Connect with us

Історія

Цей день в історії: СРСР напало на Фінляндію – розпочалась радянсько-фінська війна

Published

on

Нападом Радянського Союзу на Фінляндію 30 листопада 1939 року почалась Радянсько-фінська війна, котра отримала назву “зимової”. Цього дня радянська авіація почала бомбардування Хельсинкі, а Червона Армія – наступ на фронті від Балтійського до Баренцевого моря силами чотирьох армій.

Користуючись тим, що західні держави вели війну проти Німеччини, від якої Радянський Союз був захищений пактом про ненапад від 23 серпня (за яким Фінляндія належала до сфери інтересів СРСР), радянське керівництво прийшло до висновку, що настав зручний момент для розширення радянської території за рахунок стратегічно важливих районів.

Після того як 28 листопада фінський уряд відхилив ультимативні радянські пропозиції про зміну кордонів у Карелії і передачу військово-морської бази Ханко, СРСР розірвав дипломатичні стосунки з Фінляндією, і 30 листопадачотири армії чисельністю 540 тисяч чоловік, підтримувані 2485 танками, напали на сусідню державу на фронті від Балтійського до Баренцевого моря і здійснили бомбардування Хельсинкі.

Результат пошуку зображень за запитом "winter war finland"

Це стало причиною визнання Лігою Націй Радянського Союзу агресором і виключення його зі свого складу. Безпосереднім приводом для виключення стали масові протести міжнародної громадськості щодо систематичних радянських бомбардувань цивільних об’єктів, в тому числі із застосуванням запалювальних бомб, заперечуючи які міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов стверджував, що радянські літаки скидали хліб для голодаючого населення фінських міст.

Результат пошуку зображень за запитом "finland war "

Маючи недостатню інформацію про захисний потенціал Фінляндії, на першому етапі радянські війська зазнали невдач і до кінця грудня не змогли прорвати оборону фінів, частина радянських військ попала в полон і після важких боїв їм довелось відступити.

Пов’язане зображення

Протягом січня на фронті панувало певне затишшя. Радянське командування створило спеціальні бойові загони лижників, розробило методику подолання мінних полів, для штурму лінії Манергейма створило Північно-Західний фронт під командуванням командарма Семена Тимошенка; кількість особового складу була доведена до 760 тисяч чоловік.

Результат пошуку зображень за запитом "finland war "

1 лютого 1940 року радянські війська перейшли в наступ на всій ширині Карельського перешийка. Після десятиденної артпідготовки і триденних боїв було прорвано першу лінію оборони Манергейма, до 21 лютого – третю лінію оборони; 13 березня було захоплено місто Виборг.

Результат пошуку зображень за запитом "линия маннергейма"

Усвідомлюючи, що після прориву лінії Манергейма і із-за недостатньої допомоги з боку союзників Фінляндія не в стані продовжувати війну, ще 7 березня в Москву прибула делегація для проведення мирних переговорів, і 12 березня був підписаний мирний договір, за яким Фінляндія погодилась на втрату 11% своєї території – до СРСР відійшов Карельський перешийок, частина півостровів Рибацький і Середній на Півночі, частина Лапландії, а база Ханко була взята Радянським Союзом в оренду на 30 років. Близько 450 тисяч фінів довелось переселяти у глибинні райони Фінляндії.

В результаті бойових дій Фінляндія втратила близько 20 тисяч чоловік вбитими, 4 тисячі пропалими без вісти, 43,5 тисячі пораненими, а Рядянський Союз – 150, 17 і 325 тисяч відповідно.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Історія

Абреків тут різали з небаченою люттю…, або чому чеченські найманці втікли з України

Published

on

З території Криму в Україну вдерлися війська білого генерала Денікіна, йшов далекий 1919 рік. Серед тодішніх “зєльоних чєлавєчков” перебувала і 1-а Туземна дивізія (“Дікая дівізія”), що була укомплектована чеченцями та інгушами, яка мала застрашити та покарти свободолюбні українські добровольчі батальйони територіальної оборони. Однак абреків тут різали з небаченою люттю. Причини шаленої української люті були вагомі.

Пов’язане зображення

До білого руху тут ставилися по-різному. Мало не половину особового складу офіцерських частин Денікіна і Врангеля становили уродженці південної України, і тому для багатьох білі були “своїми”. Вони ніколи не порушували честі в бою.

Інша річ “Дікая дівізія”. Головнокомандувач збройними силами Півдня Росії Антон Іванович Денікін відправив її ліквідувати «бандітов» Махно. Напередодні великого наступу на Москву головком перекинув на південь ряд ударних частин, щоб назавжди покінчити з «наглимі хахламі» у власному тилу.

До складу групи увійшло кілька офіцерських полків, зведені казачі частини і 1-а Туземна дивізія, укомплектована чеченцями й інгушами. Дивізія була спадкоємицею царської, широко розрекламованої “Дікой дівізії”, яка нібито відрізнялася підвищеною боєздатністю. Звідки взявся цей міф, незрозуміло досі.

Отже, на розправу з українськими степовиками вирушили «лучшіє воіни міра» – вайнахи.

До жовтня 1919 армія Нестора Махна відступала під натиском офіцерських і казачіх частин. Туземна кіннота знаходилася в другому ешелоні, займаючись грабежами та насильством.

За спогадами очевидців, навіть латиські стрілки не були настільки жорстокі. Свідчить офіцер тубільної дивізії Де Вітт (рос. мовою): «Удельный вес чеченца как воина невелик; по натуре он — разбойник-абрек, и притом не из смелых: жертву себе всегда намечает слабую и в случае победы над ней становится жесток до садизма».

Пов’язане зображення

У села Перегонівка ударна офіцерсько-казачья група в 20 тис. багнетів і 10 тис. шабель була буквально знищена.

Результат битви вирішила махновська кіннота під командуванням інспектора кавалерії Кожина. Останню вирішальну атаку повів сам Нестор Іванович. Лаву кавалерії підтримав нещадний кулеметний полк Кожина – близько сотні тачанок, зведені в один кулак.

Унікальний винахід батька Махна, в маневрених боях його тачанки буквально топили противника в потоці розпеченого свинцю. Бували випадки, коли хлопці «викошували» цілі полки. Цікаво, що кращі тачанки реквізували у німців-колоністів. З відмінними ресорами, легкі і одночасно міцні, ці вози були свого роду «мерсами» таврійських степів.

Нічна битва під Перегонівкою вважається найкривавішою і важкою за всі роки махновщини. 51-й Литовський офіцерський полк повністю порубаний. 1-й і 2-й Лабінські пластунські полки здалися. Каре з 1-го Сімферопольського, 2-го Феодосійського і Керч-Єнікальського офіцерських полків зробило запеклий опір, але повстанці вдарили з тилу, і стрій розпався. Гнали офіцерів 25 верст, покриваючи поля порубаними тілами, топили в ріці. 6 тисяч денікінців були вбиті, ще стільки ж потрапили в полон.

Здавалося б – настав час показати себе тубільній кінній дивізії (“Дікій дівізії”)! Однак грабувати і ґвалтувати селянок набагато легше, ніж воювати з чубатими запорожцями …

«Рубай їх, хлопці!»

У першому ж бою у фатальній Перегонівці «непобедимые горцы» втратили третину нукерів. «Салоїди», яким сам Аллах велів бути рабами джигітів – неодноразово сходилися в рукопашну, а під завісу бою буквально розстріляли кілька тубільних ескадронів з кулеметних тачанок.

Махновці вміли наступати в зімкнутому кінному строю і недарма уславилися «рубаками». Красний комбриг А. Рибаков згадував, як запросто, (рос.мовою) «одним ударом разрубывалась голова, шея и полтуловища, или полголовы скашивалось так точно, будто резали арбуз».

Настрій доповнить ще одна цитата з мемуарів де Вітте (рос.мовою): «Раны у чеченцев были в большинстве смертельные. Я сам видел разрубленные черепа, видел отрубленную начисто руку, плечо, разрубленное до 3−4-го ребра, и проч. — так могли рубить только хорошо обученные кавалерийские солдаты или казаки».

“Дікую дівізію” погнали по дніпровським берегам, як перелякане стадо. Страшні для мирного і беззбройного населення, хвацькі кавказці раз по раз терпіли принизливі поразки від Махно, несучи при цьому абсолютно жахливі втрати.

Махновці живили по відношенню до горців люту ненависть. Полонений білий офіцер міг розраховувати на швидку смерть, солдатів взагалі випускали на волю. Горянам-ґвалтівникам це не загрожувало. Куля в таких випадках здавалася рідкісним щастям.

У бою під Олександрівськом (нинішнє Запоріжжя) полк Кожина буквально розстріляв два полки «тубільців», вирізавши інших в шабельній атаці. Втрати повстанців склали 40 осіб, втрати джигітів більше – 1200 вершників.

Остаточно “Дікая дівізія” була добита 11 листопада в нічному бою під Катеринославом. Зараз це Дніпропетровськ. Горців знищили в кавалерійській рубці, багато бігли і потонули в Дніпрі.

700 джигітів потрапили в полон. Вранці їх обливали гасом і спалювали, або повільно рубали шашками на дрібні шматки …

Пов’язане зображення

Учасник махновського руху Герасименко писав: «Найбільше дісталося кавказьким частинам – чеченцям та іншим. Їх за місяць загинуло кілька тисяч. В кінці листопада маси чеченців категорично заявили, що не бажають більше воювати з Махно, самовільно покинули пости і поїхали до себе на Кавказ. Так почався загальний розпад денікінської армії ».

Після махновського розгрому генералу Рівішіну вдалося сформувати нову “Дікую дівізію”. Але це були люди, остаточно зломлені, деморалізовані втратами і втечею. Будь-яка дисципліна впала остаточно. Залишився один примітивний грабіж.

Дивізію перекинули до Криму, і називалася вона по-різному: то Чеченською кінною, то Кримсько-туземною бригадою … Суть була одна. Ось що пише генерал Слащьов-Кримський (рос.мовою): «Великолепные грабители в тылу, эти горцы налёт красных в начале февраля на Тюп-Джанкой великолепно проспали, а потом столь же великолепно разбежались, бросив все орудия. Красных было так мало, что двинутая мною контратака их даже не застала».

Генерал Слащьов заслужено вважався одним з кращих полководців білого руху. Кримська операція покрила його славою. Але навіть він не раз говорив (рос.мовою): «Моя мечта — стать вторым Махно. Вот противник, с которым не стыдно драться».

Тоді Нестор Іванович був союзником більшовиків. До Джанкою прорвався «блукаючий» полк махновців. Українська мова нападників моментально відновила в мізках гірських «мачо» моторошні картини боїв осені 1919-го – і вони тут же дали драла.

При Союзі місцеві дослідники “Гражданской войни” старанно обходили тему жорстокого розгрому 1-ї туземної дивізії в степах Півдня України. Занадто не вписувалася вона в трафарет «дружбы советских народов».

Зараз 2017 рік. Знову у Криму ті самі окупанти з тими самими холуями (найманцями кадировцями). Знову мародерство і ґвалтування. Знову ця наволоч лізе в Україну. Знову за це жорстоке покарання – про це слід знати.

Світлина від Taras Tymchak.

Автор: Сергей Ильченко

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: Помер Августо Піночет

Published

on

10 грудня 2006 року в Сантьяго на 91-у році життя помер Августо Піночет, колишній чилійський диктатор, президент і пожиттєвий сенатор, майже двадцять років правління якого відзначились значним зростанням чилійської економіки і тисячами загиблих політичних опонентів.

Дивізійний генерал міністр оборони Августо Піночет прийшов до влади в результаті військового перевороту, організованого за підтримки американського ЦРУ 11 вересня 1973 року проти соціалістичного уряду, три роки правління якого привели до економічної кризи і хаосу в країні. В результаті добре спланованої операції із застосуванням артилерії і авіації було взято штурмом урядовий палац, і, опинившись у безвихідному положенні, президент Сальвадор Альєнде застрілився. Цього ж дня Піночет очолив Урядову хунту, і заявив, що Чилі вернеться до демократії через двадцять років, “коли економіка вийде з колапсу і в країні відновиться спокій”.

В день перевороту в Чилі була зупинена дія конституції, 21 вересня – розпущено парламент через його “нездатність дотримуватись необхідних для прийняття законів процедур” і протягом року хунта поєднувала у собі всі гілки влади, а з 1974 по 11 березня 1990 року стала законодавчим органом. Її беззмінним керівником весь цей час залишався Августо Піночет, хоча формально у 1981 році він передав управління хунтою адміралу Хосе Меріно. 17 грудня 1974 року Піночет став президентом Чилі і перебував на цьому посту до березня 1990 року, одночасно виконуючи обов’язки міністра оборони.

Результат пошуку зображень за запитом "Августо Піночет"

 Августо Піночет

Головним ворогом країни хунта оголосила комуністичну ідеологію і в Чилі були заборонені всі партії, що входили в коаліцію лівих сил Альєнде, організовані воєнні трибунали, що замінили цивільні суди, влаштовані концтабори для політичних в’язнів і створено Управління зовнішньої розвідки, яке займалось серед іншого знищенням політичних опонентів як в Чилі, так і за кордоном. В економічних перетвореннях Піночет проводив політику вільного ринку, лібералізації і роздержавлення власності, що дало можливість не лише подолати гіперінфляцію початку 1970-х, але й досягти значного економічного зростання. У 1978 році довіру Піночету на референдумі висловили 75% виборців і через два роки він запровадив нову конституцію, на основі якої у 1988 році в країні було відмінено воєнне положення і проведено плебісцит, на якому більшість громадян висловилось за відміну диктатури.

Піночет подав у відставку в 1990 році після демократичного обрання нового президента Чилі, у 1998-у пішов з поста міністра оборони, і того ж року під час перебування в Лондоні він був заарештований за підозрою у вбивстві на основі постанови іспанського суду. Британія відмовила Іспанії в його екстрадиції і через два роки домашнього арешту колишній диктатор вилетів на батьківщину, де проти нього було порушено кілька десятків справ за звинуваченнями у вбивствах, застосуванні тортур, викраденні людей, корупції, ухилянні від сплати податків, торгівлі зброєю і наркотиками.

3 грудня 2006 року, не витримавши переслідувань, 91-річний Авгуто Піночет пережив інфаркт і помер 10 грудня у воєнному госпіталі в Сантьяго. Жодних урядових заходів з цієї нагоди здійснено не було і наступного дня прощання з ним відбулось у воєнній академії Лас-Кондес за присутності 60 тисяч чоловік. Тіло Піночета було кремоване 12 грудня і його прах, щоб уникнути актів вандалізму, нині за його власним бажанням зберігається в домі сім’ї.

Згідно зі звітом уряду Чилі, режим Піночета несе відповідальність за загибель щонайменше 3197 осіб і катування близько 30 тисяч, більшість з яких стались у 1973 році. Ще понад 200 тисяч чилійців були змушені виїхати з країни, рятуючись від переслідування. На день його смерті проти Піночета було порушено більше 400 кримінальних справ, однак незважаючи на це, з 2012 року період правління Піночета в чилійських шкільних підручниках був перекваліфікований з “диктаторського” на “воєнний”.

Автор: Володимир Лук’янюк

Більш докладніше про життєвий шлях генерала у статті  Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани»

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Continue Reading

Історія

Чому Фінляндія 100 років тому зуміла відстояти свою незалежність, а Україна – ні?

Published

on

Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.

Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.

Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.

Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.

Фінський шлях до незалежності

Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.

Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.

Переваги розвинутого парламентаризму

Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.

У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.

Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.

Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзниківВ Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.

Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.

Мистецтво компромісу по-фінськи

Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.

Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.

Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.

Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.

Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.

Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.

Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело:https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading
Advertisement
Advertisement
Advertisement

Trending