Зв'яжіться з нами

Історія

Цей день в історії: Перші танки в бою

Опубліковано

на

15 вересня 1916 року в ході Першої Світової війни під час битви на Соммі британці вперше у військовій практиці людства застосували танки – 32 доволі примітивні і повільні машини, котрі навіть не встигали рухатись синхронно з переміщенням піхоти, одним своїм виглядом викликали паніку в німецьких оборонних рядах.
Весною 1915 року при британському Адміралтействі було створено «Комітет з сухопутних кораблів», перед яким була поставлена задача створити броньовану бойову машину для охорони континентальних берегових баз. Влітку 1915 року контракт на розробку такої машини було надано компанії з виробництва сільськогосподарської техніки «William Foster & Co».
Будівництво прототипу почалось 11 серпня, а вже 9 вересня перший екземпляр танка зробив пробний пробіг по території заводу. Танк було названо “Little Willie” (“Малюк Віллі”), а восени з’вилась його удосконалена версія – “Big Willie” (“Здоровило Віллі”), 49 екземплярів котрої під назвою “Mark I” надійшло наступного року в британські військові частини.
Результат пошуку зображень за запитом "марк 1 танк"
Екіпаж 28-тонного танка складався з восьми чоловік, двоє з яких займались його керуванням, двоє були стрілками, ще двоє їх помічниками; керував танком офіцер, у розпорядженні якого було ще два механіка. В якості озброєння використовувались дві 57-мм гармати і два або чотири 7,7-мм кулемети. Швидкість танка складала близько 6,5 км/год, а запас ходу не перевищував 40 кілометрів. Місце розміщення екіпажу танка не було відділене від двигуна із-за чого температура всередині корпусу досягала 50 градусів і були випадки, коли перші танкісти втрачали свідомість, отруївшись чадними газами і випарами мастила. 8-міліметрова броня мала уберегти екіпаж танка від стрілецької зброї, а для захисту від випадкових осколків танкістам видавалась шкіряна кольчуга і шолом.
1 липня в районі ріки Сомма (Франція) почався наступ англо-французьких військ на німецькі позиції. Атаці передувала тижнева артпідготовка, котра, однак, не зруйнувала оборонні позиції німців і в перший же день бою із 100 тисяч британських солдат загинуло двадцять тисяч, а сорок тисяч було поранено. Дії наступних днів також були малоефективними і супроводжувались великими втратами – за кожні захоплені десять метрів німецьких позицій гинуло 100 французьких чи англійських військових.
І навіть 15 вересня, коли вперше в історії воєн, були застосовані танки, змінити характер бою не вдалося. Однак, незважаючи на недосконалість танків, більша частина яких із-за поганої маневренності була втрачена під час німецького контрнаступу, генерал Дуглас Хейг, командуючий союзницьких військ на Соммі, замовив ще кілька сотень екземлярів новітнього озброєння.
За виключенням того, що битва на Соммі відвернула на себе частину німецьких сил, що брали участь в боях під Верденами, результат англо-французького наступу був трагічним – захоплено 125 квадратних миль (близько 300 квадратних кілометрів) території і втрачено вбитими, пораненими і пропалими безвісті 600 тисяч французів та англійців і 650 тисяч німців.
Перший танковий бій відбувся 24 квітня 1918 року під містечком Віллер-Бретонне (Північна Франція) – три наступаючих німецьки танки A7V наткнулася на групу з трьох британських танків Mark IV, два з яких були оснащені лише кулеметами для підтримки піхоти. У результаті перестрілки вони були пошкоджені, а третій британський танк, оснащений гарматою, зумів підбити один танк супротивника, після чого решта два німецьких танки відступили. Того ж дня німецький та британські танки були відремонтовані і продовжили бойові дії.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Натисніть, щоб коментувати

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Історія

Операція «Запад»

Опубліковано

на

21 жовтня 1947 року розпочалась найбільша депортація населення Західної України, яка увійшла в історію під назвою операція «Запад». Проведена з метою ліквідації соціальної бази українського визвольного руху, вона торкнулась 26 682 сімей повстанців, вивезених у віддалені райони Сибіру і Казахстану.
Розрахунки лідерів ОУН і УПА на початок збройного протистояння СРСР з країнами Заходу не справдилися і з 1944 року УПА опинилася в глибокому радянському тилу сам на сам з потужним ворогом. Першим кроком радянської влади на шляху ліквідації українського збройного опору була т. зв. «Велика блокада», що тривала з січня по квітень 1946 року, – оточення радянськими військами території дій УПА і блокування всіх населених пункти Галичини та Волині. Для її реалізації було задіяно 585,5 тисяч військовослужбовців, велика кількість бронетехніки, танків та авіації, силами яких УПА була відрізана від своїх баз постачання та постою і змушена постійно маневрувати у важких погодних умовах. Це призвело до великих втрат і скороченню чисельності УПА більш, ніж удвічі.
Великої шкоди повстанському рухові завдавали й амністії. Тільки протягом 1945-49 років радянська влада оголосила сім амністій для учасників підпілля, якими скористалися понад 100 тисяч осіб. В таких умовах керівництво опору прийняло рішення розформувати загони УПА і перейти до збройного підпілля. Це дало позитивний результат: діючи малими озброєними групами, українські партизани змогли досить ефективно протистояти насадженню колгоспів, ліквідації парафій УГКЦ та радянізації Західної України. Тоді радянська влада взяла курс на ліквідацію соціальної бази українського національно-визвольного руху і головним об’єктом репресій стали перш за все близькі та рідні повстанців, що відповідало логіці «коллективной ответственности», яку сповідувала радянська карально-репресивна машина.
Депортації як метод упокорення бунтівного краю довели свою ефективність ще в 1944 році, коли з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей було відправлено в заслання 4 724 родини загальною кількістю 12 762 осіб. Загалом же протягом 1944 – 1946 років із Західної України у віддалені райони СРСР було депортовано 14 728 родин учасників українського визвольного руху у кількості 36 608 осіб.
24 травня 1947 року заступник міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенант Сергій Огольцов та міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Сєргей Савченко у листі на ім’я міністра МДБ СРСР генерал-полковника Віктора Абакумова виступили з ініціативою проведення чергової депортації. 13 серпня 1947 року цю ініціативу підтримало ЦК ВКП (б), а вже 22 серпня Абакумов видав наказ №00430 «О выселении семей осужденных, убитых, находящихся на нелегальном положении, активных националистов и бандитов с территории западных областей Украины». Наказ мав додаткову інструкцію «О порядке проведения выселения семей активных националистов и бандитов из западных областей Украины», в якій вказувалося, що виселенню підлягають «совершеннолетние и несовершеннолетние члены семей бандитов и их близкие родственники, проживающие совместно». Депортацію мали проводити спеціальні групи оперативних співробітників разом з представниками місцевих органів влади. Операцію, підготовка до якої тривала в умовах суворої секретності, планувалося провести в період з 10 до 20 жовтня. 10 вересня1947 року вийшла постанова Ради міністрів СРСР «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців», яка передбачала скерувати «спецконтингент» на шахти вглиб СРСР.
Для проведення операції «Запад» у розпорядження МДБ УРСР було передано близько 30 тисяч військовослужбовців. Слідкувати за проведенням операції мали спеціально прислані для цього в Україну заступник міністра держбезпеки СРСР Афанасій Блінов, начальник Головного Управління військ МДБ СРСР Петро Бурмака та генерал-лейтенанта Олександр Вадіс. Всі вони пізніше були удостоєні нагород за вдало проведену операцію. Загалом же було задіяно 15 750 осіб керівного складу силових відомств.
З 29 серпня по 3 вересня відбулися наради у Львові, Станіславі (нині – Івано-Фанківськ) та Тернополі, на яких була проведена підготовча робота, внаслідок якої було розроблено оперативний план операції «Запад». 10 жовтня 1947 року його затвердив міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, чиє відомство також активно долучилося до проведення депортації. Для керівництва операцією був створений оперативний штаб на чолі з заступником міністра внутрішніх справ УРСР комісаром міліції 2-го рангу Миколою Дятловим, який розмістився у Львові. Загалом, МВС УРСР задіяло у операції «Запад» 13 592 співробітника.
Операція розпочалася 21 жовтня 1947 року о 2-й годині ночі у Львові, о 6-й ранку процес набрав масового характеру по всій Західній Україні. Людей доправляли до заздалегідь створених шести збірних пунктів у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі. Аби запобігти спробам повстанців звільнити депортованих, всі дороги та вузлові станції були взяті під контроль військами МДБ. Протягом двох днів було депортовано більшість родин, які потрапили до списків так званого «спецконтингенту». 26 жовтня 1947 року операція «Запад» була завершена.
До Сибіру і Казахстану було вивезено 26 682 сімей загальною 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Понад 60 тисяч осіб у примусовому порядку було спрямовано у вугільну галузь, зокрема, на комбінати «Кузбасвугілля», «Челябінськвугілля», «Молотоввугілля», «Карагандавугілля», «Східсибвугілля» та у вугільний сектор Красноярського краю. Решта потрапила на роботу на промислові та сільськогосподарські підприємства Омської області.
Операція «Запад» стала однією з найбільш масових і короткотермінових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою і не останньою. Загалом з 1944 по 1953 рік в Західній Україні було репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.
Автор: Яна Примаченко

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело:http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?

Історія

Польські воєнні злочини у Карпатській Україні

Опубліковано

на

У офіційної Варшави був мотив до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав Карпатської Січі. І ці злочини мали місце на карпатських перевалах у 1939 році.

У сучасній Польщі на маргінесі перебуває як тема причетності Другої Речі Посполитої до розчленування Чехословаччини під час Мюнхенської кризи,  так і тема “гібридної” агресії проти свого південного сусіда під час подій на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) у 1938-1939 роках.

Міжвоєнну Польську державу зазвичай малюють як жертву таємного пакту нацистської Німеччини та сталінського СРСР, який відкрив шлях до початку Другої світової війни.

Проте за рік до цих подій Польща разом із Німеччиною та Угорщиною виступила співучасником розшматування Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 року Польща окупувала Тєшинську Сілезію, а у грудні – захопила Спіш та Ораву у північній Словаччині.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Водночас у 1938-1939 роках офіційна Варшава зайняла вкрай ворожу позицію щодо українського питання, вдаючись до методів таємної війни проти Карпатської України, автономного краю у складі пост-Мюнхенської Чехословаччини. Це була спроба допомогти своєму союзнику – Угорщині встановити спільний кордон у Карпатах.

Результат пошуку зображень за запитом "поляки карпатська україна"

Польська “гібридна війна” проти Карпатської України

Методи, якими послуговувалися нацисти під час дестабілізації ситуації в Судетських землях Чехословаччини, надихали Варшаву.

Спільно з офіційним Будапештом польська влада організувала диверсійну операцію “Лом” у Карпатській Україні. Ця операція мала призвести до ліквідації “українського П’ємонту” на Закарпатті.

Тактику, апробовану у таємній агресії  проти Карпатської України у 1938-1939 роках, можна розглянути в категоріях сучасного терміну “гібридної війни”.

 Карпатська Україна. Хуст під українськими та чехословацькими прапорами Фото: ГДА СБУ

Не будучи офіційно залученими у конфлікт зі своїм сусідом – Чехо-Словаччиною, польські та угорські військові штаби у жовтні-листопаді 1938 року засилали через кордон військовослужбовців під прикриттям, диверсантів і терористів для здійснення актів диверсії та саботажу, підриву позицій місцевої автономної влади, збурення місцевого населення та скорішого приєднання Карпатської України до складу Угорщини.

Будучи прямими порушенням міжнародного права, ці дії становили приховану агресію проти сусідньої держави. Успішні дії чехословацьких військових спільно з Карпатською Січчю нейтралізували більшість атак.

Диверсійна операція Угорщини та Польщі зазнала краху та, врешті-решт, була згорнута під тиском міжнародної спільноти.

Після офіційного припинення операції “Лом” наприкінці листопада 1938 року польська активно готувалася до нового етапу прихованої агресії проти Карпатської України. Її існування сприймалося як одну з головних загроз для своєї територіальної цілісності.

Новий план таємних операцій, промоутером яких виступала насамперед польська дипломатія, передбачав зміну акцентів.

Якщо під час операції “Лом” головними об’єктами нападів були чехословацькі правоохоронці, то на другому етапі їхнім основним адресатом мали стати українці.

Диверсійні акції мали допомогти ліквідувати осередки українських громадських організацій, державних установ і гарнізонів Карпатської Січі.

 Генерал-чотар УГА, член військової референтури Проводу українських націоналістів В.Курманович на балконі будівлі Головної Команди під час проведення ІІ краєвого з’їзду Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 року

Унікальні фото цих подій дивіться у публікації “КАРПАТСЬКА УКРАЇНА ТА ЇЇ АРМІЯ”

Цей план не зустрів підтримки у Будапешті, територіальні апетити якого в той час стримував Берлін.

Угорці сподівалися отримати великий “шматок пирога” прямо з німецьких рук і не бачили сенсу в дріб’язкових акціях на зразок диверсійних операцій, на успіх яких сподівалися у Варшаві.

Натомість у польському зовнішньополітичному відомстві вважали, що як Угорщина не проявить рішучості в карпатоукраїнському питанні – то Польща сама приступить до його вирішення.

Превентивні заходи на кордоні

Вторгнення угорської армії у Карпатську Україну відбулося з благословення Адольфа Гітлера 14-15 березня 1939 року.

Воно виявилося приємною несподіванкою для Другої Речі Посполитої, яка не була поінформована про цей крок з боку свого дунайського союзника.

 Колона мадярської піхоти марширує в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

За день до початку атаки гонведів міністр закордонних справ Юзеф Бек у польському Сенаті оголосив, що Варшава підтримає Угорщину в її діях, спрямованих на “повернення Закарпаття”.

Над Віслою були переконані: як тільки край опиниться під контролем Угорщини – загроза багатонаціональній Польщі з використанням української карти буде нейтралізована. Принаймні, у південному керунку.

Маршал Едвард Ридз-Сміглий

Після початку бойових дій у Карпатській Україні Польща вдалася до посилення свого південного кордону у Карпатах, щоб не допустити проникнення на свою територію груп українських політичних та військових утікачів.

В ніч на 15 березня 1939 року за наказом інспектора польських збройних сил маршала Едварда Ридз-Сміглого було створено польську оперативну  групу “D” силою у півтори піхотні дивізії, посиленою кавалерією, бронетехнікою та артилерією, під командуванням генерала Мєчислава Борути-Спєховича із центром у Львові та Стрию.

Вона мала на меті завадити відступу відділів Карпатської Січі на територію Галичини. А у разі необхідності – провести пацифікацію українських збройних осередків у прикордонній смузі на глибині кількадесят кілометрів.

Спільні дії угорських та польських військ під час окупації Карпатської України, як і в період операції “Лом”, координувалися будапештським та варшавським військовими аташе.

Більше того, Польща виношувала плани власної агресії проти Карпатської України.

З дипломатичних джерел стало відомо, що під приводом захисту місцевого угорського населення польські збройні сили мали намір окупувати територію навколо Ясіня.

Варшава розраховувала, що розгорнута нею оперативна група “D” зможе потенційно відіграти роль буфера у розмежуванні угорських та румунських військ під час реалізації плану потрійної окупації Закарпаття за участю Польщі, Угорщини та Румунії.

 Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах Фото: LIFE, березень 1939 року

Однак через демарш Будапешта 17 березня 1939 року польська дипломатія була змушена відмовитися від своїх амбітних планів.

Попри тісну співпрацю з Польщею у справі ліквідації Карпатської України, Угорщина не збиралася ділитися своєю частиною “пирога” з північним союзником.

Під гаслом “блискавичної деукраїнізації”

Загальна оцінка польською стороною підсумків угорської операції з окупації території Карпатської України була дана інспектором польської армії генералом Казімежем Фабриці у донесенні на адресу Головного штабу Війська Польського 17 березня 1939 року:

Генерал Казімеж Фабриці

“Вважаю, що справа можливого утримання [кордону] для допомоги  угорським підрозділам закінчена. Друга фаза – ліквідація української справи на [Підкарпатській] Русі триватиме довше, допоки угорці цілковито не опанують терен. В ході знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їхня ліквідація (виділення – О.П.)“.

Тривогу, яку спричиняла у польських дипломатичних колах антиугорська боротьба Карпатської Січі, передає депеша МЗС Польщі на адресу консула у Севлюші П. Курницького:

“МЗС повідомляє, що надає важливого значення ліквідації Січі на території Підкарпатської Русі і вирішило направити в Будапешт свого представника, аби встановити співпрацю в цьому питанні між угорським і польським урядами”.

У той же час деякі польські дипломати пропонували вже готові рецепти вирішення “української проблеми” під угорською окупацією.

18 березня 1939 року новопризначений польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинськийдоносив у Варшаву:

“…ознайомившись з територією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції.

“Чистка” повинна здійснюватися під видом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття “українець” повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи”.

На думку польського історика Даріуша Домбровського, ця депеша однозначно свідчила про те, що польська сторона була схильна вдатися до найбільш радикальних кроків стосовно членів ОУН на Закарпатті.

Окрім цього у своєму дослідженні він наводить свідчення про здійснення у перші дні конфлікту самосудів з боку співробітників польської поліції та прикордонної служби над особами, які брали участь у подіях по другий бік Карпат.

Такі факти також підтверджує інший польський дослідник Марек Дєщинський. Щоправда, він стверджує, що випадки відкриття вогню проти українських втікачів мали поодинокий характер.

Утім, наведена у його дослідженні цифра у 38 січовиків, яких у березні 1939 року поляки затримали на карпатських перевалах і відправили у концентраційний табір у Березу Картузьку, не дає пояснення щодо долі інших учасників оборони Карпатської України, які могли опинитися в польських руках.

Один із учасників операції “Лом” Йозеф Каспарек згадував про окремі факти вбивства січовиків польськими прикордонниками через повішення без свідків у лісі.

Про польські страти поблизу кордону залишили спогади також окремі січовики, які дивом змогли уникнути розстрілу.

Підтвердженням існування цієї практики слугує також лист польського есеїста, колишнього урядовця й українофіла Єжи Стемповського на адресу Станіслава Кота, віце-прем’єр-міністра в польському еміграційному уряді генерала Владислава Сікорського від 29 жовтня 1940 року. У цьому листі він наводить приклади видачі угорцями українських втікачів з Польщі до рук польської поліції.

“Для оцінки цього явища потрібно взяти до уваги, що саме в цих прикордонних місцевостях в 1938-1939 роках мала місце безправна екзекуція українців польською поліцією та КОП

Особи були примусово відправлені співробітниками поліції та КОП на угорський кордон і там вбиті без жодної формальності.

Восени 1939 року після падіння листя з дерев було знайдено в кількох місцях українські трупи, які походять з цієї екзекуції.

Один із співробітників станіславівської політичної поліції, який брав участь в тих операціях і перейшов після війни [вересневої 1939 року – О.П.] на угорську службу, зробив зізнання, яке пояснює походження виявлених залишків.

Очевидно, такого роду акти насильства та безправ’я викликають завжди різку реакцію”.  

У польських архівах нещодавно було виявлено матеріали наради польського вищого військового командування 15 березня 1939 року щодо ситуації на польсько-чехословацькому кордоні за участю начальника Головного штабу Війська Польського генерала Владіслава Стахевича, а також генералів Казимежа Фабрици та Мєчислава Борути-Спєховича. Цей документ проливає світло на дії польських військових щодо українських військових втікачів.

Розмова 15\ІІІ Год. 22.55 

“Ген. Борута на зв’язку ?= Ген. Фабрици тут + Ген. Стахевич тут 

Пан генерал Фабрици цікавився, вилучену у роззброєних чеських підрозділів зброю треба відправляти вагонами, чи зберігати на складах. Звичайно, що її необхідно відбирати і складувати, а не надсилати транспортами разом із чехами. 

Чи багато їх вже перетнуло кордон і де саме. ;

Тут генерал Фабрици. Я щойно приїбув. Переймаю командування на себе. Запитання я надсилав зі Львова. Адже я не мав жодних інструкцій щодо роззброєння. У даний час, тут, у Лавочному є транспорт із кількадесятьма жандармами разом із їхніми  родинами, а також кілька автоматів та багато набоїв. 

Уже роззброєно ?= Роззброєно нічого більше не авізовано.

Із наявної у нас інформації, яка поступила із території Русі  випливає, що угорці просуваються уперед у напрямку нашого кордону. Треба звернути особливу увагу на те …

що групи січовиків та українські підрозділи, навіть досить сильні, будуть намагатися зайти на нашу територію. Очевидно, що не можна допускати до таких проникнень і так як уранці я казав Цулауфові, згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати.

Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані.

Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці. Що ж стосується чеських військових, які можуть перейти наш кордон, то після роззброєння їх необхідно відсилати назад у Чехію залізничним транспортом. 

Але принципово, прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись. 

Не знаю, чи усі переходи у нас добре укріплені. У нас є неперевірена інформація, що так само, на південь від Ясіні, розташовані значні відділи січовиків і, ймовірно, вони мають намір перетнути кордон. 

Міністерство військових справ мало скерувати туди один із відділів народної оборони. Адже, здається, військових підрозділів там нема. Прошу пана генерала зайнятись цим питанням.

Добре пане генерале, накази щодо перекриття кордону для мене цілком зрозумілі і будуть детально виконані. Я підтвердив їх генералу Цулауфу у Львові. Зараз, насамперед, мушу роздати відповідні розпорядження на місці. Я ще не розмовляв з генералом Борутою, а транспорти вже підходять. Попрошу надавати мені нову інформацію із території Русі. Пан генерал має ще якісь розпорядження для мене ?

= Це все. Дякую панові генералу ?=

Тут зокрема йшлося про те, що у результаті угорського наступу проти Карпатської України підрозділи січовиків можуть вимушено переходити кордон із Польщею.

У зв’язку із цим, начальник Головного штабу генерал Стахевич передав наказ маршала Едварда Ридз-Сміглого відкривати вогонь проти січовиків та не брати їх у полон.

У відповідь генерал Борута-Спєхович заявив про готовність виконати наказ.

Матеріали обговорення свідчать про недвозначну позицію командувача збройних сил Польщі щодо долі полонених карпатських січовиків, поява яких була сильно не бажана на території південно-східних воєводств Речі Посполитої:

“Згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати. Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані. Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці (…) Але принциповим прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись”

Принципово інше ставлення потрібно було виявляти по відношенню до чехословацьких військових, що відступали на територію Польщі. Їх наказувалося роззброювати та відправляти залізничним транспортом у Богемію та Моравію.

Цей документ частково підтверджує відповідальність вищого військового керівництва Другої Речі Посполитої за розправи над січовиками Карпатської України у перші тижні угорської окупації.

З одного боку, йшлося про розстріли озброєних груп січовиків під час спроб переходу польського кордону. А з іншого, про дії, спрямовані на роззброєння та інтернування захисників Карпатської України та їх подальшу видачу на територію, контрольовану угорцями. Зважаючи на ставлення останніх до полонених січовиків, їхня доля була наперед визначена.

Під час окупації Карпатської України угорська сторона не рахувалась із правами українських військовополонених, розглядаючи січовиків виключно як бандитів чи терористів.

У ході наступу в районі Севлюша, Великої Копані, Королева та Рокосова 15-16 березня 1939 року гонведи часто без будь-якого суду та слідства розстрілювали захоплених у полон січовиків та їхніх командирів, а поранених добивали, вкидаючи у Тису із зав’язаними колючим дротом руками.

 Гонведи розстрілюють полоненого січовика

Очевидці згадували, що дорога між Хустом та Великою Копанею була вкрита тілами січовиків, які лежали групами по 5-10 осіб.

Для полонених були створені тюрми і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному, а також сумнозвісний концтабір Вор’юлопош поблизу Ніредьгази.

Загалом за даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада у перші тижні окупації заарештувала та ув’язнила понад 1500 січовиків.

Розстріли на Верецькому перевалі

За даними усних свідчень, зібраних українськими істориками та краєзнавцями в роки незалежності, 17 березня 1939 року полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 чоловік було конвоєм відправлено із табору у Кривій та тюрми у Тячеві до Верецького перевалу.

Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам. Польські прикордонники у двох місцях за 1,5–2 км від лінії кордону над селами Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500–600 галичан-січовиків.

Факт розстрілів був широко відомий місцевому населенню.

Підтвердження цього можна знайти також у матеріалах радянської “Надзвичайній комісії з розслідування звірств мадярсько-фашистських окупантів”.

Зокрема, у лютому 1945 року жителі села Верб’яж свідчили, що на третій або четвертий день після окупації угорські жандарми вели через село 44 січовиків, яких на перевалі вночі розстріляли.

Про це місцеві жителі зробили висновок із стрільби, яку було чути з боку перевалу та частин тіл, що згодом в село приносили місцеві собаки.

Про цю страшну трагедію згадував у своєму щоденнику письменник Василь Гренджа-Донський, який дізнався про розстріли від інших співв’язнів угорського концтабору Вор’юлопош:

 Василь Гренджа-Донський

“Одну таку групу січовиків-галичан вивели мадяри на границю в Нижніх Верецьких (тепер Нижні Ворота – О.П.), де вже чекали польські старшини, вояки та детективи.

Поляки разом із мадярами всіх січовиків розстріляли.

Трупи розстріляних лежали непохованими тижнями. До цих “трофеїв” мадяри приходили майже щодня, щоб бачити жертви свого “геройства”, При тому знущались над трупами, смішкувались, до гола роздягнених трупів стріляли, кидали в них багнетами, хто краще потрапить…

Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше пси роздирали та пожирали їх. Кістки розношували собаки та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

Це вже не можна було витримати, і селянська делегація пішла на команду жандармерії, щоб дозволила поховати, але дозволу не дістали.

Трупи розкладались… Аж як один греко-католицький священик [Дмитро Ревицький – О.П.] пішов інтервеніювати, тоді дозволено останки трупів зібрати і поховати в землю”. 

За свідченнями колишнього вчителя Верб’язької школи І. Гетроці, священик приніс угорським жандармам гільзи від польських набоїв.

Після цього було створена комісія, до складу якої, окрім угорських і польських офіцерів, увійшли священик Д. Ревицький та старости сіл Верб’яж і Нова Ростока.

Комісія на місці злочину видобула з тіл, які розкладалися, кулі польського виробництва.

Протягом двох наступних днів гонведи перевезли тіла розстріляних січовиків і поховали на Верецькому перевалі за кілька метрів від лінії тодішнього кордону, а на братській могилі поставили дерев’яний хрест.

Іншу групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини.

Староста села Нова Ростока Юрій Голянич дістав розпорядження угорської команди організувати людей для поховання загиблих. За даними жителя села Нова Ростока Івана Джуглі, який жив за кілометр від місця страти, тут було розстріляно 230 січовиків.

Пізніше Іван Джугля разом з батьком наштовхнувся ще на два звалища непохованих трупів січовиків біля прикордонного каменя на півдорозі між Глибокою долиною та урочищем Підбуком.

 Жителька села Верб’яж Ганна Коробинець

Мешканці похилого віку сіл Нижні Ворота, Завадки та Верб’яж Воловецького району Закарпатської області пам’ятають, як на третій день окупації Карпатської України угорські жандарми гнали через їхні села на Верецький перевал колони голодних і виснажених тортурами січовиків, переважно вихідців із Галичини.

Зокрема, жителька села Верб’яж Ганна Коробинецьюною дівчинкою бачила, як угорські жандарми вели колону полонених січовиків на перевал. Пам’ятає, що були вдягнуті як у військовий однострій, так і цивільне, без ременів і шнурівок.

Від її хати до місця розстрілу було дуже близько, тому вона добре чула постріли з гірських перевалів. Стверджує, що розстрілювали січовиків-галичан “мазури”, тобто поляки.

Житель села Верб’яж Михайла Матоли

Глибокий слід у пам’яті жителя села Верб’яж Михайла Матоли залишили крики січовиків, перемішані із пострілами стрілецької зброї, очевидно, кулемета.

Польські підрозділи, які здійснювали розстріл, вкинули тіла січовиків до колишнього австрійського військового бункеру з часів Першої світової війни, так званого “капоніру”.

Сільські мешканці, серед яких і Михайло, пізніше на місці поховання насипали могилу і поставили хреста, а за часів незалежності України, розповідь місцевих жителів села допомогла віднайти поховання січовиків.

“Добре пам’ятаю, як жандарми гнали січовиків вверх по дорозі на Бескид, у польські казарми, – пригадував інший свідок із села Нова Ростока Федір Голянич. – У першій групі стрільців було близько 70 чоловік, в другій – близько 40.

Друга групу конвоїри гнали в той день приблизно годиною пізніше. Вдень мадяри передали січовиків польській владі, а до схід сонця наступної доби ми почули над селом, з боку Глухівського верху, кулеметні черги.

Я бачив дві групи розстріляних січовиків – одну на галявині під буком, а другу – поблизу, у Грибовій долині”.

 Ексгумаційні дослідження поховання біля села Верб’яж, 2008 рік. Фото КП “Доля”

Докладніше про ці дослідження читайте у публікації

“Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України”

Ексгумаційними роботами, проведеними комунальним підприємством Львівської обласної ради з питань здійснення поховання учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій “Доля” у 2008-2015 роках, були віднайдені залишки 10-ти тіл січовиків між селами  Верб’яж та Нова Ростова і 7-ми між селами Лази та Жупани.

На рештках останніх виявлені кульові отвори на двох черепних коробках від польського маузера та пістолета.

Чехословацькі монети 1930-их років, знайдені у братській могилі біля села Верб’яж

Однак даними археології поки що не вдалося підтвердити масовість розстрілів на Верецькому перевалі. Очевидно, що це буде важко зробити, зважаючи на те, що, як свідчать місцеві мешканці, погано прикриті землею людські залишки після танення снігу весною 1939 року порозтягали лісові звірі.

Поряд з цим, слід констатувати відсутність на сьогодні архівних документів, які б напрямку свідчили про здійснення поляками верецьких розстрілів.

Можна однак припустити, що вони, як й інші подібні масові страти поблизу нового польсько-угорського кордону, жодним чином не фіксувалися в офіційній документації Польщі та Угорщини, які намагалися приховати цей злочин на майбутнє.

Не виключено також, що ці документи були втрачені під час війни.

Очевидно, що Варшаві було цілком зручно провести ліквідацію потенційно небезпечних елементів із числа галичан-січовиків (багато з яких були членами ОУН й апріорі вважалися ворогами Речі Посполитої) на території сусідньої держави, де не діяли польські закони і норми Конституції із прописаними в ній правами громадян, зокрема правом на справедливий суд.

Легше було списати все на хаос під час дезінтеграції Чехо-Словаччини та умови бойових дій в Карпатській Україні.

Водночас відповідальним за цей злочин з угорського боку був начальник генштабу Генрік Верт, “військову юстицію” якого не міг зупинити навіть сам прем’єр-міністр Угорщини Пал Телекі та відправлений із ознайомчою поїздкою в окупований край державний секретар у справах національних меншин Тібор Патакі.

Розстріли на Яблунецькому перевалі

З мемуарних джерел також відомо, що інша група галичан (30-43 чол.) була розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандармами і терористами на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіні 23 березня 1939 року.

 Угорські вояки з польським офіцером прикордонної служби (спереду) після розстрілу січовиків-галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня (неподалік нинішнього автошляху з Рахова до Івано-Франківська), березень 1939 року

Про це вбивство згадують ряд очевидців з українського боку.

Письменник Василь Гренджа-Донський описував два випадки екзекуції галичан-січовиків на цьому місці.

Один стосується 23 березня 1939 року, коли страти здійснювали самі поляки:

“В Тячеві, при допомозі польського шпигуна Пінязя, мадяри порозділювали галичан, щоб відтак передати їх полякам.

Виснажених голодом, бо протягом п’ятьох днів у тячівській в’язниці не дали їм нічогісько їсти, змасакровані до каліцтва, без одягу, бо стягнули з них усе — плащі, блюзи, черевики, хоч цей одяг був цивільний, власний, — мадяри посадили на вантажне авто, пов’язали руки, поприв’язували один до одного і проти вітру в холоді дня 23-го березня вивезли їх під польську границю і під горою Татарівкою передали полякам.

Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах мадярів всіх їх розстріляли…”. 

Другий описаний Василем Гренджа-Донським епізод засвідчує передачу іншої групи січовиків із 30 чоловік змішаній польсько-угорській комісії та проведення нею жахливого акту страти в лісі за 1,5 км на південь від Татарського перевалу, в якій “першу скрипку” грали тепер вже угорці.

“За Ясіня-Репеговом, на польському кордоні, за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько-польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків-галичан.

Незабаром привели 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кількох із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх ескортували.

На землі лежав ще сніг, добра половина січовиків боса, бо забрали від них не тільки всі вартісні речі, але постягали й чоботи та черевики. Дехто з них загорнув ноги в онучі, в рушники, в торби, але були й такі, що йшли вповні босими ногами в снігу.

Із тридцятьох людей поляки вибрали шістьох і повели з собою.

Чи це були шпигуни, чи одні з передових галицьких борців, що були заведені у польській “чорній листі”, яких чекали ще гірші муки і смерть, не відомо.

Решту галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах.

По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях.

Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями.

Відтак гонведи, а з ними разом і мадярський хуліган Цайґер та мадяронський бандит Данищук одного за другим розстрілювали…

Розіп’яті герої віддавали свої шляхетні душі словами: “Слава Україні!” і співом “Ще не вмерла Україна…”. 

Аналізуючи погодні умови та обставини, описані у цьому свідченні, можна припустити, що згаданий злочин був здійснений незадовго після розстрілу 23 березня.

На відмінну від верецьких розстрілів, випадки масових страт поблизу Татарського перевалу задокументовані фотоматеріалами.

Угорські військові разом з польським військовослужбовцем в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

Фото: приватна збірка Степана Росохи

Зокрема, на трьох фотографіях, які були вперше опубліковані у виданні “Карпатська Україна в боротьбі” у 1939 році й оригінали яких автору вдалося віднайти в приватному архіві Степана Росохи в Канаді, видно групу угорських військових, жандармів і терористів разом з польськими військовослужбовцями в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

На ще одній фотографії зображено групу полонених січовиків із 30-40 чоловіків, яких конвоюють до місця розстрілу поблизу Татарському перевалу.

Польська комісія та розстріли на Ужоцькому перевалі

Будучи безпосередньо причетною до масового вбивства полонених січовиків на перевалах, польська сторона водночас намагалася всіляко підбурювати угорців до здійснення радикальних репресивних заходів проти діячів українського руху в окупованому краї.

20 березня 1939 року у розмові з міністром закордонних справ Угорщини Іштваном Чакіпольський посол в Будапешті Леон Орловський запропонував йому “звільнити Закарпаття від українців”, шляхом витіснення їх в Румунію, або СРСР, оскільки вважав, що вони можуть бути постійним джерелом неспокою.

У відповідь угорська сторона заявила, що “зверне увагу на чистку на Закарпатті”.

Під час окупації угорськими військами краю розвідувальний осередок при польському консульстві у Севлюші (кодова назва “LVG”) активно відслідковував рух січовиків і політичних біженців із теренів Карпатської України у сусідні країни, вбачаючи в них загрозу на майбутнє.

24 березня 1939 року його керівник капітан Юзеф Робак направив у Варшаву телеграму, в якій повідомляв про евакуацію членів Карпатської Січі на територію Словаччини та Румунії, а також про видачу останньою угорській стороні групи полонених січовиків разом із старшинами.

Серед них, за оцінками польської розвідки, опинилося близько 200 утікачів із Польщі.

 Одна з шифрограм польської дипмісії в Будапешті до міністра закордонних справ Польщі, у якій описується проблема галицьких січовиків, 11 квітня 1939 року

Джерело: Архів актів нових, Варшава

Напередодні, 23 березня 1939 року під час зустрічі з консулом П. Курницьким та капітаном Ю. Робаком представники угорської контррозвідки просили польську сторону терміново направити своїх спеціалістів для проведення їх допиту.

У відповідь поляки просили надіслати списки полонених, підкреслюючи, що чимало з них могли бути заховані під фіктивними прізвищами.

Ще 20 березня 1939 року польський консул П. Курницький ратував за відправку із Варшави групи експертів МВС для перевірки списків українців, інтернованих угорцями на Закарпатті.

Він також пропонував створити спільну з угорцями комісію з метою викриття так званих фальсифікації на виборах 12 лютого 1939 року та фінансових зловживань уряду Августина Волошина.

Особливо польську сторону цікавили матеріали про антипольську діяльність українських організацій в Карпатській Україні та долю галичан у складі Карпатської Січі. Для цього в Угорщину була відправлена група експертів МВС.

За спогадами українських в’язнів відомо, що під час проведення слідства над полоненими січовиками у таборах і тюрмах на території окупованої Карпатської України польські агенти та детективи допомагали своїм угорським колегам, аби виявити серед них вихідців із Галичини та домогтися їхньої видачі.

3 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді повідомляв, що питання передачі захоплених у полон січовиків із Галичини не можливо було вирішити з місцевою владою, і пропонував звернутися з цього приводу офіційними каналами в Будапешт.

Угорська сторона просила відправити до концентраційного табору поблизу Ніредьгази польських спеціалістів для ідентифікації полонених січовиків.

Вже наступного дня, 4 квітня 1939 року, заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Шембек поспішно відправив у Будапешт та Ужгород місію на чолі з представником МВС Феліксом Святком для переговорів щодо видачі галичан-січовиків та ознайомлення з матеріалами угорського слідства.

Делегація отримала завдання встановити кількість арештованих січовиків з польським громадянством, з’ясувати обставини їхнього затримання, оглянути вилучені у них документи і матеріали, зрівняти угорський список з базою даних польського МВС, провести допит і сфотографувати в’язнів.

Суперечливість статусу останніх в очах польської влади виразно ілюструє депеша заступника міністра закордонних справ Польщі Яна Шембека представництву у Будапешті, в якому той писав, що МВС вважало небажаним повернення колишніх січовиків на територію Речі Посполитої і надалі цікавилося їхньою долею виключно в якості осіб, що втратили польське громадянство.

Очевидно, саме в такий спосіб польська влада намагалася убезпечити себе від правових наслідків здійснення злочину проти своїх власних громадян.

У той же час під час переговорів з угорцями фактор громадянства використовувався польською стороною в якості головної підстави для видачі січовиків.

В ході візиту місія Фелікса Святка відвідала угорський концтабір Вор’юлопош, за результатами чого було складено список із 180-ма січовиками польського походження.

Передбачалося, що вони будуть транспортовані в Польщу двома партіями. У першу подорож мали вирушити полонені під номерами 1-87. Їх разом з особовими актами планувалося прийняти на польсько-угорському кордоні поблизу Ужка.

Як виявилося, це була їхня остання подорож. 21 квітня 1939 року під час прийому на Ужоцькому перевалі польські військові, за українськими мемуарними джерелами, розстріляли близько 60 січовиків.

Під час розкопок поблизу с. Сянки на Ужоцькому перевалі у 2015 році товариство “Доля” віднайшло останки 5 січовиків, яких разом із 17-ма членами Карпатської Січі було перепоховано на Верецькому перевалі.

Видача наступної партії січовиків була заблокована через втручання з боку Німеччини.

23 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді рапортував у Варшаву, що німці турбуються, щоби “Угорщина не видавала нам українців із Вор’юлопоша”, стверджуючи, що вони всі будуть розстріляні без суду.

Консул вважав, що угорська влада була схильна видати січовиків німцям “з міркувань людяності”.

Паралельно з цим польський уряд робив спроби довідатися про долю українців, які в ході окупації Карпатської України перейшли на територію Румунії.

Варшаву цікавили будь-які дані, які свідчили про контакти між українцями на Підкарпатській Русі та Східній Галичині, а також українські диверсійні плани проти Польщі.

Для цього, МВС Польщі було готове відправити свого експерта в Румунію. Польські спецслужби підозрювали, що один із чільних діячів ПУНу Ярослав Барановський перейшов разом з Августином Волошином через угорсько-румунський кордон.

Кваліфікація злочинів

Розстріли галицьких січовиків на карпатських перевалах, здійснені польськими підрозділами КОП та поліції спільно з угорськими жандармами, гонведами  і терористами у березні-квітні 1939 року, слід трактувати як воєнні злочини.

У згаданих випадках польські військові нехтували основоположними правами військовополонених, гарантованих учасникам Національної Оборони Карпатської України на підставі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни, прийнятої 18 жовтня 1907 року.

Колона карпатських січовиків марширує поблизу будівлі Головної Команди Карпатської Січі в Хусті перед відправкою на фронт, 14-15 березня 1939 року. 

Більше фото дивіться у розділі “Артефакти” 

Згідно ст. 1 цього документу, збройні сили Карпатської України підпадали під визначення воюючої сторони (наявність вищого керівництва, відповідального за своїх підлеглих, розпізнавальних знаків, відкрите носіння зброї, дотримання законів і правил ведення війни) та мали усі права нарівні з іншими учасниками міждержавного конфлікту.

І тут не мало жодного значення, що Карпатську Україну як самопроголошену державу не визнала жодна країну світу.

Згідно ст. 2 Гаазької конвенції, навіть населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільне візьметься за зброю для боротьби з наступаючими військами і при цьому відкрито носить зброю та дотримується законів і пра­вил війни, автоматично прирівнюється до воюючої сторони із забезпеченням відповідних прав.

Положення конвенції відносились однаковою мірою як до армій, так і ополчення та добровольчих загонів, якими були деякі стихійно сформовані відділи студентів і семінаристів, що прагнули оборонити свій край від угорської агресії.

Вони складали собою частину Національної Оборони Карпатської України, й відтак, керуючись ст. 1 конвенції, включались у категорію “армія”. У разі потрапляння в полон  вони поруч із комбатантами мали користуватися правами військовополонених.

Станом на березень 1939 року діяв ще один важливий міжнародно-правовий документ – Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929 року (пізніше вона була переглянута і доповнена 1949 року).

Вона фактично доповнювала відповідну Гаазьку конвенцію 1907 року і забороняла репресії та колективні покарання військовополонених.

Дії конвенції поширювались як на випадки оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що могли виникнути між двома чи більше сторонами, так і на випадки, коли стан війни не був визнаний однією з них (як відомо Угорщина не оголошувала офіційно війни ні Чехо-Словаччині, ні Карпатській Україні).

Відповідно до положень Женевської конвенції до військовополонених зараховують не тільки особовий склад збройних сил сторони конфлікту, але й також членів ополчення або добровольчих загонів, які були частиною цих збройних сил, учасників організованих рухів опору.

Пункт 3 статті 4 чітко говорить про те, що в цю категорію також зараховуються члени особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує.

Це зокрема стосується Угорщини, яка здійснювала затримання полонених невизнаної нею армії Карпатської України.

Їм гарантувалися усі права військовополонених, включно з правом на гуманне поводження, повагу до їхньої особи й честі, належні умови утримання, безоплатну медичну допомогу, забезпечення в достатній кількості водою, їжею, одягом, взуттям, білизною, засобами гігієни.

Базуючись на доступних документах і матеріалах і дослідженнях польських авторів, можна говорити про наявність в офіційної Варшави мотиву до фізичного знищення своїх громадян українського походження, які втекли на Підкарпатську Русь, щоб вступити до лав  Карпатської Січі.

Про це переконливо свідчать документи планування і підготовки другої диверсійно-терористичної операції у Карпатській Україні у листопаді 1938 – лютому 1939 років, матеріали переписки дипломатичних та військових відомств Другої Речі Посполитої під час розпаду Чехо-Словаччини.

Також на основі мемуарної літератури та окремих документів засвідчені факти здійснення самосудів з боку польського КОП та поліції над січовиками та українськими втікачами із Галичини на польсько-чехословацькому кордоні в ході реалізації диверсійної акції “Лом” восени 1938 року та під час прикриття польськими військами кордону з Карпатською Україною у березні 1939 року.

У постмюнхенський період польські збройні сили стали співучасниками розчленування Чехо-Словаччини, в тому числі і під час окупації Угорщиною Карпатської України.

На жаль, на сьогодні не вистачає документальних даних для докладної реконструкції всіх обставин цих злочинів, визначення їх масштабів та поіменної ідентифікації жертв.

Доступні джерела свідчать про те, що розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому), до яких були причетні польські силовики, були воєнними злочинами, здійснювалися з нехтуванням основоположних норм Гаазьких та Женевської конвенцій про права військовополонених.

Попри початкову ейфорію від встановлення польсько-угорського кордону в Карпатах, Варшава, взявши участь у розчленування Чехословаччини у 1938-1939 роках, стратегічно програла. Її політика у цей період не тільки не йшла врозріз з планами Берліна, а й об’єктивно сприяла зміцненню Третього Рейху та його союзників у регіоні.

Невдовзі після розчленування Чехо-Словаччини, 3 квітня 1939 року Гітлер віддав наказ готуватися до нападу на Польщу.

Автор: Олександр Пагіря – кандидат історичних наук

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/

Продовжити читання ?

Історія

Угорська агресія у 1939-му, або як українці боронили свій край

Опубліковано

на

Журналіст Історичної правди Олександр Пагіря опублікував статтю про українців, які боронилися від угорської агресії в 1939 році. Пропонуємо перечитати статтю автора, текст якої публікується без замін нижче.

“Безупинно йшли нові українські добровольчі загони на кордон… Більшість з них не мала ще досі ніколи в руках кріса, похапцем виряджена, без ніякого військового вишколу. Але всі вони мали незламну волю боротьби і перемоги, були повні фанатизму й такої відчайдушності, що її може родити лише безвихідне положення”.

Прискорене вторгнення

6 березня 1939 р. німецький рейхсканцлер А. Гітлер прийняв рішення про остаточну ліквідацію Чехо-Словаччини. Згідно з затвердженим планом передбачалося, що німецькі війська окупують Богемію та Моравію, Словаччина проголосить незалежність під протекторатом Рейху, а Угорщина за дозволом останнього окупує Карпатську Україну.

12 березня 1939 р. через свого посла у Берліні Деме Стояї Угорщина отримала “зелене світло” на захоплення краю. Для вирішення “рутенського питання” у розпорядженні гортистського керівництва було всього 24 години після проголошення незалежності Словаччини, яке було заплановане на 14 березня 1939 р.

Начальник угорського генштабу Генрік Верт просив надати йому як мінімум тиждень на підготовку до вторгнення, побоюючись зустріти серйозний опір з боку чехословацьких військ. Однак такі терміни не влаштовували німецьких колег.

Тому гортистське керівництво було змушене прискорити підготовку до вимаршу своєї армії в Карпатську Україну. Угорська королівська рада, що зібралася 13 березня, наказала Г. Верту бути готовим до операції протягом 12 год.

У терміновому порядку до чехословацького кордону стягувались регулярні війська, в основному новобранці, які пройшли 3-тижневий курс військового вишколу.

Плакат М. Михалевича, який зображає Карпаську Україну, що борониться перед Угорщиною й Польщею

З огляду на короткі терміни розгортання військ, угорське командування не мало змоги провести повноцінну мобілізацію резервістів, на що було потрібно як мінімум 72 години.

Підготовкою і всім ходом військової операції безпосередньо керував начальник гарнізону в Мукачеві, командир 1-ї гірської бригади полковник генштабу Олойош Белді під зверхністю командира 8-го корпусу (Кошице) генерал-лейтенанта Ференца Сомбатгеї, який 14 березня 1939 р. очолив Карпатську групу (Kárpát Csoport) загальною чисельністю до 40 тис. чол., спеціально сформовану для окупації Карпатської України.

До бойових дій також залучили нерегулярні формування “Рондьош гарди”, “Собот Чопоток” та гвардії “чорнорубашників” Стефана Фенцика (загалом до 1-2 тис. чол.).

Угорський наступ на Карпатську Україну відбувався на трьох стратегічних напрямках:

західному (Ужгород – Перечин – Великий Березний – Ужок) з відгалуженням на Турянську долину із завданням перерізати зв’язок  краю із Словаччиною;

центральному (Мукачево – Чинадієво – Свалява – Воловець і Мукачево – Іршава – Білки – Довге), що мав на меті розрізати навпіл чехословацьке військове угрупування на Закарпатті та нейтралізувати його подальший опір;

східному (Берегово – Севлюш – Хуст – Тячів – Солотвино – Рахів –Ясіня), головним завданням якого було подолати опір січовиків, захопити столицю Карпатської України – Хуст і не допустити зайняття румунськими військами східних районів регіону.

О 5-ій годині ранку, 14 березня  1939 р. угорські війська при підтримці іррегулярних сил без оголошення війни атакували чехословацькі позиції на окремих ділянках демаркаційної лінії. Їхні бойові дії цього дня ще не мали характеру загального наступу, а скоріше були прикордонними сутичками, певною пробою сил.

Угорська армія наступає на Карпатську Україну. Березень 1939 р.

На лінії угорського наступу оборону здійснювали два батальйони чехословацької прикордонної охорони (StOS) у взаємодії з частинами 12-ої чехословацької дивізії (36-й та 45-й піхотні полки), фінансової сторожі та жандармерії, як також відділи Карпатської Січі, сформовані у прикордонних селах.

Ранковий наступ угорської кавалерійської бригади з Мукачева у напрямку Сваляви мав на меті розрізати 12-у чехословацьку дивізію навпіл і в такий спосіб примусити її капітулювати. Але його успішно відбитив перший батальйон 36-го піхотного полку.
При підтримці чоти бронетранспортерів і протитанкових гармат чехословацькі війська в ході контратаки відкинули противника на вихідні позиції, надалі перешкоджаючи йому обійти себе з флангів.

Внаслідок запеклого опору чехословацьких сил протягом 14 березня 1939 р. всі угорські атаки на свалявському напрямку виявилися безуспішними.

Угорське командування часто вдавалося до комбінованих атак, залучаючи загони диверсантів. Для прикладу, напад на роту StOS “Доманинці” ввечері 14 березня 1939 р. здійснювали одночасно “угорські гвардійці” із тилу та регулярні війська від демаркаційної лінії.

У результаті чехи були змушені відступити до сс. Оноківці та Кам’яниця, де разом з карпатськими січовиками продовжували опір надалі.

До 16-ої години, 14 березня 1939 р. тривав бій під Горондою та Страбичовим поблизу Мукачева за участю підрозділів StOS із роти “Ракошино” та сотні січовиків на чолі з хорунжим Михайлом Стойкою, в якому угорці поплатилися 12-ма вбитими і 35-ма пораненими.

12-та чехословацька дивізія проводила позиційні оборонні бої проти угорських військ тільки 14 березня  1939 р. Після полудня цього дня за вказівкою з Праги була розпочата евакуація чехословацьких військ та державних службовців із території Підкарпатської Русі.

З цього моменту урядові війська переходили до тактичної оборони й організовано відступали в Словаччину, Польщу та Румунію. Серед чехословацького військового керівництва спостерігалася певна розгубленість.

Один із офіцерів StOS Ян Свобода писав: “Здавалося, у вищому командуванні панував безлад і ситуація була критична”.  Через відсутність чітких вказівок часто рішення про відступ федеральних військ видавалися із запізненням.

Підрозділи на кордоні, що стримували натиск угорських військ, не знали загальної ситуації на фронті і були фактично залишені самі на себе без жодної підмоги.

Народження армії

Уряд Аавгустина Волошина безуспішно намагався переконати командира 12-ї чехословацької дивізії генерала Олега Сватека очолити оборону Карпатської України.

У зв’язку з різким загостренням міжнародної ситуації в Центрально-Східній Європі і фактичним розпадом Чехо-Словаччини після оголошення самостійності Словаччини, ввечері 14 березня 1939 р. Волошин по радіо проголосив Карпатську Україну також незалежною державою.

Плакат М. Бутовича із серії “Карпатська Січ”, 1939 р. 

Цьому рішення передували консультації з делегатами до Сойму, який наступного дня мав його законодавчо закріпити.
Після цього А. Волошин відправив до Праги телеграму, в якій пояснив вимушеність цього кроку та подякував чеському народові та його уряду за 20 років співпраці – жест, на який не спромоглися представники інших нацменшин багатонаціональної республіки.

Ввечері 14 березня 1939 р. у помешканні голови уряду відбулась нарада за участю провідних діячів Карпатської України та старшин Карпатської Січі, на якій було вирішено розпочати оборону краю та відхилити угорський ультиматум про мирну здачу влади.

Водночас з метою затягування часу в Будапешт було відправлено дипломатичну місію на чолі з Ю. Бращайко для проведення переговорів про можливість припинення бойових дій на території краю.

Тоді ж уряд А. Волошина надіслав у Берлін ноту з проханням про протекторат: “Наш уряд висловлює велику подяку німецькому народу та Вам за справжню підтримку національних устремлінь українського народу і віддається під могутній захист Німецького Рейху”. Однак офіційний Берлін мовчав, оскільки доля краю вже була вирішена.

Тим часом уряд новонародженої держави приступив до організації збройних сил. Уранці 15 березня 1939 р. військовий міністр Карпатської України Степан Клочурак видав свій перший наказ “Про формування штатів управління”, яким створювалася Національна Оборона Карпатської України на чолі з полковником армії УН� Сергієм Єфремовим.

Одночасно було призначено генеральний військовий штаб у складі 11 чоловік, очолюваний полковником Михайлом Колодзінським (“Гузар”). Карпатська Січ стала базою для формування збройних сил Карпатської України, до якої також увійшли добровольці з усіх куточків краю та українці з чехословацької армії.

Михайло Колодзінський – начальник Генерального штабу Карпатської Січі у 1938-1939 рр. 

Для залучення добровольців до новонародженого української війська був виданий мобілізаційний заклик до населення краю:

“При міністерстві війська в Хусті утворився генеральний штаб під проводом пол. Єфремова. Формується армія Карпатської України. Всі бувші військові старшини, підстаршини і вояки, голосіться до головної команди армії, і тому нехай не буде ні одного вишколеного вояка, який би не заоферував свої прислуги своїй державі. Служили ми цісарям, всяким чужим президентам, то послужім тепер своєму народові. Вояки, вас кличе рідна держава!”.

У штабі Національної Оборони не складалось жодних мобілізаційних списків чи повісток, добровольці у віці від 16 до 55 років, які бажали зі зброєю в руках захищати Карпато-Українську державу, самі приходили до збірних пунктів.

Лише 15 березня 1939 р. до команд Національної Оборони зголосилось близько 2–3 тис. чол., серед яких були селяни, старші учні гімназій, студенти учительських семінарій, січовики, українці з чехословацької армії, прикордонної охорони, фінансової сторожі та жандармерії.

Попри наявність людського резерву, армія Карпатської України не була в змозі укомплектувати всіх зголошених добровольців у боєздатні відділи через відсутність достатньої кількості зброї, амуніції та обмундирування.

За цих умов єдиним шляхом для організації належного опору угорським військам було проведення роззброєння частин чехословацької армії, фінансової сторожі, жандармерії та прикордонної охорони (StOS), які відходили в сусідні країни, а також захоплення військових складів на території краю.

Усе це відбувалось за наказом Начальної Команди збройних сил Карпатської України у надзвичайно короткий проміжок часу напередодні приходу гонведів.

Група добровольців та січовиків відправляються на угорський фронт. Хуст, 16 березня 1939 р.

15 березня 1939 р. генеральний штаб Національної оборони Карпатської України встановив зв’язок із командами Карпатської Січі в Воловці, Іршаві, Севлюші, Великій Копані, Тячеві, Королеві та Рахові.

В умовах швидкого наступу противника був втрачений зв’язок з окружними командами у Великому Березному, Перечині та Сваляві. Загальна кількість озброєних бійців Карпатської України, готових стати до оборони, становила від 1,2 до 1,5 тис. осіб.

Українське командування в Хусті було свідоме великих жертв в ході опору угорській окупації. Як згодом писав полковник Сергій Єфремов, “керуючи операціями, ми могли мати тільки одну мету: показати цілому світові, що українці вміють завзято боронити свою свободу й державність”.

В обороні Севлюша

Одним із найважливіших напрямків угорської наступу, який з 15 березня 1939 р. набув загального характеру, став східний напрям Берегівської військової групи, спрямований на столицю Карпатської України.

Угорське командування планувало якнайшвидше захопити Хуст, арештувати членів українського уряду, не допустити відкриття Сойму Карпатської України і перешкодити можливому наступу румунських військ у східні райони краю.

Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина. 

Найбільш кровопролитні бої відбулися на Севлюшсько-Хустському напрямку, де оборону спочатку утримував 2-й батальйон чехословацького 45-го піхотного полку у взаємодії з підрозділами хустського батальйону StOS та фінансової сторожі, до яких згодом приєдналися українські відділи.

Оборона Севлюша та його околиць чехословацькими військами не була злагоджена: підрозділи часто діяли самостійно без належної координації, часом навіть самі вимагали від вищого командування наказів про бойові дії.

Лише вранці 15 березня 1939 р. чехословацьке командування кинуло в контратаку між Фанчиково та Севлюшем два бронеавтомобілі Tatra vz. 30 і два легкі танки LT vz. 35, що в цей час поверталися з параду у Радянському Союзі через Румунію. Втім, угорцям вдалося підбити один чеський танк із протитанкових гармат і після 14-год. безперервних боїв змусили чехословацькі війська до відступу.

У цей час за організацію оборони Севлюша взялися карпатські січовики разом із студентською молоддю тамтешньої учительської семінарії на чолі з поручником І. Чучкою. Діючи спільно із чехословацькими військами, вони відбили перший наступ гонведів на місто.

Під натиском значно переважаючих сил противника, який використовував для наступу бронетехніку, літаки, гармати та важкі кулемети, січовики були змушені відступити до Великої Копані.

Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина. 

24-й угорський прикордонний батальйон – головна ударна сила гонведів на цьому напрямку, під час наступу в секторі шириною 66 км, у перший день боїв втратив 20 вбитими і 21 пораненими. Чехословацькі та українські втрати на хустському напрямку цього дня склали 11 вбитих і 50 поранених.

Після полудня 15 березня 1939 р. командир чехословацького 45-го піхотного полку отримав наказ про відступу на територію Румунії, внаслідок чого війська мали перейти до тактики відступаючого бою. Оборона на східному напрямку переходила тепер повністю до рук новосформованих військ Карпатської України.

Невизнана держава

У той час як проходили кровопролитні бої на Севлюшсько-Хустському напрямку, о 15.20, 15 березня 1939 р. у Хусті в приміщенні державної гімназії розпочав свою роботу законодавчий орган – Сойм Карпатської України за участю 22 депутатів (із 32 обраних).
Протягом трьох з половиною годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичної ваги. Зокрема, таємним голосуванням Сойм обрав президента новоствореної української держави – А. Волошина, а також прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення.

Вони підтверджували, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою на чолі з президентом, обраним законодавчим органом (Соймом). Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська.

Президія Сойму Карпатської України. Зверху сидять (зліва на право): голова Українського національного об’єднання Ф. Ревай, голова сойму А. Штефан та секретар С. Росоха. Знизу: М. Кочерган, о. Ю. Станинець, А. Волошин. 

Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення крайового герба (ведмідь у лівому червоному півколі та чотири сині й три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризубом Св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).

Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Героїчна і самовіддана оборона Севлюша, який знаходився за 25 км від Хуста, забезпечила проведення історичної сесії Сойму Карпатської України, яка уконституювала створення нової незалежної держави.

Однак молода українська держава змогла протрималась зовсім недовго. Жодна з країн світу не визначала Карпатської України, яка таким чином була залишена на поталу гортистській Угорщині.

У відповідь на численні запити про німецьку допомогу Карпатській Україні, Берлін публічно спростував інформацію про те, що Німеччина для реалізації власних цілей коли-небудь прагнула створити “П’ємонт” на Закарпатті для побудови “Великої України”.

Увечері 15 березня 1939 р. німецький консул у Хусті Г. Гофман, відповідно до отриманих інструкцій з Берліна усно заявив членам уряду Карпатської України, що в умовах наступу угорської армії по всьому фронту німецький уряд радить не чинити опору.

Конституційний закон Ч. 1 про незалежність Карпатської України. 15 березня 1939 р. 

У відповідь на це начальник генштабу полковник М. Колодзінський (“Гузар”), за даними П. Мірчука, заявив: “В словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!”.

На сьогодні документально важко підтвердити чи спростувати вірогідність такої  заяви, однак наступні події засвідчили, що січове командування категорично не сприйняло заклик Берліна “підкоритися долі”.

Після невдачі з отримання протекторату від Німеччини уряд А.Волошина апелював до урядів демократичних держав, зокрема США, Великої Британії, Франції та Югославії, з проханням втрутитися та змусити  Угорщину припинити свою агресію проти Карпатської України.

Однак жодна з них не відповіла. На той момент угорські війська захопили вже понад 100 населених пунктів Карпатської України.
Усвідомлюючи нестачу достатніх військових сил для захисту столиці краю, уряд ввечері 15 березня оголосив евакуацію державних і міністерських установ з Хуста. Головні сили Карпатської Січі мали відступати через Тячево до Великого Бичкова для організації нової лінії оборони в горах, спираючись на підтримку національно свідомого гуцульського населення.

За столом справа наліво: голова Сойму Карпатської України Августин Штефан, президент Карпатської України Августин Волошин, прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Юліан Ревай, прес-секретар уряду Володимир Комаринський. Травень 1939 р., Прага.

Тим часом уряд Карпатської України разом з президентом мали дипломатичними засобами домогтися припинення бойових дій на території краю. Спочатку уряд не планував емігрувати закордон, а хотів перенести свій осідок до Великого Бичкова, куди планувало також перебратися командування Національної Оборони. Однак в умовах поспішного наступу угорських військ та захоплення тилу угорськими диверсійними групами цей план зазнав невдачі.

За умов відсутності чітких сигналів із Берліна та Будапешта, уряд Карпатської України водночас спробував прозондувати ґрунт щодо можливості отримання румунського протекторату над краєм.

Уже перетнувши кордон у Мараморош-Сигеті, президент А. Волошин у відчаї звернувся до Бухареста з проханням надати наказ румунській армії перейти на територію Карпатської України та забезпечити захист румунського та українського населення від угорців.

Однак Румунія відхилила цю пропозицію, не бажаючи втягуватися у конфлікт зі своїм сусідом. Намагаючись уберегти місцеве населення від неминучих репресій Угорщини, президент Карпатської України відчайдушно шукав шляхів для врегулювання військового конфлікту дипломатичними засобами.

Крути під Хустом

Тим часом Начальна Команда збройних сил Карпатської України продовжувала керувати обороною краю, залишаючись у столиці до 15-ої години 16 березня 1939 р.

Її зусиллями було сформовано 5 сотень січовиків, яких відразу відправили на фронт. Німецький журналіст Вальтер Ґабіґер, що перебував у ці бурхливі дні в Хусті, так зображував порив цих молодих людей:

“Безупинну йшли нові українські добровольчі загони на кордон, головно в околицю Севлюша. Це були самі молоді хлопці, між ними багато учнів. Більшість з них не мала ще досі ніколи в руках кріса, похапцем виряджена, без ніякого військового вишколу. Але всі вони мали незламну волю боротьби і перемоги, були повні фанатизму й такої відчайдушності, що її може родити лише безвихідне положення”.

Угорська кавалерія йде Карпатською Україною. Березень 1939 р.

Для повноцінної організації оборони краю у генерального штабу Національної Оборони не вистачало необхідних резервів і засобів зв’язку. У структурі Карпатської Січі не було створено кінних відділів, телефонні лінії з часом були перервані, а кількість автотранспорту була досить обмеженою.

Фактично він не міг оперативно здійснювати керівництво бойовими діями січовиків на фронті, тому вся ініціатива в організації збройного опору угорським окупантам перейшла до місцевих командирів і провідників.

Фактично не існувало єдиного фронту оборони, а були радше окремі осередки опору на головних напрямках наступу угорських військ.
На відрізку шляху, який сполучав Хуст із Великою Копанею, районний командант Карпатської Січі І. Ковач, поручник І. Чучка та проф. учительської семінарії Я. Голота організували лінію оборони, яка тягнулася вздовж залізничного шляху Рокосово–Веряця–Велика Копаня на 3–4 км та вздовж р. Тиси.

Вона складалася з трьох-чотирьох сотень слабо підготовлених до бою вояків, озброєних легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами і пістолетами.

Проти них з двох боків наступали угорські регулярні війська силою двох батальйонів за підтримки танкеток, гармат, мінометів, важких кулеметів і літаків, а також іррегулярних формувань. Сили сторін були далеко не рівними.

Незважаючи на це, січовики разом із добровольцями-семінаристами та українцями із чехословацького війська жертовно і самовіддано чинили збройний опір агресору.

Саме на ділянці між Великою Копанею та Рокосовим з 10-ої до 14-ої години 16 березня 1939 р. відбувся найбільший в ході оборони Карпатської України бій на Красному полі, який сучасники порівнювали з боєм під Крутами у січні 1918 р.

Після короткого півгодинного бою січовики під сильним артилерійським обстрілом змушені були відступити до залізничної станції на околиці Великої Копані і звідти вести вогонь зі стрілецької зброї по позиціях противника.

Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина. 

О 12-тій годині, 16 березня 1939 р. оборонці разом із прибулою з Хуста сотнею перейшли в контратаку, намагаючись відновити контроль над Великою Копанею. Однак дуже швидко були зупинені потужним артилерійським і мінометним вогнем противника, зазнавши при цьому значних втрат.

О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків під командуванням І. Чучки та Я. Голоти з боями відступати вздовж залізничного шляху та р. Тиси у напрямку Хуста.

Для розпорошення сил оборонців на Красному полі угорці використали розвідувальну авіацію, яка залітаючи в тил, поливала січові відділи кулеметним вогнем, створюючи замішання в їхніх рядах.

За різними даними, у бою на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців – переважно семінаристів і пластунів. Окрім цього, багато українських бійців потрапили у полон, деякі з них були відразу розстріляли на полі бою.

У марші до “тисячолітнього кордону”

О 16.00 16 березня до Хуста вступили угорські війська. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували у місті спорадичний опір, обстрілюючи нових господарів міста з дахів будинків та вуличних перехресть.

Відступаючи на Тячів, командування головної групи січовиків на чолі з Михайлом Колодзінським, Степаном Сулятицьким та Василем Филоновичем не знало про те, що ще вранці 16 березня 1939 р. місцеві угорці, озброєнні відступаючими чехословацькими військами, при підтримці угорських національних рад захопили Тячево, Рахів, Ясіня та Солотвино. І що о 17-ій годині в їхніх руках опинилися також Великий Бичків та Кваси.

Місцеві сили Карпатської Січі виявилися не в змозі протидіяти угорській диверсії в тилу. Внаслідок цього після кількаденних блукань горами 18 березня 1939 р. основна колона січовиків перейшли кордон з Румунією через р. Тису.

Угорські війська в окупованому Хусті. 16 березня 1939 р.

Однак цього ж дня румунська влада, намагаючись, вочевидь, не псувати і до того натягнуті відносини з новим сусідом через суперечку за Трансільванію, видала угорцям 275 січовиків і 10 старшин, серед яких було 6 членів генерального штабу Карпатської Січі.

Невелика група січовиків (40 чол.) під командуванням Колодзінського та Зенона Коссака продовжувала відступ у рахівські гори, сподіваючись там організувати партизанську боротьбу проти угорських окупантів.

Однак поблизу Солотвина група М. Колодзінського вступила в нерівний бій з угорською військовою стежею, внаслідок чого він та його ад’ютант З. Коссак потрапили у полон. Після допитів 19 березня 1939 р. їх разом з іншими 15 січовиками розстріляли в Солотвинських копальнях.

Пізно ввечері 16 березня 1939 р. 24-й угорський прикордонний батальйон вступив у Тячів. Наступного ранку мобільні велосипедні підрозділи гонведів, не зустрівши по дорозі жодного опору, увійшли у Солотвино та Великий Бичків, а після полудня 17 березня досягнули Ясіня та вийшли на “тисячолітній кордон” з Польщею на Яблунецькому (Татарському) перевалі.

У деяких селах гонведів радісно зустрічало місцеве угорське та єврейське населення, яке споруджувало вітальні брами та організовувало стихійні мітинги на підтримку “визволителів”.

На мукачівському та ужгородському напрямках угорські війська також зустріли опір чехословацьких військ та карпатських січовиків. Після кількох дрібних сутичок з гонведами, зв’язкові офіцери 12-ї дивізії увійшли в контакт з угорським командуванням і домовилися про організований відступ чехословацьких військ зі Сваляви, куди вже ввечері 15 березня 1939 р. увійшли гонведи.

Сотня січовиків у місті під командуванням сотника М. Клименка, не маючи достатньої кількості зброї для опору (всього 32 гвинтівки), була змушена відступити у  Словаччину.

Водночас на шляху просування угорських військ до кордону з Польщею у с. Верхні Верецьки січовики організували запеклий опір, внаслідок чого бої тут продовжувалися ще кілька днів. Тим часом, після полудня 16 березня перші угорські танкетки вийшли на Верецький перевал, де зустрілися з польськими військами.

Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах. Не пізніше 18 березня 1939 р.

У відгалужені з Мукачева на Іршаву угорські війська зіштовхнулися з опором січовиків на чолі з поручником О. Карачевським (“Свободою”) та чотарем Н. Романенком, які організували два ряди оборони з окопами вздовж шосейного шляху.

Тим часом, у самій Іршаві, як зазвичай, люди з’їхалися вранці на ярмарок, немов би й нічого не відбувалося. Після нетривалого опору на околицях міста січові відділи були змушені відступити на Волівщину, де згодом були розпорошений переважаючими силами противника.

Досить завзятою виявилася також оборона відділів Карпатської Січі на Перечинщині та Великоберезнянщині. Тут вони разом із чехословацькими частинами вели інтенсивні бойові дії проти західної групи угорських військ, що наступала вздовж Ужанської долини до кордону з Польщею.

Для придушення опору останніх захисників краю угорцям довелося застосувати артилерію та бомбардувальну авіацію. Що в підсумку дозволило їм опівночі 17 березня вийти на Ужоцький перевал і, таким чином, досягнути омріяного кордону з Польщею.

Це, у свою чергу, дало змогу 18 березня 1939 р. начальнику угорського генштабу генералу Генріку Верту відрапортував прем’єр-міністру

Палу Телекі про встановлення угорськими військами повного контролю над Закарпаттям.

Отже, організований збройний спротив угорському наступу був зламаний. Незважаючи на жорстокі репресії окупантів, бойові дії карпатських січовиків проти угорських військ не припинилися після 18 березня 1939 р.

Окремі перестрілки з окупантами, зокрема на Рахівщині, продовжувалися до 23 березня, а партизанська боротьба окремих груп січовиків у важкодоступних гірських районах Карпат тривала аж до середини травня 1939 р.

Встановлення угорсько-польського кордону в Карпатах. Березень, 1939 р.

Загалом під час березневої кампанії збройні сили Карпатської України провели близько 20 дрібних і великих боїв. За оцінкою сучасників, втрати у них становили від 1 до 1,5 тис. осіб убитими та пропалими безвісти. На сьогодні історикам удалося поіменно ідентифікувати лише 134 загиблих січовики.

Великі жертви з українського боку зумовлені насамперед слабкою військовою підготовкою, відсутністю належного озброєння та обмундирування в січовиків, а також поганою системою управління та зв’язку у новостворених збройних силах молодої держави.
Водночас значна частина захисників Карпатської України загинула вже після закінчення бойових дій в ході гортистських репресій, внаслідок нехтування угорським командуванням міжнародних конвенцій про права військовополонених. Чехословацькі сили під час відступаючих боїв втратили 40 вбитими, 150 – пораненими та 17 пропалими безвісти.

За офіційною статистикою Будапешта,  угорська армія в ході бойових дій у Карпатській Україні втратила 72 вбитих,  164 поранених, 3 пропалих безвісти і 2 полонених.

Однак є підстави вважати, що цифри втрат з боку Угорщини були свідомо применшені, щоб приховати масштаби збройного опору. За чеськими та українськими даними,  втрати угорської армії становили бл. 200 вбитих і кілька сотень поранених.

“Вояки-аматори”

Березнева операція в Карпатській Україні була першим досвідом бойових дій угорських збройних сил після Першої світової війни та військових конфліктів на теренах колишньої Австро-Угорської імперії у 1918—1920 рр.

Часто будучи применшуваною в угорській історіографії, вона тим не менше не стала для угорців “легкою прогулянкою” і супроводжувалася збройним опором як чехословацьких військ, так і гірше озброєних та навчених військ Карпатської України.
Фактично ціною дозволу Третього Рейху на реалізацію реваншистських прагнень Будапешта щодо Закарпаття стало остаточне втягнення Будапешта в фарватер гітлерівської політики. Окупація Карпатської України стала вирішальним фактором, який у подальшому визначив участь цієї країни у Другій світовій війні на боці блоку Осі.

Угорський терор проти січовиків

Саме події на Закарпатті у березні 1939 р. призвели до першого збройного конфлікту в Європі в ході територіальних змін напередодні Другої світової війни. Водночас це військове зіткнення мало обмежений локальний характер і не спричинило жодних наслідків поза регіоном.

Відтак, не має під собою жодного підґрунтя теза про те, що із бойових дій в Карпатській Україні розпочалася Друга світова війна, що стала подекуди елементом національної міфотворчості у пострадянській Україні.

Водночас  некоректним було б також вважати, що у березні 1939 р. Карпатська Січ дала перший збройний опір фашизму, адже за оцінкою сучасних дослідників гортистський режим в Угорщині не мав ознак фашистської держави.

Деякі науковці схильні вважати збройний конфлікт на Закарпатті увертюрою до початку Другої світової війни. Попри усі суперечності зовнішньої політики Карпатської України, зокрема на німецькому напрямку, опір, який організували карпатські січовики, був першим у Центрально-Східній Європі збройним виступом проти агресивних планів Третього Рейху та його союзниці — Угорщини.

Саме так оцінювало ці події багато тогочасних західних оглядачів. Інформаційні повідомлення про бойові дії в Карпатах облетіли провідні світові видання.  Журналістка New York Times Енн О’Гара Мак-Кормік була однією з перших, хто підготував сенсаційні повідомлення про події на Закарпатті.

Вона дивувалася тому завзятому опору, який чинили українці в Карпатах: “В цей час вони вже знали, що Гітлер віддав їх мадярам. І це властиво робить завзятий опір Січи таким загадковим. Коли Гітлер опустив їх, чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу? Чому мадярська армія зустрічає стільки перешкод в здобутті території, яку обороняють вояки-аматори”.

Гонведи розстрілюють полоненого січовика

16 березня 1939 р. французька радіостанція у Страсбурзі із подивом відзначала: “Європа досі недооцінювала карпатських українців.

Вони, хоч не мають належної кількості зброї і амуніції, по-геройськи боронять у Карпатах свою державність перед величезною мадярською навалою. Цим вони подали доказ своєї державотворчої здібності і полум’яної любові до своєї Батьківщини та відчайдушного завзяття. Тому вони заслуговують, щоб їм у цій боротьбі допомогти”.

Професор сучасної європейської історії університету Саскачеван Джордж В. Сімпсон, виступаючи по американському радіо 28 березня 1939 р., відзначав, що українці Закарпаття виявилися єдиним на той час народом, який поставив збройний опір “гітлерівській системі залякування та сили”.

“Покинуті Гітлером, який гарантував їхні кордони, та будучи безнадійно переважені наступаючими силами, українські добровольці чинили опір угорському наступу та показали, що вони віддавали перевагу радше смерті над пануванню над собою”.
“Уряд впав, монсиньйор Волошин та його співробітники втекли на румунську землю, але іррегулярні українські добровольці поставили сильний опір у горах і зазнали важких втрат”, – писав британський історик-славіст, член Англо-українського комітету Роберт Вільям Сетон-Вотсон.

На жаль, падіння Карпатської України не призвело до кардинального переосмислення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею.

Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої “українські карти”, щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості “розмінної монети” для натиску проти Польщі, де проживала понад 6 млн. українців.

Саме в період Карпатської України у ставленні до Німеччини ОУН розпочала маневрування між “співпрацею” та “резистансом”, яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції у 1943 р.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело:http://www.mukachevo.net/ua/news/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending

Copyright © 2017 Військовий навігатор України