6 тисяч денікінців були вбиті, ще стільки ж потрапили в полон.

Здавалося б – настав час показати себе тубільній кінній дивізії (“Дікій дівізії”)! Однак грабувати і ґвалтувати селянок набагато легше, ніж воювати з чубатими запорожцями …

«Рубай їх, хлопці!»

У першому ж бою у фатальній Перегонівці «непобедимые горцы» втратили третину нукерів. «Салоїди», яким сам Аллах велів бути рабами джигітів – неодноразово сходилися в рукопашну, а під завісу бою буквально розстріляли кілька тубільних ескадронів з кулеметних тачанок.

Махновці вміли наступати в зімкнутому кінному строю і недарма уславилися «рубаками». Красний комбриг А. Рибаков згадував, як запросто, (рос.мовою) «одним ударом разрубывалась голова, шея и полтуловища, или полголовы скашивалось так точно, будто резали арбуз».

Настрій доповнить ще одна цитата з мемуарів де Вітте (рос.мовою): «Раны у чеченцев были в большинстве смертельные. Я сам видел разрубленные черепа, видел отрубленную начисто руку, плечо, разрубленное до 3−4-го ребра, и проч. — так могли рубить только хорошо обученные кавалерийские солдаты или казаки».

“Дікую дівізію” погнали по дніпровським берегам, як перелякане стадо. Страшні для мирного і беззбройного населення, хвацькі кавказці раз по раз терпіли принизливі поразки від Махно, несучи при цьому абсолютно жахливі втрати.

Махновці живили по відношенню до горців люту ненависть. Полонений білий офіцер міг розраховувати на швидку смерть, солдатів взагалі випускали на волю. Горянам-ґвалтівникам це не загрожувало. Куля в таких випадках здавалася рідкісним щастям.

У бою під Олександрівськом (нинішнє Запоріжжя) полк Кожина буквально розстріляв два полки «тубільців», вирізавши інших в шабельній атаці. Втрати повстанців склали 40 осіб, втрати джигітів більше – 1200 вершників.

Остаточно “Дікая дівізія” була добита 11 листопада в нічному бою під Катеринославом. Зараз це Дніпропетровськ. Горців знищили в кавалерійській рубці, багато бігли і потонули в Дніпрі.

700 джигітів потрапили в полон. Вранці їх обливали гасом і спалювали, або повільно рубали шашками на дрібні шматки …

Пов’язане зображення

Учасник махновського руху Герасименко писав: «Найбільше дісталося кавказьким частинам – чеченцям та іншим. Їх за місяць загинуло кілька тисяч. В кінці листопада маси чеченців категорично заявили, що не бажають більше воювати з Махно, самовільно покинули пости і поїхали до себе на Кавказ. Так почався загальний розпад денікінської армії ».

Після махновського розгрому генералу Рівішіну вдалося сформувати нову “Дікую дівізію”. Але це були люди, остаточно зломлені, деморалізовані втратами і втечею. Будь-яка дисципліна впала остаточно. Залишився один примітивний грабіж.

Дивізію перекинули до Криму, і називалася вона по-різному: то Чеченською кінною, то Кримсько-туземною бригадою … Суть була одна. Ось що пише генерал Слащьов-Кримський (рос.мовою): «Великолепные грабители в тылу, эти горцы налёт красных в начале февраля на Тюп-Джанкой великолепно проспали, а потом столь же великолепно разбежались, бросив все орудия. Красных было так мало, что двинутая мною контратака их даже не застала».

Генерал Слащьов заслужено вважався одним з кращих полководців білого руху. Кримська операція покрила його славою. Але навіть він не раз говорив (рос.мовою): «Моя мечта — стать вторым Махно. Вот противник, с которым не стыдно драться».

Тоді Нестор Іванович був союзником більшовиків. До Джанкою прорвався «блукаючий» полк махновців. Українська мова нападників моментально відновила в мізках гірських «мачо» моторошні картини боїв осені 1919-го – і вони тут же дали драла.

При Союзі місцеві дослідники “Гражданской войни” старанно обходили тему жорстокого розгрому 1-ї туземної дивізії в степах Півдня України. Занадто не вписувалася вона в трафарет «дружбы советских народов».

Зараз 2017 рік. Знову у Криму ті самі окупанти з тими самими холуями (найманцями кадировцями). Знову мародерство і ґвалтування. Знову ця наволоч лізе в Україну. Знову за це жорстоке покарання – про це слід знати.

Світлина від Taras Tymchak.

Автор: Сергей Ильченко

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Published

on

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Published

on

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading
Advertisement
Advertisement
Advertisement

Trending