Зв'яжіться з нами

Історія

«УПА воювала за незалежну Україну й жодним чином не підтримувала загарбників»

Опубліковано

на

Черговий радянський міф про українських колаборантів у роки Другої світової війни розбився об факти архівних досліджень

У Великій вітальні «Народної армії» продовжуємо розмову з кандидатом юридичних наук, доктором філософії в галузі права полковником запасу СБУ Ігорем Вітиком. Тема — дослідження історії українського повстанського руху, яку він відтворив у фоліанті «Українська повстанська армія — гордість української нації»

— Ігоре Романовичу, чому із самого початку існування УПА радянська влада застосовувала проти неї найрізноманітніші засоби дискредитації?

— Сталін боявся, що мало хто захищатиме радянський режим, тому Москва, з одного боку, спровокувала гітлерівську владу до жорстокості, а, з другого — стосовно УПА, яку підтримувало населення України, здійснювала політику дискредитації. Кремль давав чіткі вказівки, що в Україні потрібно досягнути атмосфери суцільної недовіри та ненависті.

З Білорусії на Волинь почали заходити радянські партизани, які зав’язували бої в селах, а згодом фашисти у відплатних акціях палили їх. Для спротиву цим злочинам постала УПА, яка розпочала локальні бої з ворогами. Щоб керувати цим рухом, улітку 1943 року до УПА було приєднано бойові відділи Тараса Бульби-Боровця. На осінь, як стверджують дослідники, кількість вояків УПА завдяки розгорнутій мобілізації досягла майже 80 тис. і близько 100 тис. членів ОУН(б). Уважали, що більше людей не потрібно. Водночас у кожному селі була своя самооборона, на яку передбачалася певна кількість автоматичної зброї та гвинтівок. Будь-якої миті сотня (180–200 багнетів) могла перерости в курінь, тобто батальйон, у якому було до тисячі осіб. А на базі куреня за кілька днів можна було створити дивізію. Однак їх не створювали з огляду на тактичну доцільність, адже зручніше та безпечніше було воювати маленькими відділами.

— Радянська історіографія, а нині й російська, яка глибоко черпає із джерел своєї попередниці, наполегливо переконує, що УПА не воювала з гітлерівськими окупантами. Водночас посилається на німецькі архіви…

— Радянські та російські історики не мали справи з наукою, бо завжди були безмовними виконавцями пропагандистського замовлення, яке спускалося згори. Насправді гітлерівці дуже швидко з’ясували, що в них у тилу створено цілі республіки, які надали сили УПА. На літо 1943 року вона активно діяла вже у дванадцяти областях України, тобто на території завбільшки із середньоєвропейську країну. Щоб її знищити, нацистський режим на чолі з генералом Гінцлером кинув на Волинь шість фашистських і два угорських полки. Українські повстанці їх розбили наголову, хоча й самі зазнали значних втрат.

Другу велику операцію проти УПА гітлерівці розпочали восени 1943 року, тобто вже через кілька місяців. До речі, саме до цього періоду належить героїчна оборона села Загорів. Біля його монастиря, який обороняли 27 українців, було знищено кілька фашистських підрозділів. Ворог для підкріплення кинув туди полк піхоти й навіть авіацію. Закінчилося це тим, що всі упівці загинули, але окупантів було знищено у сім разів більше. Товсті мури монастиря надійно захищали своїх оборонців. Монастир узяли тільки через те, що у вояків УПА закінчились патрони…

Бої, які точилися 1943 року, були дуже жорстокими. Тоді гітлерівці знищили десятки українських сіл. Кидали проти УПА бронепоїзди, танки, артилерію. 4 липня 1944-го командир куреня УПА військової округи «Лисоня» Василь Андрусяк («Різун») зайшов у село Перепічки Львівської області й дістав інформацію, що фашисти разом з угорцями планують каральну операцію проти повстанців. Українці відступили до гори Лопата, і коли гітлерівці вдалися до наступу, вдало зманеврували. Зрештою окупантів було вщент розбито. До них прийшла допомога, але українські повстанці влаштували засідку й знищили її. Є дані, що тоді упівці підбили 14 вантажних автомобілів і знищили кілька сотень окупантів, а півтисячі було поранено. Про цей останній великий бій УПА під командуванням старшини «Різуна» писали повстанські видання. Звістка облетіла всі села та міста й піднесла дух українців.

5510_p_19_img_0001Протягом 1943–1944 років утрати вермахту в боротьбі проти УПА становили понад 12 тис. убитими, що цілком сумірно з їхніми втратами у польській кампанії вересня 1939 року. Українських повстанців полягло близько двох тисяч.

— З огляду на такі воєнні операції, вочевидь, що УПА мала потужний керівний центр…

— Саме так. Було створено Головний військовий штаб, у якому працювало до десятка українських генералів та хорунжих, полковників, які мали досвід Першої світової війни, української війни за незалежність і пройшли вишкіл у німецьких школах.

Окрім головного військового штабу УПА, у кожній військовій окрузі діяв крайовий військовий штаб. Загалом 1943 року УПА організаційно становили великі групи «УПА Захід», «УПА Північ», «УПА Південь». Створювалась «УПА Схід», і лише швидкий наступ радянської армії завадив завершити розпочату там роботу. На сході України діяли тільки окремі військові підрозділи. Також відомо, що УПА здійснювала рейди в Центральну та Східну Україну й зустрічала багато бойових відділів у лісах, створених з українських селян, які провадили стихійну повстанську боротьбу…

— Розкажіть, яким був бойовий шлях першого командувача УПА Романа Шухевича?

— Як я вже зазначав, він народився на Львівщині в українській релігійній сім’ї. Його батько, священик, виховував своїх дітей на патріотичній основі. 1930 року Роман став членом «Пласту», згодом виступив проти полонізації українського населення. Його багато разів кидали в польські в’язниці, звідки Шухевич неодноразово тікав. Воював він добровольцем за Карпатську Україну в березні 1939 року, командував сотнею. Після поразки перебрався в Німеччину, де за наказом керівництва ОУН пройшов вишкіл у німецьких школах, набув досвіду штабної роботи. Він розумів, що без армії Українську державу не побудувати.

Коли формувалися два батальйони — «Роланд» і «Нахтігаль», які мали увійти у Львів та проголосити незалежність України й у такий спосіб обдурити гітлерівців, Шухевич був у командуванні цих підрозділів. А коли українці з батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль» відмовилися воювати за фашистів, ці батальйони було розформовано, багатьох офіцерів і солдатів знищили, а решта потрапила в концтабори та перейшла в підпілля. Роман Шухевич працював у Центральному проводі ОУН, а згодом, коли було ухвалено рішення про збройний опір окупантам, очолив УПА. Але це сталося не відразу, а тільки 1944 року, коли було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), що корегувала діяльність «УПА Північ», «УПА Південь» та «УПА Захід».

— Відомо, що УПА протрималася до 1954 року, а, за деякими даними, до 1957-го. Як удалося протистояти каральній системі «совітів», що була на той час найпотужнішою у світі?

— В УПА діяла дуже ефективна служба безпеки (СБ), якою керував талановитий і безкомпромісний Микола Арсенич. Його доля була подібна до долі Шухевича. Він так само вчився в німецьких школах і здобув бойовий досвід. Коли вбили Євгена Коновальця, в ОУН зрозуміли, що без СБ успіху не досягти. Створювати її доручили саме Арсеничу. У цій справі він спирався на польський, німецький та радянський досвід. І не лише теоретичний, а й практичний, адже було піймано не одного німецького агента. Гітлерівці у своїх звітах зафіксували, що через СБ ОУН(б) їм не вдалося впровадити свою агентуру в український повстанський рух. А от резиденти УПА працювали навіть у генеральному штабі вермахту, і про рішення Гітлера українці дізнавалися через лічені години. Відомий факт: агент СБ ОУН(б) був перекладачем в елітному полку Третього рейху «Адольф Гітлер».

— З огляду на організацію УПА, чи можна її назвати армією європейського зразка?

— Цілком. То була європейська армія партизанського типу. Там були військові духівники — капелани, було відповідне господарське та бойове забезпечення. Керівництво розпорядилося навіть створити єдину форму, але це не вдалось утілити повною мірою в життя, оскільки форма швидко зношувалася, тож брали те, що здобували у ворога. Носили однострої радянських, польських, чеських солдатів та офіцерів, але знаки розрізнення завжди були українські. В УПА солдата називали козаком. Діяла своя система старшинських та підстаршинських звань: поручник, капітан, хорунжий, полковник, генерал. Озброєння мали різне, адже ніхто його в УПА не постачав: воювали тим, що здобували в боях. Водночас відомими є факти, що упівці застосовували легкі німецькі танки, гранатомети, гармати… Суворою та жорсткою була й вертикаль влади. Щоб більшою мірою акумулювати сили для боротьби з ворогами, створили не лише УГВР, а й Генеральний Секретаріат — український уряд. Керував УГВР Кирило Осьмак, який був родом із Полтавщини.

УПА здійснила окремі пропагандистські рейди на території Німеччини, Румунії та Польщі. Відомо, що польське некомуністичне підпілля здійснювало спільні з ОУН-УПА операції проти польсько-радянського режиму на Холмщині, Підляшші, Глибоківщині, де проживало понад 500 тис. осіб.

— Чи воювали в УПА уродженці сходу та півдня України?

— Так, зокрема багато хто з вищих командирів УПА були саме зі сходу, Центральної та Південної України. Відомо, що українські повстанці мали свою систему нагород. Найвища називалася «Золотий хрест бойової заслуги» першого клясу. Нині її можна прирівняти до Зірки Героя України. Так ось, перший, кого було нагороджено «Золотим хрестом бойової заслуги», — колишній майор Червоної Армії Вадим Карпенко, уродженець сходу України. Він потрапив у полон до фашистів, а упівці його визволили. Офіцер сприйняв ідеї українського повстанського руху й незабаром очолив цілий курінь УПА. Воював героїчно. Загинув восени 1944 року під час штурму одного з райцентрів Західної України.

— Що робив Сталін, аби дискредитувати УПА?

— Коли Йосип Сталін побачив, що більшість українців не підтримує радянську владу, а бореться за створення своєї незалежної держави, то кинув проти УПА все, що зміг. По-перше, партизанську дивізію Ковпака, до складу якої, як відомо, входили українці. Вони були компетентні в партизанському русі й до 1943 року разом з упівцями воювали проти фашистів. Однак за наказом Москви ковпаківці виступили проти УПА, і їх було вщент розбито. Згодом радянська кінематографія поширила суцільну брехню про героїчний рейд Ковпака…

— Однак найбільше в Україні «хазяйнувало» НКВС. Які сили цієї репресивно-каральної системи було задіяно та якою була їхня тактика?

— 1944 року, коли Ковпак не впорався із завданням Кремля, проти УПА було спрямовано війська НКВС. Щоб було зрозуміло: лише на території Західної України перебувала понад третина всіх спецвійськ НКВС СРСР. І це коли там сформували Прикарпатський військовий округ. Попри все спротив УПА не спадав. Підтверджено факт, що командувач ПрикВО генерал Яременко після наради у Львові, на якій він давав вказівки, як боротися з українським повстанським рухом, потрапив у засідку, і його було взято в полон. Упівці його нагодували, пожурили та відпустили… І ще. 1946 року, коли Микита Хрущов приїжджав у Західну Україну, його машину обстріляли. Компартійця врятував охоронець, прикривши своїм тілом.

