Connect with us

Cтатті

У мене більша ненависть не до сепарів, а до тих, хто зрадив присягу на вірність народу України

Published

on

ТАРАС КОВАЛЬ 10 ДНІВ ПРОВІВ У ДОНЕЦЬКОМУ АЕРОПОРТУ

У БЕРЕЗНІ 2014 РОКУ ПОТРАПИВ ДО РІДНОЇ ЧАСТИНИ В 95-Й БРИГАДІ. Служив там раніше. У спортзалі зробили пункт розподілу. Кажуть: “Місця командирів зайняті, їдь додому”. Просився хоч рядовим, кулеметником. “Підеш у взвод матеріального забезпечення, там немає командира. Ремонтуватимеш бронетехніку”. Кажу: “Я не знаю, з якого боку гайковий ключ брати.” – “Це неважливо”. Та взвод виявився великою польовою кухнею. Я командував – коли топити піч, чистити картоплю. Вдячний бойовому командиру Вові Тимощуку, що забрав у травні до розвідвзводу.

ПОЧАТОК ЧЕРВНЯ 2014-ГО, ЗЕЛЕНІ СВЯТА. Ми прибули на Карачун у телецентр. Він уже наш, усе ніби спокійно. Знайшли двері, пару цеглин, зробили стіл. Сіли, обідаємо. Раптом дивимося – людей немає. Нам кричать: “В укриття! Міни!” Ніхто не думав, що можемо так швидко бігати. Як повернулися, довго лаялися на сепарів, що перевернули стола й залишили нас без обіду. Боєць “Купол” горював, бо пошкодили тактичні окуляри, які сам купував. Дуже дорогі.Тарас КОВАЛЬ, 27 років, військовослужбовець.  Народився 17 серпня 1988 року в Києві. Батько – електрик. Мати – швачка, зараз домогосподарка. Навчався в школі №?294 на Троєщині. ”Щоб зайти в буфет, треба було віддати половину булочки старшим”, – згадує. Закінчив училище деревообробки з червоним дипломом за фахом ”столяр”. ”Став дипломованим сучкогризом. У приватній меблевій компанії робив двері та столи”. В Академії керівних кадрів культури та мистецтва здобув фах менеджера. ”Навчання було веселе: гулянки, п’янки”.  Працював різноробом на будові, офісним клерком, промисловим альпіністом, слюсарем в автомайстерні. У 2011–2012 роках проходив строкову службу. Був менеджером меблевої компанії ”ВіЯр”.  У березні 2014-го мобілізували до 95-ї окремої аеромобільної бригади. Має позивний ”Вальтер”. Був снайпером у Донецькому аеропорту з 24 жовтня по 3 листопада позаторік. Після демобілізації в березні 2015-го повернувся на роботу до ”ВіЯру”.  ”За місяць звільнився. Допоміг другу звести будинок. Із листопада 2015-го служу на контракті”.  Хобі – стрільба, страйкбол. Останню книжку прочитав у Пісках – Ксав’єра Холландер ”Щаслива повія. Історія мого життя”. ”Ну не було там інших книжок! Непогано написано”. Улюблені фільми – радянські ”В зоне особого внимания” та ”Ответный ход”. ”Завдяки їм служитиму у ВДВ”.  Неодружений, дітей немає. В АТО зрозумів, що кохає подругу Юлію. ”Вона чудова, але дуже гонорова”.  Є старший брат. ”Зустрів мене з армії словами: ”Оце ти харю наїв”

Тарас КОВАЛЬ, 27 років, військовослужбовець. Народився 17 серпня 1988 року в Києві. Батько – електрик. Мати – швачка, зараз домогосподарка. Навчався в школі №?294 на Троєщині. ”Щоб зайти в буфет, треба було віддати половину булочки старшим”, – згадує. Закінчив училище деревообробки з червоним дипломом за фахом ”столяр”. ”Став дипломованим сучкогризом. У приватній меблевій компанії робив двері та столи”. В Академії керівних кадрів культури та мистецтва здобув фах менеджера. ”Навчання було веселе: гулянки, п’янки”. Працював різноробом на будові, офісним клерком, промисловим альпіністом, слюсарем в автомайстерні. У 2011–2012 роках проходив строкову службу. Був менеджером меблевої компанії ”ВіЯр”. У березні 2014-го мобілізували до 95-ї окремої аеромобільної бригади. Має позивний ”Вальтер”. Був снайпером у Донецькому аеропорту з 24 жовтня по 3 листопада позаторік. Після демобілізації в березні 2015-го повернувся на роботу до ”ВіЯру”. ”За місяць звільнився. Допоміг другу звести будинок. Із листопада 2015-го служу на контракті”. Хобі – стрільба, страйкбол. Останню книжку прочитав у Пісках – Ксав’єра Холландер ”Щаслива повія. Історія мого життя”. ”Ну не було там інших книжок! Непогано написано”. Улюблені фільми – радянські ”В зоне особого внимания” та ”Ответный ход”. ”Завдяки їм служитиму у ВДВ”. Неодружений, дітей немає. В АТО зрозумів, що кохає подругу Юлію. ”Вона чудова, але дуже гонорова”. Є старший брат. ”Зустрів мене з армії словами: ”Оце ти харю наїв”

ВІДЧУВ, ЩО ЦЕ – СПРАВЖНЯ ВІЙНА УЛІТКУ 2014-ГО ПІД ЛИСИЧАНСЬКОМ. Ми мали доставити на передову транспорт із майном медроти. Приїхали на точку. Кажуть: “Рухайтеся вздовж поля і вийдете на позицію”. Праворуч – поле кукурудзи, ліворуч – соняшників. Ніхто не сказав, що маємо їхати вздовж них. Добралися до якогось блокпосту, а там наш комбриг: “Ви що тут робите? Там блокпост сепарів, який наші штурмують”. Мали виїхати з іншої сторони. Показав, куди рухатися – трасою з Лисичанська на Донецьк. Але ми таки потрапили на той блокпост. На височині сепари зробили укріпрайон. Лінії окопів облаштували. То заїхали з їхнього тилу. Наші подумали, що ми – сепарське підкріплення, і почали гатити. Боєць Ванька мало не на башту БТРа виліз із прапором України – свої, мовляв. Зате сепари не стріляли. Думали, що підкріплення. Ми зметикували: якщо наші сюди б’ють – отже, тут ворог. Трохи на окопи наїхали. Когось давили, напевне. Розгромили сепаратистів. Здобули трофейні шеврони батальйону “Призрак” (збройне формування ЛНР. – Країна). Довго там лежали і сильно смерділи роздуті тіла сепарів. Поряд блокпост наших із 25-ї бригади. Їм було важко. За спиною та ліворуч – тіла людей і корів, що гнили.

ЩО ВОЮЄМО З РОСІЯНАМИ, зрозуміли в Лисичанську, коли розглядали трофеї після бою. Лежить снайперська гвинтівка Драгунова, але зі складним прикладом, яких в Україні – одиниці. Далі автомати Калашникова 103 та 105. Таких у нас немає. Трофейний віджатий БТР-80?2010 року випуску. А в нас найсвіжіші – ще радянські, 1990-го.

ТОДІ В НАС БУЛА “ФОРМА ОДЕЖДЫ НОМЕР ВОСЕМЬ – что украли, то и носим”. Товариш із полку “Миротворець” розповідав, як влаштували засідку на сепарів. А ті вийшли на них зі словами: “Ну вы и сепары. Идите в город хоть форму получите. Будете похожи на армию ДНР”. Прийняли за своїх, бо були у спортивних костюмах і з автоматами. Там так робиться: нема нічого – ідеш, тобі дають автомат: “Воюй”. Отак взяли форму на свій підрозділ.

ЛЮТИЙ 2015-ГО, ДЕБАЛЬЦЕВЕ. Стоїмо на околиці. Ліворуч – торець 5-поверхівки, за якою Луганщина. Праворуч нас прикривали гаражі. Хлопці зайняли позиції в будинку, а я з водієм – у БТРі. Як почався бій, трохи вперед його подали – все поле стало видно. На дистанції 1200 метрів бачу, як вороги рухаються. Наводжу на них. Відпрацьовую півтора короба патронів. Раптом ніби хтось кувалдою гатить по машині. Нас віддало назад. У вухах дзвеніло. Зрозуміли, що висунулися забагато. Між гаражами противник побачив нас і вистрілив із гранатомета. Кришку на акумуляторці погнуло, а там товщина броні – 7 міліметрів. Голова була чавунна. ­Потім додумалися, що біля БТРу має бути ще одна людина. У мене кут огляду 10 градусів, інші 350 – мертва зона. Коли відкривав вогонь, бачив трасери (снаряди, що світяться в польоті. – Країна). Після цього сепари більше не рухалися. Отже, влучив.

ЩО ВІДЧУВАЮ, КОЛИ ВБИВАЮ ЛЮДИНУ? Віддачу зброї. Не стикався з бойовиками на дистанції рукопашного бою. Хто вбивав ножем чи пострілом в упор, бачив, як у тілі згасає життя. Це трагічніше. Я ж розумів, що від моїх пострілів залежать життя близьких і товаришів. Якщо не вб’ю противника, він зайде в тил і як мінімум знищить оснащення, як максимум – хлопців. Тому що більше знищимо їх, то більше збережемо життів наших. Вони діють так само.

ВІЙНА – ЦЕ КУРАЖ. Уявіть: зима, на вас ватяні штани, бушлат. Сидите в БТРі, передні й задні люки відкриті. Він їде, а вітром задуває з усіх сторін. Рукавиці знімаєте, а руки – сині. Ніби температура тіла не 36,6, а нуль градусів. І тут хлопці кричать: там противник. Наводиш приціл, натискаєш електроспуск. Починається стрілянина. Одразу зміна картинки: ніби сидиш у шортах у кріслі, під ногами пісок, спека плюс 50. Валиш, міняєш короби, перезаряджаєш, наводиш, дивишся, куди трасери пішли. Ага, далі – піднімаєш приціл. Думаєш: “Кулі, летіть швидше”. Тоді більше шансів, що хтось не вистрелить у тебе. Мені все одно, бо я всередині броньованої коробки, а хлопці – зверху. До них прилетіти може.

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ ЩОРАЗУ ПЕРЕВІРЯЮ, ЧИ ВСЕ ГАРАЗД ІЗ КУЛЕМЕТОМ. Подивився, почистив. Але серце колотиться: не дай Боже, десь контакт відійде. Тоді все, відстрілявся. Башта повна порохового диму. Сидиш, втягуєш його носом, температура тіла градусів під 40. По спині тече цівка холодного поту. Розумієш, що треба замінити короби, викинути гільзи. Замість цього думаєш: “Фух, пару хвилин відпочину”. Розслабон повний. Але це в кожного по-своєму.

БУВАЮТЬ ВЕСЕЛІ МОМЕНТИ. Лежимо в Пісках під БТРом, по нас ведуть мінометний обстріл. І тут найбільший серед нас, Сашка Курбас, вилазить. Ми в крик: “Саня, ти куди?” Він: “Хлопці, мені треба”. І – до туалету. Після обстрілу знайшли його біля сараю. Питаємо: “Що таке?” Він: “Туалету нема”. Вийшов – одразу міна поцілила.

6 ЖОВТНЯ ПОТРАПИВ У ПІСКИ НА МІСЯЦЬ. Постійно просився в аеропорт. Був кулеметником і штурманом. В аеропорт ми доставляли продукти, воду, завозили й вивозили хлопців. Їздили вночі. Злітною смугою повз вишки – до терміналу. Приїжджає БТР, дивишся у приціл, а навкруги – темрява, будівлі якісь. Одні хлопці вистрибують, інші застрибують. І сепари починають стріляти. Це ніби навколо машини пустили багато салютів. Відкриваєш вогонь у відповідь. Треба змусити противника залягти, в ідеалі – знищити. З’являється адреналін.

ЗА 10 ДНІВ В АЕРОПОРТУ ХЛІБ БАЧИВ РАЗ. Їв галети із сухпайка. Два шматки зуба відламав. Вони тверді: борошно, вода, сіль. Плюс морози. Рукавиці знімав лише, щоб поїсти. Коли виїхали з аеропорту, у готелі в Слов’янську руки відмивав пральним порошком і автопастою.

В АЕРОПОРТУ біда була навіть не в тому, що бойовики спати не давали й кошмарили ночами. І не в тому хлібі. А в холоді та бруді. Залазиш у спальник, закидаєш грілку. Біля ніг тепло, а зверху – холодно. Перекинув її – навпаки. Прокидаєшся, бо ніг не відчуваєш. Вилазиш, кладеш грілку в черевик, чекаєш хвилин 10. Сунеш ногу – ніби тепло. Розумні скажуть: у черевиках треба лягати в спальник. Але вони такі брудні, що не хочеться.

КОЛИ НА РОТАЦІЮ ЇХАВ З АЕРОПОРТУ, на вежі нового терміналу було шість українських прапорів. Ми його тоді контролювали. Почули, ніби Кисельов (російський телеведучий, пропагандист. – Країна) розповідає, що термінал узяли. На вежі до двох наших прапорів хлопці ще чотири додали. Один, із написом “Рокитне”, я допомагав ставити. Учотирьох піднялися – тихо. Розподілили позиції, щоб контролювати всі сторони. Дах засипаний щебенем. Є конструкції, за якими можна сховатися. Але на повен зріст ставати стрьомно. Хлопці почали встановлювати прапор, тут – дзинь! Ага, снайпер. Видивляюся в оптику, де буде спалах. Швидко замотали скотч і звалили. Снайпер був фіговий, бо ніхто не постраждав.

ОДНОГО ВЕЧОРА ПІДБИЛИ СНАЙПЕРА, і його гвинтівка випала з вікна. Це була російська ОСВ-98. Крупнокаліберна антиснайперська гвинтівка. Сепари в інтернеті такої купити не могли. 29–30 жовтня нам передали, що прибули професійні снайпери з Росії. Сепари тоді почали працювати за новою схемою – парами. Вилазили, як сутеніло. Вже видно спалах, але ще не темрява. Один на показуху виставляв ствол і хаотично стріляв. Наші зривалися туди. А другий сидів у глибині будівлі й вистежував.

НА 10-Й ДЕНЬ в аеропорту сепари так лупити почали, що перекриття бетонні обвалювалися. До них саме прибув черговий гумконвой. Доти бетон не пробивали, а тут шматки по 2 метри падали. Я на першому поверсі намагався спати. За 4–5 годин мала приїхати лєнточка (зміна. – Країна). Лежу на підлозі, думаю: як прикро. Це як загинути 8 травня біля Рейхстагу. Лєнточку ждали о сьомій вечора. Через обстріли затримувалася. Наша артилерія хотіла її прикрити, але не вдавалося. О десятій вечора, опівночі, о третій ночі: “Команда, на виїзд – команда, відбій”. Зранку ніби затихло. О восьмій-дев’ятій ранку приїхали по нас. Водій отримав рикошет у руку. До машини запхали 12–13 чоловік. Лежали один на одному. Доки доїхали, в мене рука та нога заклякли.

У МЕНЕ БУВ ТОВАРИШ ПО СЛУЖБІ З ЛУГАНЩИНИ. Як почалася війна, пішов у військкомат. Йому сказали: “Дурнику, куди ти за укропів? Давай до нас”. Поїхав на Харківщину, там його взяли. Деякі знайомі телефонують: “Ти продався американцям. Ви хохли, бандери”. Сумно, адже присягу однакову приймали. У мене більша ненависть не до сепарів, а до тих, хто зрадив присягу на вірність народу України.

СПОКІЙНІШЕ, КОЛИ ПО ТОБІ СТРІЛЯЮТЬ, А ТИ ВІД­ПОВІДАЄШ. Це ніби до тебе чіпляються двоє на вулиці, розумієш – зараз буде бійка. Виникає напруження: хто перший ударить. Злякався, коли їхали і по нас ніхто не стріляв. Тоді в темряві бачиш спалах, наводиш і даєш отвєтку. Знаєш, де розташовані вогневі позиції противника. А коли не стріляє, розумієш: він тебе бачить, а ти його – ні. І тут уже, кому раніше терпець увірветься.

ІНОДІ СУМУЮ ЗА ЛІТОМ 2014-ГО. За людьми, обстановкою, навіть американськими сухпайками. Вони смачні! Особливо фруктовий салат. А ще журавлина сушена, як ізюм. Розкриєш пакет, сидиш, жуєш. Дивишся в оптику – ага, дав чергу і далі жуєш.

“ХЛОПЦІ, ПЕРЕДАЄМО ЗА ПРОЇЗД”, – жартував, коли сідали в БТР. Така собі армійська маршрутка. Якось скинулися грошима й поставили там музичний центр. Жили ж у цій машині. Називали ласточкою, любили. Напис зробив на ній, як старшина вчив – фільтр від цигарки вмочаєш у фарбу й виводиш. Жодного разу не підвела. Зараз – у 95-й бригаді. Це кращий БТР батальйону.

ПЕРЕД ДЕМБЕЛЕМ НАСНИВСЯ ГІВІ (бойовик Михайло Толстих. – Країна). Кудись зникла моя зброя. Але мав великого червоного ножа. Раптом Гіві підходить. Починає лаятися, що я – поганий сепар. Прийняв за свого. Доки балакав, я узяв його в полон. І тут з’являються наші хлопці. Потім кадр: ми їдемо до штабу й веземо зв’язаного Гіві.

Автор: Ксенія ПАНТЕЛЄЄВА, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО

Джерело:http://gazeta.ua/

Cтатті

Техніка війни № 106. Лазерні «війни». Варта Новатор (ВІДЕО)

Published

on

Військове TV у свіжому випуску програми “Техніка війни” :

– Прибуток Росії за зброю та Disney за мультфільми
– Лазерні імітатори бою: LaserTag, «Безстрашний», «Пильний», «Miles-2000», “Saab BT-46”, “BT-47”
– БМ Оплот у Strong Europe Tank Challenge-2018
– Держоборонзамовлення 2018-2020. ПТРК, БПАК, FGM-148 Javelin
– Порошенко і «Вільха». Гіперзвукова ракета КБ Південне. Випробування ракети 5В27Д-М2 на С-125М Печора від КБ Луч та Радіонікс
– Нова бойова машина «Дана». Інженерна група «Арей». Партія БТР «Дозор-Б» для ЗСУ
– Поправки мін оборони щодо нагородних відзнак «Вогнепальна зброя» і «Холодна зброя»
– Станцію СВПП-12 передали для випробувань Нацгвардії
– Нові чоботи Саломон Гардіан. Нановолокно краще за кевлар
– Гібрид AK і Glock. В’єтнам виробляє снайперку ОСВ-96 «Зломщик». Magpul Pro-700
– Виробництво Mowag Piranha V для Румунії
– USS Wasp для F-35B для Японії. Третій авіаносець для ВМС Індії
– Гелікоптери MUH-1, UH-60M Black Hawk
– F-16 США у Естонії. Chengdu J-20 вперше на навчанні. Безпілотний літак від Boeing
– Тест-драйв бронемашини Варта Новатор. Ford F550. Українська бронетехніка. Національна гвардія. Сили спеціальних операцій ЗСУ. Барс-8, Краз Спартан

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Cтатті

Сьогодні День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Published

on

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та  93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Continue Reading

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!