Зв'яжіться з нами

Історія

Угорська агресія у 1939-му, або як українці боронили свій край

Опубліковано

на

Журналіст Історичної правди Олександр Пагіря опублікував статтю про українців, які боронилися від угорської агресії в 1939 році. Пропонуємо перечитати статтю автора, текст якої публікується без замін нижче.

“Безупинно йшли нові українські добровольчі загони на кордон… Більшість з них не мала ще досі ніколи в руках кріса, похапцем виряджена, без ніякого військового вишколу. Але всі вони мали незламну волю боротьби і перемоги, були повні фанатизму й такої відчайдушності, що її може родити лише безвихідне положення”.

Прискорене вторгнення

6 березня 1939 р. німецький рейхсканцлер А. Гітлер прийняв рішення про остаточну ліквідацію Чехо-Словаччини. Згідно з затвердженим планом передбачалося, що німецькі війська окупують Богемію та Моравію, Словаччина проголосить незалежність під протекторатом Рейху, а Угорщина за дозволом останнього окупує Карпатську Україну.

12 березня 1939 р. через свого посла у Берліні Деме Стояї Угорщина отримала “зелене світло” на захоплення краю. Для вирішення “рутенського питання” у розпорядженні гортистського керівництва було всього 24 години після проголошення незалежності Словаччини, яке було заплановане на 14 березня 1939 р.

Начальник угорського генштабу Генрік Верт просив надати йому як мінімум тиждень на підготовку до вторгнення, побоюючись зустріти серйозний опір з боку чехословацьких військ. Однак такі терміни не влаштовували німецьких колег.

Тому гортистське керівництво було змушене прискорити підготовку до вимаршу своєї армії в Карпатську Україну. Угорська королівська рада, що зібралася 13 березня, наказала Г. Верту бути готовим до операції протягом 12 год.

У терміновому порядку до чехословацького кордону стягувались регулярні війська, в основному новобранці, які пройшли 3-тижневий курс військового вишколу.

Плакат М. Михалевича, який зображає Карпаську Україну, що борониться перед Угорщиною й Польщею

З огляду на короткі терміни розгортання військ, угорське командування не мало змоги провести повноцінну мобілізацію резервістів, на що було потрібно як мінімум 72 години.

Підготовкою і всім ходом військової операції безпосередньо керував начальник гарнізону в Мукачеві, командир 1-ї гірської бригади полковник генштабу Олойош Белді під зверхністю командира 8-го корпусу (Кошице) генерал-лейтенанта Ференца Сомбатгеї, який 14 березня 1939 р. очолив Карпатську групу (Kárpát Csoport) загальною чисельністю до 40 тис. чол., спеціально сформовану для окупації Карпатської України.

До бойових дій також залучили нерегулярні формування “Рондьош гарди”, “Собот Чопоток” та гвардії “чорнорубашників” Стефана Фенцика (загалом до 1-2 тис. чол.).

Угорський наступ на Карпатську Україну відбувався на трьох стратегічних напрямках:

західному (Ужгород – Перечин – Великий Березний – Ужок) з відгалуженням на Турянську долину із завданням перерізати зв’язок  краю із Словаччиною;

центральному (Мукачево – Чинадієво – Свалява – Воловець і Мукачево – Іршава – Білки – Довге), що мав на меті розрізати навпіл чехословацьке військове угрупування на Закарпатті та нейтралізувати його подальший опір;

східному (Берегово – Севлюш – Хуст – Тячів – Солотвино – Рахів –Ясіня), головним завданням якого було подолати опір січовиків, захопити столицю Карпатської України – Хуст і не допустити зайняття румунськими військами східних районів регіону.

О 5-ій годині ранку, 14 березня  1939 р. угорські війська при підтримці іррегулярних сил без оголошення війни атакували чехословацькі позиції на окремих ділянках демаркаційної лінії. Їхні бойові дії цього дня ще не мали характеру загального наступу, а скоріше були прикордонними сутичками, певною пробою сил.

Угорська армія наступає на Карпатську Україну. Березень 1939 р.

На лінії угорського наступу оборону здійснювали два батальйони чехословацької прикордонної охорони (StOS) у взаємодії з частинами 12-ої чехословацької дивізії (36-й та 45-й піхотні полки), фінансової сторожі та жандармерії, як також відділи Карпатської Січі, сформовані у прикордонних селах.

Ранковий наступ угорської кавалерійської бригади з Мукачева у напрямку Сваляви мав на меті розрізати 12-у чехословацьку дивізію навпіл і в такий спосіб примусити її капітулювати. Але його успішно відбитив перший батальйон 36-го піхотного полку.
При підтримці чоти бронетранспортерів і протитанкових гармат чехословацькі війська в ході контратаки відкинули противника на вихідні позиції, надалі перешкоджаючи йому обійти себе з флангів.

Внаслідок запеклого опору чехословацьких сил протягом 14 березня 1939 р. всі угорські атаки на свалявському напрямку виявилися безуспішними.

Угорське командування часто вдавалося до комбінованих атак, залучаючи загони диверсантів. Для прикладу, напад на роту StOS “Доманинці” ввечері 14 березня 1939 р. здійснювали одночасно “угорські гвардійці” із тилу та регулярні війська від демаркаційної лінії.

У результаті чехи були змушені відступити до сс. Оноківці та Кам’яниця, де разом з карпатськими січовиками продовжували опір надалі.

До 16-ої години, 14 березня 1939 р. тривав бій під Горондою та Страбичовим поблизу Мукачева за участю підрозділів StOS із роти “Ракошино” та сотні січовиків на чолі з хорунжим Михайлом Стойкою, в якому угорці поплатилися 12-ма вбитими і 35-ма пораненими.

12-та чехословацька дивізія проводила позиційні оборонні бої проти угорських військ тільки 14 березня  1939 р. Після полудня цього дня за вказівкою з Праги була розпочата евакуація чехословацьких військ та державних службовців із території Підкарпатської Русі.

З цього моменту урядові війська переходили до тактичної оборони й організовано відступали в Словаччину, Польщу та Румунію. Серед чехословацького військового керівництва спостерігалася певна розгубленість.

Один із офіцерів StOS Ян Свобода писав: “Здавалося, у вищому командуванні панував безлад і ситуація була критична”.  Через відсутність чітких вказівок часто рішення про відступ федеральних військ видавалися із запізненням.

Підрозділи на кордоні, що стримували натиск угорських військ, не знали загальної ситуації на фронті і були фактично залишені самі на себе без жодної підмоги.

Народження армії

Уряд Аавгустина Волошина безуспішно намагався переконати командира 12-ї чехословацької дивізії генерала Олега Сватека очолити оборону Карпатської України.

У зв’язку з різким загостренням міжнародної ситуації в Центрально-Східній Європі і фактичним розпадом Чехо-Словаччини після оголошення самостійності Словаччини, ввечері 14 березня 1939 р. Волошин по радіо проголосив Карпатську Україну також незалежною державою.

Плакат М. Бутовича із серії “Карпатська Січ”, 1939 р. 

Цьому рішення передували консультації з делегатами до Сойму, який наступного дня мав його законодавчо закріпити.
Після цього А. Волошин відправив до Праги телеграму, в якій пояснив вимушеність цього кроку та подякував чеському народові та його уряду за 20 років співпраці – жест, на який не спромоглися представники інших нацменшин багатонаціональної республіки.

Ввечері 14 березня 1939 р. у помешканні голови уряду відбулась нарада за участю провідних діячів Карпатської України та старшин Карпатської Січі, на якій було вирішено розпочати оборону краю та відхилити угорський ультиматум про мирну здачу влади.

Водночас з метою затягування часу в Будапешт було відправлено дипломатичну місію на чолі з Ю. Бращайко для проведення переговорів про можливість припинення бойових дій на території краю.

Тоді ж уряд А. Волошина надіслав у Берлін ноту з проханням про протекторат: “Наш уряд висловлює велику подяку німецькому народу та Вам за справжню підтримку національних устремлінь українського народу і віддається під могутній захист Німецького Рейху”. Однак офіційний Берлін мовчав, оскільки доля краю вже була вирішена.

Тим часом уряд новонародженої держави приступив до організації збройних сил. Уранці 15 березня 1939 р. військовий міністр Карпатської України Степан Клочурак видав свій перший наказ “Про формування штатів управління”, яким створювалася Національна Оборона Карпатської України на чолі з полковником армії УН� Сергієм Єфремовим.

Одночасно було призначено генеральний військовий штаб у складі 11 чоловік, очолюваний полковником Михайлом Колодзінським (“Гузар”). Карпатська Січ стала базою для формування збройних сил Карпатської України, до якої також увійшли добровольці з усіх куточків краю та українці з чехословацької армії.

Михайло Колодзінський – начальник Генерального штабу Карпатської Січі у 1938-1939 рр. 

Для залучення добровольців до новонародженого української війська був виданий мобілізаційний заклик до населення краю:

“При міністерстві війська в Хусті утворився генеральний штаб під проводом пол. Єфремова. Формується армія Карпатської України. Всі бувші військові старшини, підстаршини і вояки, голосіться до головної команди армії, і тому нехай не буде ні одного вишколеного вояка, який би не заоферував свої прислуги своїй державі. Служили ми цісарям, всяким чужим президентам, то послужім тепер своєму народові. Вояки, вас кличе рідна держава!”.

У штабі Національної Оборони не складалось жодних мобілізаційних списків чи повісток, добровольці у віці від 16 до 55 років, які бажали зі зброєю в руках захищати Карпато-Українську державу, самі приходили до збірних пунктів.

Лише 15 березня 1939 р. до команд Національної Оборони зголосилось близько 2–3 тис. чол., серед яких були селяни, старші учні гімназій, студенти учительських семінарій, січовики, українці з чехословацької армії, прикордонної охорони, фінансової сторожі та жандармерії.

Попри наявність людського резерву, армія Карпатської України не була в змозі укомплектувати всіх зголошених добровольців у боєздатні відділи через відсутність достатньої кількості зброї, амуніції та обмундирування.

За цих умов єдиним шляхом для організації належного опору угорським військам було проведення роззброєння частин чехословацької армії, фінансової сторожі, жандармерії та прикордонної охорони (StOS), які відходили в сусідні країни, а також захоплення військових складів на території краю.

Усе це відбувалось за наказом Начальної Команди збройних сил Карпатської України у надзвичайно короткий проміжок часу напередодні приходу гонведів.

Група добровольців та січовиків відправляються на угорський фронт. Хуст, 16 березня 1939 р.

15 березня 1939 р. генеральний штаб Національної оборони Карпатської України встановив зв’язок із командами Карпатської Січі в Воловці, Іршаві, Севлюші, Великій Копані, Тячеві, Королеві та Рахові.

В умовах швидкого наступу противника був втрачений зв’язок з окружними командами у Великому Березному, Перечині та Сваляві. Загальна кількість озброєних бійців Карпатської України, готових стати до оборони, становила від 1,2 до 1,5 тис. осіб.

Українське командування в Хусті було свідоме великих жертв в ході опору угорській окупації. Як згодом писав полковник Сергій Єфремов, “керуючи операціями, ми могли мати тільки одну мету: показати цілому світові, що українці вміють завзято боронити свою свободу й державність”.

В обороні Севлюша

Одним із найважливіших напрямків угорської наступу, який з 15 березня 1939 р. набув загального характеру, став східний напрям Берегівської військової групи, спрямований на столицю Карпатської України.

Угорське командування планувало якнайшвидше захопити Хуст, арештувати членів українського уряду, не допустити відкриття Сойму Карпатської України і перешкодити можливому наступу румунських військ у східні райони краю.

Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина. 

Найбільш кровопролитні бої відбулися на Севлюшсько-Хустському напрямку, де оборону спочатку утримував 2-й батальйон чехословацького 45-го піхотного полку у взаємодії з підрозділами хустського батальйону StOS та фінансової сторожі, до яких згодом приєдналися українські відділи.

Оборона Севлюша та його околиць чехословацькими військами не була злагоджена: підрозділи часто діяли самостійно без належної координації, часом навіть самі вимагали від вищого командування наказів про бойові дії.

Лише вранці 15 березня 1939 р. чехословацьке командування кинуло в контратаку між Фанчиково та Севлюшем два бронеавтомобілі Tatra vz. 30 і два легкі танки LT vz. 35, що в цей час поверталися з параду у Радянському Союзі через Румунію. Втім, угорцям вдалося підбити один чеський танк із протитанкових гармат і після 14-год. безперервних боїв змусили чехословацькі війська до відступу.

У цей час за організацію оборони Севлюша взялися карпатські січовики разом із студентською молоддю тамтешньої учительської семінарії на чолі з поручником І. Чучкою. Діючи спільно із чехословацькими військами, вони відбили перший наступ гонведів на місто.

Під натиском значно переважаючих сил противника, який використовував для наступу бронетехніку, літаки, гармати та важкі кулемети, січовики були змушені відступити до Великої Копані.

Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина. 

24-й угорський прикордонний батальйон – головна ударна сила гонведів на цьому напрямку, під час наступу в секторі шириною 66 км, у перший день боїв втратив 20 вбитими і 21 пораненими. Чехословацькі та українські втрати на хустському напрямку цього дня склали 11 вбитих і 50 поранених.

Після полудня 15 березня 1939 р. командир чехословацького 45-го піхотного полку отримав наказ про відступу на територію Румунії, внаслідок чого війська мали перейти до тактики відступаючого бою. Оборона на східному напрямку переходила тепер повністю до рук новосформованих військ Карпатської України.

Невизнана держава

У той час як проходили кровопролитні бої на Севлюшсько-Хустському напрямку, о 15.20, 15 березня 1939 р. у Хусті в приміщенні державної гімназії розпочав свою роботу законодавчий орган – Сойм Карпатської України за участю 22 депутатів (із 32 обраних).
Протягом трьох з половиною годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичної ваги. Зокрема, таємним голосуванням Сойм обрав президента новоствореної української держави – А. Волошина, а також прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення.

Вони підтверджували, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою на чолі з президентом, обраним законодавчим органом (Соймом). Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська.

Президія Сойму Карпатської України. Зверху сидять (зліва на право): голова Українського національного об’єднання Ф. Ревай, голова сойму А. Штефан та секретар С. Росоха. Знизу: М. Кочерган, о. Ю. Станинець, А. Волошин. 

Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення крайового герба (ведмідь у лівому червоному півколі та чотири сині й три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризубом Св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).

Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Героїчна і самовіддана оборона Севлюша, який знаходився за 25 км від Хуста, забезпечила проведення історичної сесії Сойму Карпатської України, яка уконституювала створення нової незалежної держави.

Однак молода українська держава змогла протрималась зовсім недовго. Жодна з країн світу не визначала Карпатської України, яка таким чином була залишена на поталу гортистській Угорщині.

У відповідь на численні запити про німецьку допомогу Карпатській Україні, Берлін публічно спростував інформацію про те, що Німеччина для реалізації власних цілей коли-небудь прагнула створити “П’ємонт” на Закарпатті для побудови “Великої України”.

Увечері 15 березня 1939 р. німецький консул у Хусті Г. Гофман, відповідно до отриманих інструкцій з Берліна усно заявив членам уряду Карпатської України, що в умовах наступу угорської армії по всьому фронту німецький уряд радить не чинити опору.

Конституційний закон Ч. 1 про незалежність Карпатської України. 15 березня 1939 р. 

У відповідь на це начальник генштабу полковник М. Колодзінський (“Гузар”), за даними П. Мірчука, заявив: “В словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!”.

На сьогодні документально важко підтвердити чи спростувати вірогідність такої  заяви, однак наступні події засвідчили, що січове командування категорично не сприйняло заклик Берліна “підкоритися долі”.

Після невдачі з отримання протекторату від Німеччини уряд А.Волошина апелював до урядів демократичних держав, зокрема США, Великої Британії, Франції та Югославії, з проханням втрутитися та змусити  Угорщину припинити свою агресію проти Карпатської України.

Однак жодна з них не відповіла. На той момент угорські війська захопили вже понад 100 населених пунктів Карпатської України.
Усвідомлюючи нестачу достатніх військових сил для захисту столиці краю, уряд ввечері 15 березня оголосив евакуацію державних і міністерських установ з Хуста. Головні сили Карпатської Січі мали відступати через Тячево до Великого Бичкова для організації нової лінії оборони в горах, спираючись на підтримку національно свідомого гуцульського населення.

За столом справа наліво: голова Сойму Карпатської України Августин Штефан, президент Карпатської України Августин Волошин, прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Юліан Ревай, прес-секретар уряду Володимир Комаринський. Травень 1939 р., Прага.

Тим часом уряд Карпатської України разом з президентом мали дипломатичними засобами домогтися припинення бойових дій на території краю. Спочатку уряд не планував емігрувати закордон, а хотів перенести свій осідок до Великого Бичкова, куди планувало також перебратися командування Національної Оборони. Однак в умовах поспішного наступу угорських військ та захоплення тилу угорськими диверсійними групами цей план зазнав невдачі.

За умов відсутності чітких сигналів із Берліна та Будапешта, уряд Карпатської України водночас спробував прозондувати ґрунт щодо можливості отримання румунського протекторату над краєм.

Уже перетнувши кордон у Мараморош-Сигеті, президент А. Волошин у відчаї звернувся до Бухареста з проханням надати наказ румунській армії перейти на територію Карпатської України та забезпечити захист румунського та українського населення від угорців.

Однак Румунія відхилила цю пропозицію, не бажаючи втягуватися у конфлікт зі своїм сусідом. Намагаючись уберегти місцеве населення від неминучих репресій Угорщини, президент Карпатської України відчайдушно шукав шляхів для врегулювання військового конфлікту дипломатичними засобами.

Крути під Хустом

Тим часом Начальна Команда збройних сил Карпатської України продовжувала керувати обороною краю, залишаючись у столиці до 15-ої години 16 березня 1939 р.

Її зусиллями було сформовано 5 сотень січовиків, яких відразу відправили на фронт. Німецький журналіст Вальтер Ґабіґер, що перебував у ці бурхливі дні в Хусті, так зображував порив цих молодих людей:

“Безупинну йшли нові українські добровольчі загони на кордон, головно в околицю Севлюша. Це були самі молоді хлопці, між ними багато учнів. Більшість з них не мала ще досі ніколи в руках кріса, похапцем виряджена, без ніякого військового вишколу. Але всі вони мали незламну волю боротьби і перемоги, були повні фанатизму й такої відчайдушності, що її може родити лише безвихідне положення”.

Угорська кавалерія йде Карпатською Україною. Березень 1939 р.

Для повноцінної організації оборони краю у генерального штабу Національної Оборони не вистачало необхідних резервів і засобів зв’язку. У структурі Карпатської Січі не було створено кінних відділів, телефонні лінії з часом були перервані, а кількість автотранспорту була досить обмеженою.

Фактично він не міг оперативно здійснювати керівництво бойовими діями січовиків на фронті, тому вся ініціатива в організації збройного опору угорським окупантам перейшла до місцевих командирів і провідників.

Фактично не існувало єдиного фронту оборони, а були радше окремі осередки опору на головних напрямках наступу угорських військ.
На відрізку шляху, який сполучав Хуст із Великою Копанею, районний командант Карпатської Січі І. Ковач, поручник І. Чучка та проф. учительської семінарії Я. Голота організували лінію оборони, яка тягнулася вздовж залізничного шляху Рокосово–Веряця–Велика Копаня на 3–4 км та вздовж р. Тиси.

Вона складалася з трьох-чотирьох сотень слабо підготовлених до бою вояків, озброєних легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами і пістолетами.

Проти них з двох боків наступали угорські регулярні війська силою двох батальйонів за підтримки танкеток, гармат, мінометів, важких кулеметів і літаків, а також іррегулярних формувань. Сили сторін були далеко не рівними.

Незважаючи на це, січовики разом із добровольцями-семінаристами та українцями із чехословацького війська жертовно і самовіддано чинили збройний опір агресору.

Саме на ділянці між Великою Копанею та Рокосовим з 10-ої до 14-ої години 16 березня 1939 р. відбувся найбільший в ході оборони Карпатської України бій на Красному полі, який сучасники порівнювали з боєм під Крутами у січні 1918 р.

Після короткого півгодинного бою січовики під сильним артилерійським обстрілом змушені були відступити до залізничної станції на околиці Великої Копані і звідти вести вогонь зі стрілецької зброї по позиціях противника.

Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина. 

О 12-тій годині, 16 березня 1939 р. оборонці разом із прибулою з Хуста сотнею перейшли в контратаку, намагаючись відновити контроль над Великою Копанею. Однак дуже швидко були зупинені потужним артилерійським і мінометним вогнем противника, зазнавши при цьому значних втрат.

О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків під командуванням І. Чучки та Я. Голоти з боями відступати вздовж залізничного шляху та р. Тиси у напрямку Хуста.

Для розпорошення сил оборонців на Красному полі угорці використали розвідувальну авіацію, яка залітаючи в тил, поливала січові відділи кулеметним вогнем, створюючи замішання в їхніх рядах.

За різними даними, у бою на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців – переважно семінаристів і пластунів. Окрім цього, багато українських бійців потрапили у полон, деякі з них були відразу розстріляли на полі бою.

У марші до “тисячолітнього кордону”

О 16.00 16 березня до Хуста вступили угорські війська. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували у місті спорадичний опір, обстрілюючи нових господарів міста з дахів будинків та вуличних перехресть.

Відступаючи на Тячів, командування головної групи січовиків на чолі з Михайлом Колодзінським, Степаном Сулятицьким та Василем Филоновичем не знало про те, що ще вранці 16 березня 1939 р. місцеві угорці, озброєнні відступаючими чехословацькими військами, при підтримці угорських національних рад захопили Тячево, Рахів, Ясіня та Солотвино. І що о 17-ій годині в їхніх руках опинилися також Великий Бичків та Кваси.

Місцеві сили Карпатської Січі виявилися не в змозі протидіяти угорській диверсії в тилу. Внаслідок цього після кількаденних блукань горами 18 березня 1939 р. основна колона січовиків перейшли кордон з Румунією через р. Тису.

Угорські війська в окупованому Хусті. 16 березня 1939 р.

Однак цього ж дня румунська влада, намагаючись, вочевидь, не псувати і до того натягнуті відносини з новим сусідом через суперечку за Трансільванію, видала угорцям 275 січовиків і 10 старшин, серед яких було 6 членів генерального штабу Карпатської Січі.

Невелика група січовиків (40 чол.) під командуванням Колодзінського та Зенона Коссака продовжувала відступ у рахівські гори, сподіваючись там організувати партизанську боротьбу проти угорських окупантів.

Однак поблизу Солотвина група М. Колодзінського вступила в нерівний бій з угорською військовою стежею, внаслідок чого він та його ад’ютант З. Коссак потрапили у полон. Після допитів 19 березня 1939 р. їх разом з іншими 15 січовиками розстріляли в Солотвинських копальнях.

Пізно ввечері 16 березня 1939 р. 24-й угорський прикордонний батальйон вступив у Тячів. Наступного ранку мобільні велосипедні підрозділи гонведів, не зустрівши по дорозі жодного опору, увійшли у Солотвино та Великий Бичків, а після полудня 17 березня досягнули Ясіня та вийшли на “тисячолітній кордон” з Польщею на Яблунецькому (Татарському) перевалі.

У деяких селах гонведів радісно зустрічало місцеве угорське та єврейське населення, яке споруджувало вітальні брами та організовувало стихійні мітинги на підтримку “визволителів”.

На мукачівському та ужгородському напрямках угорські війська також зустріли опір чехословацьких військ та карпатських січовиків. Після кількох дрібних сутичок з гонведами, зв’язкові офіцери 12-ї дивізії увійшли в контакт з угорським командуванням і домовилися про організований відступ чехословацьких військ зі Сваляви, куди вже ввечері 15 березня 1939 р. увійшли гонведи.

Сотня січовиків у місті під командуванням сотника М. Клименка, не маючи достатньої кількості зброї для опору (всього 32 гвинтівки), була змушена відступити у  Словаччину.

Водночас на шляху просування угорських військ до кордону з Польщею у с. Верхні Верецьки січовики організували запеклий опір, внаслідок чого бої тут продовжувалися ще кілька днів. Тим часом, після полудня 16 березня перші угорські танкетки вийшли на Верецький перевал, де зустрілися з польськими військами.

Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах. Не пізніше 18 березня 1939 р.

У відгалужені з Мукачева на Іршаву угорські війська зіштовхнулися з опором січовиків на чолі з поручником О. Карачевським (“Свободою”) та чотарем Н. Романенком, які організували два ряди оборони з окопами вздовж шосейного шляху.

Тим часом, у самій Іршаві, як зазвичай, люди з’їхалися вранці на ярмарок, немов би й нічого не відбувалося. Після нетривалого опору на околицях міста січові відділи були змушені відступити на Волівщину, де згодом були розпорошений переважаючими силами противника.

Досить завзятою виявилася також оборона відділів Карпатської Січі на Перечинщині та Великоберезнянщині. Тут вони разом із чехословацькими частинами вели інтенсивні бойові дії проти західної групи угорських військ, що наступала вздовж Ужанської долини до кордону з Польщею.

Для придушення опору останніх захисників краю угорцям довелося застосувати артилерію та бомбардувальну авіацію. Що в підсумку дозволило їм опівночі 17 березня вийти на Ужоцький перевал і, таким чином, досягнути омріяного кордону з Польщею.

Це, у свою чергу, дало змогу 18 березня 1939 р. начальнику угорського генштабу генералу Генріку Верту відрапортував прем’єр-міністру

Палу Телекі про встановлення угорськими військами повного контролю над Закарпаттям.

Отже, організований збройний спротив угорському наступу був зламаний. Незважаючи на жорстокі репресії окупантів, бойові дії карпатських січовиків проти угорських військ не припинилися після 18 березня 1939 р.

Окремі перестрілки з окупантами, зокрема на Рахівщині, продовжувалися до 23 березня, а партизанська боротьба окремих груп січовиків у важкодоступних гірських районах Карпат тривала аж до середини травня 1939 р.

Встановлення угорсько-польського кордону в Карпатах. Березень, 1939 р.

Загалом під час березневої кампанії збройні сили Карпатської України провели близько 20 дрібних і великих боїв. За оцінкою сучасників, втрати у них становили від 1 до 1,5 тис. осіб убитими та пропалими безвісти. На сьогодні історикам удалося поіменно ідентифікувати лише 134 загиблих січовики.

Великі жертви з українського боку зумовлені насамперед слабкою військовою підготовкою, відсутністю належного озброєння та обмундирування в січовиків, а також поганою системою управління та зв’язку у новостворених збройних силах молодої держави.
Водночас значна частина захисників Карпатської України загинула вже після закінчення бойових дій в ході гортистських репресій, внаслідок нехтування угорським командуванням міжнародних конвенцій про права військовополонених. Чехословацькі сили під час відступаючих боїв втратили 40 вбитими, 150 – пораненими та 17 пропалими безвісти.

За офіційною статистикою Будапешта,  угорська армія в ході бойових дій у Карпатській Україні втратила 72 вбитих,  164 поранених, 3 пропалих безвісти і 2 полонених.

Однак є підстави вважати, що цифри втрат з боку Угорщини були свідомо применшені, щоб приховати масштаби збройного опору. За чеськими та українськими даними,  втрати угорської армії становили бл. 200 вбитих і кілька сотень поранених.

“Вояки-аматори”

Березнева операція в Карпатській Україні була першим досвідом бойових дій угорських збройних сил після Першої світової війни та військових конфліктів на теренах колишньої Австро-Угорської імперії у 1918—1920 рр.

Часто будучи применшуваною в угорській історіографії, вона тим не менше не стала для угорців “легкою прогулянкою” і супроводжувалася збройним опором як чехословацьких військ, так і гірше озброєних та навчених військ Карпатської України.
Фактично ціною дозволу Третього Рейху на реалізацію реваншистських прагнень Будапешта щодо Закарпаття стало остаточне втягнення Будапешта в фарватер гітлерівської політики. Окупація Карпатської України стала вирішальним фактором, який у подальшому визначив участь цієї країни у Другій світовій війні на боці блоку Осі.

Угорський терор проти січовиків

Саме події на Закарпатті у березні 1939 р. призвели до першого збройного конфлікту в Європі в ході територіальних змін напередодні Другої світової війни. Водночас це військове зіткнення мало обмежений локальний характер і не спричинило жодних наслідків поза регіоном.

Відтак, не має під собою жодного підґрунтя теза про те, що із бойових дій в Карпатській Україні розпочалася Друга світова війна, що стала подекуди елементом національної міфотворчості у пострадянській Україні.

Водночас  некоректним було б також вважати, що у березні 1939 р. Карпатська Січ дала перший збройний опір фашизму, адже за оцінкою сучасних дослідників гортистський режим в Угорщині не мав ознак фашистської держави.

Деякі науковці схильні вважати збройний конфлікт на Закарпатті увертюрою до початку Другої світової війни. Попри усі суперечності зовнішньої політики Карпатської України, зокрема на німецькому напрямку, опір, який організували карпатські січовики, був першим у Центрально-Східній Європі збройним виступом проти агресивних планів Третього Рейху та його союзниці — Угорщини.

Саме так оцінювало ці події багато тогочасних західних оглядачів. Інформаційні повідомлення про бойові дії в Карпатах облетіли провідні світові видання.  Журналістка New York Times Енн О’Гара Мак-Кормік була однією з перших, хто підготував сенсаційні повідомлення про події на Закарпатті.

Вона дивувалася тому завзятому опору, який чинили українці в Карпатах: “В цей час вони вже знали, що Гітлер віддав їх мадярам. І це властиво робить завзятий опір Січи таким загадковим. Коли Гітлер опустив їх, чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу? Чому мадярська армія зустрічає стільки перешкод в здобутті території, яку обороняють вояки-аматори”.

Гонведи розстрілюють полоненого січовика

16 березня 1939 р. французька радіостанція у Страсбурзі із подивом відзначала: “Європа досі недооцінювала карпатських українців.

Вони, хоч не мають належної кількості зброї і амуніції, по-геройськи боронять у Карпатах свою державність перед величезною мадярською навалою. Цим вони подали доказ своєї державотворчої здібності і полум’яної любові до своєї Батьківщини та відчайдушного завзяття. Тому вони заслуговують, щоб їм у цій боротьбі допомогти”.

Професор сучасної європейської історії університету Саскачеван Джордж В. Сімпсон, виступаючи по американському радіо 28 березня 1939 р., відзначав, що українці Закарпаття виявилися єдиним на той час народом, який поставив збройний опір “гітлерівській системі залякування та сили”.

“Покинуті Гітлером, який гарантував їхні кордони, та будучи безнадійно переважені наступаючими силами, українські добровольці чинили опір угорському наступу та показали, що вони віддавали перевагу радше смерті над пануванню над собою”.
“Уряд впав, монсиньйор Волошин та його співробітники втекли на румунську землю, але іррегулярні українські добровольці поставили сильний опір у горах і зазнали важких втрат”, – писав британський історик-славіст, член Англо-українського комітету Роберт Вільям Сетон-Вотсон.

На жаль, падіння Карпатської України не призвело до кардинального переосмислення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею.

Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої “українські карти”, щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості “розмінної монети” для натиску проти Польщі, де проживала понад 6 млн. українців.

Саме в період Карпатської України у ставленні до Німеччини ОУН розпочала маневрування між “співпрацею” та “резистансом”, яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції у 1943 р.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:http://www.mukachevo.net/ua/news/

Історія

Перший український морпіх контр-адмірал УНР не дався у полон більшовикам

Опубліковано

на

17 листопада 1921 року під містечком Базар на Житомирщині загинув міністр морських справ УНР, контр-адмірал Михайло Білинський. Він не дався у полон більшовикам і вистрелив собі у скроню.

Військовий народився у 1883 році в селі Дробове-Барянтинське Драбівського району Черкаської області. Вчився у Полтавської гімназії та в Лазарєвському інституті східних мов. 1909 року розпочав військову службу юнкером Балтійського флоту.

За часів Російської імперії переважну більшість особового складу Чорноморського флоту (70-85 %) складали українці. У Севастополі переважна більшість населення була також українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що там мешкало 32 000 осіб, з них 24 000 українців.

Офіційно морська піхота почала формуватися у березні 1918 р. Тоді, вигнавши, після Берестейського миру, більшовиків з України, Центральна Рада оголосила (відповідно до закону прийнятого 14 січня 1918 року) про створення військово-морського й транспортного флоту УНР на Чорному й Азовському морях. До складу Військового флоту УНР, окрім кораблів, входили морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) й військово-морська авіація (20 гідропланів).

У грудні 1918 року Морським міністром в уряд Директорії було призначено контр-адмірала Михайла Білинського, який з перших днів приступив до практичної праці.

Зважаючи на те, що флоту в першу чергу необхідні молоді професійні кадри, М. Білинський наказом по морському відомству № 107 від 11 січня 1919 р. вводить в дію «Закон про гардемаринську школу» і організовує її роботу в Миколаєві (згодом в Кам’янець-Подільському).

Морський міністр УНР М. І. Білинський і С. O. Шрамченко (у формі 1-го Гуцульского полку морської піхоти, 1919 р.)

Саме з його ініціативи 25 січня 1919 року урядом Директорії було прийнято «Закон про флот», в якому було викладено основні положення існування флоту, регламентовано склад флоту, термін служби кораблів різних типів, йшлося про бойову підготовку, комплектування, театри можливих бойових дій флоту. Цей закон передбачав усі галузі організації діяльності Флоту УНР. В тому числі, він визначив роди сил флоту: корабельні з’єднання, повітряний флот (морську авіацію) та морську піхоту; встановив терміни служби кораблів різних типів і класів, систему бойової підготовки, театри плавання і зони відповідальності флоту. Морської піхоти передбачалось сформувати два корпуси і дивізію.

Звісно, М. Білинський, розпочав свою діяльність не з порожнього місця. У 1918 році він працював помічником начальника головної господарської морської управи морського міністерства Української Держави. За часів гетьмана П. Скоропадського було напрацьовано цілий ряд документів, проведена значна організаційна робота.

Проте вже 1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв Херсон, 2 лютого — Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А вже 3 лютого під натиском Червоної армії уряду С. Петлюри довелося залишити Київ. Окупація іноземними інтервентами чорноморського узбережжя заставила перенести штаб берегових військ з Миколаєва до Вінниці, де згідно з наказом Морського міністра від 3-го лютого мало розпочатися формування 1-го полку морської піхоти флоту УНР. Проте війська більшовиків продовжували свій наступ на захід.

У цій складній військово-політичній ситуації М. Білинський, за погодженням з Військовим Секретаріатом ЗУНР, з 24 березня 1919 року, розпочинає в Коломиї практичне формування полку морської піхоти. Комплектування полку проводилося моряками, які проходили службу на Адріатичному флоті колишньої Австро-Угорщини. Проте їх було недостатньо. Контр-адмірали Михайло Білинський і Святослав Шрамченко звернулися за допомогою до галичан. Комплектувати морську піхоту було вирішено сплавниками лісу ріками Черемош і Прут з Карпат. Білинський особисто об’їхав райони Покуття і Гуцульщини. Було затверджено штат 1-го Гуцульського полку Морської піхоти та призначено його командиром сотника Володимира Гемпеля. Полк сформували у 20-х числах березня 1919 року вже в Бродах. В складі полку числилося 2374 особи, з них старшин — 63, лікарів — 5, урядовців — 9, козаків — 2297, коней — 415, з них верхових — 142, обозних — 273.

Разом з офіцерами М. Злобіним, С. Шрамченком в квітні місяці міністр здійснив подорож зі Станіславова (Івано-Франківська), через Коломию, Заболотів, Косів в Жаб’є (Верховину), під час якої організували поповнення полку не лише людьми, а й припасами та матеріальними засобами. Незабаром «гуцульські моряки» становили більшість особового складу підрозділу.

Відповідно до закону «Про організацію Військово-Морських Сил на побережжі Чорного моря» від 9 квітня, територія між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном у смузі 75 верст навколо них, була проголошена Приморським фронтом, а Морський міністр — його командувачем.

Наказом по морському відомству 16 квітня 1919 року було установлено форму одягу морським піхотинцям: для старшин чорний френч. Чорні штани-галіфе з золотими лампасами а для підстаршин і моряків — з червоним кантом. Для підстаршин встановлювалися жовті відзнаки на лівому рукаві під жовтим якорем. Для старшин встановлювалися золоті нашивки на обох рукавах. Холодною зброєю морських піхотинців був багнет але у більшості старшини і підстаршини, слідуючи усталеній морській традиції, використовували морський кортик.

С. O. Шрамченко і Б. Гловацький, чиновник морської піхоти УДФ, 1919 р.

Незважаючи на наступ більшовицьких військ, 9 квітня в Рівному був створений новий, «лівий» уряд Мартоса, який звернувся до народу з закликом продовжити подальше будівництво соціалістичної України та заявив про бажання співпрацювати з Радянської Росією. Такий поворот в політиці обурив соціалістів-самостійників і республіканців. Не погоджуючись із змінами в уряді та з новою політикою, 24 квітня 1919 року М. Білинський подав у відставку і, на його прохання, був призначений командиром створеної ним Дивізії Морської Піхоти.

Морським міністром став капітан 1 рангу Микола Злобін. Він, разом з Святославом Шрамченком, знову об’їхав райони водного транспортування лісу з Карпат: Коломию, Жаб‘є (Верховину), Кути, Косів, Снятин для формування нових загонів.

І Гуцульський полк морської піхоти після поповнення складу в Бродах одержав новий наказ переїхати до Тернополя. В той же час наказом по морському відомству ч. 25/165/90 від 9. V. 1919 р. усунено коменданта полку сотника Омеляна Гемпеля, а його місце наказом ч. 26/166/91 зайняв поручник Петро Сич. Полк мав одержати поповнення близько 2000 гуцулів, але через ускладнення військової ситуації в Західній Україні, це здійснити не вдалося та заставило змінити плани. 15 травня польський уряд направив проти армії ЗУНР сформовані у Франції для боротьби з більшовиками дивізії генерала Галлера. 24 травня 1919 року румунські війська захопили безборонні Чернівці а 25-го форсували річку Черемош і окупували Снятин, Косів і Коломию. Призив до армії УНР в Прикарпатті був припинений.

Тим часом, у новоствореної дивізії морської піхоти виникли проблеми з обмундируванням і медичним забезпеченням. Їх, у значній мірі, вирішив колишній Головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи Української Галицької армії адмірал Ярослав Окуневський. Використовуючи свої старі зв’язки у Відні, у великій мірі і за власні кошти, він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів різних медикаментів і військово-медичного майна.

Крім того, Ярослав Окуневський асигнував коштами і надав значну організаційну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2 рангу В. Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців з Західної України для комплектування ними полків морської піхоти УНР та організації матеріальної допомоги боротьбі українців.

У липні 1919 року в Кам’янець-Подільському починається формування 2-го полку Морської піхоти, який очолив поручник Ілько Сич.

29 липня 1919 року Микола Злобін, як Морський міністр, провів інспекцію новоствореного 2 -го Гуцульського полку морської піхоти, своїм наказом увів його до складу дивізії Морської піхоти. Полк вирушив до місця перебування штабу Морської Піхоти.

З Коломиї 1-й Гуцульський полк морської піхоти для завершення формування був переведений в Броди, де отримав наказ для остаточного озброєння і технічного оснащення виступити до Рівного, пройти допідготовку, після чого вирушити на фронт. В Броди мало прибути поповнення для другого полку морської піхоти з двох тисяч гуцулів, які ще встигли мобілізувати на Покутті і в Гуцульщині.

Дещо пізніше в Бродах було сформовано 3-й полк морської піхоти.

У цей час Україна була фактично окупована більшовицькими, білогвардійськими військами та військами Антанти. З завершенням формування, перебуваючи у Бродах, Дивізія морської піхоти отримала наказ передислокуватися в Тернопіль. З Тернополя в червні місяці полк виступив на фронт під Волочиськ, який звільнив, разом з Запорізькою дивізією, від більшовицьких військ і далі продовжив наступ на схід.

Взявши Київ 30 серпня, Симона Петлюра втримати його не зміг і практично без бою віддав місто білогвардійцям. Тим часом, в уряді Симона Петлюри, зробивши ряд стратегічних помилок, з кожним тижнем зменшувався інтерес до флоту. А на початку осені 1919 року питання створення національного флоту стало вже нездійсненим. Рішенням уряду Міністерство морських справ УНР було ліквідовано і Микола Злобін наказом по Морському міністерству № 333 від 24 вересня 1919 року перетворив його на Головне управління Військово-Морського флоту загальновійськового міністерства, а з 20 березня 1920 року — в Головну Воєнно-Морську Управу, які послідовно сам й очолював.

Таким чином, від другої половини 1919 — до літа 1920 року до складу Військово-морських сил УНР входила лише морська піхота. Весь цей час дивізія морської піхоти була в авангарді військ УНР, брала участь у запеклих боях з червоною армією.

З 6 грудня 1919 року полки морської піхоти, у складі військової групи генерала Михайла Омеляновича-Павленка, розпочали героїчний Перший зимовий похід. Армію УНР було поділено на чотири збірні групи. Морські піхотинці увійшли до другої Київської збірної групи, до якої також входили 5-ї та 12-ї Селянські дивізії, частини Залізної дивізії та Корпус Січових Стрільців. Друга группа дійшла до лінії Київ — Черкаси. При активній підтримці місцевого населення армія УНР звільнила Вінницю й Одесу, де відбулась спроба відродити український флот, залишки якого знаходилися в Одесі. Та під ударами переважаючих сил противника, а більше від пошесті тифу, українській армії прийшлося знову відступити на територію Польщі. За словами учасника тих подій І.Мазепи «армія жодного разу не схилила національного прапора». Бойовим діям морських піхотинців на фронті надзвичайно високу оцінку дав й командувач генерал М. Омелянович — Павленко.

На території Польщі Морське відомство продовжувало виконувати свої функції і організовувало життєдіяльність української морської піхоти. У квітні 1920 року переформовані полки морської піхоти УНР взяли участь в спільному україно-польському визвольному поході і 7 травня звільнили Київ. Та звільнення Києва не принесло успіху у війні.

Пов’язане зображення

Тоді Симон Петлюра, відкинувши пропозицію Михайла Остроградського, багатьох інших військових фахівців та президента ЗУНР Євгена Петрушевича, що пропонували головний удар направити на Одесу, основним напрямком військових дій обрав Київ. Час показав, що втрата Одеси і флоту призвела до повної ізоляції УНР і унеможливила міжнародну допомогу, закупку і доставку морем припасів для українського війська.

На думку багатьох дослідників, Головний отаман військ УНР допустився стратегічної помилки. Французи і британці, союзники Польщі, не могли б більше ігнорувати Україною і це дало б можливість через одеський порт організувати міжнародну допомогу Україні, якої відчутно не вистачало. Також могла б змінитися й політика Антанти в цілому, переговори з якою в Яссах на той час вели уповноважені уряду УНР Кость Мацієвич та контр-адмірал Михайло Остроградський-Апостол.

В цей же час, після звільнення Києва, на Дніпрі почала формуватися Дніпровська воєнна флотилія та Дніпровський флотський півекіпаж, в дивізії морської піхоти з’явився бронепотяг «Чорноморець». В Камянець-Подільському генерал-хорунжим В. Савченко-Більським організовувалася Гардемаринська школа.

Проте армія УНР продовжувала потерпати від браку амуніції та боєприпасів. Тим часом, командування Червоної Армії, стягнувши з території Росії свої головні ударні сили, добилось перелому в бойових діях і восени перейшло в рішучий наступ. Українські моряки знову одними з перших зустріли окупантів. З моряків Дніпровської флотилії і флотського півекіпажу був сформований курінь морської піхоти, який з панцерником «Чорноморець» незмінно воював на фронті.

 

Рангові відзнаки української морської піхоти, 1920

Під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С.Будьонного та військ М.Тухачевського. Саме сили українського флоту, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, витіснені радянськими військами на територію Польщі, немало спричинилися до оголошеного згодом поляками «чуда на Віслі».

Однак, укладене поляками перемир’я з Червоною Армією 9 листопада 1920 року, позбавило УНР не лише союзників а і надій. 21 листопада 1920 року на берегах Збруча під Підволочиськом саме морський курінь, підтримуваний вогнем бронепотяга, забезпечив відхід українського війська і до останнього тримав бій з ворогами. «Чорноморець» із загоном морської піхоти останнім залишив землю Великої України та перейшов Збруч. Вимушені відступити на територію Польщі, морські піхотинці, разом з військом УНР, були інтерновані до польських таборів.

Група морської піхоти армії УНР, інтернованих в польських таборах, 1919-20 р.

Проте українські військовики не змирилися з поразкою, й готували новий визвольний похід. В цей час Україною вже ширився більшовицький терор. Захопивши українські землі, більшовицька влада під прикриттям багнетів встановила терор і жорстоке насильство над населенням. Над Україною вже дихав голод 1921 року, перший в її історії голодомор. Для придушення будь якого руху опору українців в Україні було дислоковано війська Червоної Армії, які нараховували 1 млн. 200 тис. чоловік. Українці в них становили лише 9 %. Червона Армія в Україні стала виразно окупаційною, чого В. Ленін в своїх телеграмах і не приховував.

У Польщі 1921 року сформувалася Повстанська армія УНР. 25 жовтня вона вирушила у Другий зимовий похід або «Льодовий» похід. Михайло Білинський йшов у складі 1-ої бригади Київської дивізії Головної Волинської групи, укомплектованої в основному з морських піхотинців. Війська перейшли польсько-радянськой кордон на Волині. 17 листопада Волинська група вступила в бій з кіннотою дивізії Григорія Котовського біля села Базар, Овруцького повіту, Волинської губернії. 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, добре озброєному більшовицькому війську. Коли в українців закінчились набої, більшовики почали рубати їх шаблями.

“Коли більшовики почали оточувати повстанців і хотіли забрати їх до неволі, один із повстанців, дуже високого зросту, з округлим обличчям, відскочив убік і почав стріляти з пістоля. Я зі своєю сусідкою бачила, як кілька більшовиків повалилися трупом, а цей повстанець ще відбіг далі й теж упав. Не можемо напевне сказати – чи він сам себе застрелив, чи застрелили його більшовики, але коли через день я зі своєю сусідкою пішли до того місця, де він лежав, то рана була якраз над правим вухом і мав проколотий живіт, але треба гадати, що зроблено це було вже мертвому. Коли ж усіх полонених повстанців, обдертих догола і на ніч запертих у церкві, ранком на другий день повели до Базару і там нещасних розстріляли, а у містечку зробилося тихо, я й дві мої сусідки взяли вночі ряднину та рискалі, пішли до місця, де лежав цей повстанець уже без чобіт. Зняли ми з нього довгу чорну шинелю, яка вся була пошматована, та й уся одежа його була лихою, повили його в ряднину й, викопавши біля цвинтаря могилу, поховали в ній цю бідолашну людину. Шинелю його ми оце хоронимо”, – розповідала мешканка села Малий Миньків.

В бою під Базаром загинула й більша частина дивізії морських піхотинців на чолі зі своїм командиром — контр-адміралом Михайлом Білинським. Він не дався у полон більшовикам і вистрелив собі у скроню.

Після поразки під Базаром морська піхота УНР перестала існувати.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Тема, яку замовчували десятиліттями: Польські звірства проти українців

Опубліковано

на

“… відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на Холмщині?”

Поляки вимагають вибачення і свої польські напади на українські села разом з паленням українських сіл та мордуванням українського населення називають “відплатними акціями”. То що, поляки вважають, що вони недовідплатили чи не повністю відплатили українцям раз вони ще тепер вимагають і вибачення? Логічно, вимагати вибачення можна тільки в тому випадку, коли б поляки не палили українські села та не вбивали українців.

Поляки чомусь забувають про деякі неув’язки пов’язані з їхньою теорією “відплатних акцій”. Ще можна зрозуміти, що поляки, які постраждали від українських нападів, відплачували українцям, причетним до тих нападів на поляків. Але ніяк не можна зрозуміти, яке відношення мали українці Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та інших українських земель до “Волинської різанини”, яким поляки, як вони висловлюються, “відплачували” . Українські села тих земель, яким поляки “відплачували” за Волинь та “превентивно відплачували”, знаходились за десятки та сотні кілометрів від Волині. Тобто, треба розуміти, поляки відплачували авансом наперед, очікуючи нападів УПА на польські села на тих теренах, де УПА практично не діяла і не могла навіть організувати хоч якийсь найменший захист українських сіл перед польськими нападами.

Що стосується дитячої аргументації ” хто почав “, то навіть можна розглядати напади на початку війни блукаючих частин розбитого польського війська та КОПу на українські села в 1939 р. Або навіть вбивства українців на Холмщині в 1941-43 р.

Польські історики послуговуються подвійними стандартами: вбивства поляків силами ОУН-УПА вони називають геноцидом, а вбивства українців польськими АК, БХ та іншими польськими силами – відплатними акціями.

Своїм рішенням польські лідери громадської думки задокументували справжні настрої у польському народі щодо України. Виявили, що у польському суспільстві дрімає вірус польського імперіалізму та шовінізму щодо, на їхню думку, тимчасово втрачених “кресів” (окраїн)……

У цій історії є один позитив – до українців приходить розуміння, що битися треба не тільки за майбутнє, а й за минуле, яке так не дає спокою нашим сусідам.

 

 ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ  ХОЛМЩИНИ  ТА  ПІДЛЯШШЯ

Польща, відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919 році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях. Проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців Холмщини і Підляшшя; все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона товариства «Рідна хата», перебрання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі та рештки державних земель новим польським поселенцям-осадникам на Холмщині і Підляшші. Робилося все, щоб обмежити участь українців у представницьких органах влади, і вже в 1930 році у польському сеймі не було жодного холмського українця. На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти Православної Церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі.

За даними історика Івана Крип’якевича (1944 р.) в 424 місцевостях Холмщини було 460 православних церков, з яких в міжвоєннії період було зруйновано 217, переобладнано під костели 194, залишилося лише 49 церков. Апогею акція нищення церков досягла у 1938 р., коли впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков. В 1936 р. створено Координаційний Комітет, очолюваний командувачем Люблинським військовим округом генералом Скоровінським, в обов’язки якого входило відбирання і нищення церков. Керівництво з травня 1938 р. здійснював командир дивізії з міста Замістя полковник М. Турковський.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. Оскільки українці не хотіли іти до костелу, то для насильного їх ополячення були створені спеціальні загони, так звані «крокуси», які ночами вривалися в села, били вікна в хатах українців, нищили продукти харчування, випускали пір’я з подушок і перин, знущалися над господарями, вимагаючи іти до костелу і ставати поляками. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики. Але православна віра у холмщаків була настільки міцна, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

НІМЕЦЬКА  АРМІЯ  ВИЗВОЛИТЕЛЬКА

З початком німецької окупації ополячення припинилося. На Холмщині відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, відновилися богослужіння в церквах, відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, український драматичний театр. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків, залунала українська пісня. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів,які мріяли про повну польську асиміляцію українців. Водночас вони боялися українського духу, а також можливості знову приєднатися Холмщині і Підляшшю до України. Під час німецької окупації польський уряд в екзилі (Лондон) організував підпільну Армію Крайову (АК), яку пізніше він використовував для нищення українців.

ПОЛЬСЬКИЙ  ТЕРОРИЗМ  НА  ХОЛМЩИНІ  ТА  ПІДЛЯШШІ

Проти мирних і беззахисних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав з 1942-1944 рр.

На першому етапі (1942-1943 рр.) поляки знищували інтелігенцію та осіб, які були найактивнішими діячами. Складений 22 січня 1944 року Холмським Допомоговим Комітетом далеко неповний список вбитих українських активістів в різних селах і містах нараховував понад 500 чоловік. Це був вибірковий список жертв, до якого були включені найбільш відомі українці, яких пропонувалося згадувати в церквах на Божій службі і панахидах. В списках відсутні були члени їх родин, які також гинули при нападах бандитів на оселі, при грабунках та пожежах їх господарств.

У списках були 2 керівники Українського Допомогового Комітету, бувший сенатор Іван Пастернак, понад 20 священиків і дяків, більше 20 народних вчителів, понад 30 війтів, їх заступників та волосних урядовців, декілька десятків солтисів, біля 200 українських працівників культурно-освітніх та кооперативних установ і ремісників, ряд визначніших громадян з різних сіл. Найбільш свідомих українців продовжували вбивати далі в наступному та пізніших роках. Часто це було не просте вбивство, а мученицька смерть.

Постановою Священного Собору Єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви від 20 березня 2003 р. 7 священнослужителів Холмщини і Підляшшя, які по-звірячому були закатовані поляками в 40-х роках XX ст., причислені до лику Святих Мучеників Холмщини і Підляшшя. Урочиста канонізація відбулася 8 червня 2003 року в Холмі за багатолюдної участі холмщаків з Польщі та України, духовенства всієї Польщі та делегації братніх Помісних церков інших країн. Наводимо їх імена і прізвища.

Отець протопросвітер Василь Мартиш (Тератин, 4 травня 1945 р.);

Отець протоієрей Павло Швайка і його дружина Іоанна (Грабовець, 28 серпня 1943 р.);

Отець Микола Гольц (Новосілки, 2 квітня 1944 р.);

Отець Лев Коробчук (Ласків, 10 березня 1944р.);

Отець Петро Огризко (Чортівець, 10 квітня 1944 р.);

Отець Сергій Захарчук (Наброж, 6 травня 1943 р.);

Монах Ігнатій (монастир у Яблочині, 9-10 серпня 1942 р.).

Грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців відбувалися у всіх селах. Люди боялися ночувати в хатах, закопували одяг та зерно, споруджували криївки. З хуторів люди їздили ночувати в сусідні села.

З 1943 р. почався другий етап, найстрашніший, знищення українців. У 1943-1944 рр. проводилося вже знищення цілих сіл і тотальне вбивство їх жителів, в т. ч. дітей, жінок і літніх людей. Перша така спроба була започаткована у травні 1943 р. в 4-х селах: Моложів (5 травня), Тугані і Мірче (26 травня ) і Стрільці (31 травня ).

У своїх спогадах жителі згадують як палали у вогні рідні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали. Відмічають особливу жорстокість поляків до православних. Жителька с. Тугані Ніна Мішанчук описує як вбивали її дідуся. Йому спочатку прострелили ноги, щоб не міг втікати, потім відрізали вуха, язик і на кінець застрелили. Серед тих бандитів її мама впізнала брата своєї шкільної подруги-польки.

Продовжували палити цілі села і вбивати людей восени 1943 та на початку 1944 року. Повністю були спалені села: Молодятичі, Малків, Погоріле, а їх жителі закатовані, постріляні або живцем спалені.

Найстрашніших форм набрали ці акції у Шевченківські дні 1944 року, коли від 9 до 22 березня, впродовж двох тижнів, було повністю спалено 35 сіл і замордовано тисячі безвинних, безборонних і беззахисних мирних українців. Велось загальне їх винищення під гаслом «Од Вєпша до Буґа – чарна смуґа».

У знищенні сіл брали участь тисячі добре озброєних польських бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ), в число яких входили поляки з тих самих, навколишніх та більш віддалених сіл. Хронологія і розмах акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися та були добре організовані.

Березень 1944 року був справжнім пеклом на Холмщині. 9-10 березня здійснений одночасний напад на села: Сагринь, Турковичі, Ласків, Шиховичі, М’ягке, Маличі, Риплин, Теребінь, Стрижівець. 11 березня вбивали людей і горіли села: Андріївка та Модринець, а 14 березня – с. Модринь.

Як описує один з нападників ( Є. Маркевич «Партизанський край», Люблін, 1985 р. ):

«… Для нападу на Сагринь і Турковичі 7 березня 1944 р. в лісі с. Липовець наступила концентрація Армії Крайової в кількості 2 тис. чоловік. В ніч на 9 березня група в кількості 1200 чоловік підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ».

Бандити оточили Сагринь і обстріляли запальними кулями. Люди втікали з палаючого села і попадали під бандитські кулі, що летіли на них з усіх сторін. Частина людей заховалась в мурованій церкві, але бандити підірвали двері церкви, людей повбивали, а церкву спалили. 35 людей, переважно жінок з дітьми, заховались в мурованому приміщені поліції, де вони були катовані і вбиті, а будинок спалено. Коли село згоріло бандити ще на протязі доби шукали людей по полях і криївках та вбивали їх.

Тільки в одному Сагрині 9-10 березня, за неповні 2 дні, було вбито, зарізано, спалено живцем понад 800 жителів лише цього села, а разом з людьми, що приїжджали сюди цілими сім’ями на ночівлю з сусідніх сіл і присілків, в Сагрині загинуло ще на декілька сотень більше. Ці люди вважали Сагринь безпечнішим для себе, бо тут був поліцейський постерунок. В Ласкові тоді вбили майже 270, в Шиховичах – до 250, а в Модрині вбито біля 190 чоловік.

Для порівняння нагадаємо відоме своєю трагедією не раз згадуване в історії жахів чеське село Лідіце, де загинуло 180 осіб, з них – 1 дитина. Про Лідіце, Хатинь, Олавур – села спалені карателями, – знає весь світ. А хто знає про спалені польськими бандитами села на холмщині?

19 березня повністю спалили 10 сіл: Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці.

21 березня горіли Бересть (загинуло близько 330 українців), Верешин (загинуло близько 110 осіб) і Витків, а 22 березня горіло ще 8 сіл: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи.

Продовжували палити українські села і далі в квітні, травні, червні… Гинули люди, горіла худоба і майно. Тільки від 2 до 8 квітня були спалені 9 сіл: Новосілки (вбито до 150 осіб), Крилів (загинуло біля 180 осіб), Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

Напередодні Зелених Свят, 11 червня 1944 року був здійснений напад на 9 сіл: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни. Людей мордували з особливою жорстокістю. Як свідчить житель уже спаленого села Телятина Петро Мельничук, який тимчасово мешкав в м. Белзі: «У червні 1944 р. з с. Стенятина завезли на цвинтар м. Белза 29 замордованих, понівечених і почленованих тіл людей (діти, чоловіки похилого віку, жінки). Ці люди були захоронені в братській могилі, а імена їх викарбувані на встановленому на могилі пам’ятнику.»

Вбивали селян під час польових робіт та збирання вирощеного врожаю до самого їх виселення. Вже після війни серед білого дня у неділю, 6 червня 1945 року був здійснений напад бандитів, одягнених у польську військову форму, на село Верховини Красноставського повіту, яке знаходиться на віддалі 12 км від м. Холма, де без жодного пострілу закатовано, зарізано ножами, заколото багнетами 194 українці. Особливо жорстоко бандити мучили молодь села.

На Холмщині і Підляшші в 40-х роках XX ст. жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і було спалено сотні сіл і присілків. Рятуючись від загибелі, українці змушені були в 1944 – 1946 роках покинути Холмщину і Підляшшя згідно з «Договором про переселення…» між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР від 9 вересня 1944 року. Тисячі українців, яким вдалося залишитися, 60 років тому, в 1947 році, були брутально виселені в результаті військової операції-акції «Вісла». При цьому, з метою їх асиміляції, вони були розпорошені невеликими кількостями по всій Західній і Північній Польщі. Акція «Вісла» була завершальним етапом етнічної чистки українців.

(Олексій Літковець)

АКівці під час знищення села Сагринь :
поляк посміхається над трупом українським селянина, який був убитий в полі поблизу с.Сагринь , березень 1944 р.
fSLn2vBPm0gАКівці на фоні палаючого села Сагринь.
GTZ_RL_WbbQ

wrO8o7i2VwY
vbsLY2QQIxo

Тіла українців, помордованих загоном Народових сил збройних . с. Верховина, Красноставський повіт, 6 червня 1945 р.
Вбито до 200 українців.
y_4193374f

Поляк на фоні вбитих у с. Верховини українців.
6z938b_IdyI

Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny3

Wierzchowiny2
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny21
Село Верховина. Вбиті українці.
wierzchowiny1

wierzchowiny

z_8208630f
На Волині вже в 1942 році масово діяли радянські, більшовицькі партизани, а в загонах радянських партизан було багато поляків. Навіть в книгах такого польського придурка як В. Поліщук можна знайти про це інформацію. 

z_d58a75c5

y_e4d6fa0b

z_98c34145

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

Де зараз справжній крейсер «Аврора» і що замість нього стоїть на Неві. Неймовірна реальна історія російської “ікони”

Опубліковано

на

Нікому не приходить в голову, що в Санкт-Петербурзі на Неві ріці стоїть навіть не новостворений, а дійсно натуральний муляж крейсера, що пройшов три війни і дві революції. Від корабля, який воював з Японією і Німеччиною, на нинішній «Аврорі» залишилися лише шматок машини, радіорубка і ринда. А справжній крейсер революції вже три десятиліття гниє в Лужскій губі Фінської затоки.

Місцеві жителі розграбували його ще за радянської влади. До цього дня в селах можна зустріти сходи з аврорівськіх трапів і корабельний ілюмінатор, що став віконечком туалету. «РБК Lifestyle» вирішив згадати славну історію знаменитого крейсера, який більш ніж за століття пережив багато – від атак японських кораблів до зйомок в його каютах порнофільму.

 

Гордість флоту

«Аврора» була спущена на воду 11 травня 1900 року в присутності царської сім’ї. Ще три роки крейсер добудовувався і проходив випробування. Потім «Аврора» встигла походити по Балтиці, Атлантиці, Середземному морю, так що до моменту початку російсько-японської війни виявилася чи не найкращим бойовим судном, побудованим за останнім часом. Це підтвердилося під час знаменитого переходу Другої Тихоокеанської ескадри, сформованої на Балтиці і кинутої на допомогу обложеному японцями Порт-Артуру.

Після підписання мирного договору з Японією і тривалого ремонту «Аврора» повернулася на Балтику.

Вона здійснювала походи по всьому світу, виконуючи представницькі функції. Саме вона, наприклад, возила російську делегацію на чолі з великим князем Борисом Володимировичем на коронацію короля Сіаму в Бангкок.

Першу світову війну «Аврора» зустріла, здійснюючи навчальні рейси з вихованцями Морського корпусу по Балтиці. Всупереч розхожій думці активної участі в цій війні крейсер не приймав. Спочатку «Аврора» з іншими судами патрулювала Фінську затоку, потім прикривала мінні тральщики і один раз підтримувала сухопутні частини артилерійським вогнем. Жодного пошкодження за всі роки війни крейсер не отримав.

Восени 1916 року «Аврора» остаточно повернулася в Кронштадт, а потім перейшла для капітального ремонту в Петроград. Тут-то і почалася найцікавіша частина її біографії. Дізнавшись про тривалу стоянку в столиці, капітан першого рангу Міхаіл Нікольській прийшов в жах. Ось що він написав у рапорті командуванню (рос.мовою): «Команда, до сих пор не поддававшаяся преступной агитации, поддастся ей и, как это часто бывает, перейдет в другую крайность – благодаря своей сплоченности из самой надежной во время войны станет самой ненадежной. Почва для этого самая благоприятная – долгая стоянка в Петрограде у завода».

У Цусімську протоку крейсер увійшов в центрі першої колони російських кораблів і майже відразу прийняв бій. В ході Цусіимської битви «Аврора» випустила по противнику 1 905 снарядів і в якийсь момент сама опинилася під перехресним вогнем японських кораблів. Однак завдяки грамотним діям екіпажу, втрати виявилися мінімальними. Більш ніж з п’ятисот чоловік, що знаходилися на борту, в бою загинули лише п’ятнадцять. У тому числі капітан Євген Єгоров.

Командир крейсера “Аврора”
капітан 1-го рангу О.Р. Єгоров

Разом із залишками розгромленої ескадри крейсер відійшов до Маніли. Перша війна закінчилася для «Аврори» 27 травня 1905 року. Російські судна були інтерновані американцями, а з екіпажів взято підписку про подальшу неучасть в бойових діях.

                                         Крейсер «Аврора» 1912 рік

 

Холостий постріл

Слова капітана виявилися пророчими. Лютого 1917 року найжорсткішою дисципліною йому вдавалося стримати екіпаж від деморалізації. Нижчі чини просто не випускали на берег, намагаючись зайняти роботою. Зрозуміло, що серед матросів зріло невдоволення, і для вибуху невдоволення була потрібна лише іскра.

На «Аврору» привезли велику групу заарештованих «агітаторів і підбурювачів». Серед матросів тут же поповзли розмови, що крейсер стане плавучою в’язницею. Капітан зажадав негайно перевести засуджених на берег. У той момент, коли конвой вивів арештантів на палубу, екіпаж вийшов з підпорядкування і спробував звільнити в’язнів.

Нікольський і старший офіцер корабля Огранович намагалися зупинити натовп наказами, а коли зрозуміли, що їх все одно ніхто не слухає, відкрили вогонь з табельної зброї.

В результаті стрілянини двоє матросів були легко поранені, а один – Порфирій Осипенко – убитий.

Учасники жовтневого повстання 1917 р

Міська влада відразу ж запропонувала придушити бунт силами козаків, але капітан Нікольський відмовився. І даремно. На наступний ранок до крейсеру вийшла демонстрація з червоними прапорами, стрічками і пов’язками. Стримувати матросів офіцери не стали, та й все одно не змогли б. Екіпаж приєднався до демонстрантів.

Агітатори з числа робітників зажадали розправи над командирами крейсера. Капітана і старшого офіцера вирішили відвести в Тавріческій дворєц, де збирали всіх, хто намагався протидіяти повстанню. Нікольського і Ограновича побили, і, зірвавши погони, виставили на чолі процесії. Обох при цьому примушували нести червоні прапори. Офіцери відмовилися, за що тут же були вбиті. Старшому офіцеру встромили в горло багнет, капітану вистрелили в голову.

На «Аврорі» почалося нове життя з судновим комітетом, великим більшовицьким осередком і щоденними мітингами, так що до жовтня вона повністю підпорядковувалась Петроградській Раді. Якщо відійти від міфів, створених радянською агітацією, роль крейсера в подальших подіях виглядає вельми туманно. Спочатку він відійшов від заводської пристані для того, щоб відновити рух по Миколаївському мосту. Його захопили і розвели юнкера. Крейсер підійшов до мосту в упор і його захисники розбіглися. Корабельні електрики звели міст, і «Аврора» відійшла до Англійської набережної. Звідти о 21.40 і пролунав той самий холостий постріл.

За планом перевороту далі «Аврора» нібито повинна була стріляти по резиденції Тимчасового уряду бойовими. Це, однак, є досить сумнівним. По-перше, з такої позиції по Зимовому палацу стріляти неможливо – заважають будинки на набережній. По-друге, бойових снарядів на «Аврорі» просто не було. Весь арсенал вивантажили на базі в Кронштадті. Та й холостий заряд на борту виявився абсолютно випадково.

«Аврора» ікона і символом революції

«Іконою» та символом революції «Аврору» зробили набагато пізніше – в епоху розвиненого соціалізму. Тоді ж, в 1917-му, крейсер розглядався як звичайнісіньке судно, до того ж старе і мало на що придатне. Пізніше «Аврору» і зовсім планувалося … затопити на підступах до Кронштадту. Очікувався напад англійської ескадри і героїчне судно стало б штучною перешкодою. Її для цих цілей навіть в затоку кілька разів виводили.

На самому ж кораблі, команда якого складалася не з одних більшовиків, творилося казна-що. Зовсім випадково судновий лікар запобіг спробі масового отруєння – хтось проник на камбуз і отруїв їжу перед обідом. Далі на борту виявили бомбу, при спробі знешкодити яку прогримів вибух. З «Аврори» втік відставлений після виборів голова суднового комітету Коруна. Дезертир вкрав червоний прапор – той самий, під яким гармата «стріляла» по Зимовому »і … розкроїв його для пошиття кофти.

Участі в Громадянській війні «Аврора» не приймала зовсім – практично весь екіпаж пішов на сухопутні фронти. До 1923 року вона без діла стояла біля причалу в Кронштадті, а потім знову стала навчальним кораблем. До речі, відзначилася вона і в цій якості. 20 липня 1923 року поблизу Кронштадта проходили шлюпочні навчання. Увечері аврорівці висадилися на форт «Павло I» щоб відпочити. Відпочивали, ясна річ, зі спиртним. І курили, незважаючи на те, що на форті зберігався весь чималий запас мін Балтійського флоту. Вибухи від розпочатої «в результаті необережного поводження з вогнем» пожежі гриміли більше доби. У Кронштадті і розташованому на іншому березі Оранієнбаумі не залишилося жодного цілого шкла.

“Велика Вітчизняна” пройшлася по «Аврорі» катком. Уже в липні 1941-го з крейсера зняли всі гармати і сформували батарею під назвою «Аврора», яка загинула в боях з німецькими танками. Саме судно, озброєне єдиною зеніткою, обстрілювали як з повітря, так і з суші, швидко прийшло в повну непридатність і, врешті-решт, затонуло.

Новостворенець за 35 мільйонів

Після війни підняти те, що залишилося від героїчного крейсера революції, вдалося лише з другої спроби. «Аврора» виявилася на верфі, де її перебудували під легендарний «Варяг» і віддали кіностудії імені Горького для зйомок однойменного фільму. Те, що вийшло в результаті і встало на вічну стоянку до Нахімовського училища 17 листопада 1947 року.

Ніщо, однак, не вічне під місяцем. До початку 1980-х років нижня частина корпусу «Аврори» просто згнила. З трюму цілодобово відкачували воду. Стало ясно, що до пафосного святкування 70-річчя Жовтня крейсер не достоїть. 18 серпня 1984 року «Аврора» вирушила на Північну верф. Тоді її проводжали тисячі людей, що висипали на набережні. Ленінградці не знали, що бачать справжні останки крейсера революції в останній раз. По суті, на верфі почалося будівництво нового корабля. Воно обійшлося державі в 35 млн руб. «Аврору» розрізали уздовж корпусу. У нову конструкцію вставили лише кілька добре збережених елементів старого судна. Так що на Петербурзьку набережну повернувся повний новостворенець.

Курсанти Нахімовського військово-морського училища
на тлі крейсера «Аврора», 1984 рік

Виникло природне запитання: що ж робити зі старим корпусом. Знищити? У роки радянської влади таке вважали б ідеологічною диверсією. Корпус, що на силу тримався на плаву відбуксирували до селища Вістіно на Лужскій губі Фінської затоки. До війни там будували базу для військових кораблів. У 1941 році, з наступом німців, її підірвали, щоб не дісталася ворогові. До одного з побитих вибухами пірсів і встала «Аврора».

Спершу крейсер революції по-тихому грабували військові. Потім, з їхньої повної згоди, місцеві жителі, працівники риболовецького радгоспу «Балтика», кинули клич (рос. мова): «Мужики, айда «Аврору» резать!». Відгукнулися багато. Вандали не приховують, що вивозили майно вантажівками. Ілюмінатори, двері, кахель з душових, листова мідь, металеві трапи. Останні випилювали за допомогою зварювання. У якийсь момент спрацювала система пожежогасіння,що залишалася незайманою, і весь корабель залило піною.

Кінець справжнього крейсера виявився абсолютно незавидним. Коли брати на борту стало нічого, остов вирішили наповнити камінням і, відтягнувши від берега, перетворити в хвилеріз. Перша частина операції пройшла успішно. Друга – ні. У десятці метрів від берега корпус завалився на бік і намертво застряг в мулі. Він так і лежить, наче скелет гігантської риби, і до цього дня піддається атакам стерв’ятників. Взимку, коли залив замерзає, на лід виходять мисливці за металом. Влітку біля «Аврори» пірнають дайвери, намагаючись підняти хоч щось і перетворити в сувенір.

Справжній корпус «Аврори»
вже три десятиліття як розграбований,
затоплений і гниє в Фінській затоці …

За останніми, до речі, зовсім не обов’язково спускатися під воду. Досить просто пройти по навколишніх селах і уважно подивитися на будівлі кінця 1980-х – початку 1990-х. Деталі корабля, що стали будівельними елементами, зустрічаються на кожному кроці. Самий креативний приклад народної творчості височіє біля в’їзду в село Дубки. Місцевий житель вставив корабельні ілюмінатори в ворота будинку і … туалет, перетворивши його в гальюн.

Нове життя

За іронією долі, з «Авророю» виявився пов’язаний не тільки початок ери радянської влади, але і її кінець. Пограбований корпус топили в затоці в серпні 1991. Через два тижні грянув путч, і в країні почалося нове життя. Справжня «Аврора» страшно помстилася своєму муляжу. Від того, що почалося на новому борту, прийшли б в жах як ті, кому доводилося служити на крейсері, так і ті, кого приймали в піонери на його борту.

На «Аврорі» зняли справжнісінький порнофільм. «Русский Ларрі Флінт» Сергій Прянішніков проник на борт під приводом зйомки кіно про революцію. Правда, порнопродюсер не став розшифровувати, що фільм (рос. мова) «В борьбе за это» присвячений революції сексуальній. «Аврору» стали здавати під корпоративи. Найвідоміший пройшов за участю Валентини Матвієнко, Ельвіри Набіулліної і Іллі Клєбанова. Чиновники послухали Сергія Шнурова, подивилися танці напівголих балерин і перформанс арт-групи «Рєчнікі», що полягав в стрибках з борту крейсера в Неву.

«Аврора» стала місцем яскравих політичних акцій. Так, в жовтні 2011-го на ній підняли піратський прапор. На довершення всього від «Аврори» відмовилися військові – навіщо флоту судно, позбавлене ходової частини. Збройним силам крейсер повернув тувинець Сєргєй Шойгу. Він же прийняв рішення і про новий ремонт, на який «Аврору» і потягнули в Кронштадт. Ремонтували крейсер в два етапи: поміняли електрокабелі, насоси та відремонтували генератори, а в 2015 році привели в ходовий стан. Куди і навіщо попливе такий корабель – загадка. Зате шоу, з перетягуванням крейсера через історичний центр Петербурга відбулося ще як мінімум тричі.

Автор: Сергєй Андрєєв

Переклад: Major Horvat KFOR Al-Kut

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://style.rbc.ru/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!
Inline
Вподобайте цей інфоресурс. Приєднуйтесь!