Зв'яжіться з нами

Історія

Українська армія взяла Крим за три дні – хроніка наших перемог

Опубліковано

на

…Глибока, майже непереможна оборона Криму зламана внаслідок спецоперації українських військових розвідників. Стрімким ударом наші полки долають Чонгарський перешийок і виходять на оперативний простір…

За кілька днів – колони українських військ з піснями марширують звільненим Сімферополем і радісне населення захоплено вітає державний синьо-жовтий прапор.

Передові частини українців нестримно просуваються до чорноморського узбережжя. Мета – Севастополь.

Ні, це не картини жаданого багатьом нашим громадянам майбутнього. Це – наше минуле. У квітні 1918 р. українські війська увірвалися в Крим і звільнили його від влади московських чекістів.

Історичні змагання

Під час короткої, але кровопролитної гібридної війни в січні 1918 року комуністи зі своїми союзниками встановили контроль над усім Кримом.

У цей же час російські солдати і матроси встановлювали радянську владу на материковій Україні.

22 січня 1918 року УНР проголосила свою незалежність, а 9 лютого уклала з Німеччиною та її союзниками Брестський мир, вийшовши з Першої світової війни. Також за умовами договору Берлін допомагав Києву звільнити територію України від більшовиків. Наприкінці лютого німецько-австрійські та українські війська почали наступ, щоб відкинути більшовиків до російських кордонів.

19-21 березня 1918 року в Криму комуністи створюють Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди, за формою ‒ незалежну державу, по суті ‒ маріонетку в складі радянської Росії. Виникнення цієї псевдореспубліки, на думку її керівництва, могло вберегти Крим від поглинання Україною або Німеччиною.

Право на самовизначення в Криму Україна визнала за кримськими татарами. Однак більшовицька агресія та її наслідки докорінно змінили початкові плани України щодо Криму. Тепер перед Києвом стояло завдання заволодіти півостровом, і, особливо, Чорноморським флотом, претензії на який УНР висувала уже давно. Але для того щоб не залежати в цьому питанні від доброї волі союзників, українській армії необхідно було вибити більшовиків з Криму самостійно, ще до підходу німців. І ось 10 квітня 1918 року військовий міністр Олександр Жуковський поставив перед командувачем Запорізької дивізії Олександром Натієвим секретне завдання – сформувати похідну групу і вислати її на півострів. Так почалася одна з найуспішніших у військовій історії УНР Кримська операція.

Волонтери проти комісарів

Кримський похід армії УНР – одна з найбільш романтичних сторінок нашої історії. Унікальність його полягає в тому, що ударною силою наступаючих українських частин була формація, сформована, так би мовити, на добровільних засадах.

Історія Запорізької дивізії армії УНР почалася 9 лютого 1918 року у селі Гнатівна під Києвом, куди відступили частини та загони українського війська, що перед тим невдало боронили Київ від більшовиків. Саме з них за ініціативою генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана був сформований Запорізький загін – фактично збірна команда з добровольців-фронтовиків.

Професійним військовим, що очолили загін, були очевидні всі помилки, допущені під час київських боїв. Правильна організація війська швидко дала результати – вже 18 лютого запорожці розбили загін червоного комдива Кіквідзе під Сарнами, 25 лютого звільнили Житомир, а 1 березня – Київ. За два дні – 3 березня до Києва прибули союзники УНР – німці.

Командири запорізьких полків – кадрові військові з досвідом Першої Світової війни чудово розуміли значення темпу наступу – для його забезпечення посадили свої війська на залізничні вагони і наступ вели чітко уздовж залізниць. Цей план, абсолютно недієвий за класичних бойових дій (коли ворог просто нищить колії), в умовах гібридної війни та відсутності суцільного фронту себе повністю виправдав.

Після взяття Люботина командувач Запорізької дивізії полковник Олександр Натієв (аджарець за походженням) розділив запорізькі частини на дві оперативні групи.

Перша, керована полковником Володимиром Сікевичем, в складі Дорошенківського, Гайдамацького та гарматного полків рушила визволяти від червоних Донбас.

Друга – на чолі з підпоковником Петром Болбочаном у складі Республіканського пішого полку, полку кінних гайдамаків та кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова (разом біля 9 тис багнетів та шабель) здобула наказ визволити Харків, а потім наступати на Катеринослав (Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя) і далі – на Крим.

Наступ уздовж залізниць проходив стрімко. 6 квітня запорожці визволили Харків і передали Слобожанщину під охорону запорозького полку ім. Богдана Хмельницького та німецьких частин.

13 квітня запорожці зайняли Олександрівськ (Запоріжжя). Саме тут відбулася зустріч українців-наддніпрянців з Запорізької дивізії з українцями-галичанами з легіону Січових стрільців, що в складі австрійської армії наступав з заходу.

18 квітня було звільнено Маріуполь.

Червоні закріпилися на Перекопському та Чонгарському перешийках і приготувалися до впертої оборони.

Було очевидно, для прориву оборони червоних потрібна акція з тих, яку зараз назвали б “операція спецпідрозділу”. Її підготовка була покладена на розвідників Республіканського пішого полку на чолі з сотником Зелинським.

Обстеживши всі підступи до Перекопського та Чонгарського перешийків, розвідники визначили ділянку прориву – Сальківський міст через озеро Сиваш.

Залізничний міст через Сиваш у наш час. Фото: wikimapia.org

Уночі 22 квітня українські розвідники сотника Зелинського на мотодрезинах рвонули через міст. Стрімкою атакою вони ліквідували захоплену зненацька охорону і знешкодили закладені під міст вибухові пристрої.

Услід за розвідниками – так само на мотодрезинах – міст проскочили бійці 1-ї сотні Республіканського полку. Вони зчепилися з залогою. Услід за ними міст проскочили один за одним два українських бронепотяги, які вогнем гармат та кулеметів підтримали атаку запорожців.

За бронепотягами рушили ешелони з піхотою та гарматами. Оборона була прорвана – більшовики почали неорганізований відступ до Сімферополя.

Вдень 22 квітня запорожці захопили Джанкой – вузлову залізничну станцію. Тут підполковник Болбочан розділив свої сили. Рухома група в складі полку кінних гайдамаків та кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова рушила на Бахчисарай і далі – на Севастополь.

Карта Кримської операції Армії УНР. Квітень 1918 року

Посилений захопленими броньовиками та артилерією, Республіканський полк здобув наказ наступати на Сімферополь і відрізати шлях групі більшовиків, що відступала від Перекопу. 24 квітня з розгорнутими знаменами переможців, під оплески і вітання мешканців, козаки-запорожці марширували вулицями звільненого міста.

Наступ запорожців відбувся настільки стрімко, що занепокоїв німецьке командування. Того ж 24 квітня кінні гайдамаки підняли синьо-жовтий прапор над звільненим Бахчисараєм.

Було очевидно: ще кілька кроків і Україна здобуде головний приз у війні – Чорноморський флот Російської імперії. Підтвердженням цього припущення може служити той факт, що 29 квітня частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори.

Не будемо лукавити – далеко не всі офіцери флоту співчували українській ідеї. Проте в умовах більшовицької влади вони готові були підняти прапор хоч чорта, аби тільки не червоний.

Після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом та Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин.

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Петрові Болбочану оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста й території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку ґрупу і жадних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою».

Виходило так, що Центральна Рада, заборонивши Петру Болбочану показувати німцям наказ про взяття Криму, тепер від запорожців просто відмовлялася. Рятуватися доводилося самим. В повітрі запахло порохом.

Учасник тих подій сотник Никифор Авраменко згадував: “Несолідна постава нашої влади мало не довела до кривавого бою і, правдоподібно, ліквідації нашої групи”.

Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Тавриди були одразу відкинуті Петром Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці — козаки і старшини — у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду.

У той же час уряд у Києві мовчав. На всі спроби командувачів запорожців зв’язатися зі столицею їм відповідали, що урядовці перебувають на важливому засіданні, тож, мовляв, зачекайте.

Ситуація зайшла у глухий кут і командувач Запорізької дивізії полковник Натієв вдався до “забороненого прийому” – повідомив про ситуацію в Криму харківську пресу.

Скандал зчинився неймовірний.

“В 2 годині ночі до апарату підійшов військовий міністр полковник Жуківський і розпочав цілу промову, зміст якої спроваджувався до того, що, мовляв, Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запоріжці і т. д. Одним словом, треба було німців “провчити”, але що потім мали робити Запоріжці, яка їх доля мала бути, про це нічого не говорилося”.

Лише 27 квітня після надзвичайно складних переговорів між запорожцями, німецьким командуванням та урядом Всеволода Голубовича офіційний Київ визнав, що сталося непорозуміння. Запорожцям було наказано залишити Крим – але зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна.

Вже за кілька місяців результатами походу запорожців скористалася адміністрація гетьмана Скоропадського.

Той факт, що саме українські війська звільнили Крим від більшовиків, був використаний гетьманом на переговорах з німцями.

Уряд Української Держави зумів отримати Чорноморський флот та приєднати до України Крим на правах автономії. Антигетьманське повстання Петлюри зламало ці досягнення.

Петро Болбочан, уродженець Буковини, полковник армій УНР та Української Держави. Автор відомого листа до вищих чиновників Директорії УНР: “Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарями”. Розстріляний з наказу Петлюри за підозрою в “державному перевороті” у червні 1919 року

Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

Кримський похід запорожців був гучною заявкою українців про своє право на існування. Разом з повстанням козаків на Дону це були перші поразки, завдані більшовикам після їхнього приходу до влади в Російській республіці.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/, https://uk.wikipedia.org/wiki/

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending