Зв'яжіться з нами

Cтатті

Чи повинна Америка озброїти Україну? Щоб відповісти, варто розглянути приклад війни Радянського Союзу в Афганістані – Atlantic Council

Опубліковано

на

У лютому 2014 року Росія захопила і приєднала до своєї території Крим; через кілька тижнів Москва почала гібридну війну проти України в Луганській і Донецькій областях. Йде 2017 рік, але ситуація не змінилася. Конфлікт на сході перейшов в заморожену стадію, жодна зі сторін не має явної переваги, і схоже, що в доступному для огляду майбутньому Крим залишиться в руках росіян. Нинішній стан справ вигідний Росії, оскільки вона прагне дестабілізувати український уряд за допомогою ведення війни низької інтенсивності, яка не викликає сильної реакції з боку Заходу. Хоча санкції, введені західними країнами, зробили помітний вплив на російську економіку, вони виявилися недостатнім аргументом для росіян, щоб ті припинили озброювати і забезпечувати поставками війська сепаратистів.

Америка зацікавлена ​​в тому, щоб допомогти Україні припинити російську агресію. Москва активно намагається підірвати систему безпеки, яка встановилася в Європі після холодної війни. Придбання Україною здатності захиститися стане серйозним ударом по зусиллям Кремля. Для того, щоб досягти мети переконати президента Росії Володимира Путіна вивести війська і зброю з Донбасу, США варто пильніше поглянути на своє минуле: афганську війну.

У цій війні американці підтримували моджахедів. Програма, відома під назвою «Операція« Циклон », вважається однією з найефективніших таємних операцій, що коли-небудь проводилися ЦРУ. Спочатку США обмежувалися наданням моджахедам невійськової допомоги і зброї старих зразків, здебільшого, що залишилася після Другої світової війни; це мало стримуючий ефект. Однак починаючи з 1986 року Америка перейшла до постачань ракет Стінгер та іншого більш досконалого озброєння, яке допомогло знизити технологічну нерівність, особливо у випадках протистояння моджахедів радянським вертольотам. В афганських горах радянські бронетанкові війська і артилерія були відносно марні. Для атаки на гірські села, які мали життєво важливе значення для моджахедів, вертольоти були найефективнішим засобом. Таким чином, за рахунок надання моджахедам ракет Стінгер з основною перевагою Радянського Союзу в афганській війні було покінчено.

Під час бойових дій в Україні російська далекобійна артилерія і танки були основною причиною втрат з української сторони. США надали українським військам нелетальне військове обладнання та іншу підтримку, але це не завадило Росії забезпечити сепаратистів додатковими військовими підрозділами, військовими інструкторами і сучасною зброєю. Щоб протистояти на такому рівні, США потрібно озброїти українські війська протитанковими ракетами, такими як Javelin і засобами контрбатарейної боротьби, що нівелювало б перевагу сепаратистів і росіян.

Надання ПТРК Javelin означатиме, що порушення режиму припинення вогню сепаратистами і спроби захоплення української території спричинять за собою збільшення числа жертв з російської сторони – це головна проблема для Путіна. Як і в подіях афганської війни і подібно до того ефекту, який мала ракета Стінгера, ця зброя допоможе зменшити технологічну невідповідність і зробити російські сили уразливими.

Але давайте внесемо ясність підтримка, надана з боку Америки моджахедам під час афганської війни, не принесла їм швидкої і рішучої перемоги. Насправді радянські війська нерідко перемагали моджахедів в бою. Але залученість американців підвищила вартість війни і позбавила СРСР можливості домогтися вирішальної перемоги. В кінцевому підсумку внутрішні причини змусили Радянський Союз піти. У 1980х економічне зростання в СРСР знизилось, і Михайло Горбачов спробував прискорити економіку.

В результаті зовнішньої підтримки, наданої повстанцям з боку США і допомоги Пакистану і Саудівської Аравії, війна стала дуже дорогою, це змусило СРСР піти. Іноземна допомога і військова підготовка повстанців стали ключовими факторами в забезпечення виживання моджахедів і були необхідні для того, щоб змусити Радянський союз піти. Точно так само постачання зброї українським військам створить для Росії умови додаткового витрачання економічних і людських ресурсів, оскільки надання підтримки сепаратистам стане дорожчим.

Ще одним важливим фактором є те, що надання летальної зброї Україні буде означати для Росії збільшення втрат, що є серйозним політичним ризиком для Кремля. Під час афганської війни наявність втрат не мало критичного значення, оскільки суспільне невдоволення радянським урядом придушувалося. Крім того, новини про загибель радянських солдат не поширювалися, як сьогодні, в соціальних мережах.

