Connect with us

Cтатті

Чому українська армія віддала Крим без бою – а НАТО насторожі (Reuters)

Published

on

Кар’єра Сєрьгєя Єлісєєва допомагає пояснити, чому Збройні сили України відмовилися від Криму практично без бою – і чому зараз НАТО стверджує, що пильно стежить за спробами Росії підірвати військову вірність в рядах своїх членів зі Східної Європи.

Він дослужився до другої по значимості посади на українському флоті ще задовго до того, як Росія захопила Крим, й ілюструє роздвоєну вірність, з якою можуть ще зіткнутися деякі військовослужовці країн, які раніше належали Радянському Союзу.

Корені Єлісєєва знаходилися в Росії, але в він перестав служити Україні, іншій колишній радянській республіці, й одразу ж зрадив, коли настав час випробуваннь. Військові планувальники НАТО зараз вірять, що Москва вважає людей з аналогічними неоднозначними особистими зв’язками потенційно цінними, якщо вирине нове протистояння  з Заходом.

У 2014 році Єлісєєв був першим заступником командира українського флоту, який значною мірою базувався в Криму, коли російські солдати у формі без знаків розпізнавання взяли під контроль київські кораблі та військові бази на півострові.

Замість того, щоб протистояти, Єлісєєв, якому зараз 55 років, зрадив і згодом отримав нову роботу: заступника командуючого російського Балтійського флоту.

У Києві, однак, немає ніяких сумнівів, де лежить його вірність. “Коли він присягнув Україні, це були для нього порожні слова, він завжди був проросійським”, – сказав Ігор Воронченко, нині командуючий українським флотом, який колись служив з Єлісєєвим.

Результат пошуку зображень за запитом "адмирал Сергей Елисеев"

Сергій Єлісєєв, який при своїй службі в ВМС України займав посаду першого заступника командувача ВМС України

В кінці лютого 2014 року російські солдати фактично вривалися у відкриті ворта, а Єлісєєв був лише одним з багатьох дезертирів-зрадників, і майже всі українські сили в Криму не змогли чинити опору.

Росія приєднала Крим наступного місяця, починаючи велике протистояння з Заходом, яке поглибилось роллю Москви у збройних заворушеннях на сході України, що тривають і донині.

Згідно з інтерв’ю, проведеному Reuters з приблизно десятком людей з обох сторін конфлікту, у той час Москва та її агенти в Криму використовували слабини київських військових, щоб підірвати їхню здатність до опору.

Один з головнокомандувачів НАТО сказав Рейтеру, що намагаючись повторити свою тактику, яку вона розвинула у Криму, російська розвідка намагається вербувати етнічних росіян, які служать у військах країн що межують з її кордонами.

Говорячи за умови анонімності, командувач сказав, що альянс особливо насторожений до ризику в країнах з високими концентраціями етнічних росіян, зокрема країн Балтії.

НАТО повинно пильнувати це, сказав командувач, хоча цей ризик не повинен бути перебільшним, оскільки наявність російських коренів не обов’язково означає, про лояльність людини до Москви.

Військовослужбовці в Прибалтиці, колишніх радянських республік, які на відміну від України є членами НАТО, знижують небезпеку.

Генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг також сказав, що довіряє арміям Естонії, Латвії та Литви. Тим не менш, він сказав Рейтеру: “Ми завжди повинні бути пильними. Ми завжди повинні розвивати наші інструменти розвідки та бути в змозі побачити будь-які спроби підірвати вірність наших сил”.

Усунення від виконання обов’язків

За кілька років до кримської анексії, українська комісія з призначеннь була усунута від виконання обов’язків після співбесіди з Єлісєєвим на посаду заступника командуючого флотом.

Єлісєєв народився під Москвою, закінчив радянську військово-морську школу в російському місті Калінінграді в 1983 році і служив у російському тихоокеанському флоті.

За словами Мирослава Мамчака, колишнього українського капітана, який служив з Єлісєєвим, коли комісія запитала Єлісєєва, що він зробить, ящо Росія та Україна почнуть воювати. Він відповів, що подасть на достроковий вихід на пенсію. Незважаючи на цю відповідь, Єлісєєв отримав посаду в 2006 році.

Мамчак не розкрив “Рейтеру”, зідки йому відомо, що було сказано в кімнаті співбесіди, але наступні події пітверджують його інформацію.

Відносини між Росією та Україною розійшлися в різні боки, коли Київ почав зближуватись з НАТО і через вісім років після свого призначення, разом із країнами на межі конфлікту щодо Криму, Єлісєєв залишився вірним своєму слову, зрадив.

Дії Росії були не єдиним чинником кримських подій. Українські військові зазнали багаторічного забуття і нехтування, в Києві був сильний вакуум управління після того, як уряд був скинутий, і багато жителів Криму відчували більше спорідненості з Москвою.

Тим не менш, український військовослужбовець з російськими зв’язками поміняв сторони, коли почалася анексія, і деякі офіцери намагалися чинити опір тільки, щоб уникнути військового трибуналу. Москва також перехоплювала накази з Києва, щоб вони ніколи не доходили до Кримського гарнізону.

“Не було нічого спонтанного, все було організовано, і кожен скрипаль зіграв свою роль”, – сказав Михайло Коваль, який у той час був заступником голови української прикордонної служби, а зараз є заступником голови Ради Безпеки в Києві.

Пропозиція зради

Воронченко, який був ще одним заступником командувача військово-морським флотом під час анексії, заявив, що він отримав пропозицію переходу на бік Москви незабаром після початку російської операції.

Пропозиція, сказав він “Reuters”, надійшла від Сєрьгєя Аксьонова, який тоді був главою самопроголошеного проросійського уряду Криму, а також від командира південного військового округу Росії та заступника міністра оборони Російської Федерації.

Відповідаючи на те, що вони запропонували в обмін, Воронченко сказав: “Посади, квартира … Аксьонов запропонував зробити мене міністром оборони Криму”.

Воронченко, як і більшість інших старших українських офіцерів, служив у радянському війську разом із людьми, які зараз служать у російських збройних силах. Він провів роки в Криму, де Росія орендувала бази в України для свого Чорноморського флоту після розпаду Радянського Союзу 1991 року.

“Ті генерали, які прийшли переконати мене … сказали, що ми належимо до того ж кола, ми прийшли з радянської армії”, – сказав він. “Але я сказав їм, що я інший … Я не ваш”.

Командувач флотом Дєніс Бєрєзовскій, який зрадив разом із кількома своїми командирами, пізніше став заступником начальника Чорноморського флоту Росії.

Багато військовослужбовців пішли за його прикладом.

В одній українській військовій частині зв’язку військовослужбовці дивились російське телебачення, коли на екрані з’явився президент Володимир Путін. “На мій подив, вони всі встали”, – заявив Святослав Вельтинський, інженер військової частини. “Вони чекали цього”. Більшість військової частини перейшла на російську сторону.

Просто шоу

Навіть ті, хто хотів чинити опір, опинилися в безнадійній ситуації. Один з членів української прикордонної служби повідомив “Рейтеру”, як його командир відправив кораблі своїх підрозділів, щоб вони не потрапляли в російські руки, і наказав своїм людям готувати свою зброю на кожного, хто намагатиметься увійти н його базу.

Проте військовий зв’язок бази не працював, глушився, або обривався росіянами. Ізольований від своєї власної сторони, оточений численими та озброєними російськими військами, командир уклав угоду з командиром російського підрозділу спеціальних сил.

Проросійським цивільним особам було наказано штурмувати ворота бази без наслідків. Українці “ймовірно нічого не могли зробити, ви не можете стріляти в цивільних осіб”, – заявив військовослужбовець за умови анонімності, оскільки він все ще живе в Криму і боїться наслідків.

Потім російські війська йдучии за цивільними особами, взяли базу і запропонували підрозділу можливість змінити рисягу на вірність Росії. Близько половини погодилось, хоча командир бази відмовився і йому дозволили покинути Крим.

“Командир не чинив опору”, – сказав військовослужбовець частини. “З іншого боку, він зробив те, що міг за цих обставин”.

Двоє інших людей, які брали участь в анексії – колишній український військовослужбовець, який зараз служить на російській базі в Криму, та джерело, близьке до російського військовослужбовця, який перебував там у той час, – також описують свідчення подібних фейкових протистоянь.

“Ви повинні розуміти, що захоплення українських військових частин у Криму було просто шоу”, – сказало джерело, близьке до російських військових.

Вивчні уроки

Прибалтійські члени НАТО значно відрізняються від України. Наприклад, командири радянських часів значною мірою залишили свої збройні сили після приєднання країн до західного Альянсу в 2004 році.

Офіційні особи також зазначають, що серед семи членів латвійських збройних сил, які загинули під час міжнародних місій в Афганістані та Іраку, були російськомовними.

Тим не менше НАТО вивчило уроки Криму. “Ми вивчили, звичайно, що важливим було не тільки питання вірності, але й віддані фальшиві накази, а також блокування зв’язку під час операції в Криму “, – заявив Держсекретар Міністерства оборони Латвії Яніс Гаріссонс.

Латвія змінила закон, так що командири військоих частин без ваганнь зобов’язані чинити опір. Але Гарісон сказав, що найпростіший крок був зроблений задовго до анексії, коли в 2008 році було введено верифікацію служб безпеки “для всіх, хто приєднується до збройних сил, від рядового до генерала”.

Автори: Pavel Polityuk and Anton Zverev

Переклад: Major Horvat KFOR Al-Kut

 

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.

*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.

*Інформація публікується з відкритих джерел. Джерело: http://www.reuters.com/article/us-ukraine-crisis-crimea-annexation

Cтатті

Українські спецслужби. Перемоги і поразки останнього століття

Published

on

Сто років тому, на межі 1917-1918 років, одночасно зі становленням Української Народної Республіки, почалося також становлення українських спецслужб. Про те, як відбувався цей процес упродовж останнього століття, Радіо Свобода розмовляло з експертом із питань безпеки, співробітником СБУ в 2014–2016 роках Юрієм Михальчишиним.

 – Сто років тому Українська Народна Республіка спецслужби успадкувала чи створювала заново?

– Створення національної спецслужби проходило болісніше і хаотичніше, аніж будівництво збройних сил. Оскільки військовий потенціал армії колишньої Російської імперії було не так просто втратити. А в царині спеціальних служб, зокрема розвідки та контррозвідки, ситуація була вкрай плачевною. Одна з причин – очільники Центральної Ради, які прийшли з опозиційних, антисистемних політичних середовищ. Вони дуже підозріло ставилися до спецслужб у цілому.

А потенціал Російської імперії у цій сфері був доволі вагомим. Російська військова контррозвідка до Першої світової війни була найбільш результативною в Європі за кількістю реальних виявлених шпигунів та агентів спецслужб іноземних держав. Охоронне відділення департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської імперії володіло вкрай кваліфікованим оперативним складом і потужною агентурною базою, та навіть закордонним апаратом, що для політичного розшуку є нетиповим явищем.

Очільники УНР патологічно остерігалися мати справи зі спецслужбою, намагалися зробити усе від них залежне, аби не формувати нову спецслужбу на базі старих напрацювань. Тож, якщо армію революціонізували та демократизували, то спецслужби намагалися нівелювати. Це відіграло фатальну роль восени та взимку 1917-1918 років.

– Справді, більшість лідерів Центральної Ради були більш чи менш радикальними революціонерами. Їм було важко мати справу з «охранкою».

– Звісно, але будувати національну структуру чи з політичного розшуку, чи контррозвідки було потребою часу. Тому що на території України відбувалася як стихійна, так і впорядкована демобілізація кількох мільйонів військовослужбовців армії Російської імперії. Більшовицьке підпілля діяло агресивно та дуже активно в індустріальних центрах.

Також не варто забувати, що Україна перебувала у стані війни з державами Четверного союзу, тож тут діяла агентура розвідок Німецького Рейху та Австро-Угорської імперії, які також вчиняли розвідувально-підривні акції…

Ситуація була дестабілізована, і національні спецслужби були питанням виживання молодої держави, а не політичної доцільності з точки зору професійних революціонерів, які колись були фігурантами оперативної розробки спецслужб царської Росії.

– З чого почалося становлення українських спецслужб?

– Несміливі кроки відбувалися восени 1917 року на базі органів військової контррозвідки Київського військового округу. Також намагалися організувати у надрах Секретаріату військових справ щось схоже на інформаційно-аналітичний відділ. Спроба була невдала, ресурсно не підтримана. А наслідки нам знайомі: повстання заводу «Арсенал», вторгнення більшовицьких військ. Врешті-решт, це трагічний фінал – бій під Крутами, втрата суб’єктності УНР і поява тут австро-угорських та німецьких окупаційних, хоча начебто союзницьких, військ.

Тоді наступає новий етап – гетьманат Скоропадського, колишнього генерал-лейтенанта російської імперської армії.

– Після приходу до влади гетьмана Скоропадського ситуація змінилася?

– Дуже швидко, фактично, вже з травня 1918 року починається розбудова нової спецслужби – Освідомчого відділу департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави гетьмана Скоропадського. Це була потужна структура, яка використовувала досвідчені кадри оперативників царської «охранки», кадри фронтових контррозвідників і досвідчених оперативників зі структур поліції та корпусу жандармів.

Відбулося створення нової сітки агентури з прицілом на протидію розвідувально-підривній діяльності більшовицьких спецслужб та нейтралізацію підпілля есерів, більшовиків, анархістів. Також Освідомчий відділ протидіяв спецслужбам країн Антанти, які тоді вкрай активно розвивали свою діяльність, вербували агентуру, зокрема, в містах Півдня України.

– Скоропадський був старорежимною людиною – йому було простіше мати справу зі старорежимними структурами.

– Упродовж весни-літа 1918 року активно відбувалися контррозвідувальні операції Освідомчого відділу Державної варти. Було проведено кілька успішних оперативних комбінацій: виявлено канали зв’язку іноземної агентури зі своїми розвідувальними центрами, перехоплено великі суми грошей, які скеровувалися з Москви дипломатичними каналами. Конфісковували великі партії нелегальної літератури, виявляли схованки зі зброєю.

Але на цьому тлі траплялися й провали в оперативній роботі – 6 червня 1918 року стався великий вибух на артилерійський складах у Києві, на Звіринці.

– Така собі Калинівка 1918 року.

– Так, маємо сумне дежавю.

– Восени 1918 року Український національний союз, який готував повстання проти гетьмана, проводив свої зібрання неподалік від гетьманського палацу. Куди дивилися спецслужби?

– Тоді в Міністерстві транспорту була база заколотників – там відбувалися наради.

За часів гетьманату Скоропадського державність мала гібридний характер: частина державного апарату і військових орієнтувалася все-таки на національну державність; інша частина сприймала її як транзитну форму перед переходом до возз’єднання з імперською або демократичною Росією. На цих протистояннях і зіграли змовники з Українського національного союзу.

– Спецслужби про це знали чи не знали, чи удавали, що не бачили?

– З літа 1918 року спецслужби документували цю діяльність. Але на рівні прийняття політичних рішень не було здійснено жодних заходів реагування. Це показує, що спецслужба – хоч би якою була її ефективність – сама по собі, не будучи вмонтованою в систему ухвалення стратегічних рішень, не може визначати розвиток подій.

Об’єктивно обстановка складалася проти гетьманського режиму в усіх можливих формах: поразка військового союзника Німеччини у Першій світовій війні, невдоволення фронтовиків і селянства, та існування потужної опозиції в обличчі лівих політичних партій.

– Наскільки були дієвими спецслужби Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки?

– Директорія УНР, яка прийшла на гребні антигетьманського повстання до влади у грудні 1918 року, зруйнувала практично всю державну інфраструктуру режиму Скоропадського. Тому у царині спецслужб довелося починати роботу практично з нуля. Було створено Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР. Його очільником, який діяв на правах керівника контррозвідки Дієвої армії УНР, був полковник Микола Чеботарів – дуже контроверсійна особа, яка заслужила дуже критичні відгуки у повоєнній мемуаристиці. Чи не єдиною його «успішною операцією» була оперативна розробка та доведення до військового трибуналу справи полковника Болбочана – вкрай скандальна історія, яка негативно позначилася на боєздатності армії УНР.

На противагу цьому, на території ЗУНР спецслужби творилися системно та впорядковано. Там існувала хороша кадрова база, адже в австро-угорській армії чимало українців служили у військовій жандармерії. Тож, вже у березні у 1919 році було сформовано Польову жандармерію Української галицької армії. Вона виконувала функції військової поліції та протидиверсійних формувань.

Також діяла Державна жандармерія ЗУНР при Міністерстві внутрішніх справ. Вона забезпечувала політичний розшук і боротьбу зі спробами повалення законного ладу. Найбільший її успіх – це придушення комуністичного заколоту у Дрогобичі в квітні 1919 року.

І третя спецслужба ЗУНР – невеликий освідомчий відділ при Начальній команді УГА, так звана дефензивна розвідка і відділ детективів. Це невелика група з 30 офіцерів, які діяли при штабі армії та штабах корпусів, але в них був вагомий успіх – ліквідація румунської агентури в штабі одного з корпусів УГА влітку 1919 року.

– А як взаємодіяли спецслужби УНР і ЗУНР?

– Вкрай негативний досвід співпраці. Спочатку це була дуже нездорова конкуренція, потім взаємне ігнорування і відтак антагонізм. Влітку 1919 року, коли дві ставки головного командування опинилися на одній території – в Кам’янець-Подільському, тимчасовій столиці УНР і ЗУНР – фактично, їхні спецслужби діяли на нейтралізацію одна одної і займали антагоністичну позицію. На жаль, співпраці не було і, можливо, це стало однією з причин поразки літньої кампанії – похід на Київ та Одесу 1919 року закінчився з дуже фатальними наслідками.

– Перейдімо до новітнього часу. Після розвалу Радянського Союзу розвиток спецслужб йшов двома шляхами: спецслужби країн Балтики були сформовані з нуля. А в Україні на базі КДБ УРСР створили СБУ. Який був шлях найбільш виправданим і чи вдалий шлях обрала Україна?

– Насправді, було три шляхи. Росія та Білорусь зберегли КДБ: або під іншою назвою, або без жодних реформ.

Натомість шлях, яким пішла Естонія – повна ліквідація КДБ Естонської РСР як юридичної особи, формування нового ядра з оперативників кримінальної розвідки карного розшуку і набір нових кадрів з-поміж випускників престижних університетів. Півроку навчання на контррозвідувальних курсах на базі спецслужб Швеції та Великобританії – і на виході у 1992 році практично нова спецслужба, не обтяжена ні символічною спадковістю, ні ворожою агентурою в лавах співробітників.

Шлях України – досить негативний, і він заклав передумови поразки наших спецслужб на перших етапах гібридної війни з Росією. У нас не тільки не ліквідували КДБ УРСР, у нас створили структуру-прокладку – Службу Національної Безпеки України, так звану СНБУ. Вона була створена у вересні 1991 року Верховною Радою. І її першим очільником став останній голова КДБ УРСР генерал-полковник Микола Голушко, який пробув на цій посаді чотири місяці, здав справи та виїхав до Росії.

У нас тут в березні 1992 року виникла СБУ, а Голушко у 1993–1994 роках очолював Федеральну службу контррозвідки Російської Федерації, це попередниця ФСБ.

– А для України це реальний був шлях – усунути велику кількість працівників КДБ і створити службу з нуля?

– Так. Тим шляхом йшли держави, які здійснювали політику декомунізації не словом, а ділом. Цей потенціал можна було використати при будівництві збройних сил, сил та засобів технічної розвідки. Але будувати контррозвідку, святая святих спецслужби, на основі ворожого кадрового потенціалу – це неправильно.

– Чому ж ворожого? Вони склали присягу на вірність Україні.

– Справа в тому, що ці люди свою кар’єру та оперативну діяльність будували на поборенні українського націоналізму і самої ідеї про українську державність. У структурі КДБ цим займалося одіозне п’яте управління по боротьбі з ідеологічною диверсією. Й один з його очільників став засновником національної спецслужби України.

– Ви маєте на увазі Євгена Марчука?

– Безперечно.

– Даруйте, але ж його вважають державником, і навіть національно-патріотичні сили підтримали його кандидатуру на президентських виборах 1999 року.

– Тоді в мене великі питання до національно-патріотичних сил.

– Як останні події – конфлікт з Росією, втрата Криму, війна на Донбасі – вплинули на українські спецслужби? І як вони змінилися з 2014 року?

– На перших етапах – це вкрай болючі удари: репутаційні, кадрові й безпосередньо оперативні. Російська агентура в надрах української спецслужби успішно працювала в п’ятирічку помаранчевого правління і знищувала в першу чергу контррозвідку та інформаційно-аналітичні структури. Тому навесні 2014 року, коли розпочалася перша фаза операції «Русская весна», багато у чому вітчизняні спецслужби були паралізовані. Крім того, трапились безпрецедентно ганебні явища: дезертирство, перехід на бік супротивника більшості працівників чотирьох структурних підрозділів.

Вдалося, використовуючи той потенціал, який російська агентура усунула від роботи в органах контррозвідки, у стислі строки відновити потенціал, зокрема по критично важливому напрямку військової контррозвідки.

Влітку 2014 року контррозвідка, по суті, працювала з коліс, вступала у бій, забезпечуючи діяльність наших збройних формувань на території Донецької та Луганської областей. У дуже хаотичному режимі в умовах дестабілізованої оперативної обстановки вдалося не допустити гучних провалів, які були б неминучими, якби не мужність, професіоналізм, і відчайдушна працездатність наших контррозвідників.

– Уточню, коли українська спецслужба зазнала найбільших організаційних втрат: у помаранчеву п’ятирічку чи при Януковичі?

– У помаранчеву п’ятирічку були закладені передумови проникнення кадрових співробітників спецслужб Російської Федерації у нашу контррозвідку. А їхня практична діяльність розгорнулася за каденції одіозних голів СБУ – Калініна і Якименка.

Дмитро Шурхало

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. https://www.radiosvoboda.org/

Continue Reading

Cтатті

Чуже хвалимо своє не знаємо? 100 років незалежності України: Чому така тиша на офіційному рівні?

Published

on

22 січня 2018 року – 100-річчя проголошення незалежності України.

Де підготовка, де достойна програма? Святкування подій 1917 року, що вeли до незалежності, були ледве помітні протягом 2017 року.

Чому 22 січня 2018 року не було оголошено державним святом?

Чому нинішній український парламент не проводить спеціального урочистого засідання в будинку, де було проголошено незалежність України, у Будинку Учителя/Будинку Центральної Ради?

 Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

Чому президент і прем’єр-міністр не звертатимутся до українського народу з Софійської площі того дня?

 Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центра — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7(20) листопада 1917 р. 

Кому зручно зменшувати значимість цієї важливої історичної події в нашій історії?!

Особливо зараз, і тим самим сприяти уявленню про те, що нібито незалежна Україна виникла після розпаду СРСР?

Вже два роки тому керівництву держави було запропоновано як планувати гідне та достойне святкування 100-річчя незалежності України, зокрема проведення урочистої зустрічі в будівлі Центральної Ради.

У Київській міській раді також були внесені пропозиції щодо відповідних змін у назви вулиць. І все ж, незважаючи на проголошену офіційну політику декоммунізації, ці ініціативи не були підтримані.

Так, голові Інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу вдалося організувати скромну, але важливу виставку на Хрещатику, яка присвячена Українській революції 1917-21 років. Але він також сміливо публічно визнає своє розчарування неадекваною відповідю керівництва країни.

16 січня президент Порошенко прийняв представників дипломатичного корпусу. Та на диво, не використав цю подію, щоб підкреслити 100-річчя незалежності України та її бажання вже тоді бути визнаною європейською демократичною державою.

Так що відбувається? Чому така тиша на офіційному рівні?

Богдан НАГАЙЛО

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. http://www.istpravda.com.ua/columns/2018/01/18/151914/

Continue Reading

Cтатті

Ракетний комплекс «Вільха» це передусім нова ракета

Published

on

Як відомо, напередодні президент України Петро Порошенко наказав завершити в цьому році випробування ракетного комплексу “Вільха” і приступити до його серійного виробництва. Новина дуже навіть хороша, і про потреби нашої армії в високоточній і далекобійній зброї написано дуже багато статей. Але все ж у наших громадян досі не сформоване уявлення про те, що таке “Вільха”, багато в чому через секретність проекту, а також непрофесіоналізм наших улюблених журналістів при висвітленні даної тематики.

Перш за все “Вільха” це ракета, а не, як висвітлюють у багатьох ЗМІ, – РСЗВ. В якості реактивної системи залпового вогню в даному випадку використовується стара-добра 9К58 на шасі МАЗ-543, більш відома як “Смерч”. У перспективі її хочуть замінити на КрАЗ-7634, але це в перспективі і саме шасі.

Вся цінність саме в ракеті, адже на неї і була зроблена основна ставка. І якщо вірити тим ТТХ, що періодично спливали в відкритих джерелах (а офіційних і до сих пір немає), мова йде про високоточний 300-мм реактивний снаряд, що вражає цілі на відстані понад 100 км (за деякими відомостями до 170 км) з точністю відхилення від цілі на 50 метрів, при використанні інерційної системи наведення, і 7 метрів, при використанні GPS-корекції.

Дана ракета здатна вражати не тільки наземні, але і надводні цілі. Також повідомлялося, що з її допомогою, можливо знищувати і повітряні об’єкти, що в деякому сенсі робить її універсальною зброєю.

Таким чином, “Вільху” некоректно називати новою РСЗВ, це, перш за все ракета. Ракета, яка в порівнянні зі стандартними боєприпасами “Смерча” збільшила дальність ураження цілей майже в два рази, а по точності можна порівняти з провідними світовими ОТРК ATACMS і горезвісним “Іскандер-М”.

Звичайно, шлях її на авансцену був довгий. Вперше про “Вільху” заговорили в січні 2016 року, а перше випробування було проведено в березні того ж року. Всього відомо про сім випробувальних стрільб даної ракети, і останні були проведені 22 грудня 2017 року на полігоні в Одеській області. Саме в ході цих випробувань і були запущені перші ракети, виготовлені на заводі ДАХК “Артем” за допомогою нового турецького обладнання Repkon, що використовується для виробництва високоточних деталей циліндричної порожнистої форми.

Власне, не дивно, що від випробувань, що почалися майже два роки тому, зараз можна переходити до серійного виробництва.

Проте, хоч “Вільха” і є далекобійною високоточною зброєю, вирішувати масштабні тактичні питання їй не зовсім під силу. А тому з нетерпінням очікуємо дефіле ОТРК “Грім-2”. Його час саме настав!

zloy-odessit

*При копіюванні матеріалів активне посилання на сайт обов’язкове.
*Точки зору авторів публікацій можуть відрізнятися від позиції редакції.
*Інформація публікується з відкритих джерел. zloy-odessit

Continue Reading

Trending

Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!
Inline
Приєднуйтесь! Будьте завжди в курсі подій. Вподобайте цей інфоресурс!