Connect with us

Cтатті

Хто має відповідати за “корм для тварин” у солдатських їдальнях

Published

on

Ми дочекаємося колись останнього скандалу з неякісним харчуванням українських військових?

9 серпня прес-служба міністерства оборони України повідомила зі слів начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ полковника Дмитра Марченка (цитуємо найважливіші, на нашу думку, уривки): «У 2017 році… здійснено 93 виїзди до військових частин з метою перевірки організації харчування. …Подано 44 претензії, якими виставлено штрафних санкцій до постачальників на загальну суму понад 2,8 млн. грн… Міністерство оборони… постійно відслідковує інформацію щодо фактів незадовільного харчування військовослужбовців ЗСУ… Представники Міністерства оборони готові разом з волонтерами, ЗМІ та громадськими діячами виїжджати згідно скарг з метою контролю якості продовольчого забезпечення військовослужбовців. З цією метою функціонує «Гаряча лінія», номер якої розміщено у кожній їдальні, де харчуються військовослужбовці».

Дмитро Марченко

Це повідомлення слід розглядати у тому числі і як реакцію на поширення в останні дні в соціальних мережах інформації про новий випадок неякісного харчування солдатів у зоні АТО. Йдеться про те, що солдатам видали м’ясні консерви такої якості, які звичайні люди не їдять. Солдати повідомили про це волонтерів, а ті підняли ґвалт у соцмережах. Потім – експертиза, яка легко встановила: у консервах не яловиче м’ясо, а його відходи, котрі зазвичай переробляють лише на корм для тварин.

Ось ще одне повідомлення прес-служби міноборони, але давнє, за 29 жовтня 2016 року: «— Після проведення перевірок у певній кількості військових частин, було виявлено низку порушень. Це стосується і обліку особового складу, і якості продуктів харчування, а також якості самої послуги з харчування. Це неприпустимо. Тому я прийняв жорсткі рішення щодо тих осіб, дії яких призвели до таких наслідків. Я не бачу кар’єрного росту для командира, який байдуже ставиться до своїх підлеглих. За організацію харчування персональну відповідальність має нести командир,— зауважив Міністр оборони України Степан Полторак. Загалом, за неякісну організацію харчування, до дисциплінарної відповідальності притягнуто 23 особи. Серед них, два керівника звільнено з посади, 5 отримали попередження про неповну службову відповідність, 2 понижено в посаді, 3 отримали сувору догану, 8 осіб отримали догану».

1

Нарешті, ось що писав тоді ж, 29 жовтня минулого року радник президента України Юрій Бірюков на своїй сторінці у Facebook: Рішенням міністра оборони були покарані кілька десятків людей, «рівнем начпродів та заступників по тилу військових частин»… У 2016 році зафіксовано лише 9 актів від командирів військових частин із зауваженнями щодо якості харчування особового складу, усі інші акти підписані без зауважень.

Як бачимо, міністерство оборони проводить масштабну роботу, аби наші солдати мали достойний харч: 93 виїзди, 44 претензії, 2,8 мільйона гривень, 23 особи покарані і телефон у кожній солдатській їдальні. Це не іронія, це – картинка масштабності зла, яке міністерство намагається побороти.

«Зняти пробу»

Тепер спробуємо узагальнити усі ці довгі цитати, і спочатку відзначимо те, чого там нема.

Там нема найпершого і найголовнішого, що нам, цивільним, варто було б знати: якщо якісь комерсанти поставили до армії неякісний харч, то солдат навіть не повинен його бачити, а не те, що споживати. Бо як все мало б відбуватися, якщо керуватися військовими статутами – законами, за якими живе армія?

Перед кожним «прийманням їжі», висловлюючись армійським терміном, має бути дозвіл командира або чергового по частині офіцера на це. Тобто, командир (черговий) кожного разу дає особистий дозвіл видавати особовому складу харч, попередньо особисто пересвідчившись у його належній якості. До речі, саме звідси походить відомий вислів «зняти пробу». Якщо харч якісний, то проблем нема. А якщо ні?

Тоді виникає надзвичайна подія, належна реакція на яку розписана у статутах. Уявімо, що черговий офіцер по батальйону, прибувши на кухню, виявив, що м’ясо у вигляді, скажімо, консерви до вживання непридатне. Тоді він, по-перше, забороняє видавати обід і, по-друге, негайно інформує командира батальйону про ситуацію. Командир віддає наказ видати обід іншими продуктами з НЗ (недоторканого запасу), простіше – видати солдатам «сухий пайок», і негайно подає рапорт вищому командиру (приміром, бригади) по своє рішення. Можливо, деякі деталі цього процесу ми й плутаємо (можливо, черговий має право розпорядитися видати НЗ, чи краще наводити приклад не батальйону, а меншого підрозділу), але суть саме така: видавати солдатам неякісну їжу не можна за жодних обставин.

Далі – спалахує скандал в хорошому розумінні, надзвичайна подія: військовому підрозділу загрожувало зниження боєздатності, загроза відвернена завдяки надзвичайним заходам (використанням недоторканого запасу), високі військові начальники відкладають убік поточні справи і вживають негайних заходів для виправлення ситуації, а саме: 1) негайно перевіряють на якість весь запас продуктів чи хоча б м’ясних консервів, і не тільки в даному підрозділі; 2) з’ясовують, дії чи бездіяльність яких командирів і начальників призвели до надзвичайної події; 3) негайно відсторонюють їх від виконання службових обов’язків як мінімум до закінчення службового розслідування; 4) карають винних настільки сильно, щоб унеможливити нові випадки потрапляння у війська неякісного харчу; 5) поповнюють недоторканий запас. Це вже потім можна розібратися з недобросовісними комерсантами, нарахувати їм штрафи, розірвати договори, подати до суду, тощо. Розмова з постачальниками – процес тривалий, а усувати загрозу зниження боєздатності треба якнайшвидше.

Командир – усьому голова

Харчування солдатів – це така сама важлива складова забезпечення боєздатності армії, як і озброєння, боєприпаси, вогнева, фізична і тактична підготовка військовослужбовців, тощо. І саме тому (тисячу раз правий міністр оборони!) «за організацію харчування персональну відповідальність має нести командир». Командир не може в жодному разі допустити, щоб солдатам видали погану їжу. Отже, якщо солдати виявили неякісні консерви (які продемонстрували волонтерам), це означає, що командир чи черговий офіцер грубо порушили військовий статут, за що мали б бути негайно відсторонені від служби. Це вже сталося? Ми не знаємо.

Якраз це має нас найбільше турбувати: в нашій армії за неякісну їжу солдатам карають не командирів, а людей «рівня начпродів та заступників по тилу військових частин» (Бірюков). Начпроди та заступники по тилу військових частин – це не командири, це – начальники. Цивільні можуть не бачити різниці, але військові чудово знають, що різниця є, причому принципова. Командир – це той єдиний, хто повністю і без будь-яких застережень відповідає за боєздатність підрозділу, тобто – відповідає за все, що на цю боєздатність впливає, а різні там начальники і заступники – це всього лише його підлеглі з обмеженою, якщо порівнювати з командиром, відповідальністю. Ще раз зауважимо слова Бірюкова: «зафіксовано лише 9 актів від командирів військових частин». У корінь глядить Бірюков, він розуміє, що головне – позиція командира.

Такого не має бути НІКОЛИ

Нарешті, головний висновок з наведених цитат: якщо після того, як десять місяців тому міністр оборони покарав 23 особи з’являються нові «23 особи» (чи ті самі?), котрих слід карати за такі самі порушення (службові злочини?), а лайно в консервах виявляє не командир, не начпрод, не заступник по тилу, не черговий офіцер, а солдат за обіднім столом, то, значить, реакція міністра десять місяців тому не була повністю адекватною, тобто – занадто м’якою, недостатньою, аби покінчити з явищем, яке знижує боєздатність армії.

Міністерство оборони чомусь не інформує нас про покарання командирів, а робить наголос на мільйонних претензіях до комерсантів. Утім, зробимо застереження, що, можливо, не справа міністра оборони карати звільненням командирів військових частин. Можливо, насамперед це право і обов’язок найвищого у ЗСУ командира, який є головним відповідальним (а не міністр оборони) за боєздатність армії  – начальника Генерального Штабу, він же – Головнокомандувач ЗСУ.

Суспільство може собі дозволити не вникати в особливості військових статутів щодо покарання їх порушників і в нюанси розподілу службових повноважень між міністром і Головнокомандувачем. Суспільству за великим рахунком байдуже, що для якогось командира батальйону міністр оборони не бачить перспективи стати командиром бригади. Але суспільству не байдуже знову і знову чути інформацію про те, яким неякісним харчем годують наших солдатів. Воно, суспільство, чудово розуміє, що масштабність таких надзвичайних подій, як неякісний харч для солдатів – наслідок корупції, тобто – крадіжок в армії, мародерства, до того ж у час війни. І воно просто хоче, щоб такого не було НІКОЛИ! Принаймні, щоб не більше одного разу. Суспільство, яке, власне, і утримує армію, командирів, начальників, міністра і начальника Генштабу має на це повне і законне право.

Автор: Юрій Сандул. Київ

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:https://www.ukrinform.ua/rubric-society/

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Cтатті

Чуже хвалимо своє не знаємо? 100 років незалежності України: Чому така тиша на офіційному рівні?

Published

on

22 січня 2018 року – 100-річчя проголошення незалежності України.

Де підготовка, де достойна програма? Святкування подій 1917 року, що вeли до незалежності, були ледве помітні протягом 2017 року.

Чому 22 січня 2018 року не було оголошено державним святом?

Чому нинішній український парламент не проводить спеціального урочистого засідання в будинку, де було проголошено незалежність України, у Будинку Учителя/Будинку Центральної Ради?

 Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

Чому президент і прем’єр-міністр не звертатимутся до українського народу з Софійської площі того дня?

 Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р. 

Кому зручно зменшувати значимість цієї важливої історичної події в нашій історії?!

Особливо зараз, і тим самим сприяти уявленню про те, що нібито незалежна Україна виникла після розпаду СРСР?

Вже два роки тому керівництву держави було запропоновано як планувати гідне та достойне святкування 100-річчя незалежності України, зокрема проведення урочистої зустрічі в будівлі Центральної Ради.

У Київській міській раді також були внесені пропозиції щодо відповідних змін у назви вулиць. І все ж, незважаючи на проголошену офіційну політику декоммунізації, ці ініціативи не були підтримані.

Так, голові Інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу вдалося організувати скромну, але важливу виставку на Хрещатику, яка присвячена Українській революції 1917-21 років. Але він також сміливо публічно визнає своє розчарування неадекваною відповідю керівництва країни.

16 січня президент Порошенко прийняв представників дипломатичного корпусу. Та на диво, не використав цю подію, щоб підкреслити 100-річчя незалежності України та її бажання вже тоді бути визнаною європейською демократичною державою.

Так що відбувається? Чому така тиша на офіційному рівні?

Богдан НАГАЙЛО

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.istpravda.com.ua/columns/2018/01/18/151914/

Continue Reading

Cтатті

Ракетний комплекс «Вільха» це передусім нова ракета

Published

on

Як відомо, напередодні президент України Петро Порошенко наказав завершити в цьому році випробування ракетного комплексу “Вільха” і приступити до його серійного виробництва. Новина дуже навіть хороша, і про потреби нашої армії в високоточній і далекобійній зброї написано дуже багато статей. Але все ж у наших громадян досі не сформоване уявлення про те, що таке “Вільха”, багато в чому через секретність проекту, а також непрофесіоналізм наших улюблених журналістів при висвітленні даної тематики.

Перш за все “Вільха” це ракета, а не, як висвітлюють у багатьох ЗМІ, – РСЗВ. В якості реактивної системи залпового вогню в даному випадку використовується стара-добра 9К58 на шасі МАЗ-543, більш відома як “Смерч”. У перспективі її хочуть замінити на КрАЗ-7634, але це в перспективі і саме шасі.

Вся цінність саме в ракеті, адже на неї і була зроблена основна ставка. І якщо вірити тим ТТХ, що періодично спливали в відкритих джерелах (а офіційних і до сих пір немає), мова йде про високоточний 300-мм реактивний снаряд, що вражає цілі на відстані понад 100 км (за деякими відомостями до 170 км) з точністю відхилення від цілі на 50 метрів, при використанні інерційної системи наведення, і 7 метрів, при використанні GPS-корекції.

Дана ракета здатна вражати не тільки наземні, але і надводні цілі. Також повідомлялося, що з її допомогою, можливо знищувати і повітряні об’єкти, що в деякому сенсі робить її універсальною зброєю.

Таким чином, “Вільху” некоректно називати новою РСЗВ, це, перш за все ракета. Ракета, яка в порівнянні зі стандартними боєприпасами “Смерча” збільшила дальність ураження цілей майже в два рази, а по точності можна порівняти з провідними світовими ОТРК ATACMS і горезвісним “Іскандер-М”.

Звичайно, шлях її на авансцену був довгий. Вперше про “Вільху” заговорили в січні 2016 року, а перше випробування було проведено в березні того ж року. Всього відомо про сім випробувальних стрільб даної ракети, і останні були проведені 22 грудня 2017 року на полігоні в Одеській області. Саме в ході цих випробувань і були запущені перші ракети, виготовлені на заводі ДАХК “Артем” за допомогою нового турецького обладнання Repkon, що використовується для виробництва високоточних деталей циліндричної порожнистої форми.

Власне, не дивно, що від випробувань, що почалися майже два роки тому, зараз можна переходити до серійного виробництва.

Проте, хоч “Вільха” і є далекобійною високоточною зброєю, вирішувати масштабні тактичні питання їй не зовсім під силу. А тому з нетерпінням очікуємо дефіле ОТРК “Грім-2”. Його час саме настав!

zloy-odessit

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. zloy-odessit

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!