Connect with us

Cтатті

Чим небезпечні “фейки” в “гібридній війні”

Published

on

Коли суспільство отримує “ковток свіжого повітря” в плані отримання доступу до інформації і високих стандартів роботи незалежних ЗМІ, то у нього поступово виробляється імунітет до всякого роду “фейків”, пропаганді, дешевим маніпуляційним технологіям в мас-медіа і т. п. “Борці інформаційного фронту” незалежно від країни та місця своєї роботи, які не хочуть це усвідомлювати, у своїй діяльності приречені на невдачу і здатні нанести значної шкоди оточуючим. Начебто це все цілком очевидно, але події останнього року, які викликали в українському суспільстві резонанс дещо протилежний від задуманого, змусили знову звернутися до цієї теми.

Дещо про цивілізовані методи інформаційного протиборства.

Закономірності і технології збройного протиборства, пов’язані з військовою хитрістю, обманом противника, імітацією, дезінформацією, інформаційно-психологічним впливом і т. п. створювалися і відпрацьовувалися тисячоліттями, і безглуздо намагатися їх скасовувати або ставити під сумнів. Але бажаючи вистояти і перемогти в “гібридній війні”, яка розв’язана проти України кремлівським режимом, ми не маємо права опускатися до рівня якихось симетричних та “совкових” відповідних дій, які ставлять нас в очах цивілізованого світу на один рівень з агресором.

Зазначене повною мірою стосується інформаційної складової нашого протиборства. Так, ми не будемо заперечувати, що наші силові структури, в залежності від своїх повноважень (на жаль, досі суб’єктивно обмежених в нормативному плані) і можливостей, від початку подій у Криму в 2014 році і по сьогоднішній день, проводять відносно противника ті чи інші заходи інформаційної протидії, одночасно вживаючи заходів із захисту наших співгромадян і в першу чергу свого особового складу від ворожого негативного інформаційного впливу. В цьому їм активно допомагають ЗМІ, іноземні партнери, структури громадянського суспільства, численні волонтери та активісти.

А от далі потрібно чітко розставити всі крапки над “і”. Тому що питання вибору форм і способів таких дій, як активних заходів впливу, так і інформаційного захисту має величезну правову і морально-етичну складові.

Іншими словами, необхідність проводити відносно противника і його населення інформаційні кампанії та/або операції, акції і всі інші складові очевидна. До речі, під супротивником ми розуміємо також учасників терористичних/незаконних збройних формувань, так званих “ДНР/ЛНР”, їх активних прихильників і т. п.

Зовсім інша справа громадяни України, втім, як і світове співтовариство, які в своїй переважній більшості засуджують дії РФ проти України. Очевидно, що ці цільові аудиторії і такі поняття як “інформаційні операції” або “інформаційно-психологічний вплив” не можуть бути сумісними ні при яких умовах.

До речі, в керівних документах силових структур західних держав з питань проведення інформаційних операцій чітко зафіксована одна важлива теза, яка виглядає приблизно так: “категорично забороняється проводити інформаційні операції щодо громадян своєї країни і своєї національної території” (підкреслю, що тимчасово окуповані території під це визначення не потрапляють).

Особливе місце займають громадяни України, котрі не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованих територіях. З одного боку вони стали об’єктом колосального інформаційного впливу з боку керівництва РФ і так званих “ДНР/ЛНР” у форматі тих же самих інформаційних операцій. З іншого, – вони залишаються нашими громадянами, які проживають на законній української території. Це означає необхідність знайти спосіб повернути їх в інформаційний простір України, донести до них правду про події, що відбуваються, і захистити їх від деструктивного впливу противника, потоку його пропаганди, “фейків”, маніпуляцій і т. п. І при цьому ми не маємо права вийти за рамки тих норм, про які сказано трохи вище.

До речі, більшість західних країн зараз оперативно отримують уроки з поточної “гібридної війни” і вживають заходів щодо захисту свого інформаційного простору, як від зовнішнього негативного впливу (в першу чергу з боку Росії та міжнародних терористичних угруповань типу т. н. “ІД”), так і внутрішніх деструктивних сил, що не гребують вийти за рамки закону і моральних норм у своїй “інформаційної діяльності”.

Деякі повчальні приклади.

Зрозуміти шкоду і небезпеку використання “фейків” в поточних подіях України найкраще на прикладах. Нещодавно ми стали свідками ланцюжка подібних моментів, пов’язаних з не зовсім цивілізованою поведінкою в інформаційному полі.

Спочатку було оприлюднення списку співробітників найбільших міжнародних ЗМІ на ресурсі “Миротворець”. Ситуація незабаром посилилася потоком звинувачень, образ і погроз щодо людей, чиї імена виявилися в цих списках. Потім прийшов час дешевого політичного піару та імітації бурхливої правоохоронної діяльності по цій темі, що активно супроводжувалися новими звинуваченнями, “фейками”, навішуванням ярликів і т. п. Немає сенсу опускатися до рівня цієї брудної метушні і перераховувати всю хронологію подій, але в кінцевому підсумку публікація під відповідним “соусом” імен співробітників ЗМІ на сайті “Миротворець” принесла набагато більше шкоди, ніж користі (якщо про користь як таку в даній ситуації взагалі доречно говорити). Сама тема могла бути “закрита” у робочому порядку без публічного резонансу просто швидким видаленням списків журналістів міжнародних ЗМІ. Але вона набула статусу міжнародного скандалу і майданчика для дешевого політичного піару. У підсумку підірвано довіру до української сторони з боку світових ЗМІ на рівні їх власних “робочих конячок”, тобто журналістів, операторів та їх колег, хто безпосередньо знаходиться в гущі подій з усіма відповідними ризиками. В цьому ж аспекті у зарубіжних політиків і дипломатів виникло дуже багато запитань до позиції, яку зайняли деякі українські держструктури. Підсумок – нота протесту послів G7, і репутаційні втрати для країни, які відновлюються дуже довго.

Потім настав час викриттів планів російських спецслужб щодо України, які “вийшли” під брендом “операція “Шатун”. На жаль, в цьому прикладі є дві складові. Перша – реальні факти отримання інформації, пов’язані з антиукраїнською діяльністю одіозного російського чиновника пана Суркова (підкреслю – достовірність цієї інформації підтверджена на різних рівнях, у т. ч. і на міжнародному). Друга складова ґрунтувалася на потоці “фейкової” інформації щодо України, яка нібито теж була отримана (вірніше, “здобута”) у кремлівських кабінетах.

Оприлюднення текстів зі сценаріями подальшої дестабілізації обстановки в Україні (“Шатун” тощо) за визначенням повинно було привернути увагу аудиторії. Але слідом за ейфорією “Ми зробили це!!!” настав час спокійного аналізу. З питанням достовірності першої частини інформації, повторюся, проблем не виникло. На жаль, дуже швидко з’явилися питання до другої частини “документів”, в першу чергу за їх “оформленням”. Адже в любій держструктурі, будь-якої країни світу, а спецслужби Росії не є винятком у цьому плані, існують стандарти діловодства, в т. ч. і правила оформлення документів. В запропонованих увазі публіки деяких “документах” російських спецслужб ці атрибути просто відсутні. Тобто за формальними ознаками ці тексти не мають ознак офіційних документів, що вказують на їх приналежність до діяльності держструктур. У підсумку висновки багатьох аналітиків виявилися приблизно однаковими: панове, якщо готуєте подібні “фейки”, то не полінуйтеся роздобути з відкритих джерел зразок оформлення документа за тими правилами, які офіційно прийняті у “об’єкта” вашої уваги. Зауважу, що українські спецслужби в поширенні “фейків” ми не звинувачуємо, бо у відповідних лабораторіях поважних структур фахівці знають, як зробити документ максимально правдоподібною.

Також доводиться звернути увагу на наступне. У всіх “силових” структурах Росії вже давно функціонує система закритого документообігу, яка не має фізичного виходу в звичайний інтернет.

До речі, такі реальні документи просто за визначенням не валяються серед іншого сміття у електронній пошті “компа” у приймальнях. Мій приятель з силової структури з цього приводу пожартував, що за минулі три роки він отримав за звичайною електронною поштою від небайдужих людей і просто любителів стільки планів і проектів “спасіння світу”, повалення Путіна, здійснення перевороту в Росії, що йому впору перетворитися в автора політичних детективів, бо сюжетів вистачить на цілу династію письменників. Тому припускаю, що навіть якщо і прийшло щось на пошту пана Суркова, то це було швидше за все не за адресою, явно від любителя, а не від уповноваженої на це посадової особи, і явно не в статусі офіційного документа. Хоча, потрібно визнати, що багато практичних пропозицій там є цілком здоровими і досить обгрунтованими. У підсумку СБУ змушена була знову рятувати чиюсь репутацію і виступати в ролі “арбітра”, підтверджуючи достовірність деяких документів, а у читацької аудиторії “фейків” з’явилися певні сумніви в порядності деяких викривачів.

На “десерт” надійшла інформація про спробу замаху на народного депутата України. Але після вищепереліченого набору інформаційних “вкидань” і “фейків”, інтрига про викриття терористичної групи і зрив спроби замаху спочатку просто насторожила. А коли “спливло” прізвище “жертви”, то це стало просто смішно. Пізніше, коли незалежні експерти проаналізували оприлюднені “докази” у вигляді переговорів терористів і т. п., то ситуація стала ще більш схожою на фарс.

Загалом, будьякий фарс має свій логічний фінал. На жаль, в тій сфері, де він був поставлений, фінал, а вірніше його наслідки через використання “фейків” можуть виявитися зовсім сумними. Переважна кількість експертів з силових структур, з якими вдалося поговорити з цього приводу, були одностайні в наступному: в епізоді з спробою замаху нормальні спецслужби працюють в рази професійніше і такого “аматорства” собі просто не дозволяють. На жаль, доводиться визнати, що російські спецслужби є цілком компетентними. І якщо вони беруться за об’єкт “всерйоз”, то в останнього шансів вижити практично не залишається. При цьому російська сторона свої сценарії щодо українських еліт все ж реалізовує, але тільки не шляхом банального фізичного усунення, а в рамках класичної інформаційної операції з дискредитації вищого державного і військово-політичного керівництва України в очах населення і особового складу силових структур. І якщо ми це не усвідомлюємо, своїми непродуманими “фейковими” викидами тільки підіграваємо агресору.

Замість висновків.

Ми розглянули деякі випадки не зовсім, м’яко кажучи, коректного інформування українських громадян про деякі події, які супроводжувалися поданням недостовірної або помилкової інформації. Зараз стає зрозуміло, що нічого, крім втрати довіри до української влади, такі дії не приносять. Причому довіри як з боку своїх співгромадян, так і в очах іноземних партнерів. Громадяни мають звичку про це згадувати не тільки у день чергових виборів, але і при будь-якому новій реальній дії з боку агресора, якій тепер будуть довіряти все менше. І вони цією звичкою однозначно скористаються. А іноземні партнери через це ж можуть позбавити українців того безпрецедентного рівня підтримки, який цивілізований світ демонструє вже четвертий рік.

Також втрачається репутація правоохоронних органів і спецслужб, яким через чиїсь “фейкові” повідомлення або розслідування потім випадає невдячна справа “рятувати” недалекоглядних політиків. На жаль, в умовах триваючої АТО та інших викликів для наших “силовиків” це повинно бути важливо подвійно.

Найголовніше, що ризикуємо ми самі, так як банально знижується імунітет суспільства до виявлення та реагування на ці загрози. Адже коли сто разів крикнути “Вовки! Вовки!”, то на сто перший раз вже ніхто не відгукнеться, а самі вовки можуть виявитися реальними.

Автор: Тетяна Попова – екс-заступник МінІнформПолітики, експерт зі стратегічних комунікацій ГО “Інформаційна безпека”

При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове. *Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

Джерело: http://censor.net.ua/b5051

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Cтатті

Чуже хвалимо своє не знаємо? 100 років незалежності України: Чому така тиша на офіційному рівні?

Published

on

22 січня 2018 року – 100-річчя проголошення незалежності України.

Де підготовка, де достойна програма? Святкування подій 1917 року, що вeли до незалежності, були ледве помітні протягом 2017 року.

Чому 22 січня 2018 року не було оголошено державним святом?

Чому нинішній український парламент не проводить спеціального урочистого засідання в будинку, де було проголошено незалежність України, у Будинку Учителя/Будинку Центральної Ради?

 Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

Чому президент і прем’єр-міністр не звертатимутся до українського народу з Софійської площі того дня?

 Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р. 

Кому зручно зменшувати значимість цієї важливої історичної події в нашій історії?!

Особливо зараз, і тим самим сприяти уявленню про те, що нібито незалежна Україна виникла після розпаду СРСР?

Вже два роки тому керівництву держави було запропоновано як планувати гідне та достойне святкування 100-річчя незалежності України, зокрема проведення урочистої зустрічі в будівлі Центральної Ради.

У Київській міській раді також були внесені пропозиції щодо відповідних змін у назви вулиць. І все ж, незважаючи на проголошену офіційну політику декоммунізації, ці ініціативи не були підтримані.

Так, голові Інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу вдалося організувати скромну, але важливу виставку на Хрещатику, яка присвячена Українській революції 1917-21 років. Але він також сміливо публічно визнає своє розчарування неадекваною відповідю керівництва країни.

16 січня президент Порошенко прийняв представників дипломатичного корпусу. Та на диво, не використав цю подію, щоб підкреслити 100-річчя незалежності України та її бажання вже тоді бути визнаною європейською демократичною державою.

Так що відбувається? Чому така тиша на офіційному рівні?

Богдан НАГАЙЛО

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.istpravda.com.ua/columns/2018/01/18/151914/

Continue Reading

Cтатті

Ракетний комплекс «Вільха» це передусім нова ракета

Published

on

Як відомо, напередодні президент України Петро Порошенко наказав завершити в цьому році випробування ракетного комплексу “Вільха” і приступити до його серійного виробництва. Новина дуже навіть хороша, і про потреби нашої армії в високоточній і далекобійній зброї написано дуже багато статей. Але все ж у наших громадян досі не сформоване уявлення про те, що таке “Вільха”, багато в чому через секретність проекту, а також непрофесіоналізм наших улюблених журналістів при висвітленні даної тематики.

Перш за все “Вільха” це ракета, а не, як висвітлюють у багатьох ЗМІ, – РСЗВ. В якості реактивної системи залпового вогню в даному випадку використовується стара-добра 9К58 на шасі МАЗ-543, більш відома як “Смерч”. У перспективі її хочуть замінити на КрАЗ-7634, але це в перспективі і саме шасі.

Вся цінність саме в ракеті, адже на неї і була зроблена основна ставка. І якщо вірити тим ТТХ, що періодично спливали в відкритих джерелах (а офіційних і до сих пір немає), мова йде про високоточний 300-мм реактивний снаряд, що вражає цілі на відстані понад 100 км (за деякими відомостями до 170 км) з точністю відхилення від цілі на 50 метрів, при використанні інерційної системи наведення, і 7 метрів, при використанні GPS-корекції.

Дана ракета здатна вражати не тільки наземні, але і надводні цілі. Також повідомлялося, що з її допомогою, можливо знищувати і повітряні об’єкти, що в деякому сенсі робить її універсальною зброєю.

Таким чином, “Вільху” некоректно називати новою РСЗВ, це, перш за все ракета. Ракета, яка в порівнянні зі стандартними боєприпасами “Смерча” збільшила дальність ураження цілей майже в два рази, а по точності можна порівняти з провідними світовими ОТРК ATACMS і горезвісним “Іскандер-М”.

Звичайно, шлях її на авансцену був довгий. Вперше про “Вільху” заговорили в січні 2016 року, а перше випробування було проведено в березні того ж року. Всього відомо про сім випробувальних стрільб даної ракети, і останні були проведені 22 грудня 2017 року на полігоні в Одеській області. Саме в ході цих випробувань і були запущені перші ракети, виготовлені на заводі ДАХК “Артем” за допомогою нового турецького обладнання Repkon, що використовується для виробництва високоточних деталей циліндричної порожнистої форми.

Власне, не дивно, що від випробувань, що почалися майже два роки тому, зараз можна переходити до серійного виробництва.

Проте, хоч “Вільха” і є далекобійною високоточною зброєю, вирішувати масштабні тактичні питання їй не зовсім під силу. А тому з нетерпінням очікуємо дефіле ОТРК “Грім-2”. Його час саме настав!

zloy-odessit

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. zloy-odessit

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!