Зв'яжіться з нами

Cтатті

…Тут немає своїх, а якщо і є, то вони вже неживі й лежать, як отой наш зв’язківець, припорошені снігом…

Опубліковано

на

Події в Авдіївці нагадали фронтовий випадок:

– Надька! – раптово заволав колаборант, – звані в сауну, у нас бєндєри…

На крик і шум вибігла дружина господаря.

– Будьтє ви прокляті, сволочі, убійци, – заволала вона й кинулася до свого непритомного чоловіка.

–  Ми вас всєх убйом, і ваших паршивих дєтєй, і ваших жон, всєх вас будєм живйом закапивать у зємлю, убійци, – все верещала Надька. – Когда ваші попалі в катьол под Іловайском, ми целую неделю гуляли, водку пілі за нашу пабєду, мало вас там убілі, укропов…

Майже вся Україна допомагає жителям Авдіївки продуктами харчування, одягом тощо. Однак за цим кроком нашого уряду та суспільства не всі змогли, а, може, не захотіли, розгледіти одну доволі прикру особливість поведінки мешканців Авдіївки.

Більшість із них, поїдаючи українську кашу та беручи під руки кілька буханок хліба, проклинали «київську хунту», «фашистів» із Житомира та «карателів» із Полтави…

Те, що частина населення Донбасу – проросійська, ні для кого не є секретом. Всі ми з вами чудово пам’ятаємо, як такі ж «жітєлі Донбасу» з іконами та російськими прапорами в руках буквально плигали під гусениці бронетехніки ЗСУ.

Для нас, особливо безпосередніх учасників тих подій, така поведінка місцевих жителів була дивною, навіть незрозумілою. Однак тоді, у 2014-му, в нас і думки не було про пряме застосування зброї проти цивільних…

«Запам’ятайте, хлопці, – звертався до нас наш командир групи з позивним «Петрович», учасник війни в Афганістані, – ми тут на Донбасі – не як у дома, це ворожа територія із ворожим населенням, тому максимальна увага до всіх цивільних, до жінок, старих людей і навіть дітей… За Україну потрібно вбивати, а не вмирати, тому обережність і швидкість – наші основні союзники».

Наступні події підтвердили слова нашого інструктора.

Зимою 2014 року на Луганщині, виконуючи завдання по знищенню одного із ватажків російських терористичних банд, ми натрапили на сім’ю зрадників, які не лише відкрито агітували за Новоросію, а й активно брали участь у виявленні та знищенні проукраїнськи налаштованих громадян. Нашого зв’язківця – самотнього чоловіка віком близько 70 років, який нам надавав певну інформацію про пересування ворожих сил, виявили сепаратисти і закатували на власному подвір’ї.

Через хвилин 30–40 на околиці цього населеного пункту ми виявили ворожий загін приблизно з 10 чоловік, які відпочивали у місцевій сауні. Враховуючи дальність до фронту (понад 50 км углиб окупованої ворогом території), «асвабадітєлі» так розслабилися, що навіть не встановили охорони й патрулів. Всі вони теплі потрапили до наших рук. Це були представники так званої православної армії Донбасу, що вирішили відпочити від «ратних справ». На допиті полонених ми відразу звернули увагу на одного «козачка», ліва рука якого була ретельно забинтована. На запитання, хто вбив місцевого жителя – нашого зв’язківця, що мешкав за кілька будинків від сауни, він відразу зізнався. І сказав, хто доповів їм про нього – це були сусіди через дорогу.

Враховуючи специфіку діяльності нашої диверсійно-розвідувальної групи та наше розташування у глибокому ворожому тилу, було прийнято рішення, не чекаючи світанку, завітати до будинку зрадників. Разом із полоненим «козачком».

Тихенько відчинивши ворота, ми зайшли на широке подвір’я, на якому стояли два трактори, автомобілі УАЗ, «Ланос» та мікроавтобус «Фольксваген». В одному із вікон ледве мерехтів блакитний вогник. Підійшовши до широких броньованих дверей, ми натиснули на дзвінок. За дверима почулися важкі, неритмічні кроки, як у людини, що має проблеми з нижніми кінцівками.

– Кто там? – почулося із-за дверей.

– Сваі, – відповів наш полонений, – аткривай, дєло єсть, – вже пробубнів «козачок».

– Что тєбє надо, прихаді завтра, как і дагаварівалісь, спіскі прєдатєлєй будут у мєня завтра к абєду, – знову відповів голос за дверима…

– Кажи, що завтра вас не буде, – прошепотів командир групи «козачку»…

– Завтра с утра ми уєзжаєм, поетому спіскі давай сєйчас по памяті,– знову взяв слово наш полонений.

– Ладна, ваякі, что же ви б дєлалі бєз нас? – відповів голос.

Двері тихенько прочинилися – перед нами стояв чоловік середнього зросту у картатій червоно-білій сорочці, заправленій у зелені камуфльовані штани. Всім своїм виглядом він нагадував такого собі відставного офіцера Збройних сил чи міліції.

– А ви кто? – запитав господар будівлі, роблячи крок назад.

– Каратєлі – відповів наш командир і майстерно поцілив лівою рукою в щелепу сепаратиста.

– Надька! – раптово заволав колаборант, – звані в сауну, у нас бєндєри…

На крик і шум вибігла дружина господаря.

– Будьтє ви прокляті, сволочі, убійци, – заволала вона й кинулася до свого непритомного чоловіка.

– Ми вас всєх убйом, і ваших паршивих дєтєй, і ваших жон, всєх вас будєм живйом закапивать у зємлю, убійци, – все верещала Надька. – Когда ваші попалі в катьол под Іловайском, ми целую неделю гуляли, водку пілі за нашу пабєду, мало вас там убілі, укропов…

Весь цей потік гною від доволі немолодої і на вигляд освіченої жіночки, громадянки України, промовисто нам говорив: тут немає своїх, а якщо і є, то вони вже неживі й лежать, як отой наш зв’язківець, припорошені снігом…

Немає ніякого сенсу далі переповідати несамовиті крики зрадниці. Скажу лише, що смерть самотнього українського патріота не залишилася без відповіді…

Вважаю, що цілі прошарки населення вже втрачені для України назавжди. І втрачені не з початком війни на Донбасі, не з початком Революції Гідності, навіть не після Помаранчевої революції. Вони були втрачені ще задовго до нашого народження, ще у далеких 20–30 роках минулого століття, коли під гаслом боротьби з кулаками більшовицька система знищувала українське працелюбне селянство.

Десятиріччя репресій, кілька штучно влаштованих й організованих Голодоморів – це все ланки одного ланцюга, мета якого – знищення українства як такого.На оголені від Голодоморів землі українського півдня та сходу переселяли чужі народи та етноси. Та навіть не в цьому біда Донбасу, а в тому, що переселенці становили чи не наймаргінальніший прошарок радянського суспільства, були класичним люмпен-пролетаріатом, який нічого не мав і мати не хотів. Частина переселнців були криміналізовані. Тож, звісно, рано чи пізно всі ці міни, що так майстерно закладав СРСР, мали б вибухнути. Власне, що і сталося восени 2014 року.

Дві третини жителів Донбасу ненавидять Україну, і це потрібно запам’ятати, усвідомити і, найголовніше, про це, нарешті, слід сказати уголос… Більшість сепаратистських угруповань, так званих батальйонів, мають донбаське походження. Їхні засновники та командири – зазвичай колишні громадяни України, місцеві «дончани», а по суті – злочинці з числа місцевого криміналітету, екс-«беркутівці» та силовики, що зрадили присязі.

Батальйони «Кальміус», «Оплот», «Восток», «Спарта», тактична група Гіві «Сомалі» –це не російські батальйони, а місцеві банди, які за допомогою нашого північного «брата» наростили собі військові м’язи. Однак, як показує практика, їхня боєздатність перебуває на доволі низькому рівні, фактично, лише завдяки РФ дані угруповання ще існують, регулярно забезпечуються озброєнням, боєприпасами.

Ледве чи не вперше з часів Другої світової війни наше суспільство, держава зіткнулися з таким тяжким явищем, як масштабна колаборація – свідома співпраця з ворогом, причому у всіх напрямках.
Про яку інтеграцію до українського суспільства може йти мова, коли всі вони щиро радіють нашим смертям?

Невже після нашої перемоги їхні погляди раптово зміняться? Звісно, що ні, більше того, на перших же виборах під егідою України до тієї ж Верховної Ради вони знову оберуть сили, мета яких – знищення України як суверенної, незалежної держави.

Це не просто тягар, це важкий, непідйомний якір, який не дає нам рушити з місця, більше того, він нас ще й уперто тягне назад у комуністичне минуле…

Лише щоденна просвітницька робота серед дітей і молоді залишає нам шанс розв’язати це складне донбаське питання. В іншому випадку – табори, зона відчуження, що, звісно, не є виходом із ситуації.

Історик, учасник АТО Роман ФЕДЬКО

Автор:
Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

 

При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

Джерело:http://ukrreporter.com.ua

Cтатті

Промовиста різниця між героями та зрадниками України

Опубліковано

на

Один із користувачів соціальних мереж – звичайно ж, близький до Москви український журналіст – пояснив, що не буде дивитись фільм “Кіборги”, який героїзує “непотрібну війну”, у якій “українці вбивають українців”.

Поки що це несміливий, маргінальний тренд у нашому медіапросторі, він притаманний швидше російській пропаганді. Але з часом, після виведення російських військ він посилиться. До цього треба бути готовими.

Не можна зводити війну до боротьби українців із російськими окупантами, не можна заплющувати очі на те, що в окупантів є найманці, є прихильники – по всій країні. Але найголовніше – не найманці почали війну. Росіяни її почали.

Агресія завжди запускає механізм колабораціонізму і зради. Той, хто просто дотримувався інших поглядів, бере до рук зброю та починає боротися зі власною країною, власним народом. Так, він зрадник. Так, він винний. Але ці умови для розбрату створив окупант.

Квіслінг був норвежцем. Петен був французом. Гаха був чехом. Тісо був словаком. Але за кожним з ним стояв Гітлер. За Захарченком чи Аксьоновим – і кожним зі зрадників – стоїть Путін.

А за кіборгами стояли не Порошенко з Муженком. За кіборгами стояла Україна. У цьому відмінність.

Віталій ПОРТНИКОВ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Який флот може дозволити собі Україна на даний час

Опубліковано

на

Суперечки про те, як Україні скоріше відродити свій флот, ведуться ще з 2014 року, коли Росія разом з Кримом і базою в Севастополі вкрала майже всі наші кораблі. Як завдяки новій стратегії розвитку Військово-морські сили країни встають на ноги у даному матеріалі.

До початку подій на півострові в складі ВМС України перебував один фрегат, підводний човен, чотири корвета і 26 допоміжних кораблів.

Цифри не вражали уяву навіть тоді, а, з урахуванням втрат під час анексії, ситуація стала і зовсім плачевною. Радує хоча б те, що під час кримських подій флагман “Гетьман Сагайдачний” знаходився в морському поході. Його екіпаж вчасно зорієнтувався і не пішов на Севастополь, загорнувши в Одесу.

“Володимир Великий”

Спочатку завдання по відродженню флоту доручили тодішньому командувачу ВМСУ Сергію Гайдуку, який вирішив не винаходити велосипед і продовжив розвивати утопічний план з будівництва великого флоту, що складається з корветів, фрегатів і підводних човнів.