Сьогодні військові інтервенції Росії схвально сприймаються населенням тільки до того часу, поки їх вартість відносно невисока. Кремль розуміє загрозу, яку представляють для режиму військові втрати, саме тому вона спробувала приховати докази загибелі російських солдатів в Україні. Насправді російський народ як і раніше не підтримує використання регулярних російських військ в Україні, незважаючи на масові пропагандистські кампанії Москви проти “фашистського” уряду в Києві.

У певному сенсі Україна має переваги, яких не було у моджахедів. Українські війська набагато краще підготовлені і озброєні, ніж були колись афганські партизани. Моджахеди були неорганізованими, погано навченими і не мали єдиного центру керівництва.

Різні групи моджахедів були слабо пов’язані між собою і часто конкурували один з одним за ресурси. У випадку України США нададуть зброю і підготовку кадровим військовим, які масово підвищують свій професіоналізм з 2014 року.

Головною причиною виведення СРСР в Афганістан були економічні проблеми Радянського Союзу. Як і під час афганської війни, російська економіка в даний час страждає в основному через санкції, накладені Заходом, і від падіння цін на нафту. Але ситуація в Росії потроху поліпшується, і США не повинні соромитися надавати Україні допомогу у вигляді летального зброї.

У поєднанні з західною політикою санкцій це збільшить вартість кремлівської агресії і прискорить прихід того дня, коли Москва закінчить свою війну на Донбасі.

Автор: Johnny Herbst – an analyst at NetImpact Strategies and a master’s student at George Mason University.

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/

 

Cтатті

Братерство “блакитних беретів” розстріляли російські зайди на Донбасі – Президент

Опубліковано

на

Легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту, біля Іловайська та Дебальцевого.

Про це заявив Президент України Петро Порошенко,  Верховний головнокомандувач Збройних Сил України під час урочистої церемонії у Києві з нагоди перейменування Високомобільних десантних військ у Десантно-штурмові війська Збройних сил України та встановлення Дня Десантно-штурмових військ ЗСУ.

“Ворог досконало володіє прийомами психологічного впливу, вправно експлуатує стереотипи, спекулює на спогадах про минуле та пов’язаних з тим емоціях.  Та хіба хтось з нас ще не розуміє, що легендарне десантне братерство, символами якого вважалися “блакитний берет” та “тєльнік”, було розстріляне російськими зайдами під Слов’янськом, в Донецькому аеропорту,  біля Іловайська та Дебальцевого?”, – заявив він.

Порошенко повідомив, що 469 українських десантників не повернулися з бойових завдань, загинувши в запеклих боях з російськими найманцями. “Щоби відповіли на це питання 469 вбитих українських десантників, якби могли тільки воскреснути?”, – сказав він.

Як повідомлялося, у рамках урочистостей з нагоди Дня десантника на Михайлівській площі у Києві відбулась церемонія заміни беретів десантників з блакитних на темно-бордові. “Це – колір крові, вашої крові, пролитої в боях за Україну”, – заявив Президент, звертаючись до українських десантників. Бордові берети для ідентифікації своїх десантників використовують 59 країн світу, 19 з яких – члени НАТО, додав він.

Президент та Верховний Головнокомандувач також прийняв рішення змінити назву Високомобільних десантних військ, відійшовши від радянсько-російської абревіатури ВДВ. “Російські «ВДВ» від літа 2014 року беруть безпосередню участь в окупації українського Донбасу, і кримські “зелені чоловічки” – то теж вони”, – сказав Порошенко.

Відтак, запроваджено нову назву – Десантно-штурмові війська Збройних сил України.

Також започатковано новий День десантника – 21  листопада, в день, коли відзначається  християнське свято Собор Архістратига Михаїла, який вважається покровителем десантників.

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.

Продовжити читання ?

Cтатті

21 листопада 1920 року Україна перестала існувати як держава

Опубліковано

на

21 листопада 1920 року, після отримання дозволу від польської сторони 12 тис вояків Армії УНР разом зі штабом Головного Отамана Петлюри та урядом республіки перейшли на західний берег ріки Збруч. Ця подія поставили крапку в існуванні УНР як держави на території України.
 Результат пошуку зображень за запитом "21 листопада 1920 року Україна"
Керівники Директорії та армії УНР (сидять – члени Директорії Федір Швець, Симон Петлюра і Андрій Макаренко). Камянець-Подільський, липень 1919 року
Після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, важливою складовою якого стала військова конвенція, почався наступ польсько-українських військ на контрольовані більшовиками території України. Спочатку він був успішним: 7 травня 1920 року об’єднане польсько-українське військо увійшло до Києва, але загалом наступ сподівань не виправдав. Вже 12 червня Київ знову зайняла Червона армія, яка після цього продовжила свій наступ на захід. До середини серпня червоні, захопивши більшу частину Східної Галичини та створивши там Галицьку СРР, опинилися під Варшавою, на чому їх наступ і захлинувся.
З кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки УНР. Це породило сподівання на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах, перший раунд яких розпочався ще 17 серпня в Мінську в розпал битви під Варшавою. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польської сторони.
У цей час Польща опинилася у складній ситуації, адже країни Антанти, які їй допомагали, східним кордоном Польщі бачили лінію Керзона, а головний ворог – СРСР – заявляв про готовність йти на великі територіальні поступки. Причому в обох цих пропозиціях було спільне те, що у них не було місця як для суб’єкту перемовин для УНР, з якою у Польщі був укладений чинний тоді Варшавський договір. Незважаючи на таке роздоріжжя, польський уряд 10 вересня все-таки передав пропозицію уряду УНР до Москви, де її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна – це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею. Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і зовсім не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію.
З 21 вересня, після того, як Червона армія остаточно покинула Східну Галичину, радянсько-польські перемовини продовжилися у Ризі. Тоді ще тривав наступ полько-українських військ, щоправда вже зі змінним успіхом. Станом на 18 жовтня, коли почало діяти військове перемир’я між Червоною армією та польськими військами, армія УНР закріпилася на 150-кілометровій лінію фронту с. Ярута над Дністром – р. Мурафа – Бар – Вовковинці – с. Літинка.
21 жовтня Головне командування військ польських відповідно до умов укладеного 12 жовтня у Ризі перемир’я з радянською стороною, оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Державні установи УНР та Головна Команда військ УНР розташувалися в Ка’мянець-Подільському. З огляду на попередні бойові дії, українській стороні здавалося, що час для наступу на червоних доволі сприятливий. Однак Польща, у відповідності зі щойно підписаним Договором з радянською стороною, формально не мала права брати у ньому участь – 8 листопада вона відкликала останні свої загони із районів дислокації військ УНР, чим знімала із себе будь-яку відповідальність за її дії.
Того ж дня Симон Петлюра звернувся із листом до Юзефа Пілсудського, у якому Ризьке перемир’я називалося “витвором дипломатичної мудрості” і стверджувалося, що українці мають тепер самостійно “провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитися на схід”. Тобто провина за таку важку ситуацію покладалася не стільки на Польщу, яка вийшла з Варшавського договору, скільки на країни Антанти. Окрім певної логічності, такі твердження були викликані ще й практичними потребами – у листі Петлюра просив або про надання боєприпасів, або про неперешкоджання у їхньому транспортуванні з Німеччини.

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року

Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року
У ніч перед 8 листопада 1920 року у Кам’янці-Подільському відбулася державна наради за участі Петлюри, членів уряду УНР та командного складу армії. Її результатом став універсал, у якому уряд закликав українців до “останнього бою”, який, як тоді здавалося, мав шанси на успіх. Наступ був запланований на 11 листопада, однак частини Червоної армії почали наступ першими – 10 листопада. Певний час в українців ще була надія переламати ситуацію і перейти в наступ, однак вже 12 листопада стало зрозуміло, що зробити цього не вдасться.
14 листопада урядові структури УНР залишили Кам’янець-Подільський, зібравшись 19 листопада в останньому своєму притулку на території Наддніпрянської України – у Волочиську. Саме там завершилися переговори з польською стороною про перехід залишків армії УНР на територію Польщі. Поляки, які були в боргу перед тепер вже колишнім союзником за Варшавським договором, гарантували ставлення до вояків УНР як до інтернованих і обіцяли зберегти її частини у таборах у Польщі.
Вночі 21 листопада 1920 року від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня на західний берег ріки Збруч перейшло близько 12 тисяч вояків та військове і політичне керівництво УНР, якому такий крок бачився лише перепочинком у війні: у листі від 23 листопада Петлюра наказував своїм підлеглим не розпускати жодної військової частини. Симону Петлюрі та його урядовцям, які з 25 листопада перебували у Тарнові, здавалося, що їхня боротьба за незалежну Україну ще не завершена.
Однак доля розпорядилася інакше – 21 листопада 1920 року стало останнім днем існування УНР як державного утворення на території України. На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1925 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду УНР в еміграції Андрія Лівицького.
*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://www.jnsm.com.ua/

Продовжити читання ?

Cтатті

На часі — уніфікація кольористики військової форми

Опубліковано

на

Нещодавно в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних Сил України відбулась робоча нарада з представниками виробників і постачальників предметів речового майна для потреб Збройних Сил України. Про що йшлося під час зустрічі розробників речового майна, тиловиків і підприємців, ми попросили докладніше розповісти начальника управління розвитку речового майна — заступника начальника Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ підполковника Євгенія Єлькіна

— Насамперед ми обговорили питання щодо внесення змін до нормативної (технічної) документації на предмети речового майна, також поінформували виробників і постачальників про обсяги закупівлі предметів речового майна й тканин 2018 року та про заходи, які вживають із боку Міністерства оборони України щодо впорядкування системи контролю над якістю предметів речового майна.

— А про які зміни в технічній документації йшлося? Чому виникла потреба щось змінювати, адже на технічних умовах, передбачених для виробництва предметів речового забезпечення, ще не просохло чорнило?

— Ми змушені були порушити питання стосовно визначення в технічних документах єдиного кольору для форми одягу та амуніції, якими забезпечують наших військовослужбовців. На сьогодні ситуація така, що ремінь розвантажувальний ми отримуємо зеленим, рюкзак зеленіший, а сумку транспортну індивідуальну — світло- зелену. Таке відбувається через те, що коли в технічних умовах визначено: для пошиття певного предмета має бути використано синтетичну тканину, наприклад, кордуру такого-то кольору, то саме її виробники одягу й закуповують для свого виробництва. Але, як доводить практика, у різних виробників тканина одного кольору має різні відтінки. Тому й отримуємо: ремінь розвантажувальний — зеленого кольору, а підсумки для магазинів, гранатні підсумки — іншого відтінку. Те саме з натільною білизною. Тендер на футболки виграв один постачальник, а на труси — інший. Тканину одного й того ж кольору вони купували в різних виробників. Як наслідок маємо: одні вироби зі світло-зеленої тканини, інші — з темнішої. Тому виникла потреба визначитися з єдиним кольором, погодити його з Тилом Збройних Сил, який, по суті, є замовником, аби наступного року ми почали одержувати речове майно одного, уніфікованого кольору.

— 2014 року нам би такі «проблеми». На слух сприймається як примха…

— Насправді мова не про забаганки військових, а про елементарну естетику, порядок і військову дисципліну. Не є нормою те, коли в одному строю вишикувалися бійці, а в очах рябіє від кольорової мозаїки їхнього одягу.

— Зрозуміло. І коли ми позбавимося від кольорового розмаїття?

— За підсумками наради, перші торги щодо закупівлі предметів речового майна в уніфікованому кольорі відбудуться на початку наступного року, тож отримувати його у військах почнуть у другій половині 2018-го. Для цього найближчим часом буде затверджено кольори, за якими здійснюватиметься закупівля предметів речового майна 2018 року.

— А що кажуть виробники тканин? Наскільки можливо з технічного погляду, щоб на різних підприємствах було «влучання» в один і той самий колір? Якщо неможливо, то вважайте, що не уникнути звинувачень у лобіюванні інтересів певного виробника тканин.

— Так, ці питання на нараді підіймали. І ми чітко заявили, що лобіювання будь-чиїх інтересів є неприпустимим. Швейні підприємства можуть закуповувати тканину в будь-якого виробника, вітчизняного або закордонного. Головна умова — її відповідність визначеним технічним умовам і кольору. З технічного боку це цілком можливо. Водночас певні відхилення, зрозуміло, будуть, але вони мають відповідати нинішнім стандартам. А що стосується механізму, який гарантував би уникнення будь-яких лобістських схем, то він простий і прозорий. В Україні є лабораторії, які здійснюють відповідні оптичні дослідження. Тому після того, як буде затверджено колір тканин, тобто після 10-го числа поточного місяця, Тил ЗСУ має подати в Департамент держзакупівель заявку, затверджену заступником міністра, стосовно обсягів замовлень на наступний рік. Таким чином виробники тканин знатимуть, яку кількість тканини у них придбають швейні підприємства. До того ж для запуску виробничого процесу їм потрібно від 30 до 45 днів. Тобто це той час, який потрібен для того, щоб придбати сировину, фарбу, налагодити устаткування, виготовити пряжу тощо. Отже, через місяць-півтора виробник отримає перші метри тканини. Спочатку перевірка її на відповідність потрібному кольору відбуватиметься на самому підприємстві за допомогою понтометра. Перевірили, трохи «не влучили» — додали фарби, відкоригували. «Влучили» — чудово, зразки тканини відправлять на дослідження в незалежні лабораторії, про які я вже згадував. Отримають там позитивний висновок, хай умикають верстати, виробляють продукцію, твердо знаючи, що її буде реалізовано.

— Тобто на початок лютого ви передбачаєте, що тканина потрібного кольору вже буде на складах підприємств-виробників і що зривів у постачаннях її на швейні підприємства не буде?

— Сподіваюся, що не буде. Принаймні зі свого боку ми робимо все необхідне, щоб цього не сталося, і такі робочі наради з виробниками проводимо саме задля гарантування планових постачань необхідного майна у війська — якісного й естетичного.

— Дякую за розповідь.

Бесіду вів Іван СТУПАК

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел.
Джерело: http://na.mil.gov.ua/

Продовжити читання ?
Реклама
Реклама
Реклама

Trending