Зв'яжіться з нами

Історія

Українці між східними і західними визволителями. Забута війна, або польський фронт.

Опубліковано

на

Ця війна на сьогоднішній день офіційно не завершена. За 8 місяців загинуло 15 тисяч українців, 100 тисяч пройшли табори з них 25 тисяч живими не вийшли, сумарно в 15 разів більше ніж у сучасній АТО. Агресор і далі висуває територіальні та політичні претензії.

Мудрий вчиться на чужих помилках, а дурень на своїх, так можна охарактеризувати відношення українців до уроків своєї історії.

Відносини з нашими, як східними, так і західними сусідами (“визволителями”, “цивілізаторами”, “культуртрегерами”) не завжди були братськими та безболісними для українців.

1 листопада 1918 розпочалася кривава польсько-українська війна, яка формально і досі не закінчилась. У цій війні польські націоналісти без “Градів” вбили в 15 разів більше українців, ніж російські “визволителі” у теперішній страшній АТО.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Нагадаємо собі, що ж сталося на початку ХХ століття і призвело до тривалого протистояння між Польщею та Україною аж по сьогоднішні дні.

У листопаді 1916 р. цісар Карл І, під час триваючої Першої світової війни, для ослаблення Російської імперії, проголосив незалежність Польщі, котра з 1772 року була розділена Російською, Австро-Угорською та Пруською імперіями. На початку 1917 р. стало очевидним, що Галичина, можливо, буде належати до Польської держави .

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Наприкінці Першої світової війни, у 1918 році велися численні польсько-австрійські перемовини, результатом яких стала згода Австро-Угорщини на утворення польської держави, до якої мала би увійти вся Галичина. Цей сценарій ігнорував українське питання, яке вже давно визріло в Галичині. Серед українського населення запанувало обурення, оскільки населення Східної Галичини у другій половині XIX ст. майже на 2/3 складалося з українців, на 1/3 — з поляків, євреїв, німців і вірменів разом.

Український рух особливо активізувався в Галичині з утворенням у Києві 4 березня 1917 року Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки.

Польські військові та політичні кола, посилаючись на «державотворчу нездатність» західних українців та необхідність об’єднання Галичини у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», заручившись підтримкою США і Антанти, створили у Парижі Польський Національний Комітет. 28 жовтня у Кракові було утворено Польську Ліквідаційну Комісію, ціллю якої було проведення у Львові в ніч з 2 на 3 листопада збройного виступу з встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини й австрійський уряд. Приїзд Комісії до Львова був запланований на 1 листопада.

Однак українці випередили наміри одвічних окупантів і в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року у Львові відбувся військовий переворот, організований Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців в Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії, з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км² (територія Ірландії), що викликало невдоволення Польщі, яка розв’язала українсько-польську війну 1918-19 років для захоплення Галичини.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких військово-політичних та міжнародних умовах. Український переворот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адміністрацію й населення Львова, а й польські військові організації, які одночасно з Українським військовим комітетом готувалися до захоплення міста й краю та передання їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступили до контрудару — спочатку конспіративного, а потім відкритого.
Ніхто з поляків, як військових, так і цивільних, не думав погоджуватися із самовизначенням народу і фактом існування Української держави в Галичині. Поляки негайно почали організацію своїх військових сил у Львові (внаслідок довготривалої дискримінаційної політики кількість українського населення в містах не перевищувала 15-17%). Одночасно вони вислали до Польщі кур’єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографічної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА), основою якої стали Українські січові стрільці.
Рядовий склад УГА здебільшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів.Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. становила близько 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та щабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі (18 млн.) значно перевищував ресурси Східної Галичини (3,5 млн.). Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отримала зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антанта вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських земель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.

Після окупації Львова, 22 листопада 1918 р. польські військові власті затримали в якості заручників українських політиків: Juliana Romanczuka, Kyryła Studynśkiego, Wołodymyra Ochrymowycza, Wołodymyra Starosolskiego, Iwana Kiweluka, Wołodymyra Baczynśkiego, Iwana Kurowcia . Потім розпочалася акція інтернування в таборах Українців “, підозрюваних у діяльності на шкоду польської держави”, у тому числі посадових осіб ЗУНР і солдатів Галицької Армії.

Трагізм становища посилювався провалом спроб ЗУНР заручитися підтримкою держав Антанти, добитися міжнародного визнання. Ще в листопаді 1918 р. уряд ЗУНР повідомив президента США В. Вільсона про оформлення своєї держави і просив захисту від окупантських зазіхань Польщі. Надії на сприяння Вільсона зумовлювалися тим, що президент США був автором «чотирнадцяти пунктів» післявоєнного врегулювання, що передбачали право націй на самовизначення, прийнятих Антантою як офіційний документ.

У січні 1919 р. на Паризьку мирну конференцію, покликану підбити підсумки світової війни, прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР, але при цьому посли обох держав діяли окремо. Жодна з делегацій не заручилася підтримкою держав Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі на противагу Німеччині на Сході. Зі свого боку, польська делегація прагнула переконати учасників конференції, що створення незалежної Української держави цілком в інтересах німців і австрійців, що українці охоплені пробільшовицькими настроями.

Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька армія під час українсько-польської війни 1918-19 провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних чинників і брак матеріально-технічного забезпечення рятував противника від воєнної поразки.

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців 1918-19 років стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності. Уряд УНР виділив 500 млн. гривень на допомогу Галичині і надав військову і продовольчу допомогу. Однак вже через кілька днів після проголошення злуки, Директорія була змушена покинути Київ під ударами Червоної армії. На плечі ЗУНР ліг увесь тягар війни з Польщею.

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 35-тисячна голуба армія генерала Галлера сформована з польських військовополонених, які воювали на Західному фронті у складі німецької армії. Командували армією переважно французькі офіцери. Антанта планувала використати армію Галлера для війни з Радянською Росією, але польський уряд кинув її проти Галицької армії.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Польські збройні сили стали налічувати на українському фронті біля 200 тисяч осіб, що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19 — 20 квітня 1919 р. польські інтервенти перейшли в наступ на Галичину та Волинь, а в другій половині травня українські війська почали загальний відступ. Становище ЗУНР ускладнилось і ударом з півдня на Чернівці та Коломию Румунії.

В цей період в ряди Галицької армії зголосилося понад 90 тис. добровольців, але за браком зброї було прийнято лише 15 тис. чол.

У зв’язку з неможливістю тримати фронт проти переважаючих сил польських інтервентів, 28 червня польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю. Пілсудського. Було прорвано фронт І i ІІ корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча, польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї, контрнаступ поляків 16—17 липня закінчився переходом УГА через р. Збруч. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С. Ляйнберга. На територію УНР перейшло 49800 старшин і вояків при 603 кулеметах і 187 гарматах. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в’язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.

Українські військовополонені утримувалися в колишніх австрійських таборах для військовополонених в Brześciu, Dąbiu, Dęblinie, Kaliszu, Lwowie, Modlinie, Pikulicach, Przemyślu, Strzałkowie, Szczypiornie, Tarnopolu, Tomaszowie, Wadowicach, Wiśniczu. В кінці 1919 року в таборах перебувало разом біля 23-24 тисячі інтернованих Українців, а в загальній складності через них пройшло, близько 100 тисяч Українців. Приблизно 20-25 тисяч померли в таборах, через відсутність належного медичного догляду.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Війна в Галичині тривала 8 місяців і коштувала українському народові 15 тисяч убитих. Поляків загинуло 10 тисяч. Головною причиною поразки була значна перевага противника у силі – боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 млн. поляків за підтримки останніх країнами Антанти.

Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об’єднати їх із землями Української Народної Республіки чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням.

25 липня 1919 р. частини II Галицького корпусу вийшли на антибільшовицький фронт, а за ним 2 серпня і вся УГА. 12 серпня почався наступ об’єднаних українських армій на Київ — Одесу. До кінця серпня 1919 українські армії звільнили від більшовиків 72500 км² території і 6,5 млн населення УНР. Похід на Київ закінчився 30 серпня здобуттям Києва.

В листопаді 1919 р. країни Антанти визнали Польщі мандат на Східну Галичину на термін 25 років, який кілька років тому був замінений на повноцінну присутність на цій території.

У січні 1920 стан УГА зменшився до 1373 старшин і 20576 вояків, а в квітні до 1435 старшин і 16688 вояків. Це й примусило НКГА укласти перемир’я, а згодом і союзний договір з російською Добрармією (Одеса, 17.12.1919), а потім через сепаратні переговори Петлюри з Польщею, стати Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА) після розгрому Добрармії.

31 січня під Одесою відбулося створення за ініціативи командування УГА двох українських піших полків — 1-го Чорноморського та 2-го Запорозького — з колишніх військовополонених армії УНР; в кінці лютого деякі сотні було розформовані й влиті до більшовицьких частин, а з решти утворено 361-й український радянський стрілецький полк при 41-й більшовицькій дивізії зі штабом у Тирасполі.

У ніч з 21 на 22 квітня у Варшаві міністр закордонних справ Української Народної Республіки (УНР) Андрій Лівицький та віце-міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали Угоду про співпрацю обох урядів внаслідок, якої Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою фактично денонсувала Акт злуки між УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 року, і відмовилася на користь Польщі не лише від Галичини, але й від Західної Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляшшя й частини Полісся.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

 25 квітня польські війська та частини Армії УНР перейшли в наступ на Київ. До них приєдналося українське військо генерала Михайла Омеляновича-Павленка, яке повернулося з “Зимового походу”. Бригади ЧУГА підняли повстання проти більшовиків, чим відкрили свою ділянку фронту для польського наступу. Поляки їм віддячились… відправивши галичан до таборів полонених.
Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

6 травня польське військо зайняло Київ. Але поляки не поспішали віддавати зайняті українські землі урядові УНР і поводились на них не набагато краще за більшовиків.

Остаточно УГА вийшла з поля боїв, коли у квітні 1920 дві колишні галицькі бригади покинули Червону армію й перейшли до Армії УНР, що була тоді в союзі з польським військом, але потрапили в польський полон. Поляки звільнили підстаршин і вояків, а старшин інтернували в таборі полонених у Тухолі. Такий був кінець УГА після майже півторарічного її існування.

Поляків надихала ідея Пілсудського про Польщу від моря до моря та кордони від 1772 року.

Тим часом більшовики підтягнули значні сили, зокрема й І Кінну армію С.Будьонного, й розпочали контрнаступ. До серпня червоні успішно наступали на Львів і Варшаву. А 1 серпня 1920 року в Тернополі проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Після війни французи, які підтримали Польщу дипломатичним і військовим шляхом, отримали контроль над східними галицькими нафтовими родовищами Борислава та Коломиї на умовах, які були дуже несприятливими для Польщі.
Після радянсько-польської війни в 1921 р. інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.

У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю – Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.

З 1918 р. існували надзвичайні військово-польові суди (sąd doraźne), тогочасною термінологією їх називали “наглими судами” (швидкими судами).

“Наглі суди” проіснували до 1934 р. Розглядали справи та виносили вироки протягом 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24 годин (у Великопольщі – протягом 48).

Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності "наглих судів" в Галичині від 10 листопада 1922 року

Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності “наглих судів” в Галичині від 10 листопада 1922 року

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина. В апеляції було відмовлено.

Загалом польська система судочинства була активно залучена до політичних репресій у регіоні: “наглі суди” розглядали справи проти політичних противників польської влади. Інший вид цивільних судів – окружні – розглядали справи “злочинів” наступного характеру: тиражування та розповсюдження нелегальної літератури або листівок антипольського змісту.

З 1919 р. на Західній Україні запроваджено надзвичайний стан (постійна готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантська година). Особлива активність силовиків була в 1923 р. – готувалися до придушення повстання проти рішення Ради послів Ліги Націй.

У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.

У 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському.

З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін “Малопольска Всходня” і заборонено вживання назви Західна Україна.

Також замість етноніму “українець” ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої – “русін”, “рускі” та “русінські”.

В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців.

Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: “Пласт” заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. – в Галичині, товариство “Січ” – в 1924 р., діяльність “Сокола” – обмежили лише територією Галичини.

Відбулися чисельні погроми “Просвіти” під час політики пацифікації (“умиротворення” ) 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства “Рідна школа”.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

А ось як це виглядало на практиці. Пацифікація українців, 1934 рік. Фото з сайту польських пошуковців. В коментарях пишуть, що серед людей у формі є і поліція, і військові

У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.

В 30-х роках поліція від протоколів та звільнень переходить до рішучих дій розгонів мирних демонстрацій за допомогою кінної муніципальної поліції.

А у вересні-листопаді 1930 р. у сумнозвісній “пацифікації” (приниження на національному ґрунті, залякування, побиття, обкрадання українського населення з метою зменшити їх політичну та національну активність та підтримку ОУН) було задіяно близько 2 000 поліцаїв та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського.

Для проведення судочинства в Польській державі було введено кілька видів судів.

Для ізоляції та перевиховання “небезпечних українців” з ОУН в 1934 р. було створено концтабір для політичних в’язнів у містечку Береза-Картузька (тепер смт. Береза у Білорусі).

Одним із найперших його в’язнів був Дмитро Грицай – майбутній генерал УПА і шеф Головного Військового Штабу УПА. Серед відомих в’язнів табору були Роман Шухевич, Іван Климів та багато інших. Концтабір планувався як тимчасовий (на один рік), проте вигідність його існування забезпечила діяльність концтабору до кінця Другої Речі Посполитої.

Для ізоляції найнебезпечніших існувала монастир-тюрма Святий Хрест (Свєнти Кжиж, 1884-1939). Сюди на довічне ув’язнення відправили в 1936 р. Степана Бандеру та Миколу Лебедя.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Дмитро Данилишин, Василь Білас і Мар’ян Жураківський у Львівському повітовому суді. 1932 рік. 


Цікаво, що колишні бойовики Польської Соціалістичної партії, соратники маршала Пілсулського по революційній боротьбі, надішлють тодішньому президенту Польщі Мосціцькому телеграму з проханням “помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу”.

Помилують тільки Жураківського – йому дадуть 15 років. Біласа і Данилишина повісять 23 грудня 1932 року, і вони стараннями пропагандистів ОУН стануть іконами для української молоді Галичини

Польська політика втручалася і в церковні справи, особливо на Холмщині, де поширена була православна церква. Не маючи протекції, вона стала зручною мішенню.

До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. Натомість будували польські костели.

Не допомогло й заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану із вимогою припинити окатоличення (= полонізацію) краю. Частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано.

Українська освіта теж зазнала значних втрат. У Львівському університеті було скасовано викладання українських студій, котрі існували ще за австрійського панування. Кількість студентів-українців була обмежена.

З 1930-х рр. почався наступ на середню освіту – гімназії, де активно вводилося викладання предметів польською мовою. Відбувався суворий нагляд за діяльністю вчителів.

Польська влада проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши т.зв. політику осадництва. В Західну Україну спрямовували сім’ї польських військових, переважно ветеранів польського-української війни 1918-1919 рр., де їм надавалися (забираючи в попередніх власників) землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Оголошення про заборону проводити громадянські заходи з нагоди річниці битви козаків і поляків під Берестечком. Мінімальне покарання – 500 злотих штрафу або 2 тижні арешту, “якщо вчинок не підлягатиме більш суровому покаранню”. 1935 р. З музею Берестецької битви в с.Пляшевій на Рівненщині

Така політика породжувала жорстоку соціальну нерівність та корупцію, оскільки українці на своїх етнічних землях опинилися у пригніченому становищі.

На 1938 р. було створено 35 тисяч господарств осадників (найбільше на Тернопільщині та Волині), яким належало 12 % усіх земельних угідь.

Депортації щодо українців не проводилися у вказаний період, проте у 1930-х в середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі.

Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. А 1947 р. польська комуністична влада в рамках операції “Вісла” таки депортує всіх українців з їх етнічних теренів, котрі опинилися у складі відновленої Польщі.

Діяльність польського окупаційного режиму мала на меті знищення національної свідомості українців у Західній Україні.

Польські політики інструментом “консолідації держави” обрали терор та утиски, чим спричинилися до ксенофобії між обома націями, яка вже за кілька років вилилася в жорстоку війну (Волинська трагедія). Війну, яка розпочалася під час Другої світової і протривала на кілька років довше…

Подібну «миролюбну політику» Друга річ Посполита проводила й до інших своїх сусідніх народів.

З серпня 1919-го польські війська почали регулярно здійснювати набіги в ослаблену війною та розпадом держави німецьку Верхню Сілезію, супроводжуючи їх провокаціями кшталт «національних повстань». Зрештою полякам підвернувся вкрай зручний випадок. Навесні 1921го через непорозуміння, пов’язаних з виплатою репарацій, союзники увійшли в Дюсельдорф, Дуйсбург та ін. Потім був ультиматум німцям з загрозою окупації Рура. У Німеччині сталася урядова криза. Цим вкрай сприятливим зовнішньополітичним моментом і скористалися поляки — 3 травня 1921 р. вони військовим шляхом почали чергове захоплення Верхньої Сілезії. Союзники попередили Берлін, що втручання рейхсверу означатиме війну. У підсумку до жовтня 1921 р. до Польщі відійшла значна частина Верхньої Сілезії з 80% всієї промисловості й основною частиною вугільних запасів.

8 грудня 1919 р. союзники запропонували визначити східний кордон Польщі за етнічним принципом — так звана «лінія Керзона». Пілсудський з цим не погодився.

В жовтні 1920 року Польща силою захопила Вільно та Віленську область у Литви, безцеремонно порушивши Сувалкський договір між Польщею і Литвою, згідно з яким ці території вважалися литовськими. Союзники і на це закрили очі, бо насторожено ставилися до Литовської держави, відродження якої відбувалося при безпосередній підтримці Німеччини. Тому 15 березня 1923 р. конференція послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала право Польщі на столицю Литви Вільнюс і Вільнюський край.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Згідно з Версальським договором, Данциг мав статус вільного міста. Поляки ж усіма силами намагалися встановити контроль над стратегічно важливим портом, регулярно влаштовуючи провокації. Скажімо, 15 червня 1932 р. (на той час Німеччина згідно Версальського договору не мала флоту) на рейд Данцига увійшов польський есмінець «Віхер», і тільки осуд Ліги націй змусив поляків відмовитися від силових дій. 6 березня 1933р. у Данцігу висадився польський десант. І лише скарга Німеччини знову ж таки в Лігу націй змусила Варшаву відступити.

Протягом всіх 20-30 рр. Польща не залишала намірів анексувати Литву. Особливо надихнули Варшаву загарбницькі дії Гітлера в Австрії в березні 1938го. До речі, з фашистським режимом Гітлера польське керівництво довгий час перебувало в досить теплих відносинах, уклавши пакт про ненапад ще в 1934 р. Коли Гітлер 11-12 березня 1938-го здійснював аншлюс Австрії, Варшава спробувала те ж зробити з Литвою (яку іменували не інакше як «польська Австрія»). 15 березня 1938 р. у Варшаві та Вільно пройшли антилитовські демонстрації під загальним гаслом «Вперед на Ковно!» (Каунас — тодішню столицю Литви). Литві був пред’явлений ультиматум, а на литовському кордоні зосереджено понад 100 тис. польських військ.

Коли Гітлер висував претензії до Праги щодо Судетської області, він намагався довести, що Чехословаччина чи не тюрма народів, причому під її ярмом-де нудяться не тільки німці, але й поляки. Відповідно і Польща, координуючи дії з Німеччиною, вимагала у Франції та Англії рівного підходу до судетської і тешинської проблем. Все це супроводжувалося провокаціями на кордоні і дипломатичними ультиматумами.

У підсумку зраджена західними союзниками Прага змушена була погодитися з претензіями Польщі і передати їй вугледобувну область, де проживало 80 тисяч поляків і 120 тисяч чехів. При цьому головним придбанням поляків був промисловий потенціал захопленої території — розташовані там підприємства давали в кінці 1938 р. майже половину чавуну і сталі, вироблених у Польщі.

Нерідко можна почути фразу, що без знання історії не можна побудувати майбутнього. Минуле може дати відповіді на тисячі найрізноманітніших запитань. Досвід, накопичений попередніми поколіннями, здатний принести чималу користь наступним.

Якщо українці не заторкують історичних питаннь то це не означає, що їх не будуть заторкувати сусіди.

Поховання польських воїнів у Львові.

Поховання польських воїнів у Львові.

А тепер про польське відношення до українських могил борців за свободу України:

Лише в період 2014 по 2016 рр. на території Республіки Польща було скоєно щонайменше 14 актів вандалізму щодо українських пам’ятників та місць поховань:

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

2014 рік

1. На греко-католицькому цвинтарі в с. Молодичі Ярославського повіту Підкарпатського воєводства сплюндровано пам’ятник українській громаді села.
2. Осквернено символічну могилу вояків УПА у Грушовичах Ярославського повіту Підкарпатського воєводства.
3. Повторний акт вандалізму у Грушовичах.
4. Утретє осквернено символічну могилу вояків УПА в Грушовичах.
5. У селі Вербиця Томашівського повіту Люблінського воєводства пошкоджено пам’ятний знак на увічнення українських жертв комуністичних репресій, нанесені написи ксенофобського змісту.

2015 рік

1. Осквернено пам’ятний знак воякам УПА на горі Монастир біля с. Верхрати Любачівського повіту Підкарпатського воєводства.
2. Осквернено пам’ятний знак воякам УПА у с. Молодичі Ярославського повіту Підкарпатського воєводства.
3. Пошкоджено пам’ятний знак загиблим українцям у с. Радружі Любачівського повіту Підкарпатського воєводства.
4. Осквернено пам’ятний знак воякам УПА у с. Білосток Грубешівського повіту Люблінського воєводства.
5. Пошкоджено пам’ятник на символічній могилі вояків УПА у Грушовичах Підкарпатського воєводства.
6. Частково знищено український пам’ятник жертвам комуністичних репресій на горі Монастир біля с. Радруж Любачівського повіту Підкарпатського воєводства.

2016 рік

1. 5 березня 2016 р. знищено частину пам’ятника, що присвячений українській громаді села у Молодичах Ярославського повіту Підкарпатського воєводства.
2. 15 травня 2016 р. здійснено наругу над могилами українського військового кладовища в Пикуличах біля Перемишля. На один з надгробків прикріплено таблицю з текстом образливого змісту.
3. 9 жовтня 2016 р., українська меншина с. Верхрата Любачівського повіту Підкарпатського воєводства виявила акт вандалізму, скоєний на сільському кладовищі, невідомі повністю знищили пам’ятник на братській могилі 13 вояків УПА.

Один з очільників OWS Давід Гудзєц від свого імені опублікував на відеосервісі Youtube ролик, на якому двоє чоловіків вдень знищують українське поховання, використовуючи ломи, молоти та відбійний молоток.

Поширений відеосюжет супроводжується піснею ксенофобського змісту, що ображає національні почуття української етнічної меншини в Республіці Польща. Поява відеоролика, як і той факт, що зловмисники не ховаються, а вчиняють свої дії відкрито, викликала широкий суспільний резонанс в Україні.

Змушені констатувати, що акції зі знищення українських місць пам’яті в Польщі набули характеру спланованої ліквідації українського історико-культурного спадку. Відбувається свідоме затирання слідів перебування українського народу на українсько-польському прикордонні. Дотепер жоден із наведених злочинів не розкритий. Безкарність заохочує злочинців до нових, ще більш зухвалих проявів українофобії.

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Діди воювали, або війна, яку українців заставили забути

Як вчать нас “брати” поляки: “Cudze chwalicie swego nie znacie” – Чуже хвалите, свого не знаєте.

Відео по темі:
Автор: онук січового стрільця, MAJOR HORVAT
Джерело:https://uk.wikipedia.org/wiki/ , http://www.istpravda.com.ua/articles/, 

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending