Connect with us

Історія

Цейдень в історії: Україну роззброїли за Будапештським меморандумом

Published

on

5 грудня 1994 року у Будапешті вищі керівники України, США, Великої Британії і Росії підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, за яким в обмін на відмову від ядерної зброї Україні було надано гарантії дотримання положень Заключного акта НБСЄ, Статуту ООН і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Незважаючи на те, що одразу після заснування ООН ідея знищення ядерної зброї стала одним із пріоритетних напрямів її роботи, до середини 1960-х років п’ять країн світу провели випробування ядерних пристроїв, що посилило загальне занепокоєння та сформувало переконання в тому, що поширення ядерних технологій у мирних цілях не може бути відірваним від контролю за розповсюдженням ядерної зброї. У 1965 році, під час роботи Женевської конференції з роззброєння, провідні країни світу приступили до розгляду проекту Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Напередодні його підписання 1 липня 1968 року Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію № 255 про гарантії безпеки, згідно з якою агресія з використанням ядерної зброї або загроза такої агресії проти держави, котра не володіє ядерною зброєю, є приводом для невідкладних дій з боку Ради Безпеки. ДНЯЗ набув чинності 5 березня 1970 року для 43 сторін, включаючи три ядерні держави (СРСР, Велику Британію та США) з п’яти. Згідно з його положеннями ядерними вважаються держави, котрі виготовили й підірвали ядерну зброю чи інший ядерний вибуховий пристрій до 1 січня 1967 року. Такими є Китай, СРСР (Російська Федерація як правонаступник СРСР), Франція, Велика Британія та Сполучені Штати Америки, відтак усі інші держави вважається неядерними.

Крім того, в 1975 році 35 держав (33 європейські, а також США і Канада) підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінський заключний акт, Заключний акт НБСЄ), яким був закріплений принцип непорушності кордонів і територіальна цілісність європейських держав, а також сформулювали основи європейської безпеки і принципи відносин між державами. З 1 січня 1995 рокурегулярні Наради з безпеки і співробітництва в Європі були перетворені в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі зі своїм статутом і міжнародно-правовою базою (нині до ОБСЄ входять 55 держав континенту, Північної Америки й Азії, у тому числі Україна).

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна успадкувала 176 міжконтинентальних балістичених та більше 2500 тактичних ядерних ракет і стала таким чином третьою після США і Російської Федерації ядерною країною світу. Володіючи подібним арсеналом, Україна не мала контролю над своєю ядерною зброєю, який здійснювався із командних центрів на території Росії. Переживаючи тривалу економічну кризу і не маючи засобів навіть для обслуговування ракет, в 1992 році Україна погодилась на переговори щодо відмови від ядерної зброї.

В обмін на фінансову допомогу США, поставки енергоресурсів з Росії на пільгових умовах 5 грудня 1994 року у Будапешті Леонід Кучма, Борис Єльцин, Білл Клінтон і Джон Мейджор підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до ДНЯЗ у вигляді дотримання положень Заключного акта НБСЄ, Статуту ООН і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Жодна з країн не ратифікувала його, посилаючись на одне з його положень, за яким він набував чинності з моменту підписання. Франція і Китай, два інших учасника ДНЯЗ, надали аналогічні гарантії, зробивши відповідні заяви, але не поставили свої підписи під Будапештським меморандумом.

З 1970 року кількість підписантів ДНЯЗ зросла до 190 країн, що перетворило документ на найбільшу в історії людства зобов’язувальну угоду про нерозповсюдження зброї чи контроль над озброєннями. Тільки три держави – Індія, Ізраїль і Пакистан – ніколи не дотримувалися положень цього договору, а одна країна – Північна Корея – оголосила про вихід із ДНЯЗ.

Питання про статус меморандуму як юридично обов’язкового для сторін документа, вперше виник в Україні в період російського-українського конфлікту за острів Тузла, пізніше за його перегляд виступав президент Ющенко, проте так і не була скликана міжнародна конференція для підготовки нового договору про гарантії безпеки і заміни Будапештського меморандуму. Цим скористалась Російська Федерація, коли 1 березня 2014 року президент Володимир Путін отримав від Ради Федерації дозвіл на використання Збройних сил Росії на території України, і 18 березня анексувала Крим.

Автор: Володимир Лук’янюк
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Історія

Цей день в історії: Перша російсько-українська війна

Published

on

Розцінивши ультимативні вимоги «Совета народных комиссаров» Великоросії» щодо припинення роззброєння в Україні більшовизованих полків та спільних дій проти «каледінських контрреволюційних виступів» як втручання у внутрішні справи УНР, Генеральний секретаріат Центральної Ради відмовився їх виконувати, про що 18 грудня 1917 року повідомив Раду народних комісарів Росії телеграмою. Отримавши відповідь, того ж дня Раднарком ухвалив «вважати Раду у стані війни з нами».

6 липня 1917 року очільник Генерального секретаріату Володимир Винниченко виголосив ухвалений Центральною Радою універсал, що зафіксував домовленості між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії про визнання права України на автономію, а саму Раду та її Генеральний секретаріат – органами державної влади в Україні. Після того як 7 листопада 1917 року в Петрограді перемогло більшовицьке повстання в Україні активізувались збройні виступи більшовиків, що прагнули встановити в Україні диктатуру своєї партії, 20 листопада Центральна Рада своїм III-м Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії.

У відповідь більшовики Києва сформували Київський військово-революційний комітет на чолі з Георгієм П’ятаковим, що розпочав підготовку до збройного повстання силами контрольованих більшовиками частини регулярної армії та загонів червоної гвардії, дислокованих у Києві. Запланованому на 12 грудня 1917 року виступу вдалось запобігти шляхом роззброєння напередодні майже 7 тисяч військових у Києві та майже 20 тисяч в районі Жмеринки – солдати-росіяни були відправлені до Росії на ешелонах під охороною українських військ, українці, що брали участь в більшовицькому заколоті, були демобілізовані.

17 грудня 1917 року Раднарком надіслав телеграфом «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», в якому Центральну Раду було звинувачено в «нечуваній зраді революції» і в ультимативній формі від неї вимагалось припинити роззброєння більшовицьких полків та спільно діяти проти «каледінських контрреволюційних виступів». На виконання ультиматимуму давалось 48 годин, після закінчення яких Рада народних комісарів Росії вважала Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та Україні.

18 грудня 1917 року Генеральний секретаріат надіслав відповідь за підписом Володимира Винниченка та Олександра Шульгина, якою відкинув усі ультимативні вимоги, які були розцінені як втручання у внутрішні справи УНР, що стало початком Російсько-української війни.

22 грудня червоногвардійські загони з Росії увійшли до Харкова, де через три дні було проголошено про створення Української Народної Республіки рад як складової частини федеративної радянської Росії. Саме з-за спини радянської УНР ленінський Раднарком згодом і розпочав війну проти УНР. Верховним командувачем спрямованих на війну з УНР військових загонів ленінський Раднарком ще 18 грудня призначив одного із своїх членів Володимира Антонова-Овсієнка. Він прибув до Харкова 24 грудня, а вже 7 січня 1918 року, формально виконуючи прохання радянської УНР, він видав наказ про наступ на київську УНР.

9 січня 1918 року червоногвардійці зайняли Катеринослав, 20 січня – Полтаву, 27 січня загони під командуванням російського лівого есера Михайла Муравйова під Бахмачем з’єднались із 30-тисячною більшовицькою армією, що перейшли український кордон поблизу Сум, і розпочали штурм Києва, який був узятий 5 лютого
1918 року.

Від повного розгрому УНР врятував укладений нею з Німеччиною, Туреччиною, Болгарією і Австро-Угорщиною сепартний Берестейський мирний договір – 9 лютого 1918 року півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України, 1 березня звільнив від більшовиків Київ, а укладений 3 березня країнами Четверного союзу з РСФРР Брест-литовський мирний договірзобов’язав її визнати незалежність не лише київської УНР, але й Фінляндії, Регентського Королівства Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська зайняли всю Лівобережну Україну, до кінця травня – Донеччину і Крим, що змусило РСФРР 12 червня 1918 року підписати з УНР тимчасовий мирний договір.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Абреків тут різали з небаченою люттю…, або чому чеченські найманці втікли з України

Published

on

З території Криму в Україну вдерлися війська білого генерала Денікіна, йшов далекий 1919 рік. Серед тодішніх “зєльоних чєлавєчков” перебувала і 1-а Туземна дивізія (“Дікая дівізія”), що була укомплектована чеченцями та інгушами, яка мала застрашити та покарти свободолюбні українські добровольчі батальйони територіальної оборони. Однак абреків тут різали з небаченою люттю. Причини шаленої української люті були вагомі.

Пов’язане зображення

До білого руху тут ставилися по-різному. Мало не половину особового складу офіцерських частин Денікіна і Врангеля становили уродженці південної України, і тому для багатьох білі були “своїми”. Вони ніколи не порушували честі в бою.

Інша річ “Дікая дівізія”. Головнокомандувач збройними силами Півдня Росії Антон Іванович Денікін відправив її ліквідувати «бандітов» Махно. Напередодні великого наступу на Москву головком перекинув на південь ряд ударних частин, щоб назавжди покінчити з «наглимі хахламі» у власному тилу.

До складу групи увійшло кілька офіцерських полків, зведені казачі частини і 1-а Туземна дивізія, укомплектована чеченцями й інгушами. Дивізія була спадкоємицею царської, широко розрекламованої “Дікой дівізії”, яка нібито відрізнялася підвищеною боєздатністю. Звідки взявся цей міф, незрозуміло досі.

Отже, на розправу з українськими степовиками вирушили «лучшіє воіни міра» – вайнахи.

До жовтня 1919 армія Нестора Махна відступала під натиском офіцерських і казачіх частин. Туземна кіннота знаходилася в другому ешелоні, займаючись грабежами та насильством.

За спогадами очевидців, навіть латиські стрілки не були настільки жорстокі. Свідчить офіцер тубільної дивізії Де Вітт (рос. мовою): «Удельный вес чеченца как воина невелик; по натуре он — разбойник-абрек, и притом не из смелых: жертву себе всегда намечает слабую и в случае победы над ней становится жесток до садизма».

Пов’язане зображення

У села Перегонівка ударна офіцерсько-казачья група в 20 тис. багнетів і 10 тис. шабель була буквально знищена.

Результат битви вирішила махновська кіннота під командуванням інспектора кавалерії Кожина. Останню вирішальну атаку повів сам Нестор Іванович. Лаву кавалерії підтримав нещадний кулеметний полк Кожина – близько сотні тачанок, зведені в один кулак.

Унікальний винахід батька Махна, в маневрених боях його тачанки буквально топили противника в потоці розпеченого свинцю. Бували випадки, коли хлопці «викошували» цілі полки. Цікаво, що кращі тачанки реквізували у німців-колоністів. З відмінними ресорами, легкі і одночасно міцні, ці вози були свого роду «мерсами» таврійських степів.

Нічна битва під Перегонівкою вважається найкривавішою і важкою за всі роки махновщини. 51-й Литовський офіцерський полк повністю порубаний. 1-й і 2-й Лабінські пластунські полки здалися. Каре з 1-го Сімферопольського, 2-го Феодосійського і Керч-Єнікальського офіцерських полків зробило запеклий опір, але повстанці вдарили з тилу, і стрій розпався. Гнали офіцерів 25 верст, покриваючи поля порубаними тілами, топили в ріці. 6 тисяч денікінців були вбиті, ще стільки ж потрапили в полон.

Здавалося б – настав час показати себе тубільній кінній дивізії (“Дікій дівізії”)! Однак грабувати і ґвалтувати селянок набагато легше, ніж воювати з чубатими запорожцями …

«Рубай їх, хлопці!»

У першому ж бою у фатальній Перегонівці «непобедимые горцы» втратили третину нукерів. «Салоїди», яким сам Аллах велів бути рабами джигітів – неодноразово сходилися в рукопашну, а під завісу бою буквально розстріляли кілька тубільних ескадронів з кулеметних тачанок.

Махновці вміли наступати в зімкнутому кінному строю і недарма уславилися «рубаками». Красний комбриг А. Рибаков згадував, як запросто, (рос.мовою) «одним ударом разрубывалась голова, шея и полтуловища, или полголовы скашивалось так точно, будто резали арбуз».

Настрій доповнить ще одна цитата з мемуарів де Вітте (рос.мовою): «Раны у чеченцев были в большинстве смертельные. Я сам видел разрубленные черепа, видел отрубленную начисто руку, плечо, разрубленное до 3−4-го ребра, и проч. — так могли рубить только хорошо обученные кавалерийские солдаты или казаки».

“Дікую дівізію” погнали по дніпровським берегам, як перелякане стадо. Страшні для мирного і беззбройного населення, хвацькі кавказці раз по раз терпіли принизливі поразки від Махно, несучи при цьому абсолютно жахливі втрати.

Махновці живили по відношенню до горців люту ненависть. Полонений білий офіцер міг розраховувати на швидку смерть, солдатів взагалі випускали на волю. Горянам-ґвалтівникам це не загрожувало. Куля в таких випадках здавалася рідкісним щастям.

У бою під Олександрівськом (нинішнє Запоріжжя) полк Кожина буквально розстріляв два полки «тубільців», вирізавши інших в шабельній атаці. Втрати повстанців склали 40 осіб, втрати джигітів більше – 1200 вершників.

Остаточно “Дікая дівізія” була добита 11 листопада в нічному бою під Катеринославом. Зараз це Дніпропетровськ. Горців знищили в кавалерійській рубці, багато бігли і потонули в Дніпрі.

700 джигітів потрапили в полон. Вранці їх обливали гасом і спалювали, або повільно рубали шашками на дрібні шматки …

Пов’язане зображення

Учасник махновського руху Герасименко писав: «Найбільше дісталося кавказьким частинам – чеченцям та іншим. Їх за місяць загинуло кілька тисяч. В кінці листопада маси чеченців категорично заявили, що не бажають більше воювати з Махно, самовільно покинули пости і поїхали до себе на Кавказ. Так почався загальний розпад денікінської армії ».

Після махновського розгрому генералу Рівішіну вдалося сформувати нову “Дікую дівізію”. Але це були люди, остаточно зломлені, деморалізовані втратами і втечею. Будь-яка дисципліна впала остаточно. Залишився один примітивний грабіж.

Дивізію перекинули до Криму, і називалася вона по-різному: то Чеченською кінною, то Кримсько-туземною бригадою … Суть була одна. Ось що пише генерал Слащьов-Кримський (рос.мовою): «Великолепные грабители в тылу, эти горцы налёт красных в начале февраля на Тюп-Джанкой великолепно проспали, а потом столь же великолепно разбежались, бросив все орудия. Красных было так мало, что двинутая мною контратака их даже не застала».

Генерал Слащьов заслужено вважався одним з кращих полководців білого руху. Кримська операція покрила його славою. Але навіть він не раз говорив (рос.мовою): «Моя мечта — стать вторым Махно. Вот противник, с которым не стыдно драться».

Тоді Нестор Іванович був союзником більшовиків. До Джанкою прорвався «блукаючий» полк махновців. Українська мова нападників моментально відновила в мізках гірських «мачо» моторошні картини боїв осені 1919-го – і вони тут же дали драла.

При Союзі місцеві дослідники “Гражданской войни” старанно обходили тему жорстокого розгрому 1-ї туземної дивізії в степах Півдня України. Занадто не вписувалася вона в трафарет «дружбы советских народов».

Зараз 2017 рік. Знову у Криму ті самі окупанти з тими самими холуями (найманцями кадировцями). Знову мародерство і ґвалтування. Знову ця наволоч лізе в Україну. Знову за це жорстоке покарання – про це слід знати.

Світлина від Taras Tymchak.

Автор: Сергей Ильченко

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Published

on

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading
Advertisement
Advertisement
Advertisement

Trending