Втім, можна було здогадатися, що реалізувати цей план так і не вдасться. Хоча б тому що Україна задумала будівництво власного корвета під назвою “Володимир Великий” ще в 2005 році. Лише в 2010 в Миколаєві перший корабель серії нарешті заклали в виробництво (а за планом їх повинно було бути чотири) … і за наступні чотири роки не побудували навіть половини.

Такими темпами Україна довелося б чекати свого “Володимира” ще мінімум років десять. А до моменту виходу в море він би вже безнадійно застарів і все можна було б починати спочатку.

До того ж обслуговування кораблів такого класу – справа непроста і витратна. Для цього потрібна спеціальна база, яку Україна втратила з анексією Криму. Будівництво нової теж варто було б бюджету колосальних грошей і забрало б купу часу, якого у нас немає.

Інший план

У квітні 2016 року президент Петро Порошенко нарешті звільнив Гайдука з посади командувача флотом. А на його місце призначили генерал-лейтенанта Ігоря Воронченко.

При ньому справа нарешті зрушила з мертвої точки. Новий командувач відразу ж відмовився від плану попередників, вибираючи між двома іншими концепціями розвитку.

Інший варіант – будівництво власного “москитного флоту” на базі декількох десятків порівняно дешевих кораблів самого різного призначення – ракетних, патрульних, протимінних і т.д.

Цей план не настільки амбітний, але зате він хоча б реалізуємий. І схоже на те, що в ВМСУ вирішили рухатися саме в цьому напрямку. Так, в Міноброни вже заявили, що до 2020 року флот повинен отримати до 30 бойових кораблів і катерів.

До того ж нещодавно в США нагадали про те, що готові безкоштовно передати Україні бойові катери класу Islands, які вже давно чекають в американських портах. Однак при цьому є нюанс.

“Гюрза”, “Кентавр” і “Лань”

Можливо тому, що минулого літа на воду спустили вже четвертий бронекатер типу “Гюрза-М”, який оснащений бойовим модулем з автоматичною гарматою, автоматичним гранатометом і 7,62-мм кулеметом, а також двома протитанковими ракетними комплексами “Бар’єр” з лазерною системою наведення.

Продовжити читання ?

Cтатті

Миротворці на Донбасі: коли вирішиться питання, і які країни можуть відправити своїх військових

Опубліковано

на

За даними джерел сайту “Сегодня”, в найближчі місяці має вирішитися питання зрозміщенням на Донбасі миротворців ООН. На думку Заходу, напередодні своїхпрезидентських виборів в березні 2018 го Росія з цього питання може піти на поступки.Така думка побутує в Штатах. Правда, третю зустріч з помічником президента РФВладиславом Сурковим спецпредставник Держдепу Курт Волкер назвав “крокомназад”. А після зустрічі з держсекретарем Рексом Тіллерсоном у Відні главаросійського МЗС Сергій Лавров заявив, що Київ і Вашингтон не так розуміє бачення Москвою миротворчої місії. За його словами, те, що пропонують Україна іСША – введення на Донбас окупаційної адміністрації, тому Росія ніколи не підтримаєтакий проект резолюції в Радбезі ООН. Але обійти кремлівське вето можна черезГенасамблею.

Сайт “Сегодня” проаналізував шанси на розміщення на Донбасі місії “блакитних касок”, і, що найголовніше, які країни можуть відправити туди своїх військових.

“Охоронці спостерігачів ОБСЄ”

Наївна впевненість наших західних партнерів у тому, що Путін до своїх президентських виборів в березні-2018 піде на поступки, потроху вивітрюється. На засіданні Ради глав МЗС ОБСЄ у Відні Рекс Тіллерсон заявив, що Штати, може, і хотіли б зняти санкції проти Росії, але не зроблять цього, поки Москва не виведе свої війська з східної України і з Криму. Правда, після двосторонньої зустрічі з російським колегою держсекретар був не так багатослівний: “Я вам не буду говорити, що конкретно ми обговорювали. Ми добиваємося прогресу і отримуємо його. У нас є діалог, співпраця, але ми ще не все вирішили. Але це і не можна вирішити за одну зустріч”.

А ось Сергій Лавров передав журналістам свою розмову з Рексом Тіллерсоном до дрібниць. Їх двостороння зустріч тривала понад годину, і українське питання йшло другим на порядку; з цього питання, за словами Лаврова, у них з Тіллерсоном менше співпадаючих підходів, ніж по Сирії.

“Нас турбують спроби поставити з ніг на голову нашу ініціативу про направлення охоронців ООН для забезпечення безпеки місії ОБСЄ. Ця ініціатива на 100% вписується в дух і букву Мінських домовленостей. Наша ініціатива полягає в тому, щоб спостерігачів ОБСЄ всюди супроводжували охоронці ООН. Те, що ми почули від представника США Волкера, мало зовсім протилежний підхід. Він полягає в тому, щоб не зациклюючись на питаннях особливого статусу Донбасу, амністії, підготовки до виборів через прямий діалог Києва, Донецька і Луганська,  ввести туди ООН-івську адміністрацію, яка буде керувати всім, що відбувається в самопроголошених “ДНР” / “ЛНР”, – заявив Сергій Лавров.

Тобто, Росія згодна нема на 20-тисячну миротворчу місію сертифікованих військових, а на ООН-івських охоронців із забезпечення безпеки СММ ОБСЄ. Причому трохи раніше в тому ж Відні Сергій Лавров заявив, мовляв, якщо на Донбасі розгорнуть українсько-американський варіант миротворчої місії, це буде окупаційна адміністрація. На це глава українського МЗС Павло Клімкін відповів Лаврову в своєму Twitter: “Я вважаю, що окупаційна адміністрація вже там – це російська окупаційна адміністрація”.

Американський експерт, колишній помічник держсекретаря Девід Крамер в бесіді з сайтом “Сегодня” сказав, що пропозиція Росії по миротворцях сильно відрізняєтьсявід того, що раніше запропонувала Україні. На його думку, нічого не змінюється, Путінхоче дестабілізувати Україну, щоб Захід втратив до неї інтерес, тому я скептичноставлюся до того, що до своїх “виборів” в березні у російської сторони з’явитьсяінтерес до вирішення цього питання.

“Фактично пропозиція Росії щодо миротворцям навіть не стартова, це несерйозний спосіб покласти край бойовим діям. Він просто відокремить Донбас від решти України і нічого не принесе для відновлення міжнародно-визнаного українсько-російського кордону. Тому у мене немає великих надій на миротворчу місію на Донбасі – навряд чи це станеться. Я вважаю, найкращий спосіб – посилювати санкції проти путінського режиму до тих пір, поки він не почне поважати територіальну цілісність і суверенітет України і не виведе свої війська, і надати Україні летальну зброю, щоб допомогти їй захистити себе”, – вважає Девід Крамер.

Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер також скептично ставиться доготовності Росії погодитися на миротворчі сили з дієвим і сильним мандатом, якіотримають доступ до всієї території окупованого Донбасу, включаючи українсько-російський кордон.

“Є сенс протестувати готовність і згоду Росії на ці сили і мандат, але за три місяці з тих пір, як Путін підняв питання про можливість миротворчої операції ООН, ми не побачили істотних змін в позиції Росії. Тому незрозуміло, чому ми повинні очікувати, що Росія погодиться на миротворчі сили до своїх президентських виборів в березні”, сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Як ООН приймає рішення

Розмови про миротворців в українському політикумі не вщухають останні два роки. Ще 18 лютого 2015 го РНБО підтримав звернення до ООН і ЄС про розгортання в Українімісії “блакитних касок”. Рішення приймає Рада безпеки ООН. Свою резолюцію в Нью-Йорку Україна представила два роки тому, але через незгоду Росії, яка як постійнийчлен має право вето, на голосування її не виносили, намагаючись зупинити війну врамках Нормандського формату.

Майже через три роки після підписання Мінська-2 стає зрозуміло, що Росія не збирається виконувати свою частину домовленостей. Але за вересневу пропозицію Кремля про можливість розгортання на Донбасі миротворчої місії (Москва внесла в ООН відповідну резолюцію) наші західні партнери схопилися як за останню соломинку. Майже півроку Курт Волкер веде переговори з Владиславом Сурковим про місію “блакитних касок”, але на компроміс Москва не йде.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченка, чим більше позитивних для України пунктів ми намагаємося внести в резолюцію по миротворцям, тим більша ймовірність, що її заблокує Росія. “Дуже важливо, яким буде мандат місії. Мандат потрібно виписати таким чином, щоб місія допомогла реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу. Також в Мінських домовленостях передбачається виведення незаконних збройних формувань, як місцевих, так і іноземних – російських. І миротворці якраз той гвинтик, який може допомогти механізму контролю виведення збройних формувань”, – вважає Олександр Левченко.

За словами посла, не виключено, що може обговорюватися питання проведення виборів на Донбасі – цей пункт є в Мінських домовленостях – і хто, як не миротворці зможуть гарантувати чесність їх проведення. Як свого часу в Хорватії: місія здійснювала моніторинг і надавала логістичну підтримку, стежила, щоб не було фальсифікацій, щоб ніхто силою не впливав на виборців і членів комісій. Тобто, як підкреслює Олександр Левченко, мандат миротворчої місії на Донбасі повинен включати виведення незаконних збройних формувань і, очевидно, проведення виборів.

Та й сам процес прийняття рішень в ООН не такий вже і швидкий. Раніше представник України в підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи Євген Марчук пояснював сайту “Сегодня”, що спочатку вноситься офіційна пропозиція (резолюція – Авт.), потім Радбез ООН вивчає і приймає рішення, яке Росія, як постійний член, може заблокувати. Правда, в одному з інтерв’ю “Сегодня” перший президент незалежної України Леонід Кравчук говорив, що якщо Рада безпеки не може прийняти рішення,тоді має бути рішення Генасамблеї, яка в березні 2014 роки вже прийняла резолюціюпо Криму в обхід вето Росії.

Представник України в Раді ООН з прав людини в 2006-2010 рр., уповноважений України в Міжнародному суді ООН Володимир Василенко нагадує про резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5). Їїприйняли в 1950 році після вторгнення північнокорейських військ до Південної Кореї. США на Радбезі марно намагалися провести резолюцію, але СРСР їїблокував, тому питання винесли на Генасамблею. У нашому випадку, щобзастосувати резолюцію Генасамблеї “Об’єднання заради миру” №377 (5),необхідно заручитися підтримкою 2/3 членів ООН, або 129 держав.

Хто може увійти до миротворчої місії

За словами Євгена Марчука, як таких військ ООН немає, вони комплектуються кожен раз для кожної нової місії. Від прийняття рішення в Нью-Йорку до фактичної відправки “блакитних касок” в гарячу точку може пройти до півроку. Спочатку секретаріат ООН направляє технічну оціночну місію в зону конфлікту. У своїх висновках вона призводить не тільки оцінку обстановки в області безпеки, політичної, військової та гуманітарної ситуації, а й дає попередній кошторис витрат. Потім секретаріат ООН звертається до країн, які можуть відправити своїх сертифікованих військових.

“Треба звертатися до країн, які мають миротворчий досвід. У своїх національних парламентах вони вирішують, чи будуть їх військові брати участь. Потім Радбез призначає військове керівництво (главу і командувача миротворчими силами – Авт.)”, – пояснює Євген Марчук.

За словами посла України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.) Олександра Левченко, дуже важливо, хто буде керувати місією. “Важливо, щоб це був представник авторитетної країни, яка відправить досить численний контингент, наприклад, Канада – ми вже бачили їх заяву. Також Україна очікує, що члени Нормандського формату – Франція і Німеччина – відгукнуться і відправлять своїх військових. Наша принципова позиція – Росія не може мати своїх миротворців. Решта будуть обговорюватися в ООН, зокрема, наскільки члени ОДКБ (наприклад, Білорусь, яка заявила про готовність відправити своїх миротворців на Донбас – Авт.) можуть брати участь в місії,враховуючи їх військові зобов’язання перед Росією, але Україна на участь миротворцівцих країн в місії не погодиться”, – сказав посол.

Днями в Брюсселі глава канадського МЗС Христя Фріланд заявила, що Канада готова відправити своїх миротворців на Донбас, якщо місія отримає доступ до неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону. Правда, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, заяви Фріланд на практиці нічим не підкріплені. Експерт пояснює, що кожна країна має певну кількість солдатів, сертифікованих служити в миротворчих місіях.

“Так, в серпні 2016- го Канада заявила, що готова відправити 600 своїх миротворців в будь-яку гарячу точку. Це означає, що Канада готує і тренує цих сертифікованих військових. Але не факт, що Канада їх відправить. На сьогодні, за даними, ООН всього 62 канадця служать у всіх миротворчих операціях по світу, велика частина з яких поліцейські. Тому заява Фріланд це піар. Та й в цілому з середини 90-х великі індустріальні та економічно розвинені країни не відправляють своїх солдатів. Основна їх роль – фінансування, спеціалізована підготовка або допомога, якщо потрібно перевезти солдат”, – пояснює аналітик.

За словами Стівена Пайфера і Девіда Крамера, російських і українських військових не повинно бути в складі миротворчих сил на Донбасі. Як припускає Стівен Пайфер, для російської сторони напевно буде неприйнятною участь і американських солдатів.“Можливо нейтральні держави, такі як Швеція, Фінляндія, Австрія могли б сформувати ядро цих сил – якщо Москва дійсно готова підтримати миротворчі сили з чинним мандатом”, – сказав сайту “Сегодня” Стівен Пайфер.

Якщо взяти країни першої десятки за кількістю відправки миротворців, то це або країни Африки, або Азії: Ефіопія, Бангладеш, Індія, Пакистан, Руанда, Непал, Індонезія. “Ще є Китай, вони нарощують свою активність, у них багато сертифікованих миротворців. У Китаю, за даними ООН, 2417 саме військових, не поліцейських, задіяних в гарячих точках по світу. І ще, як не дивно, Італія, – 1153 військових служатьмиротворцями. До речі, анекдотична ситуація: БТРи для миротворчих місій Багладешу поставляє Росія. Буде дуже “смішно”, якщо на Донбас зайдуть миротворці, а техніку їм буде поставляти Росія”, – говорить Микола Белесков.

Як розповідає Олександр Левченко, в хорватському Вуковарі, який був мирно реінтегрований, розміщувався військовий контингент миротворців – російський батальйон. “Ось вам цікава деталь, чи чесно миротворці виконують свою роботу. У 1992 році з нашого українсько-русинського села Міклошевци частини так званої територіальної оборони, які тимчасово окупували і контролювали цю територію, вигнали зі своїх будинків 100 осіб, а 4-х вбили. І це при тому, що російський контингент стояв фактично в 10-ти метрах від цієї “акції” і нічого не зробив, щоб їй запобігти. Але є і позитивний приклад роботи миротворців. У кінці 1995-го український миротворчий батальйон в Сараєво (був під облогою 1425 днів, б льше, ніж Санкт-Петербург) полагодив трамвайні рейки і запустив перший громадський транспорт. І кожен такий трамвай супроводжував український БТР, настільки все було небезпечно”, – розповідає посол Олександр Левченко.

Але найбільша проблема і інтрига, за словами аналітика Інституту світової політики Миколи Белескова, в тому, чи вдасться швидко нашкребти 20 тис сертифікованих солдатів. “Чи вдасться швидко знайти навіть серед перерахованих вище країн, які є великими контрибуторами, 20 тис сертифікованих солдатів, які будуть мати відповідні навички?”, – підсумував експерт.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending