Connect with us

Історія

Цей день в історії: Україна отримала свого короля

Published

on

Цього дня, за деякими джерелами, у 1253 році, в місті Дорогочині короновано Данила Галицького (1201 — 1264) — руський король з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, якого вважають національним героєм України. (точні документальні дані в ході численних війн, пожеж, грабежів та диверсій зберегти не вдалося- ред.)
Усе ХІІI століття в Україні пов’язане з іменем Данила Галицького – сина великого князя Романа Мстиславича, що заснував  1199 року Галицько-Волинську державу. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців.
За його правління побудовано Холм, Львів, Крем’янець, Данилів, Стіжок, відновлено Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.
На думку українського історика Дмитра Дорошенка, Галицько-Волинське князівство – це «друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу».­
 Результат пошуку зображень за запитом "данило король"
Час його правління — доба найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона стала найбільшою державою Європи. Сподіваючись на допомогу західних союзників у боротьбі із Золотою Ордою, прийняв від Папи Римського 1253 року пропозицію коронації і став королем всієї Русі.
Князь волинський (1238—1264), галицький (1238—1264), київський (1240), король Русі (з грудня 1253/січня1254). Син князя Романа Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належить до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів (Рюриковичів). Всі його пращури за батьківською лінією колись посідали київський престол.
Данило народився у 1201 році. Його батько галицько-волинський князь Роман Мстиславович – один з наймогутніших володарів Русі свого часу. Під його владою були всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Однак, у 1205 році Роман Мстиславович загинув на війні в Польщі.

 

Незабаром після смерті князя Романа з новою силою розгорілися чвари між князями. Мати Данила, разом з дітьми, була змушена втекти спочатку із Галича, а потім і з Володимир-Волинського. Лише через 40 років Данилові вдалося повернути володіння батька.

Насамперед, у 1221 році Данило утвердився на Волині, у 1238 році він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. І тільки у 1245 році, після перемоги у битві під Ярославом, Данило остаточно підкорив собі всю Галичину.

Згодом князь Данило віддав своєму братові Васильку Волинь, а собі залишив Галичину. У цей період авторитет та мудрість Данила та мирне його співіснування із Васильком сприяли зростанню і укріпленню Галицько-Волинської держави.

Пов’язане зображення

Неймовірно швидко зростають міста: Холм (став резиденцією Данила і фактичною столицею князівства), Львів (названий на честь старшого сина Данила Лева), Угровськ, Кременець, Данилів, Стіжок та інші.

Данило успішно воював з польськими та литовськими князями (родичами по династичним шлюбам), зміцнюючи західні кордони князівства. Однак найбільшою зовнішньополітичною проблемою князя були монголо-татари.

У 1239 році Данило посадив у Києві свого воєводу Дмитра, якому уже через рік довелося захищати місто від кочівних полчищ. На жаль, ця оборона була невдалою і тому уже 1241 року монгольські війська спустошують Галич та Володимир.

У пошуках політичної та військової підтримки Данило звертається до Заходу. Папа Римський Інокентій IV відправляє посольство до Данила із короною і обіцянками допомоги у боротьбі проти Золотої Орди. І от, у жовтні 1253 року, у Дорогочині Данило Романович був коронований. Наступного року Папа Римський оголошує «хрестовий похід» проти Орди і закликає Польщу, Чехію, Померанію, Сербію взяти участь у ньому. Однак, європейські країни не підтримали заклик Папи.

Не дивлячись на це, Данило все ж таки розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар. Незважаючи на певні успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися: у 1259 році велике ординське військо вдерлося на Галичину і Волинь.

Протистояти такій навалі Данило не зміг: він був змушений пристати на вимоги монголо-татар і зруйнувати мури Львова, Володимира, Луцька та кількох інших міст. Лише Холм зберігся недоторканим. Там же у Холмі, у 1264 році, король Данило Романович відійшов у вічність.

Все своє життя він поклав на вівтар відновлення цілісної давньоруської держави: реформував військо та державний апарат Галицько-Волинського князівства, приборкав бунтівне галицьке боярство, стримував польську та угорську експансію, готувався до боротьби з татарами й шукав союзу із Заходом.

Після смерті Данила Романовича, Галицько-Волинське князівство ще століття зберігало свої державницькі та культурні традиції поки не втратило незалежність і не потрапило під контроль Польщі та Литви.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. 

Джерело:https://www.ukrinform.ua/rubric-society/

Історія

«Віднині є єдина Українська Народна Республіка…»

Published

on

22 січня 1919 року на Софійській площі Києва було  проголошено об’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину державу нагадує Видання Міністерства оборони України «Народна армія»

Щоб краще зрозуміти, за яких обставин це відбулося, нагадаємо про події, що передували цьому. Українська Центральна Рада в листопаді 1917 року проголосила утворення Української Народної Республіки, «сподіваючись на федеративні стосунки з демократичною Росією». Не склалося. Більшовики, які захопили там владу, вже 17 грудня 1917 року зажадали від українського уряду допомогти їхнім «товарищам» в Україні. Але 20 грудня 1917 року ультиматум було відхилено, що й стало приводом для російських більшовиків розпочати агресію. Попри це, 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, суверенною державою українського народу».

18_01_2018.qxd

Восени 1918 року на етнічних українських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, що розпалася, з представників громадськості було створено Українську Національну Раду, яка 13 листопада оголосила про створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). До її складу ввійшли території, які заселяли українці, — Галичина, Буковина й Закарпаття. Та невдовзі у Львів прибула делегація поляків, яка заявила про наміри включити Галичину до складу Польщі. Українці, звісно, були проти й учинили збройний спротив. Але сили виявилися нерівними, і 21 листопада польські війська захопили Львів, через що уряд ЗУНР змушений був переїхати в Тернопіль, а потім у Станіслав (нині — Івано-Франківськ). Ситуація, що склалася, була вкрай несприятливою для ЗУНР.

Ось як згадував ті дні Логвин Цегельський, громадсько-політичний діяч Галичини, член Української Народної Ради, яка стала найвищим державним органом: «Кожний день закріплював поляків у їхніх оборонних позиціях, знижуючи наші шанси й зміцнюючи польські. Нам конче треба було вигнати їх зі Львова. А для цього потрібно було більше війська, гармат, панцирних автомобілів і грошей. Отже, наше становище поневолювало нас звернутися до гетьмана за поміччю».

Восени 1918 року на зустріч із Гетьманом Української держави Павлом Скоропадським відбула делегація. Її мета — переговори про об’єднання. Проте зустріч не відбулася: Київ оточили війська, вірні Директорії, які виступили проти Скоропадського. Тоді посланці вирушили у Фастів, де перебували Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші представники Директорії. На перемовинах, що відбулися 1 грудня 1918 року, уклали угоду, у якій було передбачено, що «ЗУНР увійде з усією територією й населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку». На початку січня 1919-го в Станіславі її ратифікувала Українська Національна Рада. 16 січня цей документ вручили керівництву УНР, а через день, 18 січня, відбулась нарада представників обох республік, котрі й схвалили угоду, одностайно вирішивши, що її, як пізніше згадував один з учасників цього процесу, «потрібно винести на суд людський».

22 січня 1919 року у центрі Києва — десятки тисяч киян, військових, представників церкви, і серед них — очільники УНР та ЗУНР. Після богослужіння, рівно опівдні, Логвин Цегельський зачитав ухвалу про об’єднання, а Федір Швець, професор Київського університету, член Директорії, оголосив Універсал УНР. Наступного дня на загальному зібранні представники республік його ратифікували.

Після цього почалася їхня інтеграція, зокрема у військовій сфері: Симон Петлюра особисто виїжджав у Галичину, де брав участь у засіданнях уряду ЗУНР, а УНР надавала галичанам продовольчу допомогу, отримуючи від них нафтопродукти. Але, незважаючи на таку співпрацю, реального об’єднання, яке б дало змогу перемогти ворогів зі сходу й заходу, не сталося.

І все ж проголошення України соборною державою, на думку істориків, стало знаменною подією, яка мала велике історичне значення. Саме тоді, 22 січня 1919 року, українці заявили на весь світ про бажання жити єдиною великою родиною, про неподільність українських земель.

Виступаючи на мітингу з нагоди проголошення Соборності України, Михайло Грушевський сказав: «Я підчеркую, і кілька разів робив се, що ми не являємося, як часто висловлюються, якоюсь новою і молодою республікою, ми відновляємо тільки нашу державність, якою ми жили і яка була відібрана нам проти нашої волі».

Цими словами Михайло Сергійович як історик нагадував про Галицько-Волинське князівство, Запорозьку Січ, Українську козацьку державу, які передували утворенню єдиної та соборної України.

— Символ цієї соборності згадували через багато років попри те, що українська державність після возз’єднання довго не протрималася, — каже голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Пам’ять про події 22 січня 1919 року залишалася символом, який об’єднував українців, хоч би де вони жили. Наприклад, для Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії це було одне з найголовніших свят.

Не маючи власної держави, у радянському ярмі загинули мільйони українців. Але мине понад сім десятиліть, і 1991 року на руїнах УНР постане незалежна Українська держава. А ще через кілька десятиліть її знову спробує задушити наш «старший брат» — путінська Росія. І тоді на її захист стануть нащадки тих українців, які взимку 1919-го вийшли на Софійську площу, щоб проголосити Соборність українських земель.

Сергій ЗЯТЬЄВ

 

100 років тому, 22 січня 1918 року, Україну було проголошено самостійною державою

Четвертий універсал УЦР закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками й повідомив про прагнення якнайскоріше укласти мирний договір із центральними державами

Четвертий універсал ухвалили в умовах розгортання більшовицької агресії проти України. Зокрема Українська Центральна Рада повідомила: «Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-більшовиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, убивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодійство, безчинство».

Четвертим універсалом УЦР проголосила Україну «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Верховний орган виконавчої влади держави, Генеральний Секретаріат, було перетворено на Раду Народних Міністрів УНР, яку очолив Всеволод Голубович. У своєму зверненні до українського народу члени УЦР зазначили, що «зробили всі заходи, щоб не допустити цієї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим народом і Республікою». Універсал закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками й повідомив про прагнення Центральної Ради якнайскоріше укласти мирний договір із центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною), щоб вивести Україну з Першої світової війни. Водночас Універсал декларував скасування професійної армії та заміну її народною міліцією, «щоб наше військо служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств». Це рішення українських керманичів мало вкрай згубні наслідки для обороноздатності України перед більшовицькою навалою. Вигнати більшовиків з України вдасться лише після підписання Брест-Литовського мирного договору з допомогою військ центральних держав.

Руслан ТКАЧУК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://na.mil.gov.ua/

Continue Reading

Історія

Цей день в історії: 100 років від проголошення Української Народної Республіки та 99 років Акту злуки українських земель

Published

on

100 років тому (1918) 22 січня Четвертим Універсалом Центральної ради Українську Народну Республіку проголошено самостійною і незалежною державою.

Але навіть ця урочиста декларація, одностайно підтримана всіма представленими в Центральній Раді українськими партіями, за умов російсько-більшовицького наступу, що розгортався по всьому Лівобережжю, не змогла консолідувати національні сили.

В дні, коли російсько-більшовицькі війська наближалися до Києва, в самій Центральній Раді відбувся розкол. Частина її членів, переважно від фракції українських лівих есерів, виступила з пропозицією про перевибори цього органу, наголошуючи на тому, що настрої людей принципово змінилися і його склад не відповідає справжнім орієнтаціям суспільства.

В цей же ж день 22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, щорічно відзначається День Соборності України. Це свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави. У 2011 році День Соборності поєднали з Днем Свободи, що раніше відзначався 22 листопада, під назвою «День Соборності і Свободи України». Однак 2014 року Указом Президента Петра Порошенка свято було відновлено як День Соборності України.

У сучасному українському національному календарі дата 22 січня посідає одне з провідних місць і має глибокий символічний зміст: одвічної мрії українців на вільне життя в самостійній соборній незалежній державі. 22 січня 1918 року Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель, в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу. У тексті Акту Соборності утверджувалось: «Однині на всіх землях України, розділених віками – Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні – буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю. Однині повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка».

Однак об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акту злуки, більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина – Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час – автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, волі українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності.

З того часу в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність (соборність) українського народу, а День Соборності наразі відзначається на державному рівні вже щорічно.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/

Continue Reading

Історія

Останній бій: 3 роки тому завершилась оборона Донецького аеропорту

Published

on

Оборона ДАП тривалістю 242 дні залишається однією з найтрагічніших та найгероїчніших подій АТО. Проте і зараз до останніх днів аеропорту залишається багато запитань.

Російські бойовики захопили будівлю Донецького аеропорту в ніч з 25 на 26 травня.

Проте вже через 2 дні українські військові звільнили аеропорт та зайняли оборону. З того часу ЗСУ тримали територію ДАП 242 дні, допоки будівлі, що знаходилися на його території, внаслідок тривалих боїв не було знищено вщент.

Особливо виснажливим виявився останній місяць захисту аеропорту.

Під Новий рік ситуація навколо ДАП загострилася – незважаючи на режим припинення вогню, бойовики не полишали спроб вибити сили АТО з території аеропорту. Вони блокували дорогу до терміналу, чим ускладнювали доставку провізії та боєприпасів.

13 січня у результаті обстрілів завалилася диспетчерська вежа, яку зображували на численних мотиваторах і постерах як символ протистояння українських військових.

Через два дні ватажок бойовиків Олександр Захарченко хамовито тикав пальцем в груди українського полковника і хвалився, що його головорізи візьмуть аеропорт за 30 хвилин. Слова Захарченка виявилися блефом – бойовики не змогли витіснити українських військових ані через 30 хвилин, ані через добу.

Захопити частину ДАП і заблокувати бійців 81-ої бригади в терміналі їм вдалося лише 18 січня.

Штаб АТО був змушений діяти у відповідь. Того ж дня навколо ДАП розгорнулася спецоперація, яку розробили, щоб врятувати ситуацію і військових, що опинилися в оточенні. Але майже нічого з запланованого не вийшло. Кілька невдалих спроб просунутись вперед змусили штаб відмовитись від наступальних операцій.

19 січня в Генштабі заявили, що ситуацію в аеропорту контролюють “кіборги”. Бойовики підірвали перекриття між поверхами нового терміналу. За свідченнями українських бійців, вже тоді всі перекриття терміналу провалилися до підвалу, хвилею знесло всі барикади і укриття. Після вибухів терористи почали масовий наступ. Українські військові продовжували захищати руїни вежі. Під завалами опинився 51 український захисник. Також група бійців потрапила в полон.

20 січня “кіборгам” вдалося відкинути противника на кілька кілометрів у бік Донецька. Терористи підірвали Путилівський шляхопровід, щоб зупинити прорив української бронетехніки. Вранці декілька десятків ВДВ пішли на допомогу бійцям в аеропорту. Того дня був густий туман, видимість близько 20-30 метрів. Гіршою ситуація була в ДАП- пересувалися без єдиного орієнтира. Бійці промахнулися на 800 метрів, взявши трохи лівіше й потрапили прямо в місце концентрації бойовиків. Був бій і загиблі. 8 бійців потрапили до полону.

І хоч наші атаки не вдалися, російські бойовики усвідомили, що повністю взяти аеропорт під свій контроль вони не зможуть, тому вирішили стерти його з лиця землі.

Найтрагічнішим вінцем історії оборони ДАПу став другий надпотужний вибух, який 20 січня поховав під завалами десятки “кіборгів”. Протягом кількох тижнів після цього з-під завалів діставали тіла “кіборгів”. Щонайменше четверо з них підірвали себе гранатами, щоб не здатися живими, один з них – офіцер. Надійшла від них смс до одного з наших бійців, що “ми знаходимося в терміналі і живими не здамося”.

Автор: Сергій Лойко
"В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві", - Лойко.
“В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві”, – Лойко.

21 січня 2015 року прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу Донецького аеропорту – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони.

21 січня бійці 90 окремого аеромобільного батальйону вирішили покинути руїни диспетчерської вежі. Щоб відволікти і заставити бойовиків припинити вогонь вони викликали на себе “Град”, під залп якого вибігали з вежі. Вночі новий термінал аеропорту покинули ще 13 вцілілих “кіборгів”. Останнім о 5.30 ранку вийшов боєць 90 окремого аеромобільного батальйону.

22 січня, після 242 дні оборони, “кіборги” з боями вийшли з Донецького аеропорту. Новий і старий термінал Донецького аеропорту та башта укріплення повністю знищені. Після обвалу бетонних перекриттів трьох поверхів терміналу утримувати вже було нічого. Укрїанські бійці підірвали злітну смугу і відступили до основних позицій в селищі Піски.

У битвах за Донецький аеропорт загинули близько 200 українських бійців, а поранено — понад 500, за даними РНБО. Проросійські бойовики втратили не менше 3,5 тисяч чоловік.

У ці дні Україна вшановує пам’ять захисників Донецького аеропорту – “кіборгів”, які полягли, захищаючи форпост України.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

 

Continue Reading

Trending