1944-го солдати НКВС в Україні нерідко діяли як карателі, а інколи й перевершували їх у жорстокості: спалювали села, убивали дітей і людей похилого віку, ґвалтували дівчат і жінок. Тож українці всіляко підтримували УПА. Радянська влада, зрозумівши, що програє, удалась до агентурно-бойової тактики, аби знищити український спротив. Відповідних «спецпризначенців» почали інтенсивно готувати школи в Саратові та Південній Україні.

Як свідчать архіви, усього діяло 150 агентурно-бойових груп. Енкавеесівці переодягались у форму УПА, заходили в села, знущались над місцевим населенням, убивали партійних активістів, які підтримували радянську владу. Совіти формували ці групи з людей, які виходили з УПА, визнаючи провину. Треба сказати, що радянська влада п’ять разів оголошувала амністію упівцям, «аби лишень здавались, і їм буде прощено всі гріхи». Водночас за вказівками командирів з УПА вийшло з визнанням провини чимало відданих вояків, які згодом легалізувалися, вступили в колгоспи, а дехто з них навіть проник в органи влади. Усе це було зроблено задля продовження боротьби. Загалом амністували близько 70 тис. осіб.

Проте зрадники знали УПА зсередини й дотягувалися до самої її серцевини. Зокрема совіти створювали легендовані проводи: у населений пункт приїжджала людина та оголошувала, що організовує такий-то провід, і набирала патріотично налаштованих людей. Потім їх арештовували й етапували в Сибір або розстрілювали.

Радянські агентурно-бойові групи застосовували отруту, гази, травили криниці та їжу. І навіть за цих умов українські повстанці трималися. Окремі відділи боролись до 1960 року. А за деякими фактами, люди виходили з підпілля аж 1991-го…

На території України йшла справжня війна проти совітів. У радянських архівних документах зазначено, що з 1944-го по 1954-й Москва здійснила десятки тисяч (!) енкавеесівських операцій проти УПА, унаслідок яких убито 150 тис. українських повстанців і 102 тис. оунівців. Якщо порахувати всіх загиблих членів УПА та ОУН, то матимемо цифру в 400 тис. українських патріотів. Радянська влада називала їх бандитами. Але як можна назбирати стільки злочинців за короткий час на невеликій території? Українська повстанська армія стала гордістю української нації!

Записав Руслан ТКАЧУК

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:http://na.mil.gov.ua/

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Опубліковано

на

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Опубліковано

на

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Продовжити читання ?

Історія

2500-кілометровий рейд армії УНР тилами російських “бєлой” і “красной” армій

Опубліковано

на

Упродовж піврічного рейду центральною Україною тилами спочатку білої, а згодом червоної армії українські бійці зберегли кістяк армії та продовжили боротьбу за державність. 6 грудня 1919 року почався Зимовий похід Дієвої армії Української Народної Республіки в тилу “Збройних сил півдня Росії”.

Восени 1919 року Галицька Армія та Дієва армія УНР воювали водночас проти червоних, білих та поляків. Наприкінці листопада 1919-го залишки Надднiпрянської Армії УНР опинилися в “трикутнику смерті” Любар-Чортория–Миропіль. Їх оточили Червоноа, Добровольча та польська армії. Українці потерпали від епідемії тифу, військові були знесилені. Антанта не пропускала до УНР закуплені за кордоном ліки.

Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією – зі сходу, нейтральною Румунією – з півдня та нейтрально-ворожою Польщею – із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.

3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що “тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність”. Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Юрій Тютюнник. Того ж дня Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська – Юрієм Тютюнником, Волинська – генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою – полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.

З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, близько 5000 осіб – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.

Протягом рейду армія подолала 2500 км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями. Провела понад 50 успішних боїв. Українська армія вперше застосувала партизанські методи боротьби.

Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.

Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з’єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Настрій війська піднявся. У травні 1920 року Армія УНР пройшла урочистим парадом по Хрещатику.

Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон’юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:http://www.jnsm.com.ua/https://gazeta.ua/articles/history/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending