Зв'яжіться з нами

Cтатті

Цензура на фронті. Чи потрібно відкрито розповідати про операції ЗСУ на Донбасі

Опубліковано

на

Ситуація з 93-ю бригадою, на офіційній сторінці якої було повідомлення про зайняття нових позицій, котре згодом видалили, стало черговим приводом до актуальної дискусії

Минулого тижня сталася досить цікава ситуація. На офіційній сторінці 93-ї бригади ЗСУ з’явилася інформація про те, що наші воїни просунулися вперед на відстань 1,5 км, зайняли нові позиції в “сірій зоні”. У пості підкреслювалося, що це не суперечить Мінським угодам, оскільки територія має бути нашою за ними. Звичайно, цю інформацію активно понесли волонтери та ЗМІ. Деякі почали публікувати новини навіть раніше, ніж з’явилася публікація 93-ї бригади, користуючись інформацією власних джерел. Проте, згодом переможний пост був видалений зі сторінки бригади.

А в Міноборони взагалі заперечили наступ. Представник МОУ з питань антитерористичної операції Андрій Лисенко закрутив на брифінгу, що українські військові не проводять наступальних дій і не перетинають лінію розмежування, яка була визначена за Мінськими домовленостями. ЗМІ у той же день розповли, де саме відбулося просування, а у середовищі волонтерів, військових та звичайних людей, які цікавляться тематикою, розпочалася дискусія щодо того, як саме була допущена така неузгодженість дій і яким чином повинна подаватися інформація з передової.

Проблеми, що існували раніше

З початку війни на Донбасі до лав ЗСУ потрапило чимало добровольців, а також мобілізованих людей. У 2014-му році, у період запеклих бойових дій, на просторах Інтернету та соцмереж ледь не щодня відбувалися інформаційні вибухи, зливи від самих бійців про хід боїв із ворогом, фотографії, відео з позицій. Генштабу, прес-центру АТО доводилося постійно спростовувати інформацію. Поруч із цим в АТО працювали і журналісти, які висвітлювали події у важких умовах, навіть жили з бійцями в одних окопах. Одним з таких прикладів був Єгор Воробйов – журналіст Еспресо, який потрапив у полон до бойовиків. Він висвітлював зокрема і події під час Іловайського котла – зсередини. Не цуралися інсайдів і волонтери, які допомагали армії, мали доступ до передової.

Поступово Міноборони та Генштабу вдалося ліквідувати увесь бардак із зливами інформації з фронту. До військових доводили неможливість розголошення військової таємниці, оскільки за це можна отримати покарання згідно з ККУ. Також повідомляли, що телефони в АТО прослуховуються, відповідно, будь-яка розмова навіть з рідними може видати позиції. У 2015-му році Верховна Рада ухвалила зміни до статуту внутрішньої служби ЗСУ (законопроект №2531) згідно із якими порядок зберігання і користування особистими фотоапаратами, радіоприймачами, мобільними телефонами та іншими засобами мобільного зв’язку, комп’ютерною та іншої технікою для військовослужбовців встановлюється командирами військової частини. Умовно кажучи, командир може заборонити військовим користуватися мобільними телефонами у зоні АТО. Також поменшало і зливів від волонтерів. Активніше почали працювати прес-офіцери бригад, з’явилися офіційні сторінки у соцмережах, зокрема “Фейсбук”, які регулярно оновлювалися фотографіями та новинами з життя відповідної бригади в АТО.

Як саме подається офіційна інформація з АТО

Є прес-офіцери бригад та батальйонів. Але без дозволу командирів написати щось на сторінці в соцмережах чи розповісти ЗМІ інформацію вони не можуть. Будь-яка інформація проходить кілька рівнів перевірки. Командири бригад та батальйонів перед тим, як дати дозвіл на розповсюдження інформації, мають отримати відповідні санкції від ОТУ, а там, у свою чергу, отримують дозвіл від Генштабу. У випадку з 93-ю бригадою, швидше за все, була неузгодженість на одній з керівних ланок перед публікацією інформації.

Також існують випадки, коли волонтери, які працюють з бригадами, наприклад Юрій Мисягін (53-тя та 54-та бригади), катаються в АТО, спілкуються з бійцями, командирами, отримують від них певну інформацію і постять її у “Фейсбуці”. Зрозуміло, що намагаються банально “не палити” позиції. Втім, досить часто така інформація про просування військ може призвести до обстрілів наших позицій. Волонтер “Повернись живим” Андрій Римарук у програмі “Фронт” розповідав про випадки, коли після постів про просування на Світлодарській дузі ворог відкривав вогонь на упередження, промацуючи розташування наших бійців.

Як працюють ЗМІ

29 травня 2015 року Міністерство оборони України спільно з Міністерством інформаційної політики України розпочали конкурс на участь у експерименті Embedded journalists. Статус Embedded journalists передбачав підписання контракту між журналістом, ЗМІ і Міністерством оборони України про нерозголошення державних таємниць та інформації, яка може загрожувати інформаційній безпеці України. З журналістом мав постійно працювати прес-офіцер. За цією програмою журналісти закріплювалися за військовими частинами, протягом тижня знаходилися в зоні АТО з підрозділом. Завдяки цій програмі ряд західних журналістів мали змогу висвітлювати війну на Донбасі для західного користувача. З середини 2016-го року всі важелі проекту перейшли до Міноборони, а в 2017-му він був призупинений. У Міноборони пояснювали навіть причину: журналістам стало нецікаво. Оскільки, за правилами проекту журналіст закріплювався за одним підрозділом. А тоді, коли інтенсивність бойових дій зменшилася, представники ЗМІ хотіли мати можливість відвідувати позиції кількох підрозділів, щоб мати більший об’єм інформації. Зрозуміло, що це не дозволяли – інтерес зі сторони ЗМІ згасав.

Наразі представники ЗМІ мають отримувати акредитацію в зону АТО. Правила є на сайті СБУ.

Втім, є велика проблема з висвітленням інформації, оскільки більшість бойових дій відбуваються вночі, а журналісти не мають доступу до окопу під час цього. Зусиль прес-офіцерів часто замало, тому ЗМІ як правило показують наслідки бойових дій і спілкування з бійцями під час затишшя.

За словами журналіста “Радіо Свобода” Михайла Штекеля, після призупинення програмиEmbedded journalists журналісти не можуть ефективно працювати вночі на позиціях ЗСУ.

“Цього не вистачає. Так, нам потрібно більше можливостей для журналістів, зокрема це стосується нічних зйомок”, – каже Штекель.

За словами екс-прес-офіцера 128-ї бригади Петра Біляна, саме прес-офіцери мають бути головним джерелом інформації з АТО, знімати відео під час бойових дій, показуючи порушення “Мінських домовленостей” бойовиками, обстріли, а не виключно їх наслідки. Втім, прес-офіцерів не вистачає і вони мають бути в кожному батальйоні та роті.

Інколи журналістам таки вдається відзняти матеріал з гарячих точок під час боїв. У минулому році це вдалося Насті Станко з “Громадського”, Костянтину Реуцькому, а також Анастасії Полухіной з російської “Нової газети” – сюжет з Авдіївської промзони тоді наробив галасу. Оскільки, на думку військових, журналісти засвітили позиції ЗСУ в “промці”, а прес-центр АТО навіть вимагав позбавити Станко і компанію акредитації. На “Громадському” наполягали, що без узгодження з військовими матеріал не публікували.

Якщо говорити про те, як працюють у зонах конфлікту західні ЗМІ, то можна взяти для прикладу кореспондентів AP та Reuters, які ледь не живуть з військовими у зоні бойових дій в Сирії, висвітлюючи всі події під час реальних зіткнень. Втім, у цьому полягає небезпека для них. Варто згадати лише загибель українського журналіста Тараса Процюка в Іраку. 8-го квітня 2003 року Процюк здійснював відеозйомку військової операції американської армії в Багдаді з балкону одного з номерів висотного готелю Палестина. В результаті прицільного пострілу американського танка по готелю Процюк був смертельно поранений. Він помер по дорозі в лікарню. Крім того, загинув телеоператор іспанського телеканалу Telecinco Хосе Коусо, який перебував з Процюком в тому ж приміщенні. Поранення отримали також троє співробітників Reuters.

Американські військові спочатку стверджували, що танкісти відкрити вогонь по готелю Палестина у відповідь на обстріл із того будинку. Однак французький телеканал TF-3 оприлюднив відеокадри пострілу по готелю, зроблені їх оператором, на яких було видно, що американський танк вів обстріл в умовах, коли не було вогню противника у відповідь.

Після цього представники США заявили, що танкісти могли сприйняти сонячні відблиски з журналістських об’єктивів за обстріл чи за дії коригувальника ворожого вогню.

Навіть попри слабкість офіційних військових мовників з подачею інформації з АТО, зміни на четвертий рік війни в Україні відчутні. “Військове телебачення” подає набагато більше відео-контенту з передової і життя бійців в АТО, інформує про реформи в армії. Але остаточно замінити інсайди від військових, які просочуються в ЗМІ, а також від волонтерів прес-центру АТО та прес-офіцерам не вдається.

Чи потрібна відкритість

Як кажуть в народі: “Війна любить тишу”. За логікою Генштабу, розповідати про операції наших військових не сильно і потрібно. Проте, через витік інформації досить часто доводиться визнавати, що наші воїни не стоять на місці. Востаннє, наприклад, так було після повідомлення Юрія Мисягіна про рух 53-ї бригади на Світлодарській дузі і нові позиції. Згодом спікеру Міноборони Олександру Мотузянику довелося визнавати, що позиції переходять “з рук у руки”, але ЗСУ не порушують Мінських домовленостей, та залишають за собою право відповідати на ворожий вогонь.

За словами Михайла Штекеля, офіційна інформація із зони АТО має бути настільки повною, наскільки це можливо з огляду на безпеку військовослужбовців. В протилежному випадку глядачі, слухачі не розуміють, що відбувається на фронті.

Ситуація із видаленим постом 93-ї бригади, насправді, є дуже показовую у питанні відкритості. Логіка Генштабу і Міноборони з максимальним приховуванням виглядає застарілою.

“Через брак інформації слухачі йдуть на сайти сепаратистів чи Росії, де їм розповідають про обстріли з боку ЗСУ. В нас немає офіційної контрпропаганди заявам лідерам бойовиків”, – вважає Штекель.

Результат пошуку зображень за запитом "ukraine war press"

Коментуючи ситуацію із 93-ю бригадою, журналіста дивує неузгодженість прес-служби бригади із вказівками Генштабу чи прес-центру АТО.

“Вони ж мають якось домовитися із керівницовом про те, що говорити, а що ні”, – додає Штекель.

Демобілізований військовий Мартін Брест взагалі каже, що повідомлення 93-ї бригади не мало відрізнятися від шаблонних: “Позиції ЗСУ були атаковані, під час контратаки нами були зайняті вільні позиції противника”. Брест вважає, що у діях Генштабу стосовно цензури є певна логіка. Його підтримує і доброволець, волонтер та колишній учасник зведеної мобільної групи, яка боролася з контрабандою в АТО Родіон Шовкошитний.

“Візьміть досвід країн НАТО. Там є офіційний ретранслятор, від бійців не має бути жодної інформації про війну. Вона любить тишу”, – каже він.

Колишній прес-офіцер Петро Білян вважає, що має бути грамотно організована робота прес-служби на рівні бойових підрозділів.

“ЗМІ повинні регулярно отримувати інформацію, і фото, і відео, але вся вона повинна йти від військових. І така, яка потрібна військовим і державі. Війна – не мітинг. Якщо ми дотримуємося Мінських угод, то не варто писати про “повзучий наступ”. В умовах війни має бути цензура. Інша справа, що у нас формально ні війни, ні воєнного стану нема. А те, що в нас – це бардак “, – зазначає він.

Навіть в умовах війни, коли є запит суспільства на інформацію, її мають надавати журналісти, які сьогодні дуже часто компенсують пробіли у роботі офіційних військових ретрансляторів. Зокрема, в Україні є достатня кількість аналітиків, які мають канали отримання інформації з передової. Завдяки цьому люди отримують їжу для роздумів, досить часто дізнаються про операції ЗСУ, про які мовчать військові.

“Журналісти мають максимально інформувати суспільство. Вже багато хто говорить, що не можна надавати інформацію лише про обстріли і кількість поранених та загиблих. Інформація про просування військ – це завжди чутлива тема, її треба висвітлювати і в кожному окремому випадку шукати безпечні шляхи, щоб розповісти про успіхи. В противному випадку люди перестають розуміти, що там робить армія і навіщо вони там взагалі стоять”, – підсумовує Михайло Штекель.

Що буде далі

Командуванню української армії варто зрозуміти, що в умовах війни та запиту суспільства на інформацію із зони АТО, потрібно створити максимально комфортні умови для роботи ЗМІ. Втім, основним ретранслятором мають бути саме прес-центр АТО та прес-служби. Прес-офіцери мають бути в кожному батальйоні, у кожній роті. І регулярно висвітлювати події з передової, включно із нічною зйомкою. Окрім цього, в умовах гібридної війни, має бути введена жорстка цензура. І волонтери, котрі піаряться, розповсюджують інформацію з передової, повинні позбавлятися доступу на передок.

Звичайно, окрім організації і розуміння потрібні гроші – необхідно збільшувати бюджет МО і видатки на інформаційну службу. Потрібні банальні камери і ноутбуки, доступ до Інтернету, щоб оперативно ділитися відео та фотографіями з умовних Пісок, Красногорівки. Все це, сподіваємося, в перспективі.

Автор: Андрій Коваленко

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел.

Джерело:https://www.depo.ua/ukr/war/

Cтатті

Як Одеса поновлює статус центру літакобудування

Опубліковано

на

У складальному цеху Одеського авіаційного заводу напружена пора – готують один за одним до льотних випробувань багатоцільові літаки Y1″Дельфін”. Налагодженням випуску крилатих машин місцеві авіабудівники, власне, поновили призабутий статус Одеси – одного з ключових центрів літакобудування України. Адже ще донедавна їх іменували авіаремонтниками, а саме підприємство, що входить до кластера “Укроборонпрому”, – ДП “Одесаремсервіс”.

СТОЛІТНЯ ТРАДИЦІЯ ЛІТАКОБУДУВАННЯ

На старті 21 століття про славетний бренд нагадав піднятий у небо над Одесою літак “Анатра-2” – відновлена копія того самого літака-розвідника “Анатра Анасаль”, який серійно випускали одеські авіабудівники у 1916 році. Після відзначення 90-річниці літака одеської марки згадали і про перший “Аероклуб”, першу “Школу пілотів”, перший політ у 1910 році на французькому аероплані “Фарман IV” відважного авіатора Михайла Єфімова, відкриття у 1911 році майстерні під гучною назвою “Завод аеропланів Анатра” та аеродрому, який досі називають “Шкільним”.

Якщо в 1911 році у небо над Одесою піднялись всього 7 літальних апаратів, а в наступному – 20 аеропланів “Фарман-IV” і “Блеріо”, то уже через п’ять років – місцеві авіабудівники вийшли на щомісячний випуск 80 крилатих машин одеської марки.

Пам'ятник Анатра Анасаль
Пам’ятник Анатра Анасаль

Через сто років їх нащадки взялись відроджувати славні традиції літакобудування. Розпочали з модернізації навчально-тренувального реактивного літака “Л-39С” чеського виробництва. Ось як про це розповідає гендиректор авіазаводу Віталій Юхачов:

“Зважаючи на актуальність підготовки військових льотчиків, керівництво Міноборони України прийняло рішення передати нашому заводу партію літаків “Л-39С”, що є симуляторами винищувачів “МіГ-29″ і Су-27”, для здійснення їх комплексної модернізації. Експерти виходили з того, що реактивний “Л-39С” можна “навчити” симулювати політ на “МіГ-29″ у бойовій обстановці – як при перехопленні цілі, так і в повітряному бою, включно зі стрільбою і бомбометанням по наземних цілях. І наші конструктори, технологи, виробничники успішно реалізували доведене завдання”, – зазначив Юхачов.

Л-39М
Л-39М “Альбатрос”

Більш того, після передачі Збройним Силам України модернізованих “Альбатросів”, як ще називають “Л-39М”, ми ініціювали випуск “з нуля” сучасного навчально-тренувального літака Y1 “Дельфін”. Оскільки потужності підприємства дають змогу реалізувати цей перспективний проект. Ідея заводчан знайшла підтримку, було розроблено техдокументацію, і після схвалення проекту наше підприємство приступило до випуску перших десяти одномоторних літаків.

“ДЕЛЬФІНИ” СТАЮТЬ НА КРИЛО НАД ОДЕСЬКОЮ ЗАТОКОЮ

“Y1 “Дельфін” – не просто результат запровадження у практику новітніх технологій літакобудування. Випуск цієї машини, переконаний Юхачов, “крок уперед у справі підготовки льотчиків, оскільки вона якнайкраще підходить для здійснення курсантами перших польотів. На цих літаках у них є можливості вдосконалити навички пілотування на малих висотах, а для більшої безпеки польотів на “Дельфіні” встановлена спеціальна система порятунку – в разі нештатної ситуації є змога приземлитись на парашуті”.

фото Укроборонпрому
Y1″Дельфін”. Фото: Укроборонпром

Із заступником гендиректора – головним конструктором ДП “Одеський авіазавод” Валентином Гостіщевим кореспонденти Укрінформу зустрілись у складальному цеху підприємства, де спеціалісти інженерно-технічних служб тестували різні системи “Дельфіна”, готуючи його до льотних випробувань.

– Протягом грудня, – поділився Гостіщев найближчими планами, – відправляємо на випробування небом двох “Дельфінів”, що проходять зараз, як бачите, тестування систем у межах передпольотної підготовки. Ще чотири машини – на потоці, на різних стадіях готовності. Але так само успішно просуваються, згідно з графіком, до фінішного етапу – на злітно-посадкову смугу аеродрому”.

“Якщо будуть нові замовлення, звісно, зможемо їх у стислі строки виконати, – зауважив заступник гендиректора. – Адже “Дельфін” успішно пройшов державні випробування і сертифікований для польотів. Завод володіє сучасною технічною базою, конструкторською документацією, причому в разі потреби наші фахівці спроможні внести зміни для кращого виконання тих чи інших техзавдань.

За словами Гостіщева, “поки що літак застосовується передусім при підготовці кадрів цивільної авіації, наприклад, курсантів Кіровоградської льотної академії та інших вишів. Але ми вважаємо, що літак можна успішно застосовувати і на початковому етапі тренувань курсантів та льотчиків Збройних Сил України, а також для здійснення, приміром, моніторингу прикордонних зон, участі в пошуково-рятувальних операціях і багатьох інших заходах. Зараз конструктори заводського ОКБ-2 під керівництвом Володимира Устенка продовжують роботу над створенням спеціалізованих версій цього повітряного судна”.

– Шкода, виїжджаю зараз у відрядження, – додав заступник гендиректора, – тож обмаль часу, аби розповісти про низку переваг цього перспективного літака. Втім, докладніше про реалізацію нашого спільного проекту можуть розказати керівник Дослідно-конструкторського бюро Володимир Устенко та провідний конструктор Людмила Чернікова.

– “Дельфін” – дуже надійне і маневрене повітряне судно, – продовжив Устенко, – я б сказав, що у п’ятому океані він почувається так упевнено, як дельфін у відкритому морі, дозволяючи льотчику виконувати фігури складного і вищого пілотажу та забезпечуючи курсантам успішне опанування основ сучасного швидкоплинного повітряного бою, включно з виходом зі штопора. Літак може оснащуватися бортовим обладнанням, як на базі традиційних аналогових приладів, так і сучасним цифровим, яке отримало назву “скляна кабіна”.

На думку керівника ОКБ-2, важливо й те, що молоді пілоти мають змогу відпрацювати всі елементи зльоту-посадки, включно з випуском і прибиранням стійки шасі, чого не забезпечують інші літаки цього класу. Наприклад, легкомоторний літак ХАЗ-30 виробництва Харківського авіаційного промислового підприємства. Крім того, оснащений “Дельфін” надійним двигуном від французької компанії Societe de Motorisations Aeronautiques, яка входить у масштабний авіа-конгломерат Safran SA і постачає двигуни та авіоніку для лайнерів компаній Boeing та Airbus.

– Цікаво, що при укладенні контракту на постачання двигунів компанією Societe de Motorisations Aeronautiques, – зауважив керівник ОКБ-2, – ми пересвідчились, що саме ця фірма надсилала свої двигуни і для комплектації аеропланів одеських марок 100-річної давності.

Втім, плануємо найближчим часом оснастити літак турбогвинтовим двигуном АІ-450С виробництва вітчизняних компаній “Івченко Прогрес” і “Мотор Січ”, у якому застосована новітня система управління паливом двигуна. Хочемо, щоб у перспективі літак комплектувався виключно українськими вузлами й агрегатами, і учасники перемовин уже вийшли на завершальний етап.

ПОВІТРЯНЕ ТАКСІ З ОДЕСИ ДО КИЄВА

У свою чергу, провідний конструктор Чернікова звернула увагу на те, що обійдеться новий літак компанії-замовнику чи організатору послуг “Повітряне таксі” в $350 тисяч – у півтора рази дешевше порівняно з імпортними аналогами, яким він не поступається за технічними параметрами. Завдяки потужному двигуну “Дельфін” спроможний розганятися до 385 км/год і здійснювати на висоті 3 тисячі метрів безпосадочні польоти на відстань 1320 кілометрів, тобто здатний подолати відстань з Одеси до Харкова чи Києва і повернутися назад. До того ж на літаку встановлений двигун дизельного типу, що спалює пального стільки ж, як легковий автомобіль – з розрахунку 16 літрів на сто кілометрів.

“Ми вважаємо, що саме реалізація проектів ОКБ-2 має вирішальне значення для перспектив розвитку авіазаводу, – зауважила Чернікова, – бо зростатиме ринок послуг “бізнес-джет” або “повітряних таксі”. А це теж одна із спеціалізацій розробленого нами й поставленого на потік “Дельфіна”. Літак розрахований на чотирьох осіб – пілота і трьох пасажирів або членів екіпажу, в залежності від необхідності. У тому разі, якщо пасажирів троє, подолання значної відстані обійдеться коштом, еквівалентним приблизно в $100″.

Уже зареєстрована одеська авіакомпанія, що готується надавати послуги повітряного ВІП-таксі для представників ділових кіл і в тих випадках, коли виникає необхідність здійснення екстреної поїздки до столиці чи в одну з віддалених областей.

Звісно, налагодження випуску легкомоторних літаків Y1 “Дельфін” – лише один із напрямків діяльності Одеського авіазаводу, що входить до кластеру ДК “Укроборонпром”. Паралельно з виконанням значних обсягів ремонтних робіт, заводчани розгорнули серійне виготовлення деталей скління винищувачів і навчально-тренувальних літаків, успішно реалізують програму імпортозаміщення, завдяки чому чистий дохід від реалізації продукції та послуг підприємства досяг торік понад 220 мільйонів гривень, а середня зарплата працівників підприємства перевищила 9 тисяч гривень.

Отож поява у небі над Одеською затокою легкомоторного літака Y1″Дельфін” повернула Одесі славетний бренд центру літакобудування. Чи утримається повітряне судно у небесах півтора десятиліття, як удалося первістку авіазаводу аероплану “Анатра Анасаль”, що давно став експонатом празького музею, покаже час.

Михайло Аксанюк

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

«Тритон-01» змагається за місце в лавах ЗСУ

Опубліковано

на

Серед розмаїття військової техніки, яку останніми роками створили вітчизняні конструктори, з’явився ще один цікавий зразок. Мова про легкоброньовану платформу «Тритон», яка нині здатна успішно виконувати завдання на суходолі. Проте виробник запевняє, що незабаром вона стане плавучою.

Цей зразок колісної бронетехніки вітчизняного виробництва нещодавно допустили  до підконтрольної експлуатації в ЗС України.

Уперше демонстраційний зразок легкоброньованої платформи «Тритон», вироблений на ПАТ «Завод «Кузня на Рибальському», презентували широкому загалу ще наприкінці 2015 року на Міжнародній спеціалізованій виставці «Зброя та безпека». Торік «Тритон-01» пройшов визначальні відомчі випробування, а нещодавно його допустили до підконтрольної експлуатації в ЗС України.

— Під час визначальних відомчих випробувань виникло питання, до якої категорії колісної бронетехніки віднести «Тритон»: до бронеавтомобілів чи до бронетранспортерів, — говорить куратор проекту від підприємства-виробника Ігор Татарин. — Оскільки ходова «Тритона» має взаємозамінні з БТР-70, БТР-80, БТР-3, БТР-4 компоненти, а його носійний кузов по суті є втіленням ідеології, яку застосовують під час виробництва бронетранспортерів, наш зразок вирішили тестувати за критеріями, визначеними саме для них. До речі, зробити елементи підвіски взаємозамінними з бронетранспортерами — бажання замовника. І в польових умовах це має суттєво поліпшити ремонтопридатність «Тритона».

Платформу «Тритон-01» укомплектовано чотирициліндровим дизельним двигуном VOLVO TAD542VE з робочим об’ємом 5,13 л, потужністю 218 к. с. та п’ятиступінчастою механічною або автоматичною коробкою передач (ZF ZTO 1006 або ALLISON 1000 SP відповідно). Підвіска незалежна, важільно-торсіонна з телескопічними амортизаторами. «Тритон» розвиває максимальну швидкість по шосе 110 км/год. Запас ходу становить близько 700 км.

12_12_2017.qxd

Бронеплатформу оснащено передпусковим підігрівачем, сучасними системами кондиціонування та пожежогасіння, а також фільтровентиляційною установкою, яка забезпечує очищення й подачу чистого повітря в десантне відділення.

На легкоброньовану платформу «Тритон-01» установлено шини підвищеної прохідності із системою автоматичного підкачування та ранфлетами. Вони забезпечуватимуть рух платформи в разі значного пошкодження колеса (або навіть усіх).

Цікаво, що від самого початку проект передбачав розробку плавучої бронеплатформи (з максимальною швидкістю на плаву — до 10 км/год.), тому, за словами Ігоря Татарина, інженери заводу наполегливо працюють над підвищенням плавучості й вносять в конструкцію необхідні зміни. Наразі задню частину останньої версії броньованої платформи оснащено двома гребними гвинтами. До речі, до підконтрольної експлуатації у військах допущено базову модель «Тритон-01», тобто неплавучий зразок.

Також поки що достеменно невідомо, яке оснащення матимуть машини, що використовуватимуть в армійських підрозділах. Наприклад, на легкоброньовані платформи, котрі постачають нашим прикордонникам, розміщено новий мобільний розвідувальний комплекс «Джеб», який включає в себе РЛС LC111 «Лис» розвідки наземних цілей міліметрового діапазону і малошвидкісних повітряних, які низько літають, тепловізійну систему, а також телевізійну двоканальну систему спостереження нічного й денного бачення, лазерний далекомір і системи радіо- й радіотехнічного моніторингу.

Результат пошуку зображень за запитом "мобільний розвідувальний комплекс «Джеб»"

Такий комплекс дає змогу виявляти техніку на відстані до 6,5 км, людину — за 2,5 км, ідентифікувати цілі й здійснювати спостереження за 250 об’єктами одночасно. Також платформу комплектують станцією постановки радіоперешкод «Анклав» та окремим дизельним генератором і виносним пультом керування радіолокаційним комплексом (до 100 м).

«Тритон-01» має бронювання, що відповідає класу захисту ПЗСА-5 за ДСТУ 3975–2000 (забезпечує захист від кулі 7,62 мм патрона 57-БЗ-231с, з кулею БЗ (автомат АКМ) із відстані 10 м). Розрахунок рівня протимінної стійкості «Тритона-01» шляхом математичного моделювання, який здійснили фахівці Центрального науково-дослідного інституту озброєння та військової техніки ЗС України, засвідчив, що бронеплатформа здатна захистити екіпаж й десант в разі підриву мінно-вибухових пристроїв потужністю до 6 кг у тротиловому еквіваленті під її днищем або колесом. Надійність системи комплексного пасивного протимінного захисту досягнуто реалізацією певних технічних рішень, зокрема, завдяки збільшеному дорожньому просвіту та особливій V-подібній формі корпусу в районі ходової частини, що має змінювати напрям ударної хвилі в разі підриву на мінно-вибуховому пристрої. Мінімізувати максимальне прискорення, що виникає внаслідок впливу енергії вибуху, та запобігти травмуванню особового складу мають спеціальні сидіння, що кріпляться до даху.

Легкоброньована платформа «Тритон-01» має на озброєнні дистанційно керований бойовий модуль, до складу якого входить 12,7 мм кулемет НСВТ й 40 мм гранатомет УАГ-40.

Отже, на перший погляд, за своїми можливостями й тактико-технічними характеристиками «Тритон-01» має досить пристойний вигляд. Однак вести мову про його практичну ефективність можна буде лише за результатами підконтрольної експлуатації в підрозділах українського війська.

Андрій ЛИСЕНКО

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

У Сухопутних військах немає бригади без бойового досвіду – генерал

Опубліковано

на

Усі бригади, полки і окремі частини Сухопутних військ ЗС України вже мають бойовий досвід.

Про це в інтерв’ю Укрінформу заявив командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-полковник Сергій Попко.

“Всі бригади Сухопутних військ, всі полки й окремі частини мають бойовий досвід і виконували протягом всіх цих трьох років бойові завдання. Немає жодної військової частини в Сухопутних військах, яка не мала б бойового досвіду, кожна – за напрямками своєї діяльності”,  – заявив він.

Генерал зазначив, що залежно від року війни, від періоду застосування в російсько-українській війні, частка участі Сухопутних військ у бойових діях “коливалася від 80 до 90%”.

“Ми з повагою ставимося до зусиль інших силових структур, таких як Служба безпеки України, Державна прикордонна служба, Національна гвардія, Національна поліція. Але проводити якісь паралелі між ними було б не зовсім коректним. Справа в тім, що Сухопутні війська, як і Десантно-штурмові війська, і Морська піхота, завжди виконують задачі на першій лінії. Всі інші – на другій і далі”, – зазначив Попко.

Командувач також повідомив, що частини і підрозділи Сухопутних військ перебувають у районах російсько-української війни в Донецькій та Луганській областях за принципом ротації: приблизно 7-8 місяців виконання бойових завдань, 5-6 місяців – відновлення боєздатності в пунктах постійної дислокації. “Там здійснюється доукомплектування, ремонт озброєння і військової техніки, особовому складу надаються відпустки. Потім знову повернення до виконання бойових завдань на фронті”,  – додав він.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending