Connect with us

Історія

Цей день в історії – Самуїл Шварцбард сімома пострілами вбив Симона Петлюру

Published

on

25 травня 1926 року в Парижі Самуїл Шварцбард сімома пострілами з пістолета вбив Симона Петлюру, колишнього Головного отамана військ УНР і Голову Директорії. Суд присяжних, що проходив під тиском мобілізованої комуністичної та проєврейської преси, виправдав вбивцю.
За умов війни в Україні 1917–1921 єврейство було представлене в усіх політичних таборах, що виборювали владу в Україні: чимало єврейських громадських і політних діячів виявили прагнення до тісної співпраці з українською владою (у складі Директорії УНР активно діяло Мін-во єврейських справ), водночас частина зрусифікованої єврейської інтелігенції підтримувала білий рух, євреї-анархісти були серед ідеологів махновського руху: П.Аршинов, В.Волін (Ейхенбаум), М.Черняк, Л.Зіньковський (Льова Задов), А.Буданов та ін. Помітною була відносна частка євреїв в органах радянської влади та верхівці РКП(б). Так, у національному складі найвищої партійної еліти РКП(б) 1917–19 частка євреїв була другою після росіян (відповідно 44,4 % та 27,8 %). Загальновідомими в країні стали імена таких вождів революції, як Л.Троцький, Я.Свердлов, Г.Зінов’єв, М.Урицький та ін.
Самуїл (уроджений Шльома Шварцбурд) Шварцбард народився в Ізмаїлі у 1886 році. Після наказу російських властей всім євреям залишити 50-кілометрову прикордонну смугу, його сім’я переїхали до міста Балта (нині Одеська область), де Шварцбард захопився анархістськими ідеями і з 1903 року почав співпрацювати з єврейською підпільною організацією «Іскра». Кілька разів він був заарештований, а після поразки революції 1905 року виїхав спочатку до Румунії, потім до Австро-Угорщини, де два рази був засуджений за пограбування і депортований за межі імперії. В 1910 році він оселився в Парижі, де працював годинникарем. З початком Першої Світової війни Шварцбард три роки брав участь у військових діях в складі Іноземного легіону, а після поранення в 1917 році був демобілізований і у вересні цього ж року повернувся в Балту.
Самуїл Шварцбард, кінець 1930-х років
Самуїл Шварцбард, кінець 1930-х років
В червні 1919 року Шварцбард вступив до Червоної армії і деякий час воював у бригаді Котовського. Після захоплення Одеси білими військами, видаючи себе за французького ветерана, знову виїхав до Франції. Прибувши до Парижу у січні 1920 року Шварцбард дізнався, що 14 членів його родини, включаючи батьків, які проживали в Бесарабії, стали жертвами єврейських погромів. В 1925 році він отримав французьке громадянство і працюючи, годинникарем, займався літературною творчістю. Цього ж року він вступив у прорадянський “Союз українських громадян”.

Місце вбивства Симона Петлюри

Місце вбивства Симона Петлюри
Після падіння Директорії, Симон Петлюра залишив Україну і в 1924 році прибув до Парижу, де очолив уряд у вигнанні Української Народної Республіки. Дізнавшись про це, Шварцбард, за його власним зізнанням, зразу ж почав планувати замах на Петлюру, вважаючи його, як керівника УНР, винним у єврейських погромах. Щоб дізнатися про маршрути пересування Петлюри, Шварцбард використав свої звя’зки з анархістами-емігрантами з царської Росії, зокрема з Нестором Махно, з яким був особисто знайомий. Саме Махно відговорив Шварцбарда від першої спроби замаху, запланованої на травень 1925 року, коли Петлюра мав публічно святкувати свій день народження.
25 травня 1926 року о 14:12 Шварцбард підійшов до Петлюри, який стояв біля книгарні на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель в Латинському кварталі, впізнавши його по знімку з енциклопедії, який весь час носив із собою, і, звернувшись до нього українською, щоб роздивитись обличчя, зробив п’ять пострілів – Петлюра впав і отримав ще два постріли. Він помер через 15 хвилин у лікарні. Шварцбард був затриманий перехожими та заарештований на місці злочину поліцією.
18 жовтня 1927 року Шварцбард постав перед судом. Його захищав адвокат Анрі Торрес, член Компартії і консул більшовицької Росії у Франції. Основною лінією захисту була теза про те, що Шварцбард помстився за своїх родичів, які загинули під час погромів в Україні. На його підтримку активно виступила ліва преса, справ набула політичного забарвлення і на захист Шварцбарда виступили Ромен Роллан, Альберт Ейнштейн, Максим Горький, Олександр Керенський, Анрі Барбюс.
Звинувачення проти Шварцбарда базувалось на двох тезах – Петлюра, як керівник держави, не віддавав накази про погроми, а всіляко запобігав їм, і Шварцбард – радянський агент, який вбив Петлюру за наказом ГПУ Росії. На цю користь свідчили дані французьких спецслужб, які знали про зустрічі Шварцбарда з відомими більшовиками в Парижі, і дані німецької розвідки, які передали французьким колегам інформацію про те, що Шварцбард отримав наказ вбити Петлюру від агента Михайла Володіна, з яким неодноразово зустрічався з січня 1926 року, що підтвердив на суді сам Шварцбард. Саме Володін подзвонив Шварцбарду 25 травня за годину до вбивства, коли встановив де перебував Петлюра. На суді фігурувало також ім’я Артема Галіпа, колишнього члена уряду Скоропадського, який після еміграції до Франції перейшов на радянофільські позиції і очолював у Парижі “Союзу українських громадян”, – за даними свідків через нього Шварцбард отримав наказ на вбивство Петлюри від посла СРСР у Франції Християна Раковського.
З обох боків на суді виступало чимало істориків та свідків тогочасних подій в Україні, жоден з яких не засвідчив антисемітизму у діях Петлюри. Прихильні йому свідчення подали Соломон Гольдельман, член Центральної ради від Єврейської соціал-демократичної робітничої партії, Арнольд Марголін, член Генерального суду УНР, Володимир Жаботинський, один з лідерів сіоністського руху. На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Зокрема Марголін, який подав у відставку після Проскурівського погрому 1919 року, на суді заявив, що український уряд і Петлюра зокрема робили все можливе для запобіганню єврейських погромів.
Однак ці свідчення не були взяті до уваги – через декілька днів суд фактично перейшов від розгляду справи про вбивство, у якому зізнався Шварцбард, до аналізу діяльності уряду Петлюри в роки Україно-радянської війни. Не вплинуло на рішення суду і покази свідка, який особисто знав Шварцбарда і чув від нього, що план вбивства Петлюри той обговорював з агентом ГПУ. Через вісім днів Самуїл Шварцбард вісьмома голосами проти чотирьох був виправданий і звільнений в залі суду. Наступного року він виїхав у Південну Африку (у британській візі в Палестину йому було відмовлено), де й помер в 1938 році.
В ході Лютневої революції 1917 було повалено російське самодержавство. Тимчасовий уряд скасував усі антисемітські закони царського уряду. Важливою подією стало утворення в Києві Спілки євреїв-воїнів Київського військового округу. Єврейські партії політичні виявили активність і щодо представництва в українських органах влади, вони, однак, виступали проти руйнації цілісності Росії, оскільки це призвело б до розриву тісних зв’язків між єврейськими громадами, що опинилися б по різні боки державних кордонів.

Варто відмітити, що одним із проявів етнічного насильства у 1918-1921 роках були погроми єврейського населення в Україні. До них вдавалися майже всі військові формування, що діяли на території України.

Більшість погромів, які закидаються українським національним силам, здійснювали самоорганізовані загони селян-повстанців, які часто змінювали політичну орієнтацію і не виконували наказів української влади.

Першим офіційним документом Директорії УНР була прокламація від 12 квітня 1919 року, у якій йшлося: “Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме усіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв”.

27 травня 1919-го Директорія прийняла закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. 26 серпня того ж року Симон Петлюра видав наказ “не спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття”.

Винуватців передавали до військових трибуналів.

Під Києвом стратили чотирьох українців, які брали участь у погромах; у Райгороді – офіцера та кількох козаків; у містечку Смотрич – 14 козаків; страчено також отамана Семесенка – організатора страшного Проскурівського погрому в лютому 1919-го (погром у місті Хмельницький – Ред.).

Симон Петлюра був похований в Парижі на кладовищі Монпарнас. 16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам’яті Симона Петлюри та встановлення йому пам’ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені. На честь Симона Петлюри названі вулиці у Львові, Рівному, Тернополі, Стрию, Івано-Франківську та Києві; пам’ятник Симону Петлюрі встановлено в Рівному.
У 1945 році про те, що Шварцбард був агентом більшовицьких спецслужб заявив директор ЦРУ Аллен Даллес, а в 1990-х роках про це стало відомо з архівних матеріалів, коли був виявлений лист від 11 серпня 1930 року, в якому Лаврентій Берія відзначає роль ГПУ у підготовці замаху на Петлюру. На думку деяких істориків вбивство Петлюри могло бути пов’язано з поверненням Пілсудського до влади в Польщі і бажанням радянських властей уникнути нового польсько-українського альянсу, а тенденційне висвітлення процесу у французьких ЗМІ фінансувалось через Комінтерн для виправдання і узаконення більшовицького вторгнення в Україну.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело:http://www.jnsm.com.ua/http://www.bbc.com/ukrainian/

Історія

Останній самурай не здавався до 1974 року

Published

on

Друга світова війна закінчилася в Європі 8 травня 1945 року. Що стосується Південно-Східної Азії та Океанії, мир прийшов лише кілька місяців потому, 2 вересня, коли остаточно здалася Японія. За винятком одного лейтенанта, тобто. Для нього Друга світова війна закінчилася лише в 1974 році.

Оно́да Хіроо́ (19 березня 1922 — 16 січня 2014) — японський військовий, молодший лейтенант розвідки Імперської армії Японії. Навчався у армійському училищі Накано, що готувало спеціалістів з партизанської війни. Брав участь у Війні на Тихому океані з 1944 року. Не знаючи про капітуляцію Японії, продовжував бойові дії на філіппінському острові Лубанг до 1974 року. З 1984 року до смерті був головою «Школи природи», що займається соціалізацією японської молоді. Нагороджений бразильською медаллю Сантоса-Дюмона і японською медаллю честі.

Біографія

1922–1945

Онода народився 19 березня 1922 року у селі Камекава префектури Вакаяма у сім’ї Оноди Сюдзіро і Оноди Тамае. Батько хлопця працював освітянином, журналістом і депутатом префектурної ради. Молодий Онода був третім сином у сім’ї і мав 3 братів і сестру. В юності він навчався у середній школі міста Кайнан, де особливо наполегливо вивчав кендо, японське фехтування.

У квітні 1939 року, після закінчення школи, Онода влаштувався на роботу до приватної торговельної компанії Тадзіма і переїхав до китайського міста Ханькоу, де опанував китайську і англійську мови. Проте вже у грудні 1942 року його призвали на військову службу і він повернувся на батьківщину. Спочатку Оноду приписали рядовим другого класу до 61-го піхотного полку, але через декілька днів перевели до 218-го піхотного полку. У липні 1943 року його підвищили у званні до рядового першого класу, у вересні — до рядового вищого класу, а у листопаді — до капрала.

Hirō Onoda (right) with his brother Jiro.

Хіро Онода (праворуч) зі своїм братом Джіро.

Протягом січня — серпня 1944 року Онода навчався у Першому армійському училищі Куруме з підготовки командного складу. У ході навчання, у квітні того ж року, він отримав звання сержанта, а після випуску — звання старшого сержанта і призначення на подальше навчення до Генерального штабу Японії.

Проте Онода вирішив продовжити кар’єру бойового офіцера і у серпні 1944 року вступив до відділення Футамата армійського училища Накано, яке готувало офіцерів розвідки. Закінчити ж навчання не вдалося через термінову відправку на фронт. За два місяці Оноду приписали до штабу 14 армії і у грудні 1944 року відправили до Філіппін як командира спецзагону з проведення диверсійних операцій в тилу противника.

У січні 1945 року він був підвищений до звання молодшого лейтенанта і відправлений до філіппінського острова Лубанг. Перед цим молодий офіцер отримав від свого командира, генерал-лейтенанта Йокоями Сідзуо, наступний наказ: Харакірі категорично забороняється! Тримайся 3 — 5 років. Я обов’язково прийду за тобою. Продовжуй боротьбу поки ще живий хоча б один солдат, навіть якщо доведеться харчуватись плодами пальм. Повторюю, харакірі суворо заборонено!

Proposed Japanese invasion of Southeast Asia and Oceania Image Source: Wikipedia

Японське вторгнення до Південно-Східної Азії та Океанії.

Після прибуття до Лубангу, Онода запропонував японському командуванню острова розпочати підготовку до тривалої оборони, проте його думки не були почуті. У результаті війська США без труднощів розбили японців, а молодий розвідник зі своїм загоном був змушений утекти в гори. Онода облаштував базу у джунглях і почав вести партизанську війну у тилу ворога разом з підлеглими: рядовим першого класу Акацу Юїті, рядовим вищого класу Кодзукою Кінсіті і капралом Сімадою Сьоїті.

Розташування Лубангу.

1945 — 1974

15 серпня 1945 року Японія підписала акт капітуляції. Незабаром до рук Оноди потрапили американські листівки, в яких повідомлялося про закінчення війни. Наприкінці того ж року літаки скинули у джунглях наказ командира 14 армії генерала Ямашіти Томоюкі про здачу зброї і капітуляцію. Онода розцінив ці документи як ворожу пропаганду і продовжив боротьбу проти США, чекаючи на повернення острова під японський контроль. Через відсутність зв’язку з його групою, у вересні 1945 року японська влада оголосила її членів загиблими. Проте у 1950 році Акацу Юїті здався філіппінській поліції і у 1951 році повернувся на батьківщину, завдяки чому стало відомо, що Онода і двоє його підопічних ще живі.

Випадок з Онодою не був поодиноким. У зв’язку з цим японський уряд у 1950 році створив спеціальну комісію з порятунку японських солдат, що залишилися за кордоном. Втім вона не могла негайно приступити до роботи через політичну нестабільність Філіппін.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

7 травня 1954 року в горах острова Лубанга загін філіппінської поліції зіткнувся з групою Оноди. В ході перестрілки був убитий Сімада Сьоїті. Через цей інцидент філіппінський уряд дозволив членам японської комісії почати розшуки японських солдат. На основі свідчень Акацу Юїті комісія проводила пошук протягом травня 1954 року, цілого 1958 року і травня — грудня 1959 року, але знайти Оноду і його підлеглого Кодзуку не змогла. Почекавши 10 років, 31 травня 1969 року японський уряд вдруге оголосив їх загиблими і посмертно нагородив Орденом ранкового сонця 6-го ступеня.

У січні 1972 року на острові Гуам, що перебував під контролем США, було випадково знайдено уцілілого капрала японської армії Йокої Сьоїті. Цей випадок засвідчив, що деякі японські солдати продовжують переховуватись на островах Тихого океану і не знають про закінчення Другої світової війни. Між тим, 19 жовтня 1972 року на острові Лубанг філіппінська поліція застрелила одного японського солдата під час реквізиції ним рису у селян. Ним виявився Кодзука Кінсіті, останній спільник Оноди. У зв’язку з цим 22 жовтня того ж року Міністерство добробуту Японії відправило до Філіппін делегацію з членів розвідувальної комісії з порятунку японських солдат, а також родичів загиблого і Оноди. Але пошуки останнього результатів не дали.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Протягом 30 років перебування у джунглях Лубангу Онода адаптувався до місцевих умов, вів кочовий спосіб життя, збирав інформацію про противника і події у світі, а також здійснював ряд нападів на філіппінське населення. Розвідник харчувався сушеним м’ясом диких буйволів, що були впольовані ним самим, а також плодами пальм, переважно кокосів. Зі своїми підлеглими Онода здійснив понад сто нападів на американську радарну базу, філіппінських посадовців, поліцію і селян. В ході цих операцій було убито 30 і важко поранено понад 100 військових і цивільних осіб.

Під час одного з нападів на базу противника розвідник здобув радіоприймач, переобладнав його на прийняття декаметрових хвиль і отримував інформацію про навколишній світ. Онода також мав доступ до японських газет і журналів, які залишали в джунглях члени пошукових японських комісій. Він був добре обізнаний про події в Японії: знав про одруження принца Акіхіто 1959 року, про проведення літніх Олімпійських ігор 1964 року в Токіо і про «японське економічне диво», але відмовлявся вірити у поразку своєї батьківщини у Другій світовій війні. Ще перед відправкою на фронт Оноду вчили в офіцерському училищі, що противник буде вдаватися до масової дезінформації наприкінці війни, тому він сприймав усі повідомлення політичного характеру під викривленим кутом зору. Так, розвідник гадав, що уряд, який контролює Японію після 1945 року — це маріонетка США, а справжній Імперський уряд знаходиться в екзилі, на території Маньчжурії. Початок Корейської війни 1950–1953 року здавався Оноді контрнаступом японців з Манчжурії на позиції США на півдні Кореї, а затяжна війна у В’єтнамі 1959–1975 років розцінювалася ним як успішна кампанія Імперської армії Японії проти американців, які ось-ось мають капітулювати.

20 лютого 1974 року молодий японський мандрівник Судзукі Норіо випадково знайшов Оноду у джунглях Лубангу. Судзукі намагався схилити його до повернення на батьківщину, розповідаючи про кінець війни, поразку японців і сучасне процвітання Японії. Проте Онода відмовлявся, пояснюючи, що не може покинути місце служби, бо немає на це дозволу свого старшого офіцера. Судзукі повернувся до Японії сам, але привіз фотографії японського розвідника, які викликали фурор у японських засобах масової інформації. Японський уряд терміново зв’язався з Таніґуті Йосімі, колишнім майором Імперської армії Японії і командиром Оноди, який після закінчення війни працював у книгарні. 9 березня 1974 року Таніґуті прибув до Лубангу, вийшов на зв’язок з Онодою і оголосив йому наступний наказ:

1. Згідно з наказом Його Величності, усі військові підрозділи звільняються від виконання бойових операцій.

2. Згідно з наказом № 2003 про бойові операції «А», особлива група Генерального штабу 14 армії звільняється від виконання усіх операцій.

3. Усі підрозділи і особи, які підпорядковуються особливій групі Генерального штабу 14 армії, повинні негайно припинити бої та маневри, і перейти під командування найближчих вищих офіцерів. Якщо це неможливо, вони повинні безпосередньо зв’язатися з армією США або арміями їхніх союзників і слідувати їхнім інструкціям.

Пов’язане зображення

10 березня 1974 року Онода приніс звіт для Таніґуті на радарну станцію і здався філіппінським військам. Він був одягнений у військову форму і мав при собі японський меч, справну гвинтівку Арисака 99, 500 набоїв до неї і декілька ручних гранат. Японець передав свій меч командиру бази на знак капітуляції і був готовий до страти. Проте командир повернув йому зброю, назвавши його «взірцем армійської вірності». За філіппінським законодавством Оноді загрожувала смертна кара за грабунок і убивства селян, напади на поліцію і військових протягом 1945 — 1974 років, проте завдяки втручанню Міністерства закордонних справ Японії його було помилувано. На церемонії капітуляції були присутні високопосадовці обох країн, в тому числі президент Філіппін Фердинанд Маркос. По її завершенню Онода урочисто повернувся на батьківщину 12 березня 1974 року.

Japanese imperial army soldier Hiroo Onoda (right) offering his military sword to Philippine President Ferdinand E. Marcos (left) on the day of his surrender, March 11, 1974.
Солдат Японської імператорської армії Хіро Онода (праворуч) надав свій військовий меч президенту Філіппін Фердинанду Е. Маркос (ліворуч) у день його здачі 11 березня 1974 року.

1974 — 2014

Після повернення Оноди до Японії до нього була прикута увага усіх засобів інформації країни. Частина японської громадськості, переважно науковці і журналісти, які були виховані відповідно до нової про-американської політично-суспільної парадигми, прохолодно поставилися до особи колишнього офіцера. Ще в аеропорту Онода тричі виголосив імперське вітання: «Слава Його величності Імператору!», чим спантеличив тих, хто його зустрічав. Комуністи і соціал-демократи стали таврувати його «привидом мілітаризму», а ліва і ліво-центристська преса на чолі з «Асахі Сімбун» і «Майніті Сімбун» розпочала кампанію з цькування: стверджувалося, що Онода насправді знав про поразку Японії, але через свою мілітаристську натуру відмовлявся капітулювати, убиваючи сотні філіппінців протягом 1945 — 1974 років.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Попри це, Онода мав чимало симпатиків серед урядовців і простих громадян. Йому навіть пропонували балотуватися до Палати Представників Парламенту Японії, але він відмовився. Як привітання з поверненням Кабінет Міністрів Японії дарував Оноді 1 мільйон єн, проте колишній офіцер пожертвував усю суму Святилищу Ясукуні в Токіо, в якому вшановуються душі воїнів, які полягли за Японію у 19 — 20 століттях. Онода зустрічався з тогочасним прем’єр-міністром Японії Танакою Какуеєм, але відмовився від аудієнції з Імператором Сьова, мотивуючи це тим, що не достойний прийому Його Величності, бо особливих подвигів не вчинив.

Результат пошуку зображень за запитом "小野田寛郎, おのだひろお"

Через кампанію цькування у засобах масової інформації та труднощі в пристосуванні до умов повоєнної Японії, Онода вирішив полишити батьківщину. У квітні 1975 року, слідом за своїм старшим братом, він переїхав на проживання до Бразилії, де з кінця 19 століття існувала велика японська діаспора. Через рік Онода одружився і став займатися скотарством. Протягом 10 років йому вдалося створити ранчо площею у 1200 гектарів на 1800 голів рогатої худоби. Поряд з цим Онода заснував у 1978 році товариство «Японці Бразилії» і займав посаду його голови впродовж 8 років.

Результат пошуку зображень за запитом "Онода Хироо"

У 1984 році Онода повернувся до Японії і заснував громадську організацію «Школа природи» для виховання здорового молодого покоління. Приводом для її заснування стали новини про вбивство японським юнаком своїх батьків у 1980 році. Оноду турбувала психічна деградація і криміналізація японської молоді, тому він вирішив допомогти їй, реалізовуюючи досвід, який набув у джунглях Лубангу. Головним завданням новоствореної організації він бачив соціалізацію юнацтва через пізнання природи. Від 1984 року під керівництвом Оноди школа щорічно проводила літні табори для дітей і їхніх батьків по всій Японії, організовувала поміч дітям-інвалідам, проводила наукові конференції, присвячені вихованню. За успішну роботу з молоддю у листопаді 1999 року Онода був нагороджений премією в галузі соціального виховання міністра культури, освіти і спорту Японії. Крім цього, у червні 2000 року він працював лектором Університету Хокуріку, а у квітні 2001 року лектором Університету Такусьоку.

6 грудня 2004 року Онода став першим з японців, який був нагороджений медаллю Сантоса-Дюмона, найвищою нагородою ВПС Бразилії для цивільних осіб. Він також отримав звання почесного громадянина бразильського штату Мату-Гросу від уряду цього штату. 3 листопада 2005 року японський уряд нагородив Оноду медаллю честі з синьою стрічкою «за заслуги перед громадськістю».

Пов’язане зображення

Незважаючи на похилий вік, Онода продовжував вести справи у Японії і Бразилії, періодично відвідуючи обидві країни. Він був членом таких право-центристських громадських організацій як Національна рада захисту Японії і Японська Рада. Онода — автор декількох монографій і книг, присвячених його 30-річному перебуванню на Філіппінах, а також питанням Другої світової війни. Він виступав за збереження традиційних японських цінностей у сім’ї, бізнесі і політиці. Дружина Оноди була головою Товариства жінок Японії і депутатом Ради префектури Ехіме.

Онода помер 16 січня 2014 року через ускладнення від пневмонії.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Перший “литовсько-бандерівський” князь

Published

on

Монета Великого Київського князя Володимира Ольгердовича (1362-94 рр.), першого, як бачимо, литовсько-бандерівського князя:).

Трохи історії, кому цікаво. Близько 1362 р. відбулася вирішальна битва з монголо-татарами на Синіх Водах (за різними версіями – на ріках Синюсі або Сниводі в Центральній Україні). Унаслідок здобутої перемоги Велике князівство Литовське й Руське вийшло до узбережжя Чорного моря. До того часу монгольська імперія розширювалася, а з 1360-х років почала розвалюватися.

Понад три десятиліття після битви на Синіх Водах татари практично не з’являлися в Київській землі. Почалося відродження країни.

В окремих регіонах литовські князі залишили володарів із династії Рюриковичів. Проте в Києві литовський князь усунув від влади місцевого князя Федора і призначив київським князем свого старшого сина Володимира Ольгердовича (1362 – 1394 рр.).

Державною мовою була українська (це видно й за печаткою батька Володимира – Ольгерда). Київський князь мусив визнавати залежність від великого литовського князя, яка проте не поширювалася на внутрішні справи князівства. Володимир Ольгердович зобов’язався дотримуватися територіальної цілісності Київського князівства, призначати на адміністративні посади в князівстві винятково киян та не чіпати прав місцевої знаті.

Кордони Київського князівства на той час практично збігалися з кордонами Київського князівства за часів Київської Русі. Також Київське князівство контролювало межиріччя Дніпра й Дністра, зокрема й Чорноморське узбережжя.

Невдовзі шляхтич Коцюб Якушинський заснував місто Хаджибей, вперше згадане 1415 р. (майбутня Одеса). Також було відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші укріплення на Чорноморському узбережжі та на Дніпрі.

Київське князівство почало карбувати власну монету. Було збудовано міцну фортецю на Замковій горі в Києві.

Володимир Ольгердович підписував свої грамоти як “великий князь Київський”, тобто як рівня великому литовському князеві. У 1392 р. Володимир Ольгердович відмовився присягати литовському князеві та сплачувати йому данину.

Автор: Олександр ПАЛІЙ

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: Війська російської Червоної армії захопили Харків – початок кінця незалежної Української держави

Published

on

Цього дня 1919 року війська російської Червоної армії захопили Харків і встановили владу Тимчасового радянського (російського) уряду України на чолі з Георгієм П’ятаковим.

То був початок кінця незалежної Української держави. Історія другого пришестя більшовиків (росіян) в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана». 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського.

У цей же ж день, після капітуляції Німеччини і самоусунення імператора Карла I від управління Австро-Угорщиною, 13 листопада 1918 року більшовицька Росія оголосила про денонсацію Брестського договору і 28 листопада в російському Курську було створено Тимчасовий робітниче-селянський уряд України (ТРСУУ) під керівництвом колишнього члена Української Центральної Ради більшовика Георгія П’ятакова (розстріляний НКВД в 1937 році).

В оприлюдненому 29 листопада 1918 року Манфесті ТРСУ було оголошено про поновлення на Україні радянської (російської) влади та скасування всіх законів, наказів і договорів як Гетьманату Скоропадського, так і Центральної Ради. З метою утвердження радянської (російської) влади в Україні на базі пробільшовицьких повстанських загонів була створена Українська Червона армія на чолі із більшовиком Володимиром Антоновим-Овсієнком, яка безпосередньо підпорядковувалась російській Революційній військовій раді під головуванням Льва Троцького (Лев Давидович Бронштейн).

Після повалення Скоропадського уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії.

Українські військові благали уряд сконцентрувати зусилля проти червоної (російської) навали, однак голова Директорії Володимир Винниченко вважав, що це лише посилення розвідувальної діяльності на фронтах.

Уряд Директорії УНР на чолі із соціалістами Володимиром Чехівським та Володимиром Винниченком, які виступали за компроміс з більшовиками (росіянами), виявився абсолютно не готовим до рішучих дій, коли у грудні Українська Червона Армія за підтримки Московської робітничої та Орловської кавалерійської дивізій з Курська почала наступ на Україну, – 3 січня 1919 року більшовицькі (російські) війська зайняли Харків і оголосили про відновлення радянської влади.

Вже після падіння Харкова Директорія таки надіслала Москві ноту протесту. На що отримала відповідь, мовляв, ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду.

6 січня радянська Україна отримала нову офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), і лише 16 січня, коли були втрачені Харків та Чернігів й почався повномасштабний наступ на Лівобережжі, Директорія оголосила війну РСФРР, проте виявилась до неї абсолютно не готовою і вже 5 лютого здала більшовикам (росіянам) Київ.

Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики (росіяни) до